Текст книги "Кораблядство"

Автор книги: Сергей Кондратов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)

свого вуха. Трохи не збив з ніг перуанську дівчинку, з якою

працював перших декілька днів у буфеті. Пам’ятаю, ми постійно посміхались один одному при зустрічі. Ще одна фаль-шива звичка, яку я набув на кораблі.

– О, sorry-sorry! Hello! How are you? – на одному диханні випалив стандартний «смол толк» про важкість корабельного життя і гіркість рису в крю-месі і, навіть не дозво-ливши їй нормально відповісти, додав навздогін: – Слухай, ти плануєш вийти в Халіфаксі?

Куточки її губ піднялися догори. На цей раз посмішка

стала трохи теплішою.

– Я б хотіла, проте маю всього дві години брейку…

довго гуляти не вийде та й…

– Тоді… могла би ти зі мною помінятися? Я в цьому

списку, а мені справді потрібно вийти, – перебив я її і одразу зрозумів, що зробив. Стало трохи соромно.

Вона втомлено видихнула і спантеличено подивилася

навколо, наче шукаючи когось.

– Нууу… добре. Зараз підемо?

– Навіть не уявляєш, як виручиш мене, – відповів я, поки ми піднімалися на шостий поверх, до офісу метроді.

Пройшло всього кілька хвилин, а я вже був вільний виходити з цієї плавучої тюрми, в яку сам себе запроторив.

– Дякую тобі… sooo mmuuuch, – протягнув я так, що аж сам собі не повірив. – І за те, що витратила частину свого брейку на мене, – я насправді вклав усю можливу

вдячність в те «thank you».

Тільки людина, що працювала на лайнері, зрозуміє, наскільки дорогими бувають вільні три хвилини, і що за п’ятнадцять хвилин можна завершити майже всі необхідні

для життя справи: сходити в душ, переодягнутись і навіть

42

не скажу поспати, але полежати із заплющеними очима ці-лих чотири хвилини.

– You are welcome. Have a good time there, – тихо відповіла вона. І, спускаючись, кинула трохи сумний погляд, зрозуміти який я тоді не зміг.

Зрозуміти його я зумію, тільки коли сам дивитимусь так

на ту, хто буде нехтувати мною. Чому ж мені постійно треба відчути все на собі, аби щось усвідомити? Так, подруго, важко жити, коли ти ідіот. Ще важче, коли ти це розумієш.

То був останній раз, коли я її бачив. Пізніше дізнався, що того тижня вона закривала контракт і то був її останній

шанс вийти в порт. Уже полишивши корабель, часто повертаюсь думками до того моменту і уявляю, що б було, якби

я вийшов гуляти саме з нею.

«Мене, до речі, Кайлою звати. На випадок, якщо

ти планував спитати», – дорогою до кабіни догнало перше повідомлення в What’sApp. Я вичекав хвилин двадцять, перш ніж відкрити і відповісти: «Планував. Просто нако-пичую теми для розмови у Халіфаксі. Але якщо вже почина-ємо цей захоплюючий діалог, мене, до речі, Марк». Після —

відправив кілька смайликів. Це ж так заведено спілкуватись

в інтернеті, щоб не видати себе за душнілу, яким я, безперечно, є? Але розкривати цього мені поки не хотілось.

«Я знаю». І підморгуючий смайлик вдогонку.

Прокинувся я від наступного повідомлення: «Привіт, я майже закінчила». На годиннику була 12:30. Я потер за-спані очі й напружив зір, аби розібрати написане.

«Зустрічаємось о 13:00 біля крю-офісу? Тільки не забуть

свій ламінекс», – позіхаючи, відписав я. Трохи подумавши, додав дужку в кінці, аби не віяло пасивною агресією. Цікаво, а вона хоч зрозуміє значення тієї дужки? Хіба латиноамерикан-ці використовують той самий інтернет-синтаксис, що й ми?

43

«Що таке ламінекс? Та картка з нашими даними? Мені

її поки не видали».

Ось ми і приїхали. Сектор приз на барабані. Чому так

завжди виходить, що варто мені хоч щось спробувати запла-нувати, то все летить під три чорти. Зате як нічого не плануєш – все йде не так і погано. Так і підмиває зробити не-правильні висновки і життя пустити на самоплив. А може, я, того не помічаючи, так і зробив, а сам тішу себе ілюзіями.

«Це проблема?» – мої роздуми перервало наступне

повідомлення.

