Текст книги "Карпатський капкан"

Автор книги: Сергій Ухачевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)

3

Підмосков'я. 1944 рік, 5 січня,

конспіративна дача Управління Особливих відділів НКВС,

00:24 за московським часом.

До дачі їхали довго. Дорогу замело снігами, що й не встигали її розчищати. Машина важко пробивалася через перемети в столітньому сосновому лісі. Часто офіцери супроводу виходили з авто й вручну розгрібали снігові замети. Крижень сидів на задньому сидінні легкового ЗІЛа. Він був худий, одягнений в якесь лахміття, з почорнілим лицем, викоченими очима і з синіми, запеченими губами. Без жодних емоцій і переживань, він тільки дрижав від холоду, що пробирав до кісток, і часто захлинався грудним кашлем. Офіцери накидали на нього кілька шинелей, та він збайдужіло дивився у простір, наче не розуміючи, що з ним сталося, де він, куди й для чого його везуть, і ніяк не міг зігрітися. Один із офіцерів подав йому фляжку з коньяком, Крижень через силу зробив кілька ковтків, але виблював – організм не сприймав чистий алкоголь. Він попросив води, та в офіцерів її не було. Один майор запобігливо розігрів запальничкою кілька грудок снігу з коньяком у солдатському кухлі й подав цей напій Крижневі.

Той через силу влив його в себе, але не заспокоївся, хоча на якийсь час перестав тремтіти й задрімав під шинелями, котрі врешті почали його зігрівати. Щоправда, ненадовго. Скоро Крижня знову залихоманило.

Нарешті через дві години вони дісталися на місце. На вулиці густо сутеніло. Попереду яскравим світлом, неприродним, чужим у цьому світі зимового мороку, вигравав великий будинок, що слугував і санаторієм для розвідників, котрим треба було відпочити після проведених операцій, і місцем підготовки резидентури, й штабом розробки спецоперацій.

По периметру його охороняли солдати з мовчазними вовкособаками, котрі ходили з ними на повідках, підозріло дивлячись на світ з-під лоба, й не гавкали. Вони були навчені не лякати людей гавканням, а одразу нападати на тих, хто без дозволу заходив за периметр. Довкола – гучний стогін сосен, що замерзли й скаржилися одна одній на лють зими, а ще – різкий скрип снігу під ногами й тиша, котра дзвеніла у вухах. Світло прожекторів хаотично прорізало морок ночі, додаючи моторошності загальній картині…

Крижень вийшов з машини – сніг відбив світло прожектора, яке різко, тисячами дрібних вогників, штрикнуло йому в очі. Він закрився рукавом шинелі й заточився, але не впав. Його підхопили під руки офіцери супроводу й повели до будинку.

Вони майже внесли його на руках до середини, у великій вітальні поклали на зручну канапу й накрили ковдрою. Крижня не переставала бити лихоманка, раз у раз починало кидати в пропасницю. Розв’язний молодий капітан переконливо порадив:

– Тебе пожрать надо, дядя. Мяса – пищи мужиков. И выпить, как водится. Крепко, по-нашему, по-русски! А то расклеился, тоже мне разведчик! Ща все принесут, не боись, поставим тебя на ноги!

Крижень мовчав.

– Води… – попросив він. – Ich habe nichtgetrunken, kein Wasser, – іноді він переставав розуміти, де перебуває, думки в голові плуталися. – Я дуже давно не пив води…

Офіцер до когось махнув рукою, дівчина в білому фартушку й з паперовою короною на голові, які носили офіціантки, принесла тацю зі слабогазованою мінеральною водою спеціального розливу, склянками, коньяком і закусками. Крижень зубами, мов дикий звір, зірвав корок з пляшки мінералки й довгим ковтком випив з неї рідину. Після цього впав на диван і збайдужіло повалився на бік, захлинаючись кашлем. Його раз у раз хапали холодні дрижаки. Він ніяк не міг заспокоїтися, розслабитися, зігрітися.

– Я хочу спати, я дуже хочу спати, дайте мені поспати… трішки. Не чіпайте… Ich will schlafen. Lassen Sie mich in Ruhe… — і, здавалося, провалився в сон.

Капітан сказав офіціантці:

– Сейчас его не надо трогать. Ну, ты же врач, знаешь, что нужно делать…

– Так точно, товарищ капитан!

– Поставишь ему еще минералки, коньяка, вареных яиц, белого хлеба и жареного мяса. Всего понемногу. Лимоны, обязательно лимоны! Ему нужно возобновить силы. Полтора месяца по лесам добирался к партизанам в Белоруссию из Восточной Пруссии. Сам. Без еды и поддержки. Два осколка в плече и пулю в спине выковырял пальцами. Три дня отлежался на чердаке у какой-то чухонки – и дальше пошел… Счастье, что он пришел к партизанам, и именно в тот момент прибыл самолет с большой земли… Счастье, что партизаны наши, – підморгнув, – осназ НКВД – своих уважают. Этот герой должен не только выжить, но еще послужить нашей родине. Понятно, товарищ младший лейтенант?

– Так точно! – виструнчилася дівчина. – Я прослежу, чтобы он правильно питался. Ему сейчас нельзя всего этого – тяжелой пищи…

– Нельзя? – здивувався. – А мы, когда из окружения в сорок первом вышли, корову уписали, чуть животы не полопались… Ладно, смотри мне, Варя, – жартома погрозив вказівним пальцем. – Дальше все зависит от тебя. Видишь, у него на груди крестик, – показав пальцем. – Если только попросит, найдешь для него попа с кадилом, захочет послушать рождественские коляды (а хохлы это дело, ох, как любят) – либо сама спой, как поют в твоей Юзовке, э-э-э, то бишь в Сталино, либо доставь сюда церковный хор из нашей разведшколы! Пусть споют ему. Э-эх! – згадав своє, – у нас тоже бабы в селах как заведут в коляды!.. – і завів:

 
Авсень, авсень!
Ты, седая борода,
Отворяй ворота!
Старый хрыч,
Подай пирога!
Таусень! Таусень!
 

При цьому він навіть радісно став підтанцьовувати, співаючи, а коли закінчив, із гордістю заявив:

– Эх, умеют наши бабы завести народ на праздник, не то что у вас – не авсень, а жалостливый вой… Ну да ладно… Захочет наш герой новогодний детский утренник с хороводами и Дедом Морозом – устрой. Поняла? Все для него!

– Что за цаца? – поцікавилася офіціантка.

– Три разведшколы СД и Абвера раскрыл, мы их разбомбили в гавно. Последнюю – в Восточной Пруссии. Просто поджег, так и навел наши самолеты! Это ж наш Крыжень, слыхала небось?

– Крыжень! Конечно слыхала, о нем все только и говорят!

Крижня в маренні напівсну продовжували бити холодні дрижаки.

– Он до сих пор не может согреться, – розвів руками капітан. – Вот промерз хохол! Ниче, они живучие, здоровые! А выносливые какие – пахать можно!

– Позвольте? – запитала дозволу Варя.

Капітан кивнув. Вона скинула з себе верхній одяг, лягла біля Крижня, повертаючи його до себе спиною, обняла. Вона відчула його худе, змарніле тіло, що промерзло до ниточки, і цей холод засів у ньому, ніби болячка, й не хотів виходити. Він був давно не митий, у несвіжому одязі, але зараз це не мало значення. Дівчина прошепотіла на вухо Крижневі:

– Я тебе зігрію, герой ти наш… Ніщо так не може відігріти чоловіка, як жіноче тепло, – вона дбайливо погладила його по голові. – Я тобі дам своє тепло…

Капітан накрив їх ковдрою.

– О, так ты тоже из этих? С Хохляндии? А я думал, Сталино наше… Так даже лучше, вы быстро найдете общий язык, – розсміявся. – Смотрите только, хохляток маленьких не наплодите – нам еще воевать и воевать, а не с детишками возиться!

…А Крижень, відчуваючи хвилі тепла від Варіного тіла, нарешті провалився у сон. Глибокий, тривожний, що раз по раз переривав кашель.

Дівчина з-під ковдри сказала капітану:

– Дальше я сама. Все будет хорошо… Только разожгите камин.

Капітан кивнув, навшпиньках підійшов до каміна, розпалив його й так само тихо вийшов.

…Абакумов приїхав на дачу з самого ранку. Він поспіхом вийшов з машини, збіг на ганок і важкою ходою, гримаючи генеральськими чобітьми по паркету, пройшов по будинку. Віктор Семенович рвучко відчиняв двері з кімнати в кімнату, поспішаючи побачити свого улюбленого розвідника. Комісар Держбезпеки третього рангу увірвався в вітальню, коли Крижень намагався снідати. Він нарешті помився, переодягнувся, але одяг висів на ньому, як на скелеті, в очах залишилася втома, лице й руки були коричневими, з облізлою шкірою, але не обмороженими. Перед ним стояла тарілка з бульйоном, і Варя саме вмовляла його з’їсти хоча б ложку гарячої рідини. Він не міг. Його організм не сприймав будь-яку їжу.

– Майор! – гаркнув з порога Абакумов. – Что за херня? Расклеился как говно, сукин сын! А-ха-ха!..

Крижень звівся, млява, але радісна посмішка майнула в нього на обличчі. Вони з Абакумовим обнялися.

– Только не хлопай по спине, – застережливо попросив Крижень. – Там раны, – і захлинувся кашлем.

– Не буду, не буду, знаю, знаю, не впервой… – сказав начальник Головного управління контррозвідки СМЕРШ, заступник народного комісара оборони. – Хотя ты сделал то, что никто до сих пор не сумел, и заслуживаешь генеральских объятий!

– Это не значит, что меня нужно повторно травмировать, – знехотя посміхнувся.

– Дочка, – звернувся Абакумов до Варі. – Самогоночки нам принеси… Я мигом поставлю нашего героя на ноги. Два дня – и он в строю, продолжает уничтожать наших врагов.

– Да у нас нет самогона…

– Найди, дочка, найди. Где-то у Макара Филипповича должно быть.

– У печника?

– Что за молодежь пошла? – до Крижня. – Нашего учителя, дядю Макара, считают простым печником… – до Варі: – Иди к нему, он за двенадцать рубчиков поллитра продает. Возьми две. И сдачу бери, он не любит, когда его принимают за барыжника. Давай, дочка, поспеши…

Дівчина вийшла.

– К чему самогон? – здивувався Крижень. – Коньяк есть.

– Коньяк, брат, для рафинированных интеллигентов или неудачников, которые считают себя пупом земли, – пояснив Абакумов, сідаючи у велике крісло навпроти. – Душу не лечит, а просто бьет в голову.

Крижень теж сів. Його знову почала бити лихоманка, тому натягнув на плечі теплий плед.

– Так вот, – продовжив бадьоро Абакумов. – Под такую закуску, – провів рукою, показуючи страви на столі, – грех мне и самому не выпить. Я, брат, коньяка не уважаю. А у Филиппыча самогон – самое то, что доктор прописал: настоянный на корнях, лечебный. Лошадь с ног свалит, а мужика на ноги тотчас поставит. Что не выпьем, тем Варя пусть тебя с ног до головы хорошенько натрет. Тогда самогон согреет не только душу, но и кости.

– Я и есть-то не могу, а ты хочешь, чтобы я пил…

– Сколько дней голодал?

– Почти месяц… Шел по снегу ночами. Днем отлеживался. Ни огонь разжечь, ни в село зайти… Хорошо, что перед культпоходом по лесам да весям поправился на двадцать пять килограммов – жрал как не в себя. Вот этот запас мне и понадобился…

– Какая сила воли! Не было желания зайти в село, подкрепиться, согреться?

– Не было. Потому и выжил, что никуда не заходил.

– Бог тебя любит, Степа, Бог любит!

Нарешті Варя принесла самогон. Абакумов розлив пляшку у дві склянки. Трішки налив і Варі.

– Пей, – наказав Крижневі.

Той узяв гранчак і поволі, як воду, випив. Самогонка справді була солодкою, приємною на смак, не міцна – менше 40 градусів, з пряними травами. Він хвильку посидів, відчуваючи, як алкоголь приємним теплом розливається тілом, як вдаряє в голову, зігріває горло, ніс, чоло, груди. Абакумов усміхнено подивився на Степана, почаркувався з Варею й випив до дна. Захрумтів солоним огірком.

Крижень відчув голод. Він з блаженною усмішкою подивився на Варю, узяв ложку і сам почав їсти ледь теплий бульйон. З’їв навіть шматочок курячої грудки. Алкоголь його розібрав, він п’яно глянув на Абакумова, на Варю, звалився на бік і захропів. Та сон був сторожким. За останніх кілька місяців Крижень звик до такого сну. Навіть коли він спав, чув, що відбувається довкола, кожний звук, кожний шерех.

