Текст книги "Таємниця піратських печер"

Автор книги: Рудольфе Валеро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 7 страниц)

Розділ ХIII
ДОБРІ ТА ПОГАНІ НОВИНИ

Наступний ранок почався добре. Сусіда Артеміо приніс їм свій ліхтарик та міцний мотузок, і діти лаштувались у дорогу, щоб вийти після сніданку.

Але прийшов Селестіно з новиною: його посилали за кордон на курси з генетики, і він мав їхати на кілька днів до міста, щоб підготуватись до подорожі. І те, що іншим разом було б причиною радості, зараз не тішило, бо доводилось відкладати похід на узбережжя.

Маркос, Аліна та близнята навіть подумки не допускали цього. Хоча вони там уже побували й оглянули гарні місця але узбережжя вабило їх своєю безлюдністю, таємничістю і передчуттям пригод. Що ж його робити? Скориставшись із того, що Селестіно читав у вітальні газету, вони мовчки обступили його.

– Ми могли б піти й самі,– звернувся Маркос до батька.

Селестіно закурив і сказав так: він довіряє їм, навіть Аліні, хоч вона й найменша. І, зрештою, під час попереднього походу всі четверо могли ходити, де їм заманеться. Але одна річ – день, коли, якби щось трапилось, одразу б усе стало відомо, і зовсім інше – ніч, коли панує темрява і важко знайти дорогу додому.

– Я, можливо, й погодився б, – запевнив чоловік, – але Хосефа, що лишається тут, у селищі, дуже непокоїтиметься, як ви там будете самі вночі. Отож…

І тут на допомогу прийшов Артеміо, який у них щодня снідав, відтоді як його дружина лежала в пологовому будинку.

– Що сталося, хлоп’ята? Чому зажурились? – життєрадісно спитав він.

Маркос та Аліна розповіли про свою скруту.

– Ну що ж, – промовив чоловік, – оскільки я поки ідо сам, то мені однаково, де ночувати – вдома чи з ними на узбережжі. Чи не так, Ніно?

Селестіно обвів дітей пильним поглядом… і усміхнувся.

– Якщо навіть сусіди до ваших послуг… то змушений погодитись, – сказав він і додав – Не забудьте взяти голубів.

Друзі не вірили своїм вухам. Невже їм так пощастило? Таки пощастило. Вони кинулися збирати речі. Перш ніж вирушати, вони пояснили Артеміо, де стануть табором. Потім попрощалися з Селестіно та Хосефою.

У садибі Мануєля діти забрали Мочіту. Вони аж сяяли від вдоволення. Співаючи й жартуючи дійшли до узбережжя і попрямували на узлісся. Мочіта пустувала як навіжена: хапала зубами кінці вірьовок, ганяла голубів, плигала на рюкзаки.

По обіді Пако пішов забрати кілочки, які він приховав минулого разу, і прибіг з важливою звісткою:

– Ірма та Енріке нас одурили. Вони нікуди не поїхали. Я щойно бачив їх на скелі Корсара.

– Отже, щось знайшли, – жваво озвався Пепе, який сидів під сосною, розглядаючи книжку з археології.– Як тільки дочитаю розділ, піду з ними на пошуки.

– А я з Аліною – до хатини Хасінто, – сказав Маркос, забиваючи кілочок. – Хочу побачити шаблю з написом «Кокоанут». Може, ти кинеш книжку і допоможеш нам поставити намет?

– Зажди, – сказав близнюк, зводячись на ноги. – Зараз дочитаю. Ось послухайте як цікаво: «Коли іспанці прибули на Кубу, то зустріли тут дві великі етнічні групи: перша, що складалася з гуанахатабеїв та сібонеїв, гончарної культури не знала, друга – таїно – мала високорозвинуту гончарну культуру». Ну що? Не розумієте?

– Чого? – спитав його брат.

– Що я зловив Ірму на помилці. Вона нам сказала, що шукає кераміку сібонеїв. А такого не може бути. Сібонеї обробляли камінь, але не були гончарями.

Маркос на хвильку припинив роботу.

– Вона так сказала? – перепитав він.

– Так, я добре пам’ятаю, – підтвердив Пепе.

– Ну, Пепе! – захоплено сказала Аліна. – Ти стільки знаєш, наче справжній археолог.

Хлопчик запишався. Він відклав книжку і приєднався до гурту ставити намет. Невдовзі табір був повністю обладнаний.

Вдоволені своєю роботою, діти пішли на прогулянку. Біля моря група розділилась: близнята попрямували до скелі Корсара, а Маркос та Аліна подалися до хатини Хасінто. За кілька хвилин брат і сестра вийшли на вершину Соснової гори. Навколо, як і завжди, не було ні душі. Але тільки-но вони зібралися зійти вниз, як до хатини зайшов Хасінто.

Діти кинулися у траву і звідти спостерігали за чоловіком. Вони вже думали повертати до табору, але залишилися лежати. Хасінто нагнувся і почав длубатися в долівці лопатою.

– Щось викопує,– промовив Маркос. Він, здавалося, чекав розкриття великої таємниці.

Брат і сестра вирішили не тільки залишитись, а й перебратись у таке місце, звідки було б краще видно.

Вони обережно спустилися з гори, часом нагинаючись і майже плазуючи, аби їх не помітили.

– Зупинимось тут. Ми вже досить близько, – сказав хлопчик.

Вони були вже метрів за двадцять від хатини, але підкрастись ближче не мали змоги.

– Дивись! – показала Аліна. – Він щось витягає з ями! Дивись! Схоже на скриньку!

То справді була скринька. Чоловік дуже обережно відкрив її і неквапливо почав у ній порпатись. Він перебирав щось загорнуте в ганчір’я, але із схованки у високій траві ні Маркос, ні Аліна не могли роздивитися, що саме.

– Що там таке? Може… – почала дівчинка і затнулася.

Можна було не продовжувати. Обоє подумали те саме. Вони розкрили таємницю Хасінто. У кожного промайнула одна й та сама думка – скарб!

– Невже все в одній скриньці? – прошепотіла Аліна братові на вухо.

– Хіба цього мало, Аліно? Якщо в кожному вузлику коштовності, то це великий скарб. Дивись!

Чоловік закрив скриньку і тепер ховав її назад. Потім узяв лопату і почав загортати яму землею.

– Знаєш що я думаю? – занепокоївся Маркос. – Якщо це правда – про скарб, то й інше теж правда.

– Що саме?

– Те, що казав касир Антоніо: Хасінто чинить лихе тим, хто блукає в цих місцях. Отож не дивно, якщо він переховує скарб у своїй хатині. У такому разі нам треба забиратися звідси. Як гадаєш?

Діти почали обережно відходити, щоб їх не помітив Хасінто. Він і досі порався в хатині, затоптуючи землю, щоб зарівняти долівку.

У цю мить Аліна спіткнулась і впала навзнак. Маркос кинувся на землю… Хасінто визирнув у вікно, оглянув усе навкруги, але завмерлих у траві дітей не помітив. Так він вичікував якийсь час, а потім відійшов у глиб хатини.

– Аліно, ти не забилась? – тихо спитав брат.

– Ні,– відповіла дівчинка, потираючи рукою там, де боліло.

На цей раз діти були обачніші. За кілька хвилин вони опинились на вершині гори. Ховаючись за соснами, востаннє поглянули вниз.

– Є що розповісти близнятам, – сяючи від утіхи, сказала Аліна. – Ми розкрили таємницю Хасінто!

Розділ XIV
НЕАБИЯКЕ ВІДКРИТТЯ

Діставшись до скелі Корсара, близнята спіткали Ірму та Енріке. Пепе приєднався до них. Тепер археологи з хлопчиком були у вузькому тунелі Довгої печери. Вони вже обстежили більше половини скелястого грота. Чоловік освітлював долівку метр за метром і раз у раз нагинався, ретельно вивчаючи глинисту землю.

Пепе вичікував слушної нагоди і нарешті зважився:

– То ви шукаєте кераміку сібонеїв? – спитав він уд _авано наївно.

– Кераміку сібонеїв? – перепитав Енріке, не відводячи очей від освітленої ділянки землі.– Хто тобі таке сказав?

– Ірма, – лукаво відповів хлопчик.

– Я? – засміялася жінка. – Я не могла тобі такого сказати. Сібонеї гончарства не знали. Ми шукаємо гончарні вироби таїно.

– А ще маємо надію знайти якесь знаряддя, – додав Енріке.

«Невже я помилився?»– подумав хлопчик, вже не такий певний того, що саме сказала жінка минулого разу.

Лишивши брата з археологами, Пако у супроводі Мочіти подався до Лійкуватої печери. Цього разу хлопчик був добре споряджений. З допомогою ліхтарика він дістався до кінця печери. Що його найбільше затримало, так це пошуки виступу, щоб прив’язати мотузок, по якому йому потім доведеться вибиратись. Мочіта тим часом греблася в кутку й гарчала.

Нарешті хлопчик прив’язав мотузок і закинув кінець в отвір. Потім узяв ліхтарик, підпертий каменем, і посвітив униз: дно було неглибоко. Причепивши ліхтарик до пояса, Пако обережно зсунувся в отвір і стрибнув.

– Неглибоко, – казав сам до себе.

Потяг за мотузок. Тримався добре. Хлопчик пов’язав на ньому вузли, щоб легше було вилазити назад. Після цього взяв ліхтарик і обвів променем довкола себе. Яма була широка. Глина поступалася місцем каменю, а з одного боку стіни не було.

«Тунель», – подумав хлопчик.

Йому довелося нагнути голову, щоб вільно пройти по ньому. Через кілька метрів стеля понижчала, і це змусило його зігнутися, але далі знову повищала.

«Я йду до берега», – подумав він.

Тунель тягнувся в напрямку моря паралельно з печерою, що була нагорі. Хлопчик уже чув шум прибою. Ліхтарик світив тьмяно – орієнтуватися було важко. Він забув поміняти батарейки, хоча іі привіз до селища нові.

Пако почув шум моря ближче, і через кілька кроків тунель несподівано перейшов у печеру. Звідкись долинав плескіт води. Проте слабке світло не діставало до неї.

Хлопчик обережно рухався вперед, орієнтуючись на шум. Скелясте дно було вологе і слизьке. Раптом він відчув, що промочив ноги. Посвітив униз і побачив, що підошви черевиків у воді. Пако витягнув руку з ліхтариком, і тьмяний промінь освітив маленьке озерце в печері. По гладіні іноді котило невелику хвилю.

– Неймовірно, – тихо промовив він, а відлуння повторило:

– …мовірно… вірно…

«Ця печера сполучається з морем попід землею, – зміркував хлопчик. – Вода просочується через глину».

Пако посвітив перед собою, щоб роздивитися, що там далі, але морок був непроглядний.

– Треба повертатись, – сказав сам до себе. – Розповім друзям. Та й ліхтарик уже ледь блимає, а лишатися тут без світла небезпечно.

Хлопчик обернувся, відшукуючи вхід до тунелю.

І тут він побачив якусь невиразну чорну тінь. Пако завмер. Він відчув, як мурашки забігали йому по спині.

– Х-хто там? – проказав він тремтячим голосом і, долаючи страх, рушив уперед, сповнений рішучості відбиватися ліхтариком, кулаками й ногами. Ні, йому не привиділось. Пако підступив ближче і зрозумів, що то.

– Скрині! – вражено вигукнув хлопчик. Відлуння повторило: «…ині!»

Він відчув, що весь спітнів. Але невдовзі переляк минув і його охопила цікавість. Чому ці скрині опинились тут?

Хлопчик освітив їх. Це були два видовжені вузькі дерев’яні ящики. Через край одного з них звисав клапоть поліетилену.

«Це не з піратських часів, – подумав хлопчик. – Їх принесено сюди нещодавно».

Він спробував відкрити ящики, та марно. Тоді Пако освітив ліхтариком навколо себе і помітив камінь. Підняв його і вдарив по ящику, що був зверху. Та камінь був над. то маленький, і він не зміг відірвати жодної дошки, лиш трохи сплющив дерево.

– Треба знайти більший, – сказав собі Пако і пошукав ще. Під тьмяним світлом ліхтарика він побачив ще один, але завважив, що він йому мало підходить. Узяв його в руку. Камінь був круглий і шліфований, похватний. Де він бачив подібні? Де?

Пригадав, що вони були розкладені по порядку, під склом… Та це ж було в музеї Академії наук, куди вони ходили з Пепе. Хлопчик вирішив сховати камінь до кишені.

«Тут потрібна викрутка або щось на зразок лома, – подумав він. – Треба йти. Прийдемо сюди всі разом з новими батарейками».

Пако присвітив і легко знайшов тунель. Поминувшії місце, де стеля знижувалась, він дістався до отвору. Потім причепив ліхтарик до пояса і міцно вхопився за мотузок, збираючись вилазити.

Зненацька хлопчик почув якийсь шерхіт і поглянув угору. В отворі печери він побачив невиразну постать людини. До нього тяглася чиясь рука.

Розділ XV
ДІТИ ЗДОГАДУЮТЬСЯ

Пако зойкнув і випустив з несподіванки мотузок.

– Гей! – озвалася тінь. – Це я.

Близнюк здригнувся, та відразу ж упізнав голос Маркоса. Мочіта загавкала. Вона знудьгувалася за своїм другом.

– А я збирався лізти шукати тебе. Кликав-кликав, та все марно. Я подумав, що ти заблукав. Ходімо! Там усі на тебе чекають. Стільки новин!

Коли вони прийшли в табір, Пепе саме переповідав Аліні свою розмову з археологами, які вирішили не марнувати часу й покинути узбережжя.

– Я їх провів до машини й бачив, як вони поїхали, – сказав близнюк.

Четверо друзів посідали півколом перед наметом, щоб послухати Пако. Коли хлопчик розповів про свою знахідку, Аліна вся аж затремтіла.

– Як страшно! – сказала вона, широко розплющивши очі.

Потім Пако показав їм шліфований камінь. Пепе вихопив його у брата з рук.

– Та це справжнє відкриття! Такими каменями індіанці користувались під час своїх ритуалів.

– Отже, що ви на це скажете? – спитав Пако, скінчивши розповідь.

Друзі були збентежені. їм було ясно, що про скарб не могло бути й мови, бо ж ящики зовсім нові. Але що тоді в них? Ніхто не мав ані найменшого уявлення. Аж тут Пепе, який розглядав камінь, клацнув пальцями.

– Знаю! Слухайте! – сказав він. – Якщо ящики нові, це означає, що їх поставили недавно. А хто зараз на узбережжі? Ми, Хасінто та археологи. Ящики не наші. Та й Хасінто, мабуть, не подужав би занести їх до печери. Хто ж тоді? Виходить – Ірма та Енріке.

– Хай так, – погодився Маркос. – Але що в ящиках?

– Ось це, – відповів близнюк і показав шліфований камінь. – В ящиках індіанські старожитності, що їх знайшли Ірма та Енріке.

Друзі мусили визнати, що Пепе має слушність. Тим паче, що його брат знайшов шліфований камінь біля самісіньких ящиків. Але для Пако не все було настільки ясно.

– Але чому вони ховають ящики? – спитав він.

– Річ у тому, що ти погано знаєш, як поводяться археологи в таких випадках, – сказав Пепе з виглядом знавця. – Певний, що вони хочуть зберегти все в таємниці, поки не скінчать роботу. Там їм ніхто не заважатиме.

– Отже, усі ці дні ти їм заважав, – озвався Пако й додав: —Може, тому вони сказали, що від’їжджають, а самі повернуться згодом. Бо, поки ти ходитимеш за ними слідом, вони не можуть по-справжньому працювати.

– Це легко перевірити, – втрутився Маркос. – Якщо Пепе має рацію, то завтра вони мають повернутись. Якщо ж не повернуться – значить, ящики не їхні.

Усі підтримали Маркоса і вирішили, що завтра підуть до печери подивитись на ящики і підземне озерце.

– Так, але насамперед – скарб, – вигукнула Аліна і розповіла про свою пригоду з Маркосом.

Близнята напружено слухали, коли дівчинка розказувала, як вона впала і їх мало не викрив Хасінто. Що далі Аліна розповідала свою історію, то більше всі, навіть вона сама, хвилювались. Дівчинка понижувала голос, а наприкінці перейшла майже на шепіт.

– Отже, Аліно, – сказав Пако. – Скарб, мабуть, у Хасінто.

– Як то «мабуть»? – обурилась дівчинка. – Ми ж його бачили. Кажу тобі, що він у нього.

Спалахнула суперечка. Близнята допускали, що Хасінто переховує скарб, але стверджувати напевне не могли. Аліна ж була цілковито переконана, що скарб у хатині, і закликала діяти.

– Ви ж бо прийшли по скарб, – говорила вона розгнівано, – а возитеся з тими ящиками.

Пако образився: хоча скарб його цікавив не менше за інших, але ж він знайшов ящики! Пепе довів суперечку до критичної точки, коли заявив:

– Аби ти знала, Аліно: ці ящики, наповнені каменями та черепашками, що їх відшліфували індіанці, набагато важливіші від того «скарбику» в скриньці.

Маркос змушений був нагримати на них, щоб угамувались. Табір огорнули сутінки, на узбережжя насувалась ніч. Хлопчик розпалив вогнище. Діти посідали навколо нього і дійшли згоди.

Маркос добре знав, як хотілося його сестричці побачити ящики й тунель і як близнятам кортіло з’ясувати, чи справді скарб у хатині Хасінто. Нишпорити у чужому домі негарно – це зрозуміло. Єдине, що можна вдіяти – це зазирнути у вікно і пересвідчитись, за якоюсь ознакою, що коштовності таки там. Тому вирішили йти зранку до хатини і розгадати, якщо пощастить, цю загадку. А потім оглянути Лійкувату печеру.

Наближалася ніч, і діти заходилися готувати вечерю, Коли майже все було готове, з’явився Артеміо. Мочіта загавкала, бо не знала його, але коли побачила, що діти заговорили до чоловіка, підійшла і навіть дозволила Артеміо погладити себе.

Попоївши, Артеміо й діти знову зібрались коло вогнища. Пако стурбували братові висновки щодо ящиків. Його охопило занепокоєння: а що як вони вже скінчили свою роботу і тільки зробили вигляд, що їдуть, а насправді повернуться згодом і заберуть усе з печери?

Цілий вечір його непокоїла ця думка. Тим часом друзі розповідали різні кумедні випадки, жартували, гралися з Мочітою.

Пепе, пригадуючи книжку, розповідав про ареїто – танок сібонеїв, про те, як індіанці робили барабани з лункого дерева, обрубували кінчики великих морських скойок, щоб вони звучали як сурми. І здивував усіх твердженням, що цс індіанці винайшли маракаси [9]9
  Маракаси – південноамериканський ударний музичний інструмент, рід брязкалець.


[Закрыть].

Хлопчик балакав би без кінця-краю, та Аліна підвелась і призналася, що хоче спати.

– Вибач, Пепе. Завтра докажеш.

Всі погодилися і вирішили вкладатися спати. Пако ж придумав ось що: лягти біля виходу і, коли всі поснуть, вибратись тихенько, пройти переліском і…

Розділ XVI
ТАЄМНИЦЯ

Пако пройшов переліском і попростував далі. До нього долинав шум моря. Неподалік від печер він зупинився. Хлопчик побоювався, що світло ліхтарика, тепер уже з новими батарейками, хтось може помітити. Було дуже темно, але крізь хмари іноді світив місяць, і він вирішив зачаїтися й почекати, доки знову стане видно.

«Усе йде добре, – подумав Пако. – Пошукаю якусь схованку».

Через кілька хвилин місяць вийшов із-за хмари, і хлопчик побачив перед собою невеликий чагарник та брили каміння. Підійшов, розвів руками гілля й примостився поміж кущем та скелею.

– Тут я добре замаскований, – сказав він сам до себе. – А тепер – чатувати.

З його схованки вхід до печери був як на долоні.

– Що сталося, Мочіто? – прошепотів у наметі Пепе після того, як цуценя вдруге загарчало.

І майже відразу почув, як луснула суха галузка. Тиша. Потім шерех! Схоже на кроки! А його брат був далеко. Чатував.

Біля табору хтось є!

Пепе прислухався. Може, це знову Хасінто. Якщо шерех повториться, доведеться розбудити Артеміо, хоч він і сваритиме їх за те, що Пако немає в наметі.

«Але гірше буде, коли щось станеться з братом», – подумав Пепе.

Цієї ночі не тільки цвіркуни не спали. На узбережжі не спали ще троє.

Розвиднялося. Удосвіта Пако повернувся до табору. Хлопчик мало не засинав на ходу.

– Потім розповім, – сказав братові й ліг. Він прокинувся, коли Артеміо вже подався на роботу, і діти посідали навколо Пако послухати його розповідь.

– Нічого я не побачив. – Це було єдине, що хлопчик міг сказати. Він цілісіньку ніч провів не склепивши очей у засідці. Проте нічого незвичайного не помітив.

Поки Пако снідав, Аліна та Маркос встигли збігати на Соснову гору і повернутися зі звісткою, що Хасінто вдома. Зазирнути до хатини вони не наважились,

– Отже, ящики чекають на нас! – вигукнув Пако, і гурт рушив до скелі Корсара.

Через кілька хвилин четверо дітей і цуценя входили до Лійкуватої печери і прямували в куток, де був отвір. Маркос поставив ліхтар збоку і прив’язав до виступу мотузок. Першим спустився Пако, за ним Пепе, потім вони допомогли Аліні. Останнім стрибнув в отвір Маркос, а Мочіта лишилася нагорі, риючись у землі.

Коли всі опинилися внизу, ліхтарик перейшов з рук у руки до Пепе, який був першим у ланцюжку, і група рушила по тунелю.

У тому місці, де треба було нагинатись, Аліна обернулася до Пако.

– Ми, здається, йдемо…

– Так, Аліно, – перебив близнюк. – Ми йдемо в напрямку моря. Це я вчора з’ясував.

Нарешті тунель скінчився і діти опинились у нижньому гроті. Він був досить просторий, порівняно з тісним коридором. Сюди вже долинав шум прибою. З допомогою великого ліхтаря й ліхтарика вони досить легко знайшли підземне озеро.

– Дивовижно! – вигукнув Пепе,

– …вовижно… вижно… ижно… – пішли виляски.

Дітям аж не вірилось, що під глиною – море. Вони надовго застигли, роздивляючись витвір природи.

– Ця печера сполучається з морем, – пояснив Маркос, показуючи на воду. – Подібно до…

– Неймовірно! – вигукнув Пако, який відійшов від групи з ліхтариком у руці.– Неймовірно! Ящики зникли! Як же це могло статися?

Хлопчик був приголомшений. Ящиків, які він бачив на власні очі, на місці не виявилось. Маркос швидко обійшов печеру з ліхтарем.

– Тут нічого немає,– сказав він. – Їх забрали.

– І кудою ж їх винесли, якщо я чатував цілу ніч? Присягаюсь, що не заснув ані на хвилину.

– Тут немає іншого виходу окрім того, через який зайшли ми, – підтвердив Маркос, анічогісінько не розуміючи. Раптом він нахилився – Дивіться!

Хлопчик тримав у руці компас із розбитим склом. Друзі оточили його, гублячись у різних здогадах.

– Такими користувалися моряки, – сказала Аліна.

– Археологи теж, – промовив Пепе. – Компас потрібен у печерах, щоб не заблукати.

Виходить, що ящики належали таки Ірмі та Енріке. Крім шліфованого каменя, це підтверджував і компас.

– Я знаю, що сталося, – впевнено сказав Маркос. – Коли вони побачили нас на узбережжі, то злякалися, що ми виявимо їхні знахідки, й забрали їх. Скористалися тим, що Пако задрімав ненадовго на чатах і…

– Ні! Ні! Я не спав ані секунди, – обурився враз близнюк. – Тут має бути другий вихід. І я його знайду.

Але виходу він не знайшов. Проте, коли Пако почав гарячково водити навсібіч ліхтариком, промінь світла описав дугу під склепінням, і там щось майнуло.

– Що це? – промовив він і присвітив туди.

Коло входу до тунелю, на стелі грота, було видно якісь неоковирні малюнки.

– Піктограми! – захоплено вигукнув Пепе на всю печеру, неначе знайшов дорогоцінний скарб.

Він підбіг і вихопив ліхтарика з братових рук. Освітив ним стелю і застиг, вражений. Це були схематичні зображення, мальовані колами.

– Оце-то так! Це ж справжнє відкриття!

Усі підійшли подивитись на малюнки. На Аліну вони не справили великого враження.

– Невже вони такі цінні?

– Ти навіть не уявляєш собі,– схвильовано відповів їй Пепе й почав пояснювати друзям, що таке відкриття важить більше, ніж будь-який скарб.

Хлопчик був щасливий. Про таку знахідку мріє кожен археолог. Він невідривно розглядав маленькі малюнки, немовби хотів вирвати в них таємниці минулих століть.

Коли діти вирішили повертатись, Пепе погодився неохоче.

– Як на нього, то він би тут і спати лишився, – пожартував його брат.

Група рушила назад. Дійшовши до отвору, Пако першим виліз нагору, а потім допоміг іншим. Маркос, перш ніж підніматися по мотузку, передав великого ліхтаря. Коли печера освітилася, діти побачили Мочіту, яка щось тримала в зубах.

– Йди сюди, Мочіто! – лагідно покликав Пако.

Мочіта наблизилась, і хлопчик забрав у неї червону палицю.

– Це вона вирила. Для неї це скарб, – сказав він.

Усі вже були нагорі. Відв’язали мотузок і вийшли з печери. І тут Маркос зміркував.

– Якщо археологи ховали тут ящики, – подивився він співчутливо на Пепе, – то вони першими виявили ці малюнки, чи не так?

Маркос мав слушність. Пепе не спало такого на думку. Він відразу знітився. Як можна було припускати, що він перший відкрив малюнки, коли в цій самій печері зберігались знахідки археологів. Отож, прощай його надія на відкриття.

– Гаразд. Тепер ми переконалися, що ящики належали археологам, – сказав його брат. – Але лишається ще одна загадка: як вони могли винести їх, якщо я не зводив очей з печери?