Текст книги "Кораблядство"

Автор книги: Сергей Кондратов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)

А може, це просто реакція слабкого організму, адже

за кілька годин температура піднялася до тридцяти восьми і мене відправили в карантин. Як зазвичай буває в таких випадках, мене замкнули в пасажирській кабіні. Розмірений гуркіт хвиль відбивав свій ритм з напіввідчинених

дверей балкону. Приємно, коли в тебе є балкон в кабіні.

Або хоча б вікно. Та хоч якийсь зв’язок із зовнішнім світом і світлом, окрім люмінесцентної лампи та екрана телефону в темряві чотириметрової кабінки, що на ці шість місяців стала моїм домом.

Я слухав гуркіт хвиль, що бились об борт корабля, і спостерігав, як по-кіношному розвивається прозора, жовтувато-біла фіранка перед відкритим балконом. Наче в старому

французькому фільмі. Під композиції Еріка Саті я намагався розчинитися в десь виниклій атмосфері французького

романтизму. Такого, як я його собі уявляв: фільм «Амелі», бокал недопитого червоного вина, відчуття злегка помітної

меланхолії і недосказаності.

Але атмосфера трималась недовго, зі швидкістю сарани

тривога з’їдала і її, і мене – зсередини.

З кімнатної музики Саті я перейшов до концертного

Дебюссі, але й це не рятувало. Тоді вже я вдався до останньої лінії оборони – і ввімкнув Nocturne 9. Зачинив балкон

і одразу усунув себе від усіх зовнішніх звуків. Ліг, заплющив

очі та віддався плину музики.

100

На чотири хвилини двадцять дев’ять секунд я врятував-ся від усього. І варто було останній віртуальній клавіші ви-жати останню віртуальну ноту з динаміка телефону, як я знову опинився в каюті, в карантині, наодинці з думками, яких

не хотів, про дівчину, яку хотів занадто сильно.

Терпіти це ставало все нестерпніше. Я відчинив двері

і знову вийшов на балкон. Помірно дзвонячи, наче церков-ний великодній дзвін, з туману повільно випливав маленький сигнальний маяк. Ну точно, наче в імпресіоністичному

фільмі. Такому, на який дівчину точно не поведеш.

Повернувшись назад, я намагався читати, подивитись, нарешті, «Біттлджус», послухати ще Шопена – зробити

хоч щось, але все марно. Мене лихоманило від застуди і лихоманило від ревнощів. І від чого сильніше – ще те питання.

Нарешті здався і написав їй: «I don’t know when i will be able to see you again. They put me on the carantine». І в кінці – сумний смайлик. Для виразності, звичайно.

Як не боляче для самооцінки це визнавати, як дитина

я потребував її уваги і ніякий ескапізм і субстрат з музики, фільмів чи книг вже замінити її не міг.

Заплющую очі й неконтрольований потік думок відносить мене у дві тисячі дев’ятнадцятий. Сиджу на лавці парку

Жертвам Голодомору біля злегка пом’ятого шкільного друга

і заливаюсь сміхом. Ми всі заливаємося. Ще б пак: нечасто

бачиш, як людина програє бійку бордюру. Бордюру та обра-женому рогоносцю на чотири роки молодшому.

Але моєму шкільному товаришу Паші зовсім не смішно. Він зі стоїчним спокоєм переможеного сидить посеред

нашої лавки і запалює вже не знати яку сигарету.

– Ну штовхнув мене той малий і штовхнув. Ну і не помітив я того бордюру. Що зробиш, буває, – тільки й помічає він і, обтрушуючи від землі руки, робить ще одну затяжку

101

чогось, від чого несе зовсім не тютюном. – Добре хоч з битою в цей раз не прийшов, – дещо розслабившись, продовжує. Те, що Паша розслабився, я зрозумів тільки по голосу.

Ні його поза, ні вираз обличчя за останні хвилин двадцять

зовсім не змінилися.

Під гучний регіт і пересказування щойно пережито-го я пересідаю на інший бік лавки, аби не чути цей магічний трав’яний аромат, щоб там не курив шкільний знайомий. Але дивна штука: з якого боку від Паші не сядеш, дим

завжди виносить на тебе вітром. Йому би шаманом стати, а не чуже кохання по стоянках таскати. Відмахуючись від

диму, ще раз вдивляюся в присутні обличчя, знайомі мені

із середньої школи. Хто вони мені? Проживши з ними занадто довго, аби назвати просто «знайомими», я не знаю

їх достатньо, аби називати справжніми друзями.