«Та не те щоб. Просто вийти вже зможемо, як отри-маєш ламінекс. Без нього ніяк». Усміхнений смайлик з кра-плею поту для виразності й дружелюбного тону. Кожен раз, як потрібно використовувати інтернет-пунктуацію, відчуваю

себе шестидесятирічним дідом, що вперше відкрив для себе

магічний світ Фейсбуку. «Не хочеш поїсти?» – дописав.

«Хах, з роботи я так і не вийду. Зустрінемось у крю– месі

за півгодини».

Так, наскільки же одночасно одноманітним і різноманіт-ним може бути життя, подумав я. За дванадцять днів круїзу

я змінюю сім портів і шість країн. І все одно воно обертаєть-ся навколо одних і тих самих трьох-чотирьох місць на кораблі.

Невже, щоб я не робив і де б я не жив, воно буде незмінним на-бором тих самих ритуалів, а змінюватимуться лише декорації?

Я думав про це і дивився у вікно. З порту відкривався

до нудоти кінематографічний вид на статую Свободи. Те саме

відчуття кожен раз: скільки разів я все це бачив, хоч жодного разу тут не був. Чому я все ще тут? Чому роблю те, що роблю? Так часто запитаю про це, воно стало майже ритуалом.

Але у відповідь, як завжди – тиша.

– Не проти, якщо підсяду? – спитала вона і усміхну-лася мило, хоч і трохи награно. Здається, я зробив те саме.

44

– Завжди не проти. Підсідай хоч кожен день. Так, насправді, було навіть краще.

– Ну, почнемо сьогодні, а далі видно буде. Дуже шкода, що вийти не вийшло.

– Тож, залишилося тільки дочекатись наступного канадського порту.

– Чому саме канадського? Чому не в Нью-Йорку?

– В Нью-Йорку ніхто вийти не може. Аж до третього контракту. Бояться, що повтікаємо, як таргани в підсоб-ках, коли світло вмикаєш.

– І ти би втік?

– Уже рік як тікаю, – відповів я і показав на свій бейджик з ім’ям, під яким красувалася назва моєї крани. І поки

вона не почала мені співчувати або розпитувати про сім’ю, я тут же продовжив: – А в інших американських портах тобі

окрім ламінексу потрібен ще один папірець – І-95. От тоді

вже тебе будуть вважати за повноцінну людину. Наскільки

це можливо для крю корабля. Навіть американським повітрям подихати дозволять.

– А для канадського повітря воно не потрібно?

– Для канадського достатньо одного ламінексу. Ну, є ще одна програма, ArriveCan, де потрібно буде ввести свої

дані. Тобі супервайзер нічого про це не розповідав?

– Ні, – відповіла вона і посунулася до мене ближче. Так, що я шкірою відчув її дихання. – Можеш мені

допомогти?

Вона простягла мені свій телефон. Я відкрив Гугл Плей, вбив у пошук назву програми та почав її завантаження. Її подих ставав усе ближче, поки я не відчув приємну важкість

її плеча. Наче на екрані відбувалося щось надзвичайно важливе, вона не відриваючись заглядала в нього, спираючись

всім тілом на мою руку.

45

– Ти їй вочевидь подобаєшся. Ти б бачив, як вона тебе

очима їсть, коли ти не помічаєш, – зауважив Анрі, доїдаю-чи сніданок.

Кайла саме проходила повз і, як завжди, заманливо посміхнулась, але не підійшла. Вона ніколи не підходила, коли

поруч були інші. Особливо Анрі.

– Можливо, – відповів я, дивлячись, як вона своєю

дитячою пружною ходою зникла у коридорі до наступної

зали. – Але закінчиться це катастрофою. Я відчуваю. Занадто

вже схожа на мене. А з такими, як я, зустрічатися точно не слід.

У відповідь почув лише його «хм» і звук виделки, що б’ється об тарілку з картоплею і телятиною в часнико-вому соусі. Що не скажи, а жити з найбільш можливою роз-кішшю у вимушених обставинах так, як йому, не виходило

ні в кого. Я ж повернувся до своєї тарілки з рисом і м’ясом

невідомого походження, намагаючись заглушити непотріб-ні думки. Виходило не дуже.

Вона наздогнала нас у коридорі М1. Я саме повертався до своєї кабіни.

– Покажеш мені, де проходять тренінги? – погладжуючи мене по руці, спитала Кайла, наче за словами стояло

щось зовсім інше. Вона зовсім не помічала Анрі, що стояв

поруч, та іншу новеньку дівчину, з якою йшла. Я безпорадно подивився на свого друга. – Ти знаєш?

