Текст книги "Карпатський капкан"

Автор книги: Сергій Ухачевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)

– Товаріщі, надо єхать і машину – домой, до воскрєсєнья.

Ернесто, розчулений тим, як його тут зустріли, теж пригадав про свою місію:

– Да-да, товаріщі. Надо єхать машіна. Но мадам заболеть. Насморк. Гдє ваш апотек, фармація?

– У мєня єсть рецепт каплі… – Хелен дістала з клатча папірець і заклично помахала ним у повітрі, запрошуючи добровольця-джентльмена сходити з рецептом в аптеку.

На правах господаря зголосився капітан Івченко:

– Дайте-ка! Я мигом, в один момент, мадамочка!

Він з котячою грацією взяв рецепт і поспішив до аптеки. Тим часом Сербін щось шепнув Наконечному й побіг услід за капітаном. Наздоганяючи Івченка, він стиха попросив:

– Товарищ капитан, я с вами. Не торопитесь, дело такое… Позвольте-ка мне рецептик… Гляну одним глазком.

Капітан знизав плічми:

– Дивись, коли цікаво, – і подав папірець.

– Товарищ капитан! – засичав Сербін. – Незаметно… Вы поняли?..

Івченко із розумінням непомітно віддав папірець.

Сербін на ходу прочитав ламаною латиною:

– Centaurium umbellatum, levisticum officinale, rosmarinus… — і радісно сказав: – Похоже на шифр! Надо проверить аптекаря. Если мои предположения верны, мы поймали шпионов! Они у нас на крючке.

– От сука пейсата, – роздратовано сказав Івченко.

– A-а, из тех… – подумав про щось своє Сербін. – Сейчас я возьму этого жида за яйца. И заставлю съесть их без соли!

– Ми давно його підозрюємо… Схоже, ліки в ліс передає бандерам!

– Только аккуратно, товарищ капитан… Без шума.

Вони ввірвалися в аптеку, різко розчинивши двері, так, що зірвали мідний дзвіночок, котрий висів над входом. Він упав на підлогу, тривожно видавши свій, здавалося, останній тонкий подзвін. Аптекар у молитовних одежах саме чинив молитву, розкачуючись у трансі. Капітан зупинився, не знаючи, що робити. Тут заведено поважати молитовні обряди й не переривати їх. Сербін запитально глянув на Івченка, зневажливо всміхнувся й кинувся на аптекаря.

Смикнувши старого за плече, розвернув і з розгону кулаком заїхав йому в обличчя. Легкий, мов пір’їна, аптекар упав на підлогу, вдарившись об стіну, й перелякано прикрив обличчя руками. Сербін кинувся до нього, підняв за обшивки, припер до стіни, узявши однією рукою старого за горло, іншою підсунув йому під носа рецепт.

– Что в этой шифровке?! Что?! Кто твой связной?! Где передатчик?! Говори, сука, а то убью!

Аптекар розгублено й близькозоро скосив погляд на папірець і вельми здивовано прохрипів:

– Пане начальнику, то є рецепта до крапель носових…

– Ты мне дурочку не валяй! У меня и не такие раскалывались!

– Вейз мір, пане! То як щось змінилося в латині за постановою нашої рідної партії, то я вивчу й буду знати! Все вивчу! – захрипів і спробував вхопити ротом повітря, але Сербін міцно тримав його за горло.

Аптекар аж почервонів від задухи й подумки вже попрощався з цим світом.

– Читай, сука, что тут написано! – ревів йому в обличчя Сербін, та підскочив Івченко, вдаючи, що допомагає Сербіну:

– Доповідай, пархате падло, коли товариш старший лейтенант запитує! – й різко забрав руку Сербіна з горла аптекаря.

Той перевів подих і пояснив, важко хрипучи:

– Любисток, золототисячник, розмарин… – закашлявся, сповзаючи спиною по стіні на останньому видиху: – Centaurium umbellatum, levisticum officinale, rosmarinus…

Сербін ще раз бігло з недовірою зиркнув на напис і кинувся до телефону, що висів на стіні, набрав номер, нашорошив слух, підперши плечем стіну. Капітан заспокійливо поплескав аптекаря по плечу, поправив на ньому одяг. Той натужно сопів і перелякано водив очима, зиркаючи то на Сербіна, то на Івченка, то у вікно.

А у вікно видно, що машини, котрі привезли зарубіжних гостей, їдуть геть. Під міськвиконкомом компанія збирається рушати в готель, що неподалік. Але поки слухають Трохимовича, котрий розмахує руками й розповідає щось веселе, бо всі посміхаються. Нарешті Трохимович бере чемодани Хелен – один на плече, інший під пахву – й хвацьким кроком рушає «до пані Аґнєшки». Міський люд і досі не міг звикнути до нової патетичної назви колишнього борделя – готель «Комунарка».

Тим часом Сербін продовжував вслухатися в гудки в трубці, поки нарешті не почув скрипучий голос:

– «Тополь» у аппарата!

– Алло, «Тополь»! Дай «Абрикос»!.. «Абрикос», дай медчасть… Медчасть? Позывной «Белград» у аппарата!

Уточните, что это может быть: centaurium umbellatum, levisticum officinale, rosmarinus officinale… — розчаровано: – Капли, да? Какие?.. От насморка?.. Да, спасибо, отбой…

Сербін розчаровано повісив трубку на важіль і став скоса зиркати то на аптекаря, то на капітана. Враз різко зробив крок до аптекаря й строго наказав:

– К вечеру у дамочки из Парижа чтоб были капли. А то еще сляжет, а нам отвечать, – і до капітана: – Пошли, что ли?

Капітан вирішив закрити тему з аптекарем і сказав йому на прощання:

– Дивись, старий, якщо я впіймаю, як ти продаєш у ліс медикаменти… – й погрозив йому пальцем.

Парочка вийшла з аптеки. Аптекар, тримаючись за око й крекчучи, нахилився, підняв з підлоги дзвіночок, поклав на прилавок. Він тихо дзенькнув. Із прихованої в стіні шафи крадькома вийшов його синок, розтираючи по щоках сльози й запитливо дивлячись на батька. Той розкрив обійми, син кинувся в них і прикипів до тата. Так вони постояли кілька хвилин, думаючи кожен про своє.

Нарешті батько поплескав сина по плечах, присів перед ним навпочіпки й похвалив:

– Молодець. Тепер ти знаєш, що робити, коли чужі люди увірвуться в наш дім…

Той, усе ще тручи кулачками очі, ствердно кивнув.

– У разі чого, синку… «потім» підеш до вуйка Василя, він тебе або заховає, або відвезе до родичів у Львів.

– Так, папелє…

– Молодець, Шльомцю, – погладив по голівці, – а тепер біжи-но, заклич вуйка Василя. Скажи, що для його геморою є новий лік. Шляк би його трафив… З тими ліками мене мало самого не вилікували на віки вічні…

4

Західна Україна, місто Калин. 1946 рік, 16 вересня,

готель «Комунарка» (колишній бордель пані Аґнєшки),

десь півгодини по полудні.

Першим у хол готелю увірвався Трохимович – навантажений чемоданами. Він навіть не захекався, поставив валізи на підлогу й зацікавлено роззирнувся. На стінах від попереднього режиму залишилася розкішна ліпнина, стелі було розмальовано амурчиками та сценами з грецької міфології. Деякі з них – мабуть, надто еротичного характеру, – грубо замалювали олійними фарбами.

– Я б тут жив, – вирішив Трохимович, звертаючись до адміністраторки. – Не, нє цяпєр, а яшче тади, калі пані Агнєшка тут з дзявчатамі…Ух! – погрозив комусь в повітря кулаком. – Я б разгулявся! – задумався, глянув на строгу адміністраторку, що дивилася на нього виряченими від подиву очима, й поправився: – Толькі пра гета – нікому, таму што яшче скажуць пра Трахімавіча, што йон бабнік. А я – нє, нє так. У мянє начальнік строгі! Вось так!

Слідом за Трохимовичем в хол завітала вся компанія. Помітивши в голові колони Мирона Микитовича, адміністраторка поштиво встала. Ернесто підійшов до неї й подав паспорти – свій і Хелен. Та дала йому ключ з масивним брелоком-грушею. Охеда із нерозумінням покрутив у руках ключ і, повернувшись, весело показав його Хелен.

Вона щойно мило усміхалася, втираючи носик хустинкою й слухаючи та мало розуміючи, про що їй розповідає голова, але, коли усвідомила, що ключ до апартаментів тільки один, вмить прибрала посмішку з личка й заявила з обуренням:

– Но одін апартаман для два чєльовєк! Но! Мі с мсьє єсть друзья! Колєгі! Ві…У нас нєт любовь! У нас нєт л’ямур! Nous пе sommes pas maries! Он нє мой мужь!