Абакумов з Варею глянули на розвідника, посміхнулися. Випили ще по чарці, поснідали. Крижень хропів, видаючи в повітря неймовірні рулади…

Через якийсь час тут зібралося кілька вищих офіцерів НКВС на нараду. Крізь сон до Крижня долітали окремі фрази незнайомих людей:

– Этот хохол слишком опасен, его нужно отправить куда подальше… Надо проверить, действительно ли там сгорело столько предателей… Я сам хохол, поэтому знаю, что хохлам верить нельзя… Опасный… независимый… долго прожил в Европе… надо сажать… надо в Сибирь… опасный… долго спит… хохол… ишь, как храпит… Мы и без хохлов войну выиграем…. нейтрализовать… проверить, как он использовал деньги… деньги!.. как он выжил… это наша победа… мы… наш народ… товарищ Сталин… мы… наши… нельзя верить… не верить… Хохлы… Жуков предлагает их всех переселить, как и татарву… Товарищ Сталин… Сталин… Не верить собакам!.. Я сам, но… Хохлы…

Крижень прокинувся. У кімнаті нікого не було, тільки Варя дрімала в кріслі, в якому до того, як він відключився, сидів Абакумов. Вона відчула це пробудження, розплющила очі, кинулася до нього, подала пляшку з мінеральною водою. Степан погасив спрагу довгим ковтком. Глянув у вікно. Був сонячний, радісний день.

– Виспалися? – поцікавилася Варя. – Ви спали п’ять годин…

– Ще не знаю… Така хрінь снилася…

Вона нахилилася над ним і, поправляючи подушку під спиною, прошепотіла на вухо:

– Вам потрібно погоджуватися на пропозицію Абакумова, тільки не залишайтеся в Москві, якщо залишитесь, вас приберуть. Справу вирішено, – й уголос: – Я позову товарища Абакумова.

Крижень із розумінням ледь помітно кивнув. Вона вибігла, за хвильку повернулася з Віктором Семеновичем. Той з порога бадьоро заявив:

– Вижу, что уже здоровый.

Крижень струснув головою й покашляв. Кашель зменшився.

– Давай будем обедать, – запропонував Абакумов і кивнув до Варі, мовляв, подавай.

Невдовзі на столі парував густий грибний суп з домашньою локшиною. Абакумов, побачивши це кулінарне диво, задоволено потер руки. Крижень про себе зауважив, що під стіною стоїть «батарея» порожніх пляшок, отже, поки він спав, тут вирувало життя, й усе, що він чув крізь сон, таки не намарилося. Варя розлила ополоником із супниці по тарілках пахучий суп, вибираючи майору рідину, а генералу – гущу, як він і любив.

Цього разу Абакумов налив у маленькі чарки й сказав тост:

– За победу! – і влив у себе самогон.

– За победу, – підтримав Крижень.

Він з’їв кілька ложок юшки й відчув, що наситився. Абакумов з апетитом поглинав гарячий, мов вогонь, суп з цілушкою чорного хліба, густо намазаного гірчицею, аж розчервонівся. Знову налив по чарці й, задумавшись на мить, сказав:

– Говоришь, поправился на двадцать пять килограммов… Поэтому и выжил?.. Надо эту практику внедрить для наших агентов, из тех, кто под угрозой разоблачения. Попадут в гестапо, может, жир поможет выжить. Пусть запасаются жирком, как барсуки, – зареготав і випив.

– Сейчас время голодное. А я работал на складе, как мог, уничтожал вражеские запасы… – через силу посміхнувся Крижень.

– Это тоже доброе дело… Вот что, Степан, – Абакумов відсунув від себе тарілку й кивнув до Варі, мовляв, вийди.

Дівчина слухняно вийшла. Крижень з вдячністю провів її поглядом.

– Пока ты спал, мы тут немного посовещались, – продовжив Абакумов. – Думаем, что хватит тебе играть в шпионов. Береженого и Бог бережет. Ты уже засветился, где только мог. Сейчас мы готовим диверсионные группы для работы сначала в Белоруссии, а затем и в Польше. Предлагаю тебе возглавить одну такую группу.

– Как-то я не привык к такой работе… Да и не готов сейчас.

– Куда же сейчас? Тебе надо отоспаться, отъесться, отдохнуть. И только тогда… Время на подготовку есть, два-три месяца. Подберешь людей… Мобильные группы по двенадцать-пятнадцать человек… Автономная работа, прямое подчинение лично мне…

– Я не готов дать ответ.

– Хорошо, тебя никто не подгоняет и не заставляет. Ты и так сделал очень много для нашей родины и партии. Если хочешь, пойдешь ко мне в ведомство на генеральскую должность, в отдел аналитики и планирования операций.

