Текст книги "Таємниця піратських печер"

Автор книги: Рудольфе Валеро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 7 страниц)

Розділ V ЛАШТУВАННЯ

Наступного ранку сяяло сонце. Діти прокинулись рано і вже посідали снідати.

– Після сніданку, – оголосив Маркос, тримаючи в руці бутерброд, – сходимо до крамниці й купимо якихось консервів та всякої всячини.

– Консерви? Навіщо ці консерви? – заперечив Пепе. – От якби там, на узбережжі, жити, як індіанці, і їсти те саме, що й вони!

– А що ж вони їли? – спитала його Аліна.

Пепе навіть снідати кинув. Побут і звичаї аборигенів були його пристрастю. Він стільки читав і сперечався про це зі своїми товаришами по археологічному гуртку, що не міг втриматись від спокуси поділитися з друзями своїми знаннями.

Отож почав розповідати, що індіанці їли ігуан1, та помітивши, як друзі скривились, перейшов до такої вишуканої страви, як печеня з фламінго – цього птаха з яскраво-червоним оперенням. Індіанці якнайближче підкрадалися до нього водою, ховаючи голову у видовбаний гарбуз, і зненацька хапали його.

Вони їли також черепашаче м’ясо, що дуже добре на смак. А ловили черепах на рибу-причепу, до якої чіпляли довгий мотузок. Коли вона помічала черепаху, то прилипала до неї, а індіанці витягали її потім за мотузок на берег.

– Але де взяти ту рибу-причепу? – почав Пако.

Та Пепе його перебив:

– Ми могли б їсти хутії [3]3
  Хутії – тварини з родини гризунів, схожі на щура.


[Закрыть]. Індіанці ловили їх з допомогою німих собак.

– Але ж у нас немає німого собаки, – здвигнула плечима Аліна. – Мочіта для цього не згодиться, бо вона гавкає.

Щоб покласти край суперечці, Маркос запропонував проголосувати, хто згоден на консерви. І сам підняв руку. Пако та Аліна приєднались до нього, а Пепе демонстративно склав руки.

– Гаразд. Купимо консерви, – підкорився більшості хлопчик. Він підвівся і з кумедною зневагою кинув: – Ви нічого не тямите в археології.

Діставшись до нового торговельного центру, вони зайшли до продовольчої крамниці. Набравши харчів, £тали в невелику чергу до каси. Підготовка до походу збуджувала їх. На саму лиш думку про це Пако відчував, як схвильовано б’ється серце в грудях. Йому не терпілося опинитись на узбережжі, а тут – стій у черзі!

– Слухайте, – сказав він. – А як прийдемо туди, що робити будемо?

– Ну, влаштуємось… роздивимось, що до чого, а там побачимо, – відповів Маркос, підходячи вже до касира, який привітно усміхнувся до дітей Селестіно.

– Та ні, ні,– не відставав Пако і, нахилившись до товариша, сказав йому довірливо: – Я про… інше. Як ми будемо шукати на узбережжі скарб?

Маркос сердито насупився й зиркнув на нього, щоб той замовк. Хлопчик не помітив, як усмішка сповзла з обличчя касира і він споважнів. Та це тривало лише мить. За хвилину він знову взявся до роботи і, переглядаючи покупки, удавано байдуже спитав:

– У вас гості, Маркосе?

– Так, це наші друзі. Збираються провести тут кілька днів, – відповів хлопчик і познайомив його з близнятами.

– То ви вже показали їм Гуанабай?

– Авжеж, – сказала Аліна. – А сьогодні ми рушаємо до моря.

– А-а! То ви зібрались на пляж?

– Ні-ні, просто на узбережжя, – відповіла дівчинка.

Чоловік схилив голову. Здавалося, він задумався над тим, що сказала Аліна. Потім узяв гроші, які йому простяг Маркос, затримав їх на якусь мить у руці і обернувся до дітей.

– А чого б вам не піти на пляж? Там краще купатися, – сказав він, клацаючи на апараті, і додав з дружньою пересторогою – Окрім того, кажуть, що на узбережжі не зовсім безпечно.

– Не зовсім безпечно? – перепитав Маркос.

– Так. Я хочу сказати… Ви знаєте Хасінто? Йому подобається кривдити дітей, які туди навідуються… І блукає тільки ночами. На пляжі все-таки набагато краще.

Діти розгублено мовчали. Та Аліна безтурботно здвигнула плечима:

– З нами йде мій тато.

І до дітей знову повернувся добрий настрій.

– Ну, коли так… – промовив Антоніо з удаваною полегкістю і дав їм здачу. – А повернетесь, певне, пізно?

– Та ні! Ми там заночуємо, – відказав Маркос. І вже від дверей кивнув касирові головою на прощання.

– Щасти вам, – сказав чоловік.

Але тільки-но діти повернулись до нього спиною, його обличчя знову спохмурніло. Він провів їх занепокоєним поглядом, поки вони не зникли з очей у кінці коридора.

По дорозі назад Пако, якого розбирала цікавість, спитав:

– Маркосе, а хто такий цей Хасінто?

Хлопчик розказав своїм друзям усе, що знав про того чоловіка. З дитинства він чув, що божевільний Хасінто живе самотньо на узбережжі і наганяє страху на непроханих гостей.

Навколо нього завжди було щось таємниче. Але хай їх це не турбує – він не чув, що Хасінто був причетний до скарбу.

– Якби він ного знайшов, – зробив висновок Маркос – у селищі довідались би про це.

– А може й ні,– засумнівалась Аліна. – Якщо він несповна розуму, то хто знає – може, й приховав його як слід?

Коли вони зайшли до квартири, Селестіно складав посеред вітальні речі до двох рюкзаків. Діти заходилися допомагати йому, і через кілька хвилин експедиція була готова. Хосефа попрощалася з ними на порозі. Маркос узяв один рюкзак, Селестіно – другий, і вони вирушили до садиби Мануеля.

Окрім Мочіти, там вони мали забрати двох поштових голубів, щоб уже сьогодні сповістити Мануеля, як вони влаштувались, а він переказав би Хосефі, бо збирався цього вечора до селища на збори свого кооперативу. Це була остання справа, яку їм треба було залагодити.

Їхня нечисленна експедиція нарешті була в дорозі. Попереду на дітей чекало багато цікавого: купання в морі, археологічні відкриття, ночівля на узбережжі, печери… А найголовніше, про що ані на мить не забували всі четверо, – це скарб. Чи знайдуть вони скарб у Піратських печерах?

Розділ VI
НАРЕШТІ УЗБЕРЕЖЖЯ!

Через дві години вони були вже неподалік від своєї мети. Спочатку йшли стежкою, що геть поросла бур’янами, а потім, коли вона зовсім загубилась, довелося продиратися крізь чагарники. Проте Селестіно, добрий знавець цих місць, упевнено вів дітей уперед.

Та ось нарешті дісталися до маленького гірського плато і зупинились на перепочинок. Вище, метрів за сто, тяглась ущелина між двома горами.

– Це Берегова Брама, – сказав Селестіно. – Нею ми вийдемо до моря.

За кілька хвилин вони опинились у довгій ущелині між гір. Попереду блакитно мерехтіло море. Йти захаращеною камінням ущелиною було важко. Та коли вона скінчилась, перед ними відкрився чудовий краєвид.

– Погляньте! Як тут гарно! – захоплено вигукнула Аліна.

Перед ними простягалося вкрите пагорбами, чагарниками, плавнями й соснами узбережжя. А ще – море: широке, блакитне, могутнє, прекрасне і ясне, як безхмарне небо.

Вони стояли на природному спостережному пункті, звідки було видно величезний обшир суші, обмежений праворуч і ліворуч далекими горами.

– Це єдиний вихід до моря, Ніно? – спитав Пако, який притримував Мочіту, щоб вона не виривалася вперед.

– Майже єдиний, хлопче, бо є й інший шлях, там, праворуч, – показав Селестіно, – між отією горою і морем. Але це надто далеко від селища, і треба робити великий гак. Там можна проїхати на джипі.

Діти подивилися у той бік, куди показував Селестіно. Безлюдний і прекрасний краєвид тішив око. Заради цього варто було здолати важкий шлях.

– А де ми станемо табором? – роззирався Пепе в пошуках зручного місця.

Усім до вподоби припала галявина між соснами, що здалася їм сухою, чистою і тінистою. Була вона на півдорозі між берегом і струмком. А Аліна любила запах живиці.

– Гайда вниз! – вигукнув Пако і рушив схилом гори.

За півгодини вже нап’яли намет. Діти перевдяглися для купання. Вони саме допомагали Селестіно розкласти вогнище, щоб приготувати їжу, коли з-поміж сосен вибігла Мочіта, а за нею – Пепе, підперезаний червоною Аліниною хустиною.

– Це моя земля, – виголосив він удавано грубим голосом. – Я касік [4]4
  Касік – індіанський вождь.


[Закрыть]Гуанабаю. Бачите мій пояс?

– Ура! Ура! – заплескала в долоні Аліна і почала стрибати навколо Пепе. – Я теж хочу бути касіком.

– Жінка не може бути касіком, Аліно. А ось я можу, але мені ще потрібне намисто із зубів акули… і ще одна річ.

– Яка саме? – поцікавився його брат.

– Татуювання на тілі.

– О! Так! – заплескала знову Аліна. – І я себе розмалюю. Я буду «касікою».

– Ні,– заперечив хлопчик. – Тільки чоловіки…

– Так! – підвищила голос Аліна. – Я буду «касікою»! Я розмалюю себе! Хочеш ти цього чи не хочеш!

– Та годі вам сперечатися, – втрутився Маркос, усміхаючись, і вказав до моря: – Нумо, наввипередки!

Зчинивши великий галас, діти помчали до берега. Селестіно лишився в таборі готувати сніданок. На узліссі у Пепе спала хустина, і йому довелося зупинитись, щоб підняти її. Коли він нарешті добіг до Індіанської бухти, товариші почали кепкувати з нього.

– «Касік» програв, – вигукнула Аліна. – Він слабак.

Вода була тепла й прозора, і дітям захотілось помірятися силами в плаванні. Пако виявився неабияким плавцем: весь час був першим. Вони пустували, бризкаючйсь водою. Точилися справжні морські баталії.

– Здаюсь, – загукав Пепе, коли на нього напали всі гуртом. – Здаюсь, бо…

– Дивіться! – перебив його Маркос. – Он там, у кущах…

– Що там? – запитав Пепе. – Нічого не бачу.

– Я теж, – прошепотіла Аліна.

– Там хтось є,– запевнив хлопчик. – Гілки загойдались.

Діти прикипіли очима до берега, вичікуючи. Жодного звіра вони не помітили. Отже, якщо чагарник ворушився, то це була людина. Але хто? Може, за ними хтось стежить:

– Дивіться! – вигукнув цього разу Пако. – Там знову заворушилось.

– Піду погляну, хто там, – сказав Маркос і без зайвих вагань поплив до берега. Він вийшов з води й заглибився в нетрі.

На якусь мить діти розгубились, та потім, ніби змовившись, кинулись за товаришем.

– Маркосе! Маркосе! – покликала Аліна, продираючись крізь хащі.

– Я тут.

Вони зійшлися на галявині, де висока трава була прим’ята.

– Ось погляньте, – показав Маркос на трохи витолочене місце.

На вологій землі було видно сліди босих ніг.

– Сліди людини, – сказав Пепе. – Досить великі. Має бути хтось високий.

Аліна притулилась до брата.

– Може, це той божевільний, про якого говорив касир Антоніо? – спитала вона.

«Хасінто» – промайнуло в кожного. Звичайно, це був Хасінто – той старий, що блукає берегом і лякає людей. Їх бентежило, що за ними спостерігає той волоцюга.

Аліні стало моторошно. Водночас її розбирала цікавість, де живе той чоловік і де тримає своє майно. Звісно, якщо воно в нього є. Припущення, що Хасінто давно знайшов скарб, викликало в Аліни Острах. Маркос теж непокоївся.

– Я не люблю, коли за мною підглядають, – виголосив він. – І хто знає, може, він і досі тут.

Усі роззирнулися навкруги. Берег був спокійний.

– Діти! – долинув здалеку хрипкий від натуги голос Селестіно. – Ідіть їсти.

Це їм було більше до вподоби, ніж відчувати на собі очі якогось дивака. За Маркосом вони попрямували до табору і невдовзі вже обідали. Навіть Мочіті подали їжу на металевій тарілці.

– Ну що, Пепе, ти хотів жити, як індіанець, – нагадала насмішкувато Аліна, – а зараз ласуєш консервами.

– Це не моя вина. Я залюбки їв би те, що вони. Наприклад, папуг, черепах, смачних морських корів або м’ясо… як його? Кобо! [5]5
  Кобо – різновид слимака.


[Закрыть]Так, кобо. Крім того, з їхнього панцира робили ложки та інші речі.

– А хліб? – спитав Маркос.

– У них не було хліба, але…

– Та ні, я питаю не про їхній хліб, а про наш. Де він подівся?

– А, згадав, Маркосе! – зрадів Пепе. – У індіанців не було хліба, вони пекли коржі з маніоки. Це робилося так…

– Пепе не хоче десерту, – у Аліни в очах заграли бісики. – Йому солодко від консервів.

– Якщо нема нічого іншого, то давай, – сказав юний археолог. – А індіанці, щоб ти знала, їли гуайяву, ананаси та всякі інші фрукти.

Після десерту помили в морі посуд, сполоснули водою з джерела зуби і посідали на галявині.

– Не можу й поворухнутись – так наївся, – признався Селестіно. – Полежу трохи на травичці, а тоді, якщо хочете, можемо сходити до печер.

– Ура! – вигукнув Пепе, який давно цього чекав. – Може, знайдемо індіанське поселення.

– Або скарб, – сказав Пако й підморгнув Аліні.

Дівчинка пропустила жарт повз вуха. У глибині душі вона не вірила, що скарб у печерах. Після вранішнього випадку на морі Аліна майже не сумнівалась: скарб здобув Хасінто. Треба тільки з’ясувати, де саме він його ховає.

– А де живе Хасінто? – спитала вона.

– Не знаю, Аліно, – відповів батько. – Кажуть, де йому заманеться.

Дівчинка нахилилась, узяла камінець і з, досади пожбурила його якнайдалі. Потім лягла горілиць у траву.

Тим часом неподалік хтось зачаївся між соснами і пильнував за кожним рухом дітей, кожним жестом. Невідомий прислухався до розмови. Його дуже зацікавили останні слова Аліни. Невідомий спостерігав.

Розділ VII
ПІРАТСЬКІ ПЕЧЕРИ

– Ось ми й прийшли, – вдоволено сказав Маркос. – Нумо, на пошуки!

Гурт рушив довкола бескиду Корсара, і Аліна натрапила на печеру завглибшки не більше метра, яку вони нарекли Карликовою. Тоді дісталися до вузенької тераси, що тяглась від скелі до берега. Вкритий чагарниками схил обривався так круто, що годі було розгледіти, де ті печери.

Маркос запропонував розійтися і спробувати шукати поодинці. Спереду озвався Пепе.

– Тут якась печера! – показав він на скелясту стіну.

Дітлахи підняли голови і справді побачили трохи вище від того місця, де зупинилась Аліна, щось схоже на вхід до грота, напівзакритого виступом.

– Гайда туди, – кинув Селестіно і подерся крутосхилом угору.

Пако прикинув, що не зможе взяти з собою Мочіту, тому вирішив залишити її внизу. Цуценя плигнуло на камінь і загавкало на них, але вгору лізти не зважилось. Слідом за Селестіно спритно вибрався на виступ Маркос. Близнята видерлись самі, Аліні ж допомогли брат і батько.

Коли вони вступили до печери, чоловік, що крався за ними від самого табору, вигулькнув з чагарника, де він ховався, і наблизився до скелі. Мочіта, побачивши його почала задкувати й гарчати.

– Геть! Геть! – прикрикнув він і спробував відігнати цуценя.

Він був худорлявий і високим зростом. Крізь його пошарпаний одяг видно було смагляву шкіру, що задубіла за багато років самотнього й невлаштованого життя. З-під драного капелюха на плечі спадали сиві пасма волосся. Це робило ще довшим його змарніле обличчя з неспокійними й настороженими очима.

Дивний чолов’яга видряпався до входу в печеру і на мить зазирнув туди. Потім підвів очі до вершини скелі. Повагавшивсь, спустився скелястим схилом і подався геть.

Тим часом у печері Аліна нетямилась од захвату. Це ж перша справжня печера, до якої вони забрались. Печера, яка, можливо, була притулком піратів. Тут міг бути скарб.

Вона йшла за батьком і уважно оглядала кожен куточок, який освітлював ліхтарик, сподіваючись знайти якусь старовинну монету чи іншу ознаку перебування тут піратів у давні часи.

Раптом Селестіно вигукнув:

– Гей, товариство! Дивіться, яка краса!

Коли діти підійшли, то побачили, що далі вузенький коридор розширювався і утворював немовби велику височенну кімнату. В світлі ліхтарика замерехтіли незліченні крапельки води, що всіяли темне склепіння, справляючи дивовижне враження.

– Це буде Зоряна печера, – виголосив зачарований Пепе, задивившись угору.

Діти вирішили трохи обдивитись. На чолі з Селестіно почали обхід, намагаючись з допомогою лише променя ліхтарика знайти щось цікаве.

Вони видивлялися, наскільки давало змогу слабке світло, наштовхуючись іноді одне на одного, але пошуки були марні.

– Ні, хлопці, без великого ліхтаря тут не обійтись, – сказав Селестіно і провів променем світла по стінах печери. Востаннє поглянувши навкруги, вони рушили назад.

Пако йшов замислений. Як же шукати скарб? Тут украй потрібне добре освітлення, щоб вільно ходити по бугристій поверхні гротів. Тільки в такому разі можна знайти якийсь слід чи прикмету, щоб зорієнтуватись і визначити, де копати. Але ж у них немає ані лопат, ані кайл… Ні, вже в першій печері все виявилось не таким простим, як вони собі міркували в селищі.

Хлопчик усвідомлював труднощі, але не тому він підупав духом. Треба було все добре обміркувати. Бо скарб… треба знайти.

Та щастя їм не усміхнулось. Оглянули ще дві печери: Холодну і Довгу, але без наслідків. Та й вечір надходив. Коли вони вийшли назовні, сонце заходило, ковзаючи з хмари на хмару.,

– Треба б оглянути ще якусь печеру, – сказав Маркос. – Ходімте.

Ватага рушила на пошуки. Тим часом у своїй новій схованці на вершині скелі Корсара чоловік, що підглядав за ними, витяг з потертої кишені сорочки предмет, схожий, на маленьку картонку. Якийсь час він тримав його в руці й роздивлявся. Потім обережно вихилився і далі пильнував за дітьми.

Цього разу першовідкривачем був Пако.

– Я знайшов величезну печеру! – вигукнув він.

Друзі підійшли до нього й на власні очі побачили широкий отвір. Це мала бути велика печера.

Чоловік у криївці занепокоївся. Він ще раз глянув на те, що дістав з кишені, і знову прикипів очима до дітей.

Експедиція у грот почалася: цього разу з Мочітою. Селестіно ліхтарика не вмикав, бо в печеру проникало сонячне світло. Діти порушили вглиб. Вони сподівалися бачити великий склеп, де пірати, можливо, закопали здобич.

Але що далі вони просувалися вперед, то більше розчаровувались. Печера що далі, то більше звужувалась, аж поки Селестіно вже не міг іти на повен зріст. Він увімкнув ліхтарик і впевнився, що стеля знижувалась і йти далі не варто. Але діти хотіли дійти до кінця. Маркос попросив у батька ліхтарика. Вони дісталися до місця, де посуватися можна було хіба що рачки.

– Цю печеру назвемо Лійкою, – сказала Аліна. – Бо саме на неї вона схожа.

– Далі, мабуть, іти не варто, – сказав Маркос і зупинився. – Вона все вужчає. За кілька метрів стеля й долівка зійдуться.

Але Мочіта й не подумала повертати назад. Вона пішла вперед і зникла в темряві.

– Мочіто! – гукнув Пако їй услід.

Цуценя не послухалось, почало люто гавкати, і його гавкіт підсилювався відлунням печери. Маркос спрямував ліхтарик на звук. Там, у глибині, серед мороку, який світло не могло повністю розвіяти, цуценя неспокійно крутилося й гавкало.

– Мабуть, вона зустріла якусь істоту, – висловила здогад Аліна.

– Павука, – припустив Пепе, – а може, кажана.

Гавкання ставало глухішим. Пако, стривожений, як і Селестіно, поведінкою Мочіти, зробив ще одну спробу.

– Мочіто! – крикнув він суворо.

І це подіяло. Мочіта підняла голову і, трохи повагавшись, вернулась назад. Хлопчик узяв її на руки і погладив.

– Чого ти гавкала? – прошепотів їй на вухо.

У відповідь Мочіта сховала голову попід хлопчикову руку. Пако здивувався й поглянув у глиб печери, але нічого не побачив.

«Дуже дивно, – подумав він. – Мочіта ніколи не гавкає без причини. Там щось має бути. Що б то?»

Коли всі вийшли з печери, хлопчик усе ще міркував над цим.

Червоне коло сонця занурювалось у море, ось-ось смеркне. Селестіно та діти рушили до табору.

Тим часом незнайомець залишив схованку на вершині скелі Корсара і поквапливо подався геть.

Розділ VIII
МАНДРІВНИЙ ВОГНИК ТА ІНШЕ

За жартами та оповідками в таборі, при світлі вогнища, де голоси губилися в гомоні сосон та співі цвіркунів, вечір проминув непомітно.

Діти вже відправили голуба з листом до Хосефи, в якому описали їй усю тутешню красу і як тут добре.

Десь опівночі Селестіно зайшов до намету і виніс джутову торбу та ліхтар.

– Хто хоче ловити раків, – сказав він, – гайда зі мною.

Пако взяв ліхтар, Маркос – торбу, і вони рушили через перелісок до берега. Настрій у Пепе був піднесений.

– Будемо ловити раків, як індіанці,– сказав він.

– Як-то? – спитала Аліна.

– Дуже просто. Треба засліпити рака, а потім в торбу його. Саме так робили індіанці-

Біля моря діти не мали ані хвилини спочинку. Було стільки раків, що не встигали вони витягти одного, як з’являвся другий. За годину торба була майже повна. Цього улову мало вистачити на снідання.

– Повертаймося, – запропонував Селестіно. Усі погодились, бо потомилися й хотіли спати.

Назад вони йшли берегом, аж поки дісталися до сосняка, посеред якого був табір. Селестіно з ліхтарем заглибився в перелісок разом з Аліною. Пако, перш ніж увійти в сосняк, поглянув праворуч. Те, що він побачив, змусило його зупинитися і завмерти.

– Що де там?

Маркос і Пепе, кинувши туди погляд, теж зацікавились. Понад землею швидко пересувався якийсь маленький вогник. На думку не спадало жодного логічного пояснення: хто це робив і для чого. Здавалося, вогник існував сам по собі.

Вони покликали Селестіно та Аліну.

– Не схоже на ліхтарик, – сказав Маркос. – Якось дивно воно рухається.

– Може, це Хасінто? – спитав Пепе і подивився на своїх товаришів.

Йому ніхто не відповів. Проте всі подумали про того чоловіка. Світло рухалось цілком довільно. Тон, хто це робив, або мав якусь незрозумілу мету, або ж був несповна розуму. Селестіно, вийшовши з сосняка, поглянув на світло і засміявся.

– І це вас здивувало? – спитав він.

– Так, тату. А ти знаєш, що це?

– Авжеж, Аліно. Мандрівний вогник, – пояснив Селестіно й повернув до табору. – Такі вогники виникають там, де щось гниє. Лікар із селища так казав. Там може бути болото або кладовище. Якщо хочете – завтра подивимось.

– Але без нас, – сказав Маркос. – Ми з Пепе підемо ловити рибу. Якщо пощастить, принесемо щось мамі.

У таборі всі відразу повкладалися спати, бо дуже стомились. Вхід до намету завісили сіткою від москітів. Діти були вдоволені експедицією і чудовою нагодою провести ніч у наметі.

«Завтра з’ясуємо, що то за світло, – подумала Аліна. – Цей мандрівний вогник – найцікавіше з усього, що ми сьогодні бачили». Аде дівчинка не знала, що на них чекали ще більші несподіванки.

Маркос опустив брезентову заслону так, щоб свіже повітря проникало через сітку. Денна втома, морське повітря і плескіт хвиль об скелі, що долинав до них, як шелест, зробили своє: невдовзі Селестіно й діти поснули. Усі, крім Пако. Він ніяк не міг заснути. Йому було жарко, і він намагався не ворушитись.

«Це просто неможливо, – подумав хлопчик. – Треба пройтись».

Він обережно переліз через Маркоса, відхилив сітку і опинився надворі.

Високо на небосхилі сяяв місяць. Ніч була прохолодна. Сюрчали цвіркуни. За кілька кроків усе губилося в темряві. Пако розім’яв затерплі руки й ноги, не відходячи від намету. Щоб не боліли в’язи, покрутив головою справа наліво, потім зверху вниз.

І тут він побачив світло. Воно з’явилося над наметом і зникло. Був тільки спалах, такий миттєвий, що Пако, коли знову стало томно, засумнівався, чи справді він його бачив.

Після розминки й морського повітря, що проникало поміж сосон, його почало хилити до сну, Хлопчик уже подумав був, що то оптичний обман – наслідок утоми, – як побачив його знову на тому самому місці.

– Мандрівний вогник, – прошепотів він, і його голос якось дивно пролунав у мертвій тиші.

«Тепер він має з’явитись в іншому місці й рухатись, немов великий світляк», – подумав хлопчик і почекав ще трохи.

За мить новий спалах прорізав морок.

«Не зрушив з місця, – сказав Пако сам до себе і позіхнув. – Уранці побачимо, що там таке. Може, це піратське кладовище. Якщо пощастить – знайдемо скарб».

Тихенько, щоб нікого не розбудити, він вліз до намету й ліг.

«Завтра дізнаємось, що то за світло», – вирішив хлопчик і, подумки будуючи плани, заснув.

Таємниче шепотіли сосни, та місяць сяяв у височині.

Минуло трохи часу. Пако спав. Але сон його був неспокійний. Йому наснилося, що він заблукав у печері, де шукав Мочіту, і не міг знайти виходу. Уві сні він штовхнув ліктем Маркоса.

Той прокинувся і не зразу зрозумів, де він.

«Як пахнуть сосни і яке чудове повітря!» – подумав хлопчик і повернувся на бік, щоб спати далі. Крізь сітку було видно непорушні тіні високих дерев. А в гомоні сосон до нього долинав лагідний шепіт хвиль. Десь далеко почувся звук, схожий на людський голос, а потім якийсь невиразний шум. Маркос зібгав удвоє ковдру, що правила йому за подушку, поклав на неї голову і заплющив очі.

«Голос?» – раптом усвідомив він.

Так. Він чув голос. Спершу хлопчик не надав цьому значення. Та за мить де й сон подівся. Невже там хтось є?

Хлопчик завмер, вичікуючи. Напружено прислухався. Не почув нічого незвичного й усміхнувся з полегшеним. «То був Хасінто», – подумав він.

Але з цього відразу випливало логічне питання, яке нову його занепокоїло: з ким він розмовляв?

Маркос довго шукав пояснення і зрештою махнув рукою. «Просто той чоловік несповна розуму. Він балакає сам із собою», – переконував себе хлопчик.

Проте напруження на спадало. Він дослухався до кожного звуку, який йому здавався підозрілим, і вдивлявся в юрок, у чорні сосни. Місяць зник, і стало темно. Це його тривожило ще дужче.

Та невдовзі повиднішало. Тим часом чоловік, голос котрого чув Маркос, віддалявся, трохи припадаючи на носу. Він щось говорив своєму супутникові.

А Маркос спав, знеможений сном.