Кораблядство

Текст добавлен: 8 июля 2025, 19:31

Текст книги "Кораблядство"

Автор книги: Сергей Кондратов

Жанры:

Современные любовные романы

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 10 страниц)

«like to be with you», «you are best part of my life on this ship» чи «you forever will stay my beautiful memory of this place» і т. д.

Ніколи не казав цих слів на цих посудинах. Очевидно, тому що не відчував цього. А коли все-таки відчув, зрозумів, що не потрібні їй мої почуття. Вона просто насолоджу-валась латиноамериканськими гірками з українським ко-лоритом. Прокляте замкнуте коло: або не відчуваю цього

сам, або відчуваю, що їй це не потрібно. І доводиться гратись у синоніми.

Сподіваюсь, коли-небудь я знову захочу сказати це комусь. Можливо, навіть Енн.

«…you know, I think I am ready for children… not now, of course… sorry…» – як попсований часом запис на старій

плівці, десь здалеку трохи рипляче пролунав її голос. Які тільки штуки іноді не підкидає пам’ять.

Я заліз до неї в обійми і заснув. Мені снились високі

дахи радянських сталінок на березі Нілу і маленька темношкіра дівчинка з карими очима, що кликала мене «тато».

177

Глава 22

Центр моєї реальності. 20 грудня

Про що ти? Звичайно, мені не начхати на мій член. Ка-мон, я двадцятип’ятилітній чувак з більш-менш гарненькою

фізіономією і проблемами із самооцінкою. Мій член – центр

моєї реальності, і якщо він нормально не функціонує, ця реальність починає тріщати по швах. А тепер я в якомусь сю-рреалістичному гівні. Здається, все те, про що я мріяв у під-літковому віці, здійснюється, але настільки хєровим чином, наче я в тому романі Кінга про виконавця бажань. Дівчина, яка мене ґвалтує попри мою неможливість займатись сексом, десятки країн, що проминають перед очима і залишають лише сплески розмазаних спогадів та поганих фотографій і гроші, які навіть не маю часу витрачати, – про щось

подібне, здається, я мріяв у років тринадцять.

Коротко кажучи, протез з операцією коштує близько 4 тисяч доларів. Не вийде вилікуватись – буду знати, на що збирати на наступний день народження. Навіть смішно, як швидко розбиваються всі високопарні напівфілософ-ські роздуми про те, хто я і що я, коли кожні двадцять хвилин

треба летіти в туалет. Немає нічого ціннішого за здоров’я.

Яка ж банальність, тисяча разів повторювана татом, що (майже як і все, про що він говорив) сприймалась як сторонній

природний шум, що навічно закарбувався у закутках пам’я-ті. Десь поряд з ранковим співом зозулі дорогою до школи

та вечірній гавкіт собак, що хвилею перекидається з одного

двору до іншого – і так до самого кінця, поки хтось виринав

із сутінок у світло одинокого стовпа за моїм вікном і тут же

знову пірнає у темряву – туди, вниз по вулиці. Не існує нічого значущого, коли лежиш напівживий-напівмертвий у ко-178

ридорі одеської лікарні після двох уколів знеболювально-го і на твоїх очах плаче та істерить сорокарічна жінка, аби

паралізованого чоловіка нарешті таки прийняли до лікарні. А він, розкладений на стільцях навпроти тебе, наче засо-ромлений своєю слабкістю, безпорадно кидає благальні погляди на присутніх.

Лікар тільки знизує плечима: «А так вам нужно на Ев-рейскую. Мест у нас больше нет». Але і «на Єврейській»

місць більше нема – ніде немає місця для нещасного, у всій

Одесі нікуди податись, вони були вже в двох лікарнях і всюди їх посилають лежати на стільцях і безмовно чекати на допомогу десь в іншому місці…

Лікар знизує плечима, кидає своє холодне і коротке

«Ждите» і зникає в кабінеті. А ти дивишся на заплакану

жінку, на нерухомо чоловіка і випадково перетинаєшся з ним

поглядом – здається це єдина все ще жива частина всього

його тіла. І тоді розумієш дві прості речі: треба бути гото-вим зробити все, що завгодно, аби для тебе завжди знайш-лося місце в будь-якій лікарні. І друге: здоров’я важливіше

за кохання. Тому, коли все закінчилось, я навіть не сумував.

Не думаю, що й кохання там було, але теоретично воно могло таки зародитись.

Закінчилося все швидко і безглуздо. Як і починалося.

Знову невідомий почав ломитись у кімнату моєї уже колиш-ньої «дівчини» у наш інтимний момент. «Секунду», – кричить Енн, злазить з ліжка і, навіть не дивлячись на мене, відчи-няє двері. Тягуча і тепла темрява кімнати за секунду виростає

під сплеском неприродно білого світла. Двері з глухим тріском

вдаряються об рукомийник, і у спалаху розпашілого обличчя бачу того ж філіппінця, який сканує кабіну і помічає мене.

Інстинктивно натягую покривало, аби хоч якось прикритись.

Виявляється, і секунда може ділитись на менші проміжки часу.

179

«Fuck off, Bitch, I really liked you!» – він знову із силою, значно більшою, ніж вони того потребують, штовхає ті тоненькі

дерев’яні дверцята і тікає в невідомому напрямку. За ним коридором слідують і розплескуються на всі боки всі можливі

і неможливі образливі слова, що, напевно, він із самого дитинства збирав наче черепашки на пляжі, якими потім можна буде похизуватися перед іншими дітьми.

Не сказавши ані слова, Енн зачиняє двері та повільно, точно лань, що відчула небезпеку, наближається до мене.

Кроки її обережні і безшумні, хоч окрім нас у кімнаті більше

нікого немає. Лайка все ще долинає з дальнього кінця коридору, проливаючись крізь шпарини і змиваючи всі залишки

мого бажання тут залишатись. Я чекаю ще секунд двадцять, поки його голос не захлинеться і потоне в мирному звучан-ні двигуна, аритмічному рипінні стін і глухому шумі венти-ляції. І знову не настане той призабутий і по-своєму мело-дійний фон, що на кораблі зветься тишею.

Звичайно, я прекрасно розумію, що чувак з нею спав.

Якби то була Кайла, я б, напевно, відреагував ще гірше.

Та ще й битися поліз би. А тут якось смішно.

– And your second boyfriend seems upset.

– What are you talking about? He is just my friend! —

відповідає Енн. На половині фрази її голос починає зривати-ся. Її очі бігають по кімнаті, наче в пошуках виходу.

– And I am also your friend?

– Yes… mean, no… don’t stress me, please.

Я починаю істерично сміятись.

– You don’t understand, he is just in love with me. He is friend of my ex. Look, he probably send him. Look at my WhatsApp! – відповідає вона і підбігає до столу, шукаючи

мобільний. Її накидка злітає з оголених плечей, що поблиску-ють у жовтуватих смужках світла з усе ще причинених дверей.

180

– I am not mad that you sleep with other people, Enn.

I mean, I would be… In other circumstances. Not on the ship, —

відповідаю я, і в голові виринає спогад із Доброславу, каран-тину і дівчина, якій зробив занадто боляче, аби мати право

про неї зараз думати. – And I am not in love with you, just like to spend time left here together, I told you. But what I really don’t like is when someone trying to make idiot out of me.

– What?.. not in love?

Вона голосно переривчасто схлипує і дає мені телефон, відкриваючи спілкування з ним. А я просто перегортаю і на-трапляю на наступний діалог. Наш старий знайомий офіцер

о 3:15 ночі їй пише:

«Do you really want me?»

«Yes, I do. Come to my cabin».

Я починаю неконтрольовано реготати. Ну як можна

бути таким тупим? Енн в сльозах лепече щось про кохання, що Антоніо все одно не приходив і все це було не більше ніж

спробою добити Кайлу. Я на кожну її фразу відповідаю тільки ще голоснішим, ще злішим сміхом. Поки її слова і зовсім

стають майже нечутними.

– Good bye, Enn, – віддихавшись і одягнувшись, тільки й додав. Після чого тихо причинив за собою двері. Отак

Енн за дві хвилини втратила одразу двох хлопців. Хоча які

ми для неї хлопці? Так, корабельна історія.

А я знову вільний.

Глава 23

Січень. Завершення однієї історії – початок іншої

Усе ще думаєш, тобі буде цікаво читати ще одну підліткову драму?

181

Хотів жити в книжках Муракамі, а живу в дешевому під-літковому серіалі від Нетфлікс. Я зробив на цьому кораблі

все, що хотів, обігнав усі темпи морального падіння і переви-конав усі плани на душевний розпад. І навіть гроші при тому

заробив, хоча, поки це робив, трохи не забув, що для цього

я сюди, власне, і приїхав. От дурня, скажи?

Щось наче штовхає вперед, більше й більше. Іди, зна-йомся, знайди нову за годину після розлучення з попе-редньою. І я люблю і ненавиджу це в собі – мою хворо-бливість, що вимагає чергової порції самоствердження

за рахунок інших.

Я хочу, мені потрібно завершити цей контракт якомога скоріше. Хочу зупинитися, вилізти нарешті з цього

емоційного болота, в яке ж сам і застрибнув, і копирсався

в ньому з радістю чотирирічної дитини. Думаю, на поки

досить.

А інакше ніколи і не вибратись. Існує ризик перетвори-тись на когось подібного до твого колишнього з вісьмома ко-ханками і дівчиною, яка від нього залетіла через пробитий

презерватив. Таке щастя мені точно не потрібно.

Енн учора пригрозила новій дівчинці з України за те, що вона сходила в басейн зі мною. Шкода тільки, що вона

не знає дівчат з України. Тепер новенька, здається, і правда

трохи зацікавилася. Сьогодні я натирав її кремом у басейні.

Хоча новенькою зацікавився і наш супервайзер, тож навряд чи мені там щось світить. Чесно кажучи, навіть сподіваюся на це, адже від такої кількості світла я скоро осліпну.

А може вже осліп і втратив усі орієнтири. Двадцять хвилини

тому я доставляв рум-сервіс. Довгий жовтувато-пастельно-го тону коридор дванадцятого поверху давно вже настільки

в’ївся в моє сприйняття, що перетворився на звичне продовження мене самого.

182

І як не парадоксально, зміни в самому собі помічаю в останню чергу. Я побачив її, тільки підкотивши візок, наби-тий їжею та алкоголем, до потрібної кімнати. Вона сиділа

біля дверей, роздивляючись щось на стелі й широко розчепі-ривши ноги, перекривши будь-який прохід. Злегка смуглява, злегка п’яна, з сильним мексиканським акцентом.

– Oh, hello, handsome, – заговорила вона, і її засмаг-ле личко засяяло, щойно я потрапив в поле її зору.

– Are you from A412? I have delivery for you, miss, —

посміхаючись відповів я.

– Si, please, let me open the door for… – відповіла

вона, притримуючи двері однією рукою і м’яко кладучи

іншу трохи нижче моєї талії. —…you? Exuse me, how old are you?

Я засміявся. Було зовсім очевидно, до чого вона веде.

– I am 25, miss.

– Really? Me too! – відповіла вона, підходячи впритул. Від неї віяло легким ароматом вина і дешевих парфу-мів. Дивлячись мені в очі, вона повільно погладжувала ши-рінку на штанях.

– I am very flattered, miss, – зашарівся я, відсуваючи

незнайомку від себе.

Почулося хропіння. На одному з ліжок посопував чоловік. Вона прослідкувала за моїм наляканим поглядом.

– Don’t worry, that’s my cousin…Baby, I really like you.

What are we gonna do about it? – не договоривши, пасажи-рка поцілувала мене. Пристрасно, наче був для неї найбільш

жаданою річчю на цьому судні.

На секунду знову відчув себе поруч з Кайлою і відповів на поцілунок.

З міражу мене вивело хропіння чоловіка, що мирно посопував на одному з ліжок.

183

Я відштовхнув жінку від себе і вилетів у коридор. Вона

подалася за мною і, схопивши за руку, потягнула.

В мені наче щось перемкнуло. Я притиснув її до стіни

і поцілував в шию. Так, як умію. Вона озирнулася на причинені двері готельної комірчини.

– Is there anyone? Or cameras? – спитала, хоча вже

й так тягнула в тому напрямку.

– Let’s find out.

Не встигли зачинитися двері комірчини, як мої штани

і її спідниця вже лежали біля причандалля для миття вікон.

– Lay on the floor, baby, – скомандувала вона, стягу-ючи з себе трусики. Я підкорився і ліг на підлогу…

Три місяці – три дівчини. Скоро на корабельний рекорд буду йти. Тільки нащо комусь такі рекорди?

Боже, що я роблю? Все продовжую сповідуватися тобі, наче священнику перед стратою. Тільки страти не буде, з на-слідками доведеться жити самому. І слова мої знову сповне-ні безнадії та самозневаги, а ти знову намагатимешся знайти

хоч якийсь позитив у в цій ситуації.

«Здається, мене зґвалтували… або я зґвалтував?» —

пишучи це, я уявляю, як ми дивимось на небо, забарвлене

у жовте електричне світло одеського нічного життя. Шкода, що на ньому ніколи не видно зірок. Я кажу тобі притише-ним голосом і заглушую свою втому ще одним ковтком віскі з льодом. Його пекуче тепло розливається десь всередині мене, трохи нижче серця, і спалює мої страхи.

«Головне, щоб здоров’я не страждало. Все інше можна

вирішити. А так – не шкодуй ні про що. Ти проживаєш своє

найкраще життя», – відповідаєш, намагаючись підбадьорити, і я удаю, що вірю. І удам, що не еквілібрую над порожнечею, у якій – я знаю – на мене не чекає нічого доброго і в яку рано

чи пізно доведеться впасти. Удаю, що довіряю самому собі.

184

Ми сидимо на балконі того бару на Єкатерининській, я простягаю руку до пляшки віскі, доливаю нам обом і роблю

довгий ковток. Повільно видихаю вигорілі залишки власних

переживань. Ти спитаєш, як ця історія закінчилась, а я навіть не знайду, що відповісти. Фінали ніколи не були моєю

сильною стороною. Якщо б лише втечу коридором, візок, що кумедно рипить, і п’яні крики «повернись, ми ще не закінчили» можна було б назвати достойним фіналом. Я схопив із підсобки жовтий маркер і, пробігаючи повз фотографії з «Оперним», розмашистим почерком вивів: «It’s not fucking Northern Europe, assholes! It’s Odesa, Ukraine!» Якщо

вже все одно звільнять, то треба йти до кінця. Як же хочеться

змінити тему…

«Так, між нами тільки, – промовляю майже автоматично, поки все сприйняття зосереджено на холодному повітрі

вечірньої Одеси, що гуляє поміж довгих пауз в нашому діалозі. – Думаю, Пашу пов’язали. Слідча дзвонила, розпитувала

про нього: звідки знайомі, як довго його знаю, що про нього

можу сказати. І на квартиру також приходили».

– І що сказав?

– Ну, детальної і глибокої біографічної довідки не дав, якщо ти про це. Не зміг би, якби й захотів. Та й про нерівну

боротьбу з бордюрами, алкоголізмом та ображеними кохан-цями розповідати не став. А більше про нього мені, здається, і сказати нема чого. Разом вчилися, працювали, кудись

ходили, про щось говорили. Звичайне життя звичайного

«нікого».

Ти проігноруєш все, що кажу, поки перебираєш факти

у голові, а я все шукаю точку опори. А потім додаси:

– Він же ніби нову роботу знайшов.

Намагався пригадати деталі з нашої останньої розмови

з ним. «Так, можливо якась робота і була, – відповідаю, —

185

але, найімовірніше, через неї мені з поліції і дзвонили. Він

попереджав, що зі мною можуть зв’язатись. Після тої розмови більше його не бачив. Ніхто не бачив. Його навіть дівчина шукала».

– Дідько! І що в нього в голові?

– Те, що й у мене – ні хрєна. Як і у будь-якого двадцятип’ятирічного хлопця без конкретної мети та плану

на це безглузде переведення повітря та простору.

– Знову себе недооцінюєш.

Ти все ще намагаєшся змусити побачити щось більше.

Але мене не зупинити: все продовжую змішувати егоцен-тризм, самокритику та віскі з льодом у нашому нічному діалозі, що, як і належить нічним діалогам, веде в нікуди і зникне в перших променях світанку.

– Ні, я просто тверезо оцінюю свої вчинки. Різниця

між ним і мною полягає лише в тому, що він був ідіот з пунктиком на наркотики, а я – ідіот з пунктиком на секс.

– Але все можна змінити. Завжди.

– Хотілося б розділяти твій оптимізм. Але щось все

більше переконуюсь, що ми – не більше ніж раби своїх зви-чок. Так, можна змінити «хазяїв», але вільними нам не стати ніколи.

Ти розчаровано видихнеш і знову подивишся на вечір-нє одеське небо. Мені вкотре стане незручно за свої слова.

– Все це – неважливо. Моя хвороблива філософія

не змінить того факту, що я твій друг. І якщо буде потрібно, завжди допоможу. Як і ти завжди допомагала мені. Хоч живи

в мене вдома, як хочеш. Все одно я туди ніколи не повернусь.

На цих словах я розплющив очі. Дуже довгий сон. Один

з небагатьох, що я запам’ятаю.

Очікуючи в черзі щасливчиків, що закінчують цей

контракт, побачив того самого італійського офіцера. Він по-186

сміхнувся і помахав мені. Я зробив те саме і на цей раз нічого не відчув. Зовсім нічого. Ось і все, подумав. Озирнувся

на людей навколо. Той самий філіппінець тягнув із собою

з Америки тридцятидвохдюймовий телевізор. Хтось кричав у свій телефон. Мені й самому захотілось закричати від

радості. Але замість того я дістав мобільний і відкрив її про-філь в Інстаграмі. Ну що, прощавай, центр мого мікрокосму

на цьому кораблі.

Але перед тим, як назавжди видалити, відправлю їй останнє повідомлення:

Дорога Кайла,

Знаю, що це дивно і вже, напевно, не має значення, оскільки все було сказано два місяці тому, але мені це потрібно.

Я завжди жив за принципом «краще зробити щось і пізніше

шкодувати, ніж не робити і шкодувати». Можливо, принцип дурний і мені варто було б подумати над тим, що виби-раю своїм життєвим кредо, але я чесно дотримуюся своєї при-роди. Напевно, як і всі ми. Тому ти зараз читаєш цього листа.

Не потрібно відповідати, я просто відчуваю потребу зробити

це і зникнути, перш ніж ти забудеш моє обличчя.

Дякую тобі, Кайла.

Як я вже говорив, коли ми по-справжньому розмовляли

востаннє, ти – найкращий спогад, який я заберу з цього місця. Навіть якщо тобі не випало відчути і десятої частини того ж, мені цього вистачить. Від нерозділеності спогади

про тебе не стануть менш щасливими.

Як я казав востаннє, коли ми розмовляли одне з одним, будь щаслива. І сподіваюся, що ти дійсно такою є.

Бо вірю, що ти на це заслуговуєш. І я теж заслуговую

на щастя.

Дякую тобі, що, можливо, навмисне чи несвідомо показала мені це. І вибач за все, шо було після розлучення. Знаю, 187

в цей дурний збіг обставин повірити важко. Пробач. Пробач

за все. І ще раз дякую.

Прощавай назавжди і насолоджуйся контрактом.

Що б це для тебе не означало.

Дякую за спогади,

Той хлопець.

Вона поставила сердечко. Я посміхнувся і видалив її номер зі списку контактів, а також зі всіх мереж, що тільки міг, поки пристань віддалялась у дзеркалі заднього виду автобуса. Відклав телефон вбік і відкрив «Смерть перед сніданком» Хемінгуея.

Закінчення однієї історії – це завжди початок для іншої. І так буде, поки не закінчусь я сам.

Зміст

Усе передбачало біду. 13 грудня ..................................... 5

Глава 1. Політ під три чорти. Вересень .................................... 10

Глава 2. Початок корабельного буття

і чутки, чутки, чутки... .................................................. 25

Глава 3. Жовтневі сни та втрата розуму. 21 вересня ............ 29

Глава 4. Закоханість від байдикування. Жовтень ................. 35

Глава 5. Емоційні гойдалки

з видом на Халіфакс. 14 жовтня ................................. 51

Глава 6. Шарлоттаун і захист свого .......................................... 57

Глава 7. Квебек і питання, до якого ми всі

рано чи пізно приходимо ............................................. 61

Глава 8. Найгірший спосіб

сказати «До побачення». 24 жовтня ....................... 68

189

Глава 9. Краще зробити і пошкодувати, ніж не зробити і пошкодувати ................................... 79

Глава 10. Рай консюмеризму.......................................................... 81

Глава 11. Заходимо на нове коло .................................................. 86

Глава 12. Ніхто не залишиться без розбитого серця ............. 91

Глава 13. Кораблядство .................................................................. 94

Глава 14. Все відбувається в крю-месі. 10 листопада ............. 110

Глава 15. Рано чи пізно корабель і тебе зламає… ................... 120

Глава 16. Кінець початку. Грудень .............................................. 128

Глава 17. Вічні загадки корабельного побуту. 8 грудня ....... 137

Глава 18. Початок чогось нового… 9 грудня ........................... 142

Глава 19. Не тільки ти можеш грати в цю гру. 13 грудня ..... 155

Глава 20. Знову ти. 15 грудня ....................................................... 160

Глава 21. Посуд для наших дорогих гостей ............................. 166

Глава 22. Центр моєї реальності. 20 грудня ............................ 178

Глава 23. Січень. Завершення однієї історії —

початок іншої .................................................................. 181

УДК 821.161.2’06-32

К67

Кондратов С. В.

К64

Кораблядство : повість / Сергій Кондратов. – Київ : Видавець Корбуш, 2024. – 192 с.

ISBN 978-966-2955-60-6

УДК 821.161.2’06-32

Марк змушений повернутися на ненависну роботу без можливості втекти. Посеред океану він знаходить новий стимул у закоханості. Але розбіжності в менталі-теті з дівчиною з Буенос-Айресу стають для простого хлопця з українського села

справжнім викликом. Пристрасті між ними вирують, але ревнощі та непорозумін-ня знищують їхні відносини. Марк, не витримавши «корабельної любові», вирішує

закінчити все екстравагантним способом, закарбовуючи спогади у листах до ко-лишньої подруги.

Для читачів 18+

ISBN 978-966-2955-60-6

Літературно-художнє видання

Кондратов Сергій Васильович

КОРАБЛЯДСТВО

Повість

Відповідальний редактор Олена Корбуш.

Дизайн обкладинки Євген Вдовиченко.

Макет Сергій Бебс.

Підписано до друку 02.02.2024.

Формат 60×90/16. Гарнитура Garamond.