Текст книги "Таємниця піратських печер"

Автор книги: Рудольфе Валеро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 7 страниц)

Розділ IX
ПУСТКА

Вранці Маркос пішов по воду до джерела.

«Може, то мені вчулося, – думав він, повертаючись з відром назад. – Мабуть, то просто вітер шумів у соснах».

У таборі Пако саме розповідав про мандрівний вогник, який він бачив уночі.

– Он там, – показав хлопчик ліворуч.

– Не може бути, – заперечив його брат, поглянувши в той бік. – Увечері ми бачили світло з протилежного боку.

– А може, то був інший мандрівний вогник?

– Але де, хлопче? – втрутився Селестіно. – На скелі Корсака? Звідки йому там узятися? Адже на скелі немає ані звалища, ані чогось подібного.

– Я бачив світло саме там, – повторив Пако. Однак засумнівався і почухав потилицю. «Селестіно має рацію. Там вогника не могло бути. Він таки помилявся».

– Заждіть, – сказав хлопчик і увійшов до намету.

Мочіта подалася за ним. За хвилину Пако виліз рачки у супроводі цуценяти. Він звівся, обернувся до виходу, завішеного сіткою від москітів, розім’яв руки й ноги, в потім глянув на скелю.

– Це було там, – ствердив, тепер уже з цілковитою певністю. – Я виліз із намету точнісінько так, як уночі… Світло було на скелі Корсара.

Але його докази не могли переконати інших. Усі зійшлися на тому, що Пако помилявся.

Після сніданку ескпедиція рушила на пошуки мандрівного вогника, якого бачили минулої ночі. Пішли Пако, Аліна й Селестіно. Мочіта, як завжди, супроводила Пако. А Маркос та Пепе залишилися ловити рибу в Індіанській бухті.

Сонце вже припікало, коли пошукова група дісталася до вершини Соснової гори. Звідти вони замилувались новим краєвидом. За високими деревами, що вкривали крутосхил, щось виднілося.

– Там хатина, Аліно! – вигукнув ГІако, вказуючи у видолинок.

Дівчинка перезирнулася з батьком. Під горою, біля моря, стояла якась халупа. Дах і стіни були з колод і старих дощок. Дерево подекуди прогнило, а псе навколо було всіяне папірцями та іншим сміттям.

– Домівка Хасінто, – промовила зачаровано Аліна.

Діти й чоловік подалися вниз. За кілька хвилин вони опинились разом з Мочітою біля занедбаної оселі.

Аліна наблизилась до хатини. Було тихо. Здавалося, що там нікого немає. Аліна подумала, що той чоловік таки несповна розуму. Тільки божевільний міг жити в такій оселі. «Але ж лиш така людина здатна переховувати скарб, стежити за нами і лякати, щоб ми тримались якнайдалі від моря. Якщо Хасінто заволодів скарбом, то напевне, закопав його неподалік від свого дому… а, можливо, й у самій оселі».

– Ближче не підходь, – застеріг Селестіно.

– Але так ми нічого не побачимо, тату. Я хочу знати, як він живе. Це дуже цікаво.

Але Селестіно стояв на своєму. Адже Хасінто міг повернутись будь-якої хвилини. Тому вони обійшли кругом хатину і рушили далі.

Аліна подумала, що батько мав слушність. Негарно зазирати до чужої оселі. Але якби знати, що це безпечно, то вона б залюбки заглянула туди. Може, ще буде негода…

– О! Що це? – вказав Пако праворуч, на невелику улоговину.

Видовище було таке саме непривабливе, як і запах. Там були накидані на купу недоїдки від риби: хвости, голови, хребти, луска. Смерділо нестерпно.

– Ну от! – вигукнув Селестіно. – Це те, що ми шукали: кладовище. Риб’яче кладовище!

Діти збагнули, що саме тут виникали мандрівні вогники. А Пако так мріяв знайти піратське кладовище.

В Індіанській бухті Маркос уже вшосте закидав вудку.

– Добре, що не послухали тебе і взяли консерви, – сказав він. – Якби нам довелося їсти тільки те, що можемо самі добути, то померли б з голоду. З тебе був би поганий індіанець.

– Але ж я кажу правду, – сказав Пепе. – Вони робили гачки з риб’ячих кісток і ловили усяку рибу… – Хлопчик затнувся і промовив – Він знову тут.

– Хто?

– Той, що за нами стежить. Я обернувся підняти котушку і випадково помітив його. Він ховається в отих кущах.

Маркос нараз підхопився.

– Я його спіймаю, – рішуче промовив він. – І скажу йому, що нам не подобається, коли за нами шпигують.

Та тільки він намірився йти, як з переліску вибігли Пако та Аліна й покликали їх снідати.

Поки Пепе збирав вудки, дівчинка розповіла, де вона була з Пако й татом. Діти вже рушили до табору, коли Маркос показав на кущі:

– Знову він. І не набридло йому?

Вони помітили, як загойдалися гілки. Але ж їм обридло, що за ними хтось стежить. Вони вдивлялися в кущі, де ховався незнайомець. Тільки Пепе махнув на все рукою, повернувся в бік табору… і завмер.

– Неймовірно! – вигукнув він. – Погляньте на скелю!.

Діти не повірили своїм очам. На стрімкій скелі на тлі неба вирізнявся силует людини.

– Він би не встиг… – проказала Аліна і відразу замовкла. Бо біля першої постаті з’явилася друга, менша на зріст. Вони стояли на скелі й дивились на дітей.

– На узбережжя прибули гості: чоловік і хлопчик, – сказав з досадою Пако. Це утруднювало пошуки скарбу.

– Може, це ми гості,– відказав Маркос. – Адже ми не знаємо, хто прибув сюди раніше.

Постаті поменшали і зникли так само раптово, як і з’явились.

– Як ви гадаєте, чи не спробувати нам після сніданку познайомитися з ними? – спитав Маркос.

Так і вирішили. По дорозі до табору Маркос згадав про голос, що вчувся йому минулої ночі.

Розділ X
АРХЕОЛОГИ

Усіх надзвичайно заінтригували ті дві постаті на скелі Корсара. Нашвидкуруч поснідавши, вони вирушили на пошуки незнайомців. Поминули печери, пройшли берегом – і все марно. Тоді Маркос запропонував вийти на гору. Їм нарешті пощастило.

Біля підніжжя гори стояв намет. Коло нього – джип. Від моря діти не могли побачити за очеретом авто й намет.

– У джипі сидить чоловік, – показав Пако і, повагавшись, додав – Може, вони просто приїхали на відпочинок, як і ми.

Друзі не погодилися з ним. Це було б надто просто. Щось тут не те. А може, й справді вони тут відпочивають?

– А де ж хлопчик? – спитала Аліна.

– Мабуть, у наметі,– відказав Маркос.

І справді, завіса відхилилась і з намету вийшла людина. Пепе перший зрозумів:

– Погляньте! Ніякий це не хлопчик!

До джипу прямувала від намету невисока жінка. Вона заговорила до чоловіка. З вершини гори діти, звичайно, нічого не чули. Жінка обернулась – мабуть, щоб зайти до намету, й помітила їх. Якусь мить дивилася, а потім сказала щось чоловікові й показала на дітей.

Він вийшов з джипу. Жінка привітно помахала рукою, запрошуючи їх. Діти та цуценя спустились пологим схилом і підійшли до табору.

– Добридень, – доброзичливо сказала жінка,

– Добридень, – відповіли діти.

Поки вони сходили з гори, чоловік не зводив з них очей, а коли підійшли, пильно подивився на них. Нарешті привітався. Але діти зрозуміли з його тону, що він не дуже їм радий. У нього були розумні очі. Він, принаймні в цю хвилину, не мав охоти усміхатись.

– Ви туристи? – спитала жінка.

– Так, – відповів Пако. І відразу ж з удаваною наївністю спитав – А ви?

– Ми археологи, – відказав чоловік. – Досліджуємо цю місцевість.

Пепе широко відкрив очі і прислухався.

– Ми з Академії наук. Його звати Енріке, а мене – Ірма.

Діти назвали себе.

– Археологи! – захоплено вигукнув Пепе. – Я теж археолог, займаюся в археологічному гуртку в школі.

– Дуже радий, – буркнув чоловік. – Ми недавно приїхали. Ходили на цю гору подивитись печери і бачили, як ви ловили рибу. Ви тут самі?

– Ні,– відповіла Аліна. – Нас привів сюди мій тато. Але він лишився в таборі.

«Якщо вони прибули вранці, то вночі я чув голос Хасінто», – подумав Маркос.

– А що саме ви шукаєте? – поцікавився Пепе. Він зметикував, що коли з Академії наук прислали сюди двох археологів, то тут, можливо, було поселення аборигенів.

– Гончарні вироби, – відповіла жінка. – Сподіваюся знайти щось із кераміки сібонеїв [6]6
  Сібонеї – одне з індіанських племен, що жили на території Куби.


[Закрыть].

– Так я й знав! – вигукнув Пепе, мало не підстрибнувши на радощах. – Я знав, що тут повинно щось бути! Я здогадувався! Я теж шукатиму!

– Ви збираєтесь заночувати тут сьогодні? – спитав чоловік удавано байдуже.

– Ні, сказав із жалем Маркос. – Нам треба повертатись. А ви довго тут пробудете?

Ірма поглянула на Енріке й сказала:

– Напевне, тільки сьогодні. Маємо чіткий план. Ми лише оглянемо місцевість і поїдемо. Може, повернемось днів через п’ятнадцять-двадцять.

– Так, – втрутився археолог. – Ми натрапили в одному місці на курган. Треба підготувати розкопки.

– А що таке курган? – спитала Аліна.

– Місце поховання. Яма, де лежать кістки й усілякі предмети.

– А чи не може бути й тут щось подібне? – спитав з надією Пепе. – Тут печери, і можливо, що…

– Іноді шукають роками і не знаходять нічого, – сказав Енріке й поглянув на годинника. – Вже пізно. Нам треба підготувати спорядження.

Діти зрозуміли, що вони заважають археологам, і розпрощалися.

Пепе так розхвилювався, що тільки й говорив про розкопки та знахідки, поки не дійшли до переліску. І тут він, немов пригадавши щось, замовк на мить, а потім тихо промовив:

– Але якщо ми не повернемось на узбережжя, то нема чого радіти.

Діти зупинились. Пепе мав рацію. Вони справді забули, що сьогодні рушають додому і навряд чи повернуться сюди ще, бо Селестіно про це нічого не казав.

– Послухай, Маркосе, – захвилювалась Аліна. – Треба зробити так, щоб тато привів нас сюди ще раз. Тоді Пепе зміг би розшукати індіанські старожитності. Та й я теж хотіла б щось знайти.

– Так, скарб, – сказав Маркос і додав – Ще знаю чому, але мені теж здається, що він у Хасінто. Дуже дивний чоловік. Підглядає за нами, хоче налякати, а ми навіть не бачили його. Він поводиться так, мабуть, для того, щоб ми забралися з узбережжя. Думаю, що скарбом заволодів він. Але щоб знайти його, нам треба сюди повернутись.

– Саме так, – докинув Пако. – То чому б Аліні не піти зараз у табір до Ніно?

Ця пропозиція усім сподобалась, і вони виробили план дій: Аліна поговорить зі своїм батьком, а потім сходить з Маркосом до хатини Хасінто. Пепе буде супроводити археологів у їхніх пошуках, бо це єдине, що його тепер цікавило. А Пако робитиме те, що планував учора: огляне ту частину Лійкуватої печери, де чомусь гавкала Мочіта,

Не гаючи часу, діти розійшлись. Аліна та Маркос рушили до табору, а близнята з Мочітою попрямували до скелі Корсара.

– Он твої археологи біля Піратських печер, – показав Пако, коли вони дістались до скелі.– Що вони, казали, збираються шукати?

– Щось із кераміки… Хоча дивно. Не розумію, чому Ірма так сказала. Бо коли вирушаєш в експедицію– ніколи не можна знати, що саме знайдеш. Ну, гаразд, я пішов до них.

– Поспішай. Вони ось-ось зайдуть до Зоряної печери.

Археологи справді ввійшли до печери, яку до того оглядали діти.

– Бувайте! – кивнув Пепе й побіг.

– Облиш його, Мочіто. Ти підеш зі мною, – сказав Пако. Він підняв із землі палицю й кинув уперед.

Цуценя жваво кинулось шукати її, принесло і поклало перед хлопчиком.

Невдовзі вони опинились перед входом до Лійкуватої печери.

«Я таки дослідник у душі. Нерозгадане не дає мені покою, – подумав Пако. – Треба довідатись, чому гавкала Мочіта»,

Розділ XI
НЕПРОХАНИЙ ГІСТЬ

– Якщо Хосефа наважиться ночувати сама – тоді може… Гаразд, побачимо, – сказав Селестіно своїм дітям. Ті заспокоїлися й подалися в своїх справах. Вони були майже певні, що навідаються на узбережжя ще раз.

Сховавшись на Сосновій горі, дочекалися, поки з хатини вийшов Хасінто й попрямував до моря. Маркос наглядав за ним, щоб сестричка могла спокійно діяти. Аліна тим часом спустилася схилом, поминула смітник перед халупою і поволі підійшла до вікна.

«Чому б мені не зазирнути? – подумала вона. – Може, побачу там якийсь ящик чи скриню…»

Дівчинка боязко заглянула у вікно. В хатині був страшенний розгардіяш. У кутку – поламаний ослін і старий нефарбований столик. Біля нього – складане ліжко з невміло залатаною ковдрою і кількома джутовими мішками, кі, мабуть, правили за простирадла. Окрім того, скрізь було розкидане старе лахміття.

«Якщо він і знайшов скарб, то ховає його десь в іншому місці», – вирішила Аліна. Вона вже випросталась, щоб відійти від вікна, аж тут помітила щось цікаве.

На стіні біля вікна висіла стара шабля. Дівчинка нічого не тямила в зброї, але збагнула, що це старовинна річ. Подекуди лезо було іржаве. На руків’ї – кілька подряпин і якийсь напис. Аліна витягла шию, намагаючись розібрати його.

– Ко-ко-а-нут, – по складах прочитала вона. – Коконут.

«Написано не по-нашому, – подумала дівчинка. – Звідки в нього ця шабля..?»

І раптом у неї промайнув невиразний здогад. Чи не піратська це часом зброя? Може, саме вона служила піратам у їхньому розбої? І якщо шабля у Хасінто, то, виходить, їхні підозри небезпідставні і він таки знайшов… скарб?

Тим часом Пако пробирався печерою вслід за Мочітою. Цуценя дісталося до вчорашнього місця і знову загавкало,

– Зажди, Мочіто! – гукнув позаду хлопчик.

Стеля нависла так низько, що дряпала йому спину, Висота печери тут була футів [7]7
  Фут – міра довжини, що дорівнює 30,48 см в країнах з англійською системою мір (Англія, США), а також міра різної довжини в деяких інших країнах (Австрії, Нідерландах, Парагваї, Кубі тощо).


[Закрыть]зо два, не більше. Цуценя не вгавало.

– Я тут, Мочіто, – сказав хлопчик.

Руки й ноги у нього були в глині, але він таки домігся свого. Коли цуценя побачило його поруч, то перестало гавкати, лиш гарчало,

– Побачимо, що тут, Мочіто.

Хлопчик не взяв з собою ліхтарика, тому діяти доводилося наосліп. Він почав обережно обмацувати долівку навколо себе. Нічого не знайшовши, вирішив трошки просунутись уперед і ще пошарити рукою.

Кінець кінцем щось таки знайшов. Його права рука потрапила в порожнечу. Це був отвір. Досить широкий, щоб пролізти людині. Пако підсунувся ближче. Простяг руку, але дна не дістав. Тоді знайшов камінець і кинув його вниз. Камінець упав десь близько внизу. Мочіта загарчала.

«Неглибоко», – зміркував хлопчик.

Він присунувся до отвору і спустив туди ноги. Почав сповзати, аж поки завис на руках.

«Тут можна впасти, – подумав він. – А як же потім вилізти нагору?»

Хлопчик вибрався назад і примостився, коло отвору перепочити.

Раптом він насторожився, та й Мочіта почала гавкати. Чути було якийсь дивний звук, і часом щось неначе шуміло. Пако прислухався. Цей звук йому щось нагадував. Що ж це таке? І тут він зрозумів.

«Який я дурний, – сказав Пако сам до себе, – Це ж море. Море б’ється об скелі».

Але відразу ж заперечив собі. Як море? Море під землею?

Мочіта гавкала далі. Хлопчик зрозумів, що більше нічого не може вдіяти.

«Найкраще вертати назад, – вирішив він. – Але я ще прийду. Візьму ліхтарик та мотузок і повернусь. Треба з’ясувати, чому знизу долинає шум моря».

Через півгодини Маркос у таборі розповідав близнятам новини:

– Хасінто подався на берег, сів у човен і ловить рибу у відкритому морі.

Аліна, яка вже розказала про бачене в хатині, була в цей час разом із Селестіно на березі. Пепе та археологам не пощастило в пошуках. Що ж до відкриття Пако, то всі погодились, що туди треба сходити з мотузком і ліхтариком.

– Цей старий дуже худий і кудлатий, – розповідав Маркос далі.– І не схоже, щоб він розмовляв сам із собою, бо коли я йшов за ним назирці, він не розкрив рота.

У цю хвилину в таборі з’явилась Аліна. Пако, що саме дивився в її бік, скам’янів – лише в кількох метрах за дівчинкою, яка ні про що не здогадувалася, йшов чоловік. То був Хасінто.

– А де тато? – спитав її Маркос і аж тоді помітив старого.

Миттю хлопчик кинувся до Аліни, відтрутив її І став поміж Хасінто й своїми друзями.

– Що ви хочете? – суворо звернувся він до старого.

– Я… – почав чоловік і затнувся. Здавалося, йому важко було говорити. – Я тільки хотів подивитись… – Він дістав з кишені сорочки маленьке фото й показав його Аліні.– Вона схожа на мою доньку.

Тут нагодився Селестіно.

– Що сталось? – спитав він, але, побачивши Хасінто, замовк.

Двоє чоловіків дивилися одне на одного. Маркос, що уважно розглядав непроханого гостя, помітив, як збентеження старого поступово зникало і обличчя його прояснилось.

– Добридень! Ти, бува, не Селестіно? – спитав, на превеликий подив дітей, чоловік.

– Так, Хасінто. А це мої діти – Маркос і Аліна.

– Аліна… – повторив з ніжністю Хасінто. – Аліна. Як вона схожа на…

– На Росіту? – докінчив Селестіно за нього.

– Так. Ти пам’ятаєш? Це було тоді, коли американці зайняли наші землі й жандарми примусили нас піти з них. Ти був ще тоді малий, але й тобі перепало. Пригадуєш? Мені з Росітою довелося сховатись у печерах, і вона там занедужала. Ніяке зілля не могло зарадити… А все ті печери. Вони забирають здоров’я.

– Це правда. Але жити самотньо ще гірше. Чому ти не перебираєшся до нового селища?

Хасінто зніяковів. Дітям здалося, що він вагається.

– Бачиш, на узбережжі не все гаразд. Іноді я чую вночі дивні звуки й голоси…

У Маркоса відразу ж промайнув спогад.

– Це непевне місце. Дарма ви сюди прийшли. А я звик. Не можу піти звідси. Тут… моє життя, – сказав старий, похиливши голову. Потім підвів очі й поглянув на дівчинку. – Прощавай, Аліно. – І зник у соснах.

Діти не промовили й слова, приголомшені такою несподіванкою.

– Нумо збиратись, – сказав Селестіно і заходився лаштуватись у дорогу. – Час додому.

Діти взялися до роботи. Кожен щось робив. Аліна першою порушила мовчанку, бо її розбирала цікавість:

– Тату, а що було далі – після того, як вас вигнали з цих земель?

– Мій батько, Мануель і я переховувались тут недалеко, поки старий помер. Потім ми вдвох подалися до Сьєрри [8]8
  Сьєрра – гірське пасмо на Кубі, де перебували революційні загони Ф. Кастро до перемоги революції.


[Закрыть]партизанити. Після перемоги революції землю в американців відібрали й віддали селянам. Ось відтоді Белісаріо й має садибу.

– А Хасінто не дали землі? – спитав Пако, згортаючи намет.

– Чому ж? Давали. Але він відмовився. Попросив тільки чомусь, щоб йому дозволили жити на узбережжі.

Аліна подумала, що Хасінто після знегод і страждань, мабуть, трохи схибнувся і, знайшовши скарб, не здав, а десь переховав його. Тому він і залякує їх вигаданими історіями про таємничі випадки та нічні голоси на узбережжі. Вона майже не мала сумніву: скарб у Хасінто.

– Гаразд, ходімте, – сказав Селестіно, коли все було зібрано.

Кожен узяв свою ношу, і вони потихеньку рушили порослим схилом до Берегової Брами. Дійшовши до ущелини, діти озирнулися.

– До побачення, сосни й печери! – сказав Пако, якому страшенно не хотілося йти звідси. – Ми повернемось.

Але це було не так просто. Зовсім не просто.

Розділ XII
БАБУСЯ ЗНОВУ РОЗПОВІДАЄ ПРО СКАРБ

Коли вони повернулись додому, Хосефа мала для них добру звістку: у них два-три дні поживе бабуся, бо Мануель переїздить у селище, а переїзд – це завжди колотнеча.

Після обіду близнята подалися до невеликої селищної бібліотеки, щоб знайти для Пепе якусь книжку з археології, а вся родина, окрім бабусі, сиділа перед телевізором.

Бабуся казала, що телевізор – то дурна вигадка і все нині йде шкереберть. Тож Маркосу довелося завести її до великої кімнати.

Але невдовзі він зазирнув до вітальні.

– Аліно, – покликав хлопчик. – Іди сюди.

– Дайте бабусі спокій, – зауважив Селестіно.

– Та що ти, тату. Ти ж знаєш, як вона любить побалакати з нами, – сказала Аліна, підводячись.

Коли брат і сестра зайшли до кімнати, Маркос причинив двері.

– Я приніс їй кави з молоком, а вона завела мову про скарб, – пояснив хлопчик. – Тому я тебе й покликав.

Старенька з чашкою в руках погойдувалась у кріслі. Маркос та Аліна посідали коло неї.

– То що ти казала про скарб, бабусю? – лагідно спитав хлопчик.

– Я? Я нічого не казала.

Діти мовчки перезирнулись, і Маркос зробив ще одну спробу:

– Але, бабусю! Про скрині, що їх несли…

– Та я майже нічого не пам’ятаю. Я тоді була зовсім мала.

Діти добре знали, що в часи піратів бабусі ще й на світі не було, але водночас розуміли, що стара могла знати перекази, які переходили від батьків до дітей і в яких могли бути зернята правди.

– Вони привозили з мандрів великі скрині до цих берегів, – несподівано почала вона. – Дехто каже, що це не так, – підвищила вона голос, зиркнувши на свою правнучку, – і що пірати ховали свою здобич на острові Пінос або на Ямайці. Але я знаю, що тут вони теж бували.

Діти були в захваті від почутого. Бо після того, як вони побували в печерах і переночували на узбережжі, ці території сприймалися зовсім інакше, ніж перед тим.

– Це недалеко, – показала бабуся десь понад своєю головою. – Саме там заховано скарб.

– У бухті, бабусю? На скелі Корсара? – жадібно допитувалась Аліна.

– Це був великий корабель, – незворушно провадила далі стара, – а на передній частині його напис. Як же він називався? Хай воно сказиться! Ще вчора та назва стояла в мене перед очима. Ми з дідом Бернардіно багато говорили про це. Він називався… Вже стільки років минуло, як я його бачила…

Діти напружено чекали. Старенька опустила голову, але за хвилину підняла очі й звернулась до дівчинки:

– А Атанасіо не прийде сьогодні?

Аліна не знала, що відповісти, і поглянула на брата.

– То не пригадуєш, як він називався, бабусю? – наполягав Маркос.

– Хто? Атанасіо? Його так і звати – Атанасіо. Він не прийде сьогодні?

Діти перезирнулись. Аліна зітхнула. Думки старої вже перескочили на іншу, далеку від скарбу тему. Тепер треба чекати, поки вона знову щось згадає.

– Якщо тобі буде щось треба, гукнеш мене, бабусю, – сказав хлопчик і вийшов із сестрою з кімнати.

Близнята поверталися з бібліотеки з книжкою, коли перед ними зненацька різко загальмував автомобіль. Брати аж підскочили з несподіванки.

– Овва!! То ви такі лякливі? – пожартував Омар, племінник Белісаріо. – Цей ридван не кусається.

– Так не можна їздити по селищу, – дорікнув йому Пако.

– Гаразд. А як справи з екскурсією? Я бачив вас з рюкзаками біля садиби мого дядька. Ви ходили на узбережжя, еге ж?

– Ходили, – відповів Пепе. – Там було дуже цікаво.

– Мені казали, що це безлюдне місце. Не знаю, як ви наважились ночувати там.

– І навіть збираємось туди ще раз, – похвалився Пепе. – Ми провадимо археологічні дослідження.

– Надовго? Знову заночуєте? – спитав чоловік і, помітивши, з якою поважністю дивляться на нього хлопчики, розреготався. – Дивні бувають уподобання. Забруднити весь одяг землею і грязюкою заради якихось індіанських черепків… Крім того, я певний, що ви нічого не знайдете. Там нема ані цурки. Підводне каміння, багно, трохи трави… та й годі. Ну гаразд, поїду, бо мені нема коли.

Він натиснув на акселератор, і авто рушило далі з пекельним гуркотом. Діти відійшли вбік.

– Який дивак! – сказав Пако по дорозі додому.

їх уже чекали на порозі.

– Дивіться, що я взяв у бібліотеці! – показав Пепе книжку. – Це про індіанців Куби.

– То, мабуть, цікаво. Але куди цікавіше те, що нам розповіла бабуся, – відказав Маркос, входячи в дім. Та тільки-но він зібрався поділитися з ними почутим від старої, як його перебив голос:

– Аліно! Аліно! Йди сюди!

Це бабуся озвалася з кімнати.

– Добридень, Атанасіо! – привітала вона Пепе, коли той зайшов до кімнати. – Ти знаєш, я, здається, пригадала назву корабля.

– Якого корабля, бабусю? – здивовано спитав хлопчик.

– Так-так, корабля, – втрутився несподівано Маркос і моргнув близнятам, щоб ті не заважали. – То як він називається, бабусю?

– Оце згадала. Він мав три щогли з вітрилами і чорний прапор з черепом та схрещеними кістками. І звідти вивантажували скриню за скринею.

– А як він називався? – наполягала Аліна.

– Зажди. Щось схоже на Коко… Коко… Погано було видно. Коко… Кокону. Так, саме так. Корабель називався так – «Кокону». «Кокону».

У кафетерії діти ласували морозивом, але одна річ не давала їм спокою. По дорозі сюди вони тільки й говорили про судно «Кокоанут», про шаблю та про скарб. Він таки існує! І якщо зараз панувала мовчанка, то лише тому, ще їм принесли замовлене.

– Хлоп’ята! – пролунав голос від сусіднього столика. Діти озирнулись.

Це був касир Антоніо, який теж ласував морозивом.

– Чи сподобалось вам узбережжя? – спитав він.

– Авжеж, – відповів Маркос. – Було дуже цікаво. Ми багато чого бачили.

– І що ж саме?

– Печери й таке інше, – сказав Пепе і похвалився: – Ми навіть заприятелювали з археологами.

– О! То й печери ви оглядали разом з ними, еге ж?

– Оглядали, – відповів близнюк. – І нічого не знайшли Але завтра ми будемо там, і я ще схожу до печер.

– Ви знову йдете на узбережжя? – серйозно спитав чоловік і, не чекаючи на відповідь, застеріг – Ви не повинні цього робити.

– Чому, Антоніо? – спитала Аліна, здвигнувши плечима.

– Ви бачили Хасінто?

– Бачили, – відповіла дівчинка.

– А він не підглядав за вами?

Діти змовчали. Вони не хотіли брехати. Але ж за ними хтось таки підглядав.

– Він завжди так робить, коли хто-небудь туди заходить. Я вам дам одну пораду: не ходіть на узбережжя. Так буде краще для вас.

– Хасінто й мухи не скривдить, – промовив не дуже впевнено Пако.

– Хтозна, – сказав чоловік, обвівши дітей поглядом.

І тут Аліна перекинула вазочку з морозивом. Кілька крапель шоколаду бризнули їй на блузу.

– Треба швидше йти додому, щоб мама замила плями, – сказала дівчинка.

– Так, ходімте, – підвівся Маркос, глянувши, що всі вже упорались із морозивом.

Потай діти раділи, що так склалось. Розмова з Антоніо стала трохи неприємною, бо чоловік брав під сумнів найпривабливіше і найтаємничіше з усього, що вони будь-коли бачили. Діти попрощалися з ним і пішли, жваво обговорюючи, як вивести плями на одязі.

Касир лишився сидіти в мовчазній задумі, доки зграйка дітей не завернула за ріг, прямуючи додому. Потім він глянув на своє морозиво, відсунув його вбік і підвівся.

Коли Антоніо вийшов з кав’ярні, стало помітно, що він трохи припадав на ногу.