Текст книги "Карпатський капкан"

Автор книги: Сергій Ухачевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)

– Міна савєцкая мінамьотная. Падарунак ад нашага роднага заградотряда. У сорак другім, калі ми драпав з-пад Харкава.

Чоловіки вибухнули реготом.

– У нас тоже такой біль. Женераль Лістер на фронте Толєдо імєть заградотряді, – поділився Ернесто. – І мнє своя метка оставіль, – показав шрам на дулі й зареготав: – Как мі тогда убєгать от Франко! Мой штани мокрій біль.

«Старшаки» із розумінням зареготали, а лейтенанти здивовано перезирнулися. Як за командою, вони вийшли на вулицю перекурити.

Сербін узяв до рота папіросу, роздратовано чиркнув сірником, дав прикурити Наконечному й, важко зітхнувши, сказав:

– З такими балачками самим час теплі кальсони в Сибір припасати. А ти кажеш, «гарні, прості»… Вони такі анекдоти травлять, що вуха в трубочку завертаються. У мене волосся на голові ворушиться, як живе, коли це чую!

Наконечний, витираючи з чола піт, погодився:

– Факт… І ще таке говорять при іноземцеві. Я сам напишу рапорт.

– Я підпишуся під кожним словом. Дивне все мені тут… Просто на голову не налазить. Вони почувають себе удільними князьками… Нічого, Юрку, скоро ми з ними поговоримо в наших кабінетах.

– Правда, Міша, правда. А поговоримо ми з ними з пристрастю.

– Я радий, що ти нарешті це зрозумів. До речі, як тобі Марі на прогулянці?

– Дурепа, яких мало. Усе, що бачить, для неї екзотика. Гляне на дерева з листочками – аж вищить від радості. Я їй цитати про соціалізм, про політику партії, а вона: «Я нє понімать умних слов, я устаю от сложних міслей»…

Сербін хвильку поміркував і вирішив:

– Ну, тоді все зрозуміло… Отже, нова ввідна… Наш об’єкт – Охеда. Працюємо по ньому. Він – занадто правильний… Комуніст. А комуністи бувають різні, як ми щойно переконалися. Особливо їхні. Марі Монтень… Вівця, звичайна паризька курва…

– Ні, вона гарна, добра…

– Повір мені, я знаю, що кажу.

– Ти був у Парижі?

Сербін багатозначно сплюнув під ноги, мовляв, та був, а що тут такого? І дав установку:

– Від нього – ні на крок. Вівцю пасемо краєм ока.

Раптово відчинилися двері. У дверному просвіті з’явився Крижень, окинув з ніг до голови Наконечного, сунув йому в руку гроші й сказав:

– Синку, досить пихтіти. У нас горілочка закінчилася… Збігай – одна нога тут, друга там. Візьми пару літрів. Бігом!

Подивився на Сербіна, котрий знову сплюнув під ноги й закурив наступну папіросу. Крижень, нічого йому не сказавши, повернувся в лазню.

…Ернесто з нерозумінням прислухався до того, як Трохимович з Мироном Микитовичем у парній луплять один одного віниками й задоволено покрикують: «Ах! Ух! Добре! Ще давай»! Він поколов панцирами раків губи, тому вони в нього стали пухкенькими, яскраво-червоними, ніби підведеними помадою, але почали дуже пекти. Щоб пригасити це печіння, він раз по раз намочував палець у чарці з горілкою, що залишилася на дні, й протирав нею губи. Але це майже не допомагало, а навпаки, через хвильку-другу починало пекти ще більше.

Крижень сів поруч, позаглядав по чарках, але вони були порожніми. Продовжив перервану бесіду іспанською:

– А мою сім’ю у війну – всіх бомбою накрило. А твої?

– Дружину розстріляли німці. Ми разом партизанили. Потім я знайшов кількох із розстрільної команди. Ми з хлопцями – кожному шнурок на шию, без сентиментів.

– А ця твоя Марі?..

Ернесто із розумінням скоса глянув на Крижня й розсміявся:

– Ми навіть не друзі… Ми ледь терпимо одне одного. Просто спільна робота, спільні колеги, друзі. Montmartre, Place du Tertre… – посміхнувся. – Паризька богема в наших особах відвідала твоє славне містечко. Але Марі мріє зробити кар’єру, мріє писати скандальні статті. А я з іншої епохи, у мене інший світогляд. Тобто довго вона в нашій редакції не затримається, – замовк і теж зазирнув до чарки. – А до речі, якщо вже мова зайшла про l`amour… як тут у вас з дівчатками?

