Текст книги "Карпатський капкан"

Автор книги: Сергій Ухачевський

– Ти мені не начальник, щоб вказувати, що мені робити! – сердито заявив Ернесто.

– Поки ти представляєш Францію і нашу газету, я вимагаю, щоб ти поводився як джентльмен!

Ернесто, важко сопучи, відставив чарку й ураз весело звернувся до лейтенантів:

– У вас тоже женщіни не дают мужік віпіть водка?

Ті, зітхнувши, кивнули. Їх неабияк розвезло.

– Она права, товарищ Эрнесто, – враз заявив Сербін. – Нам еще на свадьбе гулять…

І тут Ернесто, віддавши по-військовому честь Хелен, заявив нетверезо:

– Мадам Марі, готовий до виконання обов’язків громадянина Франції!

Сербін непомітно штовхнув Наконечного під лікоть, той кивнув, мовляв, саме так, шпигун – Ернесто, ми не помилилися.

* * *

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 17 вересня, подвір'я сиротинця,

сонце поки що в зеніті.

На обійсті сиротинця вирувало життя: народ готувався до весілля. Жінки накривали столи, їм допомагали діти. Чоловіки закінчували прикрашати весільну арку ялиновим гіллям. Та й іншим роботи вистачало: прибирати, підбілювати, прикрашати подвір’я.

Хелен, манірно крутячи сідницями, ступала на високих каблучках по горбатій дорозі. Вона йшла, ніби пливла, не помічаючи під ногами дефектів бруківки, яка тут не перекладалася вже багато років, і посміхалася на всі свої тридцять два зуби. За нею – Ернесто з патефоном напереваги й лейтенанти, надриваючись під вагою тривідерного мідного самовара. Крижень саме давав вказівки підлеглим, а коли побачив цю кавалькаду радісно пішов їм назустріч.

Хелен з лисячою посмішкою привіталася з Крижнем, подаючи йому руку для поцілунку. Та він тільки потиснув її, чи то розгубившись, чи то давно відвикнувши від цього, чи то зважаючи на своїх співробітників, які могли не зрозуміти його галантної поведінки. Обнявся з Ернесто, потиснув руки лейтенантам, зауваживши, що з них, мабуть, на сьогодні вже достатньо святкування. Хелен здивовано зморщила носика й сказала:

– Самовар, мсьє Кріжень, падарунок для дєткі, піт чай, – повела рукою, вказуючи на подарунки. – Et Gramophone для jeunes mariés. Для мольодіх.

– Вони будуть раді таким подарункам, – сказав полковник і пробубонів під носа: – Двоє глухих дітей, що будуть жити в комірчині три на чотири метри із грамофоном… Ну, в неї й фантазія!

– Для жюрналіст глявноє – польот фантазі, – по-своєму сприйняла останнє слово Хелен і невинно закліпала очками.

– Це правда, – погодився знехотя Крижень. – Хоча я завжди думав, що для журналістів головне – об’єктивність.

– О! Мсьє Кріжень, нє надо шютіть. Я імється ввіду польйот сльов, réflexion créatrice, vous savez?

– Тоді інша справа. Хоча в наших журналістів, і справді, таке образне мислення, що часом диву даєшся, коли читаєш, що вони пишуть. А я так цього не люблю!

І запросив гостей пройти в приміщення школи, поки не почалося весілля.

Як тільки вони пішли, на подвір’я приїхали музики. Їх головного – Рудого Василя з цимбалами – було чути за версту.

– Прум-пурум! Добрий день вам, пани-господарі! А де той вуйко Йосип, шо горілку носит? Як цимбали ми не змастит, то будете знали! Будете з гуцулами си трембітували!

Довкола Рудого почали збиратися люди, аби послухати його жарти. Крижень визирнув із дверей, у які щойно зайшов із гостями, й показав Василеві кулака. Той не зважив на це й продовжував розважати народ, завівши:

 
Горілочка оковита!
Файдулі-файдулі, фай!
Як я люблю тебе пити!
Файдулі-файдулі, фай!
Я за тебе мідяки,
Файдулі-файдулі, фай
А ти ж мене – в будяки!
Файдулі-файдулі, фай!
Я за тебе срібло-злото,
Файдулі-файдулі, фай
А ти ж мене у болото
Файдулі-файдулі, фай!
Холєра ясна!..
 

