Текст книги "Таємниця піратських печер"

Автор книги: Рудольфе Валеро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 7 страниц)

Розділ XXI
МАРКОС ІДЕ НА ПОШУКИ

– Що таке? – кинувся зі сну Маркос.

Він сів і безтямно вдивлявся в темряву, що панувала в наметі. Спросоння хлопчик забув, де він. Але за мить згадав і стривожився. Міг би присягтися, що його розбудили якісь крики. Хтось кликав на допомогу. Тоді він увімкнув ліхтар. Біля нього спала Аліна, трохи далі близнята. Але… Маркос переліз через Пепе і впевнився – Пако зник.

– Пепе! Пепе! – покликав він стривожено.

Хлопчик прокинувся. З голосу Маркоса він зрозумів, що сталося щось надзвичайне.

– Що? Що трапилось? – спитав він.

– Де Пако?

– Що там таке? – сонно спитала Аліна.

– Пако немає,– відповів Маркос, взуваючись. Він вирішив не казати, що чув якісь крики, щоб не налякати товаришів.

– Він вийшов, – винувато пояснив Пепе. – Сказав мені, що бачив, як на скелі Корсара блимало якесь світло, і хоче подивитись, що то.

– Але ж він обіцяв не виходити з намету!

– Він не обіцяв. Ти нас сплутав, і вийшло так, що то я пообіцяв двічі.

– Все одно негарно зробили. Лишайтеся тут, а я піду його шукати.

– Зажди, Маркосе! – гукнув Пепе і метнувся з намету за ним. – Я тобі щось скажу.

– Що таке? Кажи швидше, – кинув Маркос, невдоволений затримкою.

– Коли я був у таборі археологів, то мені здалося… У наметі була коробка а в ній… пістолет… великий пістолет.

– Пістолет? – занепокоївся Маркос.

– Так. Але я не дуже певний цього, тому досі й не казав нічого. Проте хочу, щоб ти знав.

Маркос замислився на хвильку. Потім кивнув Пепе, щоб той увійшов до намету.

– Щоб ніхто з вас не виходив, – застеріг він. – Хоч би там що. – І пішов.

Маркосу здавалося, що крики долинали десь згори, можливо, зі скелі Корсара. Туди й подався. А в чагарнику, що оточував гору, хтось був. Він бачив, як пішов хлопчик, вийшов зі схованки і підійшов до намету.

– Що там? – злякалася Аліна, почувши шерехи.

– Хто тут ходить? – спитав Пепе, переборюючи страх.

– Це я, – пролунав знайомий голос, і на порозі з’явився Хасінто. – Я бачив, як вийшов Маркос. Щось сталося?

– Пако десь пішов і досі не повернувся. Він бачив якесь світло і захотів дізнатися, що то.

– Непевна якась ніч, – підтвердив старий і сів.

– Хасінто, а як ви взнали, що ми лишились на узбережжі?

– Я бачив з човна, як ви поверталися, дочко. Тож я шукав вас і знайшов ось тут.

– А навіщо ви шукали нас?

– Не хотів кидати вас напризволяще. Цієї ночі я чув якісь підозрілі звуки. Тому краще, щоб з вами був я. Тут, на узбережжі, діється щось дивне. І ніхто не знає, що саме. Іноді чуються голоси і блимає світло. Тут стає небезпечно. Дуже небезпечно.

Маркос оббіг вершину гори, яку тьмяно освітлював місяць. Був певний – з Пако щось трапилось. Тому волів обходитись без ліхтаря, щоб не виказати й себе.

Слова Пепе приголомшили його. Археологам для їхньої роботи зброя не потрібна. Це ясно. Далі: Пако подався з’ясувати, хто це запалює й гасить світло. На горі гнилі для мандрівних вогників не було. Отже, те світло подавала людина.

На узбережжі, окрім них, був тільки Хасінто та археологи. Діти цілковито довіряли старому. А от архео ^логи… Щоразу казали, що вже від’їжджають, а потім повертались. Та ще й отой випадок з ящиками. Ящики безслідно зникли. Тепер Маркос питав себе: чи справді то були археологічні знахідки? Адже після появи Пепе вони не знайшли нічого. То чи справжні вони археологи?

Хлопчик знову подумки повернувся до світла. Світло хтось вмикав і вимикав. Навіщо? Це могли бути тільки сигнали. Отже, тут є сигнальник. А кому можуть сигналізувати з берега, як не якомусь судну, ворожому судну? Ірма та Енріке – шпигуни і щось приймали з-за кордону або передавали туди.

Маркос також пригадав, що Пако бачив на ящиках прокладки з поліетилену. Це, певне, для того, щоб зробити їх водонепроникними. Але що там могло бути? Важко уявити. В усякому разі йшлось про щось незаконне і небезпечне.

Мабуть, Пако побачив спалахи, піднявся поглянути, і його спіймали. Маркос обережно просувався далі. Місцевість здавалась безлюдною, але ж він був певний, що крики долинали звідси. Виходило, що гору покинули незадовго до його приходу. Хлопчик вирішив зупинитись на вершині і звідти оглянути усе навкруги.

Нікого. Але ось чиїсь кроки. Хтось ішов. Він сховався за кущем. Невідомий ішов на нього. За мить тінь побільшала і наблизилась до його схованки. Хлопчик напружився, серце в нього калатало. Та він переборов страх, бо заради свого друга був готовий на все.

Коли незнайомець опинився поруч, Маркос спружинив ногами і плигнув на нього. Той ступив два кроки назад і раптово нагнувся. Хлопчик перелетів через його спину і, падаючи, відчув, як йому перехоплюють руку. Маркос опинився на землі, коліно чоловіка вперлося йому в груди так, що годі було й поворухнутися. Зненацька праворуч спалахнув ліхтар, і промінь ударив прямо в очі.

– Це ти? – пролунав жіночий голос.

Маркос його впізнав. Це був голос Ірми.

Розділ XXII
ПОЛОНЕНІ!

Тим часом у наметі Хасінто морочився з ліхтарем.

– Він ледь блимає,– сказав старий.

– Сходи до «крамниці», пошукай батарейки, – попросила Аліна близнюка. Вона мала на увазі Карликову печеру.

Хлопчик підійшов до задньої запони і проник до маленького грота. Далі все сталося блискавично. Почулися кроки.

– Це Маркос і Пако! – зраділа Аліна. Запона, що закривала вхід до намету, рвучко відхилилась.

Спалахнув промінь ліхтарика і пробіг по обличчях Хасінто та Аліни. На якусь мить освітилось лице непроханого гостя. Щоку його перерізав шрам. Аліна аж зойкнула з переляку.

– Замовкни! – наказав їй чоловік і ступив до намету.

Друга постать стала на виході. Спалахнув ще один ліхтарик.

– Якщо поворухнешся, я тебе пристрелю, – сказав чоловік зі шрамом до Хасінто. Нажахана Аліна помітила, що в лівій руці він тримав пістолет. – Хто ще є з вами?

Аліна притулилась до Хасінто. Хто такі ці люди, що вдерлися до намету? Чому вони погрожують їм зброєю?

Дівчинка та старий злякались і розгубились, бо не розуміли, що відбувається. Відчували тільки, що нічого доброго чекати не доводиться. Такі люди здатні на все.

Пепе, що закляк як укопаний з несподіванки, чув усе з Карликової печери. Він уже хотів був кинутись назад, коли до нього долинув Алінин голос:

– Н-немає більше нікого. Я с-сама з Хасінто, – і повторила, схлипуючи, щоб Пепе її зрозумів – 3 нами більше нікого немає.

Хлопчик стримався. Першим його бажанням було заступитися за Аліну. Але краще залишитися на волі, щоб покликати допомогу. Тому він зачаївся.

– А решта? – спитав чоловік. – Хіба вас не четверо? Одного ми зловили. Де ще двоє?

Кого схопили бандити? Пако чи Маркоса?

Аліна тільки здвигнула плечима.

– Гаразд, ви підете з нами, – наказав той, зі шрамом. – І без вибриків! Чув, старий? Виходьте! – і обернувся до того, що стояв на вході:– Наглядай за ними, Спруте, бо ці шмаркачі можуть повідомити міліцію.

Хасінто й дівчинка вийшли з намету. У Спрута теж був у руці пістолет. Перший, що був, мабуть, за ватажка, вийшов за ними.

– Ідіть, – сказав він. – І швидше.

– А як же ті двоє, що зникли, Капітане? – спитав Спрут, прямуючи кам’янистою стежкою.

– Хай благають бога, щоб не зустрітися з нами, бо…

Аліна заплакала. Хто вони, ці люди? Чого хочуть?

Чому вони озброєні? Отак несподівано вони ускочили в халепу.

Хасінто взяв її за руку і потис, щоб підбадьорити. Бо що він міг вдіяти під пістолетом.

– Ти що, віриш у бога, Капітане? – спитав жартома Спрут.

– Я не вірю навіть у диявола. Ти це добре знаєш. Навіть у диявола.

Розділ XXIII
ВЕЛИКА ПОМИЛКА

– Послухай, – сказав Енріке, не відпускаючи Маркоса. – Ти кажеш, що Пако пропав. Ми постараємось знайти його. Розумієш?

Маркос їм не вірив. Він чув, як ного друг кликав на допомогу. Отже Пако потрапив до рук Ірми та Енріке або їхніх спільників. Хлопчик уже не сумнівався: «археологи» вдали, як завжди, що від’їжджають, а самі вештаються по скелі Корсара і сигналять шпигунським суднам.

– Поводитимеш себе добре, якщо ми тебе відпустимо? Обіцяєш? – спитала Ірма. – Віриш нам?

Маркос не міг зрозуміти, навіщо їм його відпускати. Мабуть, вони щось задумали: приспати їхню пильність і затримати в наметі, доки не зроблять свою справу. Або щось подібне. Але в них нічого не вийде. Він постарається зірвати плани цих лиходіїв.

– Так, – збрехав хлопчик.

Чоловік відпустив його.

– Ти пробач, що я швиргонув тебе додолу. Я не знав, що це ти на мене кинувся, – сказав Енріке і звернувся до Ірми – Виклич Пітірре.

Жінка взяла до рук портативну рацію, що висіла в неї на плечі. Увімкнула її.

«Їм не вдасться поговорити з судном, – сказав до себе хлопчик. – Принаймні поки я можу перешкодити».

Енріке вгадав його намір і спробував запобігти цьому, але хлопчик щосили торохнув ногою по апарату. Передавач вилетів з Ірминих рук і брязнув об каміння: ясно, що ради йому вже не даси.

Нічого більше Маркос не встиг. Чоловік ухопив його за ноги і смикнув до себе. Хлопчик упав долілиць, а Енріке насів на нього зверху. Його руки просунулись у Маркоса попід пахвами і замкнулись на потилиці.

– Слухай мене, – сказав Енріке тихо, але рішуче, – Твій батько воював за революцію у Сьєррі, побував в окопах і ладен віддати за Кубу своє життя. Ти його син і мислиш так само, як і він.

– А ви… – почав хлопчик з ненавистю.

– Рація не діє,– перебила Ірма.

Чоловік промовчав, а Маркос зловтішно усміхнувся.

– Присвіти сюди, – попрохав Енріке.

Жінка піднесла ліхтар і ввімкнула його над самою землею. Швидким порухом чоловік висмикнув одну руку, завів її назад і витяг щось із кишені штанів. Хлопчик спробував поворухнутись.

– Спокійно, – буркнув Енріке і, притиснувши його до землі однією рукою, другою розгорнув перед ним якусь книжечку. – Читай отут, – сказав він, коли Ірма присвітила.

Маркос відчув себе несосвітенним дурнем, коли второпав, що йому показують. Документ засвідчував, що Енріке є співробітником держбезпеки. Усе стало ясно. Від самого початку вони помилялись, а зараз він вчинив велику дурницю: розтрощив передавач.

– Вибачте мені,– зніяковів він. – Я просто дурень.

Енріке відпустив його і випростався. Хлопчик сів.

– Коли ми побачили ваші сигнали, – сказав Маркос – то подумали, що…

– Сигнали? – перепитала жінка. – Ми не подавали ніяких сигналів.

– Що за сигнали ти бачив? – спитав чоловік.

Маркос розгубився. Якщо Хасінто – просто собі старе луб’я, а Ірма та Енріке теж не сигналізували, то хто ж їх подавав? Невже ще хтось був на узбережжі, окрім них? Що ж діється насправді?

Він розповів контррозвідникам про останні події.

– Цієї ночі «вони» тут, і, напевне, Пако потрапив до їхніх рук, – сказав Енріке, вислухавши хлопчика. – А найгірше те, що ми не маємо зв’язку і не можемо викликати підмогу.

– Це через мене, це все я… – засмутився Маркос. І тут згадав. – Я знаю, як передати повідомлення, – оголосив він.

– Як?

– Ми взяли у Мануеля голуба. Це поштовий голуб.

– Мануєль – це брат Селестіно? – спитала Ірма. Хлопчик підтвердив. – Йому можна вірити. Він сповістить Пітірре.

– Ми напишемо, де його знайти. Люди в нього напоготові.

– А мій дядько знає того Пітірре?

– І ти теж, – запевнив Енріке. – Пітірре – це Антоніо, касир з торговельного центру.

– Антоніо? – перепитав хлопчик, дедалі більше дивуючись.

– Так, – підтвердив чоловік. – Він очолює бійців, які почнуть діяти за нашою командою, – і звернувся до жінки – Дай-но мені твого записника і олівця.

Енріке вирвав аркуш і начеркав кілька коротких фраз. Потім склав папірець удвоє і передав Маркосу:

– Іди і негайно випусти голуба. Від цього залежить уся операція. А самі чекайте в наметі. Домовились?

– А ви що робитимете? – спитав хлопчик, збираючись іти.

– Підемо шукати Пако, – відповів Енріке. – Напевне, він у дуже поганому товаристві. Ходімо, Ірмо! А ти поквапся.

Маркос хутко подався вниз. Ось і табір. Він спокійнісінько ступив до намету і на когось наткнувся. Обоє попадали додолу.

Маркос миттю відкотивсь убік.

– Хто це? – спитав.

– Маркос? Це я – Пепе.

– Що сталося? Де всі інші?

Пепе увімкнув ліхтар і розповів, що трапилось.

– Не можна гаяти часу, – вирішив Маркос.

Він підняв запону, зайшов до Карликової печери і виніс клітку. Вийняв голуба і прив’язав йому до лапки записку. Потім став на порозі й випустив птаха.

– Лети швиденько, – сказав йому услід і обернувся До товариша – Ходімо шукати решту,

Раптом щось зашаруділо. Пепе відразу вимкнув ліхтар. Невідомий вже був коло намету. Друзі принишкли. Шерех ближчав. Ось він почувся біля самого входу. Пепе різко увімкнув світло. Промінь вихопив з мороку маленьке створіння.

То була Мочіта!

Вона заскавучала, бо мала поранену лапу, й почала лащитись до Пепе. Він узяв її на руки й пригорнув до себе.

– Що тобі зробили? – співчутливо прошепотів він їй на вухо. – А Пако? