Текст книги "Карпатський капкан"

Автор книги: Сергій Ухачевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 13 страниц)

7

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 18 вересня,

кабінет голови міськвиконкому,

скоро полудень.

На майдані перед міськвиконкомом яблуку ніде впасти. Сьогодні – вибори. У зв’язку з цим міська влада влаштувала ярмарок – по периметру площі розставили торгові ятки, в яких продавалися бублики, ситро, морозиво; розливайки з горілкою, пивом і всюдисущими новомодними біляшами. У кутку площі, на дерев’яній сцені, виступають народні колективи, троїсті музики з Рудим на чолі. Ретранслятори захлинаються бадьорими пафосними піснями.

Ернесто з Хелен прогулюються в натовпі. Він фотографує, вона щось записує в блокнот. На віддалі за ними ходять тінню Наконечний з Сербіним і кілька міліціонерів.

У кабінеті голови стара компанія: Крижень, Трохимович, Мирон Микитович – підтягнуті, виголені. Стоять біля вікна, спостерігають за людським мурашником на майдані. На площу в’їжджає посольська машина. Трохимович узяв свій раритетний бінокль і зацікавлено глянув у нього. Але розчаровано констатував:

– На плошчи людзєй няма, калі вєриць майму біноклі, толькі нєйкія бєлия плями.

Посольська машина зупинилася майже в центрі майдану – далі їй дорогу перегородили ятки.

– Ну, слава Богу, відбули… – з полегшенням зітхнув Крижень – і до голови: – У нас все готово для прощання?

Голова поважно розповів:

– Поперзавсе столи накрили в актовому залі. Будуть наші передовики, ветерани. Скажуть кілька слів… І подарунки для гостей: поперзавсе народні вироби – ліжники, топірці… Все скромно. А там:

 
Прощай любимый город,
Уходим завтра в море.
И ранней порой
Мелькнет за кормой
Знакомый платок голубой.
 

– Досить самодіяльності! Дивися, щоб серед тих виробів не було непристойних. Як то гуцулів з піськами. Зганьбимося на весь цивілізований світ… – повернувся до Трохимовича: – Квіти для Марі?

– Нарвав букет у школьним садзє… – показав букет, що стояв у кутку в помийному відрі поруч зі шваброю.

Крижень хотів на те щось сказати, та враз різко розчинилися двері, забігли захекані перелякані лейтенанти з істерично засклянілими очима. За ними вбіг Івченко, він, схоже, теж заклопотаний. Сербін захекано повідомив:

– Кто-то сел в посольскую машину!.. Это не водитель и не Мари с Эрнесто!…

Крижень, переглянувшись з головою і Трохимовичем, – до Івченка:

– Що ти бачив?

– Я бачив, як відчинилися й зачинилися двері. Усе! Народу багато…

– Кто-то сел в машину! Это точно! – істерично заявив Сербін.

Наконечний, із властивим йому перебільшенням і прагненням виділитися, заторохтів:

– Надо звонить на коммутатор «два ноля шесть». Команда «Закат»! Надо звонить! Мы накроем здесь всех, и никто ничего не поймет! И эту машину накроем в первую очередь!

Крижень заперечливо покивав:

– Ви зараз тут наробите справ, а мені потім розгрібай, а я так цього не люблю, – і до капітана: – Зараз підеш зі мною, перевіримо, що там, – до інших: – А ви тут не смикайтеся, ми розберемося, тоді будемо вирішувати, що робити.

– И так все ясно! Коммутатор «два ноля шесть»! Команда «Закат»! – не вгавав Сербін. – Нельзя их выпустить из города!

– Синки! Я вам зараз дам такий закат, що в очах світанок засвітиться, що до кінця життя під себе бібками будете ходити! – перейшов на крик. – Мій наказ: усім сидіти й чекати моїх наказів! Крок вліво, крок вправо – повідриваю ноги!

Крижень рвучко розкрив дверцята шафи й вийняв загорнуту в сукно снайперську гвинтівку. Підійшов до вікна і оглянув через оптику площу, посольську машину, Хелен, Ернесто, котрі стояли поруч з авто. І сказав голові, передаючи гвинтівку:

– Прикрий, раптом що…

Голова поволі розвернувся зі стільцем, поклав зброю на підвіконня й зазирнув у приціл. Крижень глянув на лейтенантів, Трохимовича, підморгнув йому, мовляв, старий, дивись тут мені за порядком. Той коротко кивнув. Крижень з Івченком вийшли з кабінету.

На площі ревіла музика, люди пританцьовували, розважалися, хто як міг. Крижень знайшов Хелен і Ернесто біля посольської машини. Охеда до нього протягнув обійми для привітання, але Крижень відштовхнув його й до Хелен, крізь зуби:

– Хто сів у машину? – і до Ернесто, що все ще в доброму гуморі намагався їх сфотографувати – Курва з Монмартру! Прибери фотоапарат!

Хелен зблідла й з тривогою в очах пробігла поглядом по натовпу. Івченка миттєво блокували якісь люди. Вона з благанням у голосі звернулася до Крижня:

– Я забираю своє, просто повір мені. Я не спричиню вам ніякої шкоди….

– О-о, мадам розмовляють українською?.. А я все думаю, чому «падарункі», а не «подаркі»?.. І конем від тебе тхнуло вранці… Мені пояснень не потрібно. Мені потрібно те, що в машині. Ти ж розумієш: мене не зупинить ваш дипломатичний статус… – і враз відчув на хребті дуло пістолета, озирнувся й побачив Рудого. – Василю?! Оце так конспірація!.. Я б ніколи не подумав…

– А тут і думати не треба, – заявив Рудий. – Роби, що скажу, і все закінчиться тихо-мирно. У нас все під контролем.

– Це ти так думаєш. Наробите дурниць – невинної крові проллється… Твою макітру першою прострелять – он з того вікна. А я так цього не люблю – чужих мізків на своєму одязі.

Показав очима на кабінет Мирона Микитовича. Рудий примружив око, пригледівся: у вікні, на яке вказав Крижень, виднівся снайпер. Хелен, озирнувшись, теж побачила стрільця.

– Ціхо, вуйку, ціхо, не кашляй… – сказав Рудий заспокійливо. – Ми не з порожніми руками. Пропонуємо достойний обмін. А потім ти виводиш нас з міста, відпускаєш. І ми розходимося…

– Це жарт?

– Ой, пане Степане, ми своє віджартували… Ми пропонуємо німецьку агентуру усього району в обмін на виїзд машини. Ти ж за зрадниками все життя полюєш.

– Що ж ви таке вивозите, якщо своїх колег здаєте? – здивувався Крижень. – Навіть ти розкрився… А міг ще довго водити нас за носа…

– «Свої» давно на деревах гойдаються… – пхинькнув. – А «твої» всі ось тут… – кинув під ноги чохол від цимбалів.

Хелен, стривожено облизуючи губи, як останній аргумент, сказала:

– Я хочу врятувати свого батька. Ми загубилися ще в сорок другому… Крижню, в машині – мій батько. На все інше плювати. Допоможи…

Крижень здивовано свиснув і, помітивши в неї на шиї свій хрестик, з ваганням:

– Дай хоч глянути, чим торгуєш.

Він нахилився до чохла й розгорнув горішню папку… з фотографією голови. Перевів погляд на Рудого. Той покивав, мовляв, ось таке буває…

У кабінеті голова, геть упрівши, зосереджено дивився в оптичний приціл і намагався зрозуміти, що ж це таке відбувається біля машини. Рудий про щось сердито говорить із Крижнем. Марі й Ернесто чи то розгублено, чи то перелякано, дивляться на них. Голова витер з чола піт. Надто багато народу сновигає довкола… Враз Крижень нахиляється, натовп ніби розступився, й видно, що той відкриває чохол від цимбалів. Перебирає якісь папки. Переводить погляд спочатку на Рудого, той до нього киває, а потім – на вікно, де сидить снайпер, і з докором похитує головою. Мирон Микитович гарячково вишукує прицілом причину цього покивування… й раптом виловлює в стопці папок знайому течку зі своїм прізвищем на ній, що написане по-німецьки. Його палець кілька разів сіпається на спусковому гачку… Він забирає палець і важко осідає.

Крижень, побачивши досьє голови, лається крізь зуби, зиркає на вікно й сичить:

– А щоб тебе, хрін безногий, чорти дерли!.. – до Рудого: – Беру! Домовилися. Їдьте до бісової матері. Я вас виведу. Але тут є кілька психів – маю заспокоїти їх, аби не наламали дров.

Хелен з Ернесто запитально дивляться то на Рудого, то на Крижня. Той гарячково пакує папки в чохол.

– Не хвилюйтеся, – сказав Рудий. – Він чоловік слова. Ми саме за це його ще не повісили.

– Не пнися, дурню, – відказав Крижень, гарячково запаковуючи папки в чохол. – Ще не все закінчено. Я зараз повернуся.

Він підхопив чохол і кинув Івченку, котрого тримали під стволами пістолетів лісовики:

– Усе буде добре, я зараз повернуся.

…Голова зблід, залишив гвинтівку на підвіконні й зі стільцем повернувся за свій стіл. Відчинив шухляду, намацав руків’я ТТ. Лейтенанти роздратовано метушилися по кабінету й торочили, що потрібно дзвонити «два нулі шість, команда «Закат». Трохимович дивився у вікно. Він був, як завжди, в доброму гуморі.

– О! – повідомив радісно всіх. – Іванавіч вяртаєцца. З цимбаламі? Вось йон цяпєр нам і згуляє на гетих цимбалах. Будзєм слухацца і нє пєраслухаєм.

– Какие еще цимбалы? – задриґався Сербін. – Вы что тут, с ума посходили? Да он утром на нас руку поднял! На нас, офицеров МГБ! Да вам от самогона скоро черти будут мерещиться! Я звоню!

– Ціха, хлопчикі, спакойна. Зараз Іваніч прийде, – спробував заспокоїти публіку Трохимович, – разбяремся. Криві нам тут нє треба.

– Да ты, бульба, вообще молчи! Устроили себе тут санаторий! – заверещав Сербін, – і до Наконечного, що й досі не міг опанувати себе: – Юр, звони! Согласно приказу товарища Абакумова мы берем командование операцией на себя!

Ураз щось гримнуло в коридорі. Як за командою, лейтенанти вихопили свої ТТ. Два пістолети опинилися в руках Трохимовича. Голова, мить провагавшись, пірнув рукою в шухляду столу, не знаючи, що його робити. Захекано вбіг Крижень зі своєю ношею й невдоволено подивився на диспозицію, що склалася в кабінеті голови.

– Розважаєтеся, бісові діти? – до Мирона Микитовича: – Ключі від сейфа! Бігом! І поховайте зброю, а то я нервовий нині, дам комусь у рило.

Голова слухняно віддав ключі. Крижень відчинив сейф, скинув на підлогу все, що в ньому було: течки, папери, ручки, набої… Відкрив чохол від цимбалів і став складати в сейф папки. Одну папку, зітхнувши, кинув на стіл голові. Голова зблід.

– Яка в тебе на цей випадок пісенька? – тихо запитав Крижень у нього.

– Відспівав я своє. Дай самому піти! Я чистий… Даю слово… Так склалося…

Крижень розпачливо покивав, мовляв, «іди», й відвернув погляд.

– Товарищ полковник, надо объявлять «Закат»! – продовжував влаштовувати істерики Сербін. – Они уйдут! Они уйдут!

– Та нехай собі пиндючать до бісової мами! Я перевірив машину, нікого й нічого там немає, – заявив Крижень.

І тут вибухнув Наконечний, вийшовши зі ступору:

– Товарищ полковник! Мы сами видели, как кто-то садился в машину! Мы берем руководство операцией на себя! Прикажите своим уродам убрать оружие! МЬІ начинаем операцию! Миш, я звоню!

Голова потягнувся вільною рукою до папки…

Крижень роздратовано гупнув рукою по столу:

– Струнко! Ніяких дзвінків! Це мій наказ! – обвів усіх шаленим поглядом. – Я поки вийду, дам розпорядження, а коли повернуся, обговоримо ситуацію!

Крижень вибіг, навіть не думаючи, що його можуть не послухатися.

Але як тільки за ним зачинилися двері, Сербін наказав Наконечному:

– Набирай номер!

– Е-е! Ну, нє рипайцєся мнє, синкі! Ви чулі, што загадав палковнік Крижень? А йон вєдає, што рабіць!

Підійшов до вікна, взяв гвинтівку й став спостерігати крізь оптику за площею. Сербін, бачачи, що все виходить не за його планом, люто зиркав на голову, котрий закам’янів над папкою, на Наконечного, котрий вагався, кого слухати… Він нахилився над вухом Наконечного й просичав:

– Твій – Трохимович, мій – голова. Мочимо!

– Як?! Це ж наші! Це ж Трохимович!..

– Давай, сука інтелігентська, бо поріжу на паски. За моєю командою. Натискаєш на гачок…

Наконечний не міг повірити і з виряченими очима:

– Ні, я – ні, це ж… Ні…

– Ти офіцер МДБ. На тебе дивиться весь світ! Якщо ми цього не зробимо, нас віддадуть під трибунал. І буде Людмила Михайлівна над фото твоїм ридати, бо могилки не буде. Давай, за командою… Вже!

– Я не можу й не буду! Я не можу… – категорично заявив Наконечний.

– Скелет ти шмаркатий, а не мужик. А казав, що зможеш… Я так і знав, що ти слабак. Ну! – гаркнув йому на вухо Сербін.

Наконечний безвільно дістав з кобури пістолет і з вереском: «А-а-а!» ошелешено, приречено всадив кулю в спину Трохимовичу. Старий із усмішкою похитнувся, розвернувся, зробив крок назустріч Юркові, із нерозумінням глянув на нього, потім на Сербіна. Наконечний істерично, з божевільним переляком в очах заверещав: «Стій! Стій! Стій! Не йди»! – і рефлексивно кілька разів підряд натиснув на гашетку пістолета. Ці постріли зупинили Трохимовича, він схопився за стіл і повільно став осідати. Він дивився на Наконечного й не міг повірити, що це стріляв він…

– Юра?.. Ти?.. Ти… Нє думав, што памру ад тваіх рук… Вось яна якая – смєрць… Разумная… На майго сина падобная…

Наконечний, раптом усвідомивши, що сталося, заволав:

– Це не я, це він, – показав пальцем на Сербіна. – Ненавиджу!

І кинувся на старлея, давши вихід усій своїй переляканій ненависті. Сербін перехопив його випад, узяв за горло й почав душити, примовляючи:

– Ось тобі, розумнику, цитата класика: революцію не роблять у білих рукавичках.

Наконечний, опинившись в руках цього здорованя, раптом безвільно став слабнути. Він косив погляд на Трохимовича й навіть не намагався опиратися чи боротися за життя. Здавалося, що він сам хотів з цим покінчити й хотів запам’ятати обличчя людини, до котрої встиг звикнути, прив’язатися, полюбити й зрештою вбити. За мить він закотив очі, захрипів і тихо віддав Богу душу.

Сербін, гидливо відштовхуючи від себе обважніле тіло, заволав до нього:

– Ти не офіцер. Ти – баба.

Сербін, розправившись з Наконечним, зневажливо глянув на голову, котрий у розпачі переглядав свою справу, через що просто занімів. Старлей підійшов, байдуже зазирнув у неї. Покивав і коліном підпер шухляду, де права рука голови мимоволі утримувала руків’я пістолета.

– Ось таке, дядьку, в житті буває… Що я тобі скажу… Сам не святий! Зараз відправимо Крижня до праотців, а далі будеш працювати зі мною. Справу – спалимо, – притиснув дуло пістолета до скроні голови.

Голова подивився на два розпластаних тіла. Підвів очі, в яких застигла ненависть, на Сербіна. Смикнув руку з пістолетом, що вже заніміла в шухляді, але Сербін сильніше притиснув її ногою.

Мирон Микитович просичав:

– Я на тебе працювати не буду, сука!

Він знову смикнув рукою, намагаючися витягнути пістолет, але Сербін не дав і натиснув спусковий гачок. Голова відкинувся на спинку крісла. Сербін пройшовся по кабінету, оглянув тіла. Трохимович хапав з останніх сил повітря. Сербін відібрав його зброю. Узяв телефонну трубку.

– Два ноля шесть! Команда «Закат»! Старший лейтенант Сербин, – з усмішкою до Трохимовича: – Ось так… Зараз ще Крижня покладу поруч, і зірка майора на погони товаришу Сербіну забезпечена, – він почувався володарем становища й поводився розв’язно, наче переможець. – Містечко підчистимо, журналістів – на гілляку, й увесь світ побачить, які криваві ці бандерівці. Не хвилюйся, бульба, скоро тут забуяє справжня радянська вла…

Трохимович з останніх сил, тремтячи тілом від болю, що пронизував плоть, витягнув захований на передпліччі одинадцятиміліметровий «бульдог» і навів на Сербіна. Той встиг озирнутися й здивовано глянути на старого. Трохимович натиснув на гачок. Одна куля – в кадик. У Сербіна з горла хлинула рікою кров. Він схопився за шию, порожніми риб’ячими очима дивлячись на світ, і знавісніло захарчав.

У Трохимовича наче відкрилося друге дихання. Він прохрипів, важко тримаючись за стіл:

– Я табє скажу так: сука ти, а сучци – сучча смєрць. А Юра… такі дурань.

Убіг Крижень, стривожений пострілами. Кинувся до Трохимовича. За ним – Івченко.

– Що сталося?! Що сталося, Стьопа? – не міг второпати капітан.

Крижень, нахилившись над другом, міцно взяв його за руку; той доходив:

– Бачу, відвоював ти, друже… Чесно відвоював.

– І чесно відіграв, брате. Чесно відіграв дурня… – у Трохимовича в очах закипіли сльози, йому було важко говорити. – Мені ця роль подобалася. Просто я Білорусь свою люблю, люблю Україну. Знаєш, як у нас співали у вісімнадцятому році… – тихо захрипів:

 
Ми вийдзєм шчильнимі радамі
На вольни родни свой прастор.
Хай воля вєчна будзє з намі,
А гвалту ми дамо адпор!
 

Ось таким я був, брате Крижень…

– Я знаю, я відчував, але ти… Я горджусь, що у мене є такий друг, як ти…

У Трохимовича почалася агонія, судома пройшла його тілом, він схопив Крижня за грудки й прохрипів:

– Карателі ідуть, бяда будзє. Сербін… Юру… галаву… Хацєв цябє пакласці. Я нє дау. А Юра такій разумни… Як мой син!.. Бяжи адсюль, сябар… Бяжи, братіку… Бяжи!..

І випустив дух. Крижень розчулено обняв його, перехрестив, закрив йому очі й поклав на підлогу, щоб не лежав так скручено… Глянув на Сербіна, котрий доходив у кутку, очима благально просячи допомогу. Івченко зробив до нього крок, але Крижень зупинив його:

– Нехай подихає… Слухай уважно: в сейфі – важливі документи. Ці лейтенанти – провокатори. Вони дали команду на каральну акцію в місті. Піднімай гарнізон, подзвони в сиротинець, ще, кому зможеш, щоб ховалися, бо зараз таке почнеться… І головне – сейф охороняй, до останнього. Якщо я не повернуся, до сейфа допустиш тільки людину у званні генерала МДБ. Не нижчому! За ці документи тобі не тільки зірку «героя» дадуть, скоро полковником станеш!.. І старого поховай, як належить… – вагаючись, – і голову. Хто ж думав, що вони від своїх кулю впіймають.

– А що з нашими гостями? – поцікавився Івченко. – Що з Рудим?

– Я ними займуся. Візьми надійних хлопців, розстав кулемети, щоб прострілювали майдан. І не дай спец-загонам зайти в місто з цього боку. Поки вони почнуть обхідний маневр, втратять час. Тим часом підтягнеться гарнізон.

– Будуть проблеми… Як я потім поясню, чому воював зі «спецами»?

– Ти нічого не знаєш. Ти виконуєш мій письмовий наказ!

Крижень схопив папірець, написав наказ і розгонисто під ним підписався. Передав папірець Івченку.

– Слухаю, товаришу полковник… За нашого голову, за Трохимовича… – й мстиво, повернувшись до Сербіна: – Правильно я кажу, товаришу старший лейтенант?

Але той уже завмер із розплющеними очима.

Крижень теж це помітив, добув пістолет і прохарчав:

– Від гріха подалі… – зробив контрольний постріл у голову й пояснив: – Вони живучі, падлюки… – й до Івченка: – А ти тут згодом усе з розумом прибереш… Під цю заваруху багато можна списати.

– Та куди вже подінуся, – зітхнув Івченко.

Крижень оглянув кишені Сербіна й знайшов папірець.

Переглянув, здивовано присвиснув і уголос прочитав: «Старший лейтенант Сербин выполняет особое поручение государственной важности. Приказываю: всячески оказывать ему содействие всем советским, партийным и государственным учреждениям, а также частным лицам. Его действия могут сопровождаться любыми последствиями. Правоохранительным органам приказываю всячески игнорировать и прикривать данные действия. Министр МВД генерал-полковник Абакумов».

Крижень з капітаном із розумінням перезирнулися.

– Ось таке лайно прибилося до нашого берега, – вирішив Івченко.

– Не прибилося, – пояснив Крижень. – Сам товариш Абакумов надіслав. І я чомусь із цього не дивуюся. Як маєш таких друзів, то не треба й ворогів.

– Я їм ніколи не вірив, – сказав Івченко. – Ніколи.

– І правильно робив. Ось що, Миколо. Може, вже й не побачимося ніколи… Не тримай зла, коли щось не так між нами було.

– Та ні, ми тут славно розважилися, полковнику… – посміхнувся Івченко, помітно стримуючи сльози.

Вони обнялися на прощання. Крижень кинув у піч папку з компроматом на голову й вибіг з кімнати. Капітан розгублено роззирнувся, підійшов до підвіконня, взяв у руки MG-42, що залишив Микитович, і перевірив на приціл. Узяв телефонну трубку, набрав номер і коротко кинув:

– Загальний збір…

На площі трійця змовників у напруженні стояла біля машини, коли до них підійшов захеканий Крижень і одразу до Рудого:

– Василю, зараз підуть переодягнені карателі. Передай своїм, щоб усіх попередили. Дітей нехай поховають по льохах!

– Курва ваша мама! З вашими-но тільки зв’яжися. Постійно проблеми! То мила у них немає, то сірників… То карателі!.. Я зараз.

Він відійшов на хвильку, роздав накази своїм, ті кинулися виконувати. Крижень, відвернувши погляд від Ернесто з Хелен, так і застиг із опущеною головою. У нього перед очима стояв Трохимович. На очі наверталися сльози. Він нині втратив найвірнішого друга, втратив частинку себе самого. Полковник стояв самотнім серед цього велелюддя й гомону. Він не помічав, як на нього розгублено, зі своїм болем, дивиться Хелен, як важко заціпив зуби Ернесто, котрому здалося, що він своїм вчинком зрадив товариша по боротьбі зі спільним ворогом в Іспанії. Він враз хутко підійшов до Крижня, маючи намір сказати якісь банальні слова, вибачитися, щось пояснити, навіть не уявляючи, що тут, власне, можна пояснити… І поклав руку на плече полковнику. Той повернув голову до Ернесто й сказав:

– Трохимовича вбили…

Ернесто якось безвільно опустив руки й відійшов до Хелен, повідомивши їй цю звістку. Тут Рудий заскочив на дах авто і, щоб привернути до себе увагу, крикнув:

– А тепер музики втнуть аркан! – вихопив з-під кептарика два маузери і, розмахуючи ними в повітрі, голосно повідомив народ:

– Панове міщани! Зараз комуняки нападуть на місто! Вони переодягнулися в партизанський одяг! І це вам говорить не Василь-дурник! Це я, сотник Рудий! Рятуйте себе й дітей! Слава Україні!

Натовп на мить закляк від здивування. Рудий кілька разів пальнув у повітря. Люди з вереском почали розбігатися, роз’їжджатися на возах. Крижень, зціпивши зуби, вперся чолом у стойку машини.

Фармацевт, дивлячись у вікно, діловито роззирнувся й почав пакувати ліки, повчально пояснюючи синкові:

– Ото, Шльомцю, добре, шо не погром. Зробим файний ґешефт. Троха хлопцям дамо до лісу, бо їм треба, а троха продамо, то будеш мав на чоколяду. А начальству скажемо: «А шо? – розвів руками. – То бандіти з лісу пограбували»…

Рудий зіскочив з машини й наказав компанії:

– Усі давайте в авто. Мене підвезете до лісу, а там розберемося… Я вас ніби взяв у заручники, – до Крижня: – І тобі спокійніше. Скажеш своїм, боявся за життя гостей.

Крижень просичав на те:

– Бісова голово, попадешся ти ще мені… Якщо мене самого не запроторять за полярне коло пасти білих ведмедів.

І тут мінометна міна врізалася в бруківку площі, але не розірвалася. Компанія заскочила в машину. Рудий – на переднє сидіння, показувати дорогу. У Buick Roadmaster було просторо. Першим усередину заскочив Ернесто, за ним – Хелен, останнім – Крижень. Водій без наказу натиснув на акселератор. Наступних кілька мін розірвалися й посікли рикошетом багажник.

У салоні Крижень, вмощуючись, зіткнувся із віддалено знайомим дядьком. Він з підозрою глянув на нього й запитав:

– Ви, здається, теж музикант?

– Євген Франко, полковник армії УНР у відставці. У загоні сотника Рудого – начальник штабу. Батько Олени Франко. Вона ж – Марі Монтень.

Хелен кивнула, по-новому знайомлячись з Крижнем.

– Батько?! Олени? А-а-а… – здогадався з сумом. – Нарешті хоч комусь пощастило мене обвести довкола пальця. Це ввійде у всесвітню історію розвідки, – до Ернесто: – А ти хоч був в Іспанії?

– Два роки. Моя біографія чиста. Я тільки прикриваю Хелен.

– Пане Крижень, – вирішила запевнити Хелен. – Даю вам слово, що про деталі операції ніхто не знатиме. Ваше ім’я ніде не буде фігурувати.

Крижень криво посміхнувся сказав:

– Узагалі, панове, вам не здається, вся ця історія навіть дуже романтична? Донька-розвідниця рятує батька, котрий волею долі опинився в лавах повстанців… А щодо мене, панове, то моє майбутнє дуже туманне. Хоч бери та й з вами давай драпака. Ліпшого друга вбили, інший виявився зрадником…

У Хелен аж очі загорілися, вона несвідомо потягнулася до Крижня й міцніше стиснула батькову руку.

– Та не вийде, – продовжив полковник. – Щоб ви потім похвалялися всім, що завербували самого Крижня? Не буде такого. Я проведу вас до кордону, а там… Навіть уявляти не хочу, що буде.

Несподіваний вибух раптом підкинув на швидкості машину й жбурнув її в кювет. Пасажири, мов кульки в лото, полетіли шкереберть, ударяючись об стінки авто. Це тривало якусь мить. Враз автомобіль став на колеса й завмер. Рудий заверещав:

– Шофера вбито! Усім з машини, в бік лісу! Бігом!

Очманілі й трішки контужені, пасажири стали вибігати з машини й ховатися за капот. Кілька автоматних черг з боку поля важким горохом задріботіли по дверцях авто.

Диспозиція була такою: вони залягли в рівчаку, спиною до лісу, прикриті автомобілем, їхні супротивники – в переліску з протилежного боку дороги, на горбку.

Крижень добув свій ТТ і спробував оцінити ситуацію, визирнувши з-за машини. Але кілька автоматних черг примусили його знову заховатися. Він запитав Рудого:

– Як гадаєш, там твої чи мої?

– Тепер нам усі чужі. Ми навіть не можемо зголоситися в такій компанії до своїх.

– Через ліс до КПП на кордоні ще кілометрів з вісімдесят, – подумав уголос. – Поки доберемося, нас там можуть чекати. І не з добрими намірами. Тим більше, є наказ нікого з міста не випускати…

Хелен дістала з сумки карту й показала чоловікам.

– Будемо прориватися до кордону сюди, – вказала пальцем. – Запасний варіант відходу.

– Це через гори, два дні дороги… – сказав Крижень, глянувши на мапу. – У мене є своя дірка на кордоні… У тому ж напрямку. Відводь батька далі. Ми тут поміркуємо… Заодно тил прикриєте, – дістав з-за пояса наган, віддав Франку.

Хелен, погоджуючись, кивнула та разом з батьком перебіжками побігла в ліс. Противник намагався в них поцілити, але кулі лягали невлучно, заривалися в землю під їхніми ногами.

Коли ті заховалися в лісі, з боку нападників хтось крикнув:

– Эй, бандити! Сдавайтесь! Мы гарантируем вам жизнь!

– Це спецзагін! Їм не можна вірити, – вирішив Крижень.

Рудий, виглянувши з-за укриття, різко заховався й повідомив:

– Це ваші у формі нашій, – подумав хвильку, наче щось пригадуючи, й гукнув до них: – А це не ти, куме Петре, мені здатися пропонуєш?

– А це ти, куме Василю? – озвався Петро. – На яких дорогах зустрілися!

– Мій хрещеник де? – поцікавився Рудий.

– Та біля мене… – повідомив навіть з радістю в голосі кум Петро, – і до сина: – Поздоровкайся, дурню, з хрещеним!

– Слава Йсу, вуйку! – якось неохоче буркнув хрещеник.

– Навіки Богу слава, Остапчику… Обоє, значить, продалися комунякам?

У відповідь – тиша… А потім, після якогось вовтузіння, знову озвався Петро:

– Здавайтеся, бо постріляємо! Ми всі дороги перекрили. Вам діватися нікуди! – і сердито додав від себе: – А ти кому служиш? Он, з Крижнем!

Рудий криво всміхнувся, дістав з тайстри гранату, зірвав кільце й гукнув:

– А ось моя відповідь, дорога родино! – жбурнув гранату, коментуючи: – Ловіте наш отвєт!

З боку противників – вибухи, крики, хаотична стрілянина. Рудий витягнув з-під кептарика «бергмана» – й знову до кума:

– Усі живі?! Це ненадовго! – й до Крижня: – Ти мусиш їх провести. Я затримаю, наскільки зможу. Дасть Бог, і до своїх доберуся. А по-іншому – як?..

Ернесто зі смиренним розпачем нарешті сказав:

– Із Хелен таке трапляється завжди. Гори трупів… – кивнув до Крижня: – І я залишаюся. З моєю ногою по горах довго не побігаєш. Зброя є?

Рудий дав йому маузер.

– Як колись, в Іспанії, – всміхнувся Ернесто, – здобудемо зброю в бою, пригадуєш, Крижню?

Крижень, передаючи кілька обойм від свого ТТ та дві гранати, на те тільки й сказав:

– Онукам розкажу – не повірять. Штабна нарада зі шпигуном, пардон, розвідником і банди… пардон муа, інсургентом… І ділюся з ними набоями…

– А ще рятуємо сімейство Франко. Майже Франко… – пожартував Ернесто. – Нічого, брате, зараз доберемося до машини, там є мій боєзапас. На півгодини бою вистачить. Ну, а далі… Не вперше.

Крижень розчулено обняв його й сказав на прощання:

– Ми відійдемо, а ви відтягуйте їх на південь.

– Іди вже геть, Штефку! – кинув йому на прощання Рудий. – Дасть пан Бог, зобачимося… і не на допитах…

Крижень знехотя всміхнувся:

– Так є, пане сотнику!

– Передай Хелен, що я повернуся, – попросив Ернесто. – Думаю, що цей вояж нас нарешті примирить… Ми завжди недолюблювали одне одного… Венсеремос!

– Ага, не всеремось! – вирішив припинити прощання, що затягувалося, Рудий, – і до Крижня: – Біжи, прикриємо.

…Олену з батьком, як тільки відбігли за пригірок, перестріло троє чоловіків у радянській формі без відзнак із автоматами напоготові. Старший з них зробив крок навперейми й розставив руки, мовби ловив курят:

– А куда это мы такие красивые? – до Франко: – Старик, тебя это не касается… Добегались, сукины дети? Ану, руки вверх!

– Я єсть гражданіна Франції. Я імєть діпльоматік нєпрікосновєнность, – заявила Хелен, не злякавшись солдатів.

– А мы сейчас ее аннулируем… – вирішив старший і кинув до підлеглих: – Обыскать!

Щойно вони наблизилися, Олена метнула невеличкий ножик просто в око капітану, той схопився руками за око й упав на коліна. Крізь пальці просочилася густа кров. Влучним ударом ноги в голову вона звалила одного з солдатів, рвучко скрутила йому в’язи. Іншого нейтралізував батько – руків’ям нагана в чоло. Родичі захекано подивилися одне на одного. У Хелен на обличчі застигла маска люті.

– Мені дивно й лячно бачити тебе за цією роботою, – сказав їй батько.

– Потім, тату! Усе потім… Зараз нам треба рятуватися. Знову пішло все не за планом! Бери зброю, – наказала.

… Крижень, прикритий пострілами Ернесто й Рудого, підбіг до цієї парочки, з подивом оглянув трупи вояків спецзагону й те, як родичі встигли озброїтися трофейними автоматами. Третій автомат Хелен передала полковнику.

Крижень, узявши зброю напереваги, тільки й сказав:

– Ходімо. У нас немає часу. Я проведу тебе до кордону. Там є надійні хлопці.

– Ернесто залишається?

– Так, з Рудим. Сподівається, що ви з ним після цього помиритеся. Так і передав… Дивні діла Твої, Господи… Ходімо. Ви як? – до старого. – Дійдемо?

– Ще вас на собі понесу. З чотирнадцятого року в піхоті.

Під звуки перестрілки, не оглядаючись, вони поспіхом стали заглиблюватися в ліс.

* * *

Західна Україна. 1946 рік, 18 вересня,

ліс між Калином і кордоном з Польщею,

далеко пополудню.

Вони йшли довго, мало спілкуючись, зате поспішаючи пройти сьогодні якнайбільший шмат дороги до кордону. Обирали не стежки, а нетрі, щоб не потрапити нікому на очі: ні спецназівцям, ні партизанам. У Крижня на серці лежав важкий камінь. Ще нині вранці він жив своїм життям. Поруч були друзі, враження, плани на майбутнє. Була школа, діти, яких він любив і до кожного ставився, мов до рідного. Та якихось півгодини карколомних ранкових подій переламали все. І тепер, ідучи, він виконував свою частину домовленості й не міг по-іншому. Бо він дав слово, слово офіцера. Що буде далі – зараз це не мало значення. Хоча одна-єдина думка про це стискувала болючим спазмом серце. Він думав про Івченка: чи справився той з карателями? Думав про місто, яке полюбив і заради спокою якого йому багато разів доводилося ризикувати, викручуватися, маневрувати… Він думав… думав… пригадував… Як йому зараз бракувало Трохимовича! Усе б віддав, тільки б старий залишився живим… щоб почути його «скажу табє так»…