Крижень зареготав:

– Залишилося кілька ветеранок веселого фронту від старого режиму! Якщо кості до купи зберуть, можна покликати. Вони підробляють вдома чесними домогосподарками.

– Я так розумію, що їхній фронт відкотився в непристойну Європу, а вони залишилися в глибокому російському тилу партизанити…

– Скоріш за все, чинити диверсії, підриваючи моральні підвалини радянської сім’ї. На серйозні акції ці амазонки не здатні.

У двері знову постукали. Вони відчинилися, в шпарку просунулася голова Наконечного.

– Можна?

– Приніс? – запитав Крижень.

– Так точно.

– То заходь, малий, сідай з нами. Не пощастило нам нині з любов’ю і з прекрасними весталками, віддамося почесній справі вшанування Бахуса…

* * *

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 17 вересня, готель «Комунарка»,

глупа ніч.

…Далеко за північ. У готелі пожвавлення. Кілька переляканих місцевих мешканців, яких примусово тут поселили, стовпилися біля виходу, просячи в охоронців пустити їх додому хоча б на ніч – у кого вдома хвора мати, в кого голодний кіт, хто забув важливі документи. Та вартівники були невблаганними. У них наказ вищого начальства: нікого з готелю не випускати.

Враз навстіж розчинилися двері, й у хол ввалилася п’яна компанія з Крижнем на чолі. За ними важко грюкнули двері. Трохимович, обнявшись з Наконечним, реготали з якоїсь дурнички. Голова з Івченком і Сербіним саме закінчували пісню: «Если завтра война, если завтра в поход, Будь сегодня к походу гото-о-о-ов»! «Столичних журналістів» у ту ж мить мов вітром здуло. За ними поспішно стали зачинятися двері, в замках заскреготали ключі. Крижень, ставши посеред холу, здивовано потягнув носом. Запах стояв, ніби в робочій столовці.

На шум та окрики прибігла з апартаментів заспана Хелен і зупинилася на невеличкому балкончику другого поверху, що виходив на хол. На її плечах красувався довгий атласний халатик, на голові – хустина, що формувала зачіску, на ногах – елегантні хатні туфельки на невисоких підборах. Хелен чи то здивовано, чи то обурено дивилася на п’яних чоловіків, але вирішила не влаштовувати показового скандалу, тільки важко дихала й метала очима блискавки.

– Мсьє, ґаспада, что слючільось? Потчєму ві так позно гастініца прішьоль? – екзальтовано поцікавилася Хелен.

Крижень якось дивно подивився на неї, стримано усміхнувся й трішки нетверезо моргнув, не маючи виправдання своїй поведінці, тільки розвів винувато руками.

—Mis amigos! Je suis dans l'appartement rhum! – п’яно заявив Ернесто, скривившись при вигляді своєї колеги. – Товариші! Я іметь ле апартаман рум! Прігляшаю ко мне! – махнув рукою, ніби закликаючи іти в атаку.

На його заклик відізвався тільки Трохимович:

– Ура-а-а-а!

– Р-ра-а-а! – підтримав Наконечний, знизу вгору захоплено дивлячись на старого.

Вони готові були кинутися на знищення запасів Ернестового рому, але Крижень вирішив по-іншому, ще раз глянувши на Хелен з дивною усмішкою. Мабуть, так кокетували перед своїми обраницями неандертальці.

– Він нам згодиться вранці! – вирішив полковник. – Él nos es útil por la mañana!

– Erni! Тєб’є нє стидно перед нашимі добрімі хозяєфамі? – дорікнула Хелен. – І перед муа? Я уже ложить спат.

Крижень вирішив все це діло припинити й сказав:

– Marie, s’il vous plait pardonnez-nous, nous sommes vraiment ivre. Nous vous donnons les mains Ernesto. Bonne nuit, – як міг, галантно вклонився й повернувся до компанії:—Банда, на сьогодні досить! По домах!

Ернесто, скрививши невдоволену гримасу, стояв посеред холу й з-під лоба п’яно дивився на Хелен, надуваючи щоки й грізно примружуючи очі. Крижень йому на те сказав:

– Треба залишити трохи здоров’я на завтра. У нас буде весілля таке, що земля загуде! Іди спи, друже, набирайся сили!

Ернесто зі згодою кивнув, на прощання обняв Крижня й пішов у свої апартаменти. Хелен подячно усміхнулася Крижневі й сказала:

– Спокойной ночі, мсьє Кріжень. Я блягодаріть вас. Увідьємся сафтра! Bonne nuit!

Вона зникла в темному коридорі, тільки якусь мить у пітьмі виднівся її білий халатик. Крижень проводжав її романтичним поглядом… Натомість на балкончику з’явився Ернесто, виструнчився, ніби на параді, й, здійнявши руку в комуністичному привітанні, пафосно заявив до Степана:

– Coronel! El enemigo по pasará!

Крижень теж підняв руку в комуністичному привітанні й сказав на те:

– Та пиндюр вже спати, чудо ти з Монмартру!

На що Ернесто ще раз потряс у повітрі рукою, нарешті розвернувся й пішов услід за Хелен. Крижень про себе зауважив:

– Яка в нас правильна та лаконічна мова. Одразу пішов. А заговорив би я з ним іспанською? До ранку б не розпрощалися! – й вийшов на вулицю.

…Ернесто ввалився в номер і, п’яно хитаючись, став посеред кімнати. Хелен зачинила за ним двері й потягнула його в спальню, щоб укласти спати. Він усміхнувся до неї й поліз з поцілунками. Та Хелен уміло відвернулася, кинула його на диван і, заспокоюючи, погладила по голові. Ернесто ще раз спробував потягнутися до неї губами, але впав головою на подушку й миттю відключився.

«Завтра… Завтра вирішиться все», – подумала вона. Сіла біля вікна і в роздумах завмерла, вдивляючись у ніч. Чомусь хотілося, щоб ця ніч була тихою й затишною, але з вулиці доносився галас. Це прощалася підпила компанія Крижня. Найбільше було чути регіт Трохимовича й «поперзавсе» голови. Так тривало не менше чверті години. Хелен втомилася слухати цей рейвах і пішла спати.

Після довго прощання Крижень з Трохимовичем нарешті попрямували до сиротинця. Хміль як вітром здуло, як тільки вони покинули компанію.

– Старий… – чи то розмірковуючи, чи то зізнаючись, сказав Степан. – Мені ці двоє архангелів зовсім не подобаються. Їх як навмисне підібрали. Одного – Наконечного – трішки ненормального, розумного, наївного, щоб відвернути увагу від Сербіна. А той – не проста птиця.

– Гуляюць в шпійонав, як дзєці. Думаюць, што всьо гета – цацкі. А ми язикамі пєрад імі ляпаєм, што в галаву влєзє.

– Точно, – думав про своє Крижень. – А це зовсім не дитячі забавки. Вони горілку тихцем виливали. Продукт переводили. А як тобі Ернесто?

– Хітрая морда, на Свярдлова падобни. Ці памятаєш такога ревалюциянєра? Скажу табє так: хоць йон і ваявав у Іспанії, гета нічога не значиць. Там столькі рознай навалачи било… Ти ж сам вєдаєш.

– Це правда, народ там був різний… від анархістів до троцькістів. Але, знаєш, в Іспанії між собою ми якось знаходили спільну мову. Це пани чубляться, а в хлопів голови тріщать… А Марі? Що про неї скажеш?

– Я вжо табє казав: вочкі бєгаюць. Лісіния такія… Я скажу табє так, іменна тоє, што цябє цікавіць: бабьонка – сам густ. А на цябє яна глядзєла, вочкі стралялі. Пазірала, вєдаєш, як глядзяць наши дзєці на торт у вітринє кандитарскі пані Марисі.

Крижень, задоволений почутим, сказав:

– Шкода, що вона скоро їде. Згадав би я молодість.

– І знов ти пра сваю маладосць! Вось я сябє адчуваю маладим, таму мянє жанчини і любяць, а ти толькі і стогнеш, што стари, «бив би маладим, бив би маладим»… Я скажу табє так: ти проста ляніви, як стари кацяра.

– Я не можу, як ти… Мені потрібні емоції, почуття… пристрасть.

– Толькі нє пачинай мнє зараз расказваць пра сваю Моді. Шодня памятаєш…

Крижень сповільнив крок і раптом, замикаючись у собі:

– Досить лірики, старий… Завтра щоб у мене на аудієнції був Гачок!

– Всєнєпрємєннєйше гаспадзін Гачок прибудзє на авдиєнцию да гєра обєрста Крижня, – блазнював Трохимович. – У якім часу? Ага! Якамога ранєй, з мясцовимі певнямі. Всєнєпрємєннєйше!

– Шалапут ти старий… – розсміявся Крижень. – Якби почули про наш жаргон Наконечний із Сербіним, вже б доповідна лежала на столі Вороніна, як ми один одного тут називаємо, – глянув на годинник. – Але давай піддамо швидкості, бо на сон нам з тобою залишилося… дві години.

І вони пришвидшили ходу. Їхні кроки по бруківці гулкою луною вдарялися об стіни будинків сонного містечка.

* * *

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 17 вересня,

гуртожиток «Робочої і селянської молоді імені крейсера «Аврора»,

2:22 за московським часом.

У кімнаті гуртожитку було незатишно й примітивно, як у бараку: голі стіни, два залізних пружинних ліжка та стіл, що ледь тримався купи й готовий був ось-ось розвалитися. Мабуть, тому графин і дві склянки стояли на підвіконні. Лейтенантам тут виділили найкращу кімнату – з туалетом і умивальником.

Наконечний, похитуючись, стелився спати. Сербін щось розмішав у склянці, випив, розмішав другу склянку й подав колезі.

Наконечний, випивши, скривився й заявив:

– Ще один такий день, і від цієї горілки я вріжу дуба, і ніякий нашатир з м’ятою не допоможе… Я вже виливав, коли міг, під стіл… Та однаково важко.

– Я сам не дурний випити, але так, як вони годні… Ні, не втну. І не п’яніють, падлюки!

– Зате ми почули від них багато цікавого – справді, антирадянщина… Як їм ще вірить товариш Абакумов? Тут суцільний троцькізм на виду, я б так сказав, – п’яно вирішив Наконечний.

– Дурний ти. У нас більша частина країни якщо не думає, як вони, то щось близьке до цього. Хоча… А як ти гадаєш, може, вони про щось змовляються? Шепочуться з цим Ернесто. Ти ж не все почув…

– Може й так. Трохимович… Навіть не знаю, що про нього думати. Простацький дядько. Який з нього шпигун? Крижень – той-таки так, може. Злий він. Але дітей любить…

– Маскується… Добре, що ти починаєш це розуміти. Ось що, давай спати, бо день завтра важкий. Але запам’ятай: це шпигунське гніздо МИ мусимо знищити. Тоді – по медалі на груди. Мені це обіцяли там, – тикнув пальцем угору.

– Ні, Бога немає, хоча Трохимович каже, що є… Навіть товариш Сталін… – і, повалившись на ліжко, засопів.

– Який ще Бог?.. – Сербін миттєво протверезів, з насмішкою глянув на Юрка й сказав, звертаючись до нього: – Дурень ти, я твій бог, товаришу лейтенант… І навряд чи вже станеш старшим лейтенантом.

* * *

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 17 вересня,

готель «Комунарка», номер першого секретаря райкому,

час прокидатися.

Вранці Ернесто прокинувся з важкою головою й потягнувся рукою до графина з водою. Довгим ковтком спробував погасити спрагу, але від цього анітрохи легше не стало. Хелен уже прокинулася, привела себе в порядок – макіяж, зачіска, новий яскравий костюм. Помітивши пробудження Ернесто, зі співчуттям посміхнулася й принесла йому аспірин і склянку з водою.

– Як провів час? – запитала в’їдливо.

– О-о-о… – застогнав Охеда й захрипів: – Це було щось жахливе… Ще один такий день я не переживу, – й заплющив очі, сподіваючись ще сховатися в сон, та Хелен дала йому по щоках кілька легеньких ляпасів.

Він стрепенувся й здивовано глянув на неї червоними заспаними очима. Хелен з розумінням покивала й пальцем поманила його за собою, у ванну. Він встав, похитуючись і відчуваючи, що може не дійти, обперся об стіну й так крок за кроком добрався до лазенки. Тут сів на важку чавунну ванну й подивився на себе в дзеркало. Власне відображення не справило на нього позитивного враження, навпаки – йому стало себе шкода. Хотілося дати слово ніколи не зловживати спиртним, але утримався: зараз це – його робота. Слава Богу, що тимчасова. Перевів запитливий погляд на Хелен. Тим часом вона увімкнула воду в крані на повну потужність – вода зашуміла; майор Сміт стиха повідомила:

– Здається, наш план зіграв: Крижень не сприймає мене серйозно, бо учора бовкнув, що навчався в розвідшколі СД.

– На рахунок розвідшколи, гадаю, це правда, в нього татуювання на плечі знаєш яке?..

– Знаю – гімн СС: Wenn alle untreu werden, so bleiben wir dock treu…

– Але як?!. Hi, я не повірю, що ти встигла з ним переспати, – з перепою Ернесто ніяк не міг прийти до тями й увімкнути логіку.

– Нехай тобі твоя похмільна фантазія домалює веселі картинки. Але ти забув, що я дама пристойна… І дуже давно в розвідці, – перейшла на ламану російську: – Таварішчь Ернесто! Ві должєн біть умнім і трезвім!

– Як тут бути розумним і тверезим? – він струснув головою, намагаючись відігнати посталкогольне затьмарення. – Добре, що за вісім років проживання у Франції я загартований на кальвадосі й граппі, тільки тому й витримав атаку їхнього алкоголю на свій організм… – підвів очі на Хелен. – До речі, здається, мсьє Крижень поклав на тебе око…

Хелен скривила манірну посмішку й, увійшовши в образ Марі, заявила:

– Ми приймемо правила гри від мсьє Крижня. Цей український бугай виявився набагато примітивнішим, ніж я собі уявляла. Ми будемо до нього прихильні й трішки божевільні. І ти приймай нові правила гри. Тепер уся увага наших славних лейтенантів з МДБ буде спрямована на тебе. Вони будуть тобі наливати, будуть намагатися тебе напоїти й витягнути з тебе інформацію. Але ж ти не підведеш?

– Я стільки не вип’ю, – застогнав Ернесто й важко видихнув.

– Ну, від тебе й тхне… – скривилася Хелен і стала розмахувати рукою перед носом повітря. – Що ви таке пили?

– Спочатку ром, потім місцеву граппу, потім горілку, пиво… знову горілку, а потім знову місцеву граппу, чи то був шнапс із цукрових буряків… Не пам’ятаю, як вона правильно називається, але після цього пійла можна перетравлювати цвяхи. Бр-р-р!

– А-а-а… Це називається самогон. Як ти ще живий після таких вливань? Приходь до тями й – на базар. Там буде підтвердження контакту. Відтягнеш від мене наших слідопитів, – і вказала пальцем на пляшку рому, котра охолоджувалася в умивальнику.

Ернесто подивився на ром і пересмикнув плечима.

5

Західна Україна, село Гораж.

1946 рік, 17 вересня,

«Панський ліс», удосвіта.

Важкий туман завис над полем, заховав від зору гори, ліс, місто, сиротинець, що був зовсім неподалік. Поволока була такою густою, що Крижень з Трохимовичем ішли на місце зустрічі, сторожко дивлячись під ноги, щоб не збитися зі стежки. Нарешті вони опинилися біля хліва, де полковник часто проводив свої зустрічі з агентурою.

Їх уже чекали – троє хлопців у військовому одязі з відзнаками УПА та тризубами на кашкетах курили в рукав біля комори. Вони стримано кивнули до Крижня. Той так само стримано відповів кивком. Трохимович зі своїм «штурмґевером» зайняв позицію з іншого боку подвір’я й занудьгував. Було помітно, що йому хочеться поговорити.

Із туману випірнув чоловік в однострої упівця – сотник Гачок. Із Крижнем привіталися за руку. У Гачка розгублено бігали очі, а коли погляд зупинявся, в ньому застигала недовіра.

– Ви контактували з кимось зі спецзагонів, що вчора прибули? – запитав полковник.

– Так, там багато наших… Колишніх.

– І яка в цих загонах публіка загалом?

– Цим вертепом ряджених керують ваші офіцери, а колишні наші – набрід. Робитимуть усе, що накажуть. Скажуть різати – будуть різати. Топитися – утопляться…

– Що відомо про передавач?

Упівець заперечливо покивав:

– Нічого. Наші загони давно не мають зв’язку зі світом. Самі по собі.

– Недобре, пане сотнику! Нам ця інформація потрібна – кров з носа. Тут таке може початися… СБ більше на зв’язок не виходила?

– Маю підозру, що з кимось із наших вони контактують… Проконтролювати це неможливо – сотня розкидана по всьому району. Не виключено, що СБ знає про нашу з вами дружбу… Тобто співпрацю…

– Це називається – ситуативні союзники, – задумано промовив Крижень. – Ось що, сотнику… Збирай усіх своїх і відводь у четвертий квадрат, на кордон. Там сидіть тишком-нишком, ні в що не влізайте. Ми тут самі… Поки…

– Пане полковнику! Хлопці хвилюються. Якщо спецзагони почнуть каральну операцію… Тут у багатьох родичі…

– Сотнику, я зроблю все, щоб не допустити каральної операції. Я дотримаю слова. Ти мене знаєш. Зараз твоє завдання: зібрати всіх бійців в одному місці, виявити, хто спілкувався з СБ. І цю людину – одразу до мене. Зрозумів?

– А як надійде наказ приєднатися до спецзагонів?

– Я вас не здам. Вам просто потрібно зібрати бебехи й вирушити в невідомому їм напрямку, тобто в четвертий квадрат. Зараз для мене головне – передавач і людина, що на контакті з СБ.

Сотник важко зітхнув, з-під лоба глянув на Крижня:

– Хочеться вірити, що так і буде… Відверто кажучи, вже не радий, що ми з вами затіяли цю гру.

– Це не гра, синку. Мені важливо зберегти ваш загін цілим, щоб потім з вами заслати моїх людей на Захід. Ви допомагаєте мені, я допомагаю вам. А на Заході – це вже інша війна, яка вас не стосується.

Гачок важко зітхнув.

– Та ні, полковнику, все ж граєте ви якусь свою, дуже хитру гру… І слова правильні, і вчинки… Тільки не вірю я вам. Не переграйте…

– Таких порадників на першій гілляці вішають, – Крижень показав рукою, як накидають на шию петлю. – Коли ваші сім’ї вивозили до Сибіру, а ви сиділи в горах без крихти хліба під постійним мінометним обстрілом, це ж ти до мене приповз на колінах і просив урятувати і вас, і ваші сім’ї! Як думаєш, мені було легко це зробити?.. Це було дуже непросто. І тепер ти смієш мені давати поради?

– Та ні, я ж… – зам’явся сотник.

– А тепер послухай мене, пане сотнику… – враз роздратувався не на жарт Крижень. – Не приведи Боже, якщо дізнаюся, що ТИ ведеш якусь свою гру… Я просто анулюю нашу угоду. І що тоді буде з тобою? Здогадуєшся? Ти станеш непотрібним ні вашим, ні нашим. Зрадників не любить ніхто.

– Та воно так… – опустив голову Гачок.

– Словом, ти зрозумів, що маєш робити. Першочергово – знайди й подай мені зв’язкового з СБ! А зараз у Трохимовича візьмете грошей, харчів… – зітхнув, – зі спецфондів. Дітям не маю права дати, а вам, засранцям… Розписку напишеш. Усе, вільний.

– Голошу слухняно: так є, пане полковнику, – спробував пожартувати на прощання Гачок, перейшовши на повстанську військову лексику.

Крижень на те нічого не відповів.

Туман спав… Невдовзі навантажені добром лісовики попрямували до лісу. Трохимович, закинувши на плече автомат, подивився їм услід, підійшов до Крижня й сказав:

– Чув вашу размову… Вось я, наприклад, гляджу на гетага Гачка і думаю: якая ж йон падлюга! Скажу табє так: той, хто здрадзів аднойчи, здрадзіць і другі, і треці. Ня вєр яму…

– Та хто б йому вірив? Просто треба його тримати в шорах – і край. У разі чого – сам здам його партизанам… е-е-е… повстанцям… е-е-е… бандерівцям… Ось такі в мене правила. Поки що він мені потрібний – плани в нас серйозні, тож намічається серйозна гра.

– Мнє вжо самому цікава, якую ти такую гульню вядзьош? І для чаго?

– Будеш багато знати, скоро старим станеш.

– І нє страшна! Можа, падзєлішся планамі са сваім баявим пабрацімам?

Крижень глянув на Трохимовича й зі смішком зауважив:

– Ось дивися… Скоро вони будуть драпати на Захід, щоб розповісти всьому цивілізованому світу про свою боротьбу, – звучить пафосно, але переконливо. Прилаштую тебе в команду до Гачка кулеметником. Перейдеш кордон, легалізуєшся, станеш нашим резидентом в Ганновері…

Трохимович аж крекнув від несподіванки.

– Але я нє вмєю ні з рацияй, ні з шифрамі рознимі – то навука нє для майой башкі. Шию каму згарнуць – то так. А з тимі хітримі штукамі… Ти ж мянє вєдаєш, Іванавіч, я прости дзядзька. А там гаворкі треба разнастайния вєдаць, культуру паводзін… Нє, нє пайду, страшна!

– Учитися ніколи не пізно, старий! А буде наказ, то може і я з ними чкурну за кордон? Там піду в нелегали, пригадаю молодість… А ти ж хіба мене відпустиш одного?