«Ніхто тут мені не друг, – у п’яному угарі якось заявив Паша. Це була одна із щоп’ятничних пиятик у квартирі нашого колишнього однокласника. Місце, де всіх рано

чи пізно пробивало на одкровення. – Не друзі, так, ви-падкові попутники в цьому гівняному турне». Про яке

саме турне він говорив, я так і не зрозумів, а питатись було

якось незручно. Та й навряд чи він би відповів, навіть якщо

і спитав: одразу після цього Паша відрубився, навіть не до-нісши чергову пляшку пива до рота. В принципі, я з ним

погодився.

Ким ми бачили один одного? Люди, чиє просякнуте

дешевим алкоголем і всілякими травами буття закрутилось

у ще більш однорідний день бабака, ніж моє. І самотній чувак, якому настільки немає чого робити, що готовий приби-тися до будь-кого, аби не залишитись насамоті.

Роками я завжди знаходив їх у тій квартирі, на своєму місці, прописаному Богом (Аллахом, чортом, Буддою —

102

чи хто там керує цим театром абсурду і кому загадую бажання, задуваючи свічки).

Ті самі захмелілі обличчя, ті самі розмови ні про що

(пам’ятаю, як ми три години згадували дванадцять талісма-нів із «Пригод Джекі Чана». Наступний раз побачив цих

людей за чотири тижні. А вони все ще згадували талісмани

зі старого мультфільму), та сама оббльована кухня. Іноді, за-для варіативності, оббльовувалась і зала. На особливі свя-та – оббльовувалось усе.

Не знаю, ким бачать вони себе і мене. Не впевнений, що хотів би знати, але відчував себе відвідувачем в лепрозорії.

– В сенсі, з битою? – дивуюсь. Виходить, щось вже

пропустив. Важко наздогнати перипетії життя обивателів

нашого болітця, якщо приїжджати тільки на вихідні. Та й то, один раз на декілька тижнів. Більше я тут не витягну.

Паша ігнорує питання та робить ще одну затяжку, видихає сірий струмінь диму, відкашлюється і нарешті продовжує:

– Але чувака навіть в дечому зрозуміти можна: помі-шався він на цій Віолеті, бігає за нею всюди, з квітами при-ходить, подарунки приносить. А сплю з нею я. І якби тільки

я… Шкода його. Напевно, дізнався від когось, що я її того…

на автостанції. Чи то було в розваленому будинку культури

в останнє? Ні, здається, все-таки, на автостанції… – його

розповідь перебиває регітня компанії, що зібралася навколо. Паша витримує паузу, даючи всім висміятися, поки сам

задумливо докурює сигарету і дивиться кудись вдалечінь —

туди, де він нещодавно програв бій з бордюром і нерозділе-ним коханням.

– Так, – продовжує він, – на зупинці автобуса.

Все-таки п’яні в хлам були. І їй приспічило. Вона як нап’ється, завжди голову втрачає. На тверезу, каже, зовсім сексом не займається. Короче, зайнялись цим на стоянці і він

103

чи то проходив повз, чи то зі знайомих його хтось проходив

і йому розповів, от бошку чуваку повністю і зірвало. Прийшов до мене додому з бейсбольною битою. Під вікнами бігав, розмахував нею. Кричав, аби я вийшов – поговорити, мовляв, хоче. А про що мені з ним говорити, коли він з бейсбольною битою?

«Дивно, – подумав я тоді, – скільки за своє життя

в Доброславі бачив людей з бейсбольними битами і жодного разу – з бейсбольними м’ячами. Може, й розмова скла-лася, був би в того хлопця м’яч».

– Бігав він попід моїми вікнами, – продовжував

Паша, – бігав, а потім сів та й заплакав. Так до самого вечора й просидів. А через декілька днів ось ми знову й зустрілись… а тут ще й бордюри в цьому грьобаному парку на кожному кроці.

Вся присутня компанія сміється з його історії. І я разом із ними. Не сміється тільки Паша, і я відчуваю, що починаю його навіть трохи за це поважати. Може, когось любов

і звеличує, але в очах усіляких бухаючих нігілістів ти зі своїм стражданням нерозділеного кохання будеш просто сміш-ним. Особливо, коли ти й сам бухаючий нігіліст і об’єкт твого кохання далеко від тебе не пішов. Подібне притягується

до подібного, що тут скажеш.

А тому і я зараз був би для себе річної давності ще тим

предметом для жартів. Дивлячись на, здавалося, готового

заплакати під акомпанемент нашого реготу Пашу, я думав, можливо, проблема в тому, що ми не настільки егоїстичні

та дурні, як один перед одним граємо. Звичайно, достатньо

дурні, аби не вміти жити як треба. Але ж не настільки, аби

цього не розуміти. Від того і страждаємо.

Від занурень у спогади з кисло-солодким присмаком

відволікло повідомлення. Навіть не почув його, швидше від-104

чув певний момент, відчув необхідність взяти телефон до рук, а там: «Okay, I guess it wasn’t a joke?». За десять хвилин:

«Hey, babe, are you sleeping?», «WHY THEY PUT YOU IN

QUARANTINE?» – і нарешті: – «If you want, I can go to your door and talk to you so u feel less alone?»

Чи хочу я? Жінко, та заради дотику до твоєї шкіри зараз

готовий вбити! Відчуваю, як із самих глибин мого єства все

піднімається в передчутті кожної зустрічі. Я живу тобою і, боюсь, це мене і вбиває. А відписав: «Oh, that would be nice».

І додав смайлик. Трохи подумавши, відповів і на першу половину її питання, яку від захоплення обділив увагою:

«My temperature raised and i had a headache, so I asked them for medicine. And they put me in quarantine for a day. That’s the procedure. In case of corona. But I am at A238 now. It’s for-ward of deck 12, port side».

«Okay (uwu – «Та що це, в решті решт, значить?

Може, таки в неї спитати?) I’m out at 14:00, so i change close and go for a while», – відповіла вона.

Час під повідомленням показував 13:53. Десять хвилин, подумав я і відклав телефон. І знову зосередив всі відчуття на гуркоті хвиль і покачуванні цього залізного остро-ва, на якому проводжу пів року свого життя.

Я чекав, що шум океану по той бік балкону і свідомості

от-от переб’ють такі знайомі пружні кроки по ковроліново-му покриттю дванадцятого деку. Але минає десять хвилин, ось уже двадцять, тридцять, а компанію мені складає все так

само лише гуркіт хвиль. І чим більше чекаю, тим більше до-ходжу очевидного висновку, що не дуже то я хороша людина. Що повинно було б, в принципі, бути очевидно, після

всього, що творив у минулих стосунках, але все своє гімно

усвідомлюєш, як правило, тільки коли воно починає пере-ливатися на тебе. Колесо сансари покрутилося, стрілочка

105

таки повернулась, і ось я, ображений на життя хлопчик, який

ніяк не може терпіти брехню і несправедливість. Особливо

враховуючи, як вони віддзеркалюють усе, що колись робив

сам. Наша невирішена проблема: не вірю жодному її слову.

Якою б винною і жалісливою до себе Кайла себе не показува-ла. Не вірю в причину, з якої мене кинула. Не вірю в причину, чому повернулася. Не те щоб у мене були докази. Просто

відчуваю (та й видається це більш логічним), що вона мені

зраджувала.

Може було б набагато краще і здоровіше просто закінчити все? Завершити ці стосунки, поки вони не зайшли занадто далеко. Плюнути і розтерти. От лицемір, наче ти —

ти! – маєш право на це сердитися. Згадай, як вчиняв

із колишньою! Та не настільки ти й сердишся, скільки хочеш, аби Кайла відчула, що ламає тебе зсередини.

Ні, це самообман. Досить ходити колами. Зізнайся хоч

собі, чого насправді хочеш. Постав перед собою найголовні-ше питання.

Як мені помститися? От так уже краще.

Справжню сатисфакцію, справжнє задоволення завер-шеності отримаю, тільки коли познущаюся над її мозком, як вона знущається над моїм. Може і ще трошки зверху. Ні, я не планую зраджувати у відповідь. Хочу зробити щось краще – приєднатися до гри. Вилазити на чужу голову – досить хрєновий вихід із емоційної ями, знаю. Але стрибнули ж

ми разом. І якщо вона така «занадто латина», то я – все ж

таки українець. І на її превеликий жаль, українці дуже добре

вміють вилазити по головах.

«So, should I expect a guest?;)» – о 15:00 написав я.

«Hahaha I’m out! Changing clothes» – за п’ять хвилин

отримав у відповідь. – Casi, Casi la encuentro. Creo. Im sorry.

I SPEAK SPANISH WTF? I almost find the room.

106

«Just watch that nobody in the corridor».

«Wait, a room steward is coming after me… – написала

вона і я відчув, як серце пропустило один удар. Якщо її спій-мають біля моєї кабіни без логічної причини, наш контракт закінчиться так і не розпочавшись. Яким би ображеним

на неї не був, принести такої кривди точно би не хотів. —

Ok, he is leaving» – надсилає вона. Я видихаю і, здається, чую, як видихає й Кайла.

«The corridor its TOO LONG».

«Totally agree. But not so long as the time I waited for you», – пишу я, і в двері стукають. Намагаючись не робити шуму, я повільно пробираюсь до виходу. Дивлюсь у віч-ко – у дверному отворі стоїть головний предмет восьми-десяти відсотків моїх думок за останній місяць і обережно

озирається на всі боки. Я привідчиняю двері.

«Hellooo…» – у звичній манері солодко протягує

Кайла.

«Hellooo…» – тихо відгукуюсь і не впізнаю свій голос. Простягаю руку, вона ніжно хапає мої пальці і до того, як ми встигаємо сказати ще хоч слово, до того, як усвідом-люю, що саме збираюсь робити, одним рухом затягую до кабіни, притискаю до стінки і, піднімаючи трохи вище колін, несу на величезне пасажирське ліжко…

– You know, you are wonderful, right? – кажу, вдихаючи запах морського бризу в її волоссі. Ми лежали, розкидані, голі на великому пасажирському ліжку, і атлантичний

вітер лоскотав шкіру.

– No, I am not. I am just normal, – прошепотіла

кохана.

– How come? No, you really are, – наполягаю.

– You don’t know anything. I am really not anything special, just normal.

107

Я посміхнувся, а про себе і взагалі залився реготом.

Я точно знаю, про що вона.

– What should I know about?

Пауза. Вона протяжно перевела подих.

– You don’t know how wonderful you really are. Only one here, in this place.

– No way, I am not. I am just normal.

Вона заливається голосним сміхом. Настільки голосно, що аж прикрив їй рота, аби не почули. Стук у двері.

«One minute!» – крикнув я, і Кайла злетіла на підлогу, схопивши розкидані спідницю, блузку і спіднє, намагаючись залізти під ліжко. На жаль, отвір під ним занадто ву-зький, аби кому-небудь ширше за сантиметрів п’ятнадцять

було можливо сховатися. Постукали ще раз.

«One moment, please! I need to put on my clothes!» —

сердито прикрикнув я, а сам уже уявляв, що буду розповідати батьку, коли проситиму грошей на виживання.

Кайла прилинула до кутової стінки, одразу за торше-ром, і навіть дихання затримала, намагаючись злитися з інтер’єром. На мій подив, в інтер’єр цієї кабіни напівгола дівчина вписувалася просто чудово. Хоча, можливо, напівгола

дівчина вписується чудово в будь-який інтер’єр.

Я натягнув джинси, майку і найхворобливіший вираз

обличчя, на який був здатен, та відчинив двері. Жінка років

тридцяти з копійками з досить роздратованим виглядом за-сунула ватну паличку мені в ніс та навела на пластмасовий

«пістолетик», для вимірювання температури. Серце шалено калатало. Вперше в житті дівчина ховалася під моїм ліжком. Ну, майже під ліжком. Охоплював стан істеричної ве-селості. Подумаєш, випруть з корабля, зате історія яка буде!

(Аби тільки вона не зайшла до кімнати. Аби тільки вона

не зайшла до кімнати. Аби тільки…)

108

– Нові симптоми? – спитала медсестра, записуючи

щось у медичний журнал.

– Та ні, все те саме. – Здавалося, зараз точно впаду. —

Голова болить тільки.

Видно, задоволена моєю відповіддю, медсестра тільки

махнула головою і зникла. «See you. Thank you for everything!

I really enjoyed it!» – замикаючи двері, гукнув у коридор.

Позаду мене почувся пригнічений сміх.

Я повернувся до моєї любові і притиснувши долоні

до її губ, знову переніс її на ліжко.

– You are anything, but normal, – шепотіла вона крізь

мої пальці, поки я повертав її на попереднє місце. «Ти навіть

не уявляєш, наскільки», – подумав про себе і посміхнувся.

Кайла посміхнулась у відповідь, розсудивши, що моя реакція призначалась їй.

Ти в мене закохуєшся, я це відчуваю. І коли почуття

в тобі розквітне, я розіб’ю тобі серце. Навіть якщо в проце-сі доведеться розбити його собі.

Все відбулося десять хвилин тому, а вже здається вигадкою. І так хочеться зберегти, врятувати від забуття емоції, поки вони не перетворилися на закам’янілі спогади. А тому

записав усе дослівно, навіть перекладати не хочу. Ти писала, що тобі подобається такий стиль більше. Ніби серіал

із субтитрами в голові. Тільки ось не хочу я жити в серіалі.

Хочу – в меланхолійно-щасливому романі Муракамі. Де нічого не зрозуміло, але все на своїх місцях.

Але це не про нас. Боюсь, закохався в майже жіночу вер-сію себе. Щонайменше, себе річної давності. Версію того му-дака, який телефонував тобі вранці, аби розповісти, де і з ким

зрадив дівчині. Звичайно, багато чого в ньому мені подобалось, але насправді, я би його зараз відпиздив. І як і його, я ненавиджу Кайлу майже так само сильно, як і люблю.

109

Глава 14

Все відбувається в крю-месі. 10 листопада

Правильно кажуть: помсту потрібно подавати холодною. Ти й сама мені так казала у класі восьмому, я пам’ятаю.

Але от проблема: я занадто далеко від даного агрегатного

стану – гнів, страх та закоханість буквально вирують усередині мене і готові вихлюпнутися кожної секунди. Мені

хочеться кричати Кайлі в обличчя, як я її ненавиджу, і хочеться обіймати і ніжно шепотіти, як її люблю. Іноді одночасно. Відчуваю себе жалюгідним гімном, що не здатне при-боркати хвилю почуттів, що нахлинула. А тому продовжую

посміхатись і цілувати її, раз за разом прокручуючи в голові план наступних дій.

«That was the best quarantine in my life. Can get more of that? My medical condition really need this», – пишу я.

«Everything to keep you sane baby, – прийшло у відповідь. – But…I almost pee in my pants anyway when the doctor came».

«Oh my god! Thank you for all sacrifices you are doing for me», – відповів я і, відкинувши телефон на подушку, тут же заснув.

Так, помсту потрібно подавати холодною, спало мені

на думку, поки останні залишки свідомості упливали під шум

прибою. І поки я ось остигаю, змушую себе насолодитись

Кайлою сповна.

– Ok, sweetie, – відповідає Анрі. Його очі усміхають-ся мені крізь блакитні скельця круглих окулярів.

Немає кращого помічника в справах любові та помсти, аніж той, хто хоче тебе трахнути, і при цьому достатньо чесний або скажений, аби в цьому зізнатися за першої ж зустрічі.

110

В цьому ж випадку підходили обидва варіанти. Окрім цього

простого факту, сказати щось напевне про Анрі було важко.

Взагалі важко сказати, що на цьому кораблі забула людина з особистими фотографіями одного з боснійських прези-дентів, яка витрачає в казино вдвічі більше, ніж має заробля-ти на своїй позиції за місяць та, до того ж, регулярно отримує

цікаві телефонні дзвінки від поліції. Напевно, історій у за-пасі у нього немало, проте тут він усього лише другорядний

персонаж моєї історії і зараз для неї має значення лише один

факт його біографії: як бойфренд метроді (боса всіх наших

босів) Анрі мав доступ до людей та місць, до яких подібним

до мене простим смертним вхід заборонено.

– Ok, sweetie, I’ll do it. But what will I get in return? —

сказавши це, він спробував покласти свою руку на мою, але

я був меткіший і його долоня голосно ляснула по порожньо-му столу.

– Me eternal friendship, of course! – посміхаючись, відповідаю я.

Анрі лише фиркнув у відповідь.

– What are you doing here? – Над нами невдоволено, наче суддя, височіла Марі. – Again you are assaulting my little brother? – останнє слово вона наче навмисно вимов-ляла з надмірним зімбабвійським акцентом.

– What? – відповів Анрі – We were just talking how we want to have a good threesome with blackie like you, Mary.

How much do you want?

– Tsss… Aaa – тільки й відказала дівчина. Вона завжди робить один і той самий звук, коли злиться або готуєть-ся когось образити.

– I don’t sleep with white guys, – відповіла наша подруга і показала мізинець. – You know that. I am not able to feel anything.

111

Усе ж таки останній варіант, подумав я. Анрі розсміявся ще голосніше:

– I wouldn’t mind to try black guy either. Always wanted to try an Oreo.

Ок, подібний діалог вже чув, подумав я і, попрощав-шись, вирушив на пошуки своєї коханої. Як зручно, що працює вона саме тут – в crew mess.

Кайла сиділа за столом сама і перечитувала повідомлення. Дідько, треба було більше займатися іспанською.

– Excuse me, miss?

– Hmm?

Знайоме заспане личко з повними, наче у милого хом’ячка, щоками фруктів розгублено обернулося до мене, і ще до того, як вона сфокусувала на мені погляд, я чмокнув її в губи.

Прикриваючи рота, аби не розплювати залишки їжі, вона голосно захихотіла:

– I didn’t realize it was you!

– Are there many guys trying to kiss you in the morning? – Я пригорнув її і поцілував ще раз, по-справжньому. Хм, вівсянка з яблуками та молоком – непоганий вибір.

Знаю: ми (щонайменше я – вже точно) – не моноліти, швидше фонтани, що розпадаються на каскади емоцій і станів

залежно від ситуації. Але варто мені торкнутися шкіри Кайли, я перестаю бути собою. Окрім обличчя той хлопець мало

що має зі мною спільного. Самовпевнений, нахабний, десь навіть пихатий, якби дійсно захотів, почав би роздягати її просто тут, за цим столом. Цей стан п’янить і водночас лякає.

Провів рукою по її нозі. З тихим стогоном вона накрила

моє вухо порцією розпаленого повітря. Пролунав прискоре-ний цокіт нових туфель по вимитому до блиску кахлю їдальні, поєднаний з потоком агресивної іспанської тарабарщини.

З кожною секундою звук ставав дедалі голоснішим. Я знехотя

112

підвів очі – впевненим кроком до нас прямував Кайлин супервайзер. У потоці його мексиканської свідомості я зловив

знайомі «cabron» та «pendejo» і зовсім знайомі «what the fuck… are you…», з чого зробив висновок, що найімовірніше

від моєї персони індивід не в захваті.

Ще з відстані метрів п’ятнадцять він почав щось голосно кричати до Кайли іспанською. Швидко відсунувшись від

мене і зіскочивши зі стільця, вона з винуватою усмішкою прошепотіла: «Sorry, I need to work», – і побігла вбік буфету.

Я поглядом провів фігурку, що швидко зникла, і сам почав збиратися.

– Wait here. I need to talk with you, – мексиканець, який вже стояв над столом, звернувся до мене. – Misterrr… —

розкотисто протягнув він останню літеру, намагаючись прочитати ім’я на моєму бейджику, – Mark.

– Misterrr Marrrk, I don’t want to see you here anymore, you understand me? – насупивши брови, чоловік зробив

ще один крок у мій бік. – You don’t show basic respect to the people eating here and moreover, brring a lot of problems to Kayla, – ще один крок, ще більш насуплені брови і, секунду

повагавшись, мексиканець продовжив: – And the worst part is there are already rumors between workers that she is kissing with some guys on the workplace…

– With GUYS? – не втримавшись, перебив я, проте

містер «насуплені брови» наче й не помітив:

– …and we already had complaints from supervisors about your… your «meetings» here…

Гарячий приплив радості залив обличчя червоною фар-бою: значить, щонайменше в цьому Кайла не збрехала. Супервайзер, напевно, прийнявши мою реакцію за каяття, пом’якшав. Підійшовши ближче, поклав руку на моє плече і трохи нахилився. Робити це було зовсім не обов’язково, 113

адже був він навіть трохи нижчий за мене, хоча батьківський

тон я оцінив.

– Listen, man, I don’t mind you are dating, kissing, doing whatever you wanna do, but not here, ok? Not in MY, – з особливим притиском на останньому слові, наче зненацька зга-давши, що він взагалі мене відчитує, і намагаючись повернути собі грізний вигляд, проричав він: NOT. ON. MY.

WORKING PLACE.

– Ok, got it, – тільки й буркнув я і, глянувши на ми-мовільних глядачів цієї сцени, кивнув головою кудись в пустоту і поспішив геть.

Так, щось останнім часом головою тільки й киваю.

Ну добре, іноді ще цілуюсь. За іншим призначенням використовувати її зовсім перестав. А найгірше – зрадницьке

відчуття радості від підтвердження слів Кайли.

Хочу того чи ні, всіма силами продовжую шукати причини залишитися з нею. А тому з кожним повтором мій про-щальний монолог, що безперестанку прокручується в голові, стає все менш і менш злим, менш агресивним і викриваль-ним, поступово перетікаючи зі стану «I am dumping you»

до майже жалюгідно-благального «I cannot do it anymore».

А найбільш важлива для мене частина, де починаю

з «…but the problem is that I just don’t believe a world you are saying. I really, really wanted to, but never could. From the start.

Trust died in the moment when story of that officer with paper flowers came from your lips. You see, I don’t even want to say his name – і в цей момент я повинен був сказати: «but you can see him anyway», – і повернути її в його бік.

Якраз о другій годині дня він виходить курити на open deck, завдяки Анрі я це точно знаю. І в цей час, шепочучи

Кайлі на вушко, я би показував на третього у наших відно-синах і продовжував: «I couldn’t believe the reasoning you 114

gave me for breakup and for sure I cannot believe your reasons to come back…» – і так далі, і навіть гірше, з драматично-меланхолійним фіналом.

Але тепер усе це перетворювалося на мляве «I feel like you weren’t honest with me…»

Тьфу ти …не бути цьому! Не можу собі дозволити

все відпустити. На іншій чаші терезів дещо дуже важливе

для мене: гордість і самоповага. Наступна частина дня і ночі

минула в роздумах про те, як все обернути. Порвати з нею

там, де все почалося? Таки замкнути коло і почати спокійне

тихе життя на кораблі? А чи хочу я цього? Чи здатен? Я навіть

попросив Анрі стежити за нею, а в результаті перетворююся

якраз на тих, кого сам терпіти не можу. Думки досі бігають

колом. І закінчую я рівно на тому, з чого і починав. Я по вуха

втюрився, і це зводить з розуму. Кайла це прекрасно розуміє.

І грається мною. Більш того, відчуваю, що не тільки мною.

А тепер хочу відігратись я.

Відчинивши двері своєї каюти, зрозумів, що щось

не так ще до того, як увімкнув світло. Була третя година

ночі, і я прийшов на свій законний брейк, але побачене зми-ло з мене всі залишки сонливості. Моя кабіна здавалась абсолютно пустою: ні речей, ні слідів життя мого сусіда ніде

не було помітно. Спорожніла вона навіть на рівні звуку, адже

ніхто більше не зустрічав мене своїм мелодійним сопінням, яке тільки підсилювалося, варто було ввімкнути світло.

«Забрали на карантин», – подумав я і відчинив дверцята шафи. Порожньо. Ні, бути не може, на карантин усі речі

не забирають. Я ще раз оглянув свою чотириметрову комірку, не в силах повірити в своє щастя – все це тепер тільки моє.

Тут мені сяйнула ідея і я одразу відкрив WatsApp.

Наступного ранку Анрі зиркав на мене якось занадто

занепокоєно.

115

– What happened? – відриваючись від ранкової кави, заглядаю йому в очі. Він відводить погляд. Уперше таке з ним.

– Tell him, – копає мого друга в бік Марі. – He needs to know.

– What? – повторив я.

– …Have you seen Kayla yesterday?

– Mmm… yes? – кажу.

– And during the nigh?.. – продовжує Марі.

– Stop, are you sure you want to know it? Like this, from us? – перебиває її Анрі.

– God, Say it already! – не витримую. Парочка філіппінців із заднього столу обережно коситься на мене. Нічого, мені до косих поглядів в цій їдальні не звикати.

– Ok, – Анрі переводить подих і, набравши повітря

глибоко в легені, випалює все на видоху: – Kayla wasn’t in her cabin for whole night. Her cabinmates haven’t seen her for more than a day. I think, its pretty obvious what it means…

Як і Анрі хвилину тому я набираю повні легені розчарування. Довго видихаю. Уявляю себе героєм нуарного

детективу. Під осіннім дощем повільно запалюю цигарку

і загадково дивлюсь кудись в далечінь під довгий псевдофі-лософський діалог за кадром. Що я в біса роблю? Як живу

і нащо змушую переживати цих людей, вони ж мені і правда подобаються.

– I know, – після злегка переграної паузи відповідаю

я. – She was in my cabine…

– Oh, fuck you! – з нервовим сміхом відповідає

Анрі. – We’ve been thinking how to tell for whole morning!

– Hah, sorry guys. And thank you. Really thank you for all… you know… all this, – видавлюю з себе, натягуючи най-щирішу посмішку, на яку зараз тільки здатен. Це треба завер-шувати як можна скоріше, поки я ще залишаюсь собою, ду-116

маю я, вирушаючи на робоче місце Кайли. Як завжди, о 14:00

у неї брейк – сьогодні або ніколи.

Ми стояли на самому краю відкритої палуби і дивились

на найпопулярнішу в світі статую, огорнуту легким осіннім

туманом. Вона спиралася на невелику залізну перегородку, що віддаляла нас від такої жаданої багатьма американської

свободи. І все, чого я зараз хотів, то це губами досліджувати

кожен сантиметр її шиї. Та я тут не для цього.

– Remember, you asked what do I like about you? – прошепотів я, видихаючи своє збудження на білосніжну шкіру, і одразу відчув, як її талія затремтіла в моїх обіймах. – Can I ask you the same question now? What do you like about me?

– Hmmm… – вона зазирнула мені в очі. – I’ve told you already. You feel like only real person here. The one I happy to be with.

– And… that’s it?

Штовхнувши мене, вона залилася дзвінким сміхом.

– What else do you want?

– You know what, – відповів, притиснувши її м’яку талію ближче до себе. – I already told how much I like to be with you, to kiss you, to feel the touch of you skin, to see your smile.

Вона прилинула ще сильніше.

– But… there is one, only one thing I don’t like in you… —

і сказавши це, одразу відчув те саме, що відчуваю щоразу, як шасі літака відриваються від землі, щось невидиме на секунду перехоплює моє дихання і тягне тіло назад, наче ніяк

не може змиритися з тим, що це насправді відбувається.

У роті пересохло. Я намагався змочити його, але нічого не виходило, і, поперхнувшись, я продовжив: – …

the only thing I don’t like that I feel like you are not honest with me (блядь, НЕ ТЕ, не те ти зараз хочеш сказати. Нащо, нащо це все, якщо зараз зрізати кути?). Kayla, I don’t like —

117

I hate – that I feel like you are not honest with me. Not about the reason you left me, not the reason you came back. I really want to, but I just cannot…

Вона дивилася на мене здивованими очима, на маску

обличчя, яке нічого не висловлювало.

– Mark, I …

– Let me finish, please. – сказав я і побачив, як Анрі

виводить на палубу нашого спільного з нею знайомого. Саме

час, подумав я, поки промовляв уже сотню разів програний

в моїй голові монолог: – That time in Quebec hotel, when your asked me what I like about you… you told me that you didn’t look for anything serious… It hurt, but at least it was honest. And let’s be real, I was ok with it, cause I wasn’t your boyfriend, I was your toy for emotional support. And I didn’t feel like you are my girlfriend either, just a sweet memory I making to came back times to times after the finish of contract.

But now it’a getting real. God, you broke up with me through WhatsApp massage! And then you came back like nothing happened. Because you knew… you knew I would take you back.