– Нет-нет-нет, это не мое, ты же знаешь. Пожалуй, соглашусь на группу…

– Итак, решено, диверсионная группа, – налив весело в чарки Абакумов. – За что и выпьем. Без работы у нас не останешься – это главное… Кстати, ты помнишь, кто тебя в лесу подобрал?

– Смутно. Два последних дня с трудом ковылял, думал, что не дойду.

– Не помнишь? Это такой кадр колоритный, скажу я тебе! Тянул тебя на себе пять километров. Он сейчас здесь. Хочешь увидеть своего спасителя? За тобой попер на «большую землю»…

– Конечно, хочу…

Абакумов зірвався на ноги, вибіг із зали й через хвильку повернувся з дядьком-здоровилом, який зайняв собою весь дверний просвіт, побачив Крижня та з порога весело заявив:

– Бач! Хреснік! – радісно розвів руками дядько. – А я тут думаю, куди цябє ад мянє забралі? – і подивився на нього, як на рідного.

Помітивши на столі ціле багатство – пляшки й закуски, як лев пройшов по кімнаті, усівся до столу й радісно плеснув долонею Крижневі по коліну.

– Як здаровє, хреснік? – він був щасливий, як дитина. – Скажу табє так: якоє шчасцє, якоє шчасцє, што ти живи! А я нясу цябє па снегам і думаю: чаму йон такі льогкі, як хлопчик? А ти мнє: дзядзька, дай вади, я вади давно нє пів… Я табє даю вади, а ти мнє: гета лєпшає, што йосць у свєцє – вада… – сльози з’явилися в куточках дядькових очей. – Ну, як ти зараз, хреснік?

– Та слава Богу… Живий – це головне.

– Ну, так за гета треба «таго», – дядько враз ще більше звеселів і вказав пальцем на накритий стіл – це виглядало так, наче він погрожує напоям, що стояли на ньому; дістав з кишені гранчак, куди й плеснув півпляшки коньяку. – Твайо здаровє! – підняв чарку до Степана, подивився на Абакумова – й до того: – Твайо так сама, ваша благароддзє! – залпом вдув коньяк, зачерпнув ложкою гірчиці й закусив.

Абакумов не стримався, розсміявся. Крижень теж розсміявся й поцікавився:

– А сам ти хто, чоловіче?

Той аж крекнув від здивування, що його досі не знають:

– Як гета – хто? Скажу табє так: мянє вся заходняя Бєларусь вєдає! Я Тра-хі-мо-віч!

* * *

Західна Україна, місто Калин.

946 рік, 16 вересня,

площа перед міськвиконкомом (колишнім магістратом),

близько полудня.

Осіннє повітря оповив легкий серпанок, воно стало густим, наче скляним. Крізь нього з неохотою пробивалося сонце, й день радував приємним теплом. На міській площі перед колишнім магістратом народ майже не снував, як це бувало завжди. Здавалося, що люди обминали її, бачачи компанію, котра стовбичила при вході до міськвиконкому. Ця компанія була невелика, але серйозна…

Трохимович з Мироном Микитовичем обперлися на спинку лавки, грілися на сонці, замруживши очі, й обоє наче дрімали. За ними стояв капітан Івченко, як завжди – насторожено прострілюючи поглядом довколишню територію. На передньому плані – Сербін з Наконечним, вони збуджено курили. Сербін раз по раз спльовував під ноги.

Трохимовичу було нудно й у роті сухо від курива.

– Я би таго… мінералкі зараз ці сітро пацягнув, – заявив, і до голови: – Можа, сходзім у буфєт піва глотнєм? Скажу табє так: я б цяпєр кружкі двє, нє, нават три присудзів…

– Яке пиво, Трохимович, зараз народ з Європи приїде, а ти своїм перегаром на них як дихнеш – усі попадають!

– І чаго ім падаць? Проста очумєют… А я б з рибкай, таранькай… – мрійливо подивився в бік буфету, що аж манив.

– Якщо ти до пива ще риби напакуєшся, тоді вони не те що очуміють, вони очманіють!

– Дурнимі стануць? Гета тоє, што і треба развєдци – вивєсці з ладу шпійонав.

Подивився на компанію й запитав:

– А чаго ми чакаєм? Приєдуць гості, хай ідуць у гатель. Там йосць каму за імі даглядаць. Я скажу так…

Сербін уже вкотре роздратовано йому відповів:

– Надоел уже… У нас тут серьезное задание, серьезная работа, а вы… Вы же профессионалы, а ведете себя, как дети! – збуджено сплюнув під ноги. – Короче, старик, у нас приказ: встретить, познакомиться, отвести, провести. Войти в доверие… Потом показать все преимущества нашего социалистического строя. Все, не стану тебе больше этого повторять. Ждем!

– «Единение людей с людьми, основанное на реальном различии между людьми и взаимном человеческом доверии, понятие человеческого рода, перенесенное с неба абстракции на реальную землю, – что это такое, как не понятие общества» – із пафосом заявив Наконечний, не відриваючись від своїх думок.

Трохимович із головою здивовано перезирнулися. Наконечний охоче пояснив:

– Карл Маркс, письмо Людвигу Фейербаху в Брукберг.

Трохимович з ніг до голови оцінив Наконечного й парирував, граючи дурня:

– Разумна. Разумни гети твой Людвіг… і Карл – вельмі разумни! Такое напісаць! А я табє скажу так: чим хутчей яни приєдуць, тим больш да іх чалавєчай давєри… А калі яни нєдзє затримаюцца в шляху, іх смела можна западозриць в шпіянажи!

– Надоел!.. Их сопровождают наши люди, так что хватит тараторить без толку! – заявив Сербін і по-діловому відійшов убік, узявшись щось записувати в блокноті.

– Ну так, ну так… нічога ми тут нє разумеем, людзі цьомния, – криво всміхнувся Трохимович – і до Івченка тихо, довірливо: – Я такімі, як йон, у речци Одери рибу глушив, – і вголос, по-філософськи: – А риба там добрая била…

Голова з капітаном тихо пирснули від сміху.

Івченко зняв кашкета, витер носовиком піт з чола і з внутрішнього околиша. Запитав голову:

– Що думаєш про цих двох? Ділові такі…

Голова зітхнув – помітно, що вирішив розіграти Івченка й, розхитуючись, під скрип протезів, став «розмірковувати»:

– Що тобі сказати… Поперзавсе, учора навіть Крижень перед ними розшаркався, що мені гидко було, – підморгнув до Трохимовича; той зрозумів і закивав. – Чаю їм налив, горілки, пригостив монпансьє, понімаєш… А вони такі все фиркають, ніби ми маємо бігати перед ними, як руді миші.

У капітана на обличчі з’явився вираз настороженої недовіри до слів голови й водночас перестороги до гостей.

– Замолоді якісь для «непростих», – вирішив.

– Синки начальників, – охоче «пояснив» голова… – Подумай сам, Коля… Поперзавсе; кому довірять зустрічати іноземців? Ну, не нам з тобою ж! Риляками не вийшли, та й манери не панські… А вони он «Герцеговину флор» курять – улюблені папіроси нашого дорогого вождя товариша Сталіна!

Голова озирнувся й помітив, що Трохимовича вже поруч немає, кинув погляд у бік буфету – той щодуху мчав туди. Мирон Микитович штурнув під руку капітана й показав йому, як Трохимович летить вгамувати спрагу пивом.

– Он, ад’ютант гера оберста Крижня чеше до буфету драй бір трінкін.

– Як мінімум драй, – погодився Івченко.

– А вистав такого зустрічати іноземців?! Поперзавсе – ганьба на всю Європу. Ото й надіслали цих – насобачених цуциків.

– Нікого так не боюся, як оцих тимурівців. Що я натерпівся від них на фронті… Що не синок начальника – то якесь падло. Добре, що надовго не затримувалися: місяць-два – і він з новенькою медалькою іде на підвищення по службі… Але приходить нове доробло – і починає писати доноси. А я ж з-за ліній фронту не вилазив.

– Правда, – погодився голова. – I зараз, поперзавсе, лишне слово бовкнеш – моментом пошлють косити ліс у Сибіру. Тобі воно нада?

– Хотів би сказати, що воно мені менше всього треба, але скажу так: цього мені не треба взагалі.

– А ти спробуй їм сподобатися, може, з кар’єрою допоможуть…

– Нє, я звідси нікуди… Тут добре.

– Та жартую я, Коля, – засміявся голова. – Пацанва штабна. Видєлуються. За мендалями приїхали, – і замугикав:

 
Хмелел солдат, слеза катилась.
Слеза несбывшихся надежд,
И на груди его светилась
Медаль за город Будапешт.
 

Різко закінчив і продовжив думку:

– Що, собственно, їм і не світить в найближчих років десять – точно.

Капітан зло зиркнув на голову.

