Текст книги "Кораблядство"

Автор книги: Сергей Кондратов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)

у полі зору були ми.

– Que mierda?! – повторює Кайла. Вона, на відміну

від свого супутника, зовсім не соромиться дивитись просто на нас.

– Щось хотіла? Ми тут трохи зайняті, як бачиш, —

спокійно відповідає Енн, не витягуючи руку з моїх штанів. —

Вона вочевидь насолоджується ситуацією, насміхаючись

з Кайли та буквально тримаючи мене за причинне місце. —

Сталося що? В кабіні мого колишнього виявилось занадто

нудно, і ти вирішила розважити себе видовищем?

– Andale a la mierda! – лише прошипіла моя колиш-ня і зі всієї сили гупнула дверима. Коридором рознісся гул

її злості та швидкі кроки, що виносили її подалі з мого життя. Офіцер, наче тінь, рухався за нею.

157

Шторм пройшов так само швидко, як і розпочався.

Ми знову залишились одні в дзвінкій тиші.

– Нічого не хочеш розповісти? – питаю, отямлячись.

Енн мовчала і дивилась на двері.

– Зрозуміло.

Я натягую залишки свого одягу, після чого повільно зачиняю за собою двері.

І чого я очікував? Намагався використати її, аби забутись. А в результаті використали мене. Тьфу ти! Навіть думати про це не хочу. Чому продовжую цим займатись? Чому

витрачаю час на чорт зна що? Краще б спав більше. Я рушив

до своєї каюти, аби провести час за найкращим, чим можеш

зайнятись на кораблі, – сном.

Вночі я знову відмивав стіни белбоксу. Марі мовчала.

Напевно, все вона знає. Ну і добре. Розказувати щось хоч

не доведеться. Ми закінчили роботу о четвертій, і я пішов

на відкриту палубу подихати свіжим повітрям і побути самому. Але щойно опинився сам, відчув гостру необхідність

поговорити. Побути з кимось за межами цих металевих стін.

Задзвонив телефон. З мачухою спілкувався частіше, ніж з батьком, і вже автоматично почав розмову зі звичного

«Привіт, у мене все нормально, як ти?», та замість відповіді

з телефону почулося лише тихе схлипування. «Марк, батько… його бригада під Бахмутом… він…» і за секунду слова

розбились і розпливлись у незв’язну кашу з ридання та звуків, що нагадували його власне ім’я. Звуки проходили крізь

мене і йшли далі, в пустоту океанічного світанку, що здається назавжди розділяє нас із мамою.

Я намагався оставити якісь питання, відповіді на які вже

не здатен почути чи зрозуміти. У вухах лунав дзвін. Все буде

добре, передай бабусі й діду, що я їх люблю. Бережіть себе…

як закінчу, ще передзвоню…» – відповідає хтось моїм голо-158

сом. Сам я того зробити вже не міг. Тому що вже сидів у робочому коридорі чотирнадцятого поверху і беззвучно плакав.

Що зі мною не так? ЩО ЗІ МНОЮ НЕ ТАК? ТА. ЩО.

В ДІДЬКА. ЗІ. МНОЮ. НЕ. ТАК? Нічого по-справжньому

не вмію, окрім як язиком чесати. Ні в чому по-справжньому

не розбираюсь. Нема нічого такого, що міг би запропонувати

цьому світу і виправдати те порожнє використання повітря, яке і є моє існування. Я не добрий, не розумний, не сильний, не сміливий, не чесний (навіть із собою), не здатен навіть

на такий мінімум, як вірність.

Двадцять п’ять років борсаюся в цій калюжі під назвою

життя і до чого дійшов? Сиджу і плачу в службовому коридорі, о 5:00 ранку за східно-американським часом, прислуховуючись до обережних, лисячих кроків нічних працівників.

І чого я нию?! Через біль члена сім’ї, через безглуздо і трагічно обірваних життів тисяч, ТИСЯЧ українців, за втраченим домом, зруйнованими планами на життя, перед страхом невідомості чи страху за тих, хто залишився?

А якщо росіяни ввійдуть в Доброслав… а якщо ракета від по-рушення однієї з мільйона обставин, що керують цим безглу-здим світом, хоч на метр змінить свою траєкторію?

Скільки разів я телефонував татові? Коли останнє говорив з ним по-справжньому? Що я взагалі зробив? Що я взагалі можу? Загадав бажання і чекав на диво? Донатив на ар-мію? Оголошував збір? Допомагав знайомим солдатам?

Робив хоч щось?

