Текст книги "Карпатський капкан"

Автор книги: Сергій Ухачевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

6

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 18 вересня, готель «Комунарка»,

після опівночі.

Перед входом у готель голова довго розшаркувався, прощаючись із гостями, поки нарешті Хелен томливо не сказала:

– Мсьє гольова, я уставать, і надо спать. До свіданія, мсьє гольова.

Тільки після цього на прощання він їх розцілував у щоки від усієї своєї широкої душі й сів у машину.

«Журналістка» ж з Ернесто прожогом кинулися в готель, на ходу втираючись від вологих поцілунків. Дорогою Хелен шепотіла Ернесто:

– Бігом, у нас зовсім мало часу. Нам потрібно встигнути! І тримай себе в руках. Більше не пий.

– Я в нормі, не хвилюйся. Прикрию, не засну. Я виспався під сараєм, як бабак.

Вони поспіхом зайшли в номер, Хелен зачинила двері, переодягнулася в чорне трико, високі черевики, намазала обличчя маскувальною мастикою. Тим часом Ернесто дістав міні-магнітофон і увімкнув. З апарата зазвучали їхні голоси, сміх, дзвін келихів. Розмова йшла про дивні традиції в Галіції, неймовірний одяг гуцулів та застарілий – міщан. Нарешті вони побажали одне одному «на добраніч». Ернесто вимкнув магнітофон. Хелен вийшла на балкон і розчинилася в пітьмі.

Офіцери з команди прослушки, що зручно влаштувалися в сусідньому номері й до цієї миті ліниво слухали «розмови шпигунів», враз зіскочили на ноги: в навушниках прокотився грім. Це лунало хропіння Ернесто. Він не те що хропів – ревів!..

* * *

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 18 вересня, подвір’я сиротинця,

глупа ніч.

Весілля закінчилося. Молодята, гості, «козачки», музики розійшлися по домівках. Затрималися лише кілька десятків гостей, що загуляли, й жінки, котрі закінчували прибирати. А ще – команда Крижня: він віддавав останні вказівки Сербіну, Трохимович продовжував захоплено розмовляти із Наконечним. Десь у закутку ще співали тужливих пісень…

Лейтенанти врешті-решт пішли геть. Крижень з Трохимовичем повернулися до столу.

Крижень нарешті з полегшенням зітхнув і сказав жартома:

– Я табє скажу так, Трохімовіч: весілля відбули – то й слава Богу. Здається, все добре в нас вийшло… А ще, як спеціалісту по молодичках, зауважу: жінок наших радянська влада перевела ні на що!

– А я табє скажу так: галовнає нє в што дамочка адзєтая, а в што яна раздєтая! – парирував ординарець.

– Ні, старий, ні… Ось Моді… Ось Хелен. У них є те, чого немає в наших жінок, – шарм. Оця чарівливість жіноча, яка манить…

– Я думав, што в мянє адзін разумни знайоми – Наконечний, але я памилявся. У мянє два такіх разумних – цяпєружо іти!

– Це правда. Так, старенький, годі балакати. Спати-спати-спати! – Крижень глянув на годинника й звівся. – Спати нам з тобою залишилося три години. Нині виспимося.

Трохимович узяв його за руку, зам’явся й сказав:

– На тим свєцє виспішся. Але вось што, Іванавіч. Ти мнє вжо давно абяцаєш… Раскажи, чим гетая твая гістория з Моді завяршилася? Ти ж штодня пра яє вспамінаєш, а мнє, ну, ужо вєльмі цікава. Нє мучай старога…

Крижень знехотя сів, задумався й вичавив із себе, наче запечений кривавий згусток болю:

– …Мене взяли під Дубно… Як я тоді вижив – не збагну, – налив, випили. – Там вона мене й знайшла… Красуня Моді…Унтерштурмфюрер СС…

Трохимович уточнив:

– Гаворячи чалавєчою моваю – лейтенант.

Крижень кивнув і продовжив задумано:

– Я лежав на підлозі, тремтячи від жаху, холоду й болю. І зайшла вона…

* * *

Рейхскомісаріат Україна, місто Дубно. 1942 рік,

22 травня, в'язниця гестапо «на Сурмичах»,

13:02 за місцевим часом.

Зі скрипом розчинилися двері, пускаючи в камеру світло. На порозі стояла Моді, за нею – молодий шуцман. Він трішки перелякано заглядає в камеру. Крижень через силу розплющує очі, мружачись на світло, й ледь піднімає голову. Упізнав свою дівчину, через силу посміхнувся й важко зронив голову на бетонну долівку.

– Пані, – просить шуцман, – недовго, поки наші на обіді. Маєте хвилин п’ять.

– Дякую, – холодно сказала Моді. – Зачиніть, будь ласка, двері.

Двері зачинилися. Крижень зробив спробу піднятися з підлоги, але не знайшов у собі сил. Моді кинулась до нього.

– Не треба, лежи, я тобі допоможу. Боже! Що ці нелюди з тобою зробили! – обнімає, пригортає його до себе, ледь стримуючи сльози.

– Моді, – в голосі Крижня відчутна тривога, – як ти тут опинилася? Тобі ліпше звідси піти. Як дізнаються, що ми знайомі, тебе теж арештують… Моді…

Вона допомогла йому перевернутися на спину, підвела голову, дала попити води із алюмінієвої миски, що стояла на підлозі.

– Чутки в нашій службі швидко розходяться, тому я тут… Ти ні про що не хвилюйся. Я тебе витягну.

– Ні, зі мною покінчено. Бережи себе, не зв’язуйся, ти така молода… Це дуже небезпечно! Моді, пробач… Я не той, за кого себе видавав…

Вона стала іншою – холодною, впевненою в собі, в голосі задзвеніла крижана переконаність:

– Віллі, так важливо в цей час пам’ятати, ким ти є, й не забувати тих, хто тебе любить. І боротися за них до останнього. Зараз головне, щоб ти став на ноги й підлікувався. Зроби вигляд, що готовий іти на співпрацю з ними… Я тебе витягну.

– Ти змінилася, Моді… Не вірю, що ти стала такою…

– Війна, мій любий Віллі… Війна змінює людей.

* * *

Трохимович із розкритим ротом слухав розповідь Крижня. А той продовжував:

– Два тижні вона мене доглядала, передавала харчі. Я швидко йшов на поправку й нарешті зробив вигляд, що готовий співпрацювати з гестапо. Мене перевели в шпиталь. Щоправда, під наглядом чотирьох охоронців із мадярського уланського полку… Та одного дня ми перерізали їм горлянки й вирвалися з міста… За нами ув’язалася погоня…

* * *

Рейхскомісаріат Україна

26 км від Дубно, 1942 рік, 7 червня,

ліс поблизу села Кути, 8:40 за місцевим часом.

Автомобіль, на якому вони втікали, несподівано заглух на повороті й більше не заводився. Вони вискочили з нього й кинулися до лісу. Крижень – обвішаний автоматними магазинами й гранатами, напереваги – кулемет MG 34 із запасним стволом до нього. Моді – теж з ніг до голови озброєна, в льотному комбінезоні. За кілька хвилин до автомобіля над’їхало кілька легковиків, слідом – військові вантажівки. Із них стали виплигувати офіцери, солдати, лунали вигуки команд, тупіт чобіт, брязкіт амуніції.

Вони біжать, Крижень ледь поспіває за нею. Дихає важко, майже задихається й нарешті зупинився, сказавши:

– Все, я більше не можу, зараз вихаркаю легені… Ми зарано зірвалися… Я ще не зовсім здоровий… для таких… марафонських… забігів…

– Тебе планували перевести до Львова, а там я не зможу бути з тобою, – вона узяла його за руку: – Зберися, милий, нам залишилося пройти кілометрів з десять.

– Ні, для мене це забагато… Ти йди, я їх затримаю.

– Ще трішки. Нас перестрінуть повстанці. Ну, любий, давай, зберися! Я благаю тебе!

Крижень зігнувся дугою, обпершись на кулемет і, важко відхекуючись, сказав:

– Ні, Моді, все, далі не можу. Рано ми… ще б тиждень… тоді… Я прикрию… Біжи до хлопців у ліс… Повернешся з ними – добре… Ні – врятуєш себе…

– Любий, ні! Ми зараз зав’яжемо бій, нас почують і прийдуть на допомогу. Хлопці надійні, я в них вірю…

Крижень, важко дихаючи, озирнувся, кивнув на пагорбок неподалік:

– Он гірка… Хіба там. Ще раз прошу… Біжи! Я прикрию! Ти ще можеш урятувати нас обох!

Моді, узявши його долонями за обличчя, як він колись її, глянула з любов’ю і сказала:

– Я вже не юна й наївна… Сталося те, чого ти боявся: ця війна зіпсувала мене… І ми зустрілися серед солдатчини й смерті, там, де мав бути тільки ти… Моє ім’я старонімецькою означає «могутня в битві». До бою, любий!

Вони кинулися на пагорбок, залягли. Крижень вибрав вдале місце для оборони, оскільки з одного боку їх захищав глибокий, крутий рів, через який німці навряд чи змогли б перебратися і зайти в тил. Він розклав амуніцію, кулемет розташував між двома пеньками. Переслідувачі не забарилися. Та перших їх скосили кулі. Зав’язався бій. Утікачів стали півколом оточувати. Але есесмани, що наступали, були в Крижня, мов на долоні, їх нічого не захищало; навіть перелісок, у якому вони могли б заховатися, був рідким і прострілювався наскрізь. Тому нацисти або трималися на відстані, стріляючи з гвинтівок, або ж ховалися в ямках та вибоїнах, за корчами в переліску, зрідка пострілюючи. Фронт зліва, перед яким теж була велика галявина, тримала Моді. Вона стріляла по ворогах влучно, короткими чергами, вперши в плече відкидний приклад свого МР-38. Широкий фронт справа й по центру тримав Крижень. Він часто змінював позиції. Стріляв то з кулемета, то з автомата, то жбурляв гранати, як тільки нападники намагалися підніматися в атаку. Так тривало не менше як півтори години.

Та враз до німців прибуло підкріплення – сотня донських казаків, котрих німці на Волині використовували як карателів. Ці не були схильні до затяжних облог і бездумно кинулись в бій, сп’яну зверхньо поглядаючи на есесманів, що причаїлися в укриттях. Мовляв, зараз ви побачите, як ми вміємо воювати. З улюлюканням та «ура!» вони побігли на пагорбок, зовсім не вклоняючись кулям. Крижень косив їх десятками, не відставала й Моді. Втративши половину своїх, казакі відступили й залягли, їхню пиху як вітром здуло. Та хтось чи то з поранених, чи то з тих, хто зумів зачаїтися не поміченим Крижнем, кинув гранату в центр оборони, що тримали втікачі.

Осколок гранати поранив Моді. Казакі з німцями знову кинулися в атаку. Крижень зло креснув зубами й натиснув гашетку кулемета. Наступний вибух гранати відкинув його на кілька метрів з пагорбка, в груди боляче вп’явся осколок. Перед очима поплив світ. Він перевернувся на живіт і по-пластунськи спробував доповзти до Моді, що, задихаючись, дивилася на нього й простягувала йому руку. Та за мить життя в її очах згасло. Крижень зробив останню спробу й потягнувся до неї, намагаючись доторкнутися до її руки. Так і завмер, втративши свідомість. На якусь мить постріли затихли. Кілька німців підійшли до парочки, що лежала, тягнучись одне до одного.

Але враз повітря розсікло: «Слава»! Знову залунали постріли. Кілька есесманів упали, скошені кулями, просто біля ніг Крижня й Моді. Інші, відстрілюючись, стали відступати. Казакі, на яких повстанці гострили зуби, кинулися врозтіч. Та оскільки інсургенти їх оточили, смерть наздоганяла їх усюди. Підбіг чоловік у формі УПА Поліської Січі, кинувся до Моді, перевіряючи, чи жива. Розчаровано покивав. Помацав пульс Крижня – ствердно кивнув. Його бігом поклали на саморобні ноші й понесли в табір.

* * *

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 18 вересня, подвір'я сиротинця,

скоро світанок.

Крижень спересердя налив собі горілки й залпом осушив склянку. Ошелешений Трохимович – теж. Аж загарчав. Крижень помовчав. Зібрався духом, продовжив.

– Нас урятував загін Лісовика… Він потім перейшов до бандерівців.

– Нявжо таго самага, што мєсяц назад есбісти застрелілі в Львове?

– Так, саме його… Нас врятували хлопці з УПА, бульбівці. Моді була з ними на зв’язку, вона працювала проти нацистів. На жаль, тоді Моді не вижила, а я вижив… Цей хрестик, – показав натільний хрест, – мені викували в загоні Лісовика з осколка, що убив її… Ось така історія, старий… Усе, час іти спати! Спати нам з тобою залишилося дві години. Це якщо ми зараз ляжемо спати. А вранці обов’язково треба перевірити пости. Щось мені тривожно.

Трохимович замислився, подумав і видав:

– А я думаю, чаму ти іх так нє любіш. Памятаєш, як ми іх з кулямьотав пазьнішчалі в Сілєзіі?

– Кого? – не зрозумів Степан.

– Кізяків. Ну ти расказвав, як кізяк кінув гранату, забівши Моді.

– А-а-а, – здогадався Крижень і примовив: – Їхні діди були козаками, а вони – собачими пісюнами… Точно, кізяки – вони і є кізяки, – погодився, усміхнувшись, але з-під лоба зиркнув на Трохимовича: – Тільки поясни, є в тебе совість: таку зворушливу історію в кінці споганити «кізяками»?

– Кізякі апаганілі, а вінавати я!.. – трохи помовчав і зітхнув: – Ди нє, усьо правільна ти кажаш, проста я нє магу глядзєць, калі табє сумна.

* * *

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 18 вересня, нічні вулиці міста – хутір Вовчий,

2:15 за московським часом.

Хелен крадькома пробігла попід стінами будинків. У домовленому місці, на окраїні, її зустрів чоловік з кіньми й сказав слідувати за ним. Вона сіла на коня, спробувала, як він слухається чужого. Прихилилася до нього, дала цукру, погладила й прошепотіла коневі на вухо:

– Не підведи, рідненький, у нас нині довга ніч.

І дала йому шенкелів. Кінь трішки потупцював на місці, а потім рвонув риссю вперед. Їхали вони не більш як півгодини. На узліссі їх зустрів чолов’яга в кубанці з кокардою-тризубом і притримав розгарячілого коня Хелен за вуздечку.

– Не гарячкуй, друже, я тебе вигуляю, – сказав кубанець коневі. – Стій, брате, стій. А ви, ласкавая пані, просимо до куреню, – і вказав рукою на невеличкий будиночок у глибині лісу. Хелен побігла туди.

За столом у хаті сиділо кілька незнайомих чоловіків. З ними – Рудий Василь. У гості від здивування округлилися очі. Із сусідньої кімнати вийшов підтягнутий чоловік зрілого віку у формі полковника УПА – один із нещодавніх музик на весіллі. Холодно привіталися. Чоловік запросив Хелен у кімнату. Вона радо пішла за ним. Присутні із розумінням переглянулися. Зависла тиша.

– Я так си мислю, друзі-старшини, що завтра нас чекає великий день, – сказав Рудий. – Як гебісти нас не поб’ют, то переб’ют їдне їдного. Такий буде прум-пурум!

Чоловіки, згоджуючись із ним, загули.

Хелен скоро вийшла разом з полковником і звернулася до старшин українською:

– Панове, завтра ми повинні розіграти все, як по нотах, – окинула поглядом старшин, впізнаючи в більшості з них нинішніх музик на весіллі. – І не мені вас учити нотної грамоти…

Невдовзі Хелен покинула теплу компанію й вирушила назад.

На околиці вона зіскочила з коня й, не прощаючись з провідником, пірнула в темно-сірі завулки сонного міста.

* * *

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 18 вересня,

нічні вулиці міста – готель «Комунарка»,

скоро світанок.

Нічна темрява ще не відступила, тільки на сході почали проявлятися, мов на фотоплівці, перші червоні обриси осіннього світанку. Тихо. Крижень з Трохимовичем, сонно позіхаючи, перевіряють пости. Вони йдуть, ледь похитуючись.

– Знаєш, старий, у мене якесь дивне передчуття, – сказав Крижень. – Завтра, себто нині, щось має статися…

– Ти в панєнку закахався, Сцяпан Іванавіч. Нє сну в цябє няма, што і мнє нє даєш адаспацца… Хутчей би яна паєхала да свайго Парижи, тади і табє і мянє стане спакойна і лягчєй жиць.

– Може й так, старий, може й так. Але млість на душі, ніби завтра – за лінію фронту…

Вони підійшли до готелю. Крижень глянув на вікна – у вікні гостей горіло світло. Зітхнув. Покрутив у руці ручку, забуту Марі, заховав її в кишеню. Підійшли до поста, призначеного прикомандированим лейтенантам, а ті сплять собі на лавці, як коти.

Крижень стиха:

– Герої, чорти б їх дерли! Неспокійно мені, старий… – замахнувся на Сербіна. – Дати б зараз одному-другому в рило! Заснути на посту… Це ж трибунал!

– Та яни гарелкі столькі випілі, што три дні у сябє не прийдуць, а нам толькі гетага і треба – нє стануць лєзці в наши справи.

– Може, й так… Але береженого й Бог береже. Ходімо, привітаємося з нашими гостями. Чого б їм не спалося так рано?

Вони розвернулися й рушили до готелю. Сербін відкрив очі: він, тверезий, не спав і все чув.

Хелен з-за рогу спостерігала за сценою між Крижнем і лейтенантами, а потім поспіхом по стіні полізла на другий поверх, у свій номер.

…Крижень з Трохимовичем, ступаючи важкими чоботами по гулкому паркету, крокували на другий поверх. Із кімнат, з яких уже пахло смаженим салом і яєчнею, перелякано визирали поселені тут «гості» й «журналісти». Для початку вони завітали до кімнати з прослушкою. Крижень відчинив двері й запитливо обвів «слухачів» поглядом.

– Що наші гості? Чому не сплять?

– Випивали, балакали… Обговорювали наші звичаї, – повідомив товстий гебіст.

– Усю ніч? – здивувався Крижень, і чортик ревнощів кольнув його в серце.

– Та ні, години три тому, як полягали спати. Потім як той ваш Ернесто дав хропака!.. Ми думали, що оглухнемо. Тільки зараз там почався якийсь рух. Мабуть, прокинулися.

– Щось зарано. Вони вночі не виходили з апартаментів?

– Та слава Богу, ні на хвилинку!

Крижень ще раз зиркнув на «слухачів». Покрутив у руці ручку, залишену Хелен. І таки пішов до гостей, під носа сказавши:

– Богу молися, а сам стережися.

Тим часом у номері Хелен влізла через балкон і ввійшла до кімнати. Ернесто радісно її зустрів. Хелен кинулася в його обійми.

– Здається, встигла, – сказала трішки захекано. – Вимикай цю музику, – кивнула на магнітофон. – Вони зараз можуть прийти.

Хелен поспіхом стала переодягатися, але раптом – стук у двері. Вона, все ще в трико й лосинах, накинула на себе халат, підтягнула лосини на ногах догори й пригорщею наклала на обличчя білий крем. Кивнула до Ернесто, мовляв, відчини. Той влив у себе келих рому, з огидою скривився й, п’яно похитуючись, відчинив. На порозі стояв Крижень.

Ернесто, вдаючи, що він у доброму гуморі, радісно до Крижня:

– Стьйопа! Ето сюпрі. Мон амі, віпьємь? Заході, у мєнья єсть рум…

– Пробач, друже, мені потрібна на кілька слів Марі.

– Но проблем, – кличе: – Марі! – й до Крижня: – Чьто слючільось, мон амі?

– Та так, Марі дещо забула…

Та вийшла з маскою на обличчі. У Крижня від здивування округлилися очі.

– О-о! Мсьє Кріжєнь! Пардон муа. У мєня на ліцо маска. Пардон. Женщін дольжєн красіво бить. У вас рано подйом? Ужє начался віборі?

– Но, Марі… е-е-е… ні, Марі. Я тут чергую… Бачу, у вікні світло…

Ернесто, узявши під руку Трохимовича, котрий підпер плечима одвірок, повів його у свою кімнату, примовляючи:

– Мон амі, Трохімовіч… Шампан, рум? Трошкі віпьєм, да? Стьйопа гарній камарад. Он нада больтать с Марі. Стрєлі Амур, я понимаю…

– Так, калі гета для парадку, што мнє адмовіцца?

У кімнаті Ернесто налив по склянці рому й запропонував:

– В такой харошій утра прєдложіть Трохімовіч віпівать на здоровьє!

Трохимович крекнув, смикнувши склянку рому, й констатував:

– Добрая гарелка. За душу бяре.

– Репете?

– Ад такога присмакав адмовіцца толькі хвори чалавєк, – і смикнув другу склянку, зауваживши: – Пайшла, як той дурань в бардєль.

…Хелен запитально дивилася на Крижня й намагалась посміхатися, повернувшись до образу Марі, але їй це вдавалося погано.

Крижень теж чомусь не знаходив слів, та нарешті сказав:

– Марі, ти забула на столі ручку, вирішив тобі повернути. Може, вже більше ніколи ось так не побачимося, не зможемо поговорити… Сьогодні такий важкий день… Я цілий день буду на виборчій дільниці. Щоб не було провокацій.

– О-о-о, Кріжєнь, как мільо… Мерсі. Но я оставить етот ручка прєзьєнт тєбьє, Кріжєнь… На дольгій памят.

Вона наблизилася до нього й, кокетуючи, пальчиком почала крутити ґудзик у нього на піджаку. Крижень втягнув носом її запах… І прозрів. У нього від цього відкриття сторч стало волосся. Він шоковано зазирнув їй у вічі й сказав сердито крізь зуби:

– А ти справді не така проста, як здаєшся… На довгу пам’ять, кажеш, ручка? А що ж я тобі подарую на пам’ять? А знаєш…

Він зняв зі своєї шиї ланцюжок з хрестиком і дав їй.

– А це – тобі на пам’ять. Це колись був осколок гранати. А ти й без гранати – просто в серце…

Хелен, грайливо кліпаючи вічками, розгубилася:

– О, я трошкі не понімать вас утренній емосьйон. Мсьє Кріжєнь, ві такой романтік…

– Та й добре, що не розумієш, – під носа: – лялька чортова. Насправді все ти розумієш… – гукнув: – Трохимович! Пішли! Годі гуляти!

– Іду! – озвався ординарець. – 3 табой пагуляць… Нават нє дасі прадегуставаць добрую гарелку.

І вони поспіхом вийшли з апартаментів гостей. Крижень, важко ступаючи, сказав:

– Старий, ти правду казав: бабьонка, ой, яка не проста. Від неї аж тхне кінським потом. Цієї ночі вона не була в номері. І ця біла маска з чорними розводами…

– А дзє ж она била?! Прослушка…

– Хто її знає. А прослушка… Магнітофон – є така хрінь – стояв у них на трюмо.

– Ах ти ж, бяда какая. Дарма давєрився ти гетим лейтенантам. Ой бяда!

– Помічники хренові! – погодився Крижень. – Професіонали срані!

Крижень зупинився, коли вони вийшли з готелю. Трохимович теж став на місці й запитально глянув на полковника.

– Слухай, старий… – промовив Крижень. – Нам треба мовчати. Крім нас, ніхто нічого не знає! Бо якщо підніметься шум… Ти знаєш, на що наші чекісти здатні. Не приведи Боже, влаштують тут каральну акцію.

– А я і так нічога нє чув і нічога нє знаю. І галовнає – мавчу, як риба аб льод! – заявив Трохимович.

– І це правильно. Ой, відведу я зараз душеньку, ой, відведу! Ходімо будити наших «архангелів»!

Вони рвонули на пост, де на лавці продовжували хропіти лейтенанти.

Крижень підскочив і люто замахнувся, та Трохимович перехопив руку.

– Царствіє небесне проспите, товариші офіцери! – гаркнув Крижень. – Доносите на мене?! Державні гроші виговорюєте по телефону? Телеграми надсилаєте? Та я як напишу на вас рапорт, що спите на посту! Знаєте, що з вами буде? Де іноземці? Де?.. Я вас питаю: де наші гості?!

Лейтенанти ошелешено прокинулися й зірвалися на ноги. Сербін, здивований запитанням, випалив:

– Як де? У готелі…

Не договорив – отримав у пику і впав важким мішком на газон.

– Яке ви маєте право? – обурився Наконечний.

І тут же опинився поруч із Сербіним, бо також дістав по морді.

– Встати! – люто скомандував Крижень. Ті зірвалися на ноги. – Струнко! Після виборів за сон на посту в умовах ведення бойових дій передам вашу справу у військовий трибунал, за статтею триста сорок два – порушення правил несення караульної служби. Зброю здасте Вороніну у Львові. Рапорт я передам посильним. А поки переходите в підпорядкування до начальника міліції капітана Івченка. Кругом! Кроком руш у відділення міліції!

Наконечний перелякано облизав пересохлі губи. Сербін криво всміхнувся. Обоє розвернулися і, відбиваючи крок, помарширували за вказаною адресою. Трохимович зітхнув, дивлячись услід.

– Саправди будзєш падаваць на іх рапарт? – поцікавився.

– Треба було б. Але не хочеться здіймати цунамі. Наїдуть сюди зараз з перевірками. А я так цього не люблю. Ми ж робимо вигляд, що нічого не сталося… Та й шкода пацанів. Наче й непогані хлопці, тільки якісь дурноголові. З душком. Може, те, що сталося сьогодні, їх чомусь і навчить, – постояв хвильку, подумав і додав: – Давай цей день переживемо. А там побачимо.