Мирон Микитович аж закам’янів від несподіванки, зрозумівши власну помилку, і, як міг, розгублено розвів руками, затиснувши милиці під пахви. Але вхопився за ідею, котра перша прийшла в голову, аж спалахнули очі:

– Поперзавсе, у нас перед виборами всі номери заброньовано… Преса з Києва, Москви, різні гості, а місто в нас маленьке…

– Я тогда буду єхать Варшава на самольйот! – розсердилася Хелен. – Я с етот муж в одін апартаман нє жить! – й іронічно звернулася французькою до Ернесто, тягнучи носом: – Твої комуністи навіть гостей по-людськи поселити не можуть…

Ернесто скоса спробував підмітити, хто з присутніх зрозумів її мову. Але не вловив і з докором звернувся французькою ж до Хелен:

– Марі, я знав, що ти мегера, але не знав, що така! Ці люди щойно пережили велику війну. А ти хочеш паризького сервісу? Це так неввічливо з твого боку!

Марі-Хелен теж боковим зором пробігла по обличчях присутніх і помітила, як в очах Наконечного потепліло. Вона поправила хустинку на голові, давши зрозуміти, що слухача виявлено. І продовжила обурюватися:

– Може, вони взагалі хочуть нам запропонувати спати в одному ліжку? Я читала про дикі звичаї росіян! Та й ти, бачу, зовсім не проти цього! О-о, я знаю, ти би цього хотів! Але не вийде, мсьє де ля Охеда!

Ернесто знову з докором їй закинув:

– Марі, ти забула, що нам наказував головний редактор і що нас просили в посольстві? Поводити себе достойно й не давати приводів росіянам нас у чомусь звинуватити…

– Але я не хочу жити з тобою в одному апартаменті! – пхинькнула вона й закопилила губку, ще й притупнула ніжкою. – Не хочу!

Вона навіть у гніві своєму була прекрасною. Усі чоловіки із захопленням дивилися на її манірну, таку милу міміку. А ця мова! Навіть сварка французькою з її уст – така витончена…

Ернесто благально повернувся до голови. Той кидав погляди то на Сербіна, який щойно надійшов, то на Трохимовича, якому, здавалося, взагалі було байдуже, що відбувається. Сербін, зціпивши зуби, всією нерухомою мімікою намагався сказати: «Ні! Не роз-се-ля-ти! У нас один комплект апаратури для прослуховування»!

Голова, похитуючись на милицях, спробував врятувати ситуацію, тому запропонував дещо розгублено:

– Ми думали, що вас буде двоє чоловіків… У нас такий порядок… Ущільнення поперзавсе. Місто маленьке… Але є двокімнатний номер… Окремі спальні… Оп’ять же ж – бухфет з трюмом! І чавунна ванна, – підняв угору вказівний палець.

Голова кивнув до адміністраторки, та дала Ернесто інший ключ, і він з німим запитанням показав його Хелен, мовляв, такий варіант підійде?

– О! – мила посмішка повернулася на обличчя Хелен. – Ето пріятний новость, мсьє гольова! Мі радо прінімать ваш… proposition… прідльоженіє…

Ернесто з полегшенням зітхнув, кинув погляд на компанію, в якому читалося: ось бачите, з ким доводиться працювати. Ті на знак чоловічої солідарності згідливо закивали. Охеда закинув на плече сумку, узяв свій піжонський чемоданчик і поглядом пошукав, хто міг би піднести речі Хелен. Першим кинувся Наконечний, схопив чемодан із зошитами, але тільки що й зумів його обома руками ледь відірвати від землі. Він почервонів від натуги, але не міг зробити й кроку. Виручив Трохимович: перехопив чемодан, узяв інший і тихо сказав лейтенанту:

– Дай старику Трахімавічу вєданнє насіць у руках. Твая справа – насіць іх у галавє, а гета – значна цяжзй. Павєр мне…

І з легкістю потягнув валізи на другий поверх за Ернесто. Хелен мило всміхнулася – водночас до кожного з чоловіків і разом з тим одразу до всіх, сказала чи то дякуючи, чи то на прощання:

– Мсьє гольова, мсьє офісі… – кивнула й, крутячи сідницями, пішла обживати свої нові апартаменти.

Чоловіки хоч-не-хоч провели її поглядами. Сербін хвильку постояв і кинувся слідом. За ним – Наконечний. Обоє з-за рогу на другому поверсі подивилися, як Ернесто з Хелен зайшли у свої апартаменти, за ними, про щось розповідаючи, посунув з валізами Трохимович. Лейтенанти почекали хвильку й кинулися до дверей із номером «13». Сербін постукав заздалегідь визначеним стуком, почув за ними стишені кроки й тихо сказав:

– «Вена», открой, я – «Белград»…

Двері тихенько розчинилися, лейтенанти шмигнули досередини. За кілька хвилин «люди в цивільному» звідти сторожко несли апаратуру прослуховування в номер, що по сусідству із апартаментами закордонних гостей… І поки вони чули з їхнього номера балачку Трохимовича, могли бути впевненими, що звідти ніхто не вийде й гості не помітять їхні маневри.

…Тим часом без нагляду сторонніх Ернесто з Хелен могли більш-менш вільно поспілкуватися. Ернесто саме зачинив за Трохимовичем двері, роззирнувся і втомлено обперся спиною на стіну. Важко видихнув, закотивши очі. Хелен пройшла до канапи, зняла хустину й так само втомлено всілася. Обоє, як за наказом, здивовано покивали одне до одного, мовляв, оце деньок почався… Вона кивком вказівного пальця підкликала Ернесто до себе. Той підійшов, розвальцем усівся поруч. Хелен запитала:

– На твою думку, що це все таке було сьогодні? Ці люди, цей Трохимович, що не замовкає ні на хвилину, я й половини не можу зрозуміти, що він торочить… Голова на милицях… Чисто тобі паноптикум якийсь.

– Такі в них традиції – зустрічати дорогих гостей, – реготнув, – усім селом.

– Тобто тримати нас постійно на виду… – промовила, посміхнувшись. – Але ж ми до цього готові, чи не так?..

– Ми завжди готові… Головне, що апартаменти нам дісталися ті, що треба. А якби вони нас розселили?

– Ми все продумали, «таваріщ Ернесто», – підсміхнулася Хелен.

– Мабуть, що не все. Ти бачила, як ті двоє погнали в аптеку з рецептом?

– Тут підозрюють усіх, хто прибуває з-за кордону… Але будемо сподіватися, що від нашого агента вони нічого не дізналися.

– Про всяк випадок треба звернутися до запасного каналу зв’язку.

– Почекаємо до вечора. Якщо аптекар провалиться, нам подадуть сигнал. Ну, а в тебе нині інші справи… Ти повинен достойно подякувати господарям за гарний прийом. І подружитися з ними!

Вона відкрила чемодан, добула з нього літрову пляшку рому й поставила на стіл. Ернесто усміхнувся, дав щигля пляшці – вона глухо дзенькнула, й зауважив:

– Для мене це буде приємним завданням, міс майор. Та все ж дозволю зробити тобі зауваження… Нині ти поводилася не як журналістка, а як курва із Сен-Дені. Думав, у цих росіян очі повилізають з орбіт. Надто соковито ти крутиш своєю філейною частиною тіла. Треба все ж бути скромнішою…

– Не виходить у мене поводитися скромніше, мсьє Охеда… Ми розігруємо багатоходову партію, тому поки що вся увага повинна бути зосереджена на мені. А що найбільше приваблює чоловіків у нас, жінках?

– Розум? – підколов Ернесто.

– У даному випадку – не розум, а дещо протилежне йому. І не мені тебе цьому вчити, – і теж вирішила підколоти: – До речі, ти також не забувай про свою роль… герой-альфонс іспанської війни. Не бачу полум’яного запалу у твоїх очах.

– Ти бачила, в що одягнені їхні жінки? – сказав Охеда, із жахом згадавши нинішній ранок, який вони провели в сусідньому містечку, допоки чекали прибуття супроводу. – Це ж не жінки. Це… Потвори в лахмітті! У нас клошари елегантніше одягаються!

– Сам казав: війну пережили.

– Франція теж пережила і війну, й окупацію – і нічого! А тут…

За стіною щось важко гримнуло. Отже, специ таки ставлять техніку. Ернесто з Хелен із розумінням перезирнулися й перейшли на «світську бесіду» – про гори та приємний аромат карпатського повітря.

* * *

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 16 вересня,

вуличка поруч з готелем «Комунарка»,

мабуть, година по полудні.

Уже сонце стояло високо в зеніті, як від готелю від’їхало авто з головою, Трохимовичем і Сербіним. Вони кудись поспішали, бо машина рвонула з місця, як навіжена, сигналячи поодиноким перехожим, щоб не стояли на дорозі. Хвилин за двадцять з готелю вийшли Ернесто, Хелен та капітан Івченко з Наконечним. За цим дійством з-за рогу спостерігав рудий дядько із цимбалами на плечах. Він був одягнений у гуцульський сардак, перешитий із флотської шинелі, з традиційним плетенням та вишивкою на грудях, з-під якого стирчала довга сорочка, лляні штани та червоні постоли, на голові – капелюх із мереживною стрічкою. Він дурнувато посміхався й щось до себе бубонів. Побачивши це, до нього підійшов постовий міліціонер.

– Ти чово туво сі вилупив, га, Василю? – звернувся він до чолов’яги. – Шо не видів? Ту не вольно стояти!

Рудий байдуже окинув з ніг до голови постового й заявив:

– То, перепрошую пана міліціянта, то може бись дали мі папіроса запалити.

– Василю, йди гет, бо як зобачить товариш капітан, шо я на пості з тобов балакаю, буду мав клопіт, – заявив міліціонер.

– Та то шо ти туво на варті стоїш? Панянок з борделю пильнуєш для великого начальства? – не вгавав Василь.

– Йди, дурний ти! Всі курви давно потікали зо швабами, а в борделю тепер гастініца! А то – приїхали пані журналістка з Парижу, во! То мушу тепер ся дивити, жеби такі лайдаки, як ти, туво не райзували! Гет пішов! Бо як засвистаю у свистка, то тебе заберуть в отділєніє!

Рудий, обурившись, мало не загорлав на всю вулицю:

– Курву з Парижу він пильнує! Знайшов чим ся тішити! То ти дай мені того папіроса, та я си піду. Бо як скажу твому неньові в селі, яке ти стало гонорове, то він ті нараз дві шкури спустит…

Міліціонер нарешті дав Василеві цигарку. Рудий прикурив, випустив дим, смачно облизуючи губи, але не відступився. Постовий спробував відійти, та докучливий дядько не відставав. Йому хотілося поговорити.

– Якби’м мав такого капелюха, як той пан з Парижу, шо з тов курвов приїхав, я би’м си на него вчепив пір’є, – заявив він. – І ходив би’м як гавстрійський жандар. Всі молодички зо села були бись мої!

Постовий на те невдоволено закотив очі.

– Василю, де ти сі взяв на мою голову? Йди вже. Дам ті ше папіроса, тіко йди! Той вуйко з фотоапаратом – то герой гражданської войни в Іспанії! Фотокореспондента від газети! Bo! І не на твою голову дурнувату панський капелюх! А пір’є до дули си прифарштригуй, то буде ліпше!

Рудий загасив цигарку до долоні, недопалок заховав у кишеню й заявив на прощання:

– То перепрошую пана бордельового міліціянта, мушу йти, бо маю свої ґешефти. Буду грав на весіллі в сиротинцю…

Розвернувся й пішов своєю дорогою, продовжуючи сам собі розповідати щось веселе. Постовий, дивлячись йому вслід, сказав собі під носа:

– Був добрий ґазда… Шо то война з хлопом зробила!

* * *

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 16 вересня,

сиротинець, обідній час.

Крижень сидів за своїм робочим столом у кабінеті й похмуро дивився на гостей, що прибули з готелю й усілися на канапі навпроти нього: голова, Сербін і Трохимович. Щойно вони закінчили світську частину бесіди, обговоривши закордонних гостей і зокрема жіночі принади журналістки Марі Монтень. Коли перейшли до основної справи, Трохимович вирішив, що його це не стосується, і став спостерігати у вікно, як діти грають у футбол, оскільки справді до тієї справи був не причетний. Винними в усьому були Мирон Микитович із Сербіним. І якщо Сербін спочатку хотів звалити всю вину на голову, то вчасно зрозумів, що з того нічого не вийде, хоча б тому, що він тут чужак. І почав з виправдань:

– У наших слухачів один-єдиний комплект апаратури для прослуховування, – пояснював старший лейтенант. – Добре, що хоч Мирон Микитович додумався поселити їх в один номер, а не розселити… Але погано, що там дві кімнати… Чи зможуть почути щось наші специ?.. Не уявляю.

Голова ж вирішив одразу зняти з себе вину й заявив:

– Поперзавсе, не пальцем роблений. Тому й придумав історію з ущільненням і київськими журналістами… А я ж не з ваших, не зі шпійонів я, тому допомагаю, як тільки можу, на благо нашої улюбленої батьківщини та комуністичної партії Радян…

– Ну-ну-ну, – перебив його Крижень і перекривив: – «Поперзавсе» я знаю, що ти можеш сказати про любов до улюбленої батьківщини й партії. Але що «поперзадва»? Чому не наказав підготувати два номери? Про всяк випадок?