Навіть не смій. Навіть не думай романтизувати власну убогість. Не смій давати глибину своїм дрібним стражданням, прикриваючись війною. I am too Latina. I am too Ukrainian…

Та пішло все НА Х…! Який ти українець, ти шмат м’я-са, що керується гормонами і односекундними бажаннями…

159

Я не вірю самому тобі.

Дивне відчуття – не вірити власним емоціям, грати перед самим собою і водночас зневажати себе за це. Тут сиджу

і ридаю, і одночасно наче дивлюсь на себе десь збоку, камера

повільно рухається від одних дверей до інших, пролітаючи

повз моє схлипуюче тіло.

На задньому фоні звучить одна єдина тривожна нота, яку американці завжди використовують у фільмах в момент

нервового зриву чи потрясіння героя. І я не вірю. Не вірю

жодній секунді. Жодній емоції цього персонажа. Це —

не я. Це – не мої емоції. Слабенька гра слабенького актора

і ще більш слабкої людини перед самим собою.

Чого ти ниєш насправді? Те все горе тебе не чіпало раніше, тепер же ти взявся виміряти вагу страждань людських?

І чому? І що ж змінилося?

Перестав бігти і реальність наздогнала? Зрозумів, що насправді сам? Тепер немає з ким затискуватися, немає

кого цілувати, немає з ким ділити це достобіса маленьке і нез-ручне ліжко?

Це справжня причина? Яке ж ти – яке ж я гімно…

Даян знайшов мене на тому самому місці. Він нічого

не питав, просто випровадив до своєї кабіни. Попросив ві-діспатись. Якби це було так легко.

Глава 20

Знову ти. 15 грудня

Після годин невдалої боротьби з безсонням я пішов

до крю-месу. Енн була там.

– Я чула, що ти плакав у коридорі? Що сталося? —

Вона намагається заглянути мені в очі, поки я наполегливо

160

досліджую наповнювач своєї тарілки, шкрябаючи ложкою

по дну.

– Дай мені спокій. Ти помстилася. Давай на тому

і закінчимо.

– Марку, я знаю, в тебе сталося щось серйозне. Розка-жи, що відбувається. Не відштовхуй мене, не рань моїх почуттів, прошу.

– Немає в тебе ніяких почуттів. Вже точно не до мене.

Інакше б не влаштовувала порноспектакль перед моєю колишньою. А тепер досить доброї міни при поганій грі. Кажи, що хочеш, і вали.

– Вибач. Благаю, не відштовхуй мене всього через

одну помилку, – вона зашмигала носом.

– Тобі ще везе, що не розмовляєш українською.

А то кожне слово в цьому діалозі було б матом.

– Марк, я бажаю тобі тільки добра…

Я встав з-за столу.

– Так, гарного круїзу і всього найкращого. Більше

до мене не підходь.

Енн схопила мене за рукав.

– Стій! Тобі обов’язково зі всього влаштовувати де-шеві сцени? – роздратовано процідила вона. І куди ж по-ділось її «не рань моїх почуттів», подумав я і, напевно, зарозуміло посміхнувся. На її обличчі почало проступати

роздратування.

– Не роби з себе жертву з розбитим серцем, Марк.

Ти сам прийшов до мене не від великого кохання, пам’ятаєш?

– Ну тепер ти хоч моноспектаклів не влаштовуєш, —

відповів я і повернувся на місце. – Я прийшов до тебе, аби

забутись. Це правда. Але під каток травматичного минулого самим їбанутим способом тебе не кидав. А ти прекрасно

знаєш, що для мене значить Кайла.

161

– Кайла те, Кайла се… Досить вже розмазувати шмарклі по палубі, Марк. Ця сука тебе використовувала як емо-ційну губку, кидаючи тебе і підбираючи, коли їй зручно. Ти хочеш помститись не менше, ніж я. Різниця в тому, що у мене вистачає духу це визнати.

– Ти зовсім їбанулась? Я не ненавиджу Кайлу!

Енн глибоко вдихнула і потерла скроні.

– Знаєш, мені навіть подобаються милі дурники.

Та от імбіцилів я не жалую. А тих, хто мене за таку тримає, —

взагалі ненавиджу. То не вішай мені лапші на вуха. Невже

ти сам не бачиш, як тебе ламає? Чи не ти там драматичні сцени з викриттям біля басейну влаштовував?

– І дізналась ти це від?..

– «Точно, стовідсотково, гарантовано, без сумнівів

не…»

– Я її колись вб’ю.

– Досить лицемірства, Марк. Декілька тижнів тому

ти намагався зробити те саме, що і я. Різниця в тому, що в одного з нас є фантазія і яйця.

– А ти знаєш, як схилити когось на свій бік.

– То ти мені допоможеш?

– Зовсім втратила розум? Тобі би чимось корис-ним зайнятись, не знаю, Бога знайди, плетінням займись.

Сходи до психолога. І заради всього святого, залиш мене.

І Кайлу…

Я підвівся, аби покинути Енн і цю розмову. Бажано, назавжди.

По її щоках потекли сльози. Вона схилила обличчя в складені на столі руки, її плечі беззвучно затряслись.

Я зніяковіло нависав над дівчиною і не знав, що робити.

Наче в дитсадку, коли, катаючись на гойдалках, зачепив но-162

гами дівчинку, яка підійшла занадто близько. Вже тоді батько вбив у голову, що в жодному разі дівчинка через мене

плакати не повинна. А тому, вперше в житті довівши когось до сліз, я відчув себе злочинцем, якого чекала найгір-ша кара. У вухах вже стояв свист батьківського шкіряно-го ременя.

Діяти треба було швидко. Нічого кращого не приду-мавши, я схопив свою «жертву» за руку, завів за дерево, аби вихователі не бачили, та обняв її, повільно погладжуючи її волосся, поки вона не перестала плакати. Скільки років минуло, а нічого нового я так і не придумав. Я ніяково

погладжував Енн по волоссю.

– Благаю, допоможи мені, – хлюпала вона. – Я більше так не можу. Сподівалась, після того «інциденту»…

– Ти так це називаєш?

– …після того інциденту вона змінить кабіну і більше

не захоче нас бачити, а вона почала приводити Антоніо кожен день! Кожен день! Наче навмисно в той час, коли я там!

Тепер навіть спати в тій кімнаті не можу!

Я продовжував погладжувати її волосся.

– Енн, а Антоніо це?..

Енн підвелась і приголомшлено подивилась на мене.

Навіть плакати перестала.

– Серйозно? Не знаєш ім’я того, хто відбив твою

дівчину?

– Ніхто її не відбивав. Кайла сама ніколи не хотіла бути моєю. Та й що мені дасть його ім’я? Вже занадто те, що я його бачив.

– Допоможеш мені?

– Чому просто не поскаржишся security?

Вона похитала головою.

163

– Думаєш, не намагалася? Результату нуль. Він офіцер

все-таки. Та й на що скаржитися? Що вона приводить хлопця у вільний час?

– А від мене чого хочеш? Щоб у пориві благородного

гніву я поліз бити йому морду? Після чого нас обох, звичайно, спишуть, і ми по-джентльменськи зникнемо в останніх

променях сонця? Кайла визнає поразку і звалить, а ти зможеш спокійно насолоджуватися корабельним життям і водити інших чуваків. Нічого не пропустив?

– Пропустив. Переспи зі мною.

Я закляк з ложкою напівшляху до рота.

– Це ти мене так підкупити намагаєшся?

– Це все, чого я прошу. Займись зі мною сексом.

– Вмієш ти екстравагантно вирішувати проблеми.

Ми навіть не вмикали світло. Темрява її кабіни огортала

наші тіла, і ми злилися з нею в поцілунку. Ми полізли на другий поверх, скидаючи одне з одного одяг.

Відразу ж стало зрозуміло, що ми в кімнаті не самі. Внизу почулося знервоване шарудіння. Ось для чого вона приве-ла мене сюди. Хоче нанести останній удар по Кайлі.

Я занервував. Нічого не виходило. Яка іронія. Тижні

чіплявся до неї, і у вирішальний момент, коли вона сама на-правляє тебе, не здатен зробити те, заради чого все розпочав.

«Тссс» – пролунав до болю знайомий звук у темряві, і я відчув, як низ живота покрив м’який дотик її губ, а потім

на мене опустилася волога теплота. Пульсуючі хвилі накочу-валися одна за одною.

«Увійди в мене», – прошепотіла вона. Енн стогнала

занадто голосно. Так, як це роблять у порнофільмах втомлені від життя і від себе акторки, рахуючи подумки гонорари.

Мене це тільки розлютило. Хотілось якнайшвидше все

завершити.

164

І тут з нижнього ліжка почувся ще один жіночий стогін.

Трохи слабший, він наростав і пришвидшувався, наче намагаючись перекричати Енн.

Енн закричала ще голосніше. Я ж очманів. Проте продовжував нарощувати темп.

