Текст книги "Карпатський капкан"

Автор книги: Сергій Ухачевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)

Вона пригорнула його, втягнула носом запах його волосся й, ніжно обіймаючи, накрила ковдрою.

– Поспи ще трішки, – сказала.

– Не хочу… – він враз засумував і, граючись намистинкою на маминій нічній сорочці, запитав: – Мамо, а коли ти повернешся з Парижа?

– За тиждень, серденько. Цього разу я їду ненадовго.

– Ні, – зітхнув Адам, – тиждень у тебе – це довго. Коли ти кажеш «тиждень», повертаєшся через місяць. А минулого разу ти була в Берліні аж три місяці, хоч обіцяла повернутися за десять днів. І не телефонувала… Я так сумував за тобою!

– Така в мене робота… Повір, мені дуже хочеться залишитися з тобою й більше нікуди так далеко не виїжджати! Але цього разу я мушу це зробити, щоб повернутися з великим сюрпризом для тебе.

– Ти мені купиш поні? – не повірив у своє щастя хлопчик.

Мама розсміялася:

– Гаразд-гаразд! Я тобі до свого сюрпризу куплю на день народження й поні. Обіцяю! – склала пальці в присязі.

Адам радісно пригорнувся до мами, та враз увійшла гувернантка, екзальтована й сувора міс Блеклок. Вона з’явилася в них удома недавно, й мати з сином ніяк не могли призвичаїтися до її характеру й високих вимог. Міс Блеклок з порога заявила:

– Міс, пробачте, я не догледіла за містером Адамом… – до хлопчика: – Молодий чоловіче, це так неввічливо дорослому хлопцеві – бігти до мами під перину! Це безвідповідальна поведінка, містере Адаме, не гідна юного джентльмена! Не заважайте мамі! Негайно поверніться до себе в кімнату!

Та Хелен махнула до неї рукою:

– Усе добре, я майже виспалася. Збирайте поки його речі. Він буде сьогодні слухняним, – до сина: – Чи не так? – він зі згодою кивнув.

– Слухаю, міс, – гувернантка невдоволено вклонилася й вийшла.

Мати обняла сина. Він заплющив очі, заплющила очі й вона, так і задрімали, незважаючи на вселенський собачий гавкіт за вікном.

…Через дві години вони прокинулися. Сніданок був готовий. Адам, пам’ятаючи обіцянку, яку дав мамі, слухняно з’їв кашу, засмачену маслом, і випив склянку теплого молока. На що гувернантка не втрималася, зробила господині зауваження:

– Міс, ви можете зіпсувати дитині шлунок такими стравами. Джентльмен повинен вранці харчуватися традиційно: яйця, сосиски, бекон, квасоля. Ще бажано, щоб у нього на столі завжди був шотландський хаґґіс або кров’янка, картопляний хліб і пудинг! Це – чоловіча їжа. Мене до вас прикріпили, щоб я правильно виховувала вашого сина, джентльмена – майбутнього офіцера чи дипломата.

– Ми вдома завжди так харчуємося, по-простому, – знизала плечима Хелен.

– Ваш син навчатиметься у військовій школі з вищою британською аристократією. А це до дечого зобов’язує – аж ніяк до простоти! – категорично відрізала міс Блеклок.

– А мені подобається каша, – сказав Адам.

Гувернантка метнула на нього очима блискавки.

Невдовзі вони прощалися. Хелен, присівши навпочіпки, розпрямляла кожну складочку на синовій одежині, поправляла кожен ґудзичок. Вона вже вкотре погладила його по голівці, знову розгладила комірець курточки, пригорнула до себе, втягуючи запах його волосся, й нарешті розцілувала в щічки. В Адама стояли сльози в очах, але він стримувався.

– Я скоро повернуся, мій хлопчику! – прошепотіла йому на вушко мама. – І вже більше ніколи не залишатиму тебе одного…

– Міс, – холодно нагадала гувернантка, хоча очі в неї теж були на мокрому місці. – Нас чекає таксі… – на підтвердження її слів з вулиці долинув сигнал клаксона.

– Гаразд… – погладила сина по щоці. – Ідіть. Па, мій любий.

Гувернантка взяла хлопця за руку й вивела на вулицю. Хелен, стримуючи сльози, глянула у вікно, як вони сідають у таксі і як повільно, наче навмисне краючи серце матері, авто від’їжджає від будинку. Коли воно зникло за поворотом, Хелен повернулася в спальню, лягла на ліжко й стиха промовила:

– Я це мушу зробити, синочку. Востаннє. І досить з мене цих пригод…

Вона відчула якусь неймовірну втому, захотілося спати… Хелен знову задрімала. Та через годину прокинулася й з подивом визирнула у вікно – насувалася гроза. Небо затягнуло хмарами. На вулиці потемнішало, ніби настала ніч. Десь далеко почали вигравати свій божевільний танок блискавки, вітер вулицею погнав опале листя, захвилювалися дерева, прогинаючись під натиском вітровію. Ударив грім.

Сусід зі своїм собакою, котрий підібгав хвоста, бігли додому, рятуючись від негоди. Вони були мокрі з ніг до голови, мабуть, втекли з ділянки, на якій уже почався дощ. Хелен зі злорадою подивилася на цю парочку. Ставши перед дверима свого помешкання, сусід дрижав від холоду й ніяк не міг знайти ключі від будинку, гарячково риючись у кишенях. І враз вулиця освітилася білим неоновим світлом, повітря з хрипом затріщало й гострий меч блискавки врізався в машину сусіда. Вона вибухнула зеленим полум’ям, спалахнула, мов смолоскип. Над головою вдарив пекельний грім.

У Хелен від цього видовища радісно спалахнули очі. У них відбився веселий вогонь, що охопив авто. Сусід із переляком в очах так і завмер на порозі будинку, дивлячись, як воно палає. Його пес, зірвавшись з повідка, очманіло кинувся геть.

«Добрий знак перед нашою акцією в Росії, – радісно вирішила Хелен. – І дуже правильне рішення Господа, – склала молитовно руки, підвела очі до неба: – Дякую Тобі, Боже наш, що оберігаєш нашу добру Британію від погано вихованих дітей Твоїх, Боже, і поганих громадян нашого славного королівства. Амінь».

…Коли гроза вщухла, а дощ погасив пожежу, до будинку наїхали пожежники й репортери, страхові агенти та поліцейські. Набралося тут і кілька десятків усіляких роззяв. Усі гудуть, обговорюють, цікавляться, що ж це за диво тут сталося? Сусід купався в несподіваній славі під спалахи фотокамер і запитання журналістів.

Хелен, роздратована шумом під вікнами, подумала: «Ліпше б він зараз сидів удома зі своїм собакою!», заклала у вуха беруші й продовжила займатися своїм.

Це було дійство, достойне кращих учнів Станіславського… Вона переодягнулася в костюм паризької фіфи, зробила відповідний макіяж, звіряючи його з картинками паризьких модних журналів. Десятки фасонних часописів було розкладено по всій кімнаті й відкрито на цікавих сторінках. Хелен уважно переглядала їх, придивлялася до деталей одягу на фото. Перечитувала статті з порадами й історіями з життя «вищого світу» Європи й Америки. Потім стала вигравати вічками перед дзеркалом, робити дурненьке личко. Стиха бубоніла якісь банальні фрази й награно дивувалася всьому, що її оточувало чи потрапляло на очі.

Нарешті покинула це, переодягнулася й стала вивчати величезну детальну карту, розстелену на підлозі. Шепотіла під ніс, запам’ятовуючи назви незнайомої місцевості. Заплющувала очі, переходила до письмового стола й перемальовувала карту на папір. Поверталася й звіряла з оригіналом…

Потім втомлено сіла над картою, взялася за голову й сказала з обуренням: «І на все це в мене залишилося три дні»?!