На що голова спокійно пояснив:

– А поперзадва… Прийшла заявка на дві хвамілії: Охеда і Монтень. Чоловічі ж хвамілії! Ну, а наше підкріплення, – кивнув на Сербіна, – так і так привезло з собою один комплект для прослуховування. Кого б вони стали прослуховувати – бабу чи хлопа?.. Які до мене претензії? Дідько… Віддав їм номер першого секретаря. Той як приїде… Оце мені буде… – замугикав: – И никто не узнает, где могилка моя…

– Ну, це мій клопіт, у разі чого, «перший» буде говорити зі мною. За це не хвилюйся… Добре, що вирівняли ситуацію, тепер ми будемо знати, чим цікавляться й про що думають наші гості,– й до Сербіна: – Так, товаришу старший лейтенант?

– Так точно. Зараз же подам заявку на другий комплект прослушки, до вечора вона буде в нас. Сподіваюся, що буде…

– Ви лєпше думайцє, каго будєцє сяліць! Якіх масковскіх журналістов? – поцікавився Трохимович зі смішком. – Гдє іх набраць? Хто буде замєст гасцєй са сталіци жиць у гасцініци?

– Ось товариш голова й організує «гостей»… – вирішив Крижень. – Зі своїх співробітників! Із сім’ями. І кількох місцевих журналістів. На чолі з головним редактором нашої газети, – й до Сербіна: – Товаришу старший лейтенант, проінструктуєте їх.

– Так точно!

Враз із вулиці долинув звук мотора, й Трохимович повідомив присутніх:

– Мсьє, прашу сустрачаць високапаставлєних гасцєй з Парижа, каб іх распєрло!

Усі четверо кинулися до вікна: Хелен по-діловому, впевнено йшла попереду, за нею супровід, нав’ючений пакунками з гостинцями. Їх зустрічали діти, вчителі, віталися. Вона до всіх мило посміхалася, кивала, мимохідь гладила по голівках діток, завжди прикриваючи хустинкою носа.

– Це ви мені про неї півгодини розповідали? – поцікавився в колег Крижень.

Ті закивали, зацикали язиками, мовляв, саме та – кралечка. Крижень уважно придивився, як вона нахиляється до однієї з учениць, і погодився з чоловіками:

– Пава! – подумав хвильку… – Піду переодягнуся. Щоб погони їх не лякали.

– Марна, Іванавіч! Жанчинам завсьоди падабаюцца мужчини в формє. А ти в нас – у пагонах і при медалях – ну дакладна Апалон Бєльвєдерскі.

– Твій «Апалон» ходив голий з маленьким листком на сороміцькому місці… У нього була така «форма». Куди ті медалі чіпляти? А при наших температурах бути «Апалонам» мені зовсім не хочеться, одна ганьба, – цикнув зубом і вийшов з кабінету.

За півгодини сюди завітали гості – після того, як роздали подарунки й оглянули сиротинець. Хелен дещо втомлено сіла на стілець, що поруч з директорським столом, і помітила на ньому фото, обгоріле по краях. Узяла його й запитливо подивилася.

– Панночка, пакіньцє. Иванич гетага нє любіць. Гета яго сям’я. Фашисти всіх в час вайни забілі. Бацьков, братов і сясцьор… Гета адзінає фота, што в яго засталося на памяць пра сям’ю. Йон вєльмі бєраже яго.

Хелен з розумінням і співчуттям покивала, перевела запитливий погляд у вікно. З вулиці долинали радісні вигуки, бравурна музика, стукіт молотків об дерево: теслярі збивали лавки та столи.

Трохимович охоче пояснив:

– Завтра ми тут будзєм гуляць вясєллє – аддайом нашу випускніцу за вихавацєля. Народ рихтуєцца.

Хелен підійшла до вікна, з цікавістю визирнула на вулицю. Там справді завирувало життя – на подвір’ї готувалися до весілля. Зараз саме монтували «шалаш» і ставили святкову арку. Цим дійством керував статний чоловік у новенькому костюмі, краватці й модних туфлях. Вона зауважила про себе, що він має гарний смак і навіть свій стиль, до війни такий стиль називали «берлінським». До чоловіка часто підбігали діти – похвалитися подарунками, отриманими від гостей. Вони хапали його за руки, обнімали. Він їх гладив по голівках, роздавав цукерки, інколи спілкувався з ними мовою жестів. «Мабуть, це і є той загадковий Крижень», – подумала Хелен. Він наче почув ці слова й стрімко перевів погляд на вікно, з якого вона виглядала. Їхні погляди зустрілися. Крижень увічливо зняв капелюха, ледь уклонившись. Хелен привіталася з ним кивком голови.

Степан Іванович повагом одягнув капелюха, повернувся до своїх підопічних, роздав останні вказівки й повернувся в приміщення. Скоро по коридору гуділо його:

– Ну, і де цей герой іспанської війни?! Де цей héroe de la Guerra Civil Española?! Я хочу його обняти! Яка бригада?!

Крижень з’явився на порозі кабінету й пильно вдивлявся в Ернесто, котрий з радісною усмішкою звівся й уже розвів руки для обіймів, але для початку повідомив:

– Четирнадцатая інтербрігада, треті батальон… тисяча девясот трісать восьмой год.

Крижень теж розкрився для обіймів і представився:

– Сто двадцять девятая бригада, третий батальон!

Вони рушили один одному назустріч і міцно обнялися.

Радісні посмішки розуміння з’явилися на обличчях усіх присутніх. У Хелен в куточках очей заблищали зворушливі сльози. Вона витягнула з клатча чистий носовик і обережно промокнула слізки.

– Моменто! – пригадав Ернесто, нахилився до своєї сумки, витягнув звідти пляшку рому й виставив на стіл.

– Етот наш встрєча надо как полагаєтца обміть! По такой рускій традіцій!

Крижень зі згодою кивнув і підморгнув до Трохимовича. Той пішов до своєї комірчини й скоро повернувся з хлібом, городиною, ковбасою, салом, цибулею та величезним бутлем самогону. Лейтенантам передалася загальна радість, вони поділилися власними запасами із командирських планшетів – кілька шоколадок «Цирк», печиво «Юбилейное». Трохимович підморгнув до Наконечного, мовляв, пішли зі мною. Той кинувся йому допомагати – приніс чарки, тарілки й виделки, став розставляти їх на столі. Хазяїн дістав з сейфа пляшку вишневої наливки. Марі-Хелен на все це дивилася з подивом і спробувала навіть у своїй екзальтованій манері зупинити пиятику:

– Ето нє єсть возможно!.. Но-но-но! Нє надо піть водка! – і враз з неї вирвалося чхання, аж присіла, розгублено втираючи носик однією рукою, іншою заперечливо продовжувала махати, як диригент перед ще не зіграним оркестром.

– А ви паспрабуйцє налівачкі, ну чисти табє мьод! У момант вилєчицє насмарк! – Трохимович ловко налив у чарочку густу червону наливку й просто вклав у витягнуту руку Хелен.

Та розгублено застигла з чаркою в руці так, ніби пропонувала всім випити. Чоловіки із розумінням розлили в чарки ром, слово взяв Ернесто:

– Я отчень радоваться за наш встрєча! Я піть за коммунізм во всьом мірє!

Чоловіки залпом осушили склянки, покривилися, аж тоді почали сервірувати стіл: нарізати хліб, ковбасу, сало, цибулю. Лише Трохимович, смачно прицмокнувши, заявив: «Смачная гарэлка, ой, якая смачная»…

Хелен, розуміючи, що ніхто її не стане слухати, приречено пригубила наливку. На її обличчі з’явилося приємне здивування. Пригубила ще раз, заплямкала губками, посмакувала, випила до дна, аж з куточків губ потекли два невеличкі криваві струмочки. Хелен розгублено підставила до підборіддя долоньку, розсміялася, витерла їх хустинкою.

Крижень зацікавлено зиркнув на неї – й на мить застиг, немов пригадав щось давнє, знайоме, близьке. Але миттю відігнав від себе цю згадку, відвів погляд.

– А што я казав! Нє налівка – дзіва дзівнає! – Трохимович помітив вираз її обличчя й підлив ще наливки. – Будзєш ти хутка в нас здаровая, паньонка! А то приєхала тут – макрату разводзіш!

Наконечний, на підйомі емоцій, радіючи з того, що тут відбувається, зірвався на ноги й запропонував тост:

– Товарищи, предлагаю выпить за дружбу между народами!

– І каб усє билі здаровия! – не втримався Трохимович від репліки.

Усі дружно підтримали тост і осушили чарки. Трохимович одним духом влив у себе склянку самогону.

– Не лякай Європу своїми манерами… – просичав Крижень, штурнувши його ліктем під ребра. Той аж квакнув.

– Ти ж мянє вєдаєш, я толькі для разгону… – тихо спробував виправдатися вірний ординарець і вже потягнувся рукою до цибулини, та Крижень так на нього люто зиркнув, що той забрав руку назад і тільки манірно надкусив бутерброд із салом і так само показово поклав його на тарілку.

Та як тільки Крижень повернувся до Ернесто, Трохимович схопив зі стола цілу гірку перчину й з насолодою нею закусив, мов би це був огірок. У Хелен, що стала свідком такого гастрономічного виверту, здивовано округлилися очі. Вона розгублено випила до дна чарку наливки. Всюдисущий Трохимович не дрімав – за мить її чарка знову була повна по вінця. Івченко розлив по чарках самогонку.

– Товаріщі! Я піть за мір на весь зємной шар! І за окончатєльний побєду ком’юнізьм! – знову виголосив тост Ернесто.

– І каб ва всіх хапіла здаровя да гетага дажиць! – вставив своїх п’ять копійок Трохимович.

На Наконечного самогонка діяла дивним чином – він впав у патетику, тому гаркнув:

– Ура!.. Ура!.. Ура!..

Чарки спорожніли, мов за командою. Трохимович знову манірно надкусив свій бутерброд, зауваживши, як на нього схвально подивився Крижень. Він чемно кивнув до свого командира, мовляв, не з лопуцька, манери знаємо. Та як тільки той знову відвернувся, старий вхопив наступну перчину й перемолов її зубами разом із хвостиком. Хелен, продовжуючи спостерігати за ним, прислухалася й почула, як той із насолодою собі прошепотів під носа: «Як смачна»… Вона на те здивовано знизала плечима й подумала: «Ні, це не паноптикум… Це… справжній бестіарій, що ожив».

Наче в підтвердження її слів звівся Мирон Микитович і довго та нудно почав виголошувати тост про комуністичну партію, Сталіна й радянський народ. Його промова була густо здобрена словом-паразитом «поперзавсе». Хелен – на неї почав діяти хміль – ледь стримувалася, щоб не розсміятися. Алкоголь розлився приємним теплом по тілу, їй стало радісно й щасливо.

Але треба було щось змінювати, брати ініціативу у свої руки. Їй потрібно було більше бувати на виду, щоб «засвітитися» перед зв’язковими. Хелен вирішила для початку змінити обстановку. Вона заявила кокетливо:

– Мсьє, мнє с вамі скучно… Это дом для маленькій дєткі. Ви грубій мушік водка пійотє… Я хочу м’юзік, хочу дансінг, – і до Ернесто: – Зрні, мнє скучно. Нє будь плохой, – до всіх інших: – Мсьє офісі, мсьє гольова, мсьє Трохімовіч, – той аж поперхнувся, почувши про себе в такому контексті. – Прогулька на воздух будєт полєзной дамє і вам, мсьє… Потом дансінг. Двігать – полезно для каждій тельо.

І встала з-за столу, демонструючи, що не потерпить відмовок. Чоловіки загули, неохоче стали підводитися теж.

Тільки Ернесто невдоволено засопів, скоса зиркаючи на свою колегу. Помітивши це, Крижень звернувся до нього іспанською:

– Ернесто, наша дама права. Тут – діти, а ми зчинили галас. Рушаймо до ресторану, там і продовжимо! Кухня цілком пристойна… Шеф-кухар обслуговував свого часу навіть ерцгерцогів та прем’єр-міністрів!

– Друже, – відказав на те Ернесто по-філософськи; помітно, алкоголь геть розчулив його, і на нього накотилися спогади, – повір мені, немає нічого смачнішого за окраєць хліба, який ти розділив з камарадами в окопі… Але нині я радо розділю наш обід у найкращому ресторані твого міста! – і прошепотів на вухо, натякаючи на Хелен: – І ця кокотка з манерами Гарпії не зможе зіпсувати нашу урочисту зустріч, – і додав уголос: – Зустріч бойових побратимів!

– За що й вип’ємо, – запропонував Крижень, перейшовши на українську мову.

Сербін скоса зиркав на ветеранів іспанської війни, не знаючи, що й думати про них, але в голові вже крутилися слова рапорту, який він планував написати: «Товаришу… Абакумову від… старшого лейтенанта… Доводжу до Вашого відома, що керівник місцевої резидентури полковник Крижень Степан Іванович, увійшовши у змову зі шпигуном французької контррозвідки Ернесто де ля Охедою, на основі спільного бойового минулого на фронтах іспанської громадянської війни»… Але далі в нього щось не складалося, не йшли слова, а чомусь плуталися в дієприкметникових зворотах, на зразок: «керований розкладанням від дрібнобуржуазного… вивернутого під впливом буржуазного націоналізму… затягнутого в трясовину міщанського укладу життя»… Тому він зараз відкинув від себе цей рапорт і спробував прислухатися до розмов. Та нічого цікавого не відбувалося – народ почав збиратися на прогулянку.