Текст книги "Кораблядство"

Автор книги: Сергей Кондратов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 10 страниц)

УДК 821.161.2’06-32

К67

Кондратов С. В.

К64

Кораблядство : повість / Сергій Кондратов. – Київ : Видавець Корбуш, 2024. – 192 с.

ISBN 978-966-2955-60-6

УДК 821.161.2’06-32

Марк змушений повернутися на ненависну роботу без можливості втекти. Посеред океану він знаходить новий стимул у закоханості. Але розбіжності в менталі-теті з дівчиною з Буенос-Айресу стають для простого хлопця з українського села

справжнім викликом. Пристрасті між ними вирують, але ревнощі та непорозумін-ня знищують їхні відносини. Марк, не витримавши «корабельної любові», вирішує

закінчити все екстравагантним способом, закарбовуючи спогади у листах до ко-лишньої подруги.

Для читачів 18+

© Сергій Кондратов, 2024, текст

ISBN 978-966-2955-60-6

© Видавець Корбуш, 2024

© Євген Вдовиченко, 2024, дизайн обкладинки

Усе передбачало біду. 13 грудня

Привіт, Л.

Напевно, дивно отак отримати від мене імейл. Розумію, давно ми вже не листуємося. Стосунки вже геть не ті.

Та все ж таки колись ти була моїм найліпшим другом. Колись – навіть єдиним. І не уявляєш, як мені шкода, що ма-сивний і непохитний міст між нашими життями осипався, залишивши по собі лише заіржавілу основу спільних шкільних спогадів.

Хоча зв’язок уже не відновити, сподіваюся, цими по-відомленнями хоча б прикрашу залишки диким плющем

односторонньої відвертості. Тим паче, як не соромно визнати, більше немає нікого, з ким я міг би чи хотів би цим

поділитися.

Можливо, скажеш: треба виговоритися – до психолога

краще сходи і дай спокій людям! І матимеш цілковиту рацію.

Та грошей на це у мене все одно ніколи не було, хіба

тобі цього не знати? А якби й були – не думаю, що відва-жився б. Не можу навіть уявити, як вивалю душу перед кимось, для кого я всього лише ще одна робоча година, поміче-на нерозбірливим почерком у старому шкіряному блокноті.

Як подумаю, що напроти мого імені психолог повільно ви-креслює тире, а після нього маленькими нерозбірливими лі-терами: «обсесивно-компульсивний синдром», «панічні

атаки» чи ще якусь популярну фігню, на яку зараз хворіє кожен четвертий меленіал, тіло одразу ж кидає в холодний піт.

Не прошу багато. Просто розділи зі мною останні чотири місяці. Можеш навіть не відповідати.

5

Гаразд? Сподіваюся, тобі цікавими будуть підліткові

драми. Не впевнений, що правильно класифікую жанрову

належність – зрештою, фізично ми років десять не підлітки.

Та й інші персонажі цієї історії давно вже не діти. Щодо віку

психологічного сказати важче – адже набираю текст тремтячими пальцями і сльози потроху заливають екран. Це за-важає нормально втискувати малозрозумілі емоції у більш

зрозумілі слова, поки ховаюся, сидячи на підлозі робочого

коридору, і прислухаюся до лисячих кроків нічних працівників. Сподіваюся, ніхто не відчинить двері.

Але відчувається все саме так: історія незрілих, істерич-них, надміру або недостатньо (ніколи – скільки треба) впев-нених у собі людей, які без коливань віддають повіддя свого

життя найбільш базовим бажанням. Самі ж, спокійно вмос-тившись поруч, видихають солодку отруту яблучних вейпів

і байдужо спостерігають, куди їх занесе. В принципі, не так

вже й погано.

Залишається півгодини, поки супервайзер помітить

мою відсутність.

Благослови, Боже, нічну зміну! Навіть не уявляєш, наскільки це небачена щедрість для працівника ресторану. Особливо ресторану на кораблі.

Завдяки роботі вночі маю час написати. І, якщо пощастить, можливо навіть розібратись, чого мене трясе від не-контрольованих пристрастей, наче зламаний котел, придба-ний за спекулятивною ціною у нескінченних рядах Сьомого

Кілометра в особи близькосхідної зовнішності. Тому що, боюсь, якщо не розібратись, потім як не заварюй, як не пере-кривай вентилі, рано чи пізно рознесе все навкруги разом

із щасливою, але не дуже багатою сім’єю з трьома дітьми, ба-бусею по материнській лінії, двома котами і одним золотистим ретривером… Вибач, знову мене несе не туди.

6

Коротше, десь прочитав, що, аби зрозуміти себе, треба

перевернути свій дах і подивитися, чи виллється місткість

на папір. Так легше зрозуміти, де саме протікає.

І на даний момент «протікає» моя здатність зосереджу-ватися: занадто віддаюсь фантазіям, намагаючись втекти від

неконтрольованого абсурду, який раз за разом накриває мене

з головою. Пам’ятаю, як у старших класах хотілось, аби голос

за кадром говорив розмірено і метафорично, наче наратор

у книгах Муракамі. І нехай форма важливіша за зміст. І нехай

зрозуміло, якщо наполовину. Та й те – можливо, зрозуміло

неправильно. Зате як тепло, як приємно огортають метафори, і підліткова самотність здається усвідомленим вибором, а не нещасливим збігом обставин. Хотілось, аби внутрішній

голос хитромудро шепотів голосом Харукі Тадзакі. Зараз хочеться, аби він просто заткнувся. Коли я почав все ненавиді-ти? Для відповіді на це питання непогано би знайти корінь

проблеми, а вони – ці корені, якщо вірити інтернету та курсу психології в улюбленій шаразі, лежать у дитинстві. В моєму випадку, в дитинстві та дровах.

Пам’ятаю: мені було років п’ять і до першого дня

в школі залишалося щось близько тижня. Прекрасний час, аби влаштувати капітальний ремонт. Справа відповідаль-на і до неї треба підходити ґрунтовно, а тому батько розді-лив її на задачі поменше, об’єднані у короткий період у чотири роки.

Однією з таких задач було розібрати грубку і перенести

запаси. На скільки я пам’ятаю, то була перша робота в моєму житті. Чому саме я повинен займатися чимось настільки нудним замість того, аби малювати героїв та дивитись

«Пригоди Джекі Чана» по «Новому каналу», я не розумів, а от що розумів дуже навіть добре – це татову нетерпимість

до базових філософських питань «чому?» і «навіщо?».

7

Думаю, нетерпимість ця бере свій початок вже з його дитинства у кращих традиціях радянського виховання та за-гниваючого соціалізму.

Тому, намагаючись не будити у загалом доброзичливому

батькові дрімаючий привид жорстких звичаїв Перебудови, я мовчки перетаскував невеликі дрова з літньої кухні до са-раю. Коли вже ніхто давати мені причин для такого безглу-здого проведення часу не збирався, я починав вигадувати

їх сам. І щойно я щось придумував, то одразу безапеляцій-но брав на віру розказану самому собі історію.

Так і виявилося, що під вечоровим картонно-сірим не-бом я не просто складав потемнілі від часу дрова в невеличкий

сарай позаду болотяно-сірої літньої кухні. Ні, я вже споруджу-вав дерев’яне поселення, що формою нагадувало щось середнє

між мурашником та радянською багатоповерхівкою для наро-ду ліліпутів. Вони – ці ліліпути – втратили свої будиночки

після вселенського потопу, що пронісся Карпатами влітку дві

тисячі шостого року, і дістались аж сюди, на Південь, у пошуках кращого життя. Тепер, з висоти прожитих років, розумію, наскільки безглузда ця історія: хто б тікав у пошуках кращого життя на Південь, коли за кілька сотень кілометрів майо-рів польський кордон і світле європейське майбутнє? Але такі

вади уяви можна списати на п’ятирічний вік і переважну більшість виборців «Партії Регіонів» в Одеській області.

Допомогти ліліпутам міг тільки я, адже дорослі, вічно за-клопотані власними проблемами, не здатні поглянути вниз

і побачити когось маленького і, відповідно, незначного. Так уже

чомусь повелося, що в наших краях, щоб стати помітним і зна-чущим, треба хоча б бути здатним врізати дорослому по голові.