У кабінеті вже зібралися люди, було накурено. Полковник, увійшовши, невдоволено відчинив вікно. Голова заховав під стіл чарки, Трохимович запобігливо запхав пляшку у внутрішню кишеню піджака й застібнувся. Горловина зрадливо виглядала в нього з-за лацкана. Івченко метушливо виніс тарілки із залишками закуски. Хелен зі всіма радісно привіталася й запропонувала Мирону Микитовичу:

– Мі сдєлать нєсколько фото с мсьє гольова і будьєм дьєлять антервю…

Крижень метнув очима блискавки на Трохимовича, той вискочив з кабінету. І поки голова з Хелен позували під клацання фотоапарата Ернесто, він повернувся в супроводі молоденької кухарки, котра принесла на таці кавник, чашечки, розетку з медом, глечик молока й шоколад «Большой театр». У прокуреній кімнаті запахло кавою. Хелен манливо втягнула носом цей запах. Вона давно не пила натуральної кави: в післявоєнній Британії кава була дефіцитом.

Кухарка налила в чашечки кави й мовою німих побажала всім смачного. Хелен з милою посмішкою подякувала й з насолодою надпила гіркий гарячий напій, від задоволення закотивши очі. Крижень зацікавлено глянув на неї й упіймав себе на думці, що вона дуже схожа на Моді. Дещо навіть зовні. Вона вдягається, як Моді: високий каблучок, спідниця трішки нижче колін, біла блузка з привабливим вирізом, що виділяла її високі, повні груди. А ще… Учорашнє танго, ця трішки натягнута манірність, її жести, те, як вона пила каву… Йому здалося, що він переживає якесь дежавю, навіть під ногами трішки попливла земля. Хелен допила каву, посміхнулася до Крижня, вловивши на собі його погляд, і повернулася до Мирона Микитовича.

– Мсьє гольова… Что означают пєрвій после войни віборі в Совєтской Украйнє для люді Галісіа? – і дістала із клатча невеликий записничок і ручку.

Голова, витираючи з чола піт і поправляючи стару, засмальцьовану краватку, заявив з патетикою:

– Поперзавсе… Народ у нас єдиний, а не тільки з Галичини… Ось подивіться: наші молодята. Вона – місцева дівчина, він – із Києва. А це – поперзавсе – наша столиця. Чули пісню? – наспівав: – «Белой акации гроздья душистые Вновь аромата полны, Вновь разливается песнь соловьиная В тихом сиянии чудной луны»! Її у нас в Києві ду-у-же люблять. Кхе-кхе… Так ото ж…

…Лейтенанти змилися першими. За ними тихцем – Крижень з Ернесто та Івченком. Тільки Трохимович ще кілька хвилин сидів і слухав, що виголошував голова, й час від часу під носа собі бухтів: «Разумнік! Вось разумнік ти, Мірон Мікітавіч! Попьорзавсьо так попьорзавсьо. Ай, малайчина»! Але коли роззирнувся й побачив, що всі пішли, розчаровано звівся й вийшов, бубнячи під носа: «Адзін дурни вярзє, а я слухаць»? Він вийшов на вулицю й пильно придивився до того, що тут без нього діється.

Лейтенантів розморило, вони сіли на лавці під старою стайнею й п’яно спостерігали за тим, що тут відбувалося… Івченко кудись зник. Трохимович про нього подумав: «А што зробіш – службу государєву служиць треба нават у бєспритомним стане. Ясна – пайшов адсипацца. Га-га-га». Ернесто з Крижнем скраю стола випивають, явно знову згадуючи війну. Трохимович рвонув до них і одразу повідомив про враження від інтерв’ю: «Мікітавіч вярзє глупства, я слухав-слухав – і попьорзавсьо да вас»! Крижень підсунув йому чарку й налив.

І тут завівся Рудий. Він почав награвати коломийки на цимбалах, веселити гостей, підколювати віватами:

 
Ой, весіллє ти весіллє,
Всюди тебе чути!
Старій бабі й те охота
Сюди завернути!
А цимбалам ковбаси,
А цимбалам сала,
А цимбали звар’ювали,
Грати перестали!
 

До весільного куреня почали сходитися гості: діти, вихователі сиротинця, тітки й дядьки у вишиванках, в гуцульських строях, довоєнних костюмах – цей людський рій гуде, підспівує Рудому, пританцьовує. Надійшов аптекар із синцем під оком і сулією спирту під правою рукою, лівою вів за собою синка. У нього був піднесений настрій. За ним, важко перебираючи ногами, сунула його дружина. Вона важила не менше центнера, в роті було повно золотих зубів, і ними вона висвічувала, посміхаючись до людей, що вітали її. Вона для кожного знаходила слово, по голівках гладила діточок, які підбігали до неї. Усі до неї зверталися «цьоця Хвіра». І поки аптекар спілкувався зі старостою-розпорядником весілля, цьоця Хвіра раз по раз зверталася до молодичок та дівчат і щось їм розповідала. Вона була найвідомішою місцевою повитухою й свахою.

Рудий, побачивши цю сімейку, заспівав їм вівата:

Два рабини з Палестини Хрумали цибулю,

Третій рабин голопузий Крутив собі дулю!

Три рабини з Палестини їли з салом кашу,

А четвертий голопузий Тріскав пісну квашу.

Народ вибухнув реготом, не втрималися й аптекар з дружиною. Крижень, стримуючи сміх, зиркнув на Рудого й показав йому кулака. Той чемно вклонився «пану полковнику» й продовжив забавляти народ.

…Тим часом молоді довго не поверталися із загсу; гості попідпирали паркан і навіть почали нудитися, незважаючи на старання Рудого. Зі школи вийшли голова з Хелен. Він продовжував щось розповідати. Його «поперзавсе» долинало й до Крижня. Полковник нарешті махнув рукою до Мирона Микитовича, мовляв, досить, і повторно махнув заклично, щоб він з Хелен приєднувався до нього.

Невдовзі з’явилися молоді на заквітчаній бричці із весільним деревцем. Ступили на землю, вклонилися гостям. Хелен замилувано подивилася на них, з куточка ока в неї скотилася сльоза. Вона кинулася до Ернесто й стала вимагати, щоб той фотографував молодят. Ернесто неохоче кілька разів клацнув камерою.

Молоді підійшли до Крижня, низько вклонилися йому. Він по черзі їх розцілував, перехрестив. У нього очі на мокрому місці. Але набрався духу, стримав сльози й повів наречених на чільне місце за столом. Запросив, щоб гості теж сідали до столу. Коли більшість з них уже всілася, промовив, майже вигукуючи:

– Пробачте, дітки, що все по-новому, без традицій! Війна й час, в який ми живемо, сплутали людей, долі, зробили нас грубішими, простішими і з новими поглядами на життя. Але колись це все закінчиться: закінчаться хаос, смерті й злидні. А поки… ми створюємо нові традиції, для вас і ваших дітей. Усе в наших руках, а віднині – й у ваших. Ідіть прямою дорогою, живіть, добра наживайте, нас не забувайте… А тепер, гості дорогі, на правах посадженого батька запрошую всіх до першої чарки!

Він повернувся на своє місце, почаркувався з Ернесто. Той випив і сказав:

– Мой сватьба закончілься, товаріщ Кріжєнь!

Гойднувся на нетверезих ногах і попрямував до лейтенантів під стайнею.

Рудий, помітивши, як хміль хитає Ернесто, заспівав йому віват:

 
Ой, весіллє, то весіллє
Заграло-заграло,
А у тего молодика
Щось ся в штанях стало!
Горілочка оковита,
Люблю тебе пити,
Головонька нерозумна,
Будуть тя лупити!
 

Гості розсміялися. Ернесто, зрозумівши, що цей віват присвячено йому, привітно всім помахав рукою.

Надійшли Хелен з Мироном Микитовичем. Трохимович звівся, взяв голову на руки – весело дзенькнули його медалі, перекинув через лавку й усадовив біля себе. Між ними одразу зав’язалася дружня бесіда, яка нікого ні до чого не зобов’язувала. Головними її тезами були: «скажу табє так» і «поперзавсе». Степан звівся й запросив Хелен сісти поруч. Вона ж у вузькій спідниці ніяк не наважувалася перекинути ногу через лаву. Крижень мовчки підхопив її на руки – вона обняла його за шию, – та й перекинув через лавку. Хелен твердо стала на землі, але не одразу відпустила свої обійми, на хвильку затримала їх. Але враз спантеличено забрала руки з його шиї, сіла на лаву й ніяково сказала:

– Ві єсть такой сільний мущіна, мсьє Кріжень. Ві будете мой кавальєр на етот празднік. Ернесто пьяний жівотний. Я буду нєнавідєть Ернесто.

Хелен була настільки збудженою, веселою й водночас вся кипіла невдоволенням, що Рудий, звернувши на неї увагу, заспівав:

 
Росла у чужім садочку
Красна черешенька —
Росла красна дівчинонька
Та й для свого ненька!
Її мати породила,
Як зацвіла вишня!
Ой, то що за дівчинонька —
Висока та пишна!
 

Цьоця Хвіра, котра сиділа поруч, їй на вухо шепнула:

– Що я вам скажу, дорогенька пані… то таки для вас співають вівата.

– Ето єсть хорошо? – не могла второпати Хелен.

– Це, пані, дуже добре, так добре, що ви тутка знайдете своє щастя… Це кажу вам я, цьоця Хвіра!

Вона задоволено заплескала в долоні. І тут її погляд вирізнив когось з-поміж музик. На мить Хелен завмерла, та враз спохватилася, весело випила чарку наливки; опершись на плече Крижня, перескочила через лаву.

Рудий утнув польку «Червона калина, листячко зелене». Вона підхопила ритм і раптом сама стала танцювати, так природно, ніби все життя танцювала місцеві польки. Не спиняючи свої па, вона подала руку Крижневі й витягнула його на дерев’яний поміст для танців. І вони обоє стали витанцьовувати жваву польку, крутячись дзиґою. А Рудий усе пришвидшував і пришвидшував ритм. Крижень відчув, що голова закрутилася, стишив темп і, важко дихаючи, сказав Хелен:

– Пробач, мені потрібно відпочити. Застарий я вже для таких танців.

Вона тільки всміхнулася на те й продовжила танцювати сама, не збавляючи ритму.

Захеканий Крижень сів на лаву й звідти захоплено дивився на це шаленство танку.

Трохимович не стримався, щоб не прокоментувати:

– Няпростая дамачка, Іванавіч, ой няпростая…

– Та вже ж не проста. Подивишся – пава! Хоч бери, пакуй валізи та їдь із нею до Парижа.

– А дзеткі, а я, Іванавіч? Тади в Париж я с табой! Скажу табє так: в Берліне ня бивши, так буду в Парижи! Таксама нєлєгалам…

– Та жартую я, старий, – раптом зізнався з сумом Крижень. – Нікуди я не поїду. Ми ще тут не всіх німецьких прихвоснів виловили й не всіх пересадили.

Нарешті Рудий закінчив цю довгу польку, Хелен в останньому па крутнулася й сіла на лаву біля Крижня. Вона майже не захекалася. Крижень подав їй склянку узвару й зауважив:

– Бачу, в тебе й нежить минув. Наш клімат тобі на користь.

– От ваш цамогон і наліфочка любой болезнь проходіт, мсьє Кріжєнь. І аромат воздух – перфетто.

– А я што казав табє, паньонка? Мая налівачка любога на ногі паставіць!

– Щодо повітря – це правда, – підхопив Крижень. – Його пити можна… Але в нас нині є інші напої, тож давайте вип’ємо за здоров’я молодих!

– За здаровє маладих! – рявкнув Трохимович, і гості схвальним гулом його підтримали.

…Лейтенанти прокинулися й прийшли до тями, коли почало сутеніти. Вони встали й, важко похитуючись, почали підтягуватися до стола. Рудий цього не пропустив і заспівав до них:

 
Всі ся хлопці поженили
І ходять з жінками,
А я ходжу по селі
І дрочуся з псами.
Як тверезий гарний хлопець —
Весело жартує,
А як вип'є двісті грамів —
Додому рачкує!
 

Гості вибухнули реготом, скоса подивляючись на офіцерів. Ображені, очманілі лейтенанти погрозливо схопилися за кобури. Та підскочив Трохимович, узяв одного й іншого за обшивку і, як кошенят, потягнув за стіл до Крижня. Той сердито плеснув їм по чарці горілки й наказав випити за здоров’я молодих. Вони слухняно потягнули, крикнули: «Горько»! Молоді скромно поцілувалися. Наконечний вирішив узяти слово:

– Как сказал учитель мирового пролетариата Карл Маркс, «если бы брак не был основой семьи, то он также не являлся бы предметом законодательства, как, например, дружба». Любите друг друга. Ура, товарищи!

– Ура! – дружно крикнули гості.

Це розбудило Ернесто, котрий, немов на заклик, зірвався на ноги, підняв кулак у комуністичному привітанні й заявив:

– Но пасаран!.. Рот фронт!

І далі завалився під стайнею. Його хропіння гарчливо розляглося над столами. Наконечний патетично відповів на його заклик, по-піонерськи піднявши руку, й прошепотів: «Рот фронт, товарищ, рот фронт»! – і завів безголосо: «По диким степям Забайкалья-а-а»… Підхопили тільки Сербін і голова. Більше ніхто. Пісня обірвалася на злеті. Цим скористався Рудий і втнув віват:

 
А зі Львова на Волинь
Покотився камінь,
Як ще раз ми заспіваєш,
То тя буде амінь!
Не співай, не співай,
Не співай нікому,
Бери в зуби помідор
І втікай додому!
 

Наконечний образився, в нього навіть на очі навернулися сльози, й запитав у Крижня:

– Чому він нас ображає?

Поки Крижень надував щоки, щоб щось відповісти, Хелен вирішила пояснити:

– Ето традицій, мсьє офісі, я чітать такоє много. Нє надо обіжать сєбя. Надо смєять вєсєльо.

Трохимович всадовив біля себе Наконечного, поклав руку на плече й вирішив повчити Юрка:

– Скажу табє так: які бивши разумним гети Карл Маркс. І ти разумни! Ти толькі нє злуйся на нас, старих, што ми зварицца… Ми учим вас розуму.

– Трохимович… – заявив Наконечний, непевно покивавши головою. – Ми знищимо кубло шпигунів. І ти нам допоможеш!..

– Скажу табє так, Юри, я гатови служиць справє народа і нашай роднай камуністичнай партиі. Бось толькі ти скажи мнє, як вучони чалавєк. Што там гети ваш Карл Маркс гаварив пра жанчин при камунізмє? Як іх будуць дзяліць для мужчин? Вось цяпєр, пасля вайни, мужчин мала – тоє што виходзіць, треба браць па дзвє, нє менш?

У Наконечного це запитання викликало ідеологічний ступор. Він довго мовчки сидів і думав, що відповісти, а потім стиха пробубонів:

– Я Людмилу Михайлівну люблю…

– А пакажи фотаздимак твайой паньонкі!

Наконечний дістав із внутрішньої кишені портмоне,

витягнув з нього фото, кілька секунд єлейно дивився на даму свого серця й тоді передав фото Трохимовичу. Той узяв і ледь глянув – у нього миттю опустилися плечі й здивовано розкрився рот.

– Красива, правда? – більше ствердно, ніж запитально сказав Юрко. – Це ми разом фотографувалися… на морі, – видно, на нього напливли приємні спогади.

– Ня тоє слова! – спалахнув радістю Трохимович, аж закипів. – Красота, што і ня апісаць словамі, – повернувся до Крижня і показав йому фото, шепнувши на вухо: – Билі б вуси – чисти табє гренадзьор з сіськамі. І жопай на дзвє табуреткі.

У полковника від несподіванки округлилися очі, він спантеличено глянув на Наконечного, але, не знайшовши, що сказати, показав йому жест «люкс» і заохочувально покивав, мовляв, молодець, таку кралечку заарканив… А Трохимович ледь утримався, щоб не розсміятися, в нього на очі аж виступили сльози:

– Скажу табє так: ти вєльмі адважни чалавєк, Юра! Я табє зайздрошчу! – він тримався з останніх сил.

Терпець втратив Крижень – вискочив з-за столу і відбіг за стайню. За ним – Трохимович, повернувши світлину Юркові. Навіть крізь музику можна було почути їхній божевільний регіт. Крижень повернувся назад хвилин через п’ять, втираючи очі від сліз, і запросив Хелен на танго, яке щойно зазвучало. Він підняв її за талію, переметнувши через лаву.

Хелен, глянувши на його почервонілі очі, запитала:

– Тебьє єсть пльохо, Кріжень?

Того знову мало не зірвало на регіт, але стримався й відповів:

– Не повіриш, мені так весело не було давно. Я навіть протверезів. Зараз мені найважливіше – не дивитися на Наконечного…

Вони танцювали майже весь вечір, дивлячись одне одному у вічі. У Степана був гарний настрій, і в її очах він бачив неймовірну радість. У танці вона тулилася до нього, віддаючись власним переживанням, невідомим почуттям. Йому хотілося вірити, що в неї виникли до нього почуття. Не було слів, було глибоке й багатозначне мовчання, було просто радісно й затишно, так, наче жахи війни залишилися в минулому, наче над ними обома не висять дамоклові мечі.

У кожного свій.

…Голова щось розповідав лейтенантам, показуючи на свої медалі, Сербін, що геть протверезів, краєм ока спостерігав за Крижнем, Хелен та Ернесто.

…Ніч у Прикарпатті настає рано. На вулиці увімкнули лампи, налетіла комарня, але весілля тривало, перетекло з двору на вулицю. Місцеві «козачки» прийшли канючити могорич, та не нахабніли, як це зазвичай буває на весіллях, бо знали, що тут усім заправляє «пан полковник». Крижень, побачивши їх, наказав Трохимовичу винести хлопцям випити й закусити. Але ординарець мав свої погляди на виставляння могорича. «Яго яшче треба заслужиць! Хап-хап няма і нє будзє», – заявив він. Прихопивши з собою Наконечного з двома сулія ми мутняку, узяв на закуску миску гострих перців. І затіяв з «козачками» змагання – хто з’їсть перець і не скривиться, той і вип’є чарку.

Вистава, яку він влаштував, сподобалася всім, крім «козачків». Спочатку Трохимович смикнув чарку самогону, мов цукеркою, закусив перцем і запропонував хлопцям повторити цей трюк з точністю до навпаки. Подивившись, як з апетитом молотить гіркий перець ординарець Крижня, першим вирішив показати своє геройство Наконечний, але його вистачило на один кус. Далі він, мов ошпарений, кинувся до криниці й просто з відра почав заливати пожежу в роті холодною водою. Повторити подвиг Трохимовича вирішили й інші «козачки», та лише наслідували долю лейтенанта й швидко опинилися біля криниці, мало не б’ючись за ковток води. Регіт на вулиці стояв, як у цирку. «Козачки» стояли з почервонілими очима й ковтали слинки, дивлячись, як Трохимович мегелить самогон і закушує перцем.

Цьоця Хвіра, сама вдосталь насміявшись, нарешті відштовхнула з епіцентру спектаклю ординарця, виставила перед хлопцями миску котлет з баранини й сказала Трохимовичу:

– Мав би совість, старий мантелепо! Діти прийшли за здоровля молодих пити, а ти напихаєшся перцем! С’зол дир азой дрэйен ин бойх, мэ зол мэйнэн аз с’из а катэринке! (Щоб у тебе так крутило в животі, як ніби грає катеринка!)

Трохимович нарешті милостиво дав почаркуватися за здоров’я молодих і «козачкам». А потім сів з ними й попросив, щоб ті заспівали йому якоїсь жалісливої пісні.

…Пізній вечір. Гості хто вже пішов, а хто ще гомонить, сміється, доспівує. Музиканти складали свої інструменти. Над’їхала машина голови. Той попрощався з усіма, крім іноземних гостей, і сказав Ернесто, що буде чекати їх з Марі в машині.

Хелен з Крижнем сиділи за столом і мимоволі не хотіли прощатися. Просто сиділи. Вона взяла полковника за руку, ніжним холодним потиском. Він провів долонею по її щоці… Хелен на мить притулилася до цієї грубої чоловічої долоні, солодко замруживши по-котячому очі… Забрала свою руку з лапи Крижня, зітхнула. Сумно озирнулася, глянула на те, як спаковують свої інструменти музики, знову зітхнула.

– Карошій музік, как можна блягодаріть музікант? Дєнги? Водка? Падарунок ручка зольотой пєро?

Дістала із сумки ручку й, ледь стримуючи емоції, що кипіли в ній, покрутила ручку між великим і вказівним пальцями. Крижень посміхнувся:

– Ручку? Ні… Я сам подякую і передам подяку від тебе. А ручка… нічогенька. Он, голові подаруй, він усе це організував.

Рудий, наче почувши їхню розмову, складаючи цимбали, невдоволено забухтів на все подвір’я:

– Жеби кожен так ми дякував, то ходив би’м з голов сраков.

– Ето тожє смєшно, да, Кріжень? – запитала Хелен.

– Так, цей дядько дуже кумедний… – глянув на годинника. – Але час пізній. А завтра день важкий. Вам час у готель. І завтра, як Бог велів, – до Парижа. Вибори пройдуть… Ех! – гримнув кулаком по столу. – Вам їхати, а нам гуляти й молодим здоров’я бажати! Ще побачимося, Марі…

Хелен повільно звелася, а потім неохоче розвернулася й попрямувала до машини.

Ручка зосталася на столі. Ернесто потиснув руку Крижневі й пішов услід за Хелен. Полковник залишився стояти самотнім серед двору.

Сербін вдавав, що спить, лежачи головою на столі між тарілками, й скоса кидав погляди в бік Крижня. Трохимович з Наконечним захоплено про щось розмовляли; було чути часті «я табє скажу так», «які разумни», «і ти разумни»…