Текст книги "Карпатський капкан"

Автор книги: Сергій Ухачевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 13 страниц)

Нарешті вони підійшли до грота в скелі, в котрому йому не раз доводилося ночувати раніше. Це було кілька років тому, коли працював у тилу в німців. І ось доля знову привела його сюди. Геть звечоріло. Потрібно було зупинятися на перепочинок.

– Усе, – вирішив Крижень. – Привал. Далі не підемо, бо поночі ноги можна поламати.

Хелен втомлено всілась на землю. Поруч з нею опустився батько. Крижень примостився на невисокому камені, закинув голову й заплющив очі. Морфей, здавалося, ось-ось віднесе його в сни…

Франко дістав із наплічної торбини хліб, сало, фляжку зі спиртом. Старий полковник зробив на коліні бутерброди, один подав Крижневі, поклавши йому на коліно.

Крижень рвучко розплющив очі, взяв бутерброд і сумно сказав:

– По-біблійному якось… Хліб з вами ділимо… Дивина. Полковник УНР… Мої дядьки теж служили в «Чорних запорожцях». Обоє загинули десь під Грицівом.

Франко із розумінням покивав і сказав доньці:

– Постій поки на варті. Я зміню.

Та зі згодою кивнула й пішла на стежу. Франко почав розповідати Крижневі:

– Я служив у розвідці. Молодість моя теж у штабах не пройшла. Потім – еміграція, Лондон. Мене запросили на службу в SIS, – подав Крижневі фляжку.

Степан розкоркував, надпив, скривився й передав назад.

– А як вас занесло сюди?

– Був резидентом у Чехії. Після замаху на Гейдріха довелося перебратися в Україну. Втратив зв’язок з центром…

– Це ваша рація недавно працювала?

– Так, моя.

Крижень із розпачем покивав:

– Наробили ви, колего, справ… Ой, наробили! Ви навіть уявити не можете, яких! – зітхнув. – Що й ні словом сказати, ні пером описати…

Франко здивовано знизав плечима.

– Тепер сам бачу. Хто ж знав… А я просто хотів повернутися додому, до Оленки. А ще – допомогти нашим, їм зараз дуже важко без підтримки ззовні.

– Крові багато піде з вашими допомогами. Треба зупинитися. Рано чи пізно більшість цих повстанців переб’ють, перевербують! Стільки років війни… не кожен витримає, ще й у таких умовах.

– Знаю… Та й усі це розуміють. Просто це така боротьба, яку не можна припиняти. Ніколи.

– Люди гинуть. Достойні, чесні, розумні. Мені їх шкода… А те, що разом з ними здихає й різне падло, мене зовсім не втішає, – помовчав, запитально глянув на Франка. – Так, просто цікаво… А після закордону ви знову повернетеся сюди?

– Мені б ваші роки… Клянуся, повернувся б! І продовжив би боротьбу… Серце підводить. І ходити важко. Потоптали мої ноги землю, просяться відпочити. А за кордоном для наших я зроблю набагато більше.

– Щиро. Дуже щиро ви зі мною. Хоч я ваш ворог… І як чекіст, як радянська людина, я повинен вас просто зараз убити.

– А як українець?

– Як українець – теж! Я більше не хочу бачити крові, яку проливає мій народ!.. Але як розвідник і людина честі – я вам аплодую.

– Ви гравець, пане Крижню. Ви розумний і талановитий гравець. Я знаю про ваші подвиги на війні, знаю, як ви рятували наших хлопців… Ви дуже непроста людина.

Крижень розсміявся:

– Тут?! Бути простим?! Пане полковнику, для простих – перша-ліпша гілляка. Це, пардон, не ваша вошива повстанська розвідка.

– Ви зараз будете ще більше сміятися, коли я вам скажу таке… – зробив паузу й ошелешив відкриттям: – Фройлян Мод Шультце працювала на нас. Тому вас і врятували наші. Ось така в нас «вошива» розвідка, пане Крижню…

Крижень, ошелешено відкашлявшись, прохрипів:

– Не може цього бути… Мені залишається перед вами зняти капелюха… – задумався. – Красуня Моді… А як її насправді звали?

– Її так і звали – Красуня Моді. Дівчинка з аристократичного пруського роду. Її біографія чиста. Я дружив з її батьком. Олена й Моді росли разом.

– Я кохав її, – враз зізнався Крижень. – Вона мені врятувала життя. І загинула, рятуючи. Вона мені й досі сниться. Часто…

– Я знаю цю історію… Олена кілька днів плакала, коли дізналася про її смерть.

Крижень узяв фляжку й знову припав до неї.

– Олена й Моді… – задумано покивав. – Вони такі схожі… І ми з вами схожі, полковнику. І я зараз лякаюсь від думки, яка спадає в цьому контексті, – подивився на Франка й пророче сказав: – Насправді ми з вами по один бік барикад. Просто обоє досі цього не усвідомили.

Франко зі згодою покивав:

– А ви дуже схожі на своїх дядьків з ескадрону розвідки. Я їх добре пам’ятаю. Розповісти про них?

– Ні! Досить! Боже, який тісний світ! – вигукнув вражено Крижень. – Годі, полковнику! Годі… Я більше нічого не хочу ні чути, ні відати! Може, завтра… Мені подрібно все це осмислити!

На ці окрики повернулася Хелен і сказала йому:

– Лягай спати, Крижню… Тобі треба відпочити. А нам з батьком – поговорити. Ми так давно не бачилися… Ти дізнався все, що тобі треба було. Удосвіта станеш на чати.

Та Крижень, здається, не чув її. Він тільки повторював:

– Це ж треба… вошива повстанська розвідка… На голову не налазить. Вошива розвідка… Пардон. Тепер точно – пардон!

Він умостився на землі – кулак під голову – й миттю заснув. Прокинувся від штурханів у бік, неохоче розплющив очі. Сірий світанок. І плач Хелен.

– Уставай, Крижню. Батько помер, – крізь сльози сказала вона.

Крижень зірвався на ноги й сварливо запитав:

– А на варті хто?! Залиши вас – ще не такого наробите!.. – та усвідомив, про що йдеться, здивувався: – Як помер?

Олена з опухлими від сліз очима відказала:

– Мабуть, серце. Ми довго говорили, він мене обняв, гладив по голові, як у дитинстві, і я заснула… Прокинулася, а він вже й охолов…

Крижень співчутливо обняв Олену. Сон куди й подівся. Йому чомусь враз стало шкода цього старого вояку, що помер на Батьківщині, але так далеко від свого дому…

– Навіть не знаю, що тобі сказати… Я вчора теж втратив свою сім’ю – найближчого друга.

– Але це інше… Я батька чекала вісім років…

– А я з Трохимовичем пройшов війну…

Вони довго так і стояли, обнявшись. Самітні, наче одні-єдині на цілому світі. Двоє людей, що втратили цієї миті, здавалося, все… Та треба було поспішати, йти далі.

– Треба поховати батька, – нарешті сказала Хелен.

– Так-так… Треба.

І вони взялися, чим доведеться, рити яму. Коли було готове щось на зразок неглибокої могили, поклали туди батька Хелен. Вона, ледь стримуючи сльози, попрощалася з ним. Крижень накрив йому очі хустинкою й засипав могилу землею. Зверху могилку виклав камінням. Коли все було закінчено, вони стали над могилкою. Степан прочитав «Отче наш» і «Богородицю».

– Якщо дасть Бог повернутися, передам хлопцям у ліс координати. Хай по-людськи поховають… – сказав, закидаючи на плече автомат.

– Нам час іти, – зітхнула Олена.

– А мені чомусь не хочеться. Чомусь є бажання залишитися тут, – глянув на Хелен і несподівано для себе сказав: – 3 тобою.

– А в мене вдома син… Скучила за ним… – з надією глянула на Крижня. – Але ж тебе тут більше нічого не утримує. Трохимовича вбили. Якщо повернешся, тебе точно візьмуть. Може, підемо зі мною?

– У мене теж тут є діти, півсотні душ. Як рідні. Ще в мене є країна, якій я присягав, і Батьківщина, яка й досі кров’ю стікає. І це не патетика. Навіть не зважаючи на те, що дізнався вчора від твого батька!

– І ти хочеш кров потопити в крові, як це робили твої вчора у твоєму ж місті? Мій батько проти більшовиків боровся все життя! Бо саме вони залили кров’ю його батьківщину!

– Він боровся за батьківщину панів і буржуїв! Ми – люди різних світів. Ти – панського, а я – від плуга. І нам навряд чи вдасться порозумітися. І ти… Ти теж з іншого світу, дівчинко…

– Щоб ти знав: я – майор армії Його Величності короля Великобританії Георга шостого! – заявила роздратовано. – Ніяка я тобі не дівчинка! Я теж війну пройшла.

– Ось що, майоре… – закипів Крижень. – Георга шостого!.. Іди своєю дорогою, поки я тобі під зад не надавав! Я виконав свою частину договору. Амінь!

Олена крутнулася й різко пішла на захід. Він повернув на схід і рішуче попрямував назустріч своїй долі.

– Марі… – бухтів під носа. – Ще хто зна, з ким і за кого ця фіфа воювала… Марі… Олена… Моді! Хрестик їй віддав. Який дурень! Який дурень!

І раптом різко розвернувся й побіг назад. Олена бігла йому назустріч, із розпачем, зі страхом цієї втрати – втрати людини, котру так несподівано покохала. Вони не загубилися в цьому лісі, а зіткнулися на невеличкій полянці й кинулися в обійми одне одного. Він з пристрастю дикуна зірвав з неї одяг і відтягнув у кущі…

Уже сутеніло. Вони лежали на підстилці з моху й дивилися в небо. Між гілками смерек пливли хмарки, схожі на підпечені булочки, бо з одного боку їх золотило сонце. Нечутний вітер колисав верхівки дерев.

– Я кохаю тебе. Я давно нікого не кохав, – сказав Крижень.

– І я тебе кохаю. Це божевілля. Але мені справді нікуди не хочеться йти.

– А йти потрібно. Якщо потрапиш до рук моїх колег, вони з тебе душу витрясуть.

– Уперше за багато років я не знаю, що мені робити.

– Я теж. Але я почуваюся щасливим. Просто щасливим.

– А знаєш, ми з батьком завжди багато сперечалися… Я, дурна, йому суперечила, щось доводила. А Бог нам відміряв так мало часу разом. Страшно, коли подумаю про нас із тобою… Ти так ризикуєш через мене!

– Колись мені сказала одна дівчина: «Важливо пам’ятати, ким ти є, й не забувати тих, хто тебе любить. І боротися за них до останнього».

– Моді… Вона мені багато розповідала про тебе. Можеш уявити, що я відчувала, коли вперше тебе побачила! Востаннє ми з нею зустрічалися в сорок другому в Польщі. Потім її перекинули в Україну, тут вона й загинула…

– Вона мені й досі сниться… А ти, негідниця така, мене підловила – ти була як вона, в усьому…

– І зараз? І зараз я – не я? – награно обурилася Хелен. – Ти в мені бачиш її?

– Навіть якщо це так, ти сама в цьому винна… Ти нав’язала мені свою гру, і я прийняв її. Але насправді тепер я бачу тільки тебе. На весіллі, коли ти танцювала польку, у мене в грудях щось ніби вимкнулося, а потім щось інше – увімкнулося…

Олена лягла йому на груди. Притулилася так ніжно й глибоко, що здавалося, вони зливаються в єдине ціле…

– Я ніби прив’язана до цього місця, до тебе, – сказала Хелен. – Невже ми скоро розпрощаємося? Ні! Я так не хочу!

Вона почала цілувати його очі, неголені щоки, груди…

– Мені так боляче не було ніколи… Так боляче, так солодко… – шепотіла вона.

Раптом звіддаля – звук гілки, що хруснула, й віддалені голоси. Обоє зірвалися на ноги.

– Біжи, Оленко. Біжи, – хапаючи зброю, сказав Крижень. – Я їх затримаю і відверну, хоч хто б це був. Тобі залишилося до кордону трішки.

– Я знову втрачаю рідну людину… – зірвалася на сльози Хелен, шалено обнімаючи й цілуючи його.

– Біжи, так простіше прощатися. Біжи! Я тебе кохаю! Я не хочу, щоб сталося так, як з Моді! – і захарчав: – Жени!

– Я тебе обов’язково знайду! І більше ніколи не втрачу! Обіцяю – знайду!

Вона кинулася геть, Крижень, зціпивши до болю губи, глянув їй услід і ледь стримав у собі вовче виття, яке виривалося назовні. Потім рішуче поправив на плечі автомат, дістав пістолет і нашорошив слух.

* * *

Річмонд, передмістя Лондона.

1946 рік, 5 жовтня, будинок майора SIS Хелен Сміт,

16:18 за Грінвічем.

Осінь геть позолотила дерева на затишній вуличці біля будинку Хелен. Повітря наповнилося вологою, намочило асфальт. Він почорнів, і на ньому поодинокими золотими плямами лежали перші опалі листки кленів.

Хелен переступила поріг свого будинку. Їй назустріч кинувся Адам. Вона міцно-преміцно обняла його й розплакалася від розчулення.

– Мамо, мамо, не плач, ти цього разу майже не затрималася! Як там у Парижі?

– У Парижі… – на мить розгубилася. – А-а-а… так, у Парижі… Що тобі сказати? Париж є Париж. Романтично…

– Мамо, а ти мені обіцяла привезти подарунок.

Вона відпустила обійми, взяла сина за руку й повела у вітальню. Сувора міс Блеклок цього разу прихильно привіталася з хазяйкою, з похвальбою подивилася на Адама, котрий весь минулий місяць поводив себе достойно, чемно; узяла валізи місіс Сміт і понесла їх за господинею.

Хелен із сумки дістала стос фотографій та паперів. Пояснила сину:

– Це пам’ять про твого дідуся. Він був героєм… – враз серед них помітила ланцюжок з хрестиком. Її очі радісно спалахнули, вона притиснула хрестик до щоки. – Господи! А я думала, що загубила… А це, – показала хрестик синові, – ще одна згадка про ще одного великого героя. Дуже великого…

– Мені подобаються герої!

– Я тобі про нього потім розповім.

* * *

Західна Україна. 1946 рік, 19 вересня,

ліс, за 15 кілометрів до кордону з Польщею,

пізній вечір.

Крижень глянув услід, як силует коханої губиться між деревами. Сторожко роздивився. Перед ним між стовбурами дерев виникли тіні. Вони йшли ланцюгом, стиха перемовляючись. На мить йому примарилося, що це – силуети в німецьких одностроях. Колись їх з Моді так уже ловили. Струснув головою. Ні – радянські солдати вперемішку з «партизанами». Він кинувся вбік, відводячи їх від напрямку руху Хелен. Він водив їх по лісу півночі, поки нарешті не зупинився, підняв руки й сказав: «Свої, слава Богу»! Але отримав прикладом між лопаток і впав обличчям на землю. Сотник Гачок наступив чоботом йому на шию і придавив.

– Догрався, полковнику… – просичав Гачок. – А моя гра тільки почалася.

– Дурень ти, Гачок, хоча й сотник… Моя гра ніколи не закінчиться, бо я граю у надто серйозні ігри. Дуже серйозні.

Гачок задумався і забрав ногу з шиї Крижня.

* * *

Москва, Кремль. 1951 рік, 2 квітня,

кабінет Сталіна,

16:00 за московським часом.

У кабінеті обстановка не змінювалася давно. Хазяїн не любив кардинальних перемін, особливо в інтер’єрах. Усе тут мало бути таємничим, загадковим, розмитим. І головне – більше напівтонів, напівмороку. Із цього мороку хижаку завжди легше нападати… Та сьогодні нападати не було на кого, з ним у кабінеті був лише Берія, який розповідав про чергову жертву своїх інтриг – Абакумова.

Сьогодні Сталін був у доброму гуморі, слухав розповідь Берії, посміхався, походжаючи по кабінету, й задоволено смоктав люльку. Коли Лаврентій закінчив, Йосип Віссаріонович вирішив:

– Абакумов – тварь продажная… Лаврентий, как мы могли столько лет не замечать у себя под носом предателя?!

– Виноват, товарищ Сталин, – Берія звівся з-за столу.

– Да сиди ты, Лаврентий… Все и так понятно. Ты не виноват.

– Вообще Абакумов – человек мерзкий… – продовжив Берія. – Он даже друзей не щадил, сажал в тюрьму по липовым обвинениям!

– Кого ты имеешь в виду?

– Ну хотя бы этого… Крыжня. Полковника Крыжня, которого…

– Да помню я! – здивовано зупинився Сталін посеред кабінету. – Как посадил?! Он мне сказал, что его убили!.. А ну-ка, Лаврентий, поведай мне, что там за история с Крыжнем?

– Четыре года назад на территорию Западной Украины приезжали западные журналисты – освещать становление Советской власти в регионе. Ведомством Абакумова была разработана операция…

– Я помню, Лаврентий, операция «Карпатский капкан».

– И в ходе этой операции Абакумов дал приказ уничтожить самого Крыжня. Да… Там получилась такая история, такая петрушка!

– Да, но какие мотивы у Абакумова? Впрочем, у подонков не может быть мотивов, кроме мотивов собственного сволочного характера… Так чем закончилась история с Крыжнем?

– Как мне удалось узнать, вследствие действий Крыжня нам удалось изобличить более двух сотен фашистских пособников! А ему – даже вывести из зоны карательной операции аккредитованных журналистов газеты компартии Франции «Хуманитэ»!

– И этого человека посадили в тюрьму?

– Товарищ Сталин, мне стало известно об этом только вчера… Кстати, я с ним разговаривал, спросил, что я для него могу сделать. Знаете, что он попросил?

Сталін розвів руками.

– Сделать ремонт в детском доме, где он был директором.

– Настоящий советский человек. Молодец! Как он держится в тюрьме?

– Молчит, как и Абакумов.

– Пять лет молчит?.. Мне он нравится. Абакумов не нравится. Молчит этот или говорит – нам все равно. А героя – Крыжня – освободить, восстановить в звании, вернуть награды и выдать жалованье за пять лет плюс премию за агентуру… Но пока отправить на периферию. Понаблюдаем за его фортелями. У человека жизнь не серая; все нам веселее будет.

* * *

Москва, Лубенська площа. 1951 рік, 15 квітня,

при виході з Лубенської внутрішньої тюрми,

15:00 за московським часом.

Крижень, схудлий, але в новій формі полковника, з новим орденом Леніна й нагородними планками вийшов на вулицю, мружачись на денне світло. Раптом щось пригадав і почав бити себе по кишенях. Знайшов. Дістав ручку, подаровану Оленою, й метушливо поклав назад. Він став на порозі, насолоджуючись світлом, повітрям, шумом міста… Прислухався. Із репродуктора звучав гарчливий голос конферансьє: «По просьбам трудящихся, в завершение концерта вы услышите украинскую народную песню «Летела кукушка». Эта песня – о нелегкой доле украинских крестьян Галичины, которых до 1939 года беспощадно угнетали польские паны. И об их извечном стремлении к обьединению с великим русским народом в едином государстве, под мудрым руководством товарища Сталина и Коммунистической партии Советского Союза»!

Грім оплесків. Музичний вступ, слідом тужливо вступає хор:

 
Летіла зозуля та й стала кувати.
Ой, то не зозуля, то рідная мати…
 

Крижень якось непевно посміхнувся. Було видно, що вагається, куди йому йти.

Шаркаючи черевиками, повз нього пройшов дядько із гострильним станком на плечі. Дядько зупинився, глянув на Крижня – й до нього:

– Товарищ, может, вам чего-то поточить, поправить ножичек, бритву?

Крижень, невдоволений тим, що сторонні люди втручаються в його перші хвилини свободи, буркнув:

– Нет, спасибо.

Та враз спантеличено перевів погляд на гострильника.

– Василю?.. Як?! Це ти, Рудий?

Але Рудий вдав, що не розуміє, про що мова:

– Извините, не понял… A-а! Нет-нет. Обознались, товарищ. Я Рудаков Василий. Правим ножи, бритвы…

Насправді, це Рудий. Те саме обличчя з лукавинкою в очах, тільки він трохи постарів. Руда шевелюра посріблилася пасмами сивини. Крижень мало того, що не прийшов до тями від своєї свободи, а тут ще й це диво із московською говіркою! Він досі не може повірити, що це відбувається з ним!

– Мил человек! – враз заявив Рудий, ніби нічого й не сталося. – Вот что я бы вам посоветовал… Сходите-ка на выставку. Замечательная выставка в Доме профсоюзов. И фотограф известный… – показав рукою. – А вот и плакатик на стеночке.

Крижень отетеріло перевів погляд у вказаному напрямку й побачив навпроти, через дорогу, величезний плакат «Выставка всемирно известного фотохудожника-интернационалиста, члена компартии Франции Эрнесто де ля Охеда. Эрнесто Охеда – участник гражданской войны в Испании (1936-39 гг.), французского движения Сопротивления (1940-44 гг.), специальный фотокорреспондент органа компартии Франции L'Humanité – представляет свои фотоработы последних двадцати лет». У Крижня здивовано відвисла щелепа: на плакаті сам Ернесто з новим мужнім шрамом на обличчі. Розглядаючи колаж на плакаті, Крижень враз починає стримано, крізь сльози сміятися. Серед кількох фотографій – усміхнений Трохимович, з розумним виглядом Наконечний, весілля, діти з сиротинця, голова у своєму кабінеті, капітан, він сам – сердитий, з Хелен біля машини на площі…

– Не може бути… – прошепотів Крижень собі під носа.

Він усе збагнув, поспіхом повернувся до гострильника, але усміхнену пику Рудого побачив у вікні трамвая, що проїжджав перед ним. Той зняв з плеча станок і скинув у привітанні капелюха.

– Знайшла!.. – розчулено покивав Крижень. – Таки знайшла…

14.07.12 – 23.06.14 pp. Київ