Так тривало хвилин п’ять. Чоловічий голос з нижнього

ліжка глухо простягнув «ааааах» і все затихло.

За декілька секунд кімнатою ширились обережні кроки.

За шторкою не було видно, та по звуку зрозумів: вони зби-раються. Енн продовжувала стогнати.

Привідкривши перегородку біля ліжка, побачив

зникаючу у дверях спину офіцера і очі Кайли, спрямова-ні просто на мене. Наші погляди перетнулися. У цей момент я кінчив.

Двері зачинилися.

– Вибач, це нечесно стосовно тебе, – прошепотіла Енн у моїх обіймах. – Бачив її? Тепер вона точно не повернеться. А якщо навіть повернеться, зробимо це ще раз.

Без презервативу.

– Ну ти й збоченка! – розсміявся я. – Ти хіба

не боїшся?

– Кайли чи сексу без захисту?

– Обох. Для нас це рівнозначно небезпечні речі.

– Багато честі для тієї… – Тут вона протяжно позіх-нула. – Не боюсь я її. Та й тобі чомусь довіряю. А завагітніти все одно так просто не можу, навіть якщо й захочу. Колись

дуже довго намагалась. А якщо і залечу, то й добре, я давно

вже готова. – Вона запнулась, кинувши погляд на мене. —

Не зараз, звичайно. Просто у більш близькому майбутньому.

Її дихання стає все спокійнішим, переходячи в розміре-не ледь чутне сопіння. Що я щойно почув і що мені з цим

робити?

165

Глава 21

Посуд для наших дорогих гостей

Вони прийшли неочікувано. Офіцери зрідка приходять

у рум-сервіс. Настільки зрідка, що, я би сказав, ніколи. Зазвичай це рум-сервіс, як на мене або як на Мігеля, тихо, наче

корабельні пацюки, крадуться між офіцерськими каютами

та стукають у захищені електронним замком камери та чорт

знає ще якими методами.

Але ось вони були тут – у тихому ненависному і водночас такому рідному, виблискуючому металевим неприродним

світлом приміщенні, обставленому рядами металевих стела-жів із тарілками, склянками, келихами, кухлями і тисячами

видів іншого столового начиння, а крім того, їжі та напоїв, які я, як і будь-який працівник рум-сервісу, не упустив можливості покуштувати.

Як би там не було, вони були тут. Порушували мою

меланхолійно-розмірену ідилію, оповиту шумом посуду, що мився, стукався, розбивався, та веселими криками людей, з якими я провів кожен день останніх чотирьох місяців свого життя.

Зараз тут незвично тихо. Чулися тільки самовдоволені, злегка сп’янілі голоси офіцерів. Очевидно, когось вітали

чи то з днем народження, чи то із закінченням контракту, що врешті майже те саме. Працівники белбоксу ж причаї-лись, очікуючи, поки ті заберуться звідти і володіння їх ро-бочим і життєвим простором, і розмірений стук посуду, що переплітається з веселим викриком «Мяу» або іронічним «trough it over the board» – стук самого серця белбоксу – знову повернеться до їхніх рук.

Але найгірше тут було навіть не це.

166

– WTF is he doing here? – спитав я у Марі. Сенсу

в цьому питанні було небагато, адже вона так само як і я щойно повернулась із комірчини. Знати вона про їх появу звіс-но не могла.

– Оооу, хтось до сих пір ревнує?

– Нема до кого ревнувати. Просто менше за все мені

хочеться бачити тут цю італійську пику.

«Гаразд, є ще одне обличчя, що його мені хотілося б бачити ще менше, – подумки поправив себе я. – Але

про це краще не згадувати».

У цей самий момент предмет нашого діалогу глянув

просто на мене. Невже почув?

Ну і хрєн з ним. Хай чує, так навіть краще, думав я.

«Кацо!» – італієць поманив мене рукою.

«Me?» – показуючи на себе пальцем, здивовано пе-репитав я.

– You, you, – перекривляючи мою реакцію, повторив

він. – Там позаду хтось ще стоїть?

Цікаво, а що буде, якщо вдарити офіцера? Одразу спишуть чи ще на зарплату оштрафують? Якщо тільки спишуть, то навіть добре. Повернутися сюди вже точно не зможу, роз-мірковував я. Десяток італійських очей усіх кольорів весел-ки з цікавістю за мною спостерігали.

– How can I help you? – спитав. Уперше без робочої

посмішки. Дівчинка з аеропорту Хітроу не схвалила б. Клі-єнт завжди заслуговує на посмішку. Навіть якщо спить з твоєю колишньою. А ти спиш з його.

– Слухай, я тебе знаю?

– Навряд чи, – відповів я. – Особисто ми точно

не перетиналися.

– Хіба? – запитав офіцер і зобразив награно-задумливий вигляд. – Хм… а я от впевнений, що десь вже тебе бачив.

167

– Можливо хіба що чули.

Він злегка нахилився в мій бік і примружився, читаючи

бейджик: – Маааарк, вірно?

Пролунали стримані смішки деяких офіцерів, проте більшість присутніх лише, не розуміючи, спостерігали

за сценою. Хтось дискомфортно розкашлявся і голосно про-чистив горло.

– Марк. Так-так, десь чув це ім’я. Ах, так, від нашої

спільної знайомої. Хоча тепер вона повторює зовсім інше.

Він підморгнув мені і широко посміхнувся у свої аж занадто білі тридцять два зуби, ЯКІ ЗАРАЗ, СУКА, ВИБ’Ю!

Чиясь рука міцно вхопила мене за плече. Мігель.

– Вибачте, сеньйори, але нам треба повернутися

до роботи. Вам принести що-небудь прохолодного до їжі?

Бажаєте коли, спрайту, соку, айс-ті? – заговорив він, наче попереднього діалогу не відбувалося. На мене він навіть і не дивився, лише міцно тримав за плече.

Більшість з присутніх тут же перемкнулися на іншу

тему, зробивши свої замовлення. Лише тоді Мігель повернувся до мене.

– Принесемо склянки для наших дорогих гостей із чотирнадцятого поверху.

– Але ж, Мігель, на чотирнадцятому поверсі немає

склянок… – я запнувся. – Там лише кухня і… туалети. Мігель мовчки крокував коридором і голосно сміявся очима.

А може, то була лише гра світла.

Ми дивилися на офіцерів, що пили свої напої, і я думав, що ніколи в житті не буду користуватися рум-сервісом.

І сім’ї своїй забороню. І друзям друзям, із якими подорую, також. А ще я думав, що може мені й не таланить з коханням, але з людьми, що мене зараз оточують, зможу пережити що завгодно.

168

Я дедалі більше запитую себе, чому на кораблі, чи в Одесі, чи в Нью-Йорку, Квебеку, Халіфаксі чи хоч в Доброславі – в будь-якому кутку цього різнобарвного божевільного

будинку, де не візьми, шукаю того, хто дасть мені якщо не любов, то хоча б імітацію прихильності, аби тільки не виконувати цю важку роботу – любити себе самого.

Може, в тому і корінь більшості моїх та їхніх проблем. Може в тому і корінь кораблядства. Страх роздивитися, по-справжньому роздивитися себе – того, хто завжди в думках – сталий, неосяжний і недосліджений, який

сам про себе все розуміє і не потребує доказу, наче пейзаж, на якому розвивається внутрішнє життя. Роздивитися і спитати, чесно спитати себе: подобається мені те, що бачу? Думаю, багато хто не зрадів би відповіді. Боюся, серед цих багатьох можу бути і я.

– Кому ти там посміхаєшся? – вириває мене з розду-мів Марі. – О Боже, може вже досить? Ти намагаєшся весь

корабель підчепити?

Чесно кажучи, я й не усвідомлював, що посміхаюсь, поки вона не заговорила. Говорила вона таки часто, що в принципі мені подобається, але після того, як Анрі

покинув рум-сервіс і під протекторатом свого бойфренда

став працювати хостес, говорила вона тепер тільки зі мною.

Оскільки кількість діалогів збільшилась, а їх інформацій-на наповненість залишилась на попередньому рівні, слухав

я її тепер удвічі менше.

Нарешті я зрозумів, у чому проблема: останні секунд

тридцять я посміхався індійській дівчині з охорони. Дівчина спочатку здивовано дивилася на мене, потім почала посміхатись у відповідь.

– Даремно я тебе відмовляла від Енн. Ти такий самий, як вона. Ви, серби, всі такі.

169

– Скільки тобі казати, я – не серб, я – українець.

– А тут різниці немає: що серби, що українці. Була

я з одним українцем, точно такий самий…

– Що-о-о? Ти була з українцем? Де? Коли я це пропустив? Я його знаю?

Не дуже вірилося, що вона й справді зустрічалась з кимось з «пайсано», але цікаво послухати, що вона може

наплести. Наш стиль життя робить такі історії цінни-ми самі по собі. Без необхідної прив’язки до об’єктивної

реальності.

Але замість відповіді вона тільки закотила очі:

– Я не як ти, Кайла чи більшість з цих бабалу. —

Вона обвела пальцем крю-мес. – Не роблю свої стосунки

предметом суспільного багатства. І тобі цього не дозволю.

А ти би зав’язував. Я знаю, що ти і Енн натворили. Перестав

би ганятись за Кайлою, нічого доброго це не принесе…

– Причому тут вона? Наче я знав, шо так вийде. Між

іншим, могла б і попередити, що вони разом живуть!

– Я тоді ще не знала.

– Зручно. Коли це потрібно мені – нічого не знаєш.

А як Кайлі, Енн, чи ще-комусь – то будь-ласка, розпишіть-ся. Тут вони в мене вже сидять! Я собі ще з десяток таких

на цьому кораблі знайду!

– Тссс… Аа, – видала характерну відповідь Марі. —

Це що, змагання по твоєму? Виграє той, хто болючіше зробить та більше з ким переспить?

– Ні, Марі, це не змагання. Швидше п’яна бійка

в крю-барі. Виграє той, хто в кінці все ще на ногах і зможе

без огиди подивитися в дзеркало.

Марі мовчки встала, зібрала свої тарілки, залишки їжі

та напоїв і попрямувала в бік виходу. Відійшовши десь на два

метри, вона зупинилася біля дверей, повернулася до мене

170

і сказала: «Даремно я тобі дала номер, даремно. Тобі не дівчина потрібна, а психіатр».

Я хотів запитати, чи є в неї знайома красива психіатор-ка, але вона вже зникла за дверима.

Мій графік продовжує потрохи пожирати мене живцем, поки я перетравлював останні потрясіння. О 20:30 починав

працювати, о 00:00 – годинна перерва, після якої сім годин

минують у намаганні встигнути все, що навалили на нас не-досяжні очікування нашого супервайзера. І так день у день —

без вихідних і будь-яких перемінних.

За півгодини до кінця робочої ночі я якнайшвидше завершував свої обов’язки і, поки Даян не помітив (або вдавав, що не помітив), звалював у кабіну до Енн. Ми проводили останні кілька годин перед її брейком обнімаючись, досипаю-чи або займаючись речами трохи цікавішими.

Проблема лише в тому, що сексу більше немає. Життя – доволі іронічна сволота. Після всього, що ми накої-ли, коли Енн уже готова на все, я втратив будь-яке бажання.

І її це наче тільки більше розпалює. Можна сказати, прокинувся спортивний інтерес.

– У тебе хоч секс до мене був? – важко зітхає після

двадцятихвилинних намагань мене «завести». У відповідь

лише істерично сміюсь. Якби в каюті був ілюмінатор, з радістю в нього зараз стрибнув. Закінчив би все в кращих традиціях Мартіна Ідена.

– Сама як думаєш? Ти ж із моєю колишньою, так би

мовити, дуже близько знайома. Йди до неї і спитай. Вона

і участь брала і спостерігачем встигла побувати, дасть тобі

максимально розгорнутий відзив.

– Із нею такого не було?

– А це важливо?

– Відповідай.

171

– Такого – ні.

У темряві її кабіни я бачив лише оголений силуєт, але

відчував, як вона свердлить мене очима, рукою стискаючи

мій безвольний орган.

– Тоді може… ти себе винним перед нею почуваєшся?

Я мовчав.

– Може, повернешся до неї і ще раз спробуєш?

А якщо вийде? – Вона стиснула руку сильніше. – А може

ти мене просто не хочеш?

– Не втрачай розум. – Я дивився в темряву, де за моїми відчуттями повинно бути її обличчя, і намацавши рукою

щоку, наосліп поцілував. – Справді хочеш, аби це зробив?

– Ні, звичайно. Але тобі треба розібратись у собі.

– Вона мені вже точно в цьому не помічник. І повертатись точно нікуди не буду. Минуле повинно залишатись

там, де воно є. Якщо мене чогось життя навчило, то цього.

Енн трохи ослабила хватку. Я видихнув. «Це що, – подумав, – я пройшов якийсь психологічний тест? Ще трохи, і ця дівчина візьме мене за яйця. Буквально».

– Якщо не Кайла і не я, що ж тоді не так?

– Думаю, я сам. Неправильне харчування, недосипан-ня і все це корабельне життя. Сектор приз на барабані —

коник нікуди не їде, літачок не злітає. Ти повинна розуміти, що, можливо, навіть близькості у нас вже не буде зовсім.

Хочеш, давай розійдемося. Я все зрозумію.

Щойно промовив ці слова, одразу відчув полегшення.

Наче зняв зобов’язання перед самим собою. Зробити щось зараз я все одно не в змозі, як би Енн не старалась. І чим більше

вона старалась, тим більше її шкода. І навіть гірше: шкода самого себе. А це почуття ніколи мені нічого гарного не обіцяє.

Згадався дві тисячі дев’ятнадцятий. Морозний грудне-вий ранок. Я розплющую очі. В голові прохолодна ясність, 172

незважаючи на те, що напівживим доповз до ліжка о годині

третій, і всі попередні події огортає загадковий димок алко-гольної інтоксикації. Повільно спускаю ноги з ліжка і, дивлячись на гілки дерев, що схожі на тонкі лінії розлитого по склу

чорнила, пірнаю в домашні капці. Щось не так. Замість руху

вгору моє тіло летить у зворотному напрямку, все ближче

і ближче до землі.

Бам! І ось я лежу, розпластавшись на прохолодному лінолеумі своєї кімнати і розглядую візерунок. Ніколи раніше

не доводилося розглядати візерунок лінолеуму.

Цікаво, і що ж це має бути? Здається, за задумом вироб-ника візерунок має нагадувати дерев’яні дошки. І тут я відчув дивну душевну близькість. Не до візерунку – до абстрак-тного дизайнера, до того незнайомця, що все це створив.

Хтось же їх проєктує, ці візерунки на лінолеумах, хіба не так?

Ми би з цим «кимось» навіть могли би стати друзями.

Врешті він зовсім такий, як я. Живе своїм життям, має, напевно, якісь мрії, в перервах між сном, туалетом, проліта-ючими в один кліп ока вихідними та сварками з набридлою

за п’ятнадцять років жінкою, з якою не розлучився тільки

з почуття обов’язку перед дітьми, суспільством, обітницею, домом, іпотекою, компаніями з мікрозаймів, колекторами не-доброзичливого вигляду і взагалі всією тією фігнею, що на-крутила наша цивілізація за кілька десятків тисяч років свого існування.

І ось він волочить ноги на свій ламінатно-лінолеумний

завод, де ще один день приділить кресленню ліній різних

форм, товщин і розмірів, що в результаті складаються в подобу обробленої деревини, дорогого каміння чи будь-якого

іншого матеріалу – що тільки замовнику цієї шарашкіної

контори в голову зайде. І результат його роботи обманює

зір і гаманець, змушуючи на секунду відчути, що великий

173

шматок фарбованої резини, то насправді щось набагато краще, ніж низькопробний продукт для збіднілого пролетаріа-ту найбіднішої країни Європи.

А так дивишся – і не такий же той пролетаріат і збід-нілий, он як живе, який вигляд має підлога в його будинках.

Хочеш: і необроблене дерево тобі, хочеш – і мармур, хочеш – і плитка якась, та хоч діаманти туди наліпи, аби тільки відчуття прекрасного не страждало.

Але оскільки цей бідака, що займається таким важливим

суспільним обов’язком, як проєктування візерунків на ламі-наті, занадто вже схожий на мене, то чхати він хотів і на лінолеум, і ламінат, і на дерево, і навіть на мармур – та й, в принципі, на будь-які матеріали, що йому доводилось імітувати

за довгі роки остогидлої праці. Та якщо згорить той завод

від якогось нещасного випадку (чи конкуренти допоможуть), для нього, у підсумку, й не зміниться нічого.

Тому ці дошки, видрукувані на лінолеумі, схожі

на справжні тільки для того, хто дерев’яних дощок у житті не бачив. Боюся, із мармуровим лінолеумом відбувається та сама історія. Як і зі всім іншим у нашій країн. І зі мною

у тому числі.

Розплющив очі. Так… докотився – вирубило просто

на підлозі. Намагаюся підвестись – але тієї ж миті повертаюсь у попереднє розпластане положення. Ще раз – безу-спішно. І тільки тут розумію: ноги не слухаються. Все тіло

пронизує гострий необмежний біль, такий, від якого не сховатися навіть під тонною ламінату. Я починаю блювати.

Ну, зрозуміло: я вмираю. Хоч би в кімнаті прибрав.

Ну це вже ні, я вже точно не допущу, аби моє забльоване тіло

знайшли в такому срачі! Наплив адреналіну підносить мене

вверх, до телефону, номеру сто три і виклику швидкої на останньому диханні.

174

«Вітаю, юначе, – каже лікарка, що від сили на років

п’ять старша за мене. Її пухлі червоні, більші за мої перспективи на щасливе майбутнє губи розтягуються в самовдово-леній посмішці. – Ви зараз відчуваєте те саме, що жінка під

час пологів».

Охуєнно, думаю я. Новий досвід. Завжди мріяв і навіть

не здогадувався.

Потім був місяць болю, новий рік на каші з водою, ан-тибіотиках та нескінченні літри води, води та ще раз води.

І як я одразу не здогадався? Спочатку я не міг нормально займатись сексом, потім – туалет по двадцять

разів на день, а потім одного чудового ранку, як вишень-ка на цьому торті із фекалій, від болю відмовляють ноги.

Прекрасний час, аби пережити це знову. І я здається вже

на фазі два.

– Може тобі віагри купимо, – повторює Енн, поки

злазить з ліжка. Вона нахиляється над рукомийником, спо-ліскує рот і продовжує: – В наступному порту. Я можу з тобою сходити, якщо хочеш.

– Мені треба до лікаря, – відповідаю. Ми стоїмо посеред маленького душу її кабіни і гарячі струмені води сті-кають по наших тілах. Вона розчаровано дивиться кудись

крізь мене. – Очевидно, до уролога. Нормального, євро-пейського. А цього не станеться до кінця контракту. Тобто до кінця наших відносин залишаються у нас тільки …

ну, ти думаю зрозуміла. Якщо хочеш розлучитися, я тебе

зрозумію.

– Тобі є куди після контракту їхати? – ігнорує мої

слова Енн.

– Га? Ну, я щось придумаю.

– Поїхали до мене?

– Куди – до тебе?

175

– В Зімбабве. У мене квартира в столиці. Зможеш по-жити. Та й лікарі там також є непогані. А поки спробуємо

тобі віагру купити.

Вона повертається на свій другий поверх і поляскує рукою по подушці поруч. До сих пір не можу уявити, що в неї

в голові. Нащо їй це все? Було б ще зрозуміло, якби я ви-трачався на неї, подарунки якісь робив, але ми з нею навіть

не ходимо нікуди. Чи вона просто колише вітер, піддавшись

секундним емоціям?

Одна важлива для мене людина сказала, що дівчата, як інтернет: у відповіді на запит у пошуку видається не найбільш правдиве, а те, що хотіла би почути більшість. Ось

тільки до більшості себе ніхто ніколи не відносить. Починає здаватись, що це зворотна ситуація з Кайлою – тепер

Енн відчуває ту дивну залежність, що мав я. Щонайменше, її поведінка нагадує мою власну. Бажання утримати того, хто

тобі не належить, за будь-яку ціну. Зводить з розуму. Шкода, якщо вона на гойдалках, з яких сам так тяжко зліз. І як по-водитися? Я був з обох боків, а який у підсумку висновок?

Та той же, що і з початку. Банальності на те і банальності, що ближче всього до істини. Перше – бути з нею чесним.

У всьому, що має значення для обох. І друге – ставитися

так, як хочу, щоб ставилися до мене.

А якщо знову відчую, що вона віддаляється? А чесність

і хороше ставлення лише розбещують? Я це відчув і розлучився. І що? Страждав ще два тижні опісля. Навіть поруч

з іншою. Говоріть одне з одним, чорт би вас міленіалів забрав! Віддаляється – скажи. Щось не подобається – обго-вори. Відчуваєш, що кохання щезає – зізнайся як є.

Це б я порадив собі тритижневої давності. Я не шкодую, що розлучився. Краще зробити і пошкодувати, ніж не зробити і пошкодувати. Це моє кредо.

176

Лише шкодую, як це зробив. Недолуго, з другої спро-би, занадто мелодраматично. Як ображений маленький хлопчик, що викидає зламану іграшку. Не хочу більше ранити людей. Хм… але є ще варіант, що це може все бути лише в моїй

голові та не стосується реальності. Все-таки це Енн. І я вже

бачив, на що вона здатна. Щонайменше поговоривши, буде

шанс докопатися до істини. Або хоча б укріпитися в рішу-чості все закінчити.

Засинаючи, Енн шепоче «I love you», а я відповідаю

на запитання про моє сексуальне здоров’я – наскільки

погано це видається? Я казав ці слова тільки одній дівчині… для мене дуже серйозно. Наче беру на себе зобов’язання, тільки промовивши. Тому зазвичай «like you»,