* * *

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 9 вересня, трішки про місто,

його мешканців і «гостей»…

Після війни життя тут змінилося настільки, що зараз важко було впізнати довоєнне чисте та чепурне, наче іграшкове, містечко комерсантів та контрабандистів. Не так давно воно процвітало за рахунок вдалого розташування на торговельно-контрабандних шляхах між Румунією, Угорщиною, Словаччиною й Польщею. До 1939 року тут укладали великі контракти на ліс, нафту, сірку, сіль, цукор, вапно… Тут діяли два монастирі, чотири церкви, костел, синагога, два невеликих готелі, критий ринок, три школи, кілька кооперативів, п’ять аптек і одна лікарня на сто осіб, збудована ще коштом сумно відомого ерцгерцога Фердинанда, через вбивство якого розпочалася Перша світова війна. Виходило вісім місцевих газет, з них три – українських. Як для міста з двадцятитисячним населенням – це дуже вагомі показники.

Варто також згадати висококласний бордель пані Аґнєшки, два ресторани, чотири кав’ярні, чотири пивних і кондитерську «пані Марисі», де випікалися неймовірно смачні тістечка, а також критий кінотеатр «Старт»; а ще був парк з літнім танцювальним майданчиком та великим ставком, на який щороку прилітали гніздитися лебеді. Тут для них навіть було вибудувано спеціальні дерев’яні будиночки.

Перший удар по економіці міста завдав прихід радянської влади в 1939 році. Комуністи закрили більшість культових споруд; кооперативи, газети, аптеки, крамниці стали державними… Німці, з 1941 по 1944 рік, навіть не намагалися оживити економіку міста, воно хиріло, втрачаючи останні ознаки багатого поселення. А коли в 1944 році сюди повернулася радянська влада, більшість кафе та пивних перетворилися на «рюмочні» та «вареничні», ресторани – в буфети та кафе «общєпіта», із сумнівною якістю страв і совковим стилем обслуговування. У готелях розташувалися партійні та державні органи, а за невідомою логікою в колишньому борделі пані Аґнєшки було влаштовано готель із назвою «Комунарка». Місто посіріло, будинки почали обвалюватися, з них облітала штукатурка. На газонах і клумбах не висаджували квіти, кінські «яблука» з вулиць не прибиралися тижнями.

Здавалося, що єдиною спорудою, яка майже не змінилася, залишався міськвиконком – невеличка триповерхова будівля, колишній магістрат. Перед нею збереглася чимала площа, мощена бруківкою, із фонтаном у центрі, котрий, на жаль, не працював із 1939 року. Впритул до площі підходила мощена дорога, на яку саме в’їхала вантажівка.

Із критого кузова на ходу зіскочили два лейтенанти й попрямували до міськвиконкому. У просвіт задньої куліси тента, що прикривала кузов, було помітно: там залишилися сидіти неголені озброєні типи, схожі на «лісовиків». Машина рушила далі, й слідом за нею проїхало ще чотири вантажівки-близнючки.

За чверть години з міськвиконкому в супроводі лейтенантів вийшов сам голова, опираючись на милицю й ковіньку. Махнув до когось ціпком – під’їхало авто Микити Мироновича, всі троє всілися в нього. Машина рушила.

З вікна аптеки, що навпроти, за цим дійством пильно спостерігав фармацевт з явно вираженими семітськими рисами.

Худенький, мов висушений на сонці ізраїльської пустелі Неґев, аптекар зняв з носа пенсне, промасував перенісся, близькозоро примружився, спостерігаючи, як авто, зробивши коло на площі, розвернулося й поїхало дорогою, протилежною тій, якою попрямували вантажівки. Одягнув пенсне й гукнув:

– Шльомцю!

Прибіг метикуватий хлопчина років десяти.

– А біжи-но, синку, до вуйка Василя, заклич його сюди. Маю йому ліки дати від геморою…

– Так, тату, – відповів хлопчик і миттю вибіг з аптеки.

* * *

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 9 вересня,

сиротинець, ближче до обіду.

Довгим коридором, скриплячи протезами й милицями, подзвонюючи медалями, йшов голова. Скрипіння та дзвін розливалися глухим відлунням на всю довжину коридору, заповнювали простір. За ним – старший лейтенант Сербін і лейтенант Наконечний. Перший без особливої цікавості розглядав латаний-перелатаний бордового кольору паркет під ногами та стіни, до половини вкриті зеленою олійною фарбою. Вище цього рівня стіни й стелю було побілено мертво-блідим білилом. Подекуди на них залишилися сліди від куль різного калібру. Наконечному все було цікаво, він із захопленням розглядав вибоїни в штукатурці, тому запитав:

– Тут ішли бої, товариш?

– Точно! У сорок четвертому тут були німецькі казарми, – охоче розповів Микита Миронович. – Поперзавсе, наші прорвали оборону й зайшли німцям у тил. А вони саме займалися евакуацією. Ну, наші й не дали цього зробити. Зав’язався бій… Фашистів тиждень не могли викурити з підвалів. Коли в них закінчилися патрони, поперзавсе, вони себе підірвали – з пораненими, з жінками – мабуть, секретарками… Фашисти, одне слово. Есесівці.

– Повчально, – буркнув Сербін.

– А ви, батьку, де ноги втратили? – поцікавився Наконечний. – Не з Крижнем, бува, воювали?

– Поперзавсе, – повчально пояснив голова, – не всім довелося стати розвідниками. Снайпером був я…

– І багато фашистів поклали? – не вгавав лейтенант.

– Підтверджених – двадцять сім. Поперзавсе, довести було непросто. Навіть самому переконатися складно, вбив ти того фріцака чи не вбив! Не підеш, поперзавсе, до німців питати: «А це не я там вашого Ганса двадцять першого вересня з дуба зняв»? То я собі так думаю, що поклав не менше сорока гадів.

– Солідно, – погодився зі смішком Сербін. – А може, варто було спробувати у німців таки попитати? Ще одну медаль дали б…

– Поперзавсе, синку, воювали не за медалі. Це вам, молодим, хочеться покрасуватися медальками. А нам хотілося перемогти фашистів і звільнити нашу Батьківщину від ворогів!

– А як ноги втратили? – далі допитувався Наконечний.

– На війні, синку, бувало, німці мінами засипали нейтралку… Е-хе-хе… – його протези враз заскрипіли якось по-особливому тужливо, і він замугикав під носа:

Бейте с неба, самолеты,

Крой, бойцы, во все штыки!

Застрочили пулеметы,

В бой идут большевики.

У кабінеті Крижень розмовляв телефоном:

– …Завтра сюди приїдуть журналісти-капіталісти. Ось тобі Хрест Святий, – перехрестився, – покажу їм все як є, без прикрас! І вони про це напишуть у своїх газетах, що ми не здатні весілля дітям справити! – крутить дулі перед слухавкою, кривить гримаси, розважаючи Трохимовича. – Спирту двадцять літрів і три вівці! Ти мене зрозумів?!

Зі слухавки долинули якісь жалібні звуки, на що полковник сказав:

– Так ото ж! Тобі ж буде гірше.

І кинув трубку на важелі, саме коли увійшли гості – голова з лейтенантами.

– О, – зрадів Крижень. – Добре, що ти машиною, чорте кульгавий. Трохимович з’їздить на склад, – до Трохимовича: – Давай, старий, одна нога тут, друга там. І в ритмі вальсу назад.

Голова зі згодою, мовляв, від тебе не відкрутишся, кивнув. Завгосп суєтно вийшов з кабінету, радісно вигукуючи:

– Вось вясєллє згуляєм, так вясєллє! Саправднає, з іншазємцамі! Гета – ого-го!

Із коридору ще якийсь час у кабінет долітали його захоплені вигуки.

Крижень зацікавлено глянув на лейтенантів.

– Ну, а ви що за орли такі?

Сербін кивнув до Наконечного, той чеканним кроком підійшов до полковника й доповів по формі:

– Товарищ полковник! Старший лейтенант Сербии и лейтенант Наконечный прибыли в ваше распоряжение, согласно приказу начальника УМГБ Львовской области генерал-лейтенанта Воронина! Цель нашего пребывания здесь: проследить за ходом выборов, не дать шпионам развить свою деятельность и не допустить их контактов с местным населением, особенно с вражески настроенными по отношению к советской власти элементами! Также усилить группу поиска и обнаружения рации, выходившей в эфир с вашего района. С нами в группе усиления – десять спецов и аппаратура прослушивания. Сейчас они располагаются в гостинице «Коммунарка», готовят номера к прослушиванию.

Крижень узяв їхні папери, розчаровано пробурмотів під носа: «Штабісти»… – і вголос:

– Без вас клопоту хватає. Наші люди працюють, і скоро ми все будемо знати про рацію. Справа кількох днів. Це ювелірна робота.

Сербін вирішив не без апломбу додати:

– Согласно распоряжению министра МГБ товарища Абакумова, приказано на словах передать дополнительную директиву: в случае провокаций со стороны бандитов или шпионов провести силовую операцию спецотрядами МГБ при поддержке двух минометных взводов, пулеметного взвода, роты прикрытия по зачистке города и окрестностей с блокировкой всех дорог. План «Закат». Отряды выехали в заданный район.

Крижень сердито креснув зубами, шукаючи поглядом співчуття в голови:

– Та знаю я… – відмахнувся. – Вони в Москві ніби з перепою одуріли! – і до лейтенантів: – Повірте, синки, тут так не можна працювати. Регіон специфічний. Місцеві мешканці й досі нас не сприймають, не сприймають радянську владу. Принаймні, більшість… А що в лісах робиться, ви й самі знаєте. Он у сусідньому районі бандити винищили цілий спецзагін. Так що без мене ані кроку. І не потрібно шукати слави героїв… Потім мені пиши листи вашим мамам: «Пал смертью храбрых»… А я так не люблю всю оцю писанину.

– Ми повинні діяти відповідно до отриманих інструкцій, – заявив Наконечний.

– Не гнівайся, синку… Але ми тут усі – як під прицілом снайперів. Тому мій наказ відміняє всі попередні накази. І знайте: буде щось не по-моєму, я вас за законами військового часу… Просто порву мордяки на британський прапор. І це не жарт.

Наче підтверджуючи, що Крижень так і зробить, голова покивав.

– Но, товарищ полковник, вы должны понимать, что это – указания, исходящие от самого товарища Абакумова, – обурився Сербін. – и генерал-лейтенанта Воронина!

– Так, товариші офіцери! – підвищив голос Крижень. – Щоб ви розуміли: і з Сашком Вороніним, і з Вітьою Абакумовим я завжди знайду спільну мову. Але якщо будете виконувати мої накази, я вам даю слово, що всі ваші знання, уміння я використаю повністю в процесі запланованих заходів. І повірте, ви тут здобудете такий досвід, що вистачить спогадів до кінця життя!

Полковник помовчав, подивився на лейтенантів і вирішив наостанок достукатися до їхнього глузду:

– І ще запам’ятайте: завдання контррозвідника – не вбити тисячі людей, а нейтралізувати ворога, переманити на свій бік або використати в наших інтересах.

– Але ж ви-и… – вирішив чи то дорікнути, чи то нагадати Наконечний, – самі знищили розвідшколу, а там була сотня зрадників!..

– По-вашому, я б зміг це зробити сам? Я спочатку знайшов, завербував помічників… – криво посміхнувся Крижень. – Потім ми обпоїли усіх снодійним… облили бараки бензином… на пожежу прилетіли наші літаки… Хіба я зміг би це зробити сам, без допомоги? Так, годі патякати. У мене на сьогодні повно справ. Нині відпочивайте, займайтеся своїми ділами, а завтра всі на десяту ранку до мене на нараду. Кругом! Марш!

Коли лейтенанти розчаровано вийшли з кабінету, Крижень сказав голові:

– Ось і архангели прилетіли по наші душі. Я б сказав, «амурчики»… Міг би Вітька серйозніші кадри надіслати. Помічники хренові…

Тим часом «архангели» вийшли на вулицю, закурили. Із приміщення до них долинув скрип милиць – ішов голова. Сербін кивнув до Наконечного. Той завів:

– Щось мені цей Крижень не подобається, – сказав лейтенант якось голосно, награно. Обоє прислухалися – скрип протезів затих.

Сербін знову кивнув, мовляй, продовжуй. Наконечний, затягнувшись димом, заявив:

– Якщо він такий геніальний розвідник, з якого дива опинився тут, у цьому свинарнику? Він навіть орденські колодки на піджак не вчепив! Боїться бандитів? Не розумію я цього!

– Тобі ж казали: «разложеніє». Ти бачив, він навіть хрест носить… католицький. Да-а, Юр… потрапили ми в саму натуральну дупу. У повному розумінні цього слова. Відчуваю, це не те місце, де роздають медалі…

– Правда, даремно сюди напросилися. Треба було в район капітана Орлова йти. Наші пацани звідти повернулися з «червоними зірками»…

– Як тільки закінчаться ці вибори, попросимося туди! – вирішив Сербін.

– Ага…

Протези знову зарипіли, на порозі з’явився голова й сказав:

– Поперзавсе, хлопчики, ви акуратніше. Крижня тут усі поважають. Навіть я мушу з ним рахуватися. А характер що в нього, що в Трохимовича – лютий. Старі вояки. Поперзавсе, за чужими дітьми ходять. А діти тут – чиї хочеш. І наших офіцерів, і тих, з лісу… З дітьми ми не воюємо.

– Да никто с вашими сопляками воевать не собирается. Есть приказ, и он обсуждению не подлежит. Его мы выполним до конца, – заявив Сербін і смачно сплюнув під ноги.

* * *

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 10 вересня,

кафе «Герої Шипки» (колись «Княжа вежа»),

ранок.

Єдине справжнє кафе, що й досі залишалося в місті, прибилося бочком до старої фортечної вежі. Тому всередині завжди було по-середньовічному тьмяно, але затишно. Та в теплі дні публіка любила посидіти на вулиці. Тут, під великими, вже вицвілими парасолями, офіціанти старої виправки щоранку розставляли важкі металеві стільці й столи і з любов’ю сервірували їх. Потім біля дверей на посту ставав гордий, як гвардієць короля Абіссінії, метрдотель і зустрічав гостей, маючи для кожного привітне слово. І хоча вже кілька років, як з крамниць і кафе зникло багато «довоєнних» продуктів, таких як, наприклад, шоколад, французькі булки, іноземні лікери, вина, коньяки, яйця, масло, буженина, карбонат, шинки, ковбаси, гусячі шкварки, спагеті, томати, мармелад, помаранчі, тобто зникло все, до чого звикли люди до війни, зате не зникла кава. Хоча навіть у самому Львові відчувалася її нестача.

Кавою вдосталь запаслися мешканці міста ще у вересні 1939 році, коли польська влада зникла, а радянська ще не прийшла. У тупику залізничного депо хтось «забув» п’ять вагонів із бразильською кавою в зернах. За одну ніч вона зникла безслідно, розпорошившись по коморах та буфетах міщан і залишивши по собі в товарних вагонах стійкий аромат арабіки.

Цього ранку Крижень цідив напій з маленької чашечки, насолоджуючись смаком кави по-віденськи, манірно відстовбурчивши мізинець. Нині він був одягнений у піжонський двобортний костюм, білу сорочку й строгу краватку. Замість чобіт і галіфе на ньому були шта – ни та коричневі туфлі «оксфорд». Полковник сидів, насолоджуючись теплим днем, мружився на сонечко, що пробивалося з-поміж верховіть дерев. Перед ним на столі був кавник, надламана плитка шоколаду на блюдці, грінки, мед у розетці, глечик з молоком, пляшка мінеральної води. Та, незважаючи на видимий стан спокою, його очі бігали, уважно «прострілюючи» невеличку площу перед кафе.

Навкруг нього – вільні столики, тільки скраю туляться місцеві мешканці. Здебільшого чоловіки під 60 років.

У його бік намагаються не дивитися, вдають, що їх цікавить тільки кава й розмови про політику. Звісно, вголос усі схвалювали політичний курс партії й були невдоволені підступними агресивними планами нещодавніх союзників СРСР – Великобританії та США. Усе так, як написано в газетах… До них по черзі підходив метрдотель, вони про щось розмовляли й потайки подавали записочки, які той непомітно передавав полковнику.

Крижень допив каву, відставив чашку й запитливо подивився на метрдотеля. У метрдотеля пиху мов вітром здуло, він підійшов, запобігливо зазирнув в очі полковнику й стиха поклав на стіл папірець.

– Ще вам цидулка від пана Кароля… – пояснив. – Питає за племінника.

– Передай: якщо він ще хоча б раз замість інформації принесе бабські плітки, я сам потурбуюся, щоб його племінника вигнали з партійної школи. Це все?

– Так, пане Крижень.

– Розрахуй цих хлопців та нехай потихеньку розходяться. І передавай вітання усьому шановному панству! – реготнув.

– Слухаю, пане полковнику…

Скоро літня площадка спорожніла. Крижень залишився сам на сам з приємним вересневим днем. Він знову налив собі з кавника в чашечку кави, задоволено подивився на світ Божий, на перехожих, що сновигали вуличкою, на потішне кошеня, що разом з мамою-кішкою грілося на сонечку… Він навіть заплющив очі й на якусь мить наче задрімав… та почув наближення дитячих кроків і розплющив очі. До нього підбіг хлопчина років десяти.

– О, Михаську! – зрадів Крижень і нахилився до хлопця. – На тобі чоколядку, – дав шматок шоколаду з блюдця.

Той узяв, загорнув у хустинку й поклав до кишені.

– Пане директоре… – сказав Михасько з дикцією дитини, що погано чує.

– Не «пане», а «товаришу директор», – сказав повчально Крижень. Було помітно: Михась читає по губах.

– Товаришу пане директор, я ходив за тими новими офіцерами. Вони були на пошті, потім у буфеті…

– Добре, Михаську, добре. Сідай, – вказав на стілець поруч із собою.

Але хлопчина оглянув незнайому йому обстановку кафе, підійшов до стільця з кованими бильцями й плетеними залізними трояндами в спинці, зачаровано погладив штучні квіти рукою, та не сів. Він збентежено шукав поглядом щось знайоме, зрозуміле, але не знайшов. Тоді обперся на бильце ліктями й став у стійку під кутом 45 градусів, наче показуючи, що йому тут не затишно.

– А про що розмовляли? – допитувався Крижень.

Михасько дістав з кишені трубку від бінокля, поклав її на стіл і розповів гугняво:

– Що схему складають для спецзагонів… І що вони розкажуть начальству про ваше раз-ло-жє-ні-є… І що покажуть вам, хто тут головний.

– Оце так! – усміхнувся. – Ну, це ми ще побачимо, хто кому покаже… – задумався. – Слухай-но, Михаську, ти нині на уроки вже не йди, – віддав назад трубку бінокля. – А йди ще позирай за ними в льорнетку. Тільки добре дивися, що вони там кажуть. Та запам’ятовуй! І на, візьми бутерброди, щоб не був мені голодний! – дістав з кишені пакунок, дав хлопчику. – Так, і начальнику пошти скажи, щоб мене знайшов, маю до нього справу.

Хлопець заховав бутерброди за пазуху, взяв трубку бінокля й, кинувши: «Так, пане директоре», радо побіг виконувати завдання, миттю зникнувши за рогом будинку. Крижень допив каву. Задумався.

– Покажете Крижневі, хто головний? – пхинькнув під носа. – Ну… саме цього ми не допустимо. Є тут кому керувати.

Офіціант приніс гарячий кавник, Крижень налив собі свіжої кави, надпив та мало не похлинувся – через дорогу мчав, мов навіжений, Трохимович.

– Старий, за тобою хтось женеться?! – зірвався на ноги полковник. – Трохимович! Стій!

Трохимович різко зупинився, озирнувся й кинувся до Крижня, здалеку вигукуючи:

– Бяда, Іванич… Ой, бяда!

Крижень з посмішкою тільки й покивав:

– Хто б сумнівався! Знову «муж вярнувся, ой, як нєвучасна»?

Трохимович сів на стілець, шарячи по столу, чи бува немає чого «таго». Але «таго» на столі було відсутнє, тому він із нерозумінням глянув на Крижня. Той поцікавився:

– Ну, кажи вже, що в тебе сталося.

– Бяда, Іванич! Толькі што на мянє, бєднаго старого, у завулку напалі уркі. Гроши ім давай. Да калі б я мав тия гроши! Троє на аднаго! Здаровия, по центнеру кажний!

– То ти від них даєш драла? – не повірив Крижень.

– Нє уцьоківаю, а бягу у міліцию, каб тєла іх забралі, – розважливо пояснив.

– Ти їх повбивав?!

– Чаго повбівав? Так, придушив, звязав. Хай з імі наш капітан разбіраєцца. О! І трафєі! – виклав на стіл кілька ножів і наганів. – Ну, я пабєг.

– Тпр-р-р! Сядь! – поклав йому руку на плече Крижень– і до метрдотеля: – Чув?.. – той кивнув. – Дзвони в міліцію, – до Трохимовича: – Де це сталося?

– У акурат на вуліцє імені тавариша Вацлава Злодзєйского, сємь.

Крижень пояснив метрдотелю:

– Вулиця Воровського, сім, – до Трохимовича: – Кави вип’єш?

– Сам пій гети дзьогаць горкій! – обурився той. – Як ти гета можаш піць? Мнє б нерви заспакоіць, гарелачкі чарку, а? Йон як рукі трасуцца, – простягнув руки, але вони не тряслися. Побачив це, різко забрав. – Во як трасуцца!

Крижень здивовано покивав:

– Мені б такі нерви… Що ж, свої наркомівські сто грамів ти нині заслужив.

– Так нєсправядліва! Їх било троє, а я адзін! Гета як за збіти самальот… Давай триста!

– Заслужив! – вирішив Крижень і покликав офіціанта.

Через мить на столі опинився великий різьблений графин з горілкою, смажені сосиски, «іменний» гранчак Трохимовича, з яким він ніколи не розлучався. А ще – чорний хліб і креманка з гірчицею – фірмова страва від шеф-кухаря для героя цього ранку. Вони додали демократичного шарму вишуканій сервіровці столу. Незабаром шестеро міліціонерів і дружинників з червоними пов’язками на рукавах провели повз кафе під руки здорових чоловіків, котрі ледве перебирали ногами.

Трохимович до них підняв чарку, смикнув і смачно засопів. Занюхав хлібом, зачерпнув ложку гірчиці, з насолодою закусивши.

– Якая смачная! Давно я з такім апетитам нє снєдав!

Крижень, не перестаючи дивуватися:

– Для мене це як загадка вселенського масштабу: не перший рік запитую і себе, й тебе. Ну, ти, звісно, даєш постійно різні відповіді… Хочу почути й цього разу: звідкіля у тебе стільки дурної сили й здоров’я?

Трохимович ні на мить не задумався й випалив:

– Таму што я веду здаровий лад жицця! – дав щигля графину. – Ні дня без лякарствав.