Текст книги "Таємниця піратських печер"

Автор книги: Рудольфе Валеро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 7 страниц)

Розділ XVII
АЛІНА ТА ПЕПЕ РИЗИКУЮТЬ

А що як спробувати шукати ящики в таборі археологів? Ця думка Маркоса сподобалася всім. Діти рушили берегом. Аліна гралася з Мочітою. Вона закидала вперед червону палицю, цуценя приносило її й клало до ніг дівчинки, а потім усе повторювалося спочатку. Зрештою палиця впала на піщану косу.

– Гей! Ідіть сюди! – покликала Аліна. – Тут якісь сліди.

Діти підійшли. Це були сліди босих ніг. Навіть пальці було чітко видно. Одні йшли від скель, через пісок, і зникали в морі, а інші вели в зворотному напрямку.

– Судячи з розміру, їх залишила висока людина. Наприклад, Хасінто, – вголос розмірковував Маркос і, підвівши очі, здивувався – От так штука! Сюди йдуть археологи!

І справді, з чагарників вийшли Ірма та Енріке і попрямували до дітей.

– Добридень, – привіталася жінка і незворушно спитала – Ловили рибу?

– Зараз? Ні,– відповів Пако і, на превеликий подив своїх товаришів, додав – Учора ввечері ловили.

– Учора погода була не для ловлі,– зауважила Ірма і звернулась до Аліни – 3 вами не було когось дорослого?

– Артеміо, сусід. Він ночував тут і недавно пішов. А ви коли повернулись?

– Сьогодні вранці,– сказав Енріке. – Нам лишилося дещо оглянути.

Маркос кинув оком на археологів і, здається, почав щось розуміти.

– Ну, що? До табору? Треба навести там лад, – обернувся до друзів хлопчик.

Усі добре знали, що там повний порядок, тож збагнули – це лиш привід. Вони розпрощалися з археологами її рушили. Мочіта побігла за ними з червоною палицею в зубах. У гущавині Маркос зупинив товаришів.

– Треба вирішити, що робити далі,– сказав він. Усі посідали колом на траву.

– Послухай, Пако, чому ти сказав, що ми вчора увечері ловили рибу? – спитала Аліна.

– А щоб вони не зрозуміли, що я спостерігав за печерою, якщо бачили світло мого ліхтарика.

– Ні, ні. Думаю, що вони нічого не бачили, – втрутився Маркос. – Я здогадуюсь, що сталося з ящиками.

– Що? – вигукнули діти майже в один голос.

– Все дуже просто. Вони прибули сьогодні зранку, коли Пако вже повернувся до намету, і спокійно забрали ящики.

Діти мовчали. Вони сподівалися почути розгадку великої таємниці, а все виявилось настільки простим.

– Так воно й було, – сказав нарешті Пепе. – Але якщо вони повернулись, значить, робота ще триває. Може, вони перенесли ящики в інше місце. Я обов’язково знайду їх.

– Пропоную ось що, – оголосив Маркос. – Я йду до Індіанської бухти: може, пощастить зловити щось на сніданок. Пепе шукатиме ящики. А Пако та Аліна можуть сходити на Соснову гору й почекати, поки Хасінто піде з дому.

– А коли впевнимось, що він вийшов, то зайдемо, – підхопила Аліна.

– Ні,– заперечив її брат. – Як побачите, що він вийшов, прийдете й скажете мені. Сходимо разом. Гаразд?

Діти погодились. Кожен подався своєю дорогою.

Коли Пако та Аліна добулись на вершину Соснової гори, хлопчик поглянув у долину, де стояла хатина.

– Будемо чатувати в різних місцях, – сказав він, – Так ми побачимо не тільки як він вийде, а й куди піде.

Аліна згодилась, і вони взяли хатину в облогу. Дівчинка зачаїлася у траві з боку моря, де вони ховалися й минулого разу. Аліна непокоїлась. З братом вона домовилася. Але чи можна бути впевненим, що Хасінто не повернеться додому тоді, коли вони шукатимуть Маркоса? Ні, вона не хотіла пропустити такої нагоди.

Невдовзі вона зі своєї схованки побачила, як вийшов Хасінто. Дівчинка зігнулась у траві і, коли чоловік пройшов повз неї, провела його поглядом. Він підійшов до човна і почав лаштувати снасті.

Аліна подумала, що настала довгождана нагода. Хасінто ловитиме рибу і затримається. То навіщо гаяти часі йти кликати Маркоса? Куди краще піднести вже знайдений скарб як сюрприз. Отож вона обережно вибралася зі схованки і наблизилась до хатини.

Коли дівчинка опинилась перед дверима, то не втрималась від спокуси і ввійшла в хатину. Пако її не помітив і не зміг цьому перешкодити. Аліні було страшно, але цікавість, непереборне бажання відшукати скарб переважили.

– Який безлад! – прошепотіла вона, оббігши очима мотлох і розвішане на стінах лахміття.

Біля вікна висіла шабля з написом «Кокоанут». А ось під ліжком і те, що Аліна шукала: лопату. Вона взяла її. Хвилювання переповнювало дівчинку. Вона поспіхом підійшла до того місця, звідки Хасінто видобув скриньку.

Певна, що знайде скарб, Аліна заходилася копати. Землю відкидала вбік. Лопата вгрузала легко, діло посувалося швидко. Недовго вона й копала, як лопата натрапила на щось тверде. На звук то було дерево.

– Знайшла! – промовила вона стиха.

Викидала землю, аж поки не розчистила поверхню вузької скриньки. Тоді вона опустила руки в яму і спробувала витягти скриньку. їй вдалося зробити це лише з другої спроби. Коли здобич опинилась перед нею, Аліна збиралась підняти віко. І тут якась тінь впала дівчинці на руку. Вона скрикнула і обернулась. У дверях стояв високий чоловік із зморшкуватим обличчям.

У цей час Пепе йшов до археологів і міркував так: Ірма та Енріке не могли здогадатись, що ми знаємо про існування ящиків. Отже, якщо вони забрали ящики з печери, але досі не вивезли їх з узбережжя, значить, ще не закінчили свою роботу.

А що Ірма та Енріке досі були на березі, Пепе вирішив піти до них.

Прийшовши до табору, він насамперед зазирнув у джип. Ні на передніх сидіннях, ні ззаду нічого цікавого не знайшов. За словами Пако, ящики були такого розміру, що їх не просто сховати.

«Напевне, стоять у наметі», – вирішив хлопчик.

Відхилив запону. Щось побачити заважала його власна тінь. Пепе трохи нагнувся. Окрім спальних мішків, там було кайло, яким Енріке користувався під час розкопок, а в глибині намету – якийсь ящик.

Пепе відразу зрозумів, що то.

«Якщо я зараз не наважусь, то не знатиму, що вони знайшли», – подумав хлопчик і ввійшов.

Запона опустилась, і всередині стало темнувато. Пепе підійшов до ящика і відкрив його. Встиг помітити тільки якісь закриті картонні коробочки, зошит для записів та щось загорнуте в тканину.

Надворі почувся якийсь шерех. Кинути останній погляд і закрити ящик було справою однієї секунди. Коли

Ірма та Енріке вийшли з плавнів, Пепе вже сховався в чагарнику, неподалік від намету.

«Мало не заскочили на гарячому», – подумав хлопчик і повеселішав.

Чоловік підійшов до джипу, дістав дві бляшанки консервів і кухонне начиння. Ірма взялася розпалювати вогнище.

«Снідатимуть», – відзначив Пепе.

Хлопчик був збентежений тим, що побачив у наметі.

Тому він занишк у своїй схованці і вичікував слушного моменту, щоб непомітно зникнути. Невдовзі такий момент настав. Як тільки джип на якусь мить закрив його від археологів, Пепе чкурнув нагинці від табору. Діставшись на вершину, він упевнився, що археологи досі пораються коло намету, і бігцем подався геть.

Щойно хлопчик зник з поля зору, як Ірма поглянула в бік гори.

– Вже пішов, – сказала вона.

За кілька хвилин Пепе був в Індіанській бухті. Та тільки-но збирався розповісти Маркосу про свою пригоду, як з’явився Пако.

– Хасінто спіймав Аліну! – вигукнув він, знеможений швидким бігом.

– Як?! – перепитав Маркос, приголомшений такою несподіваною халепою.

Ледь переводячи дух, Пако розказав, що він спокійно чатував у домовленому місці. Час минав. Нарешті він подався шукати Аліну, але не знайшов її. Тоді, пересвідчившись, що в хатині нікого немає, вийшов на галявину і встиг побачити, як Хасінто садовив Аліну в човен.

– Я відразу побіг до вас, – скінчив він.

– Треба щось робити! – схвильовано вигукнув Маркос і глянув мимоволі на море. Те, що він побачив, змусило його заніміти.

До них по морю рухався човен. У ньому сиділо двоє. На веслах був Хасінто. А Аліна жваво розмахувала руками, немов подавала якісь знаки і… здавалося, усміхалась.

Розділ XVIII
ШАБЛЯ «КОКОАНУТ»

Від знадливого запаху риби, що смажилась на сковороді, у дітей, які сиділи навколо вогнища, аж слинка котилася.

«Ну що я можу їм розповісти? Я й сам не певний… Бачив тільки краєчок, та й надто темно було», – міркував собі Пепе, починаючи ласувати смачним сніданком.

Він був збентежений. Якщо в наметі археологів справді лежало те, що йому здалося, то Ірма й Енріке зовсім не ті люди, за яких себе видавали.

– Поки ви їсте, – сказала Аліна, перебиваючи роздуми Пепе, – я вам розповім, що зі мною трапилось.

Коли Хасінто застав її у себе вдома, то не дав їй утекти й показав, що було в скриньці: вбрання його доньки, яке він зберігав як спомин. Чоловік признався, що живе на узбережжі, бо все тут нагадує про Росіту. Він показав Аліні старе пожовкле фото, яке носив у кишені своєї сорочки. Старий сказав, що Аліна дуже нагадує йому Росіту, тому він хотів би дружити з нею.

Потім вони сіли в човен і попливли до дітей з кількома рибинами на гостинець. Оце й усе.

Поки дівчинка розповідала, Хасінто мовчки сидів і лиш усміхався. Пепе був приємно здивований почутим.

– Я радий, що. Хасінто став нашим другом, – озвався хлопчик. – Тепер він не лякатиме нас уночі, блукаючи біля намету.

– Мене й близько не було коло намету, – цілком серйозно відказав Хасінто. – Вночі я сплю або ловлю рибу.

– Але я чув цієї ночі якийсь шерех біля намету…

Хасінто здвигнув плечима.

– Учора я ліг спати рано, – сказав він.

Пепе розгубився. «Мабуть, чоловік каже правду. Його обличчя і тон голосу були надто щирі, щоб запідозрити старого в брехні. Проте він чув шерех – так наче хтось ходив…»

Але ж він зовсім забув про археологів! У ту ж мить йому пригадалося, що він бачив у їхньому наметі. Пепе опустив голову й замислився. А втім, якийсь там шум і миттєве видіння в напівтемряві ще нічого не доводили.

– Мені теж вчуваються вночі якісь звуки, – признався Хасінто. – Я чую голоси і бачу вогні. Старію. Раніше не бачив і не чув нічого подібного. – І додав із сумом:

– У мене вже не все гаразд з головою. Знаю: люди кажуть, що я схибнувся. Мабуть, так воно й є.

– Давайте перевдягнемось і покатаємось на човні!.– запропонувала Аліна, аби розрадити Хасінто і щоб він відчув, з якою довірою ставляться до нього діти.

За кілька хвилин усі сиділи в човні. Не забули й Мочіту.

Хасінто повіз їх на прогулянку уздовж мальовничого берега.

– Хасінто, дайте мені повеслувати, – попрохав Пепе. – Отоді я буду справжнім мореплавцем, як індіанець.

Старий здивовано поглянув на нього.

– Хіба в індіанців були човни? – спитав він.

– Човнів не було. Скоріше щось схоже на судна. Вони брали великі дерева, видовбували стовбури і робили каное, в які могло сісти понад сімдесят чоловік. Індіанці багато чого вміли!

Коли вони пропливали перед Сосновою горою, Аліна запитала:

– Хасінто, а де ви взяли шаблю?

– Оту стару шпагу? Вона в мене з дитинства. Багато років тому у Гуанабаї жив один старий, любитель легенд. Так ось він запевняв, що до цього берега приставали справжні пірати. Я тоді був малий, то й слухав годинами його вигадки. Але більше ніхто не йняв віри тому, що розповідав Бернардіно.

– Хто? – вигукнули діти майже в один голос.

Зараз вони не вірили власним вухам. Та невже ж той вигадник був дід Бернардіно? Як же їм не пощастило! Виходить, розповідь бабусі про скарб не що інше, як легенда, яку Бернардіно розповідав і їй.

– Бернардіно, – відповів Хасінто. – Так його звали. Отож одного разу він з’явився зі шпагою і сказав, що вона піратська. Люди зрозуміли, що він її купив у місті, і відтоді почали говорити, що він з’їхав з глузду, бо тринькав гроші на витребеньки, а сам голодував… Він був такий щедрий, що подарував її мені – єдиному, хто йому вірив. Але ніколи більше не згадував про піратів.

Значить, прощайте, всі надіїї Навіть шабля виявилася несправжньою. Не було скарбу, не заходили пірати на узбережжя. Усе неправда.

– Якщо тобі подобається шпага, я тобі її подарую, – сказав Аліні Хасінто і, звертаючись до дітей, додав:

– Коли хочете, то завтра я можу повести вас в одне місце, де дуже добре клює. Що скажете?

Звичайно, всі погодились. Зрештою, хоча скарбу й нема, узбережжя не втрачало своїх принад. Воно вабило своєю красою і обіцяло багато цікавого – печери, гарні місця, купання, риболовля.

Човен плив уздовж берега. Потім Хасінто скерував його в Індіанську бухту. Дітлахи купалися, стрибали з човна, як з трампліна. Пако знову показав себе вправним плавцем. Маркос збирався пірнати вже втретє, коли раптом помітив Артеміо, який подавав йому з берега знаки.

– Чого це він так рано прийшов? – уголос здивувався хлопчик. Він кинувся у воду, дістався до берега і підійшов до чоловіка.

– Добридень, Артеміо. Щось трапилось?

– Нічого особливого, – винувато усміхнувся чоловік, не наважуючись засмутити хлопчика. – Тільки те, що у моєї дружини ось-ось почнуться пологи, і вона хоче, щоб я їхав до міста і був неподалік від неї, коли вона народить хлопчика… Бо буде хлопчик або хлопчики…

– Отже, ви…

– Я не зможу залишитися сьогодні з вами, бо мушу негайно їхати. Прийшов попередити вас, щоб знали.

Маркос знаками заспокоїв друзів, а сам разом з Артеміо рушив до табору, де вони й розпрощалися.

Маркос зажурився. Єдине, що їм лишилось – це повертатись до селища. Але що скажуть друзі, коли дізнаються, що треба повертатися цього вечора?

Коли діти з’явились через якусь годину в таборі, то застали його розібраним. Маркос їм пояснив, що сталося, і дітей взяв відчай. Іти в такий момент! Це неможливо!

Але іншого виходу не було. Пепе запропонував нашвидкуруч пообідати. Потім вони помили посуд, взяли рюкзаки і рушили. Йшли зажурені. По дорозі Пако, щоб розвіятись, грався з Мочітою, кидаючи вперед червону палицю.

Зі скелі Корсара за ними спостерігали. То були Ірма та Енріке.

Хасінто ловив рибу з човна, коли археологи повернулись у табір. Ірма підійшла до джипу і причесалась перед бічним дзеркальцем.

– Енріке, – мовила вона. – Вже, мабуть, можна їхати.

Чоловік згодився. Вони зібрали речі, склали намет і повкидали все до машини.

Невдовзі джип від’їхав, здіймаючи хмари куряви. Місце, де був табір, стало безлюдним чи майже безлюдним, бо на вершині з-поза кущів вийшов якийсь вусань.

Хасінто тим часом ловив собі рибу з човна. Червоне сонце було вже на прузі.

Розділ XIX
ДІТИ СПЕРЕЧАЮТЬСЯ І…

– Та скільки тебе можна просити? – благала Аліна свого брата. – Не будь упертим.

– Ні, так робити не годиться, Аліно, – доводив Маркос, присівши на рюкзак. – По-моєму, це негарно.

Перед входом до ущелини Аліні спала на думку одна ідея: лишитися ночувати на узбережжі самим. Близнята відразу підтримали її. Лише Маркос був проти. Вони вже довго сперечалися, не доходячи згоди.

– Ми всі пообіцяємо, – сказав Пепе, – не виходити з намету без твого дозволу. Все буде гаразд.

– Можна послати голуба до Хосефи, – підказав Пако, – і сповістити її, що залишаємось самі й не будемо вночі виходити з намету. Щоранку відправлятимемо голуба, щоб вона не турбувалась. А коли Селестіно залагодить свої справи, то прийде сюди до нас.

– А якщо тато не прийде, – пообіцяла Аліна, – повернемось. Але залишімось тут сьогодні, будь ласка.

Маркосу, як і всім, не хотілося йти звідси. Але що скаже батько, коли дізнається, що вони залишились самі? З другого боку, у них був такий переконливий аргумент, що він сам не мав сили опиратись. Хасінто обіцяв узяти їх із собою ловити рибу, зрештою, показати гарні місця – приховані від стороннього ока чарівні куточки узбережжя.

Якщо вони зараз підуть, то втратять цю чудову і, можливо, єдину нагоду.

– Я не розумію, чого ти так затявся, – запально доводила Аліна. – Тато сам казав тобі, що покладається на нас, і майже давав згоду ще до того, як Артеміо зголосився приходити ночувати з нами. Таж ми й не самі – Хасінто вже наш друг. Чи не так?

– Так. То правда.

– Отже, братику, – провадила далі дівчинка, – тут немає ніякої небезпеки…

На ці слова Пепе опустив голову, бо згадав про археологів. Чи справді вони нічим не ризикують, залишаючись на узбережжі? І знову хлопчика охопили сумніви. Але чи ж може він допустити, щоб через ці його сумніви друзі відмовились від таких захоплюючих прогулянок? А якщо він помиляється, якщо то був просто якийсь невинний, невідомий йому інструмент? Ні, краще вже мовчати. А вранці можна знову навідатися до намету археологів, якщо вони не виїхали, і все з’ясувати. А тепер… Тепер він мовчатиме.

– Гаразд, – повагавшись, згодився нарешті Маркос. – Повертаймось. Але пообіцяйте мені, що ніхто не вийде з табору вночі. Згода?

– Так! – гукнули всі гуртом.

До дітей повернувся добрий настрій. Вони рушили назад, але, на пропозицію Маркоса, вирішили отаборитися в іншому місці. Намет у них невеликий, а спорядження займало багато місця, тож хлопчик запропонував стати біля Карликової печери. Якщо розчистити чагарник перед входом, то можна поскладати свої речі до грота. Тоді спати буде вільніше й зручніше.

Отож попрямували до скелі Корсара. Діставшись до обраного місця, завидна поставили намет.

– Обіцяйте, що ніхто не вийде вночі,– звернувся Маркос до Аліни й Пепе, які порядкували в новому таборі.

– Обіцяю, – промовив кожен з них.

Пако саме подався до джерела по воду, а його брат пішов йому назустріч. Перестрівши його на півдорозі, він узяв відро, щоб допомогти. Побачивши їх, Маркос звернувся до Пепе:

– Пако, обіцяй, що не вийдеш вночі з намету.

Пепе звик, що його часто плутають з братом, і вирішив пожартувати з товариша, як уже не раз робили близнята.

– Обіцяю, – серйозно сказав він, поставивши відро перед наметом.

Пако відвернувся, щоб не видно було, як він сміється, А Маркос звернувся до всіх:

– Скоро ніч. Ми вже попоїли, тож немає потреби розпалювати вогнище. Завтра пошукаємо хмизу і сухого листя. А зараз можна присвітити ліхтарем.

Діти спорядили голуба до Хосефи. В листі написали, що залишились ночувати самі і пообіцяли добре поводитись. Щойно Аліна випустила голуба, як на руку їй упала краплина води.

– Зараз піде дощ, – сказала вона.

Невдовзі справді почався дощ. Діти поквапились до намету. Мочіта, як завжди, тулилась до свого друга. Маркос увімкнув ліхтар.

– Таки добре, що ми зупинились тут! – сказав Пако, – Галявину на узліссі незабаром заллє, бо там низина, а ми тут залишимося сухісінькі.

Сидіти в затишку й слухати, як дощ лопотить по брезенту, було приємно. Намет упирався в Карликову печеру, тому вода не загрожувала залити долівку. Світло ліхтаря створювало домашній затишок.

– А що робили індіанці під час дощу? – спитала Аліна. І сама ж відповіла: – Ховалися в печерах, звичайно.

Їхні оселі теж добре захищали від дощу, – озвався Пепе.

– Але циклони руйнували їхні житла. Багато людей гинуло, – додав його брат. – Послухай, Пепе! Як сталося що на Кубі не лишилось індіанців?

– Через пошесті, що їх принесли з собою іспанці, та через свою волелюбність. Ось, скажімо, Гатуей підняв повстання, і його спалили на вогнищі.

– Що ж вони, не вміли воювати? – поцікавився Маркос.

– Ще й як! Гуама із своїм загоном нападав на іспанські поселення, потім зникав і знову нападав. Отак! Індіанці були хоробрі люди!

Злива вщухла. Маркос відкинув запону. Знадвору дихнуло п’янкими пахощами мокрої трави.

– Від цього повітря мені хочеться спати.

– Мені теж, Аліно, – озвався Пепе, позіхаючи.

Маркос сказав, що ніхто їх не змушує товктися допізна.

Тож діти вирішили вкладатися. Та Пепе запропонував випити по склянці молока, бо вони вже давненько їли. Він підняв запону, зайшов до Карликової печери й приніс кухлі та молоко. Діти підвечеряли.

– А тепер спати, – сонним голосом промовила Аліна.

Усі повкладалися. У наметі стало більше місця і можна було зручніше влаштуватись. Пако підійшов туди, де лежало цуценя.

– Забирайся, Мочіто! – наказав він. – Йди в той куток.

Але цуценя незворушно гризло собі червону палицю.

– Дай мені лягти, – гримнув на неї хлопчик і вирвав палицю, щоб викинути її геть. Але щось у ній привернуло його увагу. «Та тут якісь малюнки, хоча Мочіта не випускає її з зубів. Дивно…»

Пако замислився. Він підніс палицю до ліхтаря і пильно оглянув. Потім обережно поклав на землю.

– От, погляньте! – прошепотів він.

– Що таке?

Діти оточили хлопчика.

– Що сталося? – спитав Пепе.

– Річ у тому, що це… – промовив Пако, показуючи покусаний і погризений предмет, – кістка. Кістка, пофарбована в червоний колір!

Розділ XX
ПАКО В НЕБЕЗПЕЦІ

Цуценя, що примостилося біля Пако, нашорошило вуха й підняло голову. Було вже за північ. Діти любісінько спали. Пепе розповів їм на ніч, як індіанці розмальовували в червоний колір кістки, і пояснив, що означає ця нова знахідка Мочіти…

Після дощу повітря посвіжішало. Це відчувалося навіть у наметі. Спалося дуже добре. А втім, цуценя було чимось стривожене. Раптом воно стало на передні лапи й загарчало.

– Що таке? – кинувся спросоння Пако.

Мочіта знову загарчала й ступила до виходу з намету.

– Що сталося, Мочіто? – спитав Пако, остаточно прокинувшись.

Мочіта вийшла з намету й загубилася в темряві.

«Що змусило її вийти надвір?» – здивувався хлопчик.

Він і собі вийшов з намету. Подивився навкруги і не побачив нічого підозрілого. Ніч була така тиха й лагідна, як після дощу.

– Мочіто, – покликав він тихенько, щоб не розбудити решту дітей.

Цуценя підбігло до нього.

– Що з тобою, Мочіто? Чому ти вибігла?

Хлопчик саме нахилився до неї і не запам’ятав, де блимнуло світло. Але він бачив його! Він не мав сумніву. Це було таке саме світло, як і тієї ночі, коли він виходив з намету. Мочіта знову загарчала.

«Дивно», – подумав хлопчик.

Раптом світло спалахнуло ще раз.

Пако вже знав, що мандрівний вогник блукав над риб’ячими недоїдками. Але цього разу світло блимало на скелі Корсара. Проте якщо він розповість про це вранці друзям, то йому знову не повірять. Скажуть, що помилився.

Ні. Цього разу він і не подумає залишити цю загадку просто так. Треба піти на гору й з’ясувати, звідки береться те світло. Може, то ще один смітник. Та хай там що буде, а треба подивитись.

Хлопчик зайшов до намету, намацав черевики і, взувшись, схилився над братом.

– Пепе! Пепе! – покликав тихенько і поторгав його.

Пепе прокинувся.

– Що таке – озвався він.

– Я йду на скелю Корсара. Там блимає якийсь вогник. Хочу подивитись, що там.

– Але ж ми обіцяли не виходити вночі,– нагадав йому брат сонним голосом.

– Я не обіцяв. Хіба ти забув? Отож, якщо й вийду, то не порушу слова.

– Гаразд, – позіхнувши, сказав Пепе.

Лампу й ліхтарик Маркос поклав коло себе, в глибині намету, тому Пако вирішив їх не брати, щоб не розбудити нікого.

– Ходімо, Мочіто, – покликав він цуценя, і вони подалися.

Маленький серп місяця тьмяно мерехтів у височині. Пако був уже під горою, але зупинився й постояв. Коли очі звикли до темряви, рушив угору.

Було слизько. Він не раз падав, піднімався, але йшов далі. Мочіта нечутно бігла за ним. На півдорозі до вершини хлопчик вирішив зачекати, поки знову з’явиться світло. Невдовзі на вершині гори блимнуло.

«Більше схоже на ліхтар, – подумав Пако. – Отже, це Хасінто. Збирається ловити раків? Але навіщо тоді він його вмикає й вимикає?»

Хлопчик рушив далі. Раз він спіткнувся й подряпав коліно. До вершини було вже недалеко.

– Ш-ш-ш-ш-ш, Мочіто, – прошепотів він на вухо цуценяті, і воно принишкло.

Тепер лишалося визначити, де той ліхтар, і з’ясувати, хто подає сигнали. Почекав. Минуло кілька хвилин – світло не з’являлось.

«Що таке? – подумав хлопчик. – Невже не повториться?»

Як на Пако – ніч була досить тиха. Вимушене очікування повернуло його думки до того, над чим треба було замислитись раніше. Якщо то Хасінто вмикав ліхтар, то навіщо він це робив? Певне, не для того, щоб світити собі під ноги, бо світив тільки спалахами. А якщо це не Хасінто?.. То хто?

Нарешті Пако усе збагнув. Ліхтарем, звичайно ж, подають якісь сигнали. І дуже підозріло, що це робиться вночі, крадькома.

«Не треба було діяти самому», – подумав хлопчик.

Він нараз усвідомив, на яку небезпеку наражався. Усе говорило про те, що той невідомий – ворог. А як він спіймає Пако? Цілком імовірно, що тут криється щось серйозне. У такому разі хіба випустять його змовники зі своїх рук? Авжеж ні. А що вони з ним зроблять?

Хлопчикові стало моторошно.

«Треба йти назад», – подумав він.

Пако вже випростався, коли Мочіта раптом загарчала. Хлопчик знову нагнувся. Невже неподалік хтось є? Він напружено вслухався у тишу. Та чути було тільки цвіркунів і звичні нічні звуки.

«Треба повертатись, бо якщо мене спіймають…» – Він аж здригнувся на таку думку.

Пако повільно рушив, пригинаючись і роззираючись довкола. Мочіта бігла поруч, плутаючись під ногами. Хлопчик крався від куща до куща, уникаючи відкритого місця. Кожен горбочок, брила чи кущик ставали йому в пригоді по дорозі до табору. Він обережно спускався з гори.

«Коли прийду в табір, розбуджу всіх, – вирішив він. – Піду через ті кущі».

Він пішов до чагарника, що виднівся попереду.

Мочіта зненацька люто загавкала. Пако зупинився, нажаханий. Кущ ворушився і наближався до нього. Зі страху він хотів тікати, але чиясь рука схопила його за плече. Хлопчик розгубився, відчувши на собі цупкі пальці. Спробував випручатись, але чоловік стиснув його плече ще дужче.

– Пустіть мене! – закричав Пако, силкуючись вирватися.

– Замовкни! – гарикнув чоловік і заломив йому руку за спину.

Пако стало страшно – то був голос не Хасінто. Та за мить, як не дивно, страх минув. А натомість виникло невтримне бажання звільнитись. Він рвучко обернувся. У цю мить Мочіта вкусила чоловіка за ногу. Той скрикнув від болю. У слабкому місячному світлі хлопчик розгледів нападника. Він був у капелюсі й мав великі вуса.

Чоловік вилаявся і дригнув ногою.

Мочіта відлетіла убік і заскавучала.

– Мочіто! – стривожено вигукнув Пако і спересердя копнув незнайомця ногою в коліно.

Чоловік з несподіванки похитнувся. Хлопчик висмикнув руку і ось-ось утік би, та чоловік вхопив Пако за ногу і повалив на землю. Він насів на хлопчика і притиснув йому Дужою рукою потилицю.

– Рятуйте! Рятуйте! – встиг крикнути Пако, перш ніж йому затулили рота.