Текст книги "Кораблядство"

Автор книги: Сергей Кондратов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

Я дивився на мешканців готелю, що сновигали перед

очима, і уявляв, як це мати достатньо грошей, аби жити тут.

– Окрім очевидних речей: того, що ти красива, мені

подобається твоє почуття гумору і ти просто неймовірно

цілуєшся?

– Так, опустимо очевидне, – відповіла вона і зробила надміру довгий ковток свого невиправдано дорогого лате

із Старбакса. Ім’я на пластиковій чашці за традицією було написано з помилкою.

Я посміхнувся.

– Напевно, ти подобаєшся мені через те, як я почуваюся поруч з тобою. Відчуття, наче все правильно, так, як має

бути. Коли бачу тебе, тримаю за руку, цілую, забуваю про все

інше. Про все, що хочу забути.

61

– Тобто ти щасливий?

– Щось типу того. Ну а ти? Чому я подобаюсь тобі? —

спитав я і зробив довгий ковток. Усе ще гарячий напій те-плим потоком віддався в моїх грудях.

– А хто сказав, що ти мені подобаєшся? – усміхнулась вона.

– Ти і сказала. Того разу, у моїй каюті.

– Так, я щось таке пам’ятаю. – Вона глузливо піднес-ла руку до підборіддя і зробила і нарочито задумливий вираз. – Хм-м-м, і справді, чого ж?

– Take your time. Я спитаю тебе наступного разу.

Напроти нас якісь канадці захопливо сканували своїми

величезними фотоапаратами кожен міліметр золотої люстри, більшої за мене, ліпнину на стінах та лицарські лати, що мов-чазно спостерігали за цією сценою. – У нас ще п’ять місяців, аби відповісти на це питання.

– Ну, окрім очевидних речей, – передражнювала вона

мене, – ти цікавий, трохи ненормальний і непогано цілуєшся.

– Тільки «непогано»? Образливо, знаєш.

– Ти справжній. Єдина особа там, – вона кивнула

в бік порту, туди, де пришвартувалася наша плавуча тюрма.

В якому порту ми б не були, що б не робили, на задвірках свідомості завжди трохи помітно зуділа думка «де зараз корабель?». – Єдина особа там, чиїм словам я вірю. Тому ти мені

і подобаєшся.

– О, так я тобі подобаюсь? Чого ж ти раніше

не сказала?

Кайла вдарила мене по плечу і поцілувала.

Ми гуляли по цьому шматочку Франції посеред Квебеку і робили фотографії.

– Сфотографуєш мене? – вона простягнула телефон

екраном до себе.

62

– Я, звичайно, не фотограф, але, можливо, фото вий-дуть краще, якщо я головну камеру поверну на тебе?

– Ні! – запротестувала вона. – Тримай так. Я повинна себе бачити.

Такого зі мною ще не було. «Що ти боїшся мені показати на тому екрані, Кайло? Хтось може написати невчасно?

Чи зайвий тут я?» – спало мені на думку, але замість цього

я лише посміхнувся і сказав: – Ну що ж, приготуйся, як кла-цне мій талант фотографа.

І почав безперервно тицяти на повернутий в її бік екран.

«Що ти…» – вона намагалась забрати в мене телефон, але я вивернувся з її рук і продовжував робити фото: «О, по-кажи мені пристрасть!» – сміючись, вона схопилась за мою

сорочку, але я знову вислизнув. «Так, більше агресії, пока-жи мені тваринну сутність… – бігаючи від неї з повернутим

до неї екраном, продовжував я, – емоції, ще більше справ-жніх емоцій! Це будуть найкращі кадри в твоєму житті!»

– Добре, досить фотосесій на сьогодні. – Я простягнув їй телефон. – На екран я не дивився, так що фотографії

повинні бути прекрасні.

– Не бачу зв’язку.

– Ось і я не бачу.

– Ну ти і… – вдивляючись в екран, відповіла вона.

– Милий, добрий, розумний?

– Ага, а ще фотографував не на ту камеру.

– Shiit, серйозно?

Вона розсміялася ще дужче.

– Ні, але телефон я тобі більше не дам.

– На тому і домовимось. Але що, якщо ти захочеш

сфотографуватись на фоні чогось красивого, тієї оранжевої

будівлі, наприклад, – відповів я, вказавши на невеличку ка-пличку округлої форми з дахом оранжевого кольору.

63

– Яку ще будівлю?

