Текст книги "Кораблядство"
Автор книги: Сергей Кондратов
Жанры:
Повесть
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)
Марі. – Ти ще з нами?
– Дев’ята тридцять ранку за північноамериканським
східним часом, – сумно додав Анрі. – На жаль, вимушені
констатувати смерть «вічної історії кохання». Марк знайшов собі новий предмет зацікавлення.
– O, fuck you both, – майже проспівав я і махнув
рукою.
– То а ми тебе про що просимо останні пів години?!
Невже ти знову плануєш нас покинути, бейбі? – показово
здивовано запитав Анрі, стежачи за напрямком мого погляду. – Який то трійничок без третьої особи?
80
– Так, без третьої особи нічого не вийде, – розуміючи захитала головою Марі. – Але без вас двох я вже якось
обійтись зможу. Ще побачимось, коханці-невдахи.
Вона махнула рукою на прощання.
– Не говори мені, що вже номер її захотів? – почув
я її шепіт за своєю спиною.
– Звичайно. Я повідомлю тобі, щойно він знадобить-ся, – відповів я, але Марі вже була біля виходу і, напевно, не могла мене почути.
Глава 10
Рай консюмеризму
Двадцять шосте жовтня почалося з дріллу – одного
з невід’ємних елементів корабельного життя, коли ми вдаємо, наче знаємо, що робити в екстремальній ситуації і не перетоп-чимо один одного на смерть, якщо корабель почне тонути.
Уперше за декілька днів я впритул зіткнувся з колишньою.
У горлі здавило, але продовжував шкіритися на всі свої
тридцять зубів (два зуби мудрості так і не виросли – то й мудрості якось не з’явилося) і як можна привітніше з нею привітався. Вона ніяково зімітувала якусь подобу посмішки у відповідь і поспішила зникнути в натовпі. Всі останні дні вона
робила приблизно те саме – відводила погляд, ніяковіла
і взагалі намагалася не наближатися ближче ніж за два метри.
На М1 вона якщо й бачила мене на обрії – різко, наче зненацька щось згадувала, звертала в бокові виходи. Якщо ж на її нещастя поруч таких не було, то взагалі – розверталась на місці та йшла (трохи не бігла!) у протилежний бік.
А все одно – з крю-месу нікуди не дінешся, а тому
доводилося їй мене бачити не менше трьох разів на день.
81
Її реакція – вочевидь їй незручно і соромно переді мною, сказати направду, чимало мене веселила. Навіть не знаю
навіщо, можливо, намагаючись відігратись за виправлен-ня его – я кликав її кожного разу, коли траплялася можливість. Завжди по-дружньому, з дурними жартами – так, наче
ми завжди й були близькими друзями, так, як я розмовляю
з тобою. І наче три дні тому вона не кинула мені повідомлення в WhatsApp під дуже сумнівним приводом.
І диво в тому, що чим більше я прикидався, що болото
десь в зоні мого серця давно висохло, розпушилося і там про-ростають паростки дружби – тим більше я починав це відчувати. Мені все ще погано, але я вже випливаю на поверхню.
– А вона хіба не українка? – кивнувши на неї головою, спитала мене жінка-стюард з Одеси, поки ми чекали в черзі
на вихід до рятувального човна. —А я подумала, що вона наша.
– Мені також у перший момент так здалося. Ні, вона
з Аргентини. Бортанула мене недавно. З нашою було
би простіше.
Ліва брова моєї співрозмовниці іронічно поповзла вгору.
– Ну добре, може й не було б. Але я хоча б знав
справжню причину, а не надуманий привід.
Брова поповзла ще вище.
– Ну добре-добре, може й не знав би…
– Нічого, буває, – пайсана (цим іспанським словом
тут називають всіх співвітчизниць, будь ви хоч з Латинської
Америки, хоч з Філіппін) поляскала мене по плечу, після чого
з глибоким видихом додала універсальну фразу, що її використовують у таких випадках: – Таке життя на кораблі. Сам
знаєш: Ship life…
– …Shit life, – закінчив я.
Після дрілу ми з Анрі вирушили у Walmart. Традицій-на програма подорожей майже для всіх крю. Де б ти не був.
82
Шанси, що ти закінчиш свій вихід у Walmart чи Ross зроста-ють удвічі, коли не знаєш, що робити у новому місці. І вчет-веро, якщо ти філіппінець або твої друзі – філіппінці.
Ані я, ані Анрі, наскільки мені відомо, філіппінцями
не були, проте робити в цьому порту і справді було нічого.
Йому треба було дещо купити, а мені – втекти з корабля.
Блукаючи рядами найбільшого в США храму консюмеризму, я натрапив на одну з китайських копій Polaroid —
тих заїжджених масовою культурою плівкових фотоапара-тів, що роблять миттєве фото.
Дешевий спосіб відчути себе більш артистичним, ніж
ти є насправді. Всього 89.99 канадських доларів.
– З вас 96 доларів, – заявив хлопець на касі. З вигляду – навіть ще школу не закінчив. Хоча, хто б казав, я й сам
не є зразком зрілості.
– Ціна ж указана інша?
– Розумієте, в Канаді є ще податок на додану вар-тість, – повільно, надмірно лагідним голосом відповів юний
продавець і мені на секунду здалося, наче я знову на прийо-мі у шкільного психолога. – І ці податки – еее… вони до-даються до ціни.
– Дякую, – відповів я, прикладаючи всі зусилля, аби
не закотити очі.
Значить, не тільки США таким збоченням грається. Цікаво, скільки разів цьому нещасному доводилось пояснюва-ти туристам?
Я купив синій, на вигляд іграшковий фотоапарат, на якому білими буквами прописано «Fujifilm Instamax 7+», та кілька упаковок картриджів із плівкою.
Вставив плівку, відкрив затвор камери, навів на нескінченні ряди мотлоху у цьому храмі консюмеризму і натис-нув на затвор. Із дряпаючим, наче робота старого принтера, 83
звуком з фотоапарата вилізло перше фото. Довгий темний
прямокутник облямовувала біла смужка країв фотопаперу.
«Дивно», – подумав я і повторив процедуру. Такий самий
результат.
– Вибачте, мені здається, він не працює, – повернувся
до продавця. Хлопець за прилавком повертів техніку в руках, зняв кришку, перевернув пакет з плівкою і простягнув його
мені. – Спробуйте, – сказав він. Я зробив ще два фото.
За чотири секунди я вже тримав у руках маленький маленький квадратик міцного фотопаперу із зображенням мого
витягнутого у здивуванні обличчя на фоні магазинних по-лиць. Таки працює.
Анрі зустрів мене біля виходу.
– І скільки ти на це витратив?
– Сукупно? Десь сто п’ятдесят доларів.
– Зовсім розум втрачаєш.
– Ще й як. Проте дивись, – я навів на нього фотоапарат і клацнув затвором. Звук принтера, і білий аркушик паперу
потроху народжується з тонкого отвору моєї нової покупки.
Дідько! На фото – біла пустота. Хотів фотографію —
отримав приклад класичного японського живопису.
Повернувся до магазину знову, повторив той самий діалог, що й до цього. Магія сервісу, не інакше. Варто викли-кати людину, що продала тобі непрацюючий товар, як товар
цей зразу запрацює, а ти видаєшся круглим ідіотом. І варто
від продавця відійти, як усе повторюється спочатку.
Але чекати більше часу у нас не було.
Ми сіли в безкоштовний рейсовий автобус до порту.
Харизматична темношкіра провідниця під заводну латино-американську музику розповідала про цю мережу і про все
потроху: про себе, про погоду, про дорогу і про що тільки
в голову їй стукне в дану секунду нашої маленької подорожі.
84
Така собі екскурсія без екскурсії. «Я вже обожнюю її!» —
з сидіння позаду заявив Анрі.
Ми обидва хотіли дивитись у вікно. Хоча ніхто в результаті туди й не дивився: Анрі захопливо знімав на телефон
провідницю, а я тільки чув коливання її глибокого голосу, повністю захоплений проблемою свого працюючого-непра-цюючого фотоапарата. Добре хоч хтось із нас добре прово-дить час. Анрі спрямував камеру телефону на мене.
– Добре, давай використаємо всю плівку, – сказав
я і зробив ще одне фото.
– Так ти все тільки зламаєш і нічого не досягнеш.
– Ти щойно описав все моє життя однією фразою.
– Повірити не можу: щойно витратив сто доларів
намарно!
– Сто шістдесят доларів, якщо точніше, – відповів
я і ще раз спрямував на нього фотоапарат. Тут я помітив пе-ремикач режимів з боку об’єктива і вуа-ля! Декілька розми-тих пейзажів глухого канадського містечка, Анрі зі зверненою
на мене камерою телефону і, власне, я сам на прямокутних
шматочках паперу у мене в руках. Нарешті. Такого задоволення від безталанної фотозйомки я ще ніколи не отримував.
– Тримай, – я простягнув Анрі його фотографії. – По-дарунок від щирого серця. Фото найдорожчої для тебе людини.
Він ще ширше посміхнувся:
– Дякую, мій криворукий друже.
Уже через півгодини я робив фотографії всього, що при-вертало увагу: виставка коміксів на стінці моєї кабіни, вікно
ілюмінатора на M1, біля якого мене кинули, вид із відкритої
палуби, де я вперше її обійняв, крю-мес, де пройшла більша
частина нашого знайомства.
Я очманіло бігав кораблем, і плівка закінчувалась швидше, ніж я встигав усвідомити, що саме я роблю.
85
Розклав результат свого короткого фотополювання
на столі й довго роздивлявся паперове відображення останніх місяців мого життя. Сам не знаю, що я там шукав. Напевно, якусь підказку. А побачив лише нову ідею для інстаграму.
Так, глибину внутрішнього світу мені давно замінила
ілюзія соціального схвалення соцмереж.
Глава 11
Заходимо на нове коло
Без мого відома календар доповз до двадцять сьомого.
Сидів у crew-mess, під заспокоюючі пасажі Чета Бейкера ложку
за ложкою поглинав давно остогидлий обід, такий, як і сотні
таких самих обідів перед тим. Цей день бабака мав усі аспек-ти мого життя на цьому кораблі, включно з гастрономічним.
Єдине, що рятувало моє хитке психологічне здоров’я – плей-лист з мішанини треків Oasis, Бумбокс, George Ezra, ТНМК
та Lucas Graham на сторінці мого акаунту в You Tube.
Але Чет Бейкер був моїм рятівником, чия музика дару-вала те саме, що й романи Муракамі у меланхолійні самотні та бездіяльні університетські роки. Ні, вони не надавали
сенсу поглинаючій беззмістовності мого існування, цьому
відчуттю, я наче персонаж, викинутий зі сценарію власного
фільму і всі події розгортаються без моєї участі. Їх творчість
дає мені щось значно важливіше – можливість насолод-жуватись тим, що я маю і завжди мав: своєю розгубленістю
і самотністю.
Кожна мелодія відгукувалася флешбеком з певного пе-ріоду мого життя. Не завжди щасливого, але зараз рятів-ного – маленький куточок безпеки в моєму надмірно збу-дженому мозку. Знаю, можливо не найбільш оригінальний
86
вибір, але з основною своєю задачею – змусити мене забу-тися та хоч на секунду відчути себе краще. Заколисуюча гли-бина «Almost blue» змінилась задумливістю Nocturne no. 9, а слідом – романтизмом Debussy.
Мені вже двадцять п’ять, хай там як, час уже навчитися
проводити свою одинокість зі стилем. Проте до цього мені
ще далеко, а тому гарна музика повинна перемежовуватися
чимось простішим. Не обов’язково поганим, але тим, що доз-волить відрізняти гарне від великого.
Звук повідомлення WatsApp перебив голос, що відда-вався у скронях і десь в середині грудей, на словах: «Once I was twenty years old, my story get told, Before the morning sun, when the life was lonely…» Я відкрив повідомлення
і не повірив своїм очам.
«Mark, are you sleeping? – писав мені номер, повідомлення від якого я більше ніколи не сподівався побачити. Після першої фрази символ «U. U. Що воно взагалі значить? —
I feel kinda stupid texting you, but I want to tell you something.
Anyway if you think I am stupid too, you are free to not text me back. I’ll understand you».
Виделка випала з рук. Я відкинувся на спинку стільця
і поставив плеєр на паузу. Наче зомбі у старих фільмах жахів, захоронене відчуття ейфорії проривалося крізь сирий
і вогкий шар тривоги.
І я знову відчув це. Наче сиджу на найвищій точці американських гірок. На секунду візок зупиняється, і дивлюся вниз, туди, куди зараз мчатиму зі швидкістю понад сто
кілометрів на годину, і подих перехоплює від захвату.
Аж поки не розумію, що поруч у візку нікого, я без ре-менів безпеки, а моя пара стоїть внизу і поїдає попкорн.
Можливо, уже в новій компанії. І от візок наших латино-українських гірок зробив повне коло. Я нарешті відчуваю, 87
як порушений баланс відновлюється. Проблема все-та-ки не в мені (або не тільки в мені). І цілуюсь я, значить, і справді добре.
Тепер моя черга спостерігати і їсти попкорн.
«What happened, Kayla?» – нарешті написав.
Єдине, що додавало неприємних ноток до присма-ку ситуації – її очікування, що от так, за помахом її пальця просто повернусь до неї. Невже я маю такий розпачливий вигляд? Що навіть гірше – якась частина мене і справді
хоче цього… хоче її. Можливо, ця частина – всього лише
мій член. Дуже важлива частина мене – крізь неї проходять
приблизно 49% моїх рішень. Та боюсь, мої емоції до неї куди
більш сильніші за банальну пристрасть і хтивість.
«Nothing, i just wanted to say sorry
if we date or not that don’t gonna change…and also I miss you.
And seeing your pretty smile everyday is killing me and i’m too latina to not text you after…» – тут я перервався на хви-линку і перевів подих від цього потоку свідомості. Скроні пульсували від злості. «I am too latina?» – Серйозно?
Таке пояснення ти даєш своїм вчинкам? Відсутність будь-якої відповідальності, інфантилізм та списування помилок
на національність – останнє, що я хотів би чути від своєї по-ловинки. І це та, в кого я так закохався? Боже, що з моїм смаком на дівчат? Я витер очі та продовжив читати:
«…after telling you the contrary. You know, its part of my culture and say sorry is always a good excuse to text u at least one 88
more time, before you text me back that i’m crazy and youdon’t like me anymore».
Я ще раз протер очі. Що за цирк? Ти прекрасно знаєш, що все ще подобаєшся мені. Тому і граєш в посипання голови
попелом, подумав я, і написав: «If you really want to speak with me, you know where to find me. And you know my schedule».
«But I don’t! I really don’t really have any idea how to find your cabine!»
«Цікаво, враховуючи, що ти була там не раз. Чи це для
тебе подія не настільки визначна?» – відповів я на інший, справжній діалог, що вів в середині себе.
І перш ніж я встиг написати відповідь, наступне повідомлення: «Anyway, I know your schedule and you’re right. I should do this things in a different way. I am sorry. If you wanna talk, we can meet tomorrow. Today I am almost ending my break».
«3268, – відповів я. – Most of the time, especially in the second part of the day, I am here. If you wanna talk, you can come. See you».
Трохи подумавши, я додав усміхнений смайлик і відправив. Боже, я сам перетворююсь на ображену дівчинку.
Я знову взявся за мій обід, але їсти більше не міг. Шлу-нок здавило під вагою власних думок. Візок знову зрушив
з місця. Наші латино-українські гірки пішли на друге коло.
Я зустрів її в коридорі, на повороті до моєї кабіни.
– Ми можемо поговорити? – запитала вона, і на її губах на секунду блимнула і тут же зникла нерішуча посмішка.
Вона ще не визначилась, як реагувати.
– Поговоримо трохи подалі звідси, – я завів її в дальній кут клубка коридорів, туди, де я знаю, самостійно вона
точно не зорієнтується. Де у стін трохи поменше вух і очей.
– Марк, я… – вона набрала повітря в легені і її погляд бігав десь позаду мене, наче шукаючи правильні слова, 89
та не встигла продовжити, як із-зі рогу, гучним клекотінням
високих голосів зручно попереджуючи власну появу, з’явився натовп філіппінців. «Ооооу» – прокотився їх веселий
гул, варто було нам потрапити в їх поле зору. Вони протис-нулись між нами, розрізаючи той хлипкий зоровий контакт, що Кайла не здатна була налагодити. «Привіт, Марк!» —
сказав один із натовпу і багатозначно підвів і опустив брови. Я впізнав мого колишнього колегу з белбоксу. Чорт, чуток тепер стане тільки більше.
«Привіт», – відповів я, але той вже не чув. Гуч-не веселе клекотіння ледь-ледь відлунювало десь за рогом.
Я повернувся до Кайли. Вона стояла все ще в тій самій
позі, спираючись на жовто-сіру стінку навпроти мене. Зненацька виник натовп і загасив її запал. Вона, здавалося, не могла
дібрати слів. Тільки темні очі блукали по мені, шукаючи якийсь
сигнал. Скільки подібних сцен бачив цей коридор, подумав
я. Вона взяла мене за руку і трохи подалася вперед – здалося, вона хоче поцілуватись. Так, як зробив це я тоді, в ліфті.
Я зупинив її рух на пів шляху.
– Скажи мені чесно: чого ти хочеш?
Кайла лише розгублено дивилась мені у вічі. Вперше
з початку цієї зустрічі.
– Я тобі справді так сильно подобаюсь?
– Звичайно, Марку. Нащо б я сюди прийшла?
– Проблема в тому, що я би хотів, але мені так склад-но в це повірити. В цих стосунках нам с тобою подобається
одна людина: мені подобаєшся ти – можливо більше, ніж
хотілося б визнавати. І тобі подобається відчувати, як сильно я впадаю за тобою. У нас із тобою взаємна закоханість…
в тебе. Сумніваюсь, що для мене в цьому почутті є місце.
Я бачив: вона не розуміє, що я хочу сказати. Та й чи розумію я сам?
90
– Я хочу бути з тобою, – відповіла вона.
Я зробив глибокий вдих. І ще раз уважно подивився
на неї. Темна спідниця, синя обтисла блузка. Розгублений, але від того не менш чарівний погляд. Що саме мене так тягне до неї?
– І ти хочеш бути парою, справжньою парою
чи просто…
– Я хочу бути справжнісінькою парою!
– І робити спільні фото?
– Так. Хочеш? Зробимо цілий альбом! – із кожним
словом на її обличчі все більше світилася переможна посмішка. Мені це не подобалосz. Занадто легко їй все дається.
– Вибач, Кайла. Мені потрібен час. Якщо справді цього хочеш, спитай мене про це завтра, – сказав я. Її посмішка одразу втратила своє сяйво.
– Ну, побачимось, – незграбно махнувши рукою
на прощання, поспішив повернутися до своєї кабіни. І змушу-вав себе не озиратись, але цього разу не втримався і зробив це.
Кайли вже там не було.
Глава 12
Ніхто не залишиться без розбитого серця
«Так ви знову разом?» – перше, що спитала мене Елена, варто було зайти до офісу. З розмови не минуло й півгодини. Особливість корабля – чутки тут поширюються швидше за інтернет.
– Я ж казав: ненавиджу сиквели.
– Ну так, – недовірливо похитала головою вона. —
Ти тільки будь обережний. Твоя дівчина вже підходила, аби
я з тобою в портах не гуляла.
91
– І коли ж відбувся цей діалог, не підкажеш?
– Та того ж дня і відбувся.
Цікаво, подумав я, про перипетії мого роману інша частина корабля дізнається навіть швидше, ніж я сам. А що буде далі?
Я от навіть не знаю, чи напише вона мені ще раз. Навіть не знаю, хочу цього чи ні. Але повідомлення перевіряю
кожні кілька годин.
– Ти впевнений, що воно тобі потрібно? – занепокоєно спитав Анрі. Починати розмову з життєвих настанов
не в його стилі, але сьогодні кожна персона з рум-сервісу так
і рветься дати мені пораду в справах кохання.
– Мені б не завадило трохи конкретики для відповіді на питання.
– Ти прекрасно знаєш, про що я, – відповів він. – Усі
в цій кімнаті знають. А враховуючи, що ми працюємо в белбоксі – знає пів корабля. І це тільки тому, що інша ще спить.
– І це так погано?
– Та не те щоб. Дивись тільки не закохуйся по-справжньому. Якщо тільки граєшся з нею – то все добре…
Я розсміявся.
– А якщо в мене наче друге дихання відкрилося? —
відповів я, сам не дуже довіряючи сказаному. – Типу мете-лики в животі кожен раз та й інша фігня, коли я її бачу?
– Випий активованого вугілля і все минеться. І не їж
усе підряд з крю-месу.
– Це професійна думка медика?
– Це професійна думка твого друга. – Він поклав
руку мені на плече. – Ще тоді, в їдальні, ти сам сказав, що це закінчиться катастрофою. Як би не хотілося цього казати, але думаю, ти мав рацію.
– Серйозно? Невже я маю настільки розпачливий
вигляд?
92
– Ти – буфе-стюард на круїзному лайнері. Справді
хочеш почути відповідь?
– Думаю, краще не треба.
– Гарний вибір.
Я повертався з роботи, коли зустрів її знову. Вона усміх-нулася мені так, як тільки вона вміла усміхатися. Призивно, з унікальним поєднанням ще підліткової безпосередності й до-рослої сексуальності. Я не зміг не посміхнутися у відповідь.
– Hellooo! – протягнула вона.
Я відповів тим самим тоном.
– Куди йдеш?
– Еее… До крю-офісу.
– О, я також, – відповіла вона, хоч і йшла у зворотному напрямку. – Не проти піти разом?
– Та ні.
Вона стояла поруч і не відривала від мене погляду, поки
я дізнавався, що сталося з моїм медичним сертифікатом.
Якщо його не замінити, контракт мій закінчиться раніше, ніж я того очікував. І я ще не знав, гарна це новина чи погана.
– Ну, тепер твоя черга? – закінчивши, звернувся
я до неї.
– Та ні, я потім підійду. Ти зараз до себе?
– Майже, – відповів я і взяв її за руку. Вона засяяла.
Ми повернули до маленького коридору, що вів до її кімнати, і я притиснув її до стіни. Найдовшу секунду в моєму житті я дивився їй в очі, намагаючись вирішити, чого хочу більше: поцілувати її чи піти.
Але вона прийняла рішення за мене. І коли вуста торк-нулися її, здалося, наче цього тижня й не було.
І візок наших емоційних гірок знову пішов на зліт.
Та зрештою, що ж це за життя без зльотів? І що ж це за зльо-ти без падінь?
93
Глава 13
Кораблядство
– Та я в крю-бар і не ходжу, чесно кажучи. І тобі не раджу, – прощебетав Паша, поливаючи м’ясо невідомого походження доброю порцією майонезу. Паша почав працювати
на кораблі задовго до коронавірусу – майже одразу після школи, в однаковому віці позиція його була значно вища за мою —
він уже був офіціантом, звичайно, і зарплатня була зовсім іншою. А кількість контрактів – в небезпечній близькості
до двозначного числа. Коли їх кількість це число перетинає, люди, як правило, вже покидають роботу тільки ногами вперед.
За вікном ілюмінатора пропливав дві тисячі двадцять
другий рік, чисельність українців на борту все ще вимірюва-лася сотнями, а не одиницями, і мій перший контракт майже добігав логічного кінця. Проте, що являв собою crew-bar, я так досі й і не дізнався. Дні мої складались із щоранкової
перевірки новин із дому, роботи, крю-месу і спортзалу о два-надцятій ночі. Нічому більше місця просто не залишалось.
Я повільно жував яблука і з цікавістю слухав свого пайсано (співвітчизника, якщо ще пам’ятаєш, з корабельного
сленгу) і, до того ж, шкільного друга. Філіппінці, що сиділи праворуч від мене, з цікавістю заглядали в мою тарілку.
«Капоо, чого ні рису, ні м’яса не береш? Ти на дієті
чи що?» – обізвався до мене один з них, голосно засміяв-шись. Паша пирскнув і подивився навкруги:
– А він правий, знаєш. Ти буквально єдина персона тут, хто о такій годині набирає яблука і банани. Тебе за цим навіть
впізнавати вже почали.
Я оцінив фігуру філіппінців і самого Паші. Дійшов висновку, що роблю все правильно.
94
– А що ж їсти? Слідувати за давньою традицією: «No rice – no pooweeer», – протягнув я, пародіюючи один із не-офіційних слоганів компанії, що за проведені місяці на цьому кораблі чув разів двісті.
– No rice – no poooower, – ще більше розреготали-ся філіппінці, і їхнім реготом втручання в нашу розмову і за-кінчилося. Скільки часу я б не провів на кораблі, не перестаю їм дивуватись: який би делікатес, наскільки б дорогу
їжу не покладеш перед ними, якщо до неї не додати рису —
вони лише невдоволено вернуть ніс: «No rice, capo?»
З характерним звуком доївши все зі своїх тарілок, не пе-рестаючи гиготати, наче за командою всі троє встали, забрали свої тарілки і зникли в напрямку посудомийної станції.
Я знову повернувся до Паші. Вже не пам’ятаю, з чого
саме розмова зайшла за бар. Здається, хтось з наших бачив, як одна з українок притискалася з індусом. Кожен вечір – з різним, але в одному і тому самому місці – на дивані
в дальньому кутку крю-бару. Таке собі щонічне чергування.
Масла у вогонь підливало те, що дівчина ця була моєю зна-йомою. Насправді, всі знайомі одне з одним, коли замкнений
з тисячею людей на одній посудині упродовж шести місяців.
– Достовірність історії підтвердити не можу, на власні очі цього не бачив (хоч за час роботи тут встиг надивитись
на багато чого й цікавішого), – додав він і багатозначно підморгнув. – Але в правдивість її повністю вірю.
– Чого це?
– Та це ж крю-бар! Там розпадаються багаторічні
шлюби, іноді навіть створюються нові, розігруються шек-спірівські драми, б’ються морди і займаються незахище-ним сексом у брудних кабінках туалету. Пристрасті, зради, гормональне божевілля, одним словом: кораблядство! —
останнє слово він сказав з особливим притиском і, наче
95
підкріплюючи особливу його вагу, з пристрастю відкусив
ще один шматок бургера. – Найсправжнісіньке кораблядство, друже. Не ходи туди краще, воно тебе зламає. Краще
вже в Україну повернутися.
– Серйозно? І що ти там робити будеш?
– Та що завгодно. Може, бізнес який відкрию.
– Під час війни?
– Та хоч під час війни! Все ж краще, ніж життя
на кораблі. Якщо це можна назвати життям. Не ходи туди, дядя, – повторив він, задумливо пережовуючи, – воно тебе
зламає.
Я розсміявся. Не знаю, розумів він чи ні, але немає
кращого способу прорекламувати щось, аніж сказати, що
того робити не треба. Кращої рекомендації і не придумаєш.
Та й ще від Паші!
Уперше я почув таку гру слів. Кораблядство. Хіба відріз-няється воно чимось від того, що я вже бачив в Одесі? Невже
ми мало хтивих і зрадливих людей зустрічали у житті? Чим
таким ще можна здивувати корабель?
І ось час показав, що може.
Усе ж таки вірність – не найсильніша риса моряків.
Якщо я щось зрозумів за ці чотири місяці, то це цю просту
істину. Згадалися слова Анрі. Хто-хто, а він вже точно в цьому експерт. Нещодавно дізнався, що його бойфренд йому
зраджує. В кращих традиціях детективних романів. Працюючи диспетчером, помітив, що хтось замовляє Pinot Grigio кожного вечора до кабіни одного танцюриста. Проте праців-ники ентертейнменту не можуть замовляти алкоголь до кабіни. Тільки офіцери та …метроді.
І так вже вийшло, що саме Pinot Grigio – його найулю-бленіший алкогольний напій. Єдине вино, що вони пили
разом.
96
Анрі було неспокійно. Кілька днів він переконував
себе, що це всього лише збіг: невже вони єдині, хто замовляє те прокляте вино?
Врешті він узяв замовлення, схопив пляшку вина з холодильника, поклав кілька келихів і пішов до кабіни замовлення. Двері відчинив його бойфренд…
Не знаю, як так вийшло, але в результаті вони почали
зустрічатися втрьох. Але це навіть не кінець історії.
Як потім з’ясувалося, той танцюрист навіть не гей —
бойфренд Анрі платить йому за секс. У танцюриста є дружина й діти.
Дружина працює тут же на кораблі і, напевно, знає
про все. Кажуть, її нещодавно підвищили з позиції офіціанта до супервайзера. Напевно, дуже добре працює.
Зараз вони вчотирьох, однією веселою компанією, разом виходять в порт, ходять в ресторани та п’ють Pinot Grigio.
Раніше Анрі казав, що бойфренд пропонував йому вийти заміж. Цікаво, після всього пропозиція все ще в силі?
Більше Анрі про це розмову не заводить. Він узагалі розмовляє тепер значно менше.
А ще попросився перевестися кудись подалі з рум-сервісу. Думаю, аби не мати шансу дізнатися щось ще.
З того часу ми майже не спілкуємося. Хоч я і бачу його
вечорами, біля крю-бару. Кожен вечір з новим хлопцем. Іноді навіть із дівчиною.
В одному Анрі точно мав рацію. Будь ти хоч геєм, ле-сбійкою, бісексуалом чи, не дай Боже, гетеро, корабель —
місце максимально толерантне: без розбитого серця не залишиться ніхто.
Невже я так само змирюся зі всім, що підкидує мені
ця посудина, думав я, спостерігаючи, як Кайла вибирає
якісь дурні іграшки в сувенірному магазині Халіфаксу. Мене
97
роздирає від суперечливих почуттів. Ми знову разом. Вона
сказала, що хоче бути зі мною. І все одно від кожної її фрази, кожного погляду і кожного поцілунку невимовлене «але»
боляче проколює серце.
Я взяв до рук іграшку бобра, чий хвіст доволі невдало пришитий з іншого, ніж очікувалось, боку і почав видавати якісь похабні жарти. Вона сміялась. Вже не пам’ятаю, про що саме говорили, все ж таки пам’ять не відеозапис, а всього лише казочка, яку розповідаєш собі перед сном.
Проте я точно пам’ятаю момент, коли мені стало боляче пе-ребувати поруч.
Кайла зупинилася біля іграшкового медведика. «Дивись яка красааа…», – її голос піднявся на цілий тон вище
звичайного. Натякає, що зраділа б, якби я його їй подару-вав. Хоча, можливо, позначався досвід стосунків в Україні.
– То давай прихистимо його, – віджартувався я і, не очікуючи відповіді, взяв медведика з її рук і поніс до каси.
– Не треба, що ти, – наздоганяючи, казала вона, але
інтонація в голосі видавала зовсім інше.
– Тепер це наша домашня тваринка. Бережи його, а я буду час від часу перевіряти, як він там, добре?
Вона хихикнула і поцілувала мене.
– Добре. Ніхто ще не був таким милим зі мною. Мак-симум: приносили всілякі паперові дрібнички. Той ще мудак, – наче ненароком кинула Кайла, і моє серце пропустило один удар.
Чому вона заговорила про це саме зараз? Стало важко дихати.
– Так, і в чому ж це проявлялось? – Я не впізнав власний голос. Він належав людині спокійній і тій, що тримає
себе в руках.
– Проявлялось що?
98
– Нуу… мудацтво твого колишнього.
– Той хлопець не мій колишній, ми ніколи не були разом. Просто один з офіцерів присилав своїх підлеглих, аби
ті дізнались про мене якомога більше. А сам у той час спав
з Белен.
Я силувано розсміявся. Ревнощі здавлювали моє нутро
все дужче.
– А ти звідки про це знала?
– Як же тут не знати?! Головна проблема чоловіків
на кораблі – вони не вміють тримати нічого в секреті. Тим
паче секс. Якщо вже хтось з ким переспав, то весь корабель
знає про це того ж дня.
– А дівчата чим відрізняються? Не один з одним же
хлопці сплять, – відповів я і вона подивилася на мене
так само, як тиждень тому моя пайсана під час розмови
про Кайлу.
– Знаю-знаю, і таких тут не мало. Але все ж таки, про Белен ти от, наприклад, також знаєш. І про мою супер-вайзершу, яка з одним з офіцерів спить, теж всі знають.
– Так це тому, що вони й не хочуть приховувати. Самі
всім і розповідають. Але дівчат же тут значно більше! І повір
мені, якщо вони захочуть, можуть переспати хоч з половиною корабля, і про те ніхто не дізнається. Чоловіки на таке
просто не здатні.
«І нащо ти мені про це кажеш?» – подумав я, але
промовив:
– Мені потрібно відійти до туалету. Почекаєш на мене
тут?
– Я також піду.
Сполоснувши лице холодною водою, намагався при-йти до тями. Не виходило. Очі в дзеркалі випромінювали
тільки бажання вбивати. Спробував посміхнутися. «Ні, так
99
не піде – я тільки ще більше схожий на соціопата», подумав
я і ще раз засунув голову під струм холодної води.
Як на зло, дощ почався, варто нам було вийти з торго-вельного центру. Це вже вдруге в Халіфаксі.
Добре, хоч до лайнера залишалося менше кілометра.
Я біг, забуваючи про тривогу та відчуваючи її теплу доло-ню в своїй руці. І з цим теплом тіло наповнювалося щастям.
