Текст книги "Кораблядство"

Автор книги: Сергей Кондратов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 10 страниц)

– Приблизно скільки?

22

– Доларів сто п’ятдесят.

Пауза. Я безпомічно кинув погляд на таксометр, потім

у чесні очі таксиста, у свій гаманець і, нарешті, на годинник.

58 хвилин до запланованого відплиття. Все передбачало біду.

– Поїхали, – відповів я і скочив на переднє сидіння.

Таксі влетіло у велику рухливу вулицю, проскочуючи

крізь наповнений втраченими можливостями лабіринт мі-ста. Я споглядав у вікно, занурений у свої думки. Атмосфера

Нью-Йорка просочувалась у вікно, створюючи непереборне

відчуття серіальних декорацій. Я тут уперше, а готовий по-битися об заклад, що вже гуляв цими вулицями, бачив ці по-жежні сходи, натикався на ці червоні гідранти, підставляв

руку, аби відчути тепло від пари, що валить з люків і провулків, тисячі провулків, на яких відбувається все на світі: від початку любовних історій до чийогось персонального

фільму жахів.

Водій час від часу косився на мене з легкою усмішкою.

– Рушаєш у подорож? – через декілька хвилин перервав він тишу. Ми як раз виїхали на центральні вулиці

Нью-Йорка. За вікном з’явилися скляні хмарочоси, які всі

бачили вже мільйони разів, навіть якщо ніколи тут і не були.

Я дістав телефон і почав знімати.

– На роботу. Працюю на лайнері.

– Моряк?

– Та так, тільки назва. Буфе стюард.

Таксист тільки задумливо кивнув.

– Щось типу офіціанта, – пояснив я.

– І як, гарна робота?

– Є свої плюси. Аж два. Подорожую і платити ні за що

не треба. Якщо не рахувати за оплату викинуті шість місяців

життя, звичайно.

Він усміхнувся.

23

– Ну, часом ми всі розраховуємося. На кораблі ми чи ні.

– Може й так, але на кораблі це трохи по-іншому. Пла-тимо ми за подвійним тарифом, я би сказав.

– Це ж як?

– Важко пояснити. Наче дні тривають довше, ніж

на суходолі. Іноді навіть фізично, адже постійно змінюємо

часові пояси. А як закінчується контракт – наче й не було

тих шести місяців. Постійно питаю себе: куди я їх витратив?

Страшно уявити, деякі так проводять усе життя.

– Думаєш, тут краще? – відповів водій. – Завжди

так: люди постійно скаржаться, що втрачають час, але штука в тому, що не можливо втратити те, що ніколи тобі не на-лежало. Скоріше час витрачає нас. І не так важливо, де ми.

– А ви звідки, дозвольте спитати?

– З Колумбії.

– І все ж таки ви обрали перебратися сюди, за тисячі кілометрів. Напевно, витратили немало грошей і часу, аби це стало можливим. І навіщо, якщо ж «не так важливо, де ми»? – з’єхидничав я. Зазвичай я такого собі не дозволяю з незнайомими людьми, але два дні перельоту і його

порожнє філософствування вивели мене з рівноваги. Я став

помічати, що особливо нетерпимий до того, що мені не подобається у собі самому.

– Хах, і правда, чому? Напевно, тому що хотів цього

більше, ніж будь-що на світі. Не так важливо, де ти, але надзвичайно важливо, чого ти хочеш.

– І ви хочете бути таксистом в Нью-Йорку? – здивувався я.

– А чому б ні. Треба з чогось починати. Маєш щось

проти таксистів?

– У мене з ними особисті рахунки. Вони мені добряче

життя попсували. На кожному континенті та майже в кожній

24

країні, де бував. Так що я би разом з екзаменом на водіння

обов’язковий екзамен на порядність проводив. Була б одна

з найрідших професій у світі.

– То що, ти усіх таксистів не любиш?

– Усіх. Як вид. Хоча в мене один із найкращих друзів

таксист. Але я намагаюся не звертати уваги на цей сумнів-ний пункт його біографії.

Ми зробили ще один різкий поворот і силует корабля

різко окреслився на горизонті. Водій зупинив таксі.

– 190 доларів, – сказав він з усмішкою.

– Ви ж казали 150.

– Я казав приблизно. Ось, я дам тобі чек, – з таксо-метра з характерним звуком виліз жовтуватий квадратик паперу. Він простягнув його мені. – Розглядай це як додатко-ву оплату за душевну розмову. І щасти на кораблі!

З цими словами він зачинив двері таксі, залишивши

мене з порожнім гаманцем та новим поглядом на деякі речі.

І нащо я йому про таксистів наплів? Правильно батько говорив: язик мій – ворог мій. Особливо, коли не вмієш ним

правильно користуватись.

Глава 2

Початок корабельного буття

і чутки, чутки, чутки...

Мексиканська дівчинка з крю-офісу, Белен, вочевидь, дуже здивувалась тому, що я таки заявився на корабель.

«А ти той хлопець з України, що не прибув у перший день.

Ми вже думали, ти втік», – заявила вона, варто мені було

переступити трап корабля. Цікаво, а де ж ті десятки менеджерів, із якими я спілкувався, подумки запитав.

25

– А де твій багаж?

– Знаєте, не можу не помітити вашу неймовірну спо-стережливість і тактовність. Не дивно, що ви в крю-офісі.

– Що, вибач?

– Sorry… не звертайте уваги. Дуже довга виявилася

дорога. Немає в мене багажу. Всі речі авіакомпанія загубила. Рюкзак з документами та одяг, що зараз на мені, – єдине, що залишилося.

Трохи поспівчувавши, поки вела всіма необхідними

офісами та медичному центру, де чекав перевірку документів та слухав її розмову з якимось медбратом-індусом про те, з ким вона зараз спить, з ким не спить, а з ким тільки планує, вона передала мене до рук філіппінця – дайнінг-клер-ка, який привів мене на зустріч до помічника метро-ді, другої головної людини у всіх ресторанах на кораблі.

Сорокап’ятирічний румун у дорогому костюмі ви-глядав як директор приватного ліцею з поглибленим ви-вченням французької філології чи ще якоїсь малопотріб-ної для виживання в українських реаліях фігні діточкам

прокурорів, суддів, кримінальних авторитетів, організа-торів фінансових пірамід та інших вершків нашого інклю-зивного суспільства. Тобто загалом вигляд його був як людини з місця, в яке б мене з моїми потертими джинсами

і худі дворічної давності навіть на поріг не пустили. Проте, простягнув руку, привітався, посадив навпроти і ви-слухав мене, висловивши співчуття та пообіцявши завтра

видати всю необхідну форму. Невидане співчуття для корабля, подумав я. Може, все тут не так і погано. Головне —

людям тут не плювати, хто і що ти і звідки будеш дістава-ти, що тобі треба.

– До роботи стаєш завтра, – під кінець розмови заявив він і відправив мене до моєї каюти.

26

Знайти її виявилося легше, ніж я очікував. На першому

кораблі я вбив не менше чотирьох днів, аби без пригод діста-ватися свого ліжка. Перед цим бився лобом у десяток глухих

кутів у цьому щурячому лабіринті коридорів і кают, пронуме-рованих без будь-якої логіки і турботи про комфорт тих нещасних, що тільки починають своє ходіння круїзними муками.

На другий контракт я витратив на це менше двадцяти хвилин.

«До четвертого корабля зможу знаходити свою кабіну із заплющеними очима», – думав я, стоячи посеред

своєї восьмиметрової площі. Я не міг не відчувати суму.

Ні, все ж таки набагато краще, якщо ніякого четвертого

контракту взагалі не буде.

І куди мене занесло? Коли пропускаєш три літаки і гу-биш усі свої речі дорогою, та ще й таксист ошукує майже

на двісті доларів, набридливий голос у голові тихо шепоче: Всесвіт явно тебе недолюблює. Та правда в тому, що Всесві-ту ніякого діла до тебе, а твій стан – результат власних або

чужих помилок.

Мене поселили в кабіну з чотирма іншими працівниками, і кабіна ця, хоч за корабельними мірками простора, своєю чистотою відверто залишала бажати кращого. Я не знав, із якою фауною доведеться зіткнутися, але розпочата пляш-ка Jack Daniels, декілька банок Dos Equis і Heineken на стільці

посеред кімнати і склянка біля унітазу (навіщо взагалі комусь

може знадобитися в туалеті склянка?) обіцяли веселе сусідство.

Проте, що мене хвилювало найбільше: майже нічого не залишилося з моїх особистих речей, навіть запасних

шкарпеток чи білизни. Я ніколи не був людиною, що занадто чіпляється за речі, ба більше: тим, хто в принципі схильний до консьюмеризму – найгірший жах маркетолога і про-давців айфонів. Та вперше в житті відчуття бідності лягло

тягарем.

27

Хоча б маю спогади про прогулянки вулицями Лондона. І на тому дякую.

Ігноруючи розкидані по кімнаті речі, склянки в туалеті (чорт забирай, та що ж у туалеті можна робити зі склян-кою?), стійкий запах алкоголю і невипраних шкарпеток, на-магатимося мислити позитивно.

Щонайменше – я сюди дістався. Живий. Усе інше можна виправити. Іноді життя викидає тебе у відкритий океан

без рятувального жилету і не залишається нічого, окрім як ха-патися за щось, що може стати плотом, і гребти. Тут головне

не прогадати, за що хапаєшся і куди гребеш.

Я ковтнув із пляшки віскі. Бурштинова рідина зігріла

горло і втамувала тривогу. Не знаю, чому зробив це, я ж навіть пити не люблю, але зараз це здавалось єдиним і правиль-ним. У цьому світі невизначеності, що пливе, іноді просто

необхідно піддаватися внутрішнім імпульсам.

Переодягнувшись (точніше знявши з себе єдині речі, що в мене залишились), я виліз на ліжко і почав уявляти при-ховані в стінах цих кают історії: романи, що зароджувались

і вмирали під час робочих перерв, освітлені люмінесцентни-ми лампами залишки розбитих сердець, шлюбів і сліз у вузьких коридорах. Як багато жінок завагітніло і скільки з них

ридали від результатів свого вибору під цей мирний, такий

далекий і такий близький шум корабельного двигуна.

Стіни каюти тихо тремтіли, постійно нарощуючи темп.

«Корабель відпливає», – подумав я і втомлено притулив

голову до стіни, дозволяючи вібраціям розлитися по всьому

тілу. Я уявив, як хвилі по той бік стінки танцюють під місяч-ним сяйвом. Шкода, що в наших кабінах немає ілюмінаторів.

Із цією думкою моя реальність розмилася і я заснув.

Так і закінчилася моя подорож до корабля. Так і почалася ця історія.

28

Глава 3

Жовтневі сни та втрата розуму. 21 вересня

Привіт, Л.

Хоч я і казав, що тобі необов’язково відповідати, якщо

чесно, все ж таки сподівався отримати хоч якусь звістку. Су-мую за нашими багатогодинними розмовами про все на світі у тільки що прибраній (а до того не прибраній ніким з моменту її побудови) кухні у Прушкові.

Ми заварювали каструлю чаю, ти заливала майже по він-ця свій гігантський пивний кухоль, я ж підготовлював дві-три

кухля поменше, що знайшлись тут же, і що хоча б на вигляд

несли меншу небезпеку заразити герпесом, коронавірусом, кишковою паличкою, свинячим грипом, еболою та іншими

радощами, що могли водитися в нашому тимчасовому притулку. Я ніколи не знав, куди дійдемо в своїх словесних блу-каннях по минулому, майбутньому, питаннях віри, пошуках

Бога, смаків у дівчатах, пережитих романів, сексу, мрій, перспектив і взагалі всього, що відволікало від очікування наступної зміни на складі й кінця безкінечної польської зими, що поставила наші життя на паузу.

Із тих розмов ти багато чого про мене дізналася. Напевно, більше, ніж будь-хто, з ким мені довелось ділити періоди

свого життя. Хіба що за одним тільки винятком.

І ти точно повинна знати, що я ніколи особливо не вірив в езотеричні матерії: Діда Мороза, магію, Бога, верховен-ство права, Пенсійний фонд України чи систему соціального забезпечення. І 24 роки життя в нашій державі показали, що в більшості випадків я мав таки рацію.

А от у що вірю, так це в людську схильність міфологі-зувати закономірності, які не розуміємо. А тому й хочу —

навіть не так – тому мені потрібно поділитися тим сном.

29

Знаю, про що ти подумаєш: «Які ще сни, дядя? Ти що, зі що-гли на своєму кораблі впав? Краще би про життя розказав: яку подругу зустрів, де побував, що цікавого робив». І знаєш, я з тобою абсолютно погоджусь. Я і сам не дуже жалію

людей, що розпинаються про свої сни. По-доброму, якщо

вже ти не моя мати, не мати моїх дітей або ми хоча б не спи-мо разом, розповіді «а що мені сьогодні приснилося і щоб

це могло значити» краще залишити при собі. Але… мені

страшно. Страшно, що я втрачаю розум. І менше за все хотів би про це розповідати їм. Розповісти про це я можу тільки тобі.

Наш світ розвалився у ядерній війні. Не залишилось

ні країн, ні урядів, ні армій – нічого. Ми живемо на залиш-ках цивілізацій, намагаючись добути те, що ще не було по-ховано під метрами і метрами радіоактивного пилу і піску, вичищаючи залишки продуктових складів, магазинів та тер-міналів, яким пощастило бути подалі від ядерних «грибів».

Коли закінчились і вони, нам поталанило натрапити на під-земний бункер, що за щасливим збігом обставин був облаш-тований усім необхідним для виживання: резервуари з водою, теплиці, генератори, запаси палива, їжі та води. Нашій

маленькій групі цього б вистачило на роки. Нас було чотир-надцять, і не сказати, що ми дуже близькі – ми зустрілися во-лею нещастя і майже не розмовляли – люди ці були не дуже

говіркі, якщо чесно, та й хто ж їх звинувачує, зрештою, післяа-покаліпсису. Але спільне виживання дуже швидко зносить усі

бар’єри. Тож я відчував, ми будемо тут щасливі. Життя на новому місці йшло своїм ходом, ми дуже швидко обживалися, досліджували нові частини бункеру. Ну як досліджували —

робив це здебільшого я. На місці мені ніколи не сиділося.

І все було б добре, і життя йшло як завжди, якби не по-стійний сморід, що кожного дня ставав нестерпнішим. Ігно-30

рувати це було вже неможливо, і залишалось або знайти джерело і усунути його, або покинути так добре облаштоване

місце. Останнє, звичайно, за даних умов, зовсім не варіант.

Я почав досліджувати кожен міліметр нашого притулку і ось, на четвертий день пошуку, знаходжу люк до ще одного підземного ходу. Хід настільки глибокий, що як туди не світи лі-хтарем, роздивитись що-небудь майже неможливо.

Мої компаньйони, звичайно, йти туди навідріз

відмовляються.

Вони взагалі люди доволі апатичні. Завжди доводиться

ходити у вилазки самому. Я спускаюсь униз. Система підземного каналу для води виводить мене в іншу, та ще в одну, і так

до тих пір, поки я не збиваюсь з рахунку. Дідько!

Я точно заблукав. Так тут і помру, в цих підземних коридорах. Ніхто навіть не піде за мною.

І тут один із коридорів підземного лабіринту виводить

мене у велику білу залу. Освітлена десятком прожекторів, вона не зберігає в собі нічого, окрім компактно розставле-них шафи з книгами та дивану. Меблів сюрреалістично мало, і вони занадто маленькі для такого місця. Наче хтось пофар-бував у білий і переніс меблі з моєї квартири на цілий по-штовий склад.

Я не одразу її помітив – дівчину на дивані. Вона спить

чи?.. Перш ніж подумати, вона розплющила очі й кинулась

на мене. Трохи обличчя мені все не подряпала. Я скинув

її з себе і, придавивши зверху, закричав: «Заспокойся! Я нічого тобі не зроблю! Тільки заспокойся!»

Халепа! Я навіть не впевнений, що вона мене розуміє.

– Добре-добре, – раптом заговорила вона. – Тільки злізь з мене,

Я аж закляк.

– Злізь з мене, будь ласка, – повторила вона.

31

– Ой, вибач, – нарешті відповів я і виконав її прохання. – Просто не очікував, що ти…

– Що я що? Не здичавіла?

– Ну, типу того. Ти тут сама?

– Ми всі тут самі, – невдоволено відповіла вона.

Вона вивела мене з підземних лабіринтів до нашого нового дому. Всі інші якраз знову посідали вечеряти. Насправді ве-черяли вони чи снідали, ніхто не знав, адже сонце давно було

закрито непроникною хмарою радіоактивного пилу і ми просто умовно домовилися, що отакий прийом їжі буде вважа-тися сніданком, другий – я пропустив, а ось цей, вже третій, а значить, вечеря. Я якраз зголоднів і дуже зрадів, що поспів

вчасно. Шкода тільки, джерело смороду віднайти не вдалося.

Мої компаньйони навіть не здивувалися новій особі.

Тільки глянули на неї і продовжили шкрябати вилками ден-ця своїх бляшанок з консервами хтозна якої давності.

– Вони завжди були такими? – здивовано питаєть-ся моя нова знайома.

– Та скільки їх знаю. Апатія – далеко не найгірше, що з людьми можуть зробити такі умови життя.

– І тобі нормально?

– Краще вже так, ніж самому.

Дівчина почала жити з нашою групою. Перша, хто почала виходити зі мною на поверхню. І єдина, хто готова була

ризикувати своїм життям заради мого. Дні швидко перели-вались у тижні, а ті, своєю чергою, у місяці.

Ми проводили майже весь час разом і, логічно, ставали

дедалі ближче. Єдине, що мене хвилювало, це повне ігнорування нею будь-кого іншого з нашої маленької комуни. Вона

навіть за одним столом з нами не їла.

Врешті-решт я вирішив щось із цим зробити. Зібрав

усіх у великій залі – там, де ми зазвичай і трапезували. Тоб-32

то займались найважливішою річчю, разом зі сном та зби-ранням припасів. Життя в цей час стало доволі примітив-ним, що тут скажеш.

Я зібрав усіх і підлаштував усе так, аби моя подруга

з’явилася на цю «інтервенцію». Вона увійшла в кімнату

і ввімкнула світло.

– Блядь! – від несподіванки зойкнула вона, і пере-вівши подих, додала: – Що тут, чорт забирай, відбувається?

– А ти не бачиш? Ми проводимо інтервенцію.

– Що проводиш?

– Не я, а ми. Чому ти ігноруєш інших?

– Ігнорую? – повільно повторила вона і обвела поглядом кожного присутнього в кімнаті. – Може досить? Пішли краще у вилазку вже.

– Почекай, з цим треба щось робити. Це питання нашого виживання як групи.

Дівчина втупила свій погляд в мене, наче знову побачила вперше. В сповільненій зйомці я дивився, як розширились

її очі, як губи викривились у щось схоже на посмішку. Простір

величезної зали доверху заповнився її істеричним реготом.

– Ти серйозно? Як можна бути таким сліпим? Подивись ти вже на них! Заглянь в обличчя своїм дорогим друзям!

Вона схопила ніж і жбурнула його. Менш ніж за секунду він пролетів через кімнату і встромився у очницю жінки, що сиділа поруч зі мною. Пройшовши крізь голову, ніж

акуратно виглянув з її потилиці.

Мій подих перехопило. Не вистачало повітря, аби навіть закричати.

– Подивись на неї! – продовжувала моя супутниця, підійшовши ближче. Вона м’яко провела холодною долонею

по щоці й різко повернула мою голову в бік нещасної. Вона

вочевидь була мертва.

33

Чому ж інші нічого не роблять? Чому не намагаються

допомогти? Зупинити її? Та хоча б просто втекти?

І тут я почав помічати… Шкіра… сірі шматки гнилої

шкіри нещасної звисали з виблискуючого білим черепа.

– Як?

– Тепер розумієш? – відпустила мою голову супутниця, провівши рукою по моєму волоссю, наче пестячи до-машню тваринку. – І він мені інтервенцію думає влаштовувати! Ух ти мій дорогий псих!

– Як ти це зробила?

– Ти псих, а не ідіот, не прикидайся – все ти вже повинен зрозуміти.

– Давно вони… такі?

– Вони завжди такими були, мій милий.

– То це не ти зробила?

– Про що ти, мій милий? Не можна вбити те, чого

не існує.

Не розуміючи, про що вона, я озирнувся на тіла позаду

мене. Ні компаньйонів, ні жінки з пробитою головою, тільки я і моя подруга у великій білій кімнаті.

– Нас тут тільки двоє? – здивовано спитав я.

– Кого це – нас? Та й де – тут? Пора вже зазирнути

в обличчя реальності, мій друже: нема тут нікого. Нічого тут

немає. Окрім, можливо, мене. А ти зараз вмираєш під завала-ми свого будинку, рознесеного ракетою. Або стікаєш кров’ю

у траншеях під Бахмутом. А можливо, тобі взагалі повідри-вало ноги і лікарі зараз вирішують, чи варто продовжувати ту агонію, що тобі доведеться називати життям. Сморід, що ти відчуваєш весь цей час. Це не сморід бункеру. І не мер-ці. Це гниття твого власного тіла.

І поки вона говорила це, я проживав кожен момент її розповіді й у кожен момент вірив, що саме це, це моя реальність

34

і насправді це і відбувається зі мною. Нарешті я закричав, щосили, так, як не кричав відтоді, коли крик був єдиним можливим способом вплинути на навколишній світ…

Прокинувся у власному ліжку, на другому поверсі кабіни Буфе-стюарда. Хтось кричав. Я. То кричав я. І прокинувся від власного крику. У дві тисячі двадцять другому році.

– Не хвилюйся, – чийсь гарячий подих лоскоче вухо, поки блідо-білі пальці повільно проводять по моїй щоці.

Щоб я не робив, не можна дивитись назад, думав я і навіть

не ворушився. – Я допоможу притупити біль, головне —

віддайся фантазії, не повертайся у реальність. Вона значно

страшніша за все, що ти можеш побачити тут.

Дзвінок будильника. 20:20. За десять хвилин мені потрібно бути на роботі. Я розплющив очі та ще довго лежав, прислуховуючись до власних відчуттів. «Це тіло моє, я —

справжній і все навкруги реально. Нікому і ніколи я контроль не віддам, – прошепотів у темряву. – Чуєш, я знаю, що це реальність».

І чим більше я шепотів, тим більше сумнівався у прав-дивості своїх слів. Невже я божеволію?

Я встав з ліжка, набрав у долоні води і вмив обличчя, зі-терши з себе залишки кошмарів, і вирушив на роботу, де шум

тарілок та кисло-солодкий запах переведеної їжі відроди-ли в мені реальність. Починався мій перший робочий день.

Глава 4

Закоханість від байдикування. Жовтень

І знову привіт, Л.!

Не уявляєш, яким щасливим я був, побачивши твого листа! Сто років сумував за нашими переписками і, особливо, 35

лікувальними ментальними піздюлями, що часом ти мені ви-писувала, і які так мені бувають потрібні.

Шкода, що пишу тобі тільки тоді, коли мені вони так необхідні, але зараз якраз такий випадок. Сподіваюсь, ти не проти знову по-дружньому пояснити мені, чому я ідіот. На кораблі вже три тижні. Двадцять два дні, якщо бути точним. Люди

тут дні не рахують. Кажуть: так час плине повільніше. Але мені

від цього простіше. Рахую, скільки тут пробув, скільки країн

проїхав, зі скількома дівчатами був близький. Так, наче ці числа визначають хто я. Наче зберігають від втрати себе.

За ці три тижні життя знову врослося в ці дев’ятнадцять

поверхів кают, коридорів, ресторанів, фуд-кортів, буфетів, казино, дитячих центрів, бібліотек, кінотеатрів та всього, що тільки

можна було б запхнути на чотиристаметрову посудину, аби три

тисячі людей і півтори тисячі працівників не сильно замислю-валися, нащо вони взагалі теліпаються в цій величезній чашці

Петрі посеред Атлантичного океану. Поступово починаю за-бувати про існування світу за межами цих металевих стін. Розумію, що він є, але відчуваю його як щось нескінченно далеке, ніяк не пов’язане з моїми днями і ночами. За останній тиждень

я думав про дім не більше, ніж ти про погоду на Венері. Світ корабля став єдиною даністю: я давно перестав питатися, чому

тут не існує тринадцятого поверху або кабіни. Будь-якої кабіни: ні хоч сто тринадцять, ні хоч чотириста тринадцять – такого номера в кінці не стоїть взагалі. Навіть на корабельних те-лефонах. Не питаюсь, чому наш супервайзер змушує посеред

ночі красти ганчірки з комірчин рум-стюардів. Чому би просто не замовити нові? Це ж матеріал, необхідний для роботи, не продаємо ж ми його наліво. І чим більше ми їх крадемо, тим

з більшою вигадкою стюарди їх ховають, допоки в якийсь момент це не перетворилося на квест кімнату з пошуком захо-ваних ключів, відволікання уваги інших працівників, стоян-36

ня на стрьомі і обшуку, постійного обшуку темних комірок

з ліхтариком у руках. Я досить швидко звик і до цього. Це навіть весело.

Єдине, що перші дні не йшло з голови, це фотографія

на чотирнадцятому поверсі, навпроти каюти А417. Кожен поверх з каютами прикрашений фотографіями у дорогих кар-тинних рамках, зробленими постійними пасажирами. Щонайменше так говорять підписи під ними. Однак ця фотографія

особлива – на ній Одеський оперний театр. Якісь дві вулиці

від квартири. І під фото підпис: «Види північної Європи».

Що? Яка ще, бляха, північна Європа? Це Одеса, чорт

би вас забрав! Україна! Навіть сторону світу неправильно

вказали!

Захотілось зірвати картину, забрати її до себе і виправити підпис. Хотілось розповісти про це комусь. Хоч щось, аби люди знали, що це наче іграшкова будівля в бароково-му стилі знаходиться в моєму місті, а не в абстрактній «пів-нічній Європі»

Так до кого можна звернутися? До метро-ді? Чи краще

до фото-департаменту? Може, спитати у власного супервайзера спочатку? Що ж робити?

Та я просто пройшов далі. Не зараз, треба спочатку до-ставити замовлення.

На кораблі ніколи не буває достатньо часу. І всі думки

відкладаються на потім. Поки не розчиняються у киплячо-му бульйоні однакових днів.

Так минули перші три тижні. Настав четвертий для мене

turn-around day – день, коли корабель повертається в по-чатковий порт і набирає нових гостей. А також нову, дешеву за місцевими мірками робочу силу. Я щойно скінчив свої

обов’язки і з відчуттям розслабленої безтурботності безпри-чинно вештався головним коридором для персоналу. Вони

37

тут називають його М1. В голові безконтрольно пропливали

плани на наступні дванадцять годин, коли раптом мій погляд

зачепився за маленький хвостик посеред коридору.

Низенька дівчинка з великими чорними очима і волос-сям, зібраним у смішний хвостик на макітрі, слухала вступну

інструкцію разом із десятком інших новоприбулих. Проходячи повз них, відчув тихий шум, і потім ніби хтось пере-мкнув канал в моїй голові, заглушивши всі інші сигнали думок, показуючи лише її личко крупним планом.

Вона ж мене навіть не помітила. Секунда, я проходжу

повз, і ось знову думаю, о котрій годині краще виходити в Маямі, чи варто брати таксі до центру і скільки годин серед цих не-ймовірних дванадцяти годин вільного часу залишити для сну.

Наче нічого й не трапилось. Не було ніякої перерви

у мовленні, тобі лише здалося.

Не думаю, що коли закохуєшся з першого погляду, сер-цебиття прискорюэться. Неправда, що починаєш думати

про своє кохання безперервно. Швидше, це схоже на вірус, що підчеплює і не помічаєш, поки не стає занадто пізно.

Наступні декілька днів я провів як зазвичай: вночі роз-носив їжу, робив заготовки, мив комірчини, поки думками

літав десь у можливому майбутньому, а днем вештався кораблем та читав.

Так продовжувалося, поки ми знову не прибули

до Нью-Йорка.

Від нудьги я багато спостерігав за людьми на кораблі

і помітив, що вони діляться на три основні категорії: ті, що справляються зі всім цим гімном за допомогою алкоголю (цих ти кожен вечір можеш знайти в крю-барі), ті, що займають свій вільний час постійними пошуками сексу (з цими

можеш і не пересіктись, якщо сам не шукаєш, але почуєш

про них обов’язково), і останні – хто намагався втекти з ко-38

рабля за першої ліпшої нагоди. І хоча іноді хтось відносив-ся одразу до декількох груп або ж переходив від однієї групи до іншої, принцип залишався незмінним.

Я зараховував себе до останніх і кожну можливу секунду

намагався провести за межами корабля. Але сьогодні, перед

тим, як кудись йти, мене потягнуло до крю-мес. Не те щоб

я хотів їсти, просто іноді, особливо тут, мене наче тягне в місця зовсім ірраціонально, без мети, аби просто відчути рух.

Наче таким чином втікаючи від темної тягучої нудьги

моєї кабіни. Я не мав якогось конкретного плану. Що я мав

робити? Візьму кави, круасанів, а опісля піду до кабіни, прийму душ, переодягнусь у звичні джинси та теплу сорочку з ке-дами, захвачу трохи грошей та вийду в порт. Ось тільки про-блему з IPM потрібно вирішити.

Міркуючи над вирішенням цієї проблеми, я зачепився ногою за дверцята величезного автомату для морозива. За майже місяць мого перебування тут я жодного разу

не бачив його працюючим. У відповідь я почув напрочуд ми-лозвучне «Hello!». Відчинилися дверцятка нижнього відсіку

машини для морозива, і з середини виринуло трохи почерво-ніле личко. Я її одразу впізнав. Та сама «дівчинка-хвостик».

– І де тепер тільки новачків не поселяють, – від несподіванки ляпнув я. – Сподіваюсь, не розбудив?

– Та ні, я від супервайзерів ховаюсь, не хвилюйся. Тут

це робити просторніше і зручніше, ніж у моїй каюті. І моро-зиво завжди під рукою. Не хочеш спробувати?

– Морозиво чи твою каюту?

– Обидва варіанти.

Ми обмінювалися смішливими поглядами, з останніх

сил стримуючи посмішки. Я вперше дивився їй в обличчя, хоча й трохи під незвичним кутом. Одне із тих облич, які приховують особливий секрет і змушують раз за разом

39

озиратися, коли пощастить пройти повз. Нечасто мені доводилось бачити такі вдома.

– Ну, я так не можу, – награно похитав я головою. —

Треба спочатку познайомитися з тобою ближче. Потім непогано було б вийти разом в порт – нагадати, як виглядає

небо. Боюсь, занадто довго ти в машині для морозива про-сиділа. А потім уже, як джентльмен, можу і до твоєї комірки

підселитись і морозива поїсти.

– Вау, чудовий план. А ти не обманюєш, ти точно

джентльмен?

– Мама так каже. Вона обманювати не буде.

– Віриш усьому, що каже твоя мама?

– Не моя – просто якась мама. Тут їх багато. Неда-ремно кажуть: чужих матерів не буває.

– Здається, так кажуть про дітей.

– Ні, діти мене поки не цікавлять.

– Твоя правда. Про дітей говорити ще зарано.

Та й куди ми їх в цій комірці запхнемо?

Повисла пауза на кілька секунд. У її очах мерехтів знайомий ще з одеських барів веселий вогник, коли невимушений

діалог перетворюється на гру у пінг-понг напівіронічними

фразами. Поки один із гравців не спасує або не пропустить

свою подачу. Тоді переможений віддається на милість переможцю. Або ж залишається на одинці з прикрою ніяко-вістю та кислуватим присмаком жалю до себе. Це якщо

той, хто програє – хлопець або дівчина, в якій початково

і не були зацікавлені. Я чомусь подумав, що це наш випадок.

– То коли виходимо? – випалила вона і, здається, сама здивувалася від власних слів.

А я здивувався ще більше. Очікував трохи дурнуватого

діалогу, про який забуду в цьому ланцюжку однакових днів, а після час від часу мило з нею вітатимусь, поки намагатимусь

40

згадати, де ж ми встигли познайомитися. Замість того – фак-тично запросив її на побачення. Часом те, що під впливом

моменту вилітає з мого рота, для мене не менший сюрп-риз, ніж для оточуючих. Іноді навіть більший. Виявилось, я не один такий. Яке щастя!

– Я з радістю погуляю з тобою, – повторила

вже-не-така-й-незнайомка.

– Давай сьогодні чи завтра? О котрій годині в тебе

брейк?

– Завтра, з дванадцятої до четвертої.

– Прекрасно, – відповів я і вперше на цьому кораблі

щиро посміхнувся. – Даси мені свій What’sApp?

– Я надаю перевагу совам.

– Вибач, сови – тільки після третього побачення.

– Тоді What’sApp.

Обмінявшись номерами, я кинув ще якийсь дурнуватий

жарт на прощання, а вона засміялась – знову трохи сильніше, ніж він того вартував. І я побіг. Вперше я думав про щось

інше, окрім як заробити гроші й дожити до кінця контракту.

Проте проблема залишалася: під час цього круїзу мене, на моє звичне нещастя, було занесено до IPM. Спитаєш, що це таке? Навіть якщо ні, все одно ж напишу. Мене вне-сли до списку тих, хто в цей круїз виходити не може. Або

якщо корабель почне косплеїти Титанік, ми повинні не просто бігати і кричати в паніці. А бігати і кричати організовано.

Все ж таки ми професіонали.

Добре хоч що залишили шпаринку: своє місце в цьому

списку можна обміняти. Якщо тільки знайдеш того, хто по-годиться. «Та де ж тільки мені знайти таку людину», – бі-жучи металевими сходами, думав я. В роздумах розфокусував

зір, і хвилясті візерунки синьої фарби на підлозі здавалися

океанськими хвилями.

41

– Куди біжиш, Марк? – почув знайомий голос біля