– Бовдур безногий, – обізвав. – У мене мало серце не стало. Я з такими жевжиками… Думав, тут буду, як на курорті в Карпатах… – з надією зазирнув голові в очі: – А ти правду кажеш?

– Правду! – зареготав голова й кивнув, показуючи на ескорт автомобілів, котрий показався з-за рогу. – Їдуть!

Івченко розправив на собі форму, одягнув кашкета, виструнчився. Голова обсмикнув поли піджака, поправив краватку. Обоє неспішно рушили назустріч кортежу. Враз іззаду голос:

– О! Мікітавіч! Ти, бачу, цяпєр на парадних кастилях, – голову обвіяло свіжим пивним перегаром. – Або стария так вичисців, што ад сонца аж вочи режа?

Голова не відповів, тільки озирнувся, поцікавився:

– Два чи три кухлі?

– Я кажу три! – висунув свою гіпотезу Івченко.

– Два! – вирішив голова. – За три хвилини більше не вип’єш.

– Заб’ємося? – запропонував Івченко. – На твою снайперську СВТ проти мого мотоцикла BMW?

Азартно вдарили по руках, косячись, як над’їжджає кортеж.

– А я пєраб’ю! Той, хто пєрабіває, з які прайграв атримліває… Шва. Чатири піва і паднос ракав, – запропонував Трохимович.

Сперечальники підставили потиснуті руки, нетерпляче зиркаючи, як наближається кортеж. Трохимович перебив. Ті до нього в один голос: «Ну»?!

– Нє відаць вам ні чужих матациклав, ні вінтовак, – сказав розмірено, з почуттям власного достоїнства. – Затоє мнє добра пєрападзє, таму што я, дарагія тавариши, випів… чатири! – задоволено поплескав себе по пузі, що помітно округлилося. – Адним духам. Свєдкі яшче глядзяць з буфєта на мянє. А я вмєю приємна дзівіць людзєй.

Голова з капітаном невдоволено перезирнулися й мовчки водночас повернулися до великої чорної машини, що над’їхала.

– Гей! А я калі буду піць майо піва? – законно поцікавився Трохимович і підняв палець догори. – Па чатири з кожнага! О! – нагадав. – І ракі!

Нарешті посольська машина в супроводі ескорту МДБ і МВС зупинилася. Надбігли лейтенанти й виструнчилися. Трохимович зацікавлено заглядав поверх голів, намагаючись пройти ближче, але його благородну цікавість блокували власними спинами Івченко з Мироном Микитовичем. Сербін надувся, мов сич, показово почавши підозрювати всіх, хто зараз мав з’явитися з машини.

Нарешті із задніх дверей авто показалися двоє. Панянка в чорних окулярах, що ніби зійшла зі сторінок журналу мод. Вона була одягнена в картату хустинку, яскраво-фіолетову двійку – коротенький жакет і спідницю по коліна; спідниця окреслювала її точену фігурку. На ніжках – чорні туфельки з червоними квітками на носаках і з неймовірно високим підбором. З нею – франт у двобортному клітчатому піджаку, з люлькою й фотоапаратом на животі. Франт елегантно чиркнув сірником і розкурив люльку, випускаючи густу хмарку диму. Його зовнішність просто волала: «Я – агент». Дама невдоволено відмахнулася хустинкою від диму й хворобливо потягнула носом. Втомлений тип у цивільному, що вийшов з машини супроводу, коротко представив спочатку гостю:

– Товариші, зустрічайте наших закордонних гостей – мадам Марі Монтень, журналіст.

Жінка зняла темні окуляри. Насправді це – Хелен Сміт. Вона з подивом стала розглядатися довкола з таким виглядом, мовляв: в який це я такий ведмежий закуток потрапила? А потім, наче опам’ятавшись, манірно подала руку спочатку лейтенантам. Наконечний чомусь залився на обличчі червоною фарбою, бо не знав, має він поцілувати їй руку чи просто потиснути. Сербін, вітаючись, відвів погляд убік.

– Отчєнь пріятно, Марі Монтень, мсьє, – щоразу казала Хелен, подаючи руку.

Ернесто, що супроводжував її, не випускаючи із зубів люльку, раз у раз посміхався, коли чув імена своїх нових знайомих, і кивав до кожного.

Коли дійшла черга до Трохимовича, той встиг пролізти наперед і, потиснувши долоньку дамі, відрекомендувався:

– Маю гонар, мадам, прадставіцца, адьютант яго прє-є-є… тавариша палковніка Крижня! Трохимович. Мянє вся Заходняя Бєларусь вєдає і ввесь Другі Украінскі фронт, – хвацько кивнув головою й клацнув каблуками.

За що й отримав від голови ліктем під дих.

Тип продовжив знайомити:

– І фотокореспондент газети «Гуманіте» мосьє…

Та елегантний чолов’яга враз змінився на обличчі й кинувся до лейтенантів зі словами:

– Но-но-но. Но, мсьє… Товаріщ! Товаріщ Ернесто Охеда. Я єсть учаснік войни в Хиспанья… Рот фронт, товаріщі!

І підняв зігнуту руку з кулаком у німецькому комуністичному привітанні.

На обличчях зустрічаючих з’явилися посмішки, радісно спалахнули очі. Почувши це, Трохимович першим проломився до Ернесто й затиснув його в обіймах, мов у лещатах. Голова Ернесто опинилася на рівні грудей Трохимовича, тому люлька з’їхала на бік і боляче врізалася в щоку, він ледь утримував її в кутку рота корінними зубами. При цьому Трохимович не переставав від усієї своєї могутньої душі плескати гостя по плечах.

– Вось радасць для Іванавіча! И йон у Іспаніі бив! Гета я пра свайго камандзіра. Як йон будзє ради! Вось йон узрадуєцца! Як йон суцєшицца! – нарешті Трохимович випустив з обіймів ошелешеного Ернесто. Той, косячись на інших гостей, запобігливо витягнув з рота люльку.

Трохимович розчулено дістав з кишені зім’яту хустинку й навіть утер сьози в куточках очей. Цим і скористався голова – костуром відтягнув його з епіцентру події, давши можливість висловити свої захоплення гостям та іншим учасникам зустрічі.

Трохимович явно мав у запасі ще кілька реплік, які йому не дали озвучити, тому запитально розкрив рота, протягнув руку, мовляв, чому ж мені не дозволяють закінчити? Але побачивши, що всім не до нього, звернув увагу на Наконечного. Той уже встиг потиснути руку Ернесто й зі щасливим виглядом спостерігав за гостем, котрому теж передалася радість від такого теплого прийому. Трохимович запитав лейтенанта:

– Ти хоць вєдаєш, што гета била за вайна?

– Громадянська війна в Іспанії тривала з липня 1936 по квітень 1939 – конфлікт між Другою Іспанською республікою та націоналістами профашистського генерала Франко, підтриманого фашистською Італією, Німеччиною і Португалією. У результаті військових дій Франко, зреш тою, ліквідував Іспанську республіку й скинув республіканський уряд… – бадьоро розповів лейтенант і перевів погляд убік.

На його обличчі радість змінилася вселенським здивуванням, очі округлилися.

Трохимович захоплено обійняв і Наконечного:

– Малайчина! Усє ти знаєш! Вось жа малайчина! Табє дєток наших учиць, а нє у шпійонав гуляться…

– Я – комсомолець, якщо партія накаже – буду вчити дітей! – відповів Наконечний, знову чомусь розчервонівшись.

Його очі, здавалося, за щось зачепилися, а думки явно були далеко звідси… Хоча й ні, зовсім близько. Трохимович це вловив, відпустив обійми, перевів погляд на точку зацікавлення Наконечного і тільки й видихнув від захоплення: «Хє-є-є»!

Про існування журналістки Марі Монтень усі встигли забути. Наконечний з Трохимовичем, якщо й не згадали, то таки помітили її. Дама тулубом зникла в авто, збираючи речі, але залишила свою філейну частину назовні. Нею зворушливо й милувалися зараз ці двоє. Але все прекрасне колись та й закінчується. Хелен вигнулася назад, витягнувши з машини невелику дамську сумочку й клатч, мабуть, гадаючи, що тут часто проходять вечірні бали, а без цього предмета туди не варто й потикатися. Чоловіки дружно, але розчаровано зітхнули. Тип із групи супроводу, пихтячи від натуги, дістав з багажника два громіздких чемодани й важко поставив їх на бруківку.

– Осторьожьно, мсьє, – попросила його Хелен, – ето єсть мой гардероб і падарункі для маленькіх деті, дом бєз мама і папа. Карандаші, тєтраді, бон-бон.

Вона грайливо посміхнулася до Трохимовича з Наконечним, котрі все ще розгублено стояли перед нею, й, прикладаючи хустку до носа, звернулася до всіх: