Текст книги "Карпатський капкан"

Автор книги: Сергій Ухачевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц)

– Про що ти думаєш, люба?

– Про майбутнє. Війна така непередбачувана. Жінки нашої родини ніколи не воювали, я – перша, – їй ставало сумно.

– Твоє ім’я зобов’язує: «Могутня в битві».

– А мені трішки страшно перед невідомістю, перед тими тисячами кілометрів… – Її очі знову набули холодного металевого блиску, вона задумано пройшла кілька па із танго, кружляючи довкола Вільгельма. Це була калесіта – неймовірна, чарівна, коли грають м’язи ніг і сіднички ваблять вихилясами…

– Ти можеш зробити крок назад… Ще не пізно.

– Зараз я не знаю, чого я хочу… – тихо і якось розмито відповіла вона. – Знаю напевне тільки те, що не хочу втрачати тебе. Зовсім не хочу, – Мод протанцювала камінату, віддаляючись від нього, наче акробат по натягнутому над прірвою канату, й наполовину розчинилася в мороці, який відділяв тепле світло ламп від холодної темряви зали.

Мод танцювала. З темряви було чути її тихі ритмічні кроки й видно граційні помахи рук. Вони виринали на світло, немов пливли нічною річкою. Віллі зачаровано дивився на це дійство. Він збуджено спробував проковтнути грудку в горлі, але відчув, що в роті геть пересохло. Кроки Моді затихли. Руки зникли в темряві. Вона відтанцювала свій танець і тепер десь пливла в мороці незбагненної невідомості перед майбутнім. Зі свого мороку вона бачила його, такого правильного, красивого, вірного.

– Хочеш вина? – запитав Віллі.

– Дуже хочу, – долинуло з пітьми. – Хочу вина, хочу кави, хочу музики, хочу зірок… Хочу лежати й дивитися на нічне небо. І заснути в твоїх обіймах.

– Тебе, мабуть, втомили останні ночі. Нині відіспишся.

– Відісплюсь… – Її голос, наче відлуння.

– А мені ще наздоганяти полк. Давай вип’ємо.

– Вип’ємо…

Він теж пройшов у камінаті до столика, узяв штопор, щоб розкоркувати пляшку. Було чути, як Мод зробила кілька легких танцювальних па назад. Вільгельм усміхненим поглядом спробував виловити її силует у темряві й зосередився на пляшці, корок котрої не піддавався. Та враз почув знайомий звук пересмикування затвора. Озирнувся. Мод стояла на світлі в стрілецькій позі. На нього холодно дивилося дуло люгера.

– Сцяпан Іванавіч, падйом! Абакумав на сувязі. Сцяпан Іванавіч, – забубоніла Мод басовитим прокуреним голосом. – Просипайся, Іванавіч!..

* * *

Західна Україна, місто Калин. 1946 рік, 3 вересня,

кабінет директора школи для дітей з обмеженими

можливостями, 8:10 за місцевим часом

(10:10 за московським).

Крижень ошелешено розплющив очі, зірвався з потертої шкіряної софи. З плечей з’їхав радянський мундир з погонами полковника. Він побачив перед собою заклопотаного дядька, котрий трусив його за рамено. Крижень протер очі й дуже здивувався, коли зрозумів, що поруч немає Моді, війна – в минулому, а він сам давно не Вільгельм Моргенштерн, а дещо старший полковник у відставці Степан Крижень. І зараз він офіційно працює директором сиротинця майже на кордоні з Польщею. А неофіційно – керівник резидентури головного управління Держбезпеки СРСР в районі, де досі війна, де ллється кров. Крижень струснув головою, щоб переконатися, що сон минув, ще раз роззирнувся, чомусь дивуючись на облуплені стіни свого кабінету, заліплені патріотичними плакатами, старий, але міцний дубовий стіл з чорнильницею та кількома великими зошитами на ньому, могутній сейф у кутку, увінчаний австро-угорським гербом, кілька стільців з різьбленими спинками.

З вулиці долинав дитячий галас і дзвінкий сміх – школярі граються по закінченні уроків. Між рамами вікна об скло приречено б’ється маленька муха. На неї сторожко, з надією дивиться голодний павук, що облаштував собі тут павутиння.

Дядько дав можливість Крижневі отямитися після сну і продовжив будити його:

– Сцяпан Іванавіч, Абакумов на спєцсвязі… Сцяпан Іванавіч!

Крижень байдуже позіхнув і підвів очі на дядька:

– Це ти, Трохимович… Мені така хрінь наснилася…

– Табє пасля кантузіі кожную ноч такоє сніцца. Табє треба адпачиць, і я б адпачив… Можа, пайдзьом завтра на карася?

Крижень струснув головою:

– Карасі… Для початку від Вітька лящів нахапаю, – відміряв по лікоть, показуючи, якого розміру це будуть лящі, а там буде видно, – нарешті легко зіскочив на ноги, поспіхом вийшов до сусідньої кімнати, узяв слухавку й відрапортував:

– Полковник Крыжень! Здравия желаю, товарищ генерал-полковник!

– Степа, ты там у себя вообще охренел?! Я пять минут вишу на телефоне, жду пана галицийского. У тебя че, манеры панские появились? Так мы их мигом подрихтуем!

– Прошу прощения, товарищ генерал-полковник. С моими детьми дел невпроворот.

– Товарищ полковник! Это не твоя основная работа. Ты – разведчик! Ты знаешь, что из твоего района вышел на связь радиопередатчик?

Крижень заклопотано потер чоло.

– Никак нет. У нас нет аппаратуры радиоперехвата. Этим занимается Львов. Разрешите спросить, когда они вышли в эфир?

– Уже полтора суток как. Что думаешь по этому поводу?

– Я вам докладывал: месяц назад здесь объявилась боевая группа Службы Безопасности УПА. Мы о ней пока ничего не знаем.

– Это не ответ! Ты знаешь, что скоро к тебе приедут зарубежные журналисты? Сегодня на совещании появилось предположение, что радиосигнал связан именно с этим. В общем, так: на днях я пришлю к тебе курьеров с инструкциями. Пора действовать жестко. Понял?

– Но здесь сложный регион, своя специфика. Надо работать тонко.

– У нас, в столице, тоже сложный район и своя специфика. Поверь, сложнее, чем у тебя. Все на взводе, на нервах. Ну, ты газеты читаешь… Еще этот менгрельський очкарик – Берия – кровь портит. Короче, Степа, если что – будь осторожен и действуй не по внутренним соображениям, а как велит наш воинский устав и наша партия. Понял, о чем я?

– Да понял я!

– Ничего ты не понял! Я первым тебя посажу, если что пойдет не так. Понимаешь? Не то моя голова с плеч! У нас расправа короткая. А очередь засадить мне в спину топор – как в мавзолей… Слечу я – и тебе несдобровать!

– Витя, не надо меня пугать. Я сам за себя в ответе. И давно ничего не боюсь. Боюсь только за детей своих детдомовских: чтобы они никогда не пережили то, что пережили мы.

– Степан… – важка пауза. – Если что надо для твоих оборванцев – скажи, подсоблю: вещи, продукты.

– Витя, надо, очень надо! Нашего с Трофимовичем пайка не хватает! Мне бы еще спецфонды… А то столько ртов приходится кормить.

– Фу-у-у… Сейчас же дам команду во Львов, чтобы собрали и отправили. Да, и самое главное. Встать! Смирно!

Крижень від окрику інтенсивно прочистив пальцем вухо й переклав слухавку до іншого вуха, але не встав.

– Товарищ полковник! За особо важные заслуги в защите социалистического Отечества, укреплении обороноспособности Союза ССР вы представлены к высшей награде Союза Советских Социалистических Республик – ордену Ленина!

Крижень і не подумав вставати, тільки гаркнув у трубку:

– Служу Советскому Союзу!

– Поздравляю! Сам Хозяин дал команду. Так что с тебя ресторан. Жду в ближайшее время в Москве… Ладно, некогда мне с тобой лясы точить. Надеюсь, ты все понял как следует. Бывай, полковник!

– До свидания, товарищ генерал-полковник!

Крижень кинув слухавку й замислився.

Трохимович, що терся біля одвірка, плеснув руками по колінах:

– Нявжо медаль далі?! Дик гету справу треба як след спаласнуць!

Крижень пхинькнув:

– Медаль… Орден Леніна! – знехотя посміхнувся. – Поскупився Хазяїн, міг би й Героя Радянського Союзу дати. Чим я не герой, га, старий?

Трохимович радісно сів на краєчок стільця й підбив Крижня під лікоть:

– Скажу табє так: саправдни герой! Так што, можа, гету справу таго… кхє-кхє… – почухав горлянку.

Крижень, дражнячи Трохимовича надією, вдав, що задумався:

– Можна і «таго, кхе»… Тільки не зараз. Мені потрібно подумати. Якщо відверто, то тривожно щось мені. Снилася мені оце красуня Моді… Після снів за її участі завжди трапляються неприємності.

Полковник позіхнув, почухав волохаті груди. На них – залізний католицький хрест та великі шрами від ран.

Трохимович розчаровано посміхнувся:

– Скажу табє так: то яна цябє так любіць, што з таго свєту папярєджває аб нєприємнасцях. Я такоє вєру. Била в нас в вьоскє адна баба, то да яє мужа пастаянна приходзіла в сне патапєльніца, і пасля гетага…

– Так, не починай свої побрехеньки. Краще ось що: збери нашу агентуру і дай завдання дізнатися про радіопередавач, який минулої ночі вийшов в ефір. Попередь: не здобудуть інформації – поїдуть крутити хвости північним оленям.

– На фінскай ми єлі мясо павночних алєняв, – зауважив Трохимович. – Скажу табє так: свініна значна смачнєй!

– Саме з цього гастрономічного факту й почни з ними розмову.

* * *

Лондон, 1946 рік, 3 вересня, штаб-квартира

служби контррозвідки МІ-5,

11:15 за Грінвічем.

У кабінеті генерального директора МІ-5 сера Персі Джозефа Сіллітоу зібралися офіцери з розвідувального управління. У кутку, наче манекен, застигла стенографістка, чекаючи початку наради. В офіцерів пісні вирази обличчь, та й сидять вони – наче кілки ковтнули. Давалося взнаки минуле МІ-5 — відділ створювався на базі Британського Адміралтейства, тому військові тут вирізнялись особливою виправкою.

Персі Сіллітоу змінив на посту професійного розвідника Девіда Петрі не так давно. Упродовж попередніх двадцяти років він був головним констеблем Глазго, де прославився відомим розгромом банди «гострих кепі». Ще в тридцяті роки Сіллітоу першим увів у поліції систему зв’язку по «бездротовому радіо», обов’язковий вихід на пенсію після тридцяти років служби і введення сучасної форми поліцейських із біло-чорними кубиками на околиші кашкета. Бадьорий чоловік, під шістдесят років, з витягнутим лицем та шотландською рудою шевелюрою був для працівників своїм хлопцем, добряком, але надто вимогливим. Багато людей у SIS його не сприймали, вважаючи вискочкою, непрофесійним розвідником. Він абсолютно адекватно сприймав це, хоча іноді й ображався. Ось і зараз Стюарт Мензіс, керівник SIS, запізнювався на зустріч, наче демонструючи свою зверхність професійного розвідника над вискочкою з поліції.

– Це так неввічливо з його боку, – пробубонів Сіллітоу під носа й звернувся до своїх підлеглих: – Учора Арій вдруге вийшов на зв’язок… – одразу зацокотіла стенографістка. Це помітно дратувало нового хазяїна кабінету й збивало його з думки. – Так ось… Він пропонує налагодити пряму комунікацію з українськими інсургентами. Згідний виходити на контакт тільки зі знайомою йому особою. Хтось знає щось більше про цю історію з Арієм? Я не встиг ознайомитися з його справою.

Ледь підвів не так руку, як вказівний палець секонд-лейтенант Лернер. Сіллітоу кивнув, мовляв, доповідайте. Лернер звівся, виструнчився й доповів:

– Сер, секонд-лейтенант Лернер, сер! – назвався, кивнув до генерального директора й продовжив: – Полковник Юджин Франк на службі в нашій системі перебував з тисяча дев’ятсот двадцять другого року. Спеціаліст по Східній Європі та боротьбі з комуністичним режимом Росії. Добре орієнтувався в політичних процесах, які відбувалися в тридцяті роки в Росії. Завдяки його діяльності нам вдалося зірвати деякі поставки озброєння з Росії в Іспанію під час громадянської війни, перешкодити поставкам технологічного обладнання в Росію зі Сполучених Штатів і частково – сировини з Росії в Німеччину напередодні війни. Також полковник Франк провів блискучі операції щодо дискредитації комуністичних та військових діячів Радянського Союзу, що ослабило позиції цієї країни напередодні війни й не дало змогу Сталіну вчасно розпочати операцію «Гроза».

Сіллітоу запитально підвів брови, глянувши на секонд-лейтенанта. Той набрав у груди повітря, але Сіллітоу повернувся до стенографістки:

– Це не записуйте, – вона знову завмерла, мов манекен, – і до Лернера: – Будь ласка, поясніть мені, що це за операція «Гроза».

– Так, сер! – секонд-лейтенант знову кивнув, як це приписує устав при спілкуванні з вищими офіцерами. – Операція «Гроза» – запланований Сталіним у травні тисяча дев’ятсот сорок першого року військовий акт агресії проти Німеччини і її сателітів. Не відбувся через зволікання росіянами початку військової кампанії. У результаті їх випередив Гітлер і завдав превентивний удар. Німцям вдалося зруйнувати глибокоешелоновану оборону росіян і дійти до Москви.

– Пфу-у… – відсапнувся Сіллітоу. – Бачу, я ще багато чого дізнаюся в стінах цього закладу. Так, власне, а що сталося з полковником Франком і де він зараз? – махнув рукою до стенографістки й та беземоційно продовжила роботу.

– Сер… – продовжив Лернер, – у сорок другому році Франк із загоном Управління спеціальних операцій був закинутий у Чехію з метою прикриття групи замаху на Гейдріха. Після знищення цього негідника чеські патріоти загинули в Празі від рук нацистів, а зв’язок з Франком обірвався. Після війни ми провели власне розслідування, але слідів полковника так і не знайшли. До вчорашнього дня він вважався загиблим.

– Дякую, – сказав Сіллітоу, кивнув до Лернера, мовляв, сідайте, й звернувся до інших офіцерів: – Хто має якісь думки з цього приводу?

Звівся лейтенант і представився:

– Лейтенант Хейг, сер! Я готував групу полковника Франка до закиду в Чехію. Особисто для мене ця історія видається дещо дивною, вам ні? – обвів поглядом своїх колег. – Арій зник п’ять років тому, і його слідів у Чехії ми не знайшли. І тут виявляється: він сидить у лісі з українськими інсургентами й надсилає нам одне за одним повідомлення. Це схоже на радіогру росіян.

На ноги зірвався інший лейтенант і доповів:

– Лейтенант Віслоу, сер! Сер, у сорок другому ми втратили майже всю агентуру в Протектораті Богемія і Чехія. А якщо пригадати, ким Арій був у Першу світову війну та його українські зв’язки в Празі, мене ніщо не здивує.

– Джентльмени, джентльмени, – заспокоїв Сіллітоу офіцерів. – Ми не на плацу, не треба вставати. У нашій роботі повинні домінувати колегіальні й демократичні принципи. Сідайте, мені не хочеться дивитися на вас знизу вгору. Давайте без цієї субординації. Ми вирішуємо серйозні питання, а не показуємо свою виправку.

Офіцери всілися на свої місця. Сіллітоу обвів їх поглядом, важко зітхнув і запитав:

– З усього, що я почув, зрозуміло таке: без візиту в Росію про долю полковника Франка ми нічого не дізнаємося. Тому перед нами постає питання: чи варто ризикувати нашими агентами заради цього непевного контакту?

На останніх словах відчинилися двері, в кабінет рвучко увійшов генерал-майор сер Стюарт Мензіс, керівник Secret Intelligence Service, з ним чоловік, з вигляду – герой шпигунських романів: чорнявий, носатий, з тоненькими піжонськими вусиками й хитрими оченятами. Перший – у піднесеному настрої. Другий – кидає зацікавлений погляд у бік стенографістки.

Мензіс мав добру виправку й гарну офіцерську фігуру, на якій справно сидів генеральський мундир. Одначе в нього було надто бліде, немов вимучене, обличчя, бліді очі, сріблясто-світле волосся, що дуже контрастувало з його загальним бойовим виглядом. Мензіс очолював SIS майже 13 років і став легендарною фігурою у світі розвідки. Завдяки йому дії британської розвідки під час Другої світової війни були дуже успішними. Переконаний противник СРСР, Мензіс зараз прагнув розгорнути серію операцій, спрямованих проти Росії.

Він почав з порога:

– Джентльмени, вибачте за затримку.

Офіцери встали. Мензіс привітався за руку тільки з Сіллітоу, до інших кивнув.

– Прошу всіх сідати, – запросив хазяїн кабінету.

Загриміли стільці. Гість, що прийшов з Мензісом, розвалився на канапі під стіною й фривольно закинув ногу на ногу.

Керівник SIS узяв слово, тієї ж миті стенографістка затарахкотіла по клавіатурі:

– Щодо агентів, джентльмени, то своїх ми не кидаємо. Наш обов’язок – до кінця довести справу полковника Юджина Франка і з’ясувати його долю, – запнувся, пригадавши про свого супутника. – Перепрошую, джентльмени, дозвольте представити нашого гостя. Знайомтеся – це наш друг Ернесто де ля Охеда. Ви про нього чули як про «Фотографа».

– Джентльмени, – не зводячись з канапи, Ернесто махнув до всіх рукою. Офіцери, сидячи, кивками привітали цивільного.

– Так ось, – продовжив Мензіс. – Щойно я мав розмову з прем’єром. Питання Арія під його контролем. Перед нами поставлено завдання: налагодити стосунки з УПА. Нашого агента повернути в Британію. Його досвід підпільної боротьби проти радянського режиму всебічно вивчити, засвоїти й використати.

– Наш політичний курс змінюється? – запитав, не здивувавшись, Сіллітоу.

– Він нарешті повертається в логічне русло, – усміхнувся Мензіс.

Сіллітоу хвильку поміркував і поцікавився:

– Наскільки я розумію, містер Охеда бере участь у цій операції. Хто ще?

– Агент Бестія… Хелен Сміт.

Офіцери здивовано й невдоволено загули. Охеда сценічно закотив очі. Секонд-лейтенант Лернер не втримався, застеріг:

– Сер, тільки попередьте її, щоб цього разу діяла акуратніше, бо після її візиту росіяни можуть оголосити нам війну.

– За цією божевільною постійно лишаються гори трупів, – підхопив лейтенант Хейг. – Ми ризикуємо подвійно, якщо ця справа вже на олівці у прем’єра.

– Під час війни в Рейхскомісаріаті Україна і Дистрикті Галичина майор Сміт провела бездоганні акції, – зауважив Стюарт Мензіс. – І що важливо: агент Арій – полковник розвідувальної служби Його Величності Юджин Франк – особисто з нею знайомий, – до Ернесто: – Вона – старша групи.

З Ернесто наче змило його безтурботний вигляд:

– І відмовитися я не маю права… Навіть коли нагадаю всім про нашу взаємну антипатію?

– У Москві вже заворушилися, – пояснив керівник SIS. – Передавач почули й там. Гадаю, тільки ти зможеш забезпечити їй прикриття, як член компартії Франції. І головне: в Карпатах у тебе буде цікава компанія.

– Сподіваюся, це дама з цицьками, як карпатські гори… – Фотограф окинув допитливим поглядом присутніх. – До речі, а гори там високі?

Та йому ніхто не відповів. Офіцери МІ-5 були надто серйозно налаштовані на роботу й не сприймали її, як це робив Охеда, – життєрадісно й з гумором, властивим мешканцям Півдня Європи.

– У вас на підготовку не більше тижня. Щодо гір і всього іншого дізнаєтеся в процесі підготовки, – тільки й повідомив Мензіс і повернувся до Сіллітоу: – Розробка операції, деталі, прикриття, схеми відходу, сер Персі, на вашому відділі. І особисто на вас.

– Це буде моя перша серйозна операція на цьому посту. Чи можу я передоручити її комусь більш досвідченому?

– Прем’єр просив передати, що повністю вам довіряє. Тим більше, вся контррозвідка, МІ-5, зараз зосереджена на роботі в Східній Європі. Усі ваші агенти вже там. У SIS немає часу на підготовку бази й агентури, хоча б у тій самій Польщі. Я переконаний, що ви впораєтесь.

– Дозвольте, сер, – озвався секонд-лейтенант Лернер, гарячково гортаючи сторінки свого записника.

– Так, будь ласка, – задумано промовив Сіллітоу.

– Ось, – тикнув пальцем на якусь сторінку в блокноті, так, наче хтось міг би розібрати його скоропис. – Ось! Через три тижні в районі дії передавача Арія проходитимуть вибори в місцеві мерії та сільські комуни. Совіти запрошують провести акредитацію журналістів і, власне, запрошують самих журналістів для висвітлення того, як проходитимуть у них ці вибори. Перепрошую, джентльмени, складно зрозуміти цю російську казуїстику – зі згадуванням партії, уряду та Сталіна, вихвалянням їхніх успіхів на шляху до демократії й перемоги комунізму в усьому світі. Але суть така: журналістів західних видань запрошують на показові вибори, де їм покажуть лубкову картинку з народними гуляннями і всенародним «за», під пильним наглядом нишпорок МДБ та в супроводі офіцерів служби безпеки.

Мензіс перевів запитальний погляд на Сіллітоу. Біля шефа із запискою вже стояв лейтенант Хейг. Керівник МІ-5 швиденько перебіг по папірцю очима, скоса зиркнув на Ернесто й поцікавився:

– Здається, ви, містер Охеда, працюєте фотокореспондентом газети французької компартії L'Humanite?

– Хіба це робота? – посміхнувся Ернесто. – Бути фотографом – суцільне задоволення. Особливо, коли є можливість спілкуватися з красивими дамами… – знову кинув погляд на стенографістку, – й навчати їх магії фотографії…

Але його чоловічі чари розбивалися об холодну байдужість британської леді.

– Чудово, – вирішив Сіллітоу, – ось і сформована легенда: агент Бестія – кореспондент, ви, містер Охеда, – фотокореспондент. Офіційно їдете висвітлювати ці вибори. Сподіваюсь, вам вдасться переконати головного редактора, щоб відкомандирував саме вас на цей захід. А ще – залучив до цієї справи молоду журналістку.

У відповідь Охеда якось непевно надув щоки, задумано поморщив чоло й нарешті погодився:

– Буде складно, але п’ятсот фунтів стерлінгів і ящик доброго бурбону вирішать нашу справу. Наш головний редактор заліз у борги, щоб продовжити випуск газети, оскільки росіяни зараз йому не платять, тому викручується, як може, – і, посміхаючись, вирішив поділитися плітками: – А ще у нього молода коханка, з його простатитом, самі розумієте…

– Чудово, – перебив Сіллітоу, – цю інформацію ми теж зуміємо використати…

– Мсьє, я ж не для того, – чи то награно, чи то серйозно обурився Охеда. – Має ж у нас бути якесь людське спілкування, крім цього військового розшаркування. Я – людина цивільна й поки добирався сюди в каюті третього класу, а потім – у такому ж вагоні, встиг скучити за світськими бесідами…

Мензіс посміхнувся й пояснив Фотографу:

– Сьогодні ввечері у нас буде багато часу для світських бесід з дамами вищого світу й політиками. А щодо нашого плану, то ми повинні поспішати, містер Охеда, тому… – повернувся до Сіллітоу: – Сер Персі, вибачте, прошу, продовжуйте.

– Отже так, – відкашлявся той і пояснив: – Згідно з легендою, ви ненавидите одне одного з Бестією, оскільки ви – переконаний комуніст, вона – рафінована дурепа, котра випадково опинилася в журналістиці. Але ваші візаві із МДБ повинні на сто відсотків переконатися, що саме ви, містере Охеда, шпигун. Ви повинні відтягнути всю увагу російської контррозвідки на себе, щоб дати можливість Бестії скоординувати з інсургентами план евакуації полковника Франка.

– Ви гадаєте, що росіяни до кожного іноземця на час виборів прикріплять філерів? – не повірив Охеда.

Усі присутні стверджувально, дещо театрально, покивали.

– Що ж, – азартно погодився Ернесто. – Ідея з газетою так собі, на трієчку, а ось роль Бестії в цій операції мені навіть дуже до душі. Принаймні, це хоч якось компенсує моє незадоволення провести час в компанії нашої міс Фурії. Пардон, міс Бестії…

– До роботи, панове, – підсумував Мензіс і повторився: – У нас на підготовку не більше тижня, – і до Ернесто: – І моя вам добра порада… Навіть не порада, а наказ: помиріться з Бестією!

– Ну, це вже як вона захоче, – вирішив Охеда.

– Ні, буде так, як накажу їй я! – поставив крапку в розмові Мензіс.