– Скажу табє так: як ти, так і я! Ми ж з табой, як нітка з іголкай – куди ти, туди і я. Тади іншая справа, я гатови, хоць у Ганновєр, хоць у Амстердам. Я буду рацию насіць, каб ти нє стамівся, а ти будзєш вєстачкі дасилаць у Маскву да самага Абакумова. Якая в іх там армія, як яни будуюць свой капіталізм. Ну, ти вєдаєш, што дасилаць…

– Це точно, старий, знаю… Куди ж я без тебе?

Вони вийшли в поле. Трохимович збадьорився, почувши таке щире зізнання, закинув на плече автомата й пішов уперед стежкою, що пролягла між високих, давно не кошених трав. Трави вже вицвіли, пожовкли, на них важкими краплями лежала роса. Сонце визирнуло з-за хмар, позолотило ці крапельки, й вони, підхопивши його сяйво, вигравали яскравими промінчиками й звеселяли погляд. Та полковнику чомусь було невесело, навіть важко, особливо після розмови з Гачком. Чомусь цей тип надто впевнено себе почував. Це насторожувало. Раніше він ніколи не смів давати йому поради. Крижень хвильку постояв, дивлячись услід Трохимовичу, й повторив, мов відлуння:

– Куди ж я без тебе?

* * *

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 17 вересня,

прогулянка містом – місцевий ринок,

час проповіді в костьолі Всіх Святих.

Видався гарний ранок. Ернесто з Хелен вийшли з готелю й зупинилися на ґанку. Хелен одягнула темні окуляри, щоб не мружитися на сонце. Ернесто подивився на годинник, дивуючись, чому досі немає ні Сербіна, ні Наконечного. Він був підтягнутий, у свіжій сорочці, у випрасуваному піджаку та брюках. Від нього густо тхнуло одеколоном і перегаром, а загалом виглядав живчиком.

За мить до них підійшли лейтенанти. На них було шкода дивитися: невиспані, пом’яті, в несвіжих мундирах і абияк почищених чоботах. Вочевидь нинішній ранок їм дався дуже важко. Те, що вони відірвали голови від подушок, було майже подвигом, незважаючи на вчорашню спробу детоксикації.

– Спасібо, мсьє офісі, что провісті нас етот город. Мі пріґляшон на свадьба. Нам надо пакупіть падарунок для… будушій мужь і жєна.

– Как чувствуют сєбья моі рускіє друзья? – поцікавився в офіцерів Ернесто.

– Як гівно під кущиком, – під носа бовкнув Сербін, а вголос заявив: – Мы всегда рады помочь нашим гостям. А насчет нашего самочувствия… все отлично.

– Да! – підтвердив Наконечний, якому хотілося просто зараз впасти на бруківку й заснути. – Да! – ляпнув. – Ми єсть готов вам помагать!

– О, как мільо! – радісно заплескала руками Хелен. – Мі хотім біть на базар. Купіть падарункі. Мсьє офісі, – кивнула до кожного, – прошу проводіть.

І вони посунули на базар. Опираючись на руку Ернесто, бадьоро крокувала тільки Хелен. У неї був гарний настрій і бажання поговорити про історію міста.

– Кто єсть мужік на памятнік? – запитала, побачивши пам’ятник Льву Толстому, котрий невідомо яким чином опинився саме в цьому містечку. – Карл Маркс? Пушькін? Я Ленін знаю, он маленькій борьйода імєється.

– Ето єсть вєлікій рускій пісатєль Лєф Ніколаєфіч Толстой, – лейтенанта чомусь переклинило, він став розмовляти російською з германо-романським акцентом.

– О! Я знаю етот мужік! – вирішила захоплено «Марі». – Он пісаль тольстій кніга: «Война і мірь», «Енн Карєнін»… І потому єво назівать «Тольстім»?

Інтелектуал Наконечний від такої неповаги до Толстого аж стрепенувся й заявив:

– Ето нє єсть правда! – Сербін смикнув його за рукав, Наконечний отямився: – Нет, это просто его фамилия, – і чомусь набурмосився.

Хоч скільки далі Хелен намагалася його розговорити, він відмовчувався. На всі запитання, які виникали в милій голівці «Марі», давав однозначні відповіді Сербін: «Да», «Нет», «Не знаю», «Надо спросить у местных». Для цього він іноді перехоплював перехожих, брав їх за обшивку й казав, наприклад: «Поясни дамочці, чому вода в озері зелена, не така, як у Парижі». Після цього в Хелен відпала охота ставити запитання. Так вони й дісталися до ринку.

Базарний велелюдний день… Тут вирувало життя, йшла торгівля дефіцитним і не дуже крамом. Попід парканом примостилися «буфети», розливайки з високими барними столами; тут лилося пиво, ситро, смажилися в олії біляші – данина новітній радянській традиції. Поруч, за старим звичаєм, варили каву й подавали її з віденськими булочками, щедро приправленими корицею.

Хелен з цікавістю пішла між рядами, тягнучи за собою Ернесто та лейтенантів. Чоловікам базарювання, традиційно, зовсім не подобалося, тим паче, кожен себе почував не найкраще, а тут сонце стало пригрівати, й усіх розморило з похмілля. Чолов’яги стали потихеньку відставати від «журналістки» і, як за командою, зупинилися біля пивної ятки. Сербін спробував ковтнути пересохлим ротом згусток слини, але вона наче застрягла в горлі. Старлей заявив компанії:

– Усе, якщо зараз не прийму на душу кухоль пива, помру, як верблюд у пустелі, від спраги. Хто зі мною на «водопій»?

Ернесто з Наконечним – тут як тут. Зупинилися під вивіскою «Буфет военторга № З». І скоро ця трійця зайняла форпост за столом, відгородившись від базарного люду батареєю пивних кухлів. У Сербіна в руках з’явилася таранька, він запропонував Ернесто скуштувати її. Той понюхав і заперечливо закрутив головою. Наконечний здув з кухля шапку піни. Охеда, побачивши це, зареготав і теж здув піну зі свого кухля. Товста, неохайна буфетниця, в засмальцьованому фартуху і з паперовим кокошником на голові, важко крутячи двопудовими сідницями, принесла біляші на жерстяних тарілках і побажала єлейним голоском:

– Кушайте, мальчики, приятного аппетита, – після чого в Ернесто зовсім зник апетит.

Коли ж вона принесла тацю з раками, в нього поліпшився настрій, він облизав губи, переконуючись, що вони загоїлися після вчорашніх травм від гострих панцирів, і взявся їх чикрижити.

Хелен, краєм ока подивляючись на своїх супутників, яких безнадійно поглинуло ранкове похмілля, продовжувала ходити між рядами й прицінювалася до товарів. Тим часом Ернесто увійшов у раж і почав розповідати про свої амурні походеньки – принаймні, так виглядало збоку, оскільки жестами став показувати на собі цицьки, велику дупу та імітувати різні непристойності. Це веселило лейтенантів, вони щиросердно реготали, плескали Ернесто по плечах, показували руками міжнародний жест «люкс».

Хелен зупинилася навпроти бочки з березовим квасом, яким торгувала прудка гуцулка, й попросила налити їй. Та витерла склянку об подолок нижньої спідниці й стала цідити пінний напій. Синок аптекаря, проходячи повз Хелен, непомітно вклав їй у руку записку. Вона, наче збираючись чхнути, піднесла її до очей, швиденько пробігла поглядом, чхнула.

– Будьте здорові, пані, – побажала гуцулка й подала квас.

Хелен непомітно, прикриваючись хустинкою, поклала записку в рота й запила квасом. Напій був приємним на смак, солодким і трішки хмільним. А головне, він допоміг проковтнути записку.

Хелен роззирнулася, кинула погляд на своїх «кавалерів», але тих вона зовсім не цікавила – чоловіки взялися до рому. Наконечний, тримаючи в руках чарку з темною рідиною, виголошував тост. Ернесто з патетичною міною на обличчі кивав, мовби згоджуючись з кожним його словом. Сербін повторював кивання Охеди й теж ліпив на мармизі патетичну гримасу.

Хелен вирішила, що в неї є ще досить часу, щоб походити по базару й вибрати подарунки для молодят. Через півгодини вона повернулася до чоловічої компанії й запитально подивилася на них: пляшка з-під рому вже валялася під парканом, в хід пішла горілка. «Якщо так продовжиться, скоро їх потрібно буде нести», – подумала вона.

Помітивши Хелен, Ернесто ввічливо, як це роблять військові, кивнув і розв’язно повідомив:

– Мадам… наші друзья пригляшать нас остаться жіть в прекрасной страна Советов.

Хелен, спалахнувши, заявила французькою:

– Можеш залишатися й пити з ними хоч до перемоги комунізму в усьому світі! Тільки після того, як закінчиш знімати репортаж!