Текст книги "Кораблядство"

Автор книги: Сергей Кондратов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)

And all this time I had my own version of this story. Since the moment you mention that officer with paper flower, and I don’t want even to say his name, but at least I can show him, —

сказавши це, я розвернув її вбік італійця, якого Анрі за моїм

проханням якраз привів покурити на open deck.

Той окинув нас поглядом, махнув головою на знак при-вітання і продовжив розмову.

– WHAT?

– Even thought of you seeing him while was dating me is killing me. And than you choose him. But life is full of irony and it didn’t work out.

Вона дивилась на мене так, наче знову побачила вперше.

В Нью-йоркському тумані білосніжне обличчя наче зливало-118

ся з навколишнім краєвидом і тільки чорні очі зазирали кудись занадто глибоко в мене. Я набрав повні легені повітря:

– I love you, Kayla. And this love is not healthy. I afraid, it’s one sided and it’s destroying me… And that’s why I want to finish it…

– I think I love you too, Mark. And I knew you were crazy, but didn’t know how much, – несподівано переби-ла вона монолог з виразом, якого раніше ніколи не бачив.

Здавалось наче ось-ось готова заплакати, але Кайла тільки видавила з себе дрібний, як осінній дощ, сміх. Натягнутий, гіркий. І такий холодний. – I didn’t have anything with him, – вона кивнула на італійця, який розмовляв з Анрі. —

Or with anyone on this board. Because, even with all that crazy shit you told me right now, I think I still like you, idiot.

Я дивився на неї, здавалось цілу вічність. У горлі все

ще відчувалась африканська пустеля. Я хотів сказати так багато всього, так довго прокручував у голові цей момент…

Блядь, та хай все йде до біса!

Притягнув кохану до себе і почав цілувати. Наче це був

наш останній поцілунок. Можливо, так воно і було.

« I am the loser in the game you didn ’ t know even play-ing», – волало в мене в голові. На секунду відчув під ногами

ламінат моєї маленької квартирки на Молдаванці.

Може, вона прекрасно знає, що робить, і просто зі мною

грає? Та нехай.

Не знаю, як швидко ми дісталися моєї кабіни, я не від-ривався від неї навіть коли натискав потрібний поверх ліфта та відчиняв двері.

– I asked you only one more time. I cannot stop what we have now doesn’t matter what you answer, – повільно роз-гладжував її темне волосся, поки мила, посапуючи, дрімала

у мене на плечі. – Just need to know the truth before I fall to 119

deep. Cause if I found out it other way – and there is no way I wouldn’t find out on the ship – I will just disappear from your life. The same way my cabin mate disappeared from this room, – випалив я, поки вичавлював з себе щось подібне

до посмішки.

Вона трохи підвелася. Наче в уповільненій зйомці я спостерігав, як ковдра ковзнула по її прекрасних плечах униз, оголюючи її тіло і мій розум. Кайла міцно притиснула долоні до моїх щік – завжди робить так перед тим, як притяг-нути до поцілунку.

– You are only one I’ve been with on the ship.

І знову залізла в мої обійми, притиснулася до мене

ще дужче, наче таким чином хотіла надати більшої ваги словам. Для неї, напевно, це і є правдою.

«Добре, – подумав я, ніжно погладжуючи її волосся, – щоб там не було, я тобі повірю. Скільки би це не про-довжилось і як би не закінчилось, якимось йобанутим чином я все одно зараз щасливий».

Із цією думкою і заснув, ще дужче притискаючи до себе

причину всіх своїх щасть і нещасть останніх тижнів. І заснув

під заспокійливий ритм серця.

Не знаю, її чи мого.

Глава 15

Рано чи пізно корабель і тебе зламає…

Знаєш, деякі слова врізаються в пам’ять, як неправильно підрізаний ніготь на великому пальці, що повільно роз-пухає, не даючи про себе забути. Може і вдасться якийсь час

його ігнорувати, але рано чи пізно, якщо не піти до лікаря, втрачаєш здатність нормально триматися на ногах.

120

Я працював тоді ще в буфеті, йшов четвертий місяць

першого контракту і я гадки не мав, що робити по його за-вершенню. Супервайзер відправив мене на лівий бік, туди, де продавці, круп’є, театрали та інші привілейовані підараси

різних мастей можуть вечеряти поруч із пасажирами. Всіх

їх об’єднував термін «stuff» в трудовому контракті та досить амбівалентна сексуальна орієнтація в барі.

Місцева богема, що тут скажеш. Наче в нашому полі-тичному та культурному бомонді мало таких. Та й не проблема, що там геї. Може, воно й на краще. Он, скільки в Європі геїв, а як живуть добре.

Ні, вони мене зовсім не турбують, серед них багато гарних людей трапляється, а от серед підарасів гарних

людей зустрінеш нечасто. І на жаль, що в українському, що в корабельному привілейованому класі друга група серед цих схожих, але все ж таки різних типів людей, зустрі-чається набагато частіше. Не те що пролетарські «crew» —

всілякі дішвошери, ютіліті, буе-стюарди та інші нещасні, що давляться своєю абияк приготованою їжею в крю-ме-сі на четвертому поверсі, туляться в маленьких комірчи-нах на третьому чи, прости господи, на другому, та й узагалі місцевою альтернативою «домашнім ельфам» з Гаррі

Поттера. Приблизно аналогічним обсягом прав і графі-ком роботи.

Хоча моя пайсана, що приїхала на корабель незадовго

до закінчення цього контракту, з таким порівнянням не по-годжується. Як на неї, більшість крю (особливо, філіппінці) один в один косплеять міньйонів. Із цією метафорою також

важко не погодитись.

– Чого так мило посміхаєшся? – питає одна з африканських менеджерів магазину. З Ефіопії чи Зімбабве, не впевнений, але розмовляє наче американка. Її новенька

121

форма прекрасно сидить на характерний для дівчат з її країни талії. Та в першу чергу мою увагу привертає не фігура, а волосся.

Темно-сіре, пухке, наче велика губка, на вигляд має

неймовірну м’якість. Уздовж пробору, майже посередині, проходить рівна срібляста смужка, що закінчується довгим

закрученим пасмом кольору хлорованої води з-під крану.

Дивлячись не неї, хотілося спитати, чи вона так красиво си-віє чи спеціально фарбується?

– Чуєш мене, друже, чого сам собі посміхаєшся? —

повторює африканка.

– Хіба «посмішка – не частина уніформи»? Ми ж

у сервісі працюємо, як ніяк, – відповідаю. Сто відсотків, вона чула цю фразу не менше ніж я.

– Перший контракт?

– Уже четвертий місяць… А ви?

– Ха, «вже четвертий»… Видно, що ти ще свіжий.

За свої роки на кораблях я на різних людей надивилась. І тебе

корабель ще не зламав, вочевидь. Ще світишся. Але обереж-ніше з вимученими посмішками. Чим більше з себе їх вичав-лювати, тим раніше корабельне життя роздавить тебе самого. Як нас усіх.

«І що вона несе», – подумав я, кивнув і процідив «дякую». А потім посміхнувся…

Точно так, як посміхаюсь і зараз, поки Кайла скаржить-ся, що не може так більше жити. Сусідки терпіти її не можуть, а ще й різний графік – її це добиває. Я з розумінням

киваю головою.

– Може, переїдеш до мене в кабіну, сонце?

– Серйозно?

Її очі заблищали. Здавалося, вона не вірила в серйоз-ність моїх слів.

122

– Абсолютно. Я того хочу більше, ніж ти. Все ж таки

зможу бути кожну ніч із тобою.

– Повір мені, – сказала вона. – Ні, вже повір, ніхто на цьому кораблі так не хоче нічого, як я – перебра-тись до тебе.

Того ж вечора втік з роботи на кілька хвилин, аби пере-дати свою ключ-карту. Кайла стояла посеред М1 з десятком

вішалок з уніформою та валізою.

– Тримай, – протягнув їй ламінекс і, попередньо роз-зирнувшись, поцілував. – Постарайся не витратити всі гроші з мого рахунку.

– Я подумаю, – відповіла вона і чмокнула мене

ще раз.

Наступний тиждень пролетів блискавичними година-ми роботи і ще більш невловимо швидкими хвилинами сну

в обіймах, поцілунках і сексу. Коли те дозволяв час.

Вислизаючи з роботи, аби побути з нею хоч на п’ять, хоч на десять хвилин довше, приходив раніше та зустрічав

з нею ранок.

Кайла працювала вдень, я – вночі, і навіть живучи в одній кабіні, ми проводили разом не більше ніж півтори-дві години. Мої півтори години дотиків і порція дофаміну на день.

У ті дні я був повністю і беззаперечно щасливий.

А може, саме тому і був щасливий, що часу нашого тільки

на ці речі й вистачало. Не було можливості розбити ілюзії.

Та хіба це важливо, я вперше за довгий час просто насолоджувався нею – без усіляких «але».

Щастя на те і щастя, що довго тривати воно не може.

Таке вже воно за природою.

Настав ще один turn-around day.

За напівзштореним нижнім ліжком ми насолоджувались один одним. Кайла повільно проводила рукою нижче

123

мого живота і говорила всілякі нісенітниці, поки я з остра-хом очікував, що ось-ось відчиняться двері та ввійде мій новий підселений сусід.

У цьому порту він тільки зайшов на корабель і знати

не знає, хто така Кайла, хто такий я, що в нас тут за драма.

Та й начхати йому, якщо чесно. То що хоч не хоч, а збирай, дорогенька свої манатки і звалюй звідси зі своєю корабель-ною романтикою і нічними обнімашками та ранковим

сексом.

Дев’ята тридцять. Нікого немає. Десята. По той бік дверей ширяють загублені голоси і швидке дрібне тупотіння

кроків новоприбулих.

Наче лабораторні миші в лабіринті, що нікуди не веде.

Такими перебіжками пересуваються першоконтрактники

на перших тижнях на кораблі.

Десята тридцять. Кайла мирно сопе на моєму плечі, трохи слинячи мені майку. Може про мене таки й забули. Врешті я чув раніше про людей, які прожили в кабінах самі по декілька тижнів, а то й цілий місяць! Правильно, не так багато

й людей вони цього разу набрали, ще поживемо. І щойно

я дозволив надії зародитися, роздається цей огидний, не-нависний, риплячий псевдо-механічний звук електронного

замка, до якого прикладають ключ-карту. Бррррм.

Три секунди розтяглися на вічність. Повертається руч-ка, я схоплююсь, натягую штани і затуляю за собою фіранку

ліжка, а також тиждень безперечного щастя на кораблі з нею.

Худорлявий індійський хлопець на голову вищий за

мене, боязко озираючись, защтовхує до кабіни свої гігантські

валізи і розгублено дивиться на мене. Видно, що це для нього вперше і він не зовсім розуміє, що казати людині, з якою

розділиш кожен день наступних шести місяців у комірці роз-міром чотири метри.

124

Скориставшись його розгубленістю, схопив його руку

і потяг до дверей.

– Hello, my friend, nice to meet you, – тараторю, не даючи йому можливості навіть озирнутися, – мене звати Марк, а тебе, Камлеш? Ага, дуже приємно познайомитись, Камлеш. Знаю, ми бачимо один одного вперше і ось тільки

так приємно познайомились, але, будь-ласка, дуже тебе прошу, можеш зробити одну послугу? – по-товариськи кладу

руку поверх його і трохи нахиляюсь у його бік. Зовсім так, як це робив той бровастий мексиканець. Дивний жест, на-хилятися до людини на голову вищої за тебе.

– Там, за фіранкою, зараз лежить моя дівчина, —

шепочу я. – Ми жили тут разом певний час і не знали, що до мене когось підселять. А тому навіть речі не зібрали.

Міг би ти сходити до крю-месу на пів годинки, поки вона пе-ребереться з каюти? Буду дуже вдячний!

І не чекаючи на відповідь, потроху підштовхую до виходу свого нового сусіда.

– А де це, крю-мес? – питає Камлеш, чим на секунду вганяє мене в ступор. Вже й забув, що на планеті існують

люди, які не знають де це, крю-мес. Не кажучи вже про людей, які не знають що це.

– Просто йди головним коридором і спитай у будь-ко-го дорогою. Тобі точно покажуть, а то й відведуть. Дякую

ще раз, – швидко повторюю і ще швидше зачиняю двері.

Кайла встала, відчинила шафу, дістала своє спіднє і почала переодягатися. Я сів на край ліжка і спостерігав за нею.

Вона механічно натягує на себе короткі сірі шорти, що так

їй пасують (до речі, шорти з моєї уніформи – не її), застібує

білі ґудзики синьої сорочки та виймає уніформу для другої

половини дня й формальних заходів (Боже, нащо нам тут

стільки типів уніформи!).

125

Робить вона все це, не проронивши ані слова.. Тай узагалі, має вигляд ображеної. Чи може, правильніше було б сказати, розчарованою. Одна з моїх проблем – занадто погано

читаю емоції людей. Ще гірше – емоції дівчат.

Треба хоч щось зробити, думаю я і, підійшовши, обіймаю її ззаду. Нуль реакції. Я цілую її в плече, піднімаюсь трохи вище – передпліччя, потім – шия.

– Перестань, у нас зараз немає на це часу, – відповідає вона, не відволікаючись від збирання речей. Її голос су-хий, як повітря біля берегів Сан-Франциско.

– Розчарована? Вибач, що нічого не міг з цим зробити. Рано чи пізно це все одно б сталося. Шкода тільки, що так

рано…

– Все нормально, я розумію.

«Все нормально, – подумав я. – З жіночого перекладається: ти обісрався по повній, чуваче». Дивлюсь на її маленький хвостик, що виглядає з-за червоних дверцят шафи, і думаю про перший день нашої зустрічі. Минуло всього

лише трохи більше місяця, а я вже прожив з нею маленьке

життя. Що там місяць, іноді й день може бути важливішим

за рік.

Обома руками вона перебирає речі, я беру валізу.

– Ну що, пішли, – каже моя дівчина, і в погляді

її я не бачу нічого. Це найбільше бентежить. Не буває гір-шої емоції, ніж повна їх відсутність.

Ми дійшли до її старої кабіни менше ніж за хвилину.

– Дякую, – просто, наче ми щойно повернулися

з прогулянки, промовляє вона і забирає валізу. – Побачимось пізніше.

– Побачимось, – промовляю приголомшлено.

І так просто Кайла зникає в прорізі дверей, нічого

не додавши, наче нашого тижня разом і не було, а майбут-126

нього вже не буде. Я все ще деякий час так і стою, дивлячись

на табличку «four persons» над входом до її кабіни і на щось

очікую. Шкода тільки, що ці «four persons» явно не стосу-валися мене.

Більше Кайлу я того дня не бачив. Не було більше декількох годин разом, і працювала вона вже за стійкою з мо-розивом на п’ятнадцятому деці, а не в крю-месі, тому спільного часу в наших графіках не залишалося зовсім. Коли

я вільний – Кайла з гостями, коли вільна вона – я вино-шу замовлення, мию рум-сервіс або пентрі, готую сніданки, загалом роблю що завгодно, але не те, що дійсно хочу.

А хочу я бути з нею. На ніч, десь об одинадцятій, прибі-гаю до її кабіни, аби просто побачити, поцілувати і спитати, як вона. Зустріла мене вочевидь у більш гарному гуморі, ніж була зранку.

– Не хвилюйся, у мене скоро буде вільний день – зможемо провести час разом. Та й графік ще буде змінювати-ся, – заспокоює вона.

Хоч трохи вільного часу з’явилося за через чотири дні.

Кожен вечір знову і знову вислизаю з роботи, аби хоч глянути на неї, аби провести з нею хоч декілька секунд. Іноді

її не має на місці і доводиться чекати. Добре хоч, наш нічний

супервайзер срати хотів на те, що ми робимо. Аби тільки робота зроблена була, і Даян, наш супервайзер денний, не «give us banana», як вони тут кажуть, себто в своїй звичній манері не проводив нас усіх в офіс, не показував розводи на стінах, підлозі, дверях ліфту чи зливі, не розказував, як воював

і не обіцяв нас усіх вбити, якщо перевірка його звільнить.

Взагалі мені подобався Даян, правда. Насправді, один

з небагатьох людей на судні, кому дійсно не начхати на нас.

І якщо була будь-яка (я маю на увазі будь-яка) проблема, він

перший поривався її розв’язати.

127

Коли авіакомпанія загубила всі мої речі, він перший пе-ресвідчився, щоб у мене все було. Робив усе, щоб у нас усе

було. Як у белбоксі, так і особисто: їжа для перекусу посеред

ночі, можливість заробити, допомога з інших департаментів.

Із ним як супервайзером жоден стюард, джуніор вейтер, офіціант чи навіть супервайзер не міг навіть слова кривого сказати, поки ми в белбоксі. Цей сербський ветеран був готовий знищи-ти за нас будь-кого. Іноді мені здавалося, що йому це навіть потрібно. Тож так, в нього була певна харизма, і коли він говорив

і навіть коли давав нам «розату» – інший афоризм, що ви-користовуються на кораблях для пасивно-агресивних або ж, в його випадку, просто агресивних монологів з підопічними, —

мені здавалося, що замість розносів та напоїв він зараз підки-не кожному з нас по гвинтівці і поведе до бою. І я би пішов.

Але все ж таки безмежно радий, що на ніч з нами сиділа його повна протилежність, а тому я спокійно міг очікувати Кайлу біля її кабіни для чергових чотирьох хвилин ніж-ності на день.

Останні хвилі очікування були найнестерпнішими. Особливо тому, шо відчував, як стаю тим самим хлопцем, який

постійно ниє, як його кинули повідомленням. Ніхто таких

не любить. А може, я ніколи й не переставав ним бути? Та поцілунки Кайли вивітрювали ці думки з голови.

Рівно до наступного дня.

Глава 16

Кінець початку. Грудень

Це перший грудень у моєму житті, що приніс спеку. Корабель змінив курс, виправдовуючи свою назву, і з прохолод-ної Канади та США ми вирушаємо до Карибів.

128

Менше ніж за день температура піднімається від двадцяти до тридцяти п’яти градусів.

Відчуваю себе сирком, який витягнули з холодильника.

Пейзаж за склом ілюмінатора також за ніч змінився до не-впізнання. У кращих традиціях американських блокбастерів

ми перейшли від «синьо-сірого фільтру» Далекої Півночі

до яскраво-оранжевої палітри Південної Америки.

А Кайла тим часом знову зникла з мого життя. Не дзвонила, не відповідала на повідомлення і не з’являлась ніде, де я шукав зустрічі.

П’ятого грудня ми прибули в маленьке ямайське містечко Фалмот. Кайла зі мною не те щоб з порту, навіть на зв’язок не вийшла. Розчарований, а якщо вже бути абсолютно

чесним, трохи розлючений, я вийшов. Спочатку з себе, а потім з корабля.

Пекельне сонце, пальми, вимощені бруківкою вулички

з магазинами зустріли мене під акомпанемент «No woman no cry», що фальшиво тягнула одна з місцевих груп. Усе

для того, аби американські гості почували себе комфортно, витрачаючи долари на оверпрайснуті кокоси і китай-ські сувеніри.

І все це вилизане та вичищене щастя беззубого західного туризму по периметру огороджено двометровим заліз-ним парканом. Декілька охоронців зі зброєю уважно стежать, аби ніжні білі туристи занадто сильно не поринули в місце-ву культуру.

І аби місцева культура не залишила їх без гаманця, телефону і штанів.

Одиниці любителів екстриму таки виходили за браму

в пошуках справжньої Ямайки. Вийшов і я. Показав ламінекс

охоронцю на пропускному і не встиг перетнути двосмугову

дорогу, як місцева культура обступила органи чуття, зору, 129

нюху і приватного простору зі всіх боків. Представлена вона

переважно таксистами, повіями, агресивними та не дуже

наркоманами та просто перехожих дивної зовнішності, які

дружною юрбою потяглися за мною, питали хто я, що я, звідки і що тут забув, намагалися вхопити за руки та вигукували

вслід: «Hey, you… wait, wait, wait!»

Волали так, наче вже щось продали, а я, не розплатив-шись, намагаюся втекти.

Проплентавшись метрів десять, більшість з них відста-ють, поспішають до іншої можливої жертви, з якої можна

було б поживитись.

Ця юрба, напевно, щось типу місцевих циган, міркую

я, дивлячись, як якийсь філіппінець невпевнено задкує від

веселої компанії, раптово повертається і тікає у бік порту.

До теплої штучної Ямайки, китайських барів та пластмасових пальм, що існують спеціально для розніжених американських туристів.

Хтось різко хапає мене за передпліччя і повертає. Видно, один з тих бариг, зневірившись у сьогоднішньому улові, таки вирішив наздогнати.

«I was talking to you, don’t you hear?!» – кричить він.

Моє ігнорування вочевидь зачепило найсвітліші почуття представника локального сервісу. Та й сам я не в гуморі

знайомитись ближче з каталогом його послуг.

«What the fuck do you want?! I am crew, not a tourist.

I don’t have any money or time!» – гаркаю у відповідь, намагаючись продемонструвати, наскільки ще здатен утриму-ватися в рамках пасивної агресії, не переходячи до активної.

Все-таки не хочеться, аби представник місцевої культури показав мені, які на Ямайці справи з культурою холодної зброї. А справляє він саме враження особи в цих справах освіченої.

130

Поки той обдумає належну відповідь, я розвернув-ся і попрямував до середмістя. Перший раз у житті відчував фізичну напругу від чужих поглядів. Бути єдиним білим обличчям в країні, де колір твоєї шкіри сприймається, як загублений на вулиці гаманець, – задоволення доволі

специфічне.

«Whereareyou from?» – без пауз, на одному диханні

лепече беззубий старий і намагається схопити мене за долоні. Зморшки на смаглявому обличчі вирівнюються в одну

широку лінію з бездонним ротом, надаючи усмішці надпри-родний вигляд.

Я висмикую руку і біжу далі. Проходячи повз мене, міс-цеві озираються, іноді кричать услід.

Настрій, м’яко кажучи, препаршивий, а в такому стані я схильний потрапляти в історії. Або ж сам ці історії починати. Краще вже повернутися назад, поки дійсно кудись

не вляпався. Пробігши легким підтюпцем півтори вулиці, я знову перетинаю пропускний пункт і, супроводжений не-схвальними вигуками таксистів, змішаними з місцевою лай-кою, проходжу парком, туристично-вилизано-пластмасовою

зоною, що має дуже мало спільного з самою Ямайкою, і по-вертаюся на судно.

Сорок п’ять хвилин. Один урок про культуру далеких

острівних країн. Першого разу раз більш ніж достатньо.

Так швидко з порту я ще не повертався. Тим більше

з власної волі. Хіба що на першому контракті, на Алясці, коли виходив в Джуно на двадцять хвилин із тридцятихви-линного брейку, аби побачити хоч щось. Але то була необхідність розкладу. Тут же – відчуття несумісності гаманця

з місцевою фауною.

Хоча, можливо, пригнічений стан – першопричина

такого враження. Адже коли занадто багато гівна всередині, 131

ззовні все здається таким самим. Подібне тягнеться до подібного – також одне гівно.

Коли зайшов до крю-месу, Кайла була вже там і розмовляла з другом-геєм та невідомою мені компанією. Помітивши

мене, вона помахала рукою, наче дружина моряка на пероні.

«Who is that guy?» – долетіло з їхнього столу. Кров за-кипіла в жилах, але я не зреагував. Кайла взяла свої тарілки, чашку з кавою і пересіла до мене.

– How are you? – як ні в чому не бувало почала вона.

Це злило ще більше. Намагається вдати, наче не ігнорувала

останні кілька днів.

– Виходив в порт, – пробубонів я. – Не сказати, що в захваті. А ти?

– Також виходила, – вона кивнула в бік компанії ла-тиноамериканців, з якими щойно розмовляла. – Повернулись кілька годин тому.

«Чого ж ти мене не покликала? Та дідько з цим, чого

хоч на повідомлення не відповідала? – хотілося закричати, але сказав тільки:

– І як тобі?

– Ми пішли в бар біля басейну, – і показала мені

фото, де вона з коктейлем позує під штучним водопадом.

Чорний купальник надзвичайно добре підкреслював усі при-нади її фігури. «Цікаво, а хто фото робив», – подумав я.

Мене починало нудити.

Я подобався собі поруч з нею усе менше й менше.

– Даремно ти туди не пішов, – додала вона.

– І як сам бар, усім сподобався? – я кивнув на компанію. – Вийти в саме місто ніхто не наважився?

– Та ні, нам і там було добре. Компанія ж класна.

– Звичайно, класна – ти ж була там.

– Ну так, мене тут всі люблять, – відповіла вона.

132

Мене зараз точно знудить.

Не раз уже я ображався на Кайлу, кілька разів по-справжньому сердився, але вперше солодка самовдоволеність

у її голосі зародила зерно огиди. Їй голос, хоч на секунду, уподібнився до голосу тих дівчат з губами-парашутами, що їх довелося мені зустрічати на сайтах для знайомств.

Я з такими більше ніж вечір провести не міг. Жоден секс

того не вартий. Який сенс стрибати в болото, аби дістати

дешеву цукерку?

– Ти добре почуваєшся? Щось увесь почервонів.

– Не дуже, думаю, мені переспати з певними думками треба.

– Вибач? Не дуже зрозуміла.

– У тому-то й проблема, – промимрив я і додав

вже голосніше: – не дуже почуваюся. Краще посплю, —

встаючи кинув я і, поцілувавши її в щоку, пішов до своєї кабіни.

«What happened with that guy?» – почув манірний

голос Мартіна за спиною. Кайла заторохтіла у відповідь

іспанською.

Я дістався каюти. Думав, що не зможу заснути, але ви-пав у темряву забуття в ту саму секунду, щойно голова торк-нулася подушки. Снилася дівчинка з кошмару, вона натягнула

на мої руки, ноги й голову довгі залізні нитки і грала мною, як театральною лялькою. «Ти сам того забажав! – глузува-ла вона. – Прийшов час насолоджуватися результатом».

Я прокинувся в холодному поту, і єдине слово яскравим

шерхотом прибою лунало в моїй голові: «Пора».

Настала ніч шостого грудня. Переживати це стає все

тяжче. Не хочу бачити, чути чи відповідати на її запитання.

Ще нещодавно Кайла займала всі думки, тепер лише хочу

взяти перерву і добре подумати.

133

Перше правило корабельного життя працює на повну

силу: твоє бажання зустріти когось пропорційно протилеж-не шансам це зробити. Я почав спати значно більше, не пе-реживаючи, що пропущу можливість зустрітися. І тут таки

спрацювало друге правило: чим більше боїшся пропустити

щось, тим більше шансів на те, що так і вийде.

Кайла сказала, що приходила, поки я спав. Я зробив

для неї запасну карту, аби вона могла ввійти без мого ламінексу. Довелося набрехати в крю-офісі, що забув ламінекс

усередині. Та виявилося, такі сині карти працюють лише день

і ввійти Кайла так і не змогла. Не допомогло навіть гупання

маленьких кулачків по червоних дверях моєї чотириметрової

кабінки. Спав я занадто міцно. Вперше за довгий час.

Наступного дня ми зустрілись біля офісу. Вона зробила крок до мене, але озирнувшись і побачивши натовп, що очікував позаду, послала повітряний поцілунок. Я кивнув у відповідь.

Даян проходив повз і, помітивши нашу пантоміму, зробив непристойний жест, імітуючи засос. Не вистачало ще, щоб і він включився в ці ігри.

«Will you come to my place? I have some free time», —

повідомлення надійшло в той самий момент.

«Вибач, не впевнений, що зараз вийде. Дуже втомився.

Я краще ввечері прийду, гаразд?»

«Ok» і сумний смайлик були моєю відповіддю.

Ніколи не розумів, як саме важлива подія відкладається

в моїй голові. Ніколи не запам’ятовую їх як такі, тільки міша-нину з образів, місць і фраз. Особливо запам’ятовую фрази.

Наче читаю книжку про самого себе у нескінченному проце-сі її написання. Чтиво так собі, чесно кажучи.

Не пам’ятаю, як саме дістався її кабіни: пішки

чи ліфтом, біг чи йшов повільно, навіть, що собі думав, 134

не пам’ятаю, тільки палаючу необхідність і хворобливу

збудженість, а також, як повторював собі «пора». Я досі

не можу привести думки до ладу, пробуючи переграти ті події в голові.

Я стукав в її двері, і вібрація від кожного удару пройма-ла все тіло – від п’ят до кінчиків давно не стриженого волосся. Іншою рукою нервово стискав її м’ячик для розмин-ки зап’ястка. Нафіга його взагалі з собою притягнув, думав

я, поки м’яка гума поглинала мої пальці, наче Кайла – душевну свободу. Ах, так… Вона залишила його посеред мого

столу того самого дня, як до мене підселили Камлеша. М’ячик так і лежав там непорушно, що, коли замислитися, про-тирічить його природі, та нервував мене. Кожен день, кидаючи останній погляд через щілину майже зачинених дверей, думав віддати його. І ось дотягнув…

Вона відчинила не одразу. Спочатку – глухий гуркіт

тіла, що зістрибує з верхнього ліжка. Цей шум після двох

контрактів я не сплутаю ні з чим. Після – короткий і швидкий тупіт її легкої, злегка летючої ходи пластмасовою підло-гою чотиримісної кабіни, що ледве відбивався від таких самих пластмасових стін. Нарешті вона відчинила.

– Come in… – озираючись, прошепотіла вона і, пе-реминаючись з ноги на ногу, додала: – Зараз у кабіні нікого. Хочу тобі щось показати.

За кілька днів до мене дійшло, як вона хотіла продемонструвати кабіну. Тоді я ж навіть не надав її виразу ніякого значення. Тільки я жадав розставити все по своїх

місцях.

– Let me say something first, please … – сказав я і вру-чив їй м’ячик, – ах так, і ти забула це в моїй кабіні, давно хотів тобі віддати, та все ніяк…

– Дякую, – розгублено відповіла вона.

135

– Прошу. Я хочу завершити наші стосунки.

Тягуча, на кілька секунд, пауза.

– Оууу…

Я буквально побачив, як її погляд розфокусувався

на мені та спрямувався кудись у далину. Так, наче я щойно

розчинився перед її очима, і вона видивляється, чи не мате-ріалізуюсь я або хтось краще на горизонті.

Що особливо дивно, враховуючи, що в метрі позаду

мене була пластмасова стінка. Куди не глянь, нас оточували

пластмасові стіни. Може, від того ми тут і втрачаємо розум.

– Я так більше не можу. Не можу, наче собачка, бігати

за тобою і божеволіти, намагаючись вибити секунди і хвилини зустрічі. Вибач, але я страждаю. А хочу бути щасливим.

І тобі того ж бажаю. Вірю, що ти того заслуговуєш… Be happy, Kayla. Whatever it means to you, – проговорював ці слова, а в голові вперше і за довгий час – абсолютна тиша. Не був

певнений, що казатиму до тієї самої секунди, поки слова

не покидали моїх вуст, коливаючи сперте повітря корабельних коридорів.

Я обняв її, наче обнімають статую – непорушну і німу.

«Be happy…» – луною повторила вона. Погляд її так

і не розфокусувався з уявного обрію.

– Прощавай, Кайло, – кинув наостанок і, наче бою-чись дивитись на неї хоч секундою більше, побіг до ліфта.

Виходячи з коридора до її каюти, я окинув її останнім поглядом. Кайла так і стояла, тримаючи причинені двері та дивлячись на те, що мені побачити було не дано.

А я, приспівуючи, втікав від неї – сучасний колобок, від неї і від цих стосунків, від намагань знайти, вкрасти, вишкрябати у судна хоча б можливість, хоча б декілька хвилин з тою, для кого був не більше ніж тимчасовою розвагою

у важкому корабельному житті. Я відчував, що таки виконав

136

обіцянку перед собою, і навіть якщо це й Піррова перемога, у фіналі все ж таки досяг свого.

Адже краще зробити і пошкодувати, ніж не зробити

і пошкодувати.

У навушнику грали «Градуси». Знаю, російська попса, та й узагалі що завгодно російське – від такого намагаюсь

триматись на відстані ядерного удару, але увесь цей гарми-дер за рівнем емоційної стійкості відкинув мене років на десять назад. А чотирнадцятирічного мене від емоційних по-трясінь і надзвичайно низької самооцінки рятувала саме така

музика. Поки ліфт повз до одинадцятого поверху, я танцював. Танцював, забуваючись в собі і насолоджуючись кожним

рухом, так, як не танцював дуже давно. З тієї літньої ночі дві

тисячі дев’ятнадцятого, коли ти приїхала до Одеси і відбила

в мене якусь дівчину в барі.

Було б ще цікавіше, якби відчинилися двері і натовп філіппінців, повертаючись зі зміни, застав мене в цьому стані.

Але зараз було абсолютно наплювати. Сьогодні був мій день: ліфт видав своє «бдзинь», відчинились двері і мене зустріли лише поблискуючі у люмінесцентному світлі лампи та по-криті металом стіни.

За Градусами почався «Зцапала-злапала» Бумбокс, і стало зовсім кайфово.

Я живий і я повернувся до самого себе.

Глава 17

Вічні загадки корабельного побуту. 8 грудня

«Увага. Не приносьте чашки або склянки для пиття до туалету. Недотримання призведе до дисциплінарної

відповідальності»…