– Та ту, навпроти нас.

– Вона ж не оранжева, а жовта.

– Та ні, я впевнений, що це оранжевий.

– Ні, жовта.

– Та оранжева, я кажу.

– Вона жовта, жовта, жовта! – жалісливим голосом

повторювала вона і підстрибувала на місці, наче маленька дитина в магазині іграшок. Я істерично розреготався. Не знаю, що смішило більше – чи дурість цієї суперечки, чи її реакція, чи те, що подібну суперечку я вже мав.

Там, в іншому житті, в Україні. З тією, з ким вчинив погано і з ким колись думав зв’язати життя… в ці спогади краще не занурюватись.

– Жовта, жовта, жовта … – пародіюючи її, я також

почав підстрибувати на місці. – Давай робити це разом!

Перехожі з цікавістю озиралися на нас. Вона також роз-реготалася. Весь час, що ми разом, ми або сміємось, як дурні, або цілуємся.

– Вибач, ну там же правда жовтий!

– А ти не любиш, коли з тобою не погоджуються, чи не так?

– Дивлячись, з приводу чого спере… БІЛКА! – вигукнула вона і напівприсядки побігла в іншу сторону парку.

Наче зовсім забула про існування цього діалогу, мене і взагалі чого-небудь іншого на цьому світі, окрім маленької пух-настої тваринки, що копирсалася в оздобленій металевими

листочками сміттєвій урні.

«А ще казала, що це я схожий на Золотистого Ретри-вера», – подумав я, спостерігаючи, як дівчина, через яку

я потроху божеволію, навприсядки біжить за маленькою

тваринкою.

64

Вона почала кидатись у білку попкорном, що ми незадовго до цього купили. Білку її намагання в міжвидову ко-мунікацію, здається, аніскільки не хвилювали, і вона, час від

часу зупиняючись і роздивляючись щось їй одне видиме в да-лечині, принюхувалася, характерно ворушила носиком і маленькими перебіжками просувалася у бік найближчої сосни.

Моя благовірна весь час, наче тінь, повторювала шлях

тваринки. Я не витримав, дістав телефон і почав знімати.

«Що за фарс? Я ж за тобою бігаю так само, як ти за цією біл-кою», – подумав я.

Вже тоді я прекрасно розумів, що довго ці стосунки, чим би вони не були, тривати не можуть. Такі кумедні та трохи дивні моменти з нею здаються одними із найщасливіших

у житті на цьому кораблі. Поруч з нею я, здається …щасливий? Але, боюсь, зовсім скоро моє захоплення переросте

в закоханість, а остання, не отримавши відповіді, в роздратування або того гірше – в ненависть.

Останні два дні вона ігнорувала мене (хоча у неї був

привід, але мене це все одно не заспокоювало), і в мене буквально сталася істерика.

Усе це потроху стає нестерпним. Хоч як би добре, як прекрасно з нею мені не було, коли я без неї, коли вона не може

чи не хоче зі мною зустрітися, мені в сто, в тисячу разів гірше.

Я втрачаю якусь важливу частину, втрачаю себе. І це настільки

боляче, що краще взагалі нічого не мати, ніж мати і втратити.

Не можу нормально їсти, спати, читати, навіть подорожі

перестають мене радувати – тільки й думаю: що вона робить, де вона, з ким вона. Я схиблений на ній. І не знаю, що з цим

робити. Так, я їй також подобаюсь, але вона й близько не відчуває те саме. Кайла, здається, спокійно може продовжувати

існування на цьому кораблі без мене, я ж без неї втрачаю розум. І через це я собі особливо огидний.

65

Якого дідька? Мені 25 років, у мене було більше дівчат, ніж у половини моїх знайомих разом узятих. Це я повинен

бути тим, через кого втрачають розум! Якого дідька я страждаю, як чотирнадцятирічна дівчинка у перших стосунках, роз-мірковую я, розливаючи оранжевий розбавлений водою кон-центрат, який тут прийнято називати соком, по маленьких

склянках для завтрашніх (або вже сьогоднішніх) сніданків.

Марі стоїть біля мене, поруч поважно ходить Анрі і зби-рає картки, Саджит та Мігель до блиску натирають усі поверхні рум-сервісу. Весь цей час ми про щось розмовляємо, слухаємо музику та іноді навіть танцюємо.

Але це на поверхні. Трохи глибше без зупинки крутять-ся шестерні, аби серце та мозок перемололи всю мою

тривогу.

Я місячної давності й сам посміявся би з себе. Може

і ти з мене посмійся. Що як це допоможе. Нічого більше

не рятує від думок про неї. Людське уособлення мого обсесивно-компульсивного синдрому.

Майбутнього в мене з нею немає, я може і дурень, але

не настільки наївний. Вона – красива дівчина на кораблі, переповненому зголоднілими до уваги і близькості чолові-ками, які дивляться на нас так, наче готові мене вбити. Навіть моя знайома до неї підкатувала. Кайла сама мені потім

казала, що та пропонувала їй переспати. Грається зі мною.

Хоче побачити, як я ревную.

Я ж намагаюся виду не подавати, але не думаю, що в стані пережити ці емоційні гойдалки.

Може, зібрати свої шмарклі в кулак і розлучитися, доки

мене ще повністю не переїхало цим катком кохання? Я реально втрачаю себе. Зараз наче на МДМА поруч із нею. Фізично відчуваю зміни, варто її торкнутися: змінюється голос, поведінка, перестаю орієнтуватися в просторі й часі.

66

Реальність прогинається під вагою гормонів. Із нею це також відбувається. Але її наркотики так і залишаються лег-кими. А для мене ці стосунки перетворюються на подорож

в один кінець. Я закохався в неї. Чи збожеволів? Чи буває

одне без іншого? Треба щось із цим зробити, але я не знаю

що. І чим довше ми разом, чим більше я до неї прив’язуюсь, тим більш жалюгідним у своїй залежності стаю.

У результаті тижнів перебирання мого життєвого досвіду

я так і не знайшов відповіді, але вивів чотири речі, які якщо

і не зроблять мене безперечно щасливими, то точно залишать

значно менше місця для жалкувань. Перше – навколосвітня

подорож. Я пам’ятаю точний момент, коли пообіцяв здійс-нити її, щоб там не сталося. Була ніч, ми їхали з торговельно-го центру після святкування мого п’ятнадцятиріччя. Здається, це був перший і останній раз, коли я бачив твого батька.

Я дивився на мерехтливі електронні вогні будинків, що від-бивалися у вузькому видноколі моря, і думав про те, як буду

зустрічати свій двадцятий день народження. А тридцятий?

Де і з ким? Моя рідна мати не дожила і до тридцяти п’яти.

Вона не бачила практично нічого. Не знаю, скільки проживу

я, але побачу так багато, скільки буде можливо. І за неї також.

Друга річ, яку обов’язково повинен зробити, – закінчити книгу. Хоч одну. Скільки разів вже починав. Кинути

щось на півшляху не так і погано. Зі всіма буває. Погано, коли не можеш кинути звичку кидати все на півшляху.

Третя річ – будинок біля моря. Обов’язково біля моря

і обов’язково двоповерховий – достатньо великий, аби розмістити всю сім’ю. Так, щоб ми днями могли не бачитись

і менше діяли один одному на нерви. А збиралися за одним

столом тільки на вечерю.

І останнє, четверте – це діти. Коли перші три пункти будуть виконані, хочу мати хоча б двох щасливих людей, 67

що будуть згадувати мене після смерті. Може, це егоїстич-но, але що в світі взагалі робиться не з егоїстичних мотивів?

Ні з чим із цих найважливіших у моєму існуванні речей

Кайла мені допомогти не здатна.

А значить, вона не є необхідним елементом мого щастя.

Ця дівчина – тимчасове запаморочення моєї душі і не більше.

Глава 8

Найгірший спосіб

сказати «До побачення». 24 жовтня

Удень вона написала, чи не хочу я провести її брейк разом. Це навіть не питання – скоріше запрошення. Неможливо уявити, що я відмовлю їй у зустрічі. Чим би я не займався. І скільки би вже не спав.

Ми проводили вільний час у спорожнілому барі і займа-лися тим, що й завжди. Ми майже і не розмовляли. « Насолоджуйся круїзом з американськими гірками на борту. Скоро

вони все одно закінчаться», – говорив я собі, поки вона сиділа у мене і ми в сотий раз поцілунками вивчали кожен міліметр наших облич.

– Коли-небудь цілувався з хлопцями? – відірвавшись

від мене, спитала Кайла.

Я аж закашлявся.

– Що? Дивне питання для тої, з ким ми цілувались

останні півгодини.

– Просто у тебе дивовижно ніжні губи. Майже

як у дівчини.

– Еее… дякую!

– Прошу. Це і правда комплімент. А ще мій друг упевнений, що ти гей.

68

– Це той гей з Бразилії?

– Мартін. Так, каже, погляд в тебе такий… томний. Так

і сказав мені, коли нас разом побачив: «Той новий хлопець

дійсно милий, і очі в нього такі… тільки думаю він ще в шафі…».

– З цих пір буду носити сонцезахисні окуляри.

– Навіть в крю-месі? Він там тебе бачив.

– Усюди. Спати в них буду. Аби тільки млосним поглядом нікого не розбурхувати. Стоп… а що значить «той хлопець», ти не сказала ліпшому другу, як мене звати?

– А навіщо? Як випаде можливість, сам представиш-ся. Так зручніше.

– І правда, а до тих пір буду відгукуватися на ім’я «той

хлопець». Можу навіть сходити до офісу і на бейджику «that guy» надрукувати.

Кайла засміялась.

– Так ти насправді ніякого «такого» досвіду не мав?

Це нічого. Мені, навпаки, навіть сподобалось би, якщо так.

Я от цілувала ду-у-у-же багато дівчат…

– Чесно кажучи, я також.

– …і твої губи мені подобаються більше, ніж у будь-ко-го з них, – продовжувала Кайла, не звертаючи уваги на мої

намагання віджартуватись.

– Я б почувався краще, якщо б ти просто сказала, що я цілуюсь краще всіх.

– Але так було б зовсім не цікаво, чи не так? Ось мені

і стало цікаво, чи був у тебе такий досвід?

– Якщо зненацька зрозумію, що компанія Мартіна мені цікавіша, ніж твоя, обіцяю: ти будеш перша, хто

про це дізнається. А допоки… – відповів я і знову притягнув її до себе, – …може, повернемось до найцікавішого?

«У мене буде час лише на те, аби полежати в ліжку 30 хвилин, – пише Кайла, пояснюючи, чому не може

69

побачитись цього вечора. – І це вже робить мене щасливою.

Але я була б щасливішою, якби ти лежав поруч зі мною».

Я посміхаюсь, як наївний дурник, до екрана свого смарт-фона і відповідаю романтичною нісенітницею на кшталт:

«Бути такою милою – повинно бути нелегальним. Тепер обійми в твоєму ліжку будуть єдиною річчю, про яку я буду думати

усю ніч». Час, указаний під останнім повідомленням: 16:30.

«Hey, sorry, but I have bad news» – читаю я і з перших

літер розумію, що буде далі. 21:06. Чотири години електронного мовчання. Рівно стільки нам знадобилось, аби перейти

від любовних сюсюкань до логічного кінцевого призначення будь-яких корабельних стосунків.

«Today two supervisors from upstairs come to talk with my supervisors about us kissing in the crewmess».

Сектор приз на барабані. Ось ми й зайшли у кінечний

порт. Давай же, не тягни, завершуй, думав я, дивлячись на зна-чок WhatsApp, який повідомляє, що співрозмовник пише.

«And everybody is talking shit about me and I am really sorry, but I cannot deal with all of this. I think that I’ll be better if I stay alone until things calm down a little. I am really-really sorry you really like me, – тут я зупинився і перечитав ще раз.

«Що, вибач? Тобі жаль, що дуже подобаєшся мені? Ну це вже

ні в які ворота не лізе!» – сказав я телефону, і мій голос гул-ко відбився від пустих оббитих металом стін пентрі. «I am really-really sorry you like me, – перечитав я, – but this is too much for me and it’s not even my first month. I’ve been here only for four weeks, so I am sad for this, but I can’t keep dating with you now. We can be friends or somethings like that…but I just…

«О боже, тільки не це. Тільки не принижуй мене, себе

і все, що було між нами, цими банальностями». Значок повідомлення все мерехтів і мерехтів, засвідчуючи, що Кайла хотіла написати щось ще, але продовження так і не було.

70

У нападі моментного відчаю, коли боїшся втратити те, що вже втрачено, але все ще не можеш собі в цьому зізнатися, я написав їй, як мені шкода і як я все одно хотів би побачитись. Хоча б виходити в порт і зустрічатися вже там, ззовні.

Знаєш, із самого дитинства терпіти не міг персонажів, що закохано пластались перед жінками, які ними нехтували.

В мені вони навіть викликали деяку форму відрази. І ті ж самі

емоції відчув, перечитавши написану мною відповідь на найгірший із можливих способів сказати мені «до побачення».

Перечитав і видалив переписку. Спустився ліфтом-до четвертого поверху. Я сам не був упевнений, що саме хотів сказати в той момент, але відчував, що сказати хоч щось

необхідно. Вона вже була тут, у коридорі М1. Її подруга за-вершувала нову стрижку.

Значить, це не просто стереотип – дівчина завершує

стосунки і їй обов’язково треба змінити зачіску?

Я сумно дивився на поголені скроні Кайли. Стало трохи легше. Її новий стиль був явно мені не до душі. Декілька

секунд ми мовчали. Її повненька подруга з цікавістю погля-дала то на неї, то на мене.

– Вибач, якщо завдав тобі проблем, – почав я. —

Правда, цього не хотів. Бажаю тобі тільки всього найкращого і дякую за все. Ти маєш рацію, давай залишимося друзями.

Я зобразив найкращу подобу дружньої посмішки, на яку тільки був зараз здатен, та обійняв її на прощання.

Згадалася дівчина-працівник аеропорту з найбільш непри-родною посмішкою у світі. Я зараз маю такий самий вигляд?

Ну й нехай.

– Не переймайся, все добре, – відповіла Кайла. —

І тобі всього найкращого. Ти чудовий і того заслуговуєш.

На щось більше мене вже не вистачало. Такої крапки в цій інтрижці достатньо. Все ж краще, аніж чортове

71

повідомлення у месенджері. Я кинув «прощавай» так, наче

мав звичайнісіньку розмову із пересічним знайомим, і пішов, змушуючи себе не оглядатися.

«What can I say except, you are welcome…» – наспіву-вав я того вечора, поки відмивав стелю рум-сервісу від не-існуючих плям. Відображення в ній дивилося на мене розгублено і зніяковіло, наче турист, що не знає місцевої мови, в аеропорту

Дивне відчуття. Не жалю, ні горя – радше ніч проходила в тумані розгубленості та істеричного перезбуджен-ня. А на ранок осінній канадський вітер розвіяв туман, під-ставивши під промені сонця мало чим примітне містечко

Saguenay та неосяжне відчуття порожнечі.

Мені як ніколи треба вибратися з корабля. Подивитися на своє життя з боку. Буквально. Я навіть до їдальні після

роботи не пішов, одразу попрямував до гейту на вихід. Старий філіппінець у формі, що невдало сиділа на ньому, з напи-сом «SECURITY» перевірив мої документи.

– Тільки дивись не загубись там, – кинув він мені

в спину.

– Та я вже давно, – тільки й відповів і вийшов

назовні.

Я примружився. Тут було значно сонячніше, ніж тому

сприяв настрій. Незважаючи на це, присипане жовтим листям містечко, оточене лісистими горами, і яке розташувало-ся на березі тривожного моря, ідеально підходить, аби від-датися натиску меланхолійної туги.

Пасажири лайнера безтурботно фотографувалися на березі й невеличкими зграйками снували біля кількох туристич-них магазинчиків, розкиданих уздовж. Я спостерігав за ними

і намагався уявити, що буде, якщо не повернутися на корабель

разом із цим безтурботним потоком сивих голів і пенсійних

72

накопичень. Куди б я пішов? Як би жив? Але це було схоже

на намагання візуалізувати смерть. Як не напружую уяву, нічого правдивого не виходить. Наче не існує і не може існува-ти реальність, де я не повертаюсь на цей проклятий корабель.

Дійшовши до кінця набережної, я сів на кам’янистому

березі і довго дивився на воду. Згадалось, як в університеті, по-чинаючи з другого курсу, я часом піддавався тому особливо-му настрою, коли нічого поганого не відбувалось, але й нічого гарного також. І я, переповнений вільним часом і думками, поцупленими з книжок Муракамі, гуляв парком Шевчен-ка і так само вдивлявся в інше море та інші кораблі, намагаючись уявити життя за обрієм. Солодка меланхолійна туга.

Я насолоджувався примарним почуттям глибини. Без необ-хідності переживати реальні проблеми і приймати справжні рішення. Дивлячись на синій обрій, як же я хотів потрапити на ті кораблі! І як же я хотів мати щось значуще в своєму

існуванні. Конфлікт, цікавих персонажів, пошук і мету.

Що ж, правду кажуть, треба бути обережними зі своїми бажаннями.

Залишалося ще кілька годин до відплиття, але я вже

вирішив повернутися. На жаль, виявилося, що навіть зміна місця не здатна розрадити мене в безглуздому страждан-ні, що міцно схопило мене за горло.

«Ти вже повертаєшся?» – неочікувано заговорила маленька перуанська телефоністка, виходячи з корабля. Ми працювали разом в беллбоксі, вона в денну зміну, а тому бачи-лись ми всього годину-дві на день. Як же її звати? Думай, думай. Неввічливо буде спитати ім’я у людини, з якою пра-цюєш більше місяця, чи не так?

– Просто прогулююсь туди-сюди. Намагаюсь знайти

хоч щось цікаве, – збрехав я і озирнувся туди, де у підніжжя

невеличкої гори закінчувалася пристань і починалося місто.

73

– Правда? – зазирала мені в обличчя, наче з простої

цікавості підібрала душу з полиці у книжному і намагалася

прочитати анотацію. Та тільки мови не знала. Все ж таки, де то Перу, а де – Україна.

Ми мовчки дивились один на одного. Пауза ставала занадто ніяковою. Чого я нічого не говорю? На мене це не схоже. Може просто йти далі?

– Еее… Хочеш прогулятися? – наче прочитавши мої

думки, сказала вона.

Ми повільно, смакуючи кожен крок, йшли звивистою

стежкою Сагане, коли Елена (нарешті згадав, як же її звати) знову вирішила перервати тишу:

– Мені жаль, що з Кайлою так вийшло…

– Всі вже знають?

– Ну це ж корабель, було б дивніше, якби не знали.

Чутки тут розлітаються раніше, ніж з тобою щось відбудеться.

Я лише протяжно вдихнув.

– Та плювати. Відбулося що відбулося. Ну кинула мене

якась дівчина, з ким не буває. Як то кажуть, не вперше і далеко не востаннє.

Ми гуляли вздовж центрального парку. На кожному

кроці, як і в Шарлоттаун, готувались до Хелловіну. З кожного двору єхидні фізіономії на гарбузах зарозуміло посміхались до мене. Наче Кайла мені їх і повиносила. Ціле місто

гарбузів, що мовчки глузують з моїх потуг на особисте життя.

Дідько! Я пнув велику купу листя і, підхоплене подувом

вітру, воно кінематографічно розлетілося на всі боки. Повільно

коливаючись на невидимих хвилях, червонуватий листочок осів

на чорному, як мої перспективи на майбутнє, волоссі супутниці.

– Мені можеш говорити що хочеш, – знімаючи не-прошеного гостя зі своєї голови, відповіла Елена. – Але хоч

собі не бреши.

74

І знову довга пауза. Напевно, очікує хоч якоїсь відповіді. Я ж мовчу і спостерігаю, як вітер грає опалим листям.

Діалог явно не клеїться. Так і не дочекавшись, продовжила:

– Знаю я, знаю. У мене також був такий період …гів-няний період на кораблі. Коли хотілось просто втекти, звіль-нитися й не повертатися більше ніколи. Прийми його таким, як є, обміркуй усе, поговори з кимось – не обов’язково

зі мною, хоч з кимось – відверто. Треба – поплач удосталь.

І живи далі. Тільки так можна тут не втратити розуму. За сім

контрактів зрозуміла це важким шляхом, але все-таки життя

на кораблі – це те, що ми собі обираємо самі.

– Поплакати вдосталь? Тому що мене через повідомлення кинула двадцятиоднорічна дівчинка? Серйозно?

Ще чого! Бісить, що я взагалі про це думаю. Треба швидше

закінчувати

– Закінчувати що?

– Все. Весь цей балаган чуток, балачок і недолугого

сексу на цій плавучій чашці петрі. Як вона мені остогидла.

– Слухай… В тебе є те, заради чого прокидаєшся кожен день, аби пахати по дванадцять годин? Зосередься

на цьому. Думаєш, тільки у тебе такі стосунки на кораблі?

Я була на твоєму місці. З наївності закохалася на кораблі. За-кохалась, як дитина – по-справжньому. Ми зустрічались

якийсь час, а одного ранку він просто щез. Перестав відповідати на дзвінки, не читав повідомлення, уникав зустрічі.

Я шукала його по всьому кораблю, говорила з його друзями, ходила в його ресторан – не знаю навіщо, все ж і так було

зрозуміло… просто хотілося подивитися йому в очі. Хотілось спитати, що я зробила не так. А в результаті мене зви-нуватили у переслідуванні. HR сказав, що якщо продовжу, працювати на кораблях більше не зможу ніколи. А колишнього я так і не побачила.

75

Елена перевела подих. Погляд її, спрямований крізь

мене, наче в цю секунду став я для неї прозорим, – туди, де зупинився наш корабель. Подумки вона пірнає в мину-ле, в яке вже давно не хотіла б і ноги мочити. А я спостерігаю за танцем осіннього листя.

– Тож тепер наперед забігати не хочу, – через кілька осінніх хвилин вона виринає з минулого, знову переби-ваючи нашу тугу. – Не хочу ще раз розбивати серце заради

нічого. Краще зосередься на тому, заради чого тут. На гро-шах для сім’ї. На квартирі в кредит. На депозиті. На своїй

меті і планах. Пам’ятай про це кожен раз, коли стає важко

і ти все витягнеш.

– Зосередитись на планах і меті, кажеш? Насправді

віриш, що ти тут з власної волі? Що зможеш бути щасливою, залишаючись на кораблі? Як на мене, все це – хєрня, яку собі говориш, аби заспокоїтись ілюзією вибору. Ти тут

тому, що насправді у тебе його немає. Які варіанти: залишитись вдома, на сто доларів у місяць, і покласти років двадцять на виплату іпотеки? Емігрувати в нікуди, витративши

на асиміляцію півжиття і сподіватись, що хоча б до твоїх дітей не будуть ставитися, як до людей другого сорту? Ми обидва знаємо, що ти цього не зробиш. Немає тут ніякого вибору. Не обманюй себе, ми тут не працюємо – ми продаємо

життя в роздріб по шістдесят доларів за день. Дев’ять місяців

на рік без сім’ї, без нормальних стосунків, без часу для себе.

Немає там, – я показав на корабель, – нічого, що б допомогло зробити кого-небудь щасливим. Це – не золотий квиток, а втеча від реальності третього світу, відчайдушна спроба

вилізти з болота економічної нерівності. Не більше і не менше. Ось тільки для мене це більше не має сенсу. Все, – продовжив я, для драматичності розвівши руками, – і я не пе-ребільшую, абсолютно все, що я в цьому житті планував, 76

пішло коту під хвіст. Дівчина, з якою планував зараз жити, робота, про яку мріяв, власна квартира – нічого не вийшло.

Взагалі. І з кожним роком планка стає все нижчою. У п’ятнадцять уявляв себе в цьому віці одруженим з коханою жінкою, справжнім моряком, а не чорт-зна-ким на кораблі, двома дітьми і будинком біля моря. Наївна дитина. У двадцять

три хотів хоча б знайти роботу за спеціальністю і жити з тією, що принесла мені спокійне щастя під час пандемії. Тимчасове запаморочення коронавірусу. А зараз мені навіть повертатись нікуди. Мета й плани? Не сміши мене. Нічого я більше не планую. Мені хоча б не потонути в цій течії, що давно

вже збила мене з ніг. Намагаюсь розслабитись і плисти за потоком. Going with the flow, how they say.

Вона лише похитала головою:

– Раціоналізувати розбите серце – це нормально.

І реагувати агресивно – також. Мені правда шкода тебе, через все, що тобі доводиться проходити. І я кажу не тільки

про невдалі стосунки…

Я намагався перебити її, але вона знаком долоні зупинила мене.

– Не обманюй себе, Марк. Я ж бачила: ще тиждень

тому, впевнена, ти хотів тут бути. На тобі ж все було написано. Боже, ти напевно ще б контракт продовжив би, якби тоді

в тебе попросили. Не корабель причина твого страждання.

А конкретна людина. Можливо, ця людина – ти сам. Можливо, хтось інший. Ось тільки ніхто нас тут не тримає. І си-ломіць на корабель ніхто на затягує. Увесь світ перед тобою.

У тебе є знання англійської, американська віза і голова на плечах. Якщо так важко, спишись – звільни місця для тих, хто хоче тут бути. Але ти ж цього не зробиш, чи не так? —

Вона поклала руку мені на плече і посміхнулась. – Я знаю, для чого я тут. І знаю, як хочу жити. А ти будь чесним хоч

77

із собою. Усе, що можу тобі побажати. Тепер пішли, поди-вимося, що це за місце.

І взявши мене під руку, наче старша сестра маленького

братика (хоч я і на голову вищий), повела до припаркова-ного на галявині заднього двору одного з місцевих дерев’яних, майже іграшкових будиночків, антикварного Форду

Модель Т. Я дивився на перший масовий автомобіль у світі і згадував чорно-біле фото на сторінці підручника історії

за десятий клас, що пахла типографськими чорнилами. Спогад зараз відчувався настільки ж давнім, як і сама фотографія.

Поряд стояли ще декілька автомобілів. Трохи «по-новіше». З тридцятих та сорокових років. Здавалося, наче

вони щойно зійшли з конвеєра. Нічого особливого. Просто один із жителів організував просто неба музей антиквар-них автомобілів.

Ми зробили декілька фотографій, порозглядали речі, що пережили, напевно, більше, ніж ми обидва разом узяті, і повернулися на корабель. Кожен – до своєї драматичної

історії.

Наступні два дні минали в тумані тривожної меланхолії. Важко, коли тебе кидають. Особливо, коли це вперше. Раніше я був тим, хто приносить біль. І рано чи пізно

це колесо сансари таки мало докрутитися й до мене. Починало здаватися, що починаю божеволіти від тривоги й злості.

Я підвів очі і подивився на велику пластмасову коробку з бананами, на якій рівними чорними буквами написано

«ORANGE».

Подивився праворуч – мій індійський колега, Стефан, продовжує підмітати підлогу шваброю. Так швидше. І при-бираєш залишки їжі, і витираєш. Нічний супервайзер у цей

час ходить навкруги і ловить комах пластмасовою кришкою

для їжі. Тут її називають «кампана». Чому її так назива-78

ють – я вже й не знаю. Марі, Анрі і Мігель готують сніданки для гостей, танцюючи під «Макарену».

«Ні, – киваю головою у відповідь власним думкам. —

Все нормально. Я не божеволію. Просто рівень адекватно-сті на кораблі загалом і в рум-сервісі конкретно залишається на стабільному рівні».

Глава 9

Краще зробити і пошкодувати,

ніж не зробити і пошкодувати

Як завжди, кінець робочої ночі та початок дня ми проводили за столом крю-месу.

– Не хочеш із нами вийти, my beautiful black mamba? —

спитав Анрі, і ми розсміялись. Я сміявся голосніше за всіх, активно вдаючи, що прекрасно себе почуваю.

– Як він тебе назвав? – пролунало десь за моєю спиною. У вікна, за два кроки від мене застигла темношкіра дівчина з тацею в руках і здивованими очима дивилась на Анрі.

Я дивився на два пучки по обидва боки її здивованого личка і не міг відвести очей.

– Як він щойно тебе назвав? – підвищивши голос, роздратовано повторила незнайомка. Певно, що наступну

свою фразу вона вже буде не говорити, а кричати.

– Заспокойся, – відповіла Марі, указавши на чоловіка, що сидів поруч із нею. – Ти про Анрі? Він мій бойфренд, я йому дозволяю. Щоправда, тільки десятий у списку: він

доволі кумедний, але я майже нічого не відчуваю. – І багатозначно вказала на свій мізинець.

– Уууу, – глухо завили ми з Анрі. Від настільки силь-ного удару так просто не оклигаєш.

79

– Так я ж не сам, – ми з нашим другом в команді працюємо. Двоє завжди краще за одного – правда, Марк?

Та я не слухав, лише косився на дівчину, яка нахилив-шись через стіл, з цікавістю слухала цей фарс. Я напружу-вав усю силу волі, аби тільки впритул не вирячуватися

на незнайомку. Кокосовий аромат її парфуму вибивав-ся з цього діалогу, а обриси талії розсіювали будь-яку

обережність.

– Пішли? – нарешті втрутилась вона в це безглузде

перекидування метаіронічними фразами.

– Іди вперед, я наздожену, – відповіла Марі і встала з-за столу.

Енн пройшла повз мене. Я кинув їй щось на зразок

«hi» і, звичайно, усміхнувся.

– Марк, – тут же додав і простягнув руку.

– Дуже приємно, Енн, – трохи здивовано відповіла

дівчина, потиснувши її. – Чекатиму біля крю-офісу, Марі, —

додала вона, все ще тримаючи мою руку.

Не відриваючи очей, стежив за зникаючою фігурою

незнайомки.

– Ей, ей, герой-коханець, – ляскала мене по плечу