– Йдіть за мною, – сухо відповів він. Дивно, поруч

з нею Анрі веде себе зовсім по-іншому.

– На восьмому поверсі.

– То це крю-бар?

– Звичайно, тут усі дороги ведуть у крю-бар. Або

в офіс HR. Але ця дорога зазвичай остання.

Кайла і її подруга мовчали, наче й не чули цього діалогу.

Теорія «культурного ігнорування» Петра Штомпки: ми при-46

ймаємо правила гри у потрібні моменти і вдаємо, наче не чуємо

розмов, які нас не стосуються. «Таке собі ввічливе ігнорування», – спало мені на думку. Чого тільки не вискоче із пам’яті

після п’яти з половиною років навчання в університеті. Особливо, коли ці знання тобі ще жодного разу в житті не знадобились.

Ми вийшли з ліфта.

– Дякую, – м’яко провівши рукою по моєму перед-пліччю, сказала Кайла. Ми трохи відстали від інших і вона

тут же перетворилася на більш впевнену.

– Та я й нічого і не зробив. Це Анрі провів нас.

Вона лише відвела очі. Що такого він про тебе знає?

Чи може бачить те, чого не бачу я?

– Хочеш зустрітися після тренінгу?

– Побачимось, – лише відповіла вона і поспішила

за іншими.

За півгодини ми зустрілися на тому самому місці. Білі

двері в кінці коридору вели до відкритої палуби для працівників. Вона перебувала на носі корабля. Декілька тренаже-рів, не зрозуміло для чого там встановлених, басейн та ле-жаки недоречно розбавляли цю рафіновано романтичну

сцену і один з найкращих видів, доступних на кораблі. Дивно, як це місце віддали для крю. Напевно, технічні обмежен-ня або той факт, що вийти сюди можна тільки через підсобні приміщення і бар.

Я відчинив двері і, ледь торкаючись її спини, провів

Кайлу до перегородки, що відділяла нас від польоту вниз, у безмежні глибини океану.

– Ти була тут раніше?

– Ні, це мій перший раз. Я дуже погано знаю корабель. Навіть крапки для тайм-контролю на деяких місцях

наліпила, аби в коридорах не губитись. Для кожного коридору свій колір.

47

– Серйозно? Покажеш мені?

– Ще чого, ти ж їх всі попереліплюєш!

– Ми так мало шляху пройшли, а ти вже так добре

мене знаєш, моя Гретель.

– Зважай тільки, аби нас в кінці не з’їли, мій Гензель.

– Головне, аби ми не з’їли одне одного.

Вона розсміялася. Мені так подобається її сміх, і все

одно я в нього ані краплі не вірю. Наче слухати накладе-ну звукову доріжку популярного ситкому. Розумієш, чому

люди на записі сміються, можеш навіть сміятися з ними, але в щирості їхніх емоцій усе одно сумніваєшся. Щось за-важало досягти того «suspension of disbelief» у моїй з нею

історії.

Ми говорили якісь нісенітниці про плани на майбутнє і життя (чи його дивну симуляцію) тут, на кораблі, і поза

його межами, а я думав про її губи і все впевненіше огортав

її талію.

Настав час повертатись. Ми зайшли в ліфт самі. Я став

навпроти дзеркала, вона – навпроти мене. Зависла пауза.

Я дивився в її такі виразні, такі чорні очі. Боковим зором помітив своє трохи розчервоніле обличчя, нависаюче над її хво-стиком. Та на мені ж все буквально написано! На обличчі

Кайли з’явився вираз, як у тигриці у тій дивній сцені з «Ко-роля Лева». Ти знаєш, про яку сцену я кажу.

І тут мене переклинило. Одним кроком я пересік

ці півметра між нами, рукою огорнув їй щоку, продовжу-ючи рух далі, занурюючи пальці у її волосся, і поцілував її.

Поцілував її так, наче це те, чого найбільше прагну на цьому кораблі. Чого я найбільше прагну в цьому житті. Вишне-вий смак відбився в роті. Її руки оплели мене, і м’якість тіла

повністю відбилась на моєму, зробивши його на диво твер-дим. Її язик досліджував кожен міліметр мого рота. Якоїсь

48

миті вона стала головною зіркою цього поцілунку, я – го-стем на її виставі.

Дзи-и-нь. Короткий звук електричного дзвінка, і двері

відчинились. Я відскочив від неї, намагаючись надати собі

найбільш невимушеного вигляду. Але все було марно. Кинув погляд на Кайлу. З одного погляду на наші пофарбовані

збудженням обличчя все було зрозуміло. Слава Богу, чи кому

там езотеричному на небесах, ззовні нікого не було.

Ми проїхали всього чотири поверхи і цілу прірву у наших стосунках. Дороги назад вже не було.

Кайла вийшла з ліфта, я слідом за нею. Тримаючи

її за талію, прислухався до її прискореного, збитого дихання і намагався продовжити розмову там, де ми зупинились, але все було марно. Ставив не до ладу якісь питання, вона

навмання відповідала, і ми сміялися. Сміялися не над сут-тю, а над самим почуттям легкого дискомфорту нової тери-торії, на якій так швидко опинились. Усього один стрибок

в чотири поверхи.

– Ну що, скоро побачимось? – підійшовши до пово-роту до її кабіни, спитав я і пригорнув її до себе.

– До зустрічі.

Кайла заглянула мені в обличчя, наче ставлячи німе питання. Напевно, отримавши необхідну відповідь, вона озирнулася, цьомкнула мене в губи і пішла на роботу. А я залишився сам на сам зі своїми думками.

Наступного разу коли ми зустрілись у крю-месі, я поцілував її як свою дівчину. У всіх на очах, але мені було все

одно. Навіть не так – мені хотілось, щоб усі знали: вона тепер моя. Дурість, звичайно. Наче хоч щось у цьому житті

може бути по-справжньому моїм. Я сам собі повністю не на-лежу – маріонетка секундних бажань власного тіла і щоден-них потреб.

49

І все одно в той момент я хотів володіти нею. Погляди тих, хто зараз їв у крю-месі, скрипучі голоси філіппінців, що напевно зараз обговорювали нас, щезли вмить, коли мої

вуста торкнулись її і неосяжна хвиля дофаміну захлеснула

всі мої відчуття.

Ми присіли біля того самого вікна, де ще декілька днів

тому починали наше знайомство. Відчуття було таке, наче повернувся на місце мого раннього дитинства. Хіба може бути

ностальгія за тим, що було кілька днів тому?

Я намагався говорити, але будь-яка моя фраза обривалася

її губами на моїх. На кожну хвилину діалогу доводилася хвилина французького поцілунку. Боже, як вона цілується… іноді

здається, від таких поцілунків можна завагітніти. Нам обом.

– Не можна бути таки-и-и-и-м милим, – відриваючись від моїх губ, вона м’яко щипає мої щоки. Її очі зіщули-лися до тонкої лінії, дихання прискорилось і голос трохи під-вищився, наче сп’янілий. – Ти просто як Golden Retriever: просто не можливо не любити! – додала вона.

– Так приємно мене собакою ще ніхто не називав.

Вона захихотіла і знову поцілувала мене. В цей момент

я повністю розчинився в ній. Немає більше мене як такого, немає цього остогидлого крю-месу, немає корабля – нічого

цього, а є лише дивовижної м’якості губи і лоскітливі при-пливи щастя в моїй лобній долі, що віддаються холодним

шумом вересневого Чорного моря.

Скільки себе пам’ятаю, я завжди відчував невеличкий

свербіж, як приємне напруження на моєму чолі, досить мені

наблизити обличчя до когось. Складно пояснити: лоскітли-вий тиск, наче торкаєшся своєю головою чола іншої людини, і тиск зростає тим дужче, чим довше і ближче перебуваєш

у такому положенні. Наче розум ось-ось проникне в голову

іншої людини.

50

Поруч з Кайлою це відчуття не згасає ніколи. Наче я постійно на МДМА. Фізично відчуваю зміни, варто її торкнутися: змінюється голос, поведінка – наче перестаю орієнтуватися в просторі й часі. Реальність прогинається під вагою

гормонів, і я більше не мислю тверезо.

А коли не поруч з нею, про що б не думав – усе зво-диться лише до нашої наступної зустрічі.

– Які в тебе приємні губи, – сказала вона мені, переводячи подих.

– А це хіба не я тобі повинен казати?

– Ну так скажи.

– Щойно закінчу, – відповів і знову притягнув

її до себе. – Один із найкращих поцілунків, що я коли-небудь мав.

– Всього лише один із?

– Ну, завжди є місце для ідеалу.

– Важко не погодитись.

І ми знову злились у поцілунку. Так і минали наступні

декілька днів, аж поки корабель не дістався Халіфакса.

Глава 5

Емоційні гойдалки

з видом на Халіфакс. 14 жовтня

«You are amazing» – золотистими буквами звертався

до нас напис на побіленій стінці підземного переходу. Якраз

між буквами хтось розмістив обличчя Асуки із Евенгеліона.

Кайла знімала зображення і тремтіла від легкого холоду.

Я обнімав її і навіть крізь її промоклий светр зігрівався теплом

її тіла. Чи це у неї почалася лихоманка? А може – у нас обох?

Це ж треба було, перший раз вийти і одразу ж потрапити під дощ.

51

Чесно кажучи, мені навіть подобалося. Короткими перебіжками ми просувались від вітрини до вітрини, ховаю-чись під будь-яким укриттям, і з кожним разом я притискав

її до себе міцніше, відчуваючи калатання її серця під вологим одягом. Цілував її тремтливі губи. Макіяж трохи потік, і здавалося, що вона вбралася на Хеловін, але мені вона так

подобалась навіть більше.

Ми забігли до одного з прибережних кафе і замовили

два пончики з кавою.

– Я заплачу, – за неписаними правилами українських

побачень запропонував я.

– Чому? Я ж запропонувала сюди зайди. Тож мені

і пригощати. До того ж, я першу зарплату отримала!

– То ти багата. Не знав, що я альфонс у цих стосунках.

– О, ще й який, – відповіла вона і розсміялась. – Але

це нічого. Ти – справжній, на противагу іншим.

Мені здавило дихання. Напевно, все-таки почалася

лихоманка.

– На противагу кому це? Невже працюю з цілим кораблем Піннокіо і так і не помітив того? – спитав я і натягнуто посміхнувся.

– Майже. Хлопцям тут не потрібно нічого, окрім сексу. Особливо офіцерам. Щобільше, після того, як переспа-ли з дівчиною, вони діляться один з одним «враженнями»

і порадами, як швидше затягнути її до ліжка. Переспав один

із дівчиною і каже іншому: «Вона класна дівчинка, їй подобається те і те, спробуй її».

– А ти почула це від… – обережно, наче ступаючи

по розбитому склу, спитав я. Я боявся і жадав почути відповідь.

– Усі дівчата на кораблі це знають. Офіцери намагаються з тобою переспати, щойно ти потрапиш на борт. Один

із них до мене навіть своїх працівників присилав, аби дізна-52

тись, що мені подобається. А потім до мене в кабіну посеред

ночі приходив, якесь орігамі приносив.

Мені здавило горло. Відчуття, наче зараз поверну ви-питу каву.

– А ти що?

Вона зробила паузу.

– Відмовила йому, звичайно. Я – з тобою, – спокійно відповіла вона і, перехилившись через столик, цьомну-ла мене в губи. Боковим зором я помітив, як посміхнулася

дівчинка-бариста.

Я перехилився у відповідь, аби продовжити поцілунок, і, не втримавши рівновагу, впав з круглого стільця, примуд-рившися зірвати сидіння. Кайла тут же опинилась біля мене.

– Все гаразд? – спитала вона, взявши мене за руку.

– Так, – збрехав я. Картина мого корабельного роману щойно почала вицвітати від холодного дощу реальності.

Ми повернулись на корабель за півтори години до закінчення її брейку. Мені-то було все одно, я працюю вночі, а вона зовсім скоро знову залізе в своє колесо працівника

сервісу з нескінченною біготнею і конкретною метою.

– Побачимось пізніше, – тихо прошепотіла вона, поки я притискав її до стінки навпроти дверей її каюти. Губами досліджуючи кожен міліметр її шиї, я хоч і чув, та мало

усвідомлював сказане.

– Може, все-таки до мене? В гостях ще не була, а в мене є так багато чого показати, – мало замислюючись

над сказаним, їй на вухо приговорював я.

– Ти ж казав, що ти джентльмен? – прошепотіла вона

у відповідь.

І я вдався до важкої артилерії: повільно цілуючи її, поступово видихав охоплене жагою повітря просто на її шию.

Кайла тихо застогнала.

53

Ти, до речі, перша, хто обмовилась мені, наскільки

це ефективно. Під час нашої першої «статевої вечірки»

в Одесі. Доволі іронічно, що найкращі поради до сексу мені

дала дівчина, з якою і сексу у мене ніколи й не було.

Але прийом цей мене майже ніколи не підводив.

– Я просто… не підготувалася, – відповіла вона, і в її голосі зовсім не залишилось спротиву.

– Пішли, підготуєм тебе на місці, – відповів я і, взявши Кайлу за руку, вирушив униз коридором.

– Добре, але почекай, мені треба дещо зробити, —

відповіла вона і, м’яко звільнившись від моїх обіймів, забіг-ла до себе в каюту.

Вона з’явилася за хвилин десять. В іншому одязі і без ма-кіяжу. Я вже настільки звик до цих легких дощових розводів

на її білому личку, що перестав сприймати їх як щось чужорідне.

– Пішли, – тільки й сказала. Я намагався щось говорити, поки звивистими коридорами рухалися до моєї каюти, але навіть сам себе не слухав. Не слухала, напевно, і Кайла.

– Ти маєш зрозуміти, що я не шукаю нічого серйоз-ного, – підходячи до дверей моєї каюти, вимовила вона. —

Я тут менше трьох тижнів і не шукаю нічого такого.

Я завмер. А я, сам я що шукаю? Потрібно мені щось серйозне? Чи просто граюсь у закоханість, аби вбити ці шість

місяців?

– Не хвилюйся, я не дитина, можу дати раду собі

та своїм емоціям, – відповів я, зачиняючи за нами двері. Хотілося додати щось іще, та вона затулила мій рот губами, пе-ребивши на півслові. Я тут же забув, що хотів сказати. У важливі моменти мені катастрофічно не вистачає цієї важливої

навички – тримати свої думки при собі.

Я намагався робити все спокійно. А все одно руки

тремтіли, поки я метушливо знімав з неї одяг. Давно тако-54

го зі мною не було. Ось вона переді мною. Навіть занадто

білосніжна, м’яка, сяюча в напівсвітлі світильника шкіра, ще більш повніші, ніж здавалось під одягом, груди та зовсім трохи помітна складка на животику – вона не була занадто спортивною, проте вабила мене більше, аніж хто-небудь до того в моєму житті.

Ми залишились в самих шкарпетках. «Нам на другий поверх», – показав я на приліжкову драбинку і відчув себе неймовірно по-ідіотськи. Наче в той раз, коли привів дівчину

з побачення в квартиру до мами, щоб узяти подушки, покрива-ла та спальник, а потім повезти на іншу квартиру, аби ми могли

переспати. Дорогою треба було ще пояснити, що ліжка на новому місці ще немає, а тому спати доведеться на спальнику.

До речі, на тому самому, де ми після влаштовували

вечірки.

Згадуючи цю історію, я дивився на складки талії дівчини, які з’являлися і зникали, коли вона піднималася сходинками, на її рожеві шкарпетки і відчував, як мене накривав

комізм того, що відбувається. Найгірше те, що в мене про-падав настрій.

Я цілував її в шию, прислуховуючись до її дихання і намагаючись відволіктись від шаленого ритму мого серця. Обличчя горіло, а ноги вкрилися холодом. Один із наших друзів розповідав про подібний не дуже вдалий перший досвід

зі своєю дівчиною. Так, перший раз у багатьох невдалий. Але

це ж для мене далеко не вперше.

І Кайла, як виявилось, не моя дівчина. Треба було щось

робити.

– Допоможи мені, – прошепотів їй на вухо і хотів був

додати якоїсь романтичної маячні типу «я занадто пережи-ваю поруч з настільки прекрасною дівчиною», але вона вже

перевернула мене і взяла ініціативу. Минуло кілька хвилин

55

і я ввійшов в неї. «Ти найбільший з тих, хто в мене був», —

промуркотіла вона. Цікаво, скільком вона казала ці слова.

Я тут же намагався відігнати геть цю думку.

Вона кричала всілякі нісенітниці, як це буває. Іноді

переходила на іспанську. Жаль, що тоді я її ще не розумів.

Я намагався ні про що не думати і лише дивився на химер-ні вирази, що з’являлися на обличчі дівчини, якій я так хотів приписати роль тієї єдиної.

Але це всього лише моноспектакль.

– Are you ok? – спитав я в неї, переводячи подих.

Вона лежала, височіючи наді мною, і притискала мою голову до грудей. – Дивна у нас поза. Наче це ти тільки що мене

трахнула.

– Ну, так в принципі й було, – відповіла вона. – Але

мені сподобалось.

– Правда? Будь-ласка, не кажи чогось через те, що здається, ніби я хочу це почути. Я знаю, що буваю дивним, набридливим, занадто балакучим, а часом все одразу і…

– …і це ти мені зараз вирішив приклад про демонструвати?

– Хах, – підстрибнув я, – намагаюсь сказати, що хочу, аби ти була зі мною чесною. І я можу бути краще…

чорт, не зовсім те…навіть не можу повноцінно висловити

емоції. Клянусь, у моїй голові й моєю мовою це звучало набагато краще, – я роздратовано розкуйовдив рукою своє волосся і притиснувся до її ніжного тіла. – Просто… прошу, будь чесною. Я дорослий хлопчик, можу впоратися зі своїми почуттями, – повторив я, позіхаючи. Я сам не знав, кажу

це для неї чи більше для самого себе.

– Не хвилюйся, мене би тут не було, якби ти був

би мені не цікавий, – відповіла Кайла, і я відчув зростаю-че напруження її обіймів.

56

Я вперше бачив її серйозною. Наче доросла жінка, що звикла прикидатися незрілою дитиною, зненацька вирішила припинити гру.

– Тільки з одним у мене проблема: ти не використав

презерватив. Навіть не спитав мене. А що як я (чи ти) вже

переспала з половиною корабля?

– А ти думаєш, я переспав? На цьому кораблі я був

тільки з тобою.

– Знаю, я не до цього…

– Ну і я не думаю, що ти з половиною корабля спала. Якби думав, ми би тут не були, – відповів я, і міг голос

здався трохи жорсткішим, ніж я очікував. Вона мала рацію, і це очевидно, але дитяча впертість і ревність не давали мені

цього сказати. Час перестати самому собі протирічити. Я голосно видихнув.

– Ти права. Вибач. Повинен був спитати. Занадто

сильно хочу тебе, а тому останні клепки в голові перегоріли

від збудження. Але це не виправдання. Я перевіряюсь у лікаря кожен місяць, і якщо хвилюєшся, ми можемо…

Вона знову перервала мене поцілунком. Найрозумні-ший спосіб попросити мене замовкнути.

– Мені не сподобалось, що ти не спитав мене. Але я вірю

тобі, – шепотіла вона, поки я засипав під ніжні вібрації її голосу. Мені снився Халіфакс і мокрі поцілунки під стукіт дощу.

Глава 6

Шарлоттаун і захист свого

Я прокинувся один. Кайла не відповідала на повідомлення. Телефон також був зайнятий. Де вона? З ким? Просто

працює чи вирішила в такий спосіб все припинити?

57

«До неї сьогодні приходив якийсь офіцер», – сказала

Марі, поки ми мили підсобні приміщення.

Вдихати кисло-солодкий запах затхлої їжі ніколи

не було уявленням про роботу моєї мрії, але тепер я хоч

думав відволіктись від нового якоря, що стискав мені груди. Марі жила з нею в одній каюті і, як подруга по нещастю

під назвою рум-сервіс, по крихті ділилася враженнями

про іншу Кайлу. Ту, якої я не знав.

– І що вона?

– Її тоді не було. Він залишив паперову троянду і пішов.

Я намагався не думати про це. Відчайдушно перенаправ-ляв уяву на спогади про дитинство, плани на майбутнє, під-раховував гроші вже зароблені і ті, які ще можу заробити.

Але врешті моя уява повертала мене до міцних, наче останніх

у житті, обіймів у темряві моєї кабіни. Я перемотував плівку

спогадів назад і вперед, намагаючись визначити, де, в який

момент я втратив контроль. Треба було це визнати. Я на ній

схибився. І треба з цим щось робити.

Відповідь надійшла о першій ночі: «Вибач, вибач, вибач.

Мене сьогодні направили на п’ятнадцятий поверх, на розда-чу морозива. Думаю, скоро переведуть туди. Навіть брейку

нормального не було. І телефон зарядити не могла. Як ти?»

Я дивився на повідомлення і не знав, що відповісти.

Хотів щось написати, але просто вимкнув телефон. Треба

подумати.

– Чого посміхаєшся, як дурник? Твоя нова любов

пише? – спитала Марі.

– Та ні, мені просто радість від роботи з такою лапоч-кою, як ти.

Поки завершував нічну зміну і розвозив сніданки, надійшло ще одне повідомлення. «Бейбі, ти тут?» – чорні

електронні букви з екрана звертались до мене.

58

«Привіт. Так, завершую за годину. Вийдемо сьогодні

в Charlottetown?»

Вона щось пише у відповідь. Потім перестає. Потім

пише знову. Потім припиняє. І так кілька разів.

«Пробач, сьогодні ніяк не вийде. Я занадто втомилася.

Давай в наступному порту».

«О, дуже жаль, – відповів я. Додав сумний смайлик

для переконливості. – Відпочивай, бейбі. Цілую».

Отримав гіф з котиками, що цілуються, у відповідь.

Боже, що я роблю?

Було тільки сімнадцяте жовтня, а місто вже повним ходом готувалось до Хелловіну. По всьому місту, куди не піди, височіють старі опудала і тихо посміхаються невігластву туристів. Компанію їм складають гарбузи з вирізаними зловіс-ними виразами та бутафорські кажани й павуки.

Біля кожного опудала стоять дерев’яні відра-вазони

з посадженими у землю соняшниками. Вони трохи похили-лися і підв’яли – не рівня тим гігантам через дорогу від мого

дому, що кожного літа тягнулись назустріч синьому чорно-морському небу.

Щоліта ми бігали через старокиївську трасу, аби ви-рвати соняшників, набрати дома солі, і, сидячи біля входу, лузати насіння просто з мішків. Цілий мішок насіння був

для мене тоді найбільшим скарбом. А найбільше навіть за

насіння, можливість переказати про наші пригоди. Навіть

якщо розказуєш їх тому, хто щойно з тобою їх пережив.

«Ти чув голос сторожа?» – трохи налякано і з захва-том питав мене мій друг дитинства і співучасник у злочині.

«Який голос?» – захекавшись, намагаючись відновити збите дихання і струсити з майки залишки чорнозему, питаюсь

я. Ми бігли всю дорогу назад без зупинки, аби ніхто раптом

не спитав, що це у нас у мішках. «Ти що, не чув, як він кри-59

чав: “А ну стояти, малі, стріляти буду!” – в метрах ста чи двісті позаду нас. Тоді ще ворони раптом порозлітались і ми по-бігли. Я того, власне, і побіг».

«Так, так, ми також чули якийсь голос», – піддаку-вали інші.

Сам я голосу не чув. А може все таки?.. В моїй пам’яті, десь на периферії, всплив силует якогось діда зі старою руш-ницею. В рушниці сіль, звичайно. Хрипкий, наповнений ди-мом цигарок «Прилуки», він кричав наче особисто до мене

звідти, з безмежного лісу соняшників, що закривали наші ди-тячі голови від дорослих проблем.

«А чого ж ми не зупинилися? Чому не поговорили

з ним. Там же тих соняшників мільйон! Та куди там, мільярд, напевно! – відповів я. В свої шість років я важко розумів, скільки це “мільярд”, – можливо, і зараз не зовсім розумію, але знав, що це дуже-дуже багато. Так багато, що навіть побачити це число за один раз неможливо. Зовсім як наше

поле. – Що йому, важко буде поділитися тими десятьма

соняшниками?!»

– Еее, бачу, комусь дуже хочеться отримати заряд солі

в сраку, – з висоти прожитих восьми років зауважив Рома, мій ліпший друг дитинства. Всі наші «подільники» зали-лись веселим сміхом. Чи то від моєї наївності, чи то від слова «срака». Я й сам засміявся.

– Уявляєш, скільки таких любителів халявного насіння, як ми з тобою? – під підбадьорливий, що переходив

на писк, сміх продовжував мій старший друг, – та на всіх

наших пальцях не перерахувати! І що, всім соняшники

роздавати?

Я трохи зніяковів і не знав, що відповісти, адже намагався підрахувати всі наявні пальці. Мій товариш це очевидно помітив і на знак підтримки поклав руку мені на плече: 60

«Не хвилюйся, ти ще маленький. З віком ти зрозумієш: чим

більше маєш, тим більше жадібнішим і злішим доводиться

ставати. І без рушниці тут ніяк не обійтись. А як же інакше

захистити ціле поле?»

«Напевно, ніяк», – відповідав я своєму спогаду двад-цятирічної давності, дивлячись на соняшник. Напевно, без злості і рушниці ніяк.

Глава 7

Квебек і питання, до якого ми всі

рано чи пізно приходимо

– Чому я тобі подобаюсь? – раптом спитала вона, поки ми сиділи в холі неймовірно дорогого, схожого на се-редньовічний замок готелю в центрі Квебеку і пили каву.

Варто було знову побачити її, і я наче забував страждання

попередніх двох днів її відсутності.