Текст книги "Карпатський капкан"

Автор книги: Сергій Ухачевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц)

* * *

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 16 вересня,

ресторан «Кооператор» (колишня ресторація «Шкоцька»),

обідній час.

У старих ресторанах, що мають свою історію, завжди якась особлива атмосфера. Її складно описати словами. Її можна тільки відчути – ці запахи, ці звуки, які долинають з кухні. Це світло, що завжди якось по-особливому лягає крізь вікно на картини на стінах, на столи, на обличчя відвідувачів. І люди, що звикли бувати саме тут, іноді викроюючи зі свого скромного бюджету якісь незначні кошти, щоб тільки віддати данину традиції й побути в цьому світі страв, запахів і звуків. Мабуть, це магія. Магія, яка існує тільки в справжньому ресторані, котрий має свою історію і власний стиль. Колись це був ресторан, що претендував на «шотландський стиль», із зображенням на картинах шотландських пейзажів, овець та національних героїв цієї країни. Тепер на стінах висіли примітивні картини, що прославляли совєтську власть і вождя… Більш нічого нового зайди зі Сходу не стигли сюди принести… Поки.

Їхня компанія влаштувалася за столом попід вікном і, чекаючи на замовлення, слухала неймовірно красиві старі мелодії: «Гуцулку Ксеню», «Прийде ще час», «Чорні очі», «Усміх». Це були пісні, народжені до війни тут, на Західній Україні, пісні, які ще не встигла заборонити нова влада. Вони чомусь не подобалися Сербіну, він щоразу кривився, як тільки конферансьє виголошував назву пісні й імена її авторів. Крижень це помітив. Пообіцяв собі дізнатися більше про цього жевжика… з понеділка. А тим часом вирішив-таки перевірити й Ернесто – чи справжній він республіканець, чи так, прикидається…

– Якийсь час у нас був комроти лейтенант Хосе Рамірес-Парче, здається, він служив і у вашій бригаді? – іспанською звернувся до гостя Степан і зиркнув на Трохимовича з мовчазним поясненням: «Зараз перевіримо, де він воював».

Трохимович вловив цей погляд, ствердно кивнув, мовляв, «дакладна так, усьо правільна», але, коли Крижень відвернувся, непевно пхинькнув, адже він не розумів іспанської.

– У нас було цілих три Раміреса-Парче, і всі з одного міста – з Картахени.

– Ні, той з Валенсії. Добрий вояка, але до дівок… як мавпа до бананів… Тільки господарство в нього в штанях – соромно було людям показати. Навіть у лазню не ходив…

– У нас теж такий був, лейтенант Родрігес-Парче, – пригадав Ернесто.

– Так-так-так, Родрігес! Точно! Як я міг сплутати? – забідкався Крижень. Помітно було, що в нього від душі відлягло.

Хелен, почувши цю похабщину, обурилася з притаманною для себе манірністю:

– Є про що згадувати! При дамі! Ернесто, мені не подобається ваш шанцевий гумор, – і демонстративно витерла хустинкою носика. – Від нього погано пахне.

Офіціантка саме принесла випивку й легкі закуски. Трохимович розлив у чарки горілку. Хелен підлив наливку, яку прихопив із собою.

– Пробачте, мадам… Просто шукаємо спільних знайомих, – відказав зі смішком Ернесто, – й до Крижня: – Я Родрігеса зустрічав під час війни у Франції, в Іспанському батальйоні. А потім хтось мені розповідав, що зараз він партизанить у Парагваї…

– Поважаю! – захоплено вигукнув Крижень. – За такого героя не гріх випити. Хай у нього в штанях прибуде… – обоє зареготали, підняли чарки й випили. – До речі, – поцікавився, – а ти був на Ебро в тридцять восьмому?… Оце була бійня!..

– Це було пекло, – погодився Ернесто, сумно глянув на Крижня, мовчки налив у дві чарки й тихо сказав: – Пом’янемо душі братів наших, що полягли…

Вони випили не чаркуючись.

Хелен вдавала, що їй нудно, неуважно роздивлялася малюнки на картинах, оббивку декору в шотландську клітинку, те, як одягнена ресторанна співачка, й навіть про себе зауважила, що даремно Ернесто говорив, мовляв, місцеві жінки погано одягаються… І ця думка враз її злякала: вона настільки вжилася в образ Марі Монтень, що навіть стала мислити її категоріями. «Утім, – подумала, – це не так вже й погано – стати іншою людиною, хоч на якийсь час». Вона важко шмигнула носом, висякалася й сумно подивилась у вікно. Але зосередитися на своїх власних думках не давав Трохимович голосними балачками. Його прокурений бас домінував за столом. Чоловіки давно звикли до цього й мало на нього звертали увагу, та Хелен він чомусь дратував. Вона змусила себе переключитися на вид за вікном. А Трохимович, не вгаваючи, заволодів увагою Наконечного; вони вели вельми цікаву бесіду. Хмільний лейтенант переконував Крижневого ординарця:

– Неправильно це – старшому офіцеру носити на грудях хрест! У нього ж – радянські погони! Він – полковник!

– На вайнє, синок, няма атеїстав!.. Тут люді вєраць у Бога, ходяць у церкву, і я хаджу, – відказав на те повчально Трохимович. – На вайнє такога наглєдзєвся, што зразумєв: толькі Бог мянє і Івановіча спас… Толькі Бог!

– Это все предрассудки, дедушка. Бога нет и не было. Темный вы народ, хотя войну прошли… Попы вас одурачивают, чтобы сделать безвольным стадом…

– Але Іосіф Вісарийонавіч, наш родни правадир і наставнік, адкрив для нас царкви, калі антихрист Гітлєр падійшов в Маскву. І з Божай дапамогай ми пагналі супостатов! Усьо ад Бога в гетим свєцє, синок, усьо гета ад Бога.

Почувши про Сталіна, Наконечний як підірваний зірвався на ноги й гаркнув:

– Товарищи! Слава нашему дорогому и любимому вождю товарищу Сталину!

За ним на ноги зіскочив Сербін, спробував звестися, поскрипуючи протезами, й голова. Трохимович лише скривився, а Крижень продовжував стиха розмовляти з Ернесто. Сербін обурено на нього накинувся:

– Я не понял, что это за неуважение к имени нашего вождя, да еще в присутствии иностранных гостей?!

Крижень перервав розмову, подивився примружено знизу вгору на Сербіна, знизав плечима й зі спокійними, твердими нотками в голосі сказав:

– Не так давно я обідав на прийомі у Йосипа Віссаріоновича, і один телепень несподівано почав кричати йому здравицю… Товариш Сталін на те сказав (зімітував скрипучий голос «вождя»): «Некоторые имеют глупую привычку произносить тосты за здравие товарища Сталина в пьяном виде и в не совсем приличных местах, как то: в пивных, привокзальных ресторанах и даже в общественных банях… Это недопустимо, товарищи. Кому это надо – пить за мое здоровье? Моим здоровьем опекаются лучшие врачи Советского Союза! Светила нашей науки! Поэтому я за свое здоровье спокоен. А такое поведение несознательных граждан подрывает авторитет партии, правительства и самого товарища Сталина»…

Крижень закінчив свій спіч, глянув на Сербіна й запропонував:

– А тепер пий, старлей, пий… Не лазня, звісно, але й не ресторан «Прага», – той розгублено дивився на Крижня, роздратовано виграючи вилицями. – Не п’ється?.. – Сербін ніби закляк із чаркою в руці, не знаючи, що на те відповісти. – Тому пропоную залишити любов до товариша Сталіна у своєму серці, а самим продовжити таке славне дружнє застілля, – й повернувся до керівника оркестру:

– Маестро, “Ay Carmela”, будь ласка, тільки з душею, ніби сам був на Ебро, в тій бійні, й віриш, що колись повернешся додому з перемогою…

Той із розумінням кивнув, узяв мандоліну, сів на стілець і після недовгого вступу ритмічно повів красивим тенором:

 
El ejército del Ebro
rumba la rumba la rumba bá la rum
una noche el río pasó
ay Carmela ay Carmela.
 

Сербін, геть розгубившись, хвильку постояв, випив, під носа пробубонівши:

– Извините… Я от души, с уважением…

Трохимович смикнув за руку Наконечного, всадовив його на стілець і, немов нічого не сталося, продовжив балачку:

– Скажу табє так: тут справди усьо нє як вас училі у развєдшколє… Тут людзі ваююць з чатирнаццатага года. У кожнага свайо паняццє довгу пєрад Бацькавшчинай.

– «Исполнение долга дает человеку славу, польза от которой больше, чем вред от врага»… – сказав лейтенант на філософський лад. – Франческо Гвіччардіні, італійський історик і філософ, п’ятнадцяте століття…

– Разумни чалавєк! – у захваті похвалив Трохимович. – Вєльмі разумни чалавєк! І ти вєльмі разумни! Мароз па скури ад такіх слов! Вось я цябє падиму чарку! Малайчина, ой, малайчина!

– Дякую, батьку, дякую… – розчулився Наконечний, зітхнув і випив чарку.

Враз Трохимович на нього подивився із сумом в очах, задумався й сказав:

– Мой син зараз бив би такім, як ти. Твайго взросту. Пригожи бив, разумни. Усьо да кніг цягнувся. Читав кнігі розния… І я читаю, але так і застався старим дурнєм… Ці нє вучоним, простим дзядзькам. А мог би… – враз запнувся.

– Ви гарна людина, – вирішив лейтенант. – У вас очі чисті…

Трохимович стрепенувся, скинув тягар суму й спалахнув:

– Вось толькі дамачкі наши так нє лічаць. Усє кажуць, што я бабнік. А знаєшь, Юра, можа, ну іх, гетих спеціалістів з ваєнних мємуарав? – кивнув на «іспанців» втаємничено. – Йосць тут у мянє двоє маладзєнькіх сясцьор… Можа, гульньом? Дзєло маладоє… Рамантичнає. У цябє йосць шакаладкі, у мянє спірт знойдзєцца.

Вічки у Наконечного єлейно затуманилися, він важко зітхнув, підпер голову рукою й промовив:

– Нє-є, я Людмилу Михайлівну люблю…

Сербін скоса зиркав на Наконечного, котрий перестав цікавитися розмовою Крижня з Ернесто. Він сидів надутий, як сич, не слухав пісню, що й досі не закінчилася. Нарешті скреготнув зубами, непомітно смикнув Юрка за рукав і стиха запропонував вийти на свіже повітря. Той неохоче погодився, встав, защібаючи верхні ґудзики кітеля, й посунув за Сербіним. На ходу кілька разів натикнувся на крісла, зашпортався. Він був п’яненьким. Трохимович зі смішком подивився йому вслід.

– Што ж гета в яго за такая Людміла Міхайлавна? Треба папрасіць, каб фота паказав… – в автономному режимі випив чарку горілки й потягнувся ложкою за гірчицею.

І знову наткнувся на докірливий погляд Крижня. Але полковник був у доброму гуморі, ледь розчулений після “Ay Carmela”. Він тільки сказав зі смішком:

– У нас на городі за школою повно хрону, ніяк не виведемо. Може, тобі його згодувати? Теж пекучий, гіркий. Заразом і поле перекопаєш у пошуках «смачнога».

– Скажу табє так: па-мойму, хрен салодкі, а я так нє люблю салодкага, – заперечливо закрутив головою ординарець. – І в зубах захрасає. Затим сядзі, выкалупваць яго. А гета, уяві сабє, пайду в госці да дами і буду дзявбці запалкамі у зубах! Нє, гета нє культурна. А я чалавєк культурни, вихавани! – й мелькнув столову ложку гірчиці, як малюк молочної каші.

Крижень тільки махнув рукою й став пояснювати Ернесто, про що мова. Ернесто й собі вирішив покуштувати гірчиці, узяв чайну ложку, вклав до рота… І тут же почервонів, мов буряк, закашлявся, замало що не задихнувся. І з повагою покивав до Трохимовича, мовляв, «справжній чоловік». А «справжньому чоловікові» враз захотілося сказати щось розумне Юркові Наконечному, але той зник і досі не повернувся.

Тим часом за рестораном Сербін закурив, сплюнув під ноги й почав повчати лейтенанта:

– Юра, ты хоть понимаешь, что здесь происходит?! Это же антисоветчина в полном и прямом смысле слова! Почему ты не слушаешь, о чем говорит эта троица – баба из Парижа, недобиток испанский и этот целый Крыжень?! Может, они сговариваются? Может, завтра вместе уйдут за кордон?

– Ні! Крижень зі Сталіним за одним столом сидів… – Наконечного не покидав добрий, романтичний настрій. – Міша, вони всі гарні, прості… Вони щирі… Трохимович… у нього син загинув, мій ровесник…

Сербін, узявши Наконечного за обшивку, просичав в обличчя:

– Біля Сталіна завжди були вороги! Юрко, якщо вип’єш ще хоча б чарку… Я особисто відвезу тебе у Львів і передам Вороніну. І твою поведінку опишу в рапорті! Ти мене зрозумів?

Наконечний миттєво спохмурнів, нетверезо обсмикнув поли кітеля й відказав ображено:

– Так точно, товаришу старший лейтенант!

– Ну, для чого ж так, Юрко, – пхинькнув Сербін, виплюнув з рота папіросу й ураз лівим плечем притиснув лейтенанта до стіни, з кишені дістав аптечну пляшечку з нашатирем, відкрив її, густо намочив хустинку й з сарказмом прохрипів:

– Ми ж з тобою друзі… колеги… чекісти. Так не можна.

Схопив його лівою рукою за обличчя, затиснув, як кліщами, й почав правою тикати аміак колезі під носа. Той, задихаючись, раз у раз втягував носом аміачний запах, відфоркувався, крутив головою, але й далі був змушений нюхати огидний сморід. У нього потекли сльози, подих збився. Аж тоді Сербін припинив екзекуцію. Здається, вона дала результат. Наконечний відчув, що алкоголь відступив.

– А тепер іди в туалет – і два пальці в горлянку! Маєш чверть години, щоб привести себе в норму! У тебе зараз інша роль, – наказав «колега», відпустивши Юрка, й додав, поправляючи на ньому одяг: – А Крижню за неповагу до товариша Сталіна ми ще кишки випустимо!

– Міша, це ж легенда розвідки! – спантеличено нагадав Наконечний. – Як ти можеш? Він для нас повинен бути взірцем…

– Пожартував я. Пожартував, – награно засміявся. – Але його слова і його поведінку обов’язково опишу в рапорті! А ти… – знову рвучко притиснув «колегу» до стіни й посварився на нього вказівним пальцем. – А ти приводь себе в порядок. І працюй, слухай, про що вони говорять!

Юрко ображено вкотре поправив кітель, спохмурніло, з-під лоба, глянув на Сербіна. І пробубонів під носа: «Єсть»…

Тим часом в ресторані не припинялися балачки про війну, спогади й випивка. Чоловіки голосно розмовляли, розмахуючи руками, перебиваючи один одного. Хелен, з мокрою хустинкою біля носа, сумно дивилась у вікно. Нарешті не витримала й заявила Ернесто іспанською:

– Я хочу танцювати. Невже вам не надокучило пригадувати війну? Треба жити нинішнім днем, а не повертатися постійно в минуле.

– Марі, як мені не пригадувати війну, коли й досі болить поранена нога? – відповів невдоволено. – А то я, може б, і потанцював з тобою…

– Я колись непогано дансингував, – сказав Крижень, почувши їхню розмову, – і до Ернесто: – Дозволь запросити твою даму.

– Хочу-хочу-хочу! – Хелен радісно заплескала в долоні. – Мсьє Крижень, потанцюймо! Нехай Ерні поділиться своїми спогадами з молодими офіцерами, – ті саме повернулися. – Вони такі милі, зовсім не зіпсовані вашою війною…

Крижень встав, подав руку дамі, вона піднялася, зробила кніксен. Вони вийшли на середину зали. Степан кивнув до маестро, той махнув до оркестру диригентською паличкою – і полилося танго…

Крижень повів танець, мов досвідчений танцюра. Променада – він притискає партнерку до себе і… «В далекий світ, за синє море, веліла доля йти в незнаний край»… – проспівав оркестрмейстер… Калесіта – він обходить її, наче приглядається до своєї жертви. «Покинуть вас, мрійливі зорі, пахуче поле, ліс, ручай»… Хелен не очікувала нічого подібного, але відчула, що цей зовні незграбний чоловік зараз роздере її на танцполі вульгарним вуличним танго. І справді, він одразу перейшов в ентрада, вторгся на територію партнерки, закружляв її в гіро і так само несамовито провадив увесь танець до кінця. Коли залунали останні акорди, заламав її, поклав на коліно, головою ковзнув від живота до грудей, відкинув у бік руку– й так завмер. Музика обірвалася.

Публіка в залі і його супутники дивилися на це дійство, ніби на смертельний трюк – з подивом і захопленням. Трохимович від здивування забув закрити рота, з якого стирчала зелень петрушки. В очах у Наконечного читалося: «І я так хочу, я навчусь, я буду»! Тільки Сербін в голові закладав цитати свого майбутнього рапорту: «Професійно танцював закордонний ворожий танець «танго» еротичного характеру разом з іноземною журналісткою Марі Монтень, чим підривав авторитет радянської влади в місті».

Публіка в залі зааплодувала танцівникам. Крижень випростався, потягнув за руку Хелен, вона звелася на ноги, й обоє урочисто вклонилися. Крижень підморгнув до маестро. Той із розумінням кивнув – і зазвучали перші акорди вальсу.

– Тепер так просто я вас не відпущу, Марі, – заявив він на вухо Хелен. – Я дуже давно не танцював, хочу згадати, як це – рухатися в танці, виказувати емоції…

– Із радістю, мсьє Крижень.

Вони танцювали народний вальс, повільно перебираючи ногами.

– Ви вправний танцюрист, – похвалила вона полковника. – У вас були хороші вчителі.

– Учителька, – на підйомі настрою бовкнув Крижень. – Шарфюрер СС фройлян Мод Шультце, вчителька танців у розвідувальній школі СД у Мюнхені.

По обличчю «Марі» пробігло легке здивування. Крижень це вловив.

– Може, я чогось не розумію… – напружуючи мозкові звивини, поцікавилася вона. – Хіба росіяни воювали на стороні німців?

Крижень задоволено розреготався:

– Марі… Ви дозволите вас так називати?.. Їх було достобіса – росіян, які воювали на стороні німців, але не я… Просто війна так заплутала людські долі, що вам не потрібно розбиратися в деталях… Скажіть ліпше, чому вас, таку витончену, світлу, послали в це болото?

Хелен мимохідь кинула грайливий погляд на Крижня й стрільнула очима.

– Чи, може, ви приїхали сюди заради цього гультяя? – кивнув у бік Ернесто.

Він, помітивши до себе увагу, привітно помахав рукою.

– Та ні, – скривилася Хелен. – Мені потрібно робити кар’єру, добиватися чогось у житті. Жінкам у Франції так важко чогось досягти. А ще… навіть складно це пояснити… Бажання нових вражень. Адже тут і досі війна?

– Яка там війна? Полишалося в лісах трохи бандитів… Потихеньку виловлюємо.

– Коли збиралася сюди, подумала… – зам’ялася й з надією зазирнула у вічі Крижню. – Подумала, що зможу взяти інтерв’ю в якогось їхнього ватажка. Наші журналісти брали інтерв’ю у Мао в Китаї, у Хо Ші Міна у В’єтконгу… Може б, ви, мсьє Крижень, допомогли мені взяти інтерв’ю в головного інсургента Росії? А хто він у вас – головний?.. Уявляєте, на перших шпальтах європейських газет моя стаття – інтерв’ю з цим бандитом, особистим ворогом самого Сталіна!

Крижень від несподіванки зупинив танець і шикнув на Хелен, пояснивши:

– Тш-ш-ш… У нас інші правила. І більше ні з ким своїми планами тут не діліться! Ви не в Парижі. Ми бандитів знищуємо, а не беремо в них інтерв’ю.

– Как шаль! – Хелен знову засумувала й припинила розмови іспанською. – Етот глафарь мошет біть отчень романтік персон!

Саме закінчилася музика. Крижень кивнув головою:

– Дякую за танець, Марі…

– Дякую вам, мсьє Крижень…

Вони повернулися до столу. Степан елегантно посадив її, підсунувши стільця, знову вклонився. Ернесто одразу подав йому чарку з горілкою, Трохимович запобігливо – шматок антрекота на виделці.

– Ну ти і танцуєш, Іванавіч, ну саправди, як той Паганіні, – захоплено повідомив ординарець.

– Паганіні був скрипалем, на скрипці грав, бовдуре ти старий. А ще книжки читаєш…

– І я кажу, танцавав яє, як Паганіні скрипку, – не розгубився Трохимович. – Хоць у дзядзькі прозвішча дренная, што бр-р-р, але як танцавав на скрипци!

Крижень, задоволений собою, підняв чарку до Хелен, вона відповіла, пригубила своєї наливочки. Він смачно потягнув горілки й на вухо Трохимовичу зізнався:

– Вона мені Моді нагадує. Е-хе-хе! Де моя молодість, де мої роки?..

– Ти ж зусім нє стари, табє і триццаці нє стукнула, – аж здивувався ординарець.

– Та правда, друже, але іноді почуваюся старим дідом…

Хелен допила наливку, втерла носика й, наче щось загубивши, почала шпортатися в сумочці, потім враз пригадала:

– Мсьє офісі… Мой каплі уже готов? – і до Ернесто: – Я заболеть софсєм… Я пойду отель отдіхат… Нє надо будіть мєня шумом. Карашьо? Кто із мсьє офісі мєня проводіть?

Крижень кивнув до Наконечного, котрий напрочуд швидко протверезів. Той глянув на Сербіна. Сербін, мовляв, діватися нікуди, теж зі згодою кивнув. Лейтенант обсмикнув кітель, застебнув на всі ґудзики й подав дамі руку. Чоловіки дружно встали, прощаючись.

Коли Хелен з Наконечним вийшли, чоловіки провели її зацікавленими поглядами за ріг будинку. Не втримався навіть Ернесто, котрий показово її недолюблював. Зависла німа пауза. А коли парочка зникла з поля зору, понад столом пронісся гул. Голова заволодів увагою Сербіна й почав розповідати про великі перспективи на врожай наступного року. Він виголошував такі слова, як «озимина», «планова економіка», «колективне господарство», «поперзавсе».

Сербін, роздратовано виграючи вилицями, слухав і зі згодою кивав. А в голові шукав місце в рапорті, щоб описати «антирадянські діяння» оточення полковника Крижня, зокрема голови. Пригадавши про «оточення», глянув і на капітана Івченка, котрий щось жував і, відсторонено підперши голову рукою, слухав ліричні пісні, що линули з естради. У майбутньому рапорті Сербіна з’явилося нове слово: «хижацька безініціативність».

Трохимович вирішив поділитися своїми спостереженнями про Хелен і стиха сказав Крижневі:

– А я ніколі нє вєрив бабам, якія в’являюць з сябє дурних. Часта баби, нібита бязглуздия, на самай справє мудрейши за саправдних разумніц. Натура такая бабская – гуляць, прикідвацца… Павєр мнє, хто-хто, а я дакладна жанчин вєдаю.

– Ти це до чого? – не зрозумів Крижень.

– Нє простає бабьонка. Ой нє простає! Вочкі бєгаюць, як у ліси. І всьо вивучаюць, запамінаюць.

– Тобі, професійному розвіднику, видніше, – зареготав Крижень і перевів погляд у вікно.

Помітивши начальника пошти у відомчій формі, що стовбичив на перехресті, полковник звівся й сказав компанії:

– Пробачте, я на хвильку відлучуся. Робота…

І пішов до виходу, розсовуючи стільці, що траплялися в нього на шляху. Трохимович пробубонів собі під носа:

– Ди нє, Іванавіч, прафєсійни развєдчик ти. А я – так, па справах амурних. А вось калі мужчина глядзіць на какотку памавзлівимі вачима… Йон пєрастає биць вивєднікам. Ти павінєн гета вєдаць лєпшай ад мянє.

Ординарець побачив, як Крижень вийшов з ресторану, й вирішив заволодіти увагою Сербіна, краєм ока продовжуючи спостерігати за вулицею. Старлей саме погоджувався із Мироном Микитовичем щодо перспектив майбутнього врожаю:

– Радянська влада сильна, як ніколи, й наша економіка – на висоті…

– Скажу табє так, Міша… Голад будзє в Украінє, – заявив голосно Трохимович. – Па-першає, треба вяртаць давгі саюзнікам па лендлізу, а вярнуць можна толькі збожжам ці золатам, а па-другоє, палавіна мужчин пєрабілі на вайнє, а палова всьо яшче пад ружжом або валіць лєс у Сібіри. І хто будзє працаваць на палях? Баби?

Сербін аж спалахнув, почувши це:

– Какой голод?! Я смотрю, у вас тут настоящее гнездо антисоветчины! – а про себе в голові знайшов характеристику для Трохимовича: «Дебил классический».

– Няма тут аніякага гнязда, Міша, так сабє, бярлога для інвалідав, – заявив Трохимович. – Ми можам криху і пагудзєць, чаму б і нє? Язик без костак, вочи – на мєсци, галава – на плячах.

Ординарець побачив, як поштар, помітивши Крижня, пройшов уперед і завернув за ріг будинку. Полковник – за ним. Сербін, роздратувавшись розмовою, яку затіяв Трохимович, не помітив цього. Але його підтримав Мирон Микитович, ставши розповідати про всі переваги радянської влади й про блага, які вона несе світові. Та старлея не могли заспокоїти солодкі слова голови, він помовчав, продовжуючи вигравати вилицями, й заявив:

– Обо всем этом я буду докладывать начальству!

– Калі треба, дакладзі, хто ж супраць? Такая в цябє нявдзячная праца – страчиць даноси, – сказав Трохимович, позіхаючи.

Скоро Крижень поспіхом повернувся назад і, потираючи руки, підійшов до столу. Сербін зиркнув на нього з-під лоба. Полковник ніби перечепився через цей позір і відповів на нього запитливим поглядом. Старлей опустив очі. І нарешті стиха сказав чи то для самоствердження, чи то відповідаючи Трохимовичу:

– Доложу… А надо будет, приму меры.

– Та що вони знають про агрономію? – обурився голова. – Одне базікання. Не звертай уваги, ліпше давай утнемо пісню, щоб до мізків продерло… Оцю… – і з застиглими в очах сльозами завів патетично:

 
И звезды сильней заблистали,
И кровь ускоряет свой бег,
И смотрит с улыбкою Сталин —
Советский простой человек.
 

– Браво! Я буду с вамі плякать, мсьє гольова! – зааплодував Ернесто.

– Нам тільки шмарклів тут бракує! – дорікнув Крижень. – У такий гарний день. Так… вставаймо – і в баню!

– Банья? Зачєм банья? Я чістий! – не второпав Ернесто.

– Мон дью Ернесто! Баня… Баня, брат Ернесто, це не миття… – майже поетично пояснив Крижень. – Це – очисний бальзам. Там змиваються всі брудні думки й гріхи…

– А я всьо думаю: чаму мянє пасля лазні в баб цягнє. А то – за новимі грахамі, – і до компанії: – Так што, паважания тавариши, падимаєм сває пятия кропкі і пойдзєм змиваць грахі. Га-га-га!

Чоловіки, котрим і справді надокучило сидіти в ресторані, відсовуючи стільці, звелися й посунули до виходу.

* * *

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 16 вересня,

вулиці містечка – готель «Комунарка»,

пообідній час.

Марі-Хелен прогулювалася вулицею з Наконечним. Лейтенант охоче щось їй розповідав, розмахуючи руками. Її все цікавило, погляд ковзав по завулках, балконах, вона запитувала й запитувала: про те, чому в місті так багато дерев і скверів, чому в ставку вода має зеленкуватий відтінок. У Парижі вона такого не зустрічала. Чому люди розвішують сушити білизну на балконах, які виходять на вулицю? Це ж так неестетично й непрактично! Хто такий товариш Менжинський, і за які заслуги перед містом його прізвищем назвали вулицю? «Революціонер? Він у цьому містечку зробив революцію»?! Вона вдає захоплення побаченим: польовими квітами, що проросли на занедбаних клумбах, жовтими кульбабками, що заблукали в цю осінь з далекої весни…

Нарешті вони підійшли до аптеки. Наконечний чемно попросив зачекати й зайшов усередину. У вікні майнув силует худого, наче висушеного, провізора в білому халаті, з кіпою на маківці й зник у глибині аптеки. Хелен з цікавістю зазирнула у вітрину, але нікого більше не помітила й зосередилася на розгляданні нехитрої реклами. Задля краси тут залишилися старі рекламні плакати аспірину, зубного порошку й гірчичників, із сучасних – малюнок кита, якому доктор, схожий на ідіота, вливає в рота з великої аптечної пляшечки рідину з надписом «Рыбий жир». Із глибини аптеки за нею спостерігали два цікавих дитячих очка. Вони блищали в напівтемряві аптеки. Хелен придивилася, побачила гарненького хлопчика. Синок аптекаря допитливо вивчав її…

Лейтенант скоро повернувся з краплями й віддав їх Хелен. Та спробувала заплатити за них, але він категорично відмовився, пояснивши, що «у нас не прийнято»…

Хелен попрощалася з Наконечним при вході в готель. Він невміло чмокнув їй ручку, після чого його обличчя налилося червоною фарбою. Гостя стримала посмішку, вдала, що цього не помітила, й поспіхом покрокувала у свій номер. Дорогою вона побачила, як під суворим наглядом «людей в штатском» в готель поселяються нові постояльці. Вони зовсім не схожі на журналістів – тягнуть із собою вузлики з крупами, каструлі, керогази. У коридорі на другому поверсі вже чути запах смаженого старого сала й цибулі. Хелен здивувалась з цього й невдоволено скривила носа.

