Текст книги "Кораблядство"
Автор книги: Сергей Кондратов
Жанры:
Повесть
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)
137
– Нащо вони до туалету склянки беруть?
– Хто вони? – позіхаючи, спитав Мігель.
– Ну ті, для кого цю об’яву повісили. Раз повісили, хтось це, значить, робить. – Я показав на білий аркуш паперу, скотчем приліплений на сріблястих дверях навпроти нас.
Слова «склянки для пиття» та «дисциплінарна відповідаль-ність» були виведені особливо жирним, можна сказати, погро-жуючим шрифтом. Цікаво, а бувають склянки не для пиття?
– А чого б комусь і не брати, склянка – така річ, що завжди може стати в нагоді.
– Навіть у туалеті?
– Комусь – може навіть у туалеті.
– То ти з собою також їх туди береш?
– Ні, я не беру. Я коли туди йду, в мене вже при собі.
– А хто ж тоді бере?
– Є в мене кілька ідей. Думаю, краще про це капо
спитати. Ей, капо! Не просвітиш, нащо люди тут до туалету склянки беруть?
Але капо нас ігнорував. Він замріяно, але наполегливо
копирсався в носі, думаючи про щось своє. Та й взагалі його
вигляд справляв враження людини надзвичайно зайнятої
і, вочевидь, на дурні питання часу в нього не було.
У якийсь момент, втомившись від такої напруженої ак-тивності, протяжно позіхнув, замінив руку та сперся на велику пластмасову коробку, щільно напханою усім, що залишилось від ніким не з’їдених, іноді навіть і не розпакованих
замовлень на сотні доларів: тортів на честь ювілеїв чи днів
народження, італійських паст, профітролей та інших над-лишків зіпсованого західного суспільства.
Можливо, він думає про проблеми надмірного споживан-ня і що рівень викинутої невикористаної їжі в США щороку
перевищує тридцять шість відсотків. Ще в класі дев’ятому ви-138
читав це в якомусь глянцевому журналі, на одній зі сторінок
якого підстрижена під каре модель у мокрій майці, крізь яку
просвічувалися її налиті молодістю груди. Своїми томними
чорними очима вона заклично дивилася мені просто в душу.
Якщо напружити всю свою увагу, на майці можна помітити зображення принцеси Діани і напис «She died. Maybe it’s time to let her rest in peace?». Поруч з моделлю так влучно
розташувалась стаття про проблеми консюмеризму в США
та західному суспільстві в цілому.
І до чого це взагалі, думав я, обережно ховаючи журнал
за бачок унітазу. Стаття мене спочатку не дуже й цікавила, але
так вже вийшло, що повертався до неї регулярно, тому інфор-мація ця в’їлась у мою ніжну підліткову свідомість, здається, назавжди. Цікаво, як багато всього міг би я запам’ятати, якщо б поруч розміщували зображення моделі з каре в мокрій майці з мертвою принцесою Діаною.
Поки я падав у цю кролячу нору з підліткових спогадів, двері ліфта відчинились, і капо, не припиняючи зосереджено
досліджувати глибини своєї носової порожнини, зник у роз-зявленій порожнечі ліфта.
– І що це було? – продовжив я допитуватись Мігеля.
– Ship life, – знизуючи плечами, відповів він. —
Я, здається, знаю відповідь на твоє питання. Точніше, знаю
того, хто знає, – через драматичну паузу додав і посміхнувся він.
Посміхнувся самими очима. Коли він так робить, особливо нагадує мого діда. Якщо б той був мексиканцем і працював буфе-стюардом на кораблі.
Мігель же взагалі мужик хороший. До того ж людина
досить цікава і неоднозначна. Важко зрозуміти, жартує він
чи говорить серйозно, і тільки очі, що часом хитро поблиску-ють, можуть його видавати.
139
Двері ліфта відчинились, і за чотири секунди ми опинились у белбоксі. Ми називаємо так рум-сервіс, але чого
ми його так називаємо, ніхто відповісти мені так і не може.
Засипана прахом працівників, що вирушили в останній
круїз, залита сльозами звільнених буфе-стюардів, одна зі ста-родавніх таємниць корабельної англійської, на розкопуванні
якої можна було б побудувати наукову кар’єру.
Скільки монографій можна написати тільки з історії того, чому віник тут називають іспанським словом
«escopeta», яке перекладається як «дробовик». А тому, коли супервайзер кричить замученому дванадцятигодинни-ми змінами латиноамериканцю, який до того ж з цим супервайзером у ненайкращих стосунках: «Capo, take escopeta and clean this area», – ситуація набуває досить іронічного харак-теру. І у відповідь цей нещасний чувак своїми червонющими
очима з травмованими капілярами дивиться на того нещасного супервайзера з тих нещасних Філіппін так, що, здається, зараз і справді десь дістане ту кляту ескопету і таки зачи-стить територію.
І коли вони носяться по тим кораблем з тисячами замовлень, у них «brata». Що таке «brata» і звідки воно взя-лося, ніхто в душі не… кхм-кхм, не має ніякого поняття, але, тим не менш, це обов’язково «brata, capo, brata».
То чи варто казати, що зайвий раз у буфеті я намагаюсь
не з’являтися.
Як не крути, слова – то важлива і цікава штука, і на цьому морському піджину можна було б побудувати кар’єру філо-лога. Та будемо чесні, якщо вже ти продаєш своє тіло і душу
за шістдесят три долари на день плюс чайові, безкоштовну
їжу та ліжко в чотириметровій коробці, на дідька тобі зда-лася та наука і, тим паче, та філологія?
140
Усе, про що мрієш, це сон та виживання до кінця
контракту.
Ми входимо до белбоксу, та першим чином Мігель
м’яко кладе руку на плече моєму колишньому сусіду по каюті, який без попередження від мене звалив і якого за всіма
правилами корабля за тиждень перевели працювати до колишнього сусіда по каюті.
Тепер Омар (так звати цього милого індонезійського
хлопця) жив зі своїм пайсано і ділив туалет з кабіною поруч, себто з Мігелем.
– Капо, нащо ви в туалет склянки носите? – довго
не мусолячи, перейшов одразу до діла мій колега. – Не зро-зумій хибно, ми не засуджуємо, просто, так сказати, задоволь-няємо культурний інтерес.
Омар ніяково вишкірив зуби. Хлопець він спокійний, я навіть ніколи не бачив, щоб він злився на когось чи голос
підвищував, хоч кадри тут (і я – в тому не виняток) заслуго-вують часом і на гірше. Помітивши його зніяковілість, і сам
відчув певний сором за нашу нетактовність.
– А, ну так деякі наші пайсано після туалету використовують не папір, а воду. І через те, що біде тут немає, доводиться використовувати що під руку потрапить.
– І під руку потрапляють склянки? – приголомшлено уточнив Мігель.
– Ну звичайно, – прийшов на виручку колишньому
кабінмейту я. – Ми все ж таки в ресторані працюємо.
– Вочевидь, – додав Омар і постукав пальцем
по скроні.
Я пирснув, і мій здавлений сміх залив залізні стіни
рум-сервісу. Майже одночасно, як наступне в ряду домі-но, що падають, розсміявся і наш просвітитель, а за ним
141
і присутні при цій розмові Даяна, Анрі, Сангіт – кожне
близьке обличчя для мене на лайнері.
І тільки Мігель хитро посміхався, поблискуючи очима.
Глава 18
Початок чогось нового… 9 грудня
І знову я буду нити тобі про свої проблеми. Вже вибач
за це.
Минуло три дні з тих пір, як ми розбіглися. Істерична
ейфорія уляглася, і на зміну мій і без того дірявий дах почав
розвалюватися. Краще зробити і пошкодувати, ніж не зробити і пошкодувати, чи не так, Марку?
От здається, ти й починаєш виконувати другу половину свого кредо. Чому ж тоді хочеться повернути все назад?
Приповзти до неї, попросити вибачення, здатись на милість
переможцю? Вона ж це зробила, і нічого.
Ага, бляха, нічого, відповідаю собі. І як це для неї закін-чилося? Та й не в тому справа. Ми з нею на різних позиціях.
Вона була впевнена, що я її прийму. І таки не помилилась.
У мене ж такої упевненості немає. Бляха, про що я думаю? Яке до біса повернення? Невже так швидко забув
страждання від залежності: від її відсутності, від при-сутності, від уваги, що вона приділяла не мені, від того, як кожну жилку тіла трясло від однієї думки, що в цей момент хтось ще торкається її. Невже забув усе так швидко, аби тільки повернути рідкісні хвилини ейфорії? Та ну його
нахрін.
Сподіваюсь, у мене вистачить самоповаги, аби не повертатися до тих, хто мною нехтує… але, звідки я знаю, що вона
і взаправду нехтувала? Нащо моя збуджена свідомість із ко-142
лод та дитячої наївності вибудовує повітряні замки для звичайних квартирантів корабельних стосунків? Мені вже давно
не шість років, а я ще керуюсь уявою, коли не здатен віднайти логіку. І тому маленькі чоловічки моїх уявних поселень так
ніколи і не переїхали. Лише переховуються і чекають свого часу.
Напевно, Кайла приділяла мені якусь увагу – наскільки
це було можливо в рамках корабля. Іноді надавала перевагу
друзям (і нехай навіть не друзям) переді мною, але яка нахрін різниця? Я що, одружуватися з нею зібрався? У будь-якому випадку, все повинно було закінчитися разом з контрактом. Так завжди відбувається.
Знаю тільки один виняток, коли мій знайомий кинув
корабель заради подруги, на що кожен (та і я, якщо вже зі-знатись) думав, що він вчиняє дурню. Але ми виявилися не-праві і у них, здається, все вийшло, і зараз вони прожива-ють свою американську мрію. Ось тільки це не моя історія.
Я в безодню ні за ким стрибати не збираюсь. Уже точно не за тою, хто для мене того ж ніколи б не зробила. Яке
там «почекати до кінця контракту»? Яке «повернути все
до попереднього»? Гормони в моїй голові мені останні клепки повибивали.
Зізнаюсь, хочеться, щоб вона знову прийшла. Але якщо
вже говорити по правді – тільки аби їй відмовити. Може
я й мудак, але не розмазня.
«Ага, не розмазня, хоч би сам собі не брехав...» – відповів голос у голові.
– Ти чого там залип? – трохи низький, з приємною
хрипотою голос Марі вирвав мене із замкнутого кола нав’яз-ливих думок. Я сидів із ганчіркою в руці, і вже хвилин двадцять натирав одне й те саме місце під умивальником. – Нам
би непогано закінчити до завтрашнього ранку, як гадаєш?
143
У відповідь я лише незадоволено угукнув, кинув мій
робочий інструмент у відро з миючими засобами і вийшов
з комірчини.
– Ей!
– Щось ще хотіла? – гримнув я, скоріше нариваю-чись на суперечку, а не очікуючи на відповідь.
– Взагалі-то так. Анрі написав. Просив подивитись
повідомлення в WhatsApp. Тільки перед тим, як це зробиш, будь-ласка, сядь і заспокойся. Тобі не сподобається.
Серце відбивало у скронях переривчастий ритм. Я приблизно передчував, що побачу. Повільно вдихаючи та видихаючи, секунда за секундою повільно пригальмовую ритм.
Відкриваю цей проклятий додаток.
«You were right from the start and made right choice to break up with her» – чорні жирні букви під двадцятисекунд-ним відео назавжди в’їдаються в мою свідомість.
Попсова латиноамериканська пісня розриває динамі-ки крю-бару. Той самий офіцер тримає під талію Кайлу, мою
(ні, ніколи вона не була твоєю – нагадую собі) Кайлу. Вони
повільно, трохи не в такт переступають з ноги на ногу, ко-лишня піднімається і, посміхаючись так само, як посміхалася
мені, кричить щось йому на вухо. Офіцер якось розгублено
ніяково зубоскалить у відповідь. І моя екс-дівчина цілує його
в шию, потім ще вище – поки не добирається до самих губ.
«Непогано, – ціджу скрізь зуби, не відчуваючи і не чуючи нічого, окрім глухого биття барабанів у скронях, – хоч
щось ти таки винесла з наших стосунків, дорогенька. Неда-ремно стільки разів з тобою це виробляв». Кайла бере офіцера за руку і відводить кудись за кадр. Відео обривається.
«Вона так увесь вечір до нього чіпляється» – прихо-дить наступне повідомлення і забиває останній цвях в труну
цього Франкенштейна, що я здуру думав оживити.
144
Та чим узагалі в дідька займаюся? Про що взагалі думаю? Це ж я її кинув, я все закінчив, а тепер і далі буду страж-дати, як чотирнадцятирічна дівчинка?
– Комусь тут серце розбили? – питає Марі, і її голос пройнятий іронією. Мені хотілося закричати. Але, зробивши над собою надлюдські зусилля, я награно розсміявся. Наче злодій у диснеївському мультфільмі. Поки
я тут вичищаю бісові рукомийники, вона трахається
з офіцерами. Та й чому б і не трахатись, врешті-решт?
Непогано влаштувалась, і молодець. Щасливого круїзу
і до побачення!
Марі подивилася на мене з подивом. Можливо, реакція
було не тою, на яку очікувала.
– Комусь мізки на місце вправили, – відповів. —
Тепер уже точно знаю, що був правий. Тепер – я точно
вільний.
«Дякую, Анрі, – пишу у відповідь. – Ти не уявляєш, наскільки полегшив мені життя. Знаєш, один мій пайсано
дуже точно описав життя тут одним влучним словом «кораблядство». На жаль, не знаю, як адекватно перекласти
його англійською. Та це й неважливо. А важливо те, що тепер я ним насолоджусь цілком».
– Марі, пам’ятаєш, я жартував, що спитаю номер Енн, коли прийде час? Жарти скінчились: час прийшов.
– А мені що з того буде?
– Я не втрачу розум і не з’їм тут тебе заживо.
– Заманливо. Але не думаю, що вона для тебе хороша
пара, – вона підійшла ближче, наче боялася, що в комірчи-ні нас хтось підслухає. – Вона занадто… як би сказати… до-брозичлива. Не думаю, що ти хотів би зустрічатись з такою
дівчиною.
Увімкнув відео і повернув до неї телефон.
145
– Ну й прекрасно. Хто сказав, що я шукаю пару?
Досить
Марі трохи скривилася, дивлячись на екран:
– Не треба так все обрубувати. Ви все ще знову
можете…
– Нічого там обрубувати, там все давно вмерло і згни-ло. Я його застрелив, полив бензином, спалив і закопав. То
ти даси номер?
– Добре-добре, Казанова. Тільки не кажи, що це від
мене. Вигадай щось: знайшов у телефоні, коли попросив в інтернет зайти, заплатив комусь, вкрав, підслухав, погрожував
розправою, якщо кабінмейт не поділиться, – що завгодно, але без мене, о’кей?
– А хто її кабінмейт?
– Не переводь тему! Залізай в це без мене, о’кей?
– О’кей-о’кей.
– Ти впевнений, що справді того хочеш?
– Вперше за довгий час на цій посудині.
«Hello!;) Не впевнений, що мене пам’ятаєш, але не хотіла би погуляти зі мною в Маямі?»,
«Хах, привіт. Пам’ятаю. Ти де мій номер дістав?»
«Скажу, якщо вийдемо погуляти».
«Марі дала?»
«Точно, стовідсотково, гарантовано, без сумнівів
не Марі».
«Зрозуміло. Вона точно дала мій номер».
«А тебе не проведеш».
І смайлик, аби не занадто агресивно. «Хай там як, роз-повім всю правду і здамся до відповідних органів правопо-рядку, якщо вийдеш зі мною погуляти. Я пригощаю».
Відповідь надійшла не одразу. Енн трохи поламала-ся, понапускала на себе поважності, але врешті погодилася.
146
Того ж ранку я чекав біля крю-офісу. З’явитись вона
повинна була ще п’ятнадцять хвилин тому, але на горизонті
не видно було нічого, окрім розчарування.
«Зустріч відміняється?»
«Вибач, – відписала вона, – Тільки закінчила. Якщо
хочеш, можеш підійти до мене. 3345 – номер кабіни».
Доволі швидко, подумав, спускаючись сходами. Знай-шовши потрібний номер в ряду десятків однакових дверей, я постукав. Тиша. Постукав ще раз. Тихе шарудіння по той
бік тривав кілька хвилин, і ось Енн причинила двері. Тонка
смужка жовтуватого електронного світла вихопила смугляве
тіло з темноти. З одягу на ній було тільки спіднє.
– Хочеш зайти? – позіхаючи питає вона.
Аж занадто швидко, думаю я, і замість відповіді на її питання, яке насправді навіть не питання, просуваюсь у тонкий
лаз причинених дверей.
Я стою перед нею, майже роздягнутою, в напівтемряві
і по-дурному посміхаюсь.
– Скільки тобі років?
– Достатньо, аби зробити щось типу цього, —
приобіймаю її і цілую в губи. Вона не відсторонюється, але
й не відповідає. Так, це вже занадто.
– Але насправді? Скільки? – повторює питання, щойно наші губи відсторонюються.
– Двадцять п’ять.
– Такий молодий, – шепоче.
– А тобі скільки? – питаю я, намагаючись розгледіти
виблискуючі в темряві лінії її стрункого тіла. Вона дивилась
на мене, чомусь сумніваючись.
– Двадцять сім, – повільно смакує ці слова, як десерт, що спробувала вперше.
147
– Ну от і прекрасно, – відповідаю і знову наближа-юсь до її губ. Відчуття, наче Енн лише терпить мою присутність. Я відпускаю і відступаю крок назад. – Вибач, якщо
це занадто. Якщо тобі некомфортно, я краще піду…
– Ні, можеш залишитись. Якщо дійсно хочеш.
Дивлюсь на неї і намагаюсь прочитати думки на сяю-чому в напівтьмі світильника обличчі. Я щойно поцілував
її – двічі, а вона реагує так, наче розмовляємо про погоду.
– У мене дві з половиною години брейку.
– Якраз вистачає, аби доїхати до центру, погуляти і по-сидіти в кав’ярні.
Вона задумливо вдивляється в мої риси, наче поки спав, на обличчі хтось рівним почерком вивів загадки, і зараз вона
намагається розгадати, хто, бляха, має доступ до фломастерів і мого обличчя, поки я сплю. Особливо, до фломастерів.
Але загадок бути не могло. Більшої ясності намірів у цій
чотириметровій кабінці годі було й шукати.
– Добре, давай тільки я одягнуся?
– Не проблема, почекаю. Чесно кажучи, так мені куди
більше подобається.
– Ще б тобі не подобалося, – відповіла вона і усміхнулась. Її яскраво-білі, наче з реклами «Лакалут», зуби ви-блискували в сірому просторі.
Ми вийшли з її кабіни за хвилин п’ять і вирушили
до гейту, виходу з корабля.
– Ваш ламінекс і I-95, – механічно говорить філіппін-ка на виході, поки простягає руку до моєї супутниці. Та розгублено дивиться на мене.
– Ой, я забула, – тихим, злегка переляканим тоном
прошепотіла нова знайома.
Десятки шкільних учителів в унісон, єдиним потоком
лунали із минулого, доносячи одну безсмертну фразу. Споку-148
са сказати її була завелика. Але на кону стояло забагато, тому
я лише посміхнувся і відповів: «Не страшно, давай повернемось і візьмемо».
Чесно кажучи, я не знав, на що себе підписував, пропо-нуючи. Просто прикривався кращою версією. Стандартна
акція для перших трьох побачень. Проте вся гра дуже швидко закінчується, коли така кількість гребінців, шампунів, пар-фумів, пігулок, шоколадок, біжутерії, косметики невідомого
мені призначення, розкиданих чайових, документів, папе-рів, меню, телефонів (навіщо дівчині три телефони, я навіть
замислюватися не хотів), зарядок від них, навушників, зарядок від навушників та більше й глибше розширяючись —
купа цього мотлоха випадала з її шухлядок, з-під ліжка, з ко-робок у шафі і навіть під матрацом. Боже, скільки мотлоху
дівчина може засунути на чотири квадратних метри площі, думав я, заворожено спостерігаючи, як вона раз за разом пірнає в цей океан речей. І з кожним разом вона наче згадує, куди поклала потрібне, пірнає в якийсь дальній кут. Десятки пластмасових, металевих та паперових виробів, переважно китайського виробництва, видають характерний шелест, поки маленькі ручки розгрібають їх на різні боки. Вона невдоволено виплескує своє «тцццц» (зовсім як Марі, подумав у той момент) і пірнає в інший бік.
Так продовжується хвилин п’ятнадцять. Уже й не віри-лось, що ми кудись виберемось.
У принципі, до того моменту я взагалі вже ні в що не вірив і був не впевнений, чи ще чогось тут хотів, а тому поду-мував запропонувати їй зустрітися наступного разу і відклас-ти цей задум на коли-небудь, на ніколи.
«Тут! – вигукнула вона і підняла над собою потрібні
документи, захекано, важко переводячи подих, з останніх
сил вирвавши перемогу з цього хаосу. – Ну що, пішли?»
149
– Пішли, – я оглянув кабіну. Після того як вона
силою повпихувала всі ці гори речей назад, мені аж не ві-рилось, що така сила-силенна речей тут і справді могла розміститись. Якась просторова ілюзія, не менше.
Дзвінкий гуркіт дверей, що зачинялися, наздогнав нас уже
десь посередині коридору.
Ми як могли спішили до виходу, коли вона різко зупи-нилась і подивилась на мене, наче позаду був маніяк із фільму жахів, присутність якого відчуває, але до останнього бо-їться озирнутись, аби підтвердити свої передчуття. Проте
і не зробити цього не може. І ця її невизначеність лякає і роздирає із середини.
«Я, здається, I-95 взяла, а ламінекс усередині забула».
Нічого не відповівши, я за руку відвів її до крю-офісу.
Ми зробили копію електронного ключа, повернулись назад
до кабіни, забрали ламінекс. Чекай, поставив я ногу в отворі дверей. – Ти все взяла? Ламінекс? I-95? Біблію?
Вона винувато посміхнулась: «Так-так, все»
– Точно?
– Точно, кажу ж, – відповіла вона і потягнула
за руку. – Пішли.
Я захопив рюкзак з камерою та грошима, і ми таки
вийшли під палюче сонце Маямі. До кінця перерви залишалася ще година сорок хвилин, що для першого побачення, якщо це можна було так назвати, було не так уже й мало.
Я викликав нам убер і ми попрямували до центру.
Даунтаун являв рівно те, що я собі і уявляв: район, уси-паний пальмами, діловими кварталами і старбаксами, наповнений гомоном автомобільних сигналів і безпечними розмовами пішоходів.
Ми гуляли від однієї більш-менш красивої будівлі до іншої, вона відкрито позувала, трохи вульгарно крутячи стег-150
нами, та сміялась – тобто робила майже все те, що я від неї
тоді й хотів.
Під кінець ми зайшли в Старбакс зі скляними стінами
і сіли біля виходу. Я ніс усілякі нісенітниці, що не мали особливого значення, вдесяте переповідаючи свою біографію, приправлену затертими до дір жартами, що за півтора року
перебування на кораблях склалися в повноцінний монолог, який видається майже автоматично, поки я думаю над дійсно важливими речами: о котрій годині краще покласти уніформу в пральню, аби знову півгодини не очікувати в черзі, і в якій половині дня лягти спати. А рукою в цей час обережно погладжую Енн трохи нижче талії.
Вона п’є свою каву і спокійно підтримує розмову, ніяк
не реагуючи на мою нахабність, але й не відсовуючись.
«Хочеш зробити спільне фото?» – раптом питає моя
пара і дістає телефон.
Наводить на нас фронтальну камеру і натискає кнопку.
В той самий момент цілую її в щоку. Енн усміхнулась.
– Ну що ти робиш? Я хочу гарне фото, – муркоче
вона, заглядаючи мені просто в очі.
– Добре, зрозумів.
Вона навела на нас камеру ще раз і знову натиснула
на клавішу. І я поцілував її в губи.
– Останнє фото відправ мені в WhatsApp, гаразд? —
воно мені подобається найбільше.
Таксі довезло нас до лайнера за десять хвилин. Рівно
стільки й залишалося до кінця її брейку.
– Ну що, побачимось? – спитав її, обіймаючи на прощання. – Чи ти надала б перевагу ніколи не вітатись, якщо
перетнемося десь у коридорі?
– Ти знаєш, де мене знайти, – повільно промовила
вона, і поки не встиг додати щось на мою думку «дотепне», 151
побігла до своєї каюти, щільного графіку і океану незрозумі-лих мені речей, розпиханих по десятках шухлядок.
Я піднявся на восьмий поверх, до крю-бару і басейну, відчуваючи себе людиною, яка щойно виконала гарну роботу. Захотілось затримати цей момент. Точно – затримати.
Зроблю фотографію на поляроїд.
Стоп. Поляроїд…
Кількома стрибками долаю вісім поверхів сходинками, ризикуючи переламати собі все, що тільки можна, і залітаю
до кабіни. Двічі перериваю кожен її кут – так само, як Енн
за кілька годин до того. Ніколи не думав, що коли-небудь
буду радий мініатюрним розмірам помешкання.
Так, треба зупинитись і подумати. Варіантів два: перший – залишив рюкзак десь посеред вулиці. Тоді прощавай
фотоапарат і ще десь тисяча доларів чайових до нього. Або
варіант другий – забув його в Старбаксі. У такому випадку
поки що є шанс не перетворити гарний день в один із най-гірших. Хоч шанс доволі примарний.
От його і перевіримо, сподівався я і, схопивши документи, понісся на вихід. Дорогою, зовнішнім боком корабельного існування, проношуся повз мексиканський бар супервайзера, чіпляючи його рукою. «Ой, соррі», – швидко
проторохтів і приготувався вже продовжити свою стоме-трівку до передчасно замовленого таксі, коли помічаю знайоме обличчя. За його спиною, тримаючи за руку, ховається
Кайла та надзвичайно зацікавлено розглядає фарбу на об-шивці лайнера.
«Так, для цього все одно немає часу». Я ще раз буркнув: «Sorry for interrupting», – і полетів далі. Таксист так
вдало чекав мене біля самого входу до порту. Wi-Fi тут уже
не ловив, проте я завчасно зробив скрін даних, а тому знайти чорний позашляховик великих труднощів не викликало.
152
– How are you, son? – питає підстаркуватий водій
найбільш невизначеним американським англійським, який
лишень випадало чути. Він з однаковою можливість міг бути
як американцем, так і мігрантом, що з часом таки зміг вишко-лити характерний акцент, проте характерним місцевим так
і не обзавівся. Живе уособлення курсів Пімслера по американському англійському.
– How’s my day? To be honest … – я вдихнув повні
груди охолодженого кондиціонером повітря. І з видохом
мене понесло. – Не думаю, що і дня було б достатньо розповісти, але таки спробую. І я почав викладати незнайом-цю за кермом усе. Наче розриваючи цю яму останніх місяців
мого життя, метр за метром проходив археологічні нашару-вання: від зовсім тонких і свіжих – втраченої сумки з тисячею доларів і камерою, трохи дивного першого побачення, відео, що надіслав Анрі, – тут водій подивився у дзеркало заднього виду і, чи то співчуваючи, чи то підтримуюючи, покивав. А я все не зупинявся – копав і копав далі, витягуючи з-під часу кістки минулого. Останній розрив, мої ревність та відчуття покинутості, що до нього привело, перший
розрив, ось уже дістався до нашого знайомства, втраченого
багажу, вильоту і нарешті неосяжного, невираженого, навіть повністю неосмисленого суму за батьком, за Добросла-вом, за будинком, за вічними ремонтами, за гавкотом нашої
вівчарки, коли хтось проходить повз, за сирістю і п’яним
одкровенням вечірніх розмов у літній кухні, за стадіоном, за невпевненим кивком голови при зустрічі з незнайомцями
із припорошеними часом рисами друзів дитинства, за відчуттям належності, за днями народження, за… дідько! Та скільки ж ми їдемо до цього Старбаксу?!
Я подивився на годинник: минуло майже сорок хвилин. За сорок хвилин нещасному таксисту, що всупереч
153
власній волі грає роль психолога, виклав усе життя за останній рік. Щось таке важке для мене і непідйомне вмістилось
у сорокахвилинний потік свідомості. Аж смішно. Для нього, напевно, я не більш ніж ще один міський божевільний.
Для себе – маленький хлопчик, який щосили біжить від со-баки, панічно шукаючи хоч якогось порятунку. І коли дивом
встигає заскочити на дерево до того, як на шкірі зімкнуть-ся білі ікла, він, сидячи на вершечку, вперше наважується
озирнутися назад. Аж тут він усвідомлює, що весь цей час
тікав від чихуахуа.
Нарешті помічаю, що ми вже деякий час стоїмо.
– Давно ми приїхали? – питаю у таксиста.
– Хвилину як. Не хотів тебе переривати.
– Ааа… дякую. Зараз повернусь. Якщо рюкзак там, заплачу вдвічі більше.
Вилітаю з автомобіля і одним махом долаю сходинки, яких цього разу, здається, значно більше, вриваюсь до кав’яр-ні. І не вірю своїм очам. Минуло близько години, а рюкзак
все ще там, де я його забув. Злегка тремтячими руками відкриваю – гроші та камера також на місці.
«God bless America!» – на радощах волаю, піднімаючи рюкзак над собою, наче Роккі після дванадцятого раунду
боротьби із долею. Оточуючі навіть не озираються. Мабуть, подібні епізоди та галасливі незнайомці для них не новина.
Америка все-таки. Чого тут тільки не побачиш.
З високо піднятим над головою рюкзаком я повертаюсь до таксі. Мій півгодинний психолог дивиться на мене
і усміхається.
– Скільки я вам винен?
– А скільки ти хочеш заплатити? – питає таксист, і мені здається, що він насправді російськомовний. Кілька разів я вже зустрічав таких – тих, хто намагається роз-154
чинитись в американському способі життя і навіть при зустрічі з колишніми співвітчизниками на поспішає видавати
своє походження. Навіть навпаки, таяться ще більше, поки
не пройде небезпека бути викритими.
Пряма протилежність персонажів із Брайтон-Біч.
Я дивлюсь у дзеркало заднього виду. Він дивиться
на мене. Навіть якщо так, російською я зараз хотів би говорити менше за все. Можливо, я правий, можливо – ні, але
яка зараз різниця? Усе ж таки я обіцяв.
Дістав з гаманця сто дев’яносто чотири долари і пере-даю йому – рівно така сама сума, що віддав таксисту, який
довозив мене з аеропорту Кеннеді.
Робимо повне коло, відмотуємо до самого початку і по-чинаємо заново.
Час таки подивитись униз і злазити з цього дерева.
Глава 19
Не тільки ти можеш грати в цю гру. 13 грудня
Наші стосунки з Енн розвиваються якось стрімко.
Я би сказав, аж занадто стрімко, враховуючи, що стосунків
я ніяких і не планував. Наступного ранку я вже був у її каюті, приніс солодощів та кави і останні години мого робочого часу провів у її ліжку. Подібним чином ми проводили кожен наступний день близько тижня. Сусідка її майже не жила
в каюті, а тому часу у нас було достатньо. Енн терпіла мою
присутність, дозволяла цілувати і торкатись себе, пестила
мене руками, але далі цього ми не заходили.
– Я тобі насправді не подобаюсь, чи не так?
– З чого ти взяв? – сонно відповіла вона і притисла-ся спиною трохи ближче.
155
– А хіба не очевидно? Ти ніколи першою не пишеш, не телефонуєш, не приходиш. І що головне, не відповідаєш
на мої поцілунки, дотики і…
– І не даю тобі? Того переживаєш? Що у нас немає
сексу?
Я не встиг відповісти, як у кабіну постукали. Енн злізла
з ліжка, натягнула спіднє, прикрила шторку і причиниладве-рі. Темряву розрізало тонким ножем штучного світла.
– Можна ввійти? – голос високого філіппінця, що працює в крю-месі, лунав по той бік.
– Ні, вибач. Вона не тут. – відповіла Енн, і в тонкій смужці світла я побачив, як вона поглядає
на мене. – А я зайнята.
Не дочекавшись відповіді, вона зачинила двері. Вона
стурбовано заглядала в телефон і мала якийсь напружений
вигляд. Хлопець ще стояв під дверима деякий час, важко
наповнюючи тишу своєю присутністю, і, напевно, вирішив
випробувати удачу наступного разу. Тож він пішов, а я зліз
з ліжка і почав одягатись. Досить цього фарсу.
– Куди ти?
– Мені краще піти.
– Але в мене ще є час.
– Той хлопець буде радий з тобою його провести, —
відповів я, натягуючи штани.
Енн мовчки зістрибує з ліжка і опиняється впритул
до мене. Її губи лише на кілька сантиметрів нижче за мої.
– Упевнений, що не хочеш це зняти? – шепоче вона, поки її пальці повільно розстібають блискавку моїх джинсів
і ніжна долонь впевнено огортає її вміст. Дихати стає важко. Енн повільно наближає свої губи – так, аби я міг відчувати її гаряче дихання. – Я не хочу його, я хочу тебе… тут.
Її рука рухається все швидше і швидше.
156
– Скажи, – продовжує шепотіти вона, і я відчуваю
лоскіт її дихання на губах, – скажи, що любиш мене.
– Я…
Я відчуваю, що зараз не витримаю.
– Скажи, що любиш і я тобі віддамся тут і зараз. Просто скажи…
– WHAT THE FUCK?!
До кабіни вривається коридорне світло, на секунду
осліплюючи мене. «Que mierda?!» – крик вибухає вже
в кімнаті, відбиваючись від кожної стіни тисячами уламків
до болю знайомого голосу. Останнього на цьому кораблі, який хотів би зараз почути.
Інстинктивно витираю очі, сподіваючись, що мені
це привиділось. Але ні. У відчинених дверях з речами в руках стоїть Кайла. Позаду неї, притримуючи за плечі, – той
самий офіцер. Він, як і я, явно не знає, що робити і куди дивитись, аби тільки не на нас. Ніколи я ще так не ненавидів
маленькі розміри цих кают. Куди б він не дивився, все одно