Для ліліпутів це неможливо, а тому доводилося покладатися

на допомогу дитини. А тому житимуть вони в теплих, ком-фортних щілинах між рядами рівно розкладених дров. І чим

8

більше таких рядів – тим більше чоловічків поселиться в зро-блених мною «квартирках», тим більше їхніх маленьких лілі-пульчат ходитиме до маленьких шкіл, а їхні батьки – до маленьких супермаркетів, судів чи відділків поліції. Інших місць

я тоді не знав, тому в моєму поселенні проживали тільки продавці, юристи, поліцейські та офісний планктон – як не поди-вись, непоганий вимальовується соціальний осередок.

Так я і будував цей маленький рай з перехідним типом

економіки для придуманих мною мігрантів, що незаконно

обійшли всі пропускні пункти дитячої уяви і поселились

у мене в голові.

«Спробуй Сабатіні почитати», – на четвертий рік ре-монту порадила мама. Порадила досить вчасно, потрібно

сказати: треба було думати, чим тепер зайняти час, що вивіль-нився. І думати швидко, поки заняття не придумали за мене.

Все ж таки ще дачу не добудовано. І гараж має такий собі вигляд. Та й про город дбати треба.

Втім, із завзятістю дитини, що рятується від радощів

сільського життя та від вічної підліткової дилеми «як зійти

за свого» серед таких же нещасних жертв пубертату і соціального оточення, але при цьому залишитись «кимось особливим»? Та ще й при тому умудритись не стати жертвою

булінгу. Уявні маленькі друзі в цьому явно не допомагали.

От я і обрав найбезпечніший варіант – загубитись

у фльорі романтизованого книжкового ескапізму. Подалі

від буденних ремонтів, пропахлих вогкою осінньою триво-гою городів, болотяно-зелених стін улюбленої школи і таких же облич, що вечорами п’ятниці чи ранками понеділка

зі стінами зливаються.

У тих стінах занадто багато пережито історій: роман-тичних, комедійних чи трагікомічних, а в результаті живу

в дешевому, затягнутому, погано прописаному серіалі від

9

Нетфлікс. Де вже двадцять четверта серія, кінець, судячи

з усього, ще навіть не на горизонті, а ти давно не бачиш ніякого сенсу продовжувати.

Пам’ятаєш нас у школі? Мене – дерев’яного хлоп-чика з планом на життя і категоричним поглядом на світ?

Що з тією дитиною? Що з планом? Напевно, обидва зараз

на війні. Російська ракета розірвала їх на тисячі маленьких

кривавих шматочків, що розлетілися по далеких кутках рі-пакового поля, де раніше, в далекому дві тисячі шостому, тяг-нулися до неба соняшники.

Ну годі. Не хочу думати про справжні речі. Краще вже

продовжити ховатись у любовних драмах, де я раз за разом

просіраю хеппі-енд і з того виростає квітка моєї сучасності.

Часом хочеться зупинитись, вилізти з цього емоційного болота, в якому копирсаюся з радістю п’ятирічного хлоп-чика, який втік від домашніх обов’язків. Та піднявши очі, помічаю, що болото це на дні не зрозуміло ким викопано-го колодязя. Маленькі чоловічки дивляться на мене зверху і єхидно сміються. «Ну й дурень, – кричать вони, і їхні

пискляві голоси відлунюються від вузьких стінок, – сам кинувся в цю прірву, а тепер плаче, що навколо лише темрява!»

Саме закінчувався четвертий місяць мого корабельного життя і так я тобі написав. І як у всьому, що мої думки за-лишали на папері, правди в тому десь на половину.

Глава 1

Політ під три чорти. Вересень

Вибач, по-доброму починати треба було б не з моменту, коли спало на думку перенести на папір пережите на кораблі, а коли остаточно прийняв рішення сюди повернути-10

ся – дев’ятнадцятого Вересня дві тисячі двадцять другого

року. Не те щоб навіть вирішив, холодна реальність у вигляді

ста двадцяти чотирьох доларів сорока чотирьох центів на рахунку визначала моє майбутнє на наступні півроку.

Залізна спинка стільця в залі очікування софійського

аеропорту приємним холодком віддається в спині, відволікаючи від наростаючих нападів обсесивних думок про з останнього контракту гроші, що магічним чином розтанули

за два місяці навколосвітки. Невже я так і буду шість місяців повільно гнити на кораблі, аби два місяці жити як хочу?

І це ще поталанило: дехто повільно гниє і без двох місяців

свободи на рік.

Дивлюсь на мерехтливий мертвим електричним світлом

напис «Sofia-London / LHR BA893» і відчуваю, як тривога

холодними пальцями повільно стискає горло.

Чомусь тривога пахне вологим кабінетом математики, який зранку шкільна прибиральниця за свою нещасну міні-малку ретельно натерла таємничою білою сумішшю з несу-місним із життям відсотком хлорки. Так ось що це – запах

хлорки і безнадійно втраченого часу. За стільки років майже

й забув про нього. Поки не потрапив на корабель. Пам’ятаю, у період нескінченного поглинання книг я десь прочитав

(здається, в «Солярисі» Станіслава Лема), що ми насправді

не шукаємо нічого нового, а лише тягнемося до відображення того, з чого почали. І не так важливо, подобається це відображення чи ні.

Один із пасажирів підходить до фортепіано в центрі

залу очікування і починає перебирати по клавішах. Щось

доволі знайоме. Грає він не дуже вміло, згадуючи потрібну

ноту за долю секунди до того, як натисне відповідну клавішу. Потрохи обривиста мелодія набирає знайомих обрисів, наче вишкрябана щіточкою археолога з полону піску, глини

11

і мільйонів років істота, що жила, любила і вмирала задовго

до створення фортепіано, нот і хоч чогось, схожого на музику. Ноктюрн номер дев’ять Шопена. За десятки безсонних

робочих ночей там, у попередньому житті, я прослухав її незліченну кількість разів.

Ким я намагався стати? Офісним планктоном в інтернет-компанії? Адвокатом? Туристичним агентом? Залишились лише спогади про ті ночі й музику, що м’яким потоком

омиває лобну частину мозку, заглушуючи пластинку одно-типних думок. І я відчуваю себе майже щасливим.

Наступний аеропорт, Хітроу, запам’ятався лабіринтом

невдоволених голосів та збентежених, невідривно занурених

у телефони облич подорожуючих. Їхні екрани сяють тисячами мерехтливих вогників – різнокольорові краплі віртуаль-ності на палітрі ночі. Згадалися вечори в Доброславі. Знаю, ти його не особливо любиш, та й було б за що. Місце настільки незначне, що у трьохстах роках зафіксованого існування я не знайшов навіть однієї скільки-небудь значної події.

Якщо не вважати за таку крадіжку Антоново-Кондинською

поштою грошей, що одній з найвідоміших балерин того часу, Марії Кузнєцовій, відправив батько-художник.

Почалась революція, дворянську садибу в Степанов-ці розграбували, повезло хоч, що сама вижити змогла. Час

був не найкращий, аби бути дворянином в Російській імпе-рії. А молодою і беззахисною дворянкою й поготів. Треба

було якомога швидше брати тендітні ніжки на плечі й тікати

з Одеси. Тож завдяки добросовісній службі поштарів нашого прекрасного поселення довелося балетній зірці Парижа

відстригати довгі коси і, видавши себе за хлопця в пошуках

підробітку, найнятись матросом на найближчий корабель

до Франції. Історія, яку вона, б’юсь об заклад, переказувала

до самої деменції. Я би точно переказував.

12

Ось таке місце з такими людьми несе для мене майже

магічну силу ностальгії. Все-таки в Доброславі набрався здат-ності бачити цінність у звичайних речах із незвичайною іс-торією. Якщо не для світу, то для самого себе.

Іронічно – в дитинстві найбільше хотів звідти вибратися, а ось тепер… Пам’ятаєш балку, де ми катались на санча-тах? У спогадах вона чомусь набагато більша, ніж коли я туди

приїжджаю. І скільки би в університетські роки я не повертався в ті місця, скільки би не переконувався в зворотному, все ще пам’ятаю, як діти з того боку поселення каталися

на нових альфаторах на балці заввишки трохи не з Говерлу.

Дівчинка років десяти, з прокуреним голосом тридця-тип’ятирічної, залазить усередину і закриває кришку.

– Ви точно триматимете бак? – сміючись, питає. Її голос лунає глухо і загадково, наче перекручений сигнал із верх-ніх шарів ноосфери.

– Точно, – в один голос відповідаємо ми і запускає-мо альфатор із космонавткою усередині у далекий політ. Звичайно, ніхто його не тримає. Альфатор крутить, трясе, один

раз навіть перевернуло.

«Ну, як завжди, ви брешете, уроди!» – вилазячи

з пом’ятого бака, кричить дівчинка і знову штовхає його

на гору. І все починається з початку. А я дивлюсь на це, за-дихаюсь від сміху і думаю, як ми взагалі доживемо до дорослих років з таким дитинством?

Гарний спогад. Багато речей у спогадах гарні, особливо

коли не можеш до них повернутись.

Отямившись, я подався вперед, протискуючись поміж

пасажирів, як краплю дощу, що сповзає по вікну. Із кожним

кроком усе більше дивуюся, наскільки звичним для мене стало подібне життя. Із кожним кроком, із кожною новою кра-їною, із кожним терміналом і новим штампом у паспорті

13

спогади про дім блякнуть, як сімейні фотографії, зробле-ні на татовому робочому фотоапараті, обережно розфасо-вані по радянських альбомах-книжечках, що зберігаються

в трюмо над телевізором. Я давно перестав впізнавати хлопця на тих фотографіях, що хворим лазив кучугурами з тобою

по той бік Доброславської балки.

Ця історія вже не про нього – такі, як він, ніколи

і не потрапляють до подібних історій.

Чи ти знала, що за сім—десять років люди повністю

змінюють набір клітин у своєму тілі? Виходить, ми зараз

зовсім інші люди? І окрім залишків пам’яті на вицвілому

фотопапері та набору нулів і одиниць на телефоні нас вже

нічого не об’єднує із тими дітьми? Тільки уривки зими, бал-ка, що розділяє наші будинки, та колюче, майже їдке зимо-ве повітря в подиху. Ти покликала мене і не прийшла. Зникла без пояснень і вибачень. Я так ніколи і не спитав, чому.

Не знаю, через гордість чи через страх почути відповідь. Але

того вечора я вперше пообіцяв собі: будь-що покинути Україну. Це і є справжнім початком історії.

– Вибачте, сер, – по-кіношному британським акцентом звертається до мене дівчинка в темно-синьому костюмі, що сидить на ній так, наче вона щойно матеріалізувалася

у білий світ просто в холі цього аеропорту. – Вам потрібно пройти до тієї черги. Чек-ін на рейс до Нью-Йорка вже

закрито.

На нейтрально-холодному, до асбсурду симетричному

обличчі не уявити дитячу безпосередність, підліткову гру-бість чи студентську зрілість майже повноцінного члена суспільства – ні, таке обличчя не могло б належати нікому

іншому, окрім ідеального робота-працівника. І зараз воно

зображає найбільш штучну посмішку, що тільки доводилося

бачити аеропорту Хітроу за всі десятиліття свого існування.

14

Вираз, до якого повинен прагнути та який повинен освоїти

кожен поважаючий себе працівник сфери обслуговування.

Я натягнуто посміхнувся у відповідь і озирнувся. Аеропорт усе ще огортав нас гучним галасом та нескінченною чергою в обидва кінці. Під світлом ламп проступала втома людей. Зморшки на їхніх обличчях говорили про особисті світи, у яких нервують, страждають, бісяться та не підозрюють

про існування одне одного, поки життя знову не зіштовх-не чолами з безкомпромісною впорядкованістю мікрокосму

аеропорту. Зі світом, де кожна деталь має своє місце і функ-цію, але інструкцію, на жаль, ніхто не додає, тому доводиться просуватись напролом.

Зараз, у цьому незнайомому місці, з дівчинкою у темно-синьому костюмі, відчуваю себе дещо загубленим. Знаєш, у цьому є своя особлива привабливість.

Переживши незліченну кількість скасованих рейсів

у Европі, втративши масу грошей через хитрющих таксистів

Стамбула, втікаючи від пограбування на пост-апокаліптич-них вуличках Каїра та губившись у гарячих африканських

сутінках під градом арабських проклять охоронців хурга-дійського аеропорту, починаєш ловити певну насолоду, сер-фуючи на хвилях нервової розгубленості та страху, що можуть накрити щосекунди. Але ти все одно тримаєшся. Усе

буде так, як і треба. Головне – несильно чіплятись за речі

і якомога сильніше чіплятись за життя. Легше борсатися, коли на тобі менше барахла. І менше шансів бути утягну-тим униз.

– Але в мене немає візи для перебування в країні! —

відповів перше, що спало на думку.

– Вам до іншої черги, сер, – як папуга повторює іде-альна працівниця, і посмішка на смаглявому обличчі стає

на декілька міліметрів розтягнутішою. Інше, але з тим самим

15

виразом, обличчя у віконці паспортного контролю тими самими фразами завіряє, що все буде гаразд: багаж і квиток

на наступний рейс я отримаю вранці, і сонце буде світити

яскравіше, і теплі промені розсіють наростаюче бажання ско-ротити населення Хітроу вдвічі. Останню частину цей працівник не казав, але щось приблизно таке прочитав у його

очах і максимально приглушено-спокійних інтонаціях.

Отож у моєму паспорті з’явився штамп на перебування

в Британії. Непогано. Виявляється, і пропущені літаки можуть приносити можливості.

Якась дівчина з тієї ж черги очікування спитала, чи є мені

де переночувати. Трохи навіть зніяковів. Давно такого не було.

– Так, так, дякую, авіакомпанія мене забезпечи-ла готелем, – пробелькотів я, і вона розчинилася в морі

незнайомців.

Ніч я провів, гуляючи центром Лондона, ловлячи

на камеру кожен куток, кожну вуличку і кожну будівлю, що й до мене вже сотні разів завантажувалося на всі можливі сервіси. Фото Біг Бену, моє обличчя на фоні Біг Бену

і фото мене на повний зріст. Фото лондонського колеса огляду, фото мого обличчя на фоні, фото на повний зріст. Фото

Букінгемського палацу, фото фізіономії на фоні палацу, фото

на повний зріст…Одні й ті ж поступальні рухи без будь-яких

емоцій. Наче займатись сексом лише для того, аби пізніше

похизуватися, що цим займався.

Не життя, а демонстрація, де переживання та відчуття

боязливо задкують перед необхідністю хоч якогось підтвердження свого існування. Дивіться, я дійсно тут був! Дивіться, наскільки класно я живу! Наскільки краще за вас. Поки

ця вистава не заходить занадто далеко і ось ти вже змушений

відігравати свою партію навіть тоді, коли нікому до тебе діла

немає. Відчувала подібне?

16

У Лондоні це почуття стало моїм головним супутником.

Парадоксально набридливе дзеленчання телефону зму-сило відірвати голову від подушки, на яку я цю голову поклав

щойно, адже ось тут, можливо, я вперше і востаннє, а Лондон

сам фотографії для мого Інстаграму не зробить. А як інакше

довести кожному зацікавленому, що я там був і що моє життя цікавіше за його.

– Ви вже в аеропорту?.. – більше стверджував, ніж за-питував малознайомий голос з італійським акцентом.

– Що?

– У вас літак на восьму тридцять, ви вже реєстрацію

пройшли?

Я намагаюся зосередити затуманений залишками чо-тирьохгодинного сну погляд на екрані, вже передбачаючи, що побачу. Сьома п’ятдесят ранку. І я в повному…

– …в готелі. Мені навіть квитки не надіслали.

Нескінченно довгі секунди і тягуча темна мовчанка ви-тікає з динаміка мого телефону. Навіть мурашки, що струн-ким маршем пройшлися по моєму хребту, вже повмирали

від психологічної перенапруги.

– Очевидно, мені ще тільки доведеться насолодитися

видами Лондона, – видавши натягнутий смішок, хоч якось

заповнюю тишу.

– Збирайтесь і якомога швидше до аеропорту. Я на-дішлю новий квиток.

Лондонський автобус прорізає квартали однакових

у своїй педантичній упорядкованості вуличок, коли мене наздогнав імейл. Благослови, Господи, безоплатний роумінг.

«Твій квиток. Лондон / Хітроу – Нью-Йорк / JFK. 09:50».

Дивлюсь на годинник. Бляяяя! Звичайно ж, мій автобус пря-мує не до того терміналу. Доводиться виходити біля черго-вого «Hilton» і шукати таксі.

17

…Термінал. Біжу по білому мармуровому покриттю, що віддзеркалює проміння ранкового сонця. Річки людей

уже звично течуть навколо, їх тиснява і шум створюють сво-єрідну симфонію. Вдихаю запах кави та парфумерії, що змі-шується з ароматом чорного лаку на полірованих поверх-нях. І все це лише для того, щоб о 08:50 ранку за Гринвічем, коли чергове приємне обличчя з найфальшивішою посмішкою

у світі й найстереотипнішим британським акцентом позну-щалося з мене своїм «I am sooo sorry, but your gate is already closed» і відправило мене знову у Лондон на одному Богу

відомий термін.

Хоча… щодо Бога, я не можу бути впевнений. Не думаю, що він має якесь відношення до британських авіаліній

або круїзних кампаній. Враховуючи власний досвід, я більше схильний вірити, що підпорядковуються вони зовсім іншому хлопцю.

Так чи інакше, вже другий день стовбичу в Лондоні і не те щоб мені є на що скаржитися, все ж таки далеко

не найгірше місце, аби провести декілька зайвих днів. Проте сьогодні корабель відпливає з Нью-Йорка і якщо на нього не потраплю, то що робити далі – не маю ані наймен-шої здогадки. Благо, заворушилися щупальця гігантського

адміністративного монстра під назвою CREW TRAVEL

DEPARTMENT. У кращих традиціях лавкрафтівських жахів мені доводиться лише спостерігати наслідки його існування: десятки повідомлень, незнайомих імен та складних

граматичних конструкцій, які, в підсумку, сухою офіціозною

англійською промовляли одне й те саме: «We are working on it. Please, wait for further instructions».

Ну а я що? Я підкорююсь і чекаю. А поки чекаю, починаю замислюватись, наскільки сильно хочу потрапити на той

корабель. Та і взагалі, куди я хочу потрапити…

18

– У мене питання: чи повинен я буду щось платити

за пропущений рейс? – питаю у нового знайомого з італійським акцентом по іншу сторону континенту.

Драматична пауза. Нутром відчувається напруження, що випромінюють його працюючі транзистори. Часом дуже

важко віриться, шо ці імейли і телефонні розмови я справді

веду із живими людьми, а не з високорозвиненим штучним

інтелектом, на розробку якого компанія кинула черговим ін-дусам чергові декілька мільйонів, а зараз не тестує на деше-вій робочій силі.

Поки чекав відповіді, кінетоскоп у моїй голові на під-вищеній швидкості програвав мої пригоди в якості нелега-ла в Лондоні. Ось я тиняюсь лондонськими вулицями в пошуках притулку, ось мене всього такого підозрілого помічає

поліція, після чого йде сцена погоні в кращих традиціях

Скубі-Ду, швидкий перехід, у якому перед моїм здивованим обличчям, прокочуючись, зачиняються ґратчасті двері

тюремної камери. І ось мені вже й притулку шукати на треба. На найближчий час у мене і дах над головою, і безкоштов-на їжа тричі на день. Так собі картина. В топ-100 IMDB точно не проб’ється.

Звичайно, все було б не так. І я це розумію. Але коли

фантазія вже розігралась, зупинити кіномарафон надзвичайно важко.

– Ні-і-і… нічого платити не потрібно.

Я видихнув.

Квитки на наступні рейси прийшли за півгодини. Два

квитки у тому самому напрямку з інтервалом у кілька годин.

Щоб уже без варіантів залишитись. І ось дванадцять годин

опісля сірі очі американського прикордонника, наповнені

сумішшю цікавості та втоми, шукають мою сутність на сто-рінках найважливішого аркуша паперу в моєму житті.

19

– Будь ласка, за мною, – каже він, виходячи з-за стійки. Ми йдемо в дальній, майже непомітний куток аеропорту.

За білими, як і стіна, дверима заховалась невелика кімнатка, обставлена рядами світлих дерев’яних стільців, які наче мі-грують разом зі мною просто з класу російської мови. Клас

я особливо ніколи не любив, як і персону, що його вела, —

а як любити людину, з чийого рота постійно лунає прямо про-тилежне всьому, що коли-небудь знав і вірив. Особливо, коли

ти цього не просиш і до освітньої функції у твоєму житті відношення має суто нульове, якщо не від’ємне. Хоча щось я таки

дізнався: кількість прочитаних книг не обов’язково зробить

тебе людиною розумною. Навіть адекватною не зробить.

Але світлі дерев’яні стільці, столи та інше начиння мені

все ж таки подобалося, цього не відняти. Усе ж краще за ма-сивних зелених виродків, за якими мучились, ще вивчаючи

«велику справу Леніна», і, можливо, будуть мучитись, вивчаючи російсько-українську війну.

Чотири рівні ряди стільців, скляна стінка і троє офіцерів, що сидять за високою стійкою, відділяли нас від світу

американської мрії. Озирнувшись, я помітив ще трьох нещасних: жінку, що тихо плакала, та двох чоловіків. Кожен

із них зайняв своє місце в кутках кімнати.

Людина по той бік скляного кордону поманила мене

рукою.

– Ваша мета прибуття?

– Робота на кораблі, сер, – відповів я, – на круїзному лайнері.

– Почекайте, – клацання кнопок механічного телефону відбивалося від скляної перепони з подвійною силою.

Голосніше з кожним натиском. Від підніс слухавку до вуха: —

Good afternoon.… yes, it’s me …yes …hmm. І поклав трубку. —

Ви можете йти.

20

Я забрав документи, подякував і озирнувся на на людей, що сиділи в кімнаті. Ті так і сиділи, не рухаючись, наче

воскові статуї. Тільки жінка перестала плакати.

Я видихнув. Нарешті. Все-таки досягнув Сполучених

Штатів.

Шкода тільки багаж, як з’ясувалося, мого подвигу

не повторив. Пройшовши кілька нескінченних черг, спіл-куючись з працівниками аеропорту, які жили у власному

світі, я починав сумніватись у доцільності будь-яких пере-льотів. Краще вже сидіти на місці і не висовуватись, аби

тільки не довелося розмовляти з цими людьми.

Заповнивши невеличкий бланк із сотнею пунктів, нарешті подав заяву на повернення втраченого. Втрачати

мені не звикати. Шкода тільки, що повертати поки не доводилося. Пощастило хоч, що документи та гроші завжди при собі.

– На жаль, сьогодні ми не маємо автобуса, – недоречно радісним та надміру люб’язним тоном повідомляє

голос по той бік дзвінка. Я стою біля виходу з аеропорту Кеннеді та зі всіх сил намагаюся не познайомити спів-розмовника з найкращими екземплярами нецензурного

лексичного багатства слов’янських мов, перекладеними

англійською. Хочеться розвернутись і зникнути в цьому

нескінченному натовпі подорожуючих. – Вам доведеться

замовити таксі. Це не так вже й дорого: доларів сімдесят.

Тільки поспішіть, будь-ласка, корабель відпливає за півтори години.

Розсудливо обмежившись лише одним «ок», я вимкнув

телефон і сів на залізний стілець біля входу до аеропорту. Він

так само холодив спину, як і той, у Софії. Скільки ж часу вже

минуло з того моменту? Два дні? Три? Здається, не менше

тижня. Чим більше подій проживаю, тим довшим здається

21

період. Незалежно від того, як швидко все пролітає. Такий

от парадокс.

Перевірив залишки моїх пожитків, які вдалося зберегти

після нерівної боротьби з британськими авіалініями. Пара

шкарпеток, шорти і документи. Зненацька майнула думка, що це взагалі ВСІ мої речі. Повертатися все одно немає куди, а все, що купив за період вимушеного вигнання з власної країни, було в тій валізі.

Я потер втомлені очі, намагаючись відігнати відчуття, що дивлюся на невмілий ремейк серіалу про містера Біна, де талановитого актора замінили на справжнього ідіота. І навіть не смішного ідіота, а такого, чиє існування намагаєшся

ігнорувати, коли «пощастить» сісти поруч в метро.

Маленьке жовте таксі під’їхало до головного входу.

Без зайвих вагань підбіг до автомобіля:

– Чи можна дістатися до порту Еверглейдс за годину?

– Теоретично чи практично? – питає таксист із дуже

помітним латиноамериканським акцентом.

– За гроші, – нервую я. – Так що?

Він викрутив радіо майже в нуль і уважно поглянув

на мене. Якісь адвокати по нещасних випадках так і не встигли пояснити, як вони врятують моє життя.

– Куди так поспішаєш, аміго?

– За годину потрібно бути на круїзному лайнері.

– Де саме?

– Порт Еверглейдс.

Таксист хитро ошкірився.

– Добре, аміго, але за годину в інший кінець

Нью-Йорка… це буде коштувати не мало.

– Скільки?

Він указав на невелику чорну коробочку на його панелі.