Вона квапливо відчинила двері в апартаменти, зачинила їх за собою й утомлено сіла до столу. Так посиділа хвильку, подумала. Відв’язала від пляшечки крапель рецепт, акуратно розгорнула його, розправила й поклала на стіл. Занурила піпетку в краплі, закапала ніс. Ще посиділа, вагаючись, наче боячись розчаруватися в тому, що вона зараз дізнається… Помітила, що штори в кімнаті розчинені навстіж, а деякі її речі, на які вона поставила «маячки», лежать не так, як залишила, мало того, ні ниточок, ні скалочок на них уже немає. Тож у номері був обшук. Причому зроблений грубо, невміло. Вона ліниво потягнулася, встала й почала переодягатися. Удала, що похопилася, помітивши розчинене вікно, й закрила штори.

Тепер – до справи. Вона взяла рецепта й, заплющивши очі, почала щось рахувати, водити рукою в повітрі, наче по невидимій таблиці. «Centaurium umbellatum – дозування збільшено на нуль, кома, нуль п’ять сотих… два підкреслення; друга позиція… levisticum officinale тире нуль двадцять п’ять, третя – rosmarinus… чотири десятих… одне підкреслення. Отже, що ми маємо? «Зустріч на базарі завтра о десятій годині". Пройдемося ще раз…»

Хелен повторила перерахунки кодових позначень на рецепті. Радість з’явилася в неї на обличчі. Вона нарешті переодягнулася, розсунула штори й вийшла на балкон. Тут же демонстративно висякалася в хустинку й знову закапала ніс краплями.

На горищі будинку навпроти два молодих курсанти з рязанськими пиками в цивільному, витріщаючись у біноклі, розчаровано відклали їх, і один іншому заявив:

– Все самое интересное-то мы пропустили. Ей жалко было, что ли, показать, как она переодевается-то?

– Да-а-а… А как ты думаешь, у шпионок сиськи-то красивые?

– Должно быть, красивые, коль они их прячут.

* * *

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 16 вересня,

міська лазня, відділення для «своїх»,

під вечір.

У передбаннику було свіжо, особливо після гарячої парної. Ернесто, Крижень, Трохимович та голова вже попарилися й, задоволені життям, сиділи за столом, замотані в простирадла. Відпочивали. На столі – гора червоних панцирів раків, у кутку – кілька десятків порожніх пляшок з-під пива. Сербін з роздутим пузом усівся дещо осторонь. Йому було важко не те що вклинитися в розмову старих вояків, а й навіть дихати. А «вояки» не переставали фонтанувати анекдотами, іноді відверто антирадянськими, та вульгарними розповідями про жінок. Потім знову поверталися до війни. І так по колу.

Тут у двері хтось постукав, слідом вони відчинилися, й у шпарці з’явилася голова Наконечного. Він запитав:

– Дозвольте?

Голова ствердно махнув рукою. Наконечний зайшов і примостився біля Сербіна. У нього на чолі одразу виступив піт.

– Провів? – поцікавився стиха Сербін.

– Провів, – ствердно кивнув і роззирнувся. – Я багато пропустив?

– Цирк продовжується… Що вони мелють!.. Марі в готелі? Ти переконався?

– Так… За нею спостерігають з усіх сторін.

– На коридорах є пости?

– Два пости плюс заселені люди додатково проінструктовані. Єдине що… вони там почали на керогазах їсти готувати, просто в номерах. Сморід стоїть, як у комуналці. Що робити?

– Та нехай. Нехай дамочка відчує всі принади радянського способу життя, – реготнув і перевів погляд на «стариків».

Крижень щойно закінчив азартну розповідь про свої пригоди в Чехії, коли вони з Трохимовичем ловили загін есесівців, котрий проривався на Захід. І показав шрам на спині, пояснюючи:

– Треба було його взяти живцем, цього штандартенфюрера, але йому наказ нашого начальства не сподобався. Ось ми й зчепилися в рукопашній. Так оце, – ще раз показав, – він ножичком мене полоснув… А це, – показав шрам поруч, – штикова в тридцять восьмому. Іспанія. Німцюра – здоровий, як бугай. Ну, я розсердився – і його саперною лопаткою між брів…

Ернесто показав свій шрам і прокоментував, чомусь розсміявшись:

– Теруель, под Мадрид… Подарок от Франко… О-о, – ткнув пальцем в інше місце, – Подарок от Адольф Хітлер! Тулюза, Франс…

Тут Трохимович повернувся спиною до компанії й опустив простирадло. Уся його спина була суцільно вкрита шрамами.