Текст книги "Таємниця піратських печер"

Автор книги: Рудольфе Валеро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 7 страниц)

Розділ XXVI
ВТЕЧА

– Ірмо! – пролунав голос у непроглядному мороці.

– Я тут, – відповіла жінка, поспішаючи на допомогу своєму пораненому товаришеві.

– Зв’яжи його, поки він не отямився, – показав Енріке на Невмираку, який досі лежав на землі.

Жінка витягла з кишені мотузок і заходилася в’язати бандита. Тут почулося диркання двигуна.

– Вони забрали Пако! – вигукнув розвідник. – І ми нічим не можемо зарадити.

Крізь плескіт хвиль між скелями долинав приглушений гуркіт мотора, віддаляючись від берега.

– Аліна та Хасінто в безпечному місці за скелями.

– Нам лишається тільки одна надія, – сказав Енріке, прямуючи за Ірмою. – Що Антоніо вже одержав записку.

– То так, – відказала жінка. – Але що буде з Пако?

У таборі археологів Маркос відкрив дверцята джипу і поліз у машину з ліхтарем в руці.

– Шукай його в ящику, – підказав Пепе.

Спереду хлопчик нічого не знайшов і переліз у задню частину авто. Наступив на щось і посвітив собі під ноги.

– Є! – сказав він.

Маркос відкрив ящик і побачив якийсь замотаний у ганчір’я предмет. Хлопчик розгорнув. Це був пістолет з великим дулом.

– А що це на стволі? – поцікавився Пепе.

– Чи я знаю, – відповів йому товариш. – Але якщо вони його тримають, значить, він справний. Ходімо!

Тим часом човен швидко мчав по чорному спокійному морю.

– Якщо дістанемось до судна, ми врятовані,—сказав Спрут.

– Ми ще й на румб не відійшли від берега, – відрізав роздратовано Капітан, – а ти вже каркаєш!

Та не встиг він докінчити, як почувся добре знайомий їм гуркіт мотора великого швидкісного судна.

– Прикордонники! – скрикнув Спрут і кинувся до Капітана, який сидів на кормі.– Що тепер робити?

Пако на якусь мить опинився сам на носі човна. Він боявся темної води за бортом, але ще більше боявся бандитів. Хлопчик навіть не подумав, чи далеко до берега. Він перекинув ноги через борт і безгучно скочив у воду.

– Приготуй зброю, – сказав Капітан, не помітивши зникнення хлопчика. – Вони нам не зроблять нічого, поки хлопчисько на борту.

Спрут перейшов на ніс.

– Капітане! – аж застогнав він. – Його немає.

– Як?

– Нема та й годі! Втік! – розпачливо відказав бандит.

– Треба повернути і наздогнати його, поки він допливе до берега. Це наш єдиний шанс.

– Ні! Знову туди – ні! – заволав Спрут. А коли зрозумів, що човен розвернувся, накинувся на спільника. – Ні, Капітане, – благав він, силкуючись вирвати у того стерно. – Давай вперед! Тільки вперед!

Розділ XXVII
ПОСТРІЛ

Аліна та Хасінто були зі своїми рятівниками. Ірма закінчувала перев’язувати Енріке руку, коли позаду почулися кроки. Хтось наближався. Лягай! – подав знак Енріке і вимкнув ліхтар. Він наготував зброю і гукнув у темряву:

– Хто йде?

– Це я – Пітірре, – озвався голос.

Через кілька секунд їх обступили бійці, що прибули на чолі з Антоніо. Енріке коротко розповів їм усе. Вирішили йти на берег моря. Хасінто та Аліна лишалися тут, у безпечному місці.

Аліна ніяк не могла отямитись від подиву. Антоніо – незворушний касир з крамниці – спритно рухався, незважаючи на свою кульгавість, і командував загоном бійців. Неймовірно!

Пако таки добувся до берега. Пливти в сорочці було дуже важко. Хлопчикові пощастило, що море не штормило. А то його могло б розбити об скелі.

А втім він усе-таки подряпав ногу об риф.

Незважаючи на втому, він підвівся і не дав собі ані хвилини на перепочинок.

«Піду шукати своїх», – вирішив хлопчик. Він досі не знав, хто стріляє на березі.

Пако пішов уперед і раптом помітив світло. Зупинився. Але все навкруги знову покрила пітьма. Хтось ішов. Хлопчик злякався, чи це не Невмирака або той другий, якого звали Вусанем. Він присів і завмер. Зненацька промінь світла блимнув з-поза скелі і освітив його.

– Пако! – вигукнув Пепе й підбіг до нього.

Вони обнялися, раді бачити одне одного живим і здоровим. Тут нагодився Маркос.

– Хто стріляв, Маркосе? – спитав стурбовано Пако. – Когось поранено?

Хлопчик здвигнув плечима. Він не знав, де Аліна й Хасінто і що сталося з Ірмою та Енріке… Тоді Маркос згадав, що Пако досі не відає, хто такі насправді Ірма та Енріке, тож розповів йому все. Пако дуже здивувався, дізнавшись, що то за «археологи», але ще дужче його стурбували події на узбережжі.

– Ходімте шукати решту, – сказав Маркос.

Вони вже збиралися рушати, коли на весь берег пролунав підсилений мегафоном голос:

– Здавайтесь! Відпустіть хлопчика! У вас немає виходу.

Друзі застигли на місці.

– Вони не знають, що я втік, – промовив Пако.

Над темними водами панувала тиша.

– Здавайтесь! – наполягав металевий голос. – Відпустіть хлопчика!

У відповідь блиснули спалахи двох пострілів. Кулі вдарили в кам’яну стіну скелі Корсара.

– Лягайте! – крикнув Маркос і штовхнув своїх товаришів.

Хлопчик стиснув ручку пістолета і завагався. Він упізнав голос Антоніо. Отже, він одержав повідомлення, і на узбережжя вже прибули бійці. Але вони вважали, що Пако досі в руках тих запроданців, і тому не стріляли. А бандити могли втекти. І лише він міг перешкодити цьому.

Пако відкинув вагання. Він прицілився в той бік, де бачив спалахи від пострілів, і натиснув гачок.

Поверхня моря миттєво освітилась. Посеред води стало видно двох бандитів у човні зі зброєю в руках. Це тривало тільки якусь секунду, бо хлопчик цілив надто низько, і ракета відразу впала у воду. Але цього було досить.

– Де хлопчик? – пролунав голос з мегафона. – Якщо не відповісте, будемо стріляти.

– Я тут! – крикнув Пако. – Тут я!

Його слова долетіли до бійців на суші.

Ірма з полегкістю зітхнула.

Від берега почувся гуркіт мотора прикордонного катера, і за мить судно увімкнуло потужні фари.

Промені зійшлися на човні. Обидва бандити затулили очі руками. Вони кумедно силкувались сховатися одне за одного.

– Здавайтесь! – крикнули з катера.

Голос прикордонника змусив піратів підкоритись. Про втечу годі було й думати. Спрут і Капітан викинули пістолети у воду і підняли догори руки.

– Ходімте, – сказав Маркос, підводячись.

Пепе увімкнув ліхтар, і вони рушили до своїх. На березі спалахнуло багато вогнів. Діти мимоволі побігли. Першою вони побачили Ірму.

– Є хтось поранений? – спитав Маркос і віддав їй ракетницю.

– Тільки Енріке. Йому подряпало руку.

До хлопчиків підійшов Енріке і показав свою нашвидкуруч перев’язану руку.

– Гадаю – подряпина, – сказав він. – Аліна і Хасінто трохи далі. Нам треба зараз іти. Аліна каже, що їх було четверо, а ми захопили тільки оцих двох та ще одного, якого кличуть Невмиракою, отже, операція ще не скінчилась.

– Справді,– згодився Пако. – Бракує Вусатого.

– Нам треба до намету, – сказав Пепе. – Ми там прив’язали Мочіту, щоб вона не втекла.

– Добре, ходімте. А по дорозі заберемо Аліну та Хасінто, – сказав Енріке. – Мусимо негайно залишити це місце. Тут небезпечно. Бандит може бути озброєний.

– А чому він не тікав зі своїми спільниками? – спитав Маркос.

– Мабуть, він має якусь схованку неподалік, – припустила Ірма. – Єдине, що ми знаємо про нього, це те, що він вусатий і його кличуть Вусанем.

– Це небезпечний бандит, – сказав Енріке. – І спритний. Такий спритний, що вислизнув у нас з рук… І ми не знаємо, хто він.

Розділ XXVIII
ДЕЩО З’ЯСОВУЄТЬСЯ

– Пірат на прізвисько Капітан признався, що Вусань сигналізував ліхтарем, і вони підходили до берега й вивантажували вибухівку, – пояснював Енріке дітям, – Якщо Вусань міг, то відразу її забирав. А ні, то Невмирака ставив ящики в печері з підземним озером. Він припливав туди з аквалангом попід рифами. Згодом місцеві бандити забирали їх у зручний для себе час.

Ірма та Енріке з перев’язаною рукою сиділи у вітальні Селестінової квартири і розповідали. Контррозвідники ще зранку приїхали в селище.

Вдома вони були самі. Хосефа, хоча й не доспала, бо на світанку її розбудили діти, пішла на роботу. Адже її телятка не вміють, як вона сказала, чекати. Селестіно, приїхавши додому на світанку, подався на узбережжя зібрати речі, що їх покинули діти. Він пообіцяв навідати Хасінто, який був у прикордонників.

Маркос уважно слухав контррозвідників. Але йому не давала спокою одна загадка.

– А я ніяк не можу збагнути, як вони дізнались про печеру. Пако її виявив лише завдяки Мочіті.

– Не забувай, що вся ця зона була американська, – нагадала йому Ірма. – Отже, не дивно, що пірати з ЦРУ знають її як свої п’ять пальців.

До них долинув приглушений гавкіт.

– Це Мочіта, – сказав Пепе. – Вона замкнута в кімнаті. До Мануеля ми не заходили, тож мусили взяти її з собою. Лікуємо їй поранену лапу, і вона вже майже загоїлась. Мочіта поводилася дуже мужньо!

Чоловік і жінка погодились. Діти розповіли їм про події, яких Ірма та Енріке не знали.

– Ви дуже добре поводились, – похвалила їх Ірма.

– Тато нам розповідав саме про таких найманців. Він воював з ними на Хіроні,– сказав Пако.

– Енріке, розкажи нам, чому ви повернулись на узбережжя, – попросив Маркос і додав: – До вчора ми вь рили, що ви археологи.

Чоловік усміхнувся.

– Держбезпеці вдалося закинути нашу людину в контрреволюційну організацію, створену для диверсій у промисловості провінції.

Невдовзі агент знав уже всіх змовників, окрім ватажка. А саме той підтримував зв’язок із закордоном і одержував вибухівку, що потроху надходила десь по морю.

Отож розвідники вирішили арештувати ватажка в момент одержання вантажу і водночас затримати його спільників. Під нагляд довелося взяти десятки кілометрів дуже порізаного берега. Щоб не сполохати банду і не провалити весь план, в операції брала участь обмежена кількість прикордонників.

– Тому Антоніо й умовляв нас не йти до печер, – зміркував Пепе. – Він знав, що там, на узбережжі, могло бути небезпечно.

– Авжеж, – підтвердила Ірма. – Ще чотири доби тому рибалки – помічники прикордонників – повідомили йому, що вони чули звук мотора невідомого катера.

– Це було першої нашої ночі на узбережжі! – вигукнув Пепе. – Саме тоді я бачив світло на скелі Корсара! Вони сигналили піратському судну! Мабуть, бандити не знали про нашу присутність і вивантажили ящики.

– Отже, перед світанком я чув їхні голоси, – здогадався Маркос.

– Ні,– заперечив Енріке. – Ти, напевне, чув голоси Антоніо та прикордонників, що прибули туди після того, як їх сповістили рибалки.

– А чому їх не заарештували тієї ночі? – спитала Аліна.

Їй відповіла Ірма. Антоніо та його люди не знали, де судно приставало до берега. Тому вони не встигли заскочити бандитів на гарячому і навіть упевнитись, чи де те саме місце, бо не виявили жодних слідів. Згодом Невмирака признався, що тієї ночі він переніс ящики з човна прямісінько до печери. До берега вони не приставали.

А наш агент повідомив, що вибухівку група не одержала. Отже, вона мала бути в якійсь схованці. Він гадав, що повинні були підвезти ще один вантаж. Тоді виник план – захопити змовників під час передачі вантажу. Було визначено три ймовірні місця проникнення на узбережжя.

Щоб приспати пильність бандитів, було обмежено патрульні обходи. Натомість у кожну з трьох зон направили розвідників, які видавали себе за випадкових людей.

– Нас послали до Піратських печер під виглядом археологів, – пояснив Енріке. – Того дня, коли ви нас помітили, ми тільки прибули. У нас була підозра, що в печерах могли ховати вибухівку. Але ми нічого не знайшли.

– Коли ми спіткали вас біля слідів на піску, то вже дещо намотали на вус. Ці сліди ми бачили раніше і подумали, що їх залишив Хасінто. А коли почули від вас, що це ви ловили вночі рибу разом з Артеміо, – то повірили в не остаточно, – роз’яснила Ірма. – Тепер ми знаємо, що їх залишив пірат на прізвисько Вусань. Це він переносив ящики.

– Якими ж дурними ми були: не зрозуміли, що їх забирають через озеро в печері,– забідкався Пако і додав: – Напевне, той компас, що ми знайшли, був їхній.

– Не журись, адже вони навіть нас збили з пантелику, – сказав Енріке. – На якусь мить ми майже повірили, що шукаємо не там, де треба.

– Але потім ми змінили свою думку, – зазначила Ірма, – Учора в дзеркальце джипу я помітила людину, що стежила за нами, ховаючись на горі. Ми знали, що Хасінто ловить рибу з човна, отже це був не він. Тоді ми вирішили вдати, що від’їжджаємо, а вночі повернулись.

– А я, дурень, розбив передавач.

– Ну що ти, Маркосе, – сказала Ірма. – Ти ж не знав, хто ми насправді.

– Отже, вони висадились вночі, гадаючи, що на березі нікого немає? – спитав Пепе.

– Авжеж, – підтвердив Енріке. – Вусань не знав про вашу присутність.

– Вибачте, – підвівся Пако. – Я зараз повернусь, – і пішов до своєї кімнати.

Аліна пересіла на його місце, ближче до Ірми.

Пако повернувся до вітальні.

– Я вас запрошую на морозиво, – сказав він і показав гроші.

– Ні в якому разі,– заперечив Енріке і підвівся. – Це ми вас запрошуємо. Ви теж багато зробили для успішного проведення цієї операції.

Розділ XXIX
ВІДВАЖНА МОЧІТА

По дорозі до кафетерію Пепе згадав:

– Ми повинні повідомити Академію наук про наскельні малюнки, кістку та кам’яну кулю!

– Що таке? – зацікавився Енріке, який вперше про це чув.

Хлопчик розповів про відкриття.

– Це місце поховання сібонеїв, – сказав Енріке. – Я недавно перечитував про них. В їхніх могилах звичайно знаходять кам’яні кулі. Розмір цих куль залежить від віку небіжчиків. А кістки вони фарбували в червоне, бо для них цей колір символізував сонце або кров.

Вони вже дійшли до торговельного центру і попрямували до кафетерію.

– Будь ласка, морозива для всіх, – замовила Ірма, коли вони посідали. – Шоколадного.

Вони ласували морозивом, аж раптом почули гавкіт і чоловічий голос.

Пако вискочив надвір. Решта вийшли за ним.

– Це Мочіта! – вигукнула Аліна.

– Я погано причинив двері, коли ходив по гроші,– згадав Пако і покликав: – Мочіто! До мене!

Якийсь чоловік задкував від Мочіти, що оскаженіло на нього гавкала. Це був племінник Белісаріо.

– Заберіть собаку, – попросив Омар здаля.

– Мочіто! – ще раз грізно покликав Пако.

Але цуценя спробувало вкусити чоловіка за литку.

– Вона ніколи так не поводиться, – винувато сказав Пепе.

Пако підбіг до Мочіти і взяв її на руки.

– Вибачте, – сказав він.

– Заберіть її,– буркнув невдоволено Омар і заквапився до свого авто, що стояло біля тротуару.

Ірма, Енріке та їхні друзі підійшли до Пако.

– Не розумію, що це з нею, – дивувався Пепе. – Вона ніколи не кусалась. Чи не так, Пако?

– Мабуть, їй не подобається цей чоловік.

– Давайте повернемось, а то розтане морозиво, – сказала Аліна.

– То кажеш, що ніколи не кусалась… – повільно проказав Енріке. Аж раптом цуценя вислизнуло з хлопчикових рук і майнуло за Омаром, який саме підійшов до свого авто.

– Іди геть! – намагався відігнати Мочїту чоловік.

Маркос кинувся забрати Мочіту, але не встиг: цуценя вчепилося зубами в чоловікову ногу.

– Ах ти стерво! – вилаявся Омар і хотів ударити її ногою, але не влучив.

Пако закляк на місці. Він згадав минулу ніч.

– Це він! – вигукнув хлопчик. – Це він! Це той чоловік, що напав на мене! Це він! Вусань!

Омар був останнім з банди. Зараз утече. Енріке не встигне, бо бандит уже відкривав дверцята авто. Маркос плигнув на ворога.

Омар нагнувся і вдарив хлопця кулаком знизу. Маркос упав як підкошений. Омар озирнувся: біля машини стояли жінка і чоловік з перебинтованою рукою. Вусань накинувся на Енріке.

Перший удар прийшовся в поранену руку. Другий мети не досяг. Енріке зігнувся і ступив крок уперед, повернувшись спиною до Омара. Той здогадався, що тепер треба чекати удару ліктем у живіт. Та було запізно. Від сильного удару в ребра він осів. Далі Енріке звалив бандита з ніг, врізавши його ребром долоні по шиї.

Підійшли інші. Маркос, що вже оговтався, нахилився і задер у чоловіка холошу. Над кісточкою, біля свіжого сліду від зубів цуценяти, виднівся такий самий знак, тільки вчорашній.

– От ми його й спіймали, – сказав, важко дихаючи, Енріке. – Причепіть йому фальшиві вуса і відразу його впізнаєте. Ми схопили останнього з банди.

Розділ XXX
СКАРБ ПІРАТСЬКИХ ПЕЧЕР

– Пепе досі немає, а все вже готове, – непокоїлась Ана, мати близнят. – Хай тільки прийде, я йому покажу.

– Але ж, мамо, – заступився за брата Пако. – Ти гадаєш, він може спокійнісінько снідати, ні про що не дізнавшись? Він навіть уві сні бачить…

Вже минуло півгодини, як Пепе пішов зателефонувати на прикордонну заставу. Вчора на узбережжя прибула експедиція Академії наук, і дослідники сказали йому подзвонити в цей час: вони скажуть свою думку про знахідку.

Окрім Пепе, всі були в повному зборі. Їдальня неначе побільшала завдяки столу, який Селестіно позичив у Артеміо. Добрий сусіда, тепер щасливий батько двох гарненьких синів, звичайно ж, не відмовив. Отож Хосефіна могла посадити за стіл усіх гостей разом. А Пепе все не було…

– Ви тільки подивіться на цей стіл, – промовив Пако до своїх батьків. – Хосефа зготувала чудовий сніданок: смажене порося, білий рис, чорну квасолю, щойно зірвані соковиті банани, маніоку з підливою…

Цього дня всі були щасливі. Батьки пишалися геройськими вчинками своїх дітей. Маркос та Аліна дістали дозвіл старших відвідати своїх друзів у місті під час наступних шкільних канікул.

– Після всіх пригод дітлахи заслужили на таку винагороду, – кивнув Селестіно на накритий стіл.

– І Мочіта теж, – додав Пако, що саме виніс її з кімнати, де цуценя тримали замкнутим. – Це вона вивела на чисту воду Вусаня.

Коли він пустив її додолу, Мочіта почала лащитись до хлопчика.

– А навіщо той чоловік повернувся до селища? – поцікавився Хосе Луїс.

Маркос розповів Тм, що знав від Ірми та Енріке, які допитували бандита. Омар, він же Вусань, вирішив поводитись, ніби нічого не сталося, а згодом спокійно виїхати з селища. Тому й прийшов, як звичайно, у торговельний центр скуповуватися.

Під час обшуку в його кімнаті виявили передавач з антеною. Потім з’ясувалось, що Белісаріо навіть не здогадувався про злочинну діяльність свого небожа і що саме Вусань утримував старого від переїзду до селища. Тепер Белісаріо місця собі не знаходить і хоче якнайшвидше переїхати, як це зробили всі його давні сусіди, серед яких Мануель та їхня бабуся.

– І Хасінто теж! – додала Аліна. – Він сьогодні заходив попрощатися зі мною, бо його кладуть до міської лікарні. Після лікування він перебереться сюди, до людей. А ще він приніс мені шаблю «Кокоанут».

– Як ми вірили бабусі! – зітхнув Маркос. – А виявилось, що дід Бернардіно розповідав казочки… і немає ніякого скарбу.

– Але ж скарб є,—урочисто виголосив Пако. – Таки є!

– Звичайно, є! – жваво відгукнулась Аліна. – Пепе сказав це дуже ясно. Ми знайшли скарб! І неабиякий скарб! Оті малюнки індіанців…

Але їй не дали договорити. Двері розчинились, і до кімнати влетів радісний Пепе.

– Нас візьмуть! – вигукнув він. – Нас візьмуть!

– Кого? Куди? – нарешті здобувся на слово Маркос.

– На виставку… – відповів хлопчик.

– На яку виставку?

– В Академії наук. На виставку наших знахідок. Там будуть фотографії наскельних малюнків і наші – як першовідкривачів. Нас запросять на відкриття виставки. Ми будемо почесними гостями.

– Ми? – не повірила власним вухам Аліна,

– Так, Аліно. Ми. Ти розумієш? Річ у тому, що ми робили відкриття. І повинні бути там.

– Ура! – вигукнула дівчинка.

Діти позривалися з місць, обступили схвильованого хлопчика і засипали його запитаннями. Мочіта аж заходилася від гавкоту, бо і їй передалося збудження дітей. А діти всі разом скакали і били на радощах у долоні.

– Виставка! Виставка! – кричали вони як навіжені.

Селестіно, Хосефа, Хосе Луїс та Ана перезирнулися.

– Виставка! Виставка! – скандували діти.

Мочіта крутилася навколо них, ставала на задні лапи і гавкала, неначе заявляючи, що теж піде на виставку, бо ж і вона причетна до відкриття скарбу Піратських печер.