Текст книги "Таємниця піратських печер"

Автор книги: Рудольфе Валеро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 7 страниц)

РОДОЛЬФО ПЕРЕС ВАЛЕРО
ТАЄМНИЦЯ ПІРАТСЬКИХ ПЕЧЕР
Повість

ПІД ПРИКРИТТЯМ НОЧІ

Через непроглядну темряву маленьке судно поволі пробивалося до берега. Двоє піратів веслували над силу. А третій сидів на носі човна, вдивляючись у морок, що панував над безкраїм морем.

Коли слабке місячне сяйво освітлювало морську гладінь, на його правій щоці чітко було видно страхітливий шрам.

– Капітане, – стиха промовив до нього Спрут, не кидаючи гребти. – Ця ніч така ж темна, як і та, коли ми пустили на дно моря «Гавйоту».

Але той, зі шрамом, не відповідав. Тоді Спрут обернувся до другого – худорлявого, з гачкуватим носом, який веслував поруч.

– Правда ж, Невмирако?

– Я й досі пам’ятаю обличчя тих бідолах, – сказав другий весляр. – Забити довелося всіх.

Піратське судно посувалося по чорній воді. Місяць ледь-ледь прозирав крізь хмари.

Капітан непокоївся і мимохіть потирав знівечену щоку. Раптом порив вітру доніс до нього добре знайоме клекотіння – це хвилі билися об рифи.

– Пильнуй, Спруте! – застеріг він. – Берег уже недалеко.

Кремезний і дужий Спрут завмер і якийсь час сторожко роззирався, щоб визначити напрямок.

– Вусань тут, Капітане! – сказав він нарешті і штовхнув ліктем Невмираку: – Он туди, і хутчій.

Пірати налягли на весла. Те, що вони йшли правильним курсом, додало їм снаги, і морські розбишаки завзято веслували, збурюючи воду. Перед ними помалу зростало якесь громаддя з невиразними обрисами.

– Скеля Корсара, – сказав Капітан вдоволено і додав уже тихіше: – Візьми трохи ліворуч, Спруте. Це безпечне місце. Тут ми й пристанемо.

Спритно маневруючи, вони наближались до берега – туди, куди показував Капітан. Скеля Корсара, яку вже добре було видно, лишалася праворуч від них.

Весла то били по воді, то ледь її торкались. Пірати, що звикли у скрутних обставинах плавати поночі, тихо посувалися вперед. Здавалось, вони бояться порушити нічну тишу, щоб нічим не виказати себе.

Причалили до берега. Капітан відразу скочив на пісок і широкими кроками рушив уперед.

– Беріть скриню і йдіть за мною, – наказав він. – Та обережно! Адже це наше золото!

Мертвотне місячне світло відбивалося на гребені кожної хвилі, що набігала на берег, у краплинах води, що спадали з їхньої одежі.

Спрут і Невмирака важко ступали зі своєю ношею, вгрузаючи в пісок.

– Капітане, – озвався Спрут, важко дихаючи. – Як Вусань називав оце місце?

Капітан зупинився і знову потягся рукою до щоки. Він завжди так робив, коли замислювався. Тим часом сірі хмари поволі заступили місяць, немовби полонивши його навіки.

Коли ті двоє поминули Капітана зі своєю дорогоцінною ношею, він ураз пригадав:

– Гуанабай, Спруте. Гуанабай.

Глупа ніч стала для них доброю помічницею, бо місяць зовсім зник і густий морок покрив пісок, скелі, печери, так ніби їх ніколи й не було.

Це була новорічна ніч з пахощами моря, повита теплуватим і вогким серпанком вічного карібського літа. Ніч – таємна спільниця. Ніч піратів.

Розділ І
ЧАСИ МІНЯЮТЬСЯ

Долина з розкиданими по ній тваринницькими ферма ми з білими огорожами тепер ніби повужчала. Нова дорога розділила її навпіл. Щоправда, людям стало легше діставатись у віддалені місця, та й вантажі перевозити зручніше.

Так думав білявий парубійчак років п’ятнадцяти, що разом зі своєю сестричкою сидів на брилі обіч дороги.

– Може, вони й не приїдуть? – спитала дівчинка, і в її чорних, метких очах промайнуло занепокоєння.

– Не хвилюйся, Аліно, – спробував втішити її Маркос. – Не минуло й десяти хвилин, відколи ми прийшли сюди, а тобі вже терпець уривається.

– Просто боюсь, що вони не приїдуть, – сказала дівчинка, підводячись із брили. Потім нахилилась, узяла камінець і щосили пожбурила його.

Вони чекали приїзду Пако і Пепе – своїх двох найкращих друзів.

Почалося це давно. Селестіно – Алінин батько – познайомився з Хосе Луїсом у народному ополченні. Чимало днів їм довелося воювати пліч-о-пліч. Відтоді ця дружба зміцніла і навіть передалася їхнім дітям, які теж стали щирими приятелями. Тому Селестіно й спало на думку, щоб діти разом провели канікули. І ось уперше Пако й Пепе мали приїхати в селище у гості до своїх друзів.

Тоді Аліна на радощах не могла натішитись, що її тато такий добрий. А от тепер не могла знайти собі місця. Вона знову схилилась над травою, щоб знайти камінець, аж тут схвильований голос брата змусив її повернути голову.

– Автобус!

Справді, далеко на дорозі з’явився міжміський автобус, що швидко наближався до них.

– Їдуть! – вигукнула Аліна і підстрибнула на радощах.

Невдовзі автобус зупинився, дверцята розчинились.

– Маркосе! Аліно! – гукнув Пако ще на сходинках, а за ним вигулькнув другий, схожий на першого, хлопчик – теж темношкірий і з таким самим радісним обличчям. Це був Пепе, його брат-близнюк. На руках він тримав Мочіту.

Автобус відійшов, полишивши галасливий гурт дітлахів. Вони говорили один поперед одного, а цуценя аж захлиналося від гавкоту.

– Мочіто! Мочіто! – покликала Аліна, і цуценя підбігло до неї. Дівчинка взяла його і ніжно пригорнула до себе. – Я так хотіла познайомитися з тобою. Не знала, що й ти приїдеш.

– Ми її сховали до цієї валізи, – жартівливо сказав Пако. – Отак і довезли.

Ніби зрозумівши, про що йдеться, Мочіта вислизнула з Аліниних рук і стала на задні лапки.

– Та ти розумниця, Мочіто! – захоплено вигукнула дівчинка, заплескавши в долоні.

Маркос, що теж тішився з цієї сценки, нараз обернувся до близнят.

– На жаль, ми не зможемо взяти Мочіту, – сказав він. – Я забув написати вам, що в селищі заборонено тримати тварин, щоб не розносили різні хвороби.

– Що ж нам робити? – розгубився Пепе.

Маркос, засмучений своєю забудькуватістю, почував себе винним. Цуценя не могло зоставатися зі своїми друзями. Але куди його подіти?

Хлопчик почав гарячково шукати виходу і знайшов.

– Знаю! – зрадів він. – Я відведу Мочіту до дядька Мануеля, який живе на хуторі. – А щоб заспокоїти близнят, Маркос обіцяв, що після сніданку вони гуртом навіщають її.

– Отже, побачимось вдома, – сказав хлопчик і подався з Мочітою на хутір.

Діти зійшли крутосхилом з дороги і рушили до селища. Аліна була за провідника. Близнята йшли мовчки, трохи зажурені. Нараз Пако зупинився, вражений видовищем, до відкривалося перед ними.

– О! – вигукнув він здивовано. – Що то за будинки?

Пепе й собі поглянув уперед і став, зачудований. Серед рівнини, поміж одноповерхових споруд, виділялося з десяток яскраво пофарбованих будинків цілком сучасного вигляду.

Брати були в захваті. Крихітне місто серед степу! Розміщені вкупі будинки іскрились на сонці, нагадуючи різноколірні крейдяні палички.

– Отут я й живу, – пояснила Аліна, вдоволена тим враженням, яке справило на її друзів селище. – У тому жовтому будинку, найгарнішому на весь Гуанабай.

Розділ II
АЛІНА ЩОСЬ ПРИДУМАЛА

Тітка Хосефіна, невисока й моторна, як і її донька, радо зустріла гостей.

– Приїхали нарешті! – вигукнула вона розчулено, щойно близнята переступили поріг, і кинулась їх обіймати та цілувати. – Та й вигнало ж вас за рік – геть парубками стали!

З неприхованою гордістю жінка показала їм своє нове помешкання, а особливо – давно вимріяну кухню з холодильником.

– Все як у місті! – здивувався Пепе.

Господиня завела хлопчиків до кімнати Маркоса, що мала бути їхньою спальнею. Одна із стін була поклеєна фотографіями спортсменів. Це дуже сподобалось Пако.

– Речі складіть в оці дві шухляди, – показала вона. – Будуть вашими… Ну, гаразд. Я сьогодні вихідна, то треба попоратись по господарству.

Хосефіна вийшла. Тут нагодився Маркос, і діти вирішили сходити на ферму, де на них чекав Селестіно.

– Тато хотів, щоб ви відразу зайшли до нього, – сказав хлопчик.

Вузенька дорога бігла через селище й тяглася далі по зеленій рівнині. Четверо дітей прямувало до білих корпусів, що бовваніли ген-ген попереду. Почало припікати в спину. Маркос та Аліна, здавалося, не помічали цього, в близнятам був до вподоби жаркий дотик сонця. Воно обіцяло їм привільне життя й розваги.

– Не таким мені уявлялося життя на селі,– почав був Пепе, озираючись на високі будинки, і затнувся. – Я хотів сказати, що на село це мало схоже… Словом, ви мене зрозуміли.

– Я радий, що людям тут добре живеться, – підтримав брата Пако. – Але хочеться побачити бодай трошки… незайманої природи. Чи нема тут місця, де б можна було побігати, полазити по деревах…

– Це від тебе не втече. Ось підемо до мого дядька Мануеля, – перебив його Маркос, – то й подряпаний ходитимеш, і сам зриватимеш манго з дерева.

– Послухай-но, Пако, – озвалась Аліна. – Ми ж можемо попросити тата, щоб він повів нас на узбережжя і…

Дівчинка раптом змовкла, очі в неї загорілися, вона на радощах заплескала в долоні й почала підстрибувати. Решта дітей стояли й з усмішкою поглядали на неї.

– Що ти придумала? – спитав Маркос, який добре знав її вдачу.

– Я таке придумала! Таке!.. – Аліні навіть дух перехопило. – Тепер тато не відбудеться обіцянками Ура!

– Та кажи вже! – допитувався Пако. – Ти тільки те й робиш, що стрибаєш і стрибаєш, а не поясниш.

– Є одне прегарне місце, де я давно хотіла побувати. А вам тато не відмовить. Ура! Ура!

– Де це, Аліно? – запитав брат.

– Хіба ти забув, – по-змовницькому почала дівчинка, – що там – між отими горами? – і показала вдалину.

– Справді,– усміхнувся Маркос. – Непогана ідея! – І обернувся до друзів. – Певний, що вам сподобається.

– Що ж це за місце? – спитав заінтригований Пако. – Скажеш ти чи ні?

– У-у-у-у-у-у, – загула дівчинка, потішно імітуючи завивання вітру. – Ми підемо до Піратських печер.

Ця назва подіяла на близнят, як магічне слово. Піратські печери! Було тут щось таємниче, привабливе і бентежне. Повіяло старовиною, незвіданим і передчуттям пригод.

Безліч планів зароїлося в їхніх головах. Вони вже уявляли собі, як оглядатимуть гроти, печери, блукатимуть у їхніх лабіринтах.

– Піратські печери, – повторив Пепе. – А чому вони так називаються, Маркосе?

– Та кажуть, що туди навідувались пірати.

– І що там заховано скарб! – втрутилась Аліна. – Скарб захований десь на узбережжі!

– Скарб! – широко розкрив очі Пако. – Це правда?

– Я завжди кажу правду, Пако, – обурилась дівчинка. – Скарб є.– І, зачарована самою лиш думкою про те таємниче місце, додала – Люди кажуть, що він захований на скелі Корсара.

– Місце на березі, куди заходили пірати, – повторив Пепе захоплено. – Печери, скеля Корсара… Хай ми навіть і не знайдемо ніякого скарбу, але побувати там, я думаю, треба. Тільки як туди потрапити?

– Це дуже просто, – впевнено відповіла дівчинка. – Якщо ми всі разом попросимо тата, він нас зводить туди. Ось побачите. Ходімте.

Усі поспішно рушили за нею. Аліна пишалася, що саме їй спала на думку така захватна ідея.

Маркос був на узбережжі лише раз. Він пам’ятав, що те місце безлюдне, бо досить віддалене від селища, і що там добре купатися.

– Але, – промовив Пако мовби сам до себе, – якщо є печери, то, напевне, є й якісь старожитності.

– Що-що? – перепитала Аліна, яка вперше чула таке мудре слово.

– Старожитності – це предмети матеріальної культури індіанців [1]1
  Пропоновані читачеві погляди щодо способу життя та звичаїв остров’ян узято з праці Мануеля Ріверо де ла Каллє «Культури корінних жителів Куби». (Примітка автора.)


[Закрыть]. Тобто те, що збереглося там, де вони жили, Це дає змогу дізнатися, як вони жили до завоювання Куби іспанцями, – пояснив Пепе і зрадів – Слухай, Аліно! Якщо я знайду щось, то стану знаменитим серед моїх товаришів у шкільному археологічному гуртку.

– Я тобі допоможу, – запевнила хлопчика Аліна, дарма що не дуже втямила про індіанські старожитності.– Ми теж щось знайдемо. Хоча Пако в це й не вірить, – додала вона, щоб вколоти задаваку. – Якщо, звісно, тато погодиться…

– Ось і ферма, – показав Маркос.

Метрів за п’ятдесят перед собою вони побачили низенькі білі споруди, обнесені побіленими огорожами. На порозі однієї з них з’явився розкуйовджений чорнявий чоловік з капелюхом у руці. На вигляд мав років сорок і був страшенно схожий на Маркоса, тільки огрядніший.

– А-а, приїхали! – озвався він і пішов їм назустріч. Обійняв близнят і відразу засипав запитаннями: як там Луїс та Ана, чи не збираються й вони погостювати хоча б день-два, як діти почуваються в селищі, чи сподобалась їм оселя.

– Але ж, Селестіно, кому може не сподобатись ваш дім? – знизав плечима Пако.

– Е, ні, хлопці, називайте мене Ніно. Це ім’я коротше, усі мене так кличуть. Ну, гаразд. Чи не хочете подивитись! як доглядають корів? – спитав він і почав показувати їм корівник.

Аліна майже не слухала пояснень. Вона напружено обмірковувала, як вблагати батька зводити їх на узбережжя. Нарешті екскурсія скінчилась і Селестіно вивів їх на дорогу. Сам він лишався, бо мав ще роботу на фермі. Чоловік був задоволений, що дітям сподобався комплекс.

Кінець кінцем Аліна наважилась.

– Знаєш, тату, ми хотіли попросити тебе дещо, – сказала вона тихо, заклавши від хвилювання руки за спину.

– Справді? Що ж саме? – перепитав Селестіно. Він зрозумів, що у дітей були якісь наміри.

– Річ у тому, що… зовсім випадково Маркос і я згадали про одне місце, і Пако та Пепе дуже сподобалось… Думаю, що… Я знаю, що їм хочеться побувати там, якщо ти їх туди зводиш.

– І що ж це за місце, Аліно?

– Берег, тату.

– Пляж?

– Н-ні, тату. По-моєму, їм хочеться побачити… Піратські печери.

– Печери?

– Так, – підтвердила Аліна і заторохтіла на одному подиху: – Річ у тому, що Пепе дуже багато знає. Він вивчає у школі щось про печери. А в Піратських печерах він, може, знайде щось стародавнє, індіанське, огляне їхні оселі, щоб знати, як вони жили. Поведеш його туди?

Селестіно насилу стримувався, щоб не посміхнутись. Але, переборовши себе, споважнів і поклав руку на плече Пепе:

– Гаразд, хлопче. Цими днями я осідлаю коня, і ми вирушимо на узбережжя, щоб подивитися ті печери.

– Тату, – занепокоїлась Аліна. – Але ми теж хочемо подивитись.

– Он як! То й ти вивчаєш це в школі?

– Ні, але… Тату… Я теж… Я вже велика. Ти візьмеш нас, правда?

Селестіно зміряв доньку поглядом. Потім зняв капелюха і пригладив волосся.

– І справді, ти вже виросла. Від горшка – три вершка, – усміхнувся він. – Гадаю, тебе можна взяти. – І додав заклопотано – Хоча не знаю, чи дозволить нам мама заночувати там… Та й намет треба дістати.

Такого діти не сподівались. Не могли повірити власним вухам. Вийшло набагато краще, ніж могли собі уявити. Вони не тільки побачать узбережжя, де жили індіанці і куди заходили пірати, а й ночуватимуть там.

– Ой тату! – вигукнула щаслива Аліна і поцілувала його. – Який же ти хороший! А про намет не турбуйся. Я роздобуду його десь у селищі.

Дітлахи невимовно зраділи і водночас збентежились. Ще б пак! Вони проведуть ніч у Піратських печерах! Про таке можна було тільки мріяти!

Розділ III
БАБУСЯ РОЗПОВІДАЄ ЛЕГЕНДУ

Після сніданку діти вирушили до дядька Мануеля. Аліна вже роздобула у Артеміо, свого сусіди, намет, і вони в піднесеному настрої йшли навідати Мочіту. Тільки-но ватага вибралась за околицю, як позаду почувся гуркіт мотора. Старезне авто обігнало їх і зупинилось. За кермом сидів чоловік років тридцяти п’яти.

– Ти часом не син завідуючого фермою? – звернувся він до Маркоса.

– Так.

– А куди ви йдете?

– На хутір Ла Каррета. А ви, мабуть, племінник Белісаріо?

– Так. Мене звати Омар Монтен. Сідайте, підвезу. Я їду до свого дядька. Це на півдорозі, але все-таки вигадаєте якийсь час.

– Гайда! – обернувся Маркос до гурту.

Діти сіли в автомобіль. Двигун задеренчав і оглушливо стрельнув. Аліна скрикнула з несподіванки.

– Не лякайтеся, – сказав водій, коли машина рушила з місця. – Цей ридван доброго слова не вартий.

Авто звернуло на нову широку асфальтівку, проїхало нею трохи, а потім збочило на погано второвану грунтівку. Проте Омар не зменшив швидкості, і дітей підкидало так, що, здавалося, душу витрясе. У Аліни було лиш одне на думці: швидше б уже доїхати.

– А ви не тутешні? – спитав Омар, придивляючись до близнят у люстерко, прикріплене перед ним.

– Ні, ми тут гостюємо, – відповів Пепе.

– Я теж, – сказав чоловік. – Допомагаю дядькові.

– А Белісаріо досі не надумав перебиратись до селища? – поцікавився Маркос.

– Де там! – затявся старий. – Я вже йому казав і про кухню, і про телевізор, меблі. І що не треба буде воду носити, і що лікар поруч. Та дарма. У свої сімдесят п’ять років він неначе приріс до землі. Каже, що вона йому нелегко дісталася. Революція дала землю, і він не збирається від неї відмовлятись. Словом, не хоче переїздити. І переконати його несила.

– Річ у тому, що землю легше обробляти спільно, та й врожаї вона тоді дає більші,– розважливо промовив Маркос. – Одного дня Белісаріо зрозуміє це і зважиться на переїзд.

– Та він швидше помре, ніж згодиться, – посміхнувся Омар.

Діти сиділи мовчки. Авто мчало дорогою, підстрибуючи на вибоях, та чоловік і не думав стишити швидкість. Малих пасажирів добряче кидало на сидінні.

– Я тут житиму якийсь час, то мені треба стати на облік в уповноваженого мілісіано [2]2
  Мілісіано – член озброєних підрозділів, що складаються з цивільного населення, для захисту батьківщини від зовнішньої інтервенції.


[Закрыть], – сказав чоловік і спитав Маркоса: – Твій батько мілісіано?

– Авжеж.

– От і добре. Якось заїду до нього. А отут я вас висаджу. Мені праворуч, а вам – прямо.

Діти вийшли. Авто понеслося далі, підстрибуючи на вибоїстій дорозі.

– Доїхали нарешті,– з полегкістю зітхнув Маркос і рушив уперед. Друзі пішли за ним.

За годину діти сиділи під манговим деревом. Земля навколо них була всіяна лушпинням. Мочіта лащилась до кожного з них, але найбільше – до Пако. Цуценя плигало біля нього, гавкало, ставало на задні лапи – прямо не знало, що робити на радощах.

– Ну, що, вдоволені? – спитав Маркос близнят. – Полазили по деревах, з’їли стільки…

– Я вже стомився зривати манго для цього дівчиська, що саме боїться вилізти на дерево, – зневажливо поглянув Пако на Аліну.

– Що? Я, боюсь? Дивися, ти… – насувалася дівчинка на близнюка, та раптом послизнулася на лушпинні й упала.

Усі, навіть сама Аліна, розреготалися. У цю мить від оселі почувся чийсь голос. Діти обернулися й побачили стару сиву жінку, яка скликала курей і кришила їм хліб з великого глека.

– Це моя бабуся, – сказала Аліна, не встаючи з землі.– Ходімте до неї.

Діти підійшли до старої, яка присіла на ослінчик і далі кидала крихти хліба. Аліна та Маркос поцілували її. А Мочіта кинулась до курей, і ті перелякано закудкудакали й порозбігалися. Цуценя загавкало на них і ще більше налякало, бо, хоча на хуторі й були собаки, але жоден з них не мав такої звички.

– Бабусю, – сказав Маркос. – Це наші друзі. Вони приїхали погостювати до нас.

– Здоров був, Атанасіо! – звернулась вона до Пепе. – Де ви вже побували? Ходили в Герменгільдо до гаю?

Маркос і Аліна перезирнулись. Батько їм колись розповідав про те місце. Ще хлопчиком він бігав туди разом з Мануелем. Але того гаю вже давно нема. Бабуся через свій похилий вік плутала різні часи, людей, і подеколи немов опинялась у минулому.

– Ні, бабусю, – сказав Маркос. – Ми збираємось завтра піти на узбережжя і заночувати в печерах.

– Еге ж, там гарно, – згодилася стара і знову заходилась годувати курей. – У дитинстві мій дід Бернардіно водив мене туди не раз. Ми ловили рибу в Індіанській бухті.

Почувши це, Пепе насторожився. Індіанська бухта! Може, й справді на узбережжі жили індіанці? Він уже міркував про це. І коли є місце з такою назвою, то це повинно означати, що воно було заселене аборигенами. Схоже на те, що він знайде там старожитності. Хлопчик так захопився цією думкою, що не втримався від запитання:

– Бабусю! А там, у печерах, жили індіанці?

– Атож. Дід Бернардіно розповідав мені, що їх там було дуже багато. Знаєш, як те місце називається? Гуанабай. А так звали тутешнього індіанського вождя, який боровся проти іспанців, доки його не взяли в полон і спалили на вогнищі. Так-так… Гуанабай.

Пепе розхвилювався. Його здогад підтверджувався: індіанці там жили. Отже можна щось знайти: шліфоване кам’яне знаряддя, якийсь посуд абощо.

– Бабусю, – почав він. – І в цих печерах…

– А чого це ви так цікавитесь узбережжям? – замислилась бабуся. Потім пильно подивилась на кожного, і на її обличчі з’явилась зловтішна посмішка. – Хочете знайти скарб? Чи не так? – спитала вона зненацька.

Розділ IV
СКАРБ

Пако аж стрепенувся, почувши слово «скарб», і почав уважно дослухатися до розмови. Невже це правда?

– Та ні, бабусю. Ми збираємось на прогулянку, – лагідно відказав Маркос.

Стара глузливо посміхнулась і стулила повіки, які стали немов ще двома зморшками на її покарбованому літами обличчі.

– На прогулянку? Я добре, знаю, що ви шукатимете, – запевнила вона, збагнувши наміри свого праправнука. – Скарб Піратських печер. Ці шибеники не такі й дурні. Ще б пак! Вони довідались, що на узбережжі… Але ні. Я нічого не скажу з того, що мені оповідав дід Бернардіно. Це таємниця.

Аліна нетерпляче спитала:

– То на узбережжі є скарб, бабусю?

Стара приклала вказівного пальця до уст і по-змовницькому подивилась на дівчинку. Потім витягла з глечика змочений шматок хліба й кинула ним у цуценя. Мочіта злякалась і швиденько відбігла, сердито гавкнувши. Пако підкликав її й погладив. Кури, побачивши таке, обережно наблизились до крихт і почали їх клювати, позираючи, однак, на цуценя. А бабуся годувала курей, немов і забула про дітей.

Але вони не забули того, що почули від неї. Бабуся плутала часи й імена. Тож не дивно, якщо вона просто вигадала про скарб і навіть сама в це повірила. «Ні, нема чого радіти, – подумав Маркос. – Спочатку треба дізнатись про це якомога більше».

– Бабусю, – почав він, і стара глянула на нього, кидаючи тим часом крихти. – То скарб є чи нема?

– Що? А-а, звісно є. Як ти гадаєш, чому б тоді те місце називали Піратськими печерами? Бо там бували пірати.

Діти уважно слухали. Усе-таки щось тут є. Чому б то така назва? Вони знали (бо читали про це й бачили, в кіно), що острови Карібського моря мали колись сумну славу: саме тут морські розбійники звили своє гніздо. Хіба не була Ямайка великим піратським кублом? Та й сам острів Хувентуд хіба не давав притулку тим розбишакамі То чому б і їхнє узбережжя не могло прихистити цих лиходіїв при якійсь нагоді?

– Сюди, мабуть, справді навідувались пірати, бабусю, – згодився Маркос, проте додав із сумнівом: – Але це аж ніяк не означає, що вони повинні були закопати тут свою здобич. – І, поглянувши на друзів, додав з притиском – Отже скарбу нема. Це просто легенда, в яку майже ніхто не вірить.

– Легенда? Просто ніхто не може знайти. Тому й кажуть, що немає,– відповіла стара з несподіваним обуренням. – Але я знаю правду. І правда полягає в тому, що скарб заховано там. Я певна, бо це була одна з таємниць, яку мені відкрив дід Бернардіно перед смертю. Він повідав мені, що один знаменитий пірат кидав якір біля самого берега, а потім пересідав на шлюпку. Він та його друзяки відсиджувались біля скелі Корсара. То де він, по-вашому, сховав свій скарб? А втім, що про це говорити! Дайте мені спокій.

Маркоса, у якого вже починали розвіюватись сумніви, ці слова немовби підштовхнули.

– Може, Бернардіно помилявся і скарб заховано зовсім не на узбережжі,– сказав хлопчик.

– Тобто як? Тобто як? – обурилась бабуся. – Це така сама правда, як і те, що судно сіло на рифи. Та як ви, шмаркачі, можете казати, що скарбу немає! А коли я вам скажу, що дід сам його бачив? Га?

Діти перезирнулись. Як? Дід бачив скарб? Невже на узбережжі справді заховано скарб?

– Що я наробила! Це ж друга таємниця, і я обіцяла не розкривати її! – зойкнула розпачливо стара і застерегла, стишивши голос: – Але ви мусите мовчати. Чув, Атанасіо?

– Так, так, бабусю… – розгубився Пепе, що його так назвали. – Ми… ми ніколи нікому не скажемо.

– От і добре, бо про це ніхто більше не знає,– сказала стара. – Лиш я. Дід розповів мені, коли я вже була дорослою і заміжньою. Дітлахам із селища він розповідав щось інше, тільки не це. Лиш я це знаю… А тепер ще й ви. Але дивіться мені,– і вона приклала пальця до уст. – Нікому ані словечка, гаразд?

Діти урочисто пообіцяли. А Пако закинув вудку.

– Бабусю, – спитав він. – А дід Бернардіно не казав, де саме закопано скарб?

– Обіцяв сказати, але не встиг, бо помер. Я все розповіла своєму чоловікові, та він мені сказав, що дід несповна розуму. Ніхто мені не вірив. Але скарб там є, саме там. Лежить і чекає, щоб хтось його викопав.

Діти слухали мовчки. Скарб! У них аж голови запаморочились. Скарб, захований сотні років тому. Скрині, повні самоцвітів і коштовностей, яким не скласти ціни. І вони його знайдуть. У газетах з’являться їхні фотографії, а однокласники не даватимуть проходу запитаннями. Скарб! Скарб у Піратських печерах!