Текст книги "Карпатський капкан"

Автор книги: Сергій Ухачевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц)

2

Західна Україна, село Гораж.

1946 рік, 4 вересня, «Панський ліс», на світанку.

Крижень ішов переліском, відхиляючи руками гілки кущів і раз у раз витираючи з обличчя павутиння. Стежки майже не було, продирався навмання.

Осінь була не те щоб ранньою, а незвичною для цих країв – павутиння бабиного літа попливло в повітрі вже в перші дні вересня, щоранку на трави випадали важкі холодні роси, а ввечері землю сповивали густі тумани. Та вдень ставало тепло й сонячно, і сонце було ніжним, привітним… Осінь ледь позолотила далекі гори, повітря наситилося неймовірними пахощами трав, сіна, зібраного в копиці, вологих карпатських дерев, глиці, опалого листя та тонким ароматом гір – невловимий, він пронизував довкілля. Крижень зупинився, потягнув носом цей аромат і мимоволі зітхнув. Роззирнувся. Він вийшов на чиєсь давно закинуте обійстя, що заросло кущами та деревами, від нього віяло холодною пусткою та сумом.

Від сиротинця долинав лемент, дітвора галасувала, й це налаштовувало Крижня на миролюбний лад. Він сів на колоду за похиленим хлівом. З іншого боку лісу вийшов котячою, сторожкою ходою начальник місцевої міліції капітан Микола Івченко. Привіталися за руку. Івченко сказав:

– Ідуть… – і став за спину Крижня, опершись на дерев’яну балку, що стирчала з хліва.

Капітан пройшов минулу війну від першого до останнього дня – в розвідці, дисбаті, піхоті, знову в розвідці. Не був жодного разу поранений, навіть легко. Ставний красень, якому зовсім не личила міліцейська форма, був настільки обережним і настільки розраховував кожен свій крок, що йому вдавалося виживати й рятувати своїх солдатів у найскрутніших умовах війни. Утім, йому не бракувало сміливості й уміння ризикувати в потрібний час.

За мить з лісу вийшли п’ятеро похмурих дядьків, одягнутих у поношений військовий одяг усіх часів і народів, і стали, збившись у купку, перед офіцерами, як на параді обірванців, поскидавши зморщені сидори та ще якесь своє нехитре майно під ноги.

Крижень з Івченком запитально подивилися на них. Із загорнутого й перев’язаного рядна, що лежало перед дядьками на землі, стирчали дула різнокаліберної зброї. Крижень зітхнув, задумано погладив брову, знову зітхнув і поцікавився:

– Хто у вас тут старший?

Уперед, проштовхавшись ліктями, висунувся з виду інтелігентний дядько.

– Та я… Учитель я. Колишній… З Іванківців. Учитель математики, – розтривожено, тремтячими руками, наче бажаючи підтвердити, що він саме вчитель, дістав із внутрішньої кишені кітеля брудну хустинку, в якій виявилися загорнуті окуляри з круглими скельцями, протер їх і одягнув на носа.

– Документи є?

– Польський паспорт… Довоєнний, – з нагрудної кишені дістав старий, засмальцьований паспорт і подав Крижневі.

Той узяв документ, перегорнув кілька сторінок, звірив старе пожовкле фото з оригіналом і повернув назад.

– Раритет… – зауважив і, повертаючи паспорт, чомусь вирішив сказати банальність: – Уже й тієї Польщі давно немає. Так би мовити, пішла в забуття… А є нова Польща, наша, комуністична! А ви зі старими паспортами носитесь… – запнувся. – Гаразд, добре, хоча б щось збереглося… Давно в лісі?

– Я з тридцять дев’ятого, – повідомив учитель і заховав документи назад.

Крижень з подивом свиснув.

– А що сталося? – криво всміхнувся. – Прийшли освободітєлі і-і-і-і?.. – помахом руки запросив чоловіка продовжити його думку.

– Ну, так, е-е-е, прийшли і-і-і… Вибачте. Як тільки нас звільнила Радянська армія від панської Польщі… Освічених людей, інтелігентів, тих, хто був у «Просвіті» чи там в січових стрільцях, стали забирати. Мені зовсім не хотілося в Сибір… – побачивши, що Крижень без агресії з ним спілкується, чоловік заспокоївся, руки в нього перестали тремтіти, голос став впевненішим.

– А що при німцях?

– Та висунувся зі свого сховку… Тут мене гестапо й узяло. Думали, що я націоналіст – готую проти них теракти, і що в мене ціла армія головорізів. Хтось із села їм таке доніс… Ледь утік.

– А ви не ідейний? Не бандерівець?

– Ні, ми самі по собі, без політики. Виживали, як могли.

– Отже «дикі»… Щось надовго загуляли, бісові діти. Он на календарі сорок шостий рік… Уже й амністію оголошували для таких бовдурів, як ви… Чому не вийшли раніше?

– Страшнувато було. Радянська влада, вона така…

– Ненадійна, хочете сказати?.. Дарма, – ще раз окинув поглядом чоловіків і повернув голову в бік сиротинця, бо звідти долинув якийсь невдоволений гул. Так гудуть, коли улюбленій команді забивають гол. – Дарма… Зате наша влада справедлива. Багато на вас крові?

За всіх знову відповів учитель, інші потупили очі:

– Війна… Було різне. У нас стріляли, ми стріляли. І з німцями, і з партизанами… Було, чого гріха таїти. Коли Ковпак прийшов… Його «ковпаки» грабували села. Ми людей захищали від його орди. Довелося постріляти. Різне було…

– Про це мовчіть, сучі діти! – гаркнув Крижень так, що було незрозуміло, чи погрожує, чи застерігає. – Сидір Артемович – людина високого польоту. Ми не дозволимо оббріхувати його світле ім’я!

– Та ми ж перед вами все по правді, – знову захвилювався вчитель.

– З бандерівцями мали контакт? – поцікавився Івченко.

– Та як не мали, звісно, що мали. Хоч ліс великий, та всі на виду.

– Де їхні бази, схрони, знаєте? – натиснув капітан.

Дядьки насупилися, опустили голови. Крижень його зупинив:

– Не дави на людей, їм зараз і так важко, – і до дядьків: – Чому вирішили саме мені здатися?

– Ну… Скільки можна… Здичавіли вже… – знову за всіх відповів учитель, але на нього з-за спини напер чоловік невизначеного віку з кудлатою бородою й, знявши кашкета, пояснив:

– Синок мій з вами оце говорив…

– А-а-а, ну ось, тепер усе зрозуміло. Маковійчук? Іванко твій син?

Дядько енергійно закивав:

– Усі кажуть, що вам можна вірити.

Крижень зітхнув:

– Я сам собі часом не вірю. А вам – тим більше! З чого б це мені вірити у ваше щиросердечне розкаяння, га? Ану, кажіть правду, чого вирішили здатися, банда?

– Спецзагін МДБ тут… – знову пояснив учитель, – переодягнений у партизанів. Так і так нам кінець. Ці горлорізи нікого не пошкодують.

Крижень від несподіванки зірвався на ноги:

– Спецзагін?.. Який спецзагін? Чому я нічого не знаю? Може, це бандерівське «есбе»?

– Ліс давно нам став рідним – ми чуємо все, хоч нас не бачать, – пояснив Маковійчук.

– Хлопці, котрі говорять з акцентом мешканців Вологди, навряд чи служать в «есбе», – підтвердив учитель.

– Де вони зараз? – заклопотано запитав Крижень, звівся з колоди й став притупувати, розминаючи ноги, що затекли.

– Під кордоном, у районі Дівочих Скель. Їх п’ятнадцятеро, – охоче розповів учитель, потім квапливо зняв окуляри, протер скельця, що запітніли від хвилювання, й знову посадив їх на носа.

– Ось що… – задумано сказав полковник. – Переодягайтеся в цивільне, йдіть поки по домівках… – і до капітана: – Зроби їм посвідки про адміністративний нагляд, – до чоловіків: – Усі мають куди йти?

Ті загуділи басовито:

– Так… Так… Є куди… Так точна…

Крижень вловив останню репліку й здивовано підвів брову:

– Що це за «так точна»? Хто сказав «так точна»?!

Наперед висунувся чоловік і пояснив, з надією зазираючи в очі Крижневі:

– Младший лейтенант Егоров! С сорок первого здесь. Застава наша не отступила. Погибли все мои солдатики. Только я вот… До сих пор в лесу, возле своей заставы… Ребят встретил – так с ними и… живу, – відвів погляд.

Крижень аж крекнув:

– Так наші вже повернулися! Радянська влада повернулася! І німця погнали, й навіть війну виграли. Тобі хіба про це нічого не розповіли?

– Хотел было выйти. Но тут начали расстреливать, вывозить народ…

– Документи якісь є?

Прикордонник дістав загорнуті в полотно свою офіцерську й чотири солдатських книжки, передав їх Крижневі, пояснюючи:

– Вот эта – моя… А эти – солдатиков моих… Погибших…

Крижень узяв документи, переглянув, поклав собі до кишені.

– Хоча б на чотирьох «пропавших без вєсті» менше буде. Матері бодай пайок отримають… Могилки відвідають… Молодець, що зберіг. А мову чому досі не вивчив?

– Вивчив, хотя меня и так понимают…

– І що мені з тобою робити? Куди тебе? – розвів руками, аж присів.

– Делайте, что хотите. Отвоевался я. Хоть в Сибирь, хоть под расстрел. Но… Есть у меня здесь молодуха. Давно с ней… Сынка прижили…

– Ху-у-у, – вкотре здивовано покивав Крижень. – Гаразд, підеш до неї. Поки… Там буде видно, – до капітана: – І йому папірець зробиш.

– Іванович… Я ж… та мене ж… – забубонів капітан.

– Роби, що кажу. Тільки простеж, хто й куди піде… – і до «диких»: – Займатися зараз вами ніколи. А в понеділок, як Бог велів, – до мене на сповідь. Подумаємо, що з вами робити… – до росіянина: – А ти переходь на мову. Тобі ж ліпше.

– Та вже, вже переходжу, – затараторив той. – Який тепер з мене в біса москаль?

– Ну все, пиндючте собі по хатах, – і сказав їм таке напутнє слово: – Тихо мені сидіть, щоб не чути вас було й не видно. Не дай Боже хтось щось утне! Запхаю гранату в дупу й кільце висмикну. А я так цього не люблю…

– Та вже досить з нас, – сказав учитель, – досить з нас гранат.

Чоловіки радісно стали дякувати й втирати скупі чоловічі сльози.

Капітан дивився на все це, не вірячи власним очам.

– Наберуся я з вами біди, товаришу полковник. Уже скільки на мені висить цих… Прощених… Скільки можна?

Крижень скоса зиркнув на капітана, на сиротинець, де щойно продзвенів дзвінок чи то на урок, чи то з уроку, й пояснив:

– Питав апостол Петро в Господа: скільки разів прощати братові моєму? Чи до семи разів? Ісус відповів: до сімдесяти разів по сім… І ми, грішні, ще раз можемо простити. Але зрозумій головне: тепер вони не стріляють, їм того лісового життя вистачить до кінця віку. Побудуть вдома, відігріються… А з понеділка…

– Та я це розумію, але ж… Закон є, порядок.

– Ми в цих краях, капітане, і закон, і порядок. Без нас усе тут розвалилося б до бісової матері… Давай, веди їх, – кивнув у бік лісовиків.

Капітан поправив кітель, затягнув тугіше пояс і скомандував:

– Ну, що, дике плем’я, кроком руш, а я за вами. Тільки так, – обурено вказав пальцем на покинуту зброю, – своє барахло несіть самі. Носильником я не наймався.

Учитель передав комусь свій сидір, узяв під пахву зброю і став у голові своєї невеличкої армії.

– Ходімо, хлопці, – звернувся до своїх. – Ходімо, братики мої. Відгуляли…

Івченко знизав плечима, показуючи Крижневі, мовляв, навіть таке диво у світі трапляється, і посунув услід за ними.

Крижень задумано постояв хвильку, махнув до когось рукою й рушив у бік дитячого будинку. Із кущів неподалік висунувся Трохимович у куфайці й ватних штанях, з «штурмґевером» напереваги. Він поспішив поділитися своїми думками, наздоганяючи полковника:

– У мянє адна ідея, Іванавіч… Скажу табє так: треба з гетих усіх марадзьорав свайо войска арганізаваць. Пацєшния войскі, як у цара билі. І хай адзін аднаму б’юць морди, а ми, як сєнатари в ложках, будзєм сядзєць і глядзєць на бітви гладиятарав.

– Звідки у тебе в голові стільки дурощів? – здивувався, розводячи руками, Крижень. – Звідки?

– Гета усьо, што ад вялікага розуму, – в очах Трохимовича грали веселі бісики. – Таму кніг многа читаю і думаю пра розния цікавия речи. Скажу табє так: у нас адна баба в вьосачкє…

– Заткайся, старий! Дай подумати. У нас тут точно щось намічається серйозне. Не подобається мені все це…

– А мнє всьо падабаєцца: і восєнь, паглядзі, якая пригожая, і дзень цудовни… І яшче гетия жевжики лясния пачкамі в палон здаюцца. А жанчини якія на вуліцах разгульваюць! Карамєлькі! Гета толькі жиць і жиць!

– Правду кажеш, старий. Аби дали жити, то можна було й пожити…

Зайшли на подвір’я сиротинця. Трохимович заховав автомат під куфайку, але так, що з-за потилиці з коміра стирчало дуло, з-під поли – приклад. До них підбіг хлопчик років семи й обняв Крижня за ногу. Той погладив його по голівці, нахилився до хлопчини й голосно, щоб той почув:

– Що, Іванку? Радий за батька? – хлопчик покивав. – Молодець, що напоумив його. Тепер твій тато буде вдома, а не гарцюватиме по лісу, як лось по кукурудзі. Ну, біжи собі, грайся, на тобі цукерку.

Дав Іванкові цукерку, і малий погнав до своїх друзів. Крижень все ще задумано глянув йому вслід і просичав крізь зуби:

– Чому я нічого не знаю про спецзагін на МОЇЙ території? А я так цього не люблю…

У Трохимовича з обличчя зійшла посмішка.

– Спєцатрад – гета дренна, – вирішив він.

– А я тобі про що? Хріново, я б сказав навіть так…

– І што будзєм рабіць? Га, Іванавіч? Скажу табє так: гетия сволачи кров пусцяць, а нам отвєчаць пєрад начальствам!

– Ну ти й довбень, старий! Люди загинуть! Я не дозволю, щоб на моїй території якісь виродки влаштовували свої паскудні справи! Я Львів попереджав, щоб зі своїми самоварами сюди не пхалися, і тоді тут буде порядок. Вони що, мій янгольський характер вирішили випробувати?

– Так што будзєм рабіць?

Крижень зупинився. Трохимович питально зазирнув йому в очі.

– Збирай наших. Підемо на карася…

– Скажу табє так: справа годная, але дурная, – вирішив Трохимович, знизавши плечима, й простягнув до Крижня руку, маючи намір щось сказати, але той відмахнувся й пішов у напрямку школи.

Трохимович розвів руками – й до себе:

– Нє, палавіць карася – справа добрає. Я галасую толькі «за». Але… Спєцатрад – нє карасі у ухє… Гета нават нє карасі в смятанє! О! – і підняв палець догори.

* * *

Москва, Луб'янка. 1946 рік, 4 вересня.

Кабінет Абакумова, 17:43 за московським часом.

Тут було тихо, ніби на цвинтарі в будень. Сам хазяїн тримав біля вуха телефонну трубку й уважно вслухався. Чути лише якесь віддалене тріщання зі слухавки й навіть те, як тривожно б’ються серця присутніх. А присутніх було десятеро. Усі – чини різних рівнів держбезпеки – полковники та генерали. Нарешті Абакумов буркнув у трубку: «Ага», поклав її на важелі телефону й сердито просвердлив поглядом полковника Медвєдєва, начальника другого управління МДБ УРСР. Той стояв ні живий ні мертвий, намагаючись втягувати пузо, щоб не дуже випинало з мундира. Знав, що Абакумов не любить товстих офіцерів. Тому від напруги тихо посапував.

– Ладно, полковник, – сказав Абакумов після паузи, – рассказывай, что вы там со своими хохлами решили. Времени нет, а ты стоишь и сопишь, как паровоз. Давай, излагай.

– В рамках операции «Карпатский капкан» мы задействуем четыре группы спецотрядов в количестве ста восьмидесяти человек при поддержке двух минометных взводов, сформированного пулеметного взвода, роты прикрытия и двух взводов обеспечения. Передовые отряды в количестве семидесяти двух человек, с целью проведения рекогносцировки и имитации провокационной деятельности отрядов УПА на Закерзонье, уже выдвинулись в заданный район. На днях начнут действовать, собственно, за кордоном СССР. Внешнее кольцо «капкана» сформируют два полка пограничной службы, 7-й и 4-й мотопехотные полки ТуркВО. Их усилят четыре истребительных взвода автоматчиков, сформированные в 81-й стрелковой дивизии.

– Еще раз напомню, товарищи: цель акции – полное истребление бандитских пособников! Кем бы они ни были! – суворо нагадав Абакумов. – Как собственно в городе руками спецотрядов, так и после выхода спецотрядов за городскую черту. Ни пол, ни возраст пособников не имеют значения. Даже членство в партии не должно нас сдерживать! Вторая цель – очищение спецотрядов бывшего осназа от антисоветских элементов. С этим все понятно?

– Так точно! – рявкнув Медведев. – В отряды подобран соответствующий контингент, с устойчивой психикой, готовый к исполнению любых приказов! Все они подконтрольны нам, поскольку их семьи практически пребывают у нас в заложниках. В основном это офицеры МТБ.

– Добро. Детали операции предоставите в письменном виде.

– Есть!

– Садись пока, товарищ полковник, – той усівся, полегшено розслабивши черево.

Абакумов обвів усіх важким поглядом і звернувся до заступника начальника 5-го управління генерал-майора Іллюшина:

– А что с рацией, Илья Израилевич? Почему у нас до сих пор нет никаких данных по рации? Дешифровальщики смогли прочитать текст?

Той звівся й доповів, дістаючи з папки папірець:

– Скорее всего, это внутренний шифр, известный очень узкому кругу людей. Первая записка прочитывается так: «Карпаты. Арий. Три нуля. Канал Яблоко».

– Похоже на белиберду, – зауважив Абакумов.

– Не совсем. «Карпаты» – место пребывания агента, «Арий» – его позывной. «Три нуля» – время следующего эфира, «Канал Яблоко» – адрес получателя.

– Есть мнение, кто такой «Арий»?

– Похоже, один из агентов британской контрразведки, который в сорок втором году принимал участие в акции по устранению Гейдриха.

– Это уж точно похоже на бред сивого мерина… Насколько я помню, всех их тогда уничтожили немцы. А что во второй радиограмме?

– «Карпаты точка три. Минус. Бестия. Святой Моисей. Канал Яблоко».

– Ну, а это-то что значит? – здивувався Абакумов.

– Мы считаем, что речь идет об уточнении места пребывания агента, о том, что больше он не будет выходить в эфир. Пожелание, с кем хочет выйти на связь, и разъяснение, кто связной.

– Это нам что-то дает?

– Ничего.

– То есть, целое управление неделю над всем этим трудилось, чтобы сообщить, что «ничего»?! Н-да, не густо, не густо…

Абакумов розчаровано затарабанив пальцями по столу.

– Мы уже десять дней топчемся на месте! Знайте: операция и все, что связано с рацией, на контроле у самого… – показав пальцем угору. – Мне нужен результат! Результат, товарищи генералы и офицеры! Ладно, пока все свободны. Продолжим совещание в двадцать три ноль-ноль.

Усі зірвалися з місць, засовали стільцями. Під ногами заскрипіла підлога. У кабінеті повис гул голосів, всі обговорювали кожен своє. Почувся навіть смішок.

– Да, вот еще что, – пригадав Абакумов. У кабінеті знову зависла тиша. – Приказываю: срочно усилить зону выхода передатчика офицерами второго управления. Прикомандировать их к райкомам, сельсоветам, милиции, вывести на наших связных, резидентуру, управления по борьбе с бандитизмом. Зажрались они там на самогоне и сале. Толку от них… Пусть наши сотрудники немного оживят это болото. Посылать только молодых специалистов! Все. Все свободны.

Народ посунув до виходу. Абакумов кинув до ад’ютанта:

– Давай сюда этого… мордатого… отличника боевой и политической… – і чомусь додав ламаною українською: – Давай сюда цє адаробло пикате. Пєрєвербоване…

За мить у кабінет зайшов старший лейтенант, з виду – років до тридцяти, здоровий, мов бугай. У нього була велика кругла голова, м’ясисті надуті губи, ніс картоплиною й темне петлясте волосся, зачесане «хвильками» назад.

– Товарищ генерал-полковник! Старший лейтенант Сербии по вашему приказанию прибыл! – відрапортував він.

Абакумов, переглядаючи папери на столі, підвів погляд:

– Садитесь, товариш, старший лейтенант. К вам у меня особое поручение. Все, что вы сейчас услышите, должно остаться между нами, – кивнув до ад’ютанта, той вийшов. Тихо зачинилися двері.

Абакумов встав, підійшов до Сербіна й довірливо сказав, зазираючи тому у вічі:

– После успешного выполнения задания получите звание майора; орден не обещаю, но медаль «За боевые заслуги» гарантирую. А еще хорошую должность в моем ведомстве. Непыльную… И быстрое продвижение по службе.

* * *

Польща. Щецин, 1941 рік

розвідувальна школа SD, AST Stettin,

2:55 за берлінським часом.

Вільгельм пройшов, пританцьовуючи вальс, до столика, узяв штопор, щоб розкоркувати пляшку. Було чути, як Мод зробила кілька легких танцювальних па назад. Він усміхнено спробував виловити поглядом її силует у темряві й зосередився на пляшці, корок котрої не піддавався. Та враз почув знайомий звук пересмикування затвора. Озирнувся. Мод стояла на світлі в стрілецькій позі. На нього холодно дивилося дуло люгера. Від несподіванки він із силою потягнув корок. Корок піддався, й по залі рознісся звук, схожий на постріл.

– Ну, кохана, – жалісливо протягнув Віллі. – Я не можу, це ж іменний подарунок від самого рейхсмаршала! – і категорично заявив: – Моді, люгер я тобі не подарую навіть на прощання…

Мод хижо зіщулила очі й стала насуватися на нього, мов дика кішка, цілячись дулом у чоло «жертви».

– Ні, Моді! Ні, не можу! – Вільгельм став відступати.

Вона підійшла впритул, притиснула його грудьми до стіни. Холодне дуло торкнулося його лоба.

– Здаюся. Він твій… – зітхнув Віллі.

Мод відсахнулася назад, кинула награно-презирливий погляд на коханого, по-ковбойському дмухнула в дуло. Круто розвернулася на підборах і, крутячи сідницями, пішла до своєї кобури, що висіла на вішаку там, у темряві. Віллі потер пальцями чоло, стираючи неприємний дотик сталі. Дещо збуджено зробив довгий ковток вина просто з горла пляшки.

З пітьми долинуло:

– Тепер мені не соромно й на війну іти.

Із тією ж кокетливістю вона, щось приховуючи за спиною, повернулася назад. Підійшла впритул до Віллі, граційно вигнула перед його носом кулачок.

– Любий, ти теж не залишишся без прощального подарунка.

Розкрила долоньку. На ній лежав золотий значок зі свастикою. Мод пришпилила його до кітеля, що висів на спинці стільця, поцілувала Віллі в щоку й продовжила кокетувати:

– Дякую за подарунок, коханий. Я обожнюю люгер. У нього ідеальні форми…

– Як на мене, обмін не рівноцінний, – Віллі незадоволено зиркнув на свастику. – До речі, я ніколи не був нацистом, незважаючи на мою службу в СД.

Мод з хижою усмішкою стала поволі розщібати свою блузку, взяла в нього з руки пляшку, теж надпила з горла так, що з куточків губ витекло два кривавих струмочки.

Відставила пляшку вбік і знову стала натискати персами на Віллі.

– А так?.. – запитала вона й штовхнула його назад.

Він упав спиною на стіл. Від поштовху пляшка перекинулася, по білій скатертині розлилося червоне вино. На бік звалилася й лампа і вихопила з мороку нацистський плакат, що висів на стіні. До нього був прикріплений перекидний календар із числом: «21 червня. 1941 рік».

* * *

Західна Україна, місто Калин. 1946 рік, 6 вересня,

за містом біля ставка, вечоріє.

Крижень немов прокинувся – перед ним на воді шалено плигав поплавок. Він різко підсік і витягнув карася. Той перелякано засмикався на волосіні, намагаючись повернутися назад до рідного ставка, але потрапив до рук Крижня. Той акуратно зняв рибину з гачка, насадив її на кукан і прошепотів під носа:

– А знаєш, Моді, у нас тут і досі війна. Стільки крові…

І знову закинув вудку.

Тихо й затишно. Вечоріє. Над ставом пасмами стелиться туман. Горить вогник. У казанку на тринозі ліниво булькає вода. Крижень сонно дивиться на поплавки… У воді на куканах з вербових гілок мляво плещеться риба. По периметру озерця походжає охорона в міліцейській формі.

І в це царство ідилії вривається Трохимович на велосипеді. Крижень зненацька аж підскочив на місці. Трохимович кинув свій транспорт на кущі й захекано підбіг до полковника, впав перед ним на коліна й прохрипів:

– Там! Та-а-ам!

– Що?! Що сталося? – не на жарт стривожився Крижень.

– Скажу табє так… Яшче б криху… там такоє било б! Дакладна збілі б мянє бабскімі ліфчікамі. Муж майой Маруська вярнувся, ну зусім нє в час!

Крижень сплюнув:

– Тьху, старий! Я думав, щось сталося!

– І як сталася! Ти слухай далєй! А йон жа директар лазнєва-пральнага камбіната! Накрав чамадан жаночай бялізни, хапуга такой! А я яму: давно, дзядзька, на вас скаргі паступаюць ад грамадзянак. Ну пакажицє, што в вас в чамаданє! А там – і майткі, і камбінациі, і станікі бабскія. Тади я яму кажу: усьо, дарогі тавариш, папаліся на гарачим! Ручкі за спіну і пайшлі са мной у міліцию пісаць явку з павіннай…

Крижень, давлячись від сміху, щоб не розлякати рибу, просичав:

– Не можеш ти без пригод, старий! Упіймають тебе колись і не те що ліфчиком – панталонами пику поб’ють… І що далі?

– Што далєй? Я пагадзівся яго адпусціць за хабар. І взяв з яго слова, што йон усьо вєрнє пацярпєлим грамадзянкам і нє будзє больш красці. А вось і хабар…

Виклав з торбини тараню, шматок сала, сулію мутняку, смажену курку, варені яйця, хлібину… Крижень глянув на все це добро й констатував:

– Хитрий же піп тебе хрестив! Ось і маємо чим обмити мій орден. Покличемо наших друзів? – кивнув у протилежний бік ставу.

– Скажу табє так: нє заслужилі яни на добри вячеру. Хачу з табой вдваіх пасядзєць… Давно нє сядзєлі душевна. Пад чарку.

– Правду кажеш…

Трохимович з Крижнем закинули вудочки й зручно розклалися на березі ставка: пляшка самогону, чарки, нарізаний хліб, сало, запечена курка, кілька цибулин, зелень, червоний пекучий перець. На протилежному боці ставу ловили рибу голова райвиконкому з начальником міліції, але шуміли, як школярі на перерві: лупили себе по щоках, б’ючи комарню, й голосно реготали. Судячи з усього, вже приклалися до чарки. Їхні голоси розливалися луною над озером.

Крижень сердито вирішив щодо сусідів-рибалок:

– Як же тут повудиш спокійно з таким вереском? Усю рибу розлякали! Їх як навмисне підібрали до пари: що голова райвиконкому – безногий дебіл, що начальник міліції – дебіл комісований…

– Вайна-а-а, – по-філософськи протягнув Трохимович. – Дзе ж цяпєр знайсці здаровага мужика? Многія цяпєр такіх. Скажу табє так: гетая вайна нікому нє дадала здаровя.

– Це точно… Мабуть, даремно я так про них. Голова он, як ноги міною відірвало, сам приповз до наших окопів. Перетягнув ноги ременем – і на ліктях…

– Я б так нє змог, – зізнався Трохимович. – Кажуць, добрим снайперам бив – сорак нємцав настраляв наш Мірон Мікітавіч.

– Та й капітан Івченко… Був командиром розвідроти… Дисбат пройшов…

– Нє дай Божа каму такоє пєражиць, – відмахнувся, наливаючи в чарки самогону. – Нє дай Божа…

Він вдавав, що його цікавить розмова про товаришів, насправді хотів випити, аж текли слинки. Крижень не любив поспіху й великих доз, а в Трохимовича, здорового, мов лось, такі відволікаючі процедури викликали страждання. Він вважав так: влив у себе грамів триста – ось тоді можна спокійно й поговорити, а не цідити крізь зуби, «як памєшчик на вєрандзє ранішні кєфір». Крижень знав про це, тому милосердно запропонував:

– Старий, що ти оце себе мучиш? Наливай у свою склянку та й пий! А мені нікуди спішити.

– Я – нє! Як можна?! Я нє які-нєбудзь табє п’яніца горкі! – включив дурня, але спохватився, щоб бува Крижень не передумав. – Але як пажадає мой начальнік. Хіба я магу нє паслухацца свайго камандзіра? Нє, нє магу! Завсьоди треба виконваць субардинацию!

Він дістав з кишені гранчак, налив собі по вінця.

– Давай, камандір, каб ми билі здаровия, – почаркувався до Крижня, одним духом випив й одразу зауважив: – Смачная гарелка!

Узяв цибулину й захрумтів, як яблуком. Крижень аж пересмикнув плечима, дивлячись на це, й, підколюючи, подав Трохимовичу червоний перець.

– На, краще цим закуси.

– Нє, на потим, я люблю смачним закусваць в канци, – задоволений життям, прогарчав він.

Крижень відчув, що в нього від цибулі, яку гриз Трохимович, аж засльозилося в очах, відсахнувся від нього, здивовано покивав головою та випив свою чарку. І покрутив носом, мовляв, не розумію, що ти тут смачного знайшов.

– Де у тебе стільки дурного здоров’я береться? – тільки й запитав. – Майже три роки тебе знаю, а ти навіть ні разу не захворів.

– Скажу табє так: я, гети, ад плуга, ад землі. І Бог мянє любіць! – і повчально пояснив: – Таму Бог здаровя дає. А калі б Йон мянє нє любів, давно б ужо я загнувся ад гетага жицця.

Крижень, згоджуючись, кивнув, перезакинув вудки, придивився, як лягли на ґрунт поплавки, і втаємничено поділився з Трохимовичем:

– Мені не дає спокою розмова з Вітькою… З Абакумовим… Щось вони готують за нашими спинами. Хребтом чую. І нас з тобою можуть пустити берегами… І свіженький орден на подушечці за труною понести.

– Ну-ну-ну, нє кліч смєрці, сама, калі треба, прийдзє. І чаго твайму сябруку з високага кабінєта нас, малєнькіх людзєй, губляць? Вось як йон пастарався – три машини з прадуктамі і адзєннєм для наших дзєтак паслав… Ди нє, Іванавіч, яму тут патребна аддани чалавєк. Йосць – ты.

– Розстарався… Уперше за півтора року… Чого б це Абакумов став таким добрим? Я його знаю як облупленого. Він ніколи нічого так просто не робить. А щодо вірних людей… то він до нас посилає архангелів. А я так цього не люблю…

Трохимович розмірено дістав з-за халяви фінку зі свастикою в наверші, покрутив у руках.

– А я скажу табє так: аньолав, архангєлав хай дасилаюць… А ми – народ цьомни, дримучи, даруй Божа, ми ім крилци… адрежам, – відтяв курці одне й інше крило, пригостив Крижня й налив у чарки самогону. – А як нє самі, то вуєк з лєсу папросім…

– Тихо, старий дурню! – загарчав Крижень. – Люди довкола! Зараз я тобі язика сам відітну! І досить базікати! Он риба вже перестала клювати.

– Йосць заткнуць морду!

І тут з корчів, ламаючи гілля, вийшли начальник міліції та голова райвиконкому. Перший ніс вудочки й виловлену рибу. Голова – під лівою рукою милиця, в правій – ціпок. На милицю обпирався, іншою, наче шашкою, рубав бур’яни. Обоє – під мухою.

Капітан підкинув дров до вогнища, цикнув зубом і повідомив:

– Перестало клювати, як обрізало. Шо робимо?

Голова, вийшовши на галявину, замурижив п’яно:

 
Я был батальонный разведчик,
А он – писаришка штабной.
Я был за Россию ответчик,
А он спал с моею женой…
 

Крижень скривився від його рипучого голосу й відповів Івченку:

– Забирай до бісової матері цього страждальця та й пиндючте по домівках. Від вашого галасу вся риба повтікала. Такий вечір перепаскудили!

Капітан скоса зиркнув на почату пляшку самогону, курку, хліб та сало, що апетитно були розкладені на газеті, й обурився:

– А як же юшка?.. Я й коньячку припас. Клопами, правда, тхне панське пійло. А мені так нічого, пити можна. А тут – таке… – підібрав слово німецькою: – Einladung für Aperitif!

– Здається, ви вже не одну пляшку розкурочили із запасів цього гера бургомістра, – кивнув сердито на голову Крижень.

На що Трохимович зітхнув і запропонував Крижневі:

– Рибалку яни нам усьо ровна сапсавалі, таму, Іванавіч, скажу табє так: вуха в нас атримаєцца класная. Карасікі, акунькі, лєшч, самагон, каньячок, кавалак сала нємали… Давно так нє сядзєлі па-чалавєчи… – І до голови: – Правільна я кажу, гєр бургамістр? Га-га-га!

На що голова розмірено, з почуттям нетверезої самоповаги відповів Крижневі:

– Поперзавсе, справ у нас невирішених і необговорених… Прірва. Сам же кликав, Herr Oberst Крішєнь. Ну, а повудити й не остограмитися в такий вечір – гріх перед природою… Поперзавсе!

Крижень, із жалем поглянувши на поплавки, що мов застигли на водній гладі, тільки й сказав:

– Отже так: про що ми тут будемо говорити, – нікому! Навіть на тому світі перед апостолом Павлом – пельку на петельку! І без того надто багато шуму перед виборами. А нам його не потрібно. Це той випадок, коли нам першими довбешки можуть відкрутити!

Голова, п’яно похитуючись і риплячи в такт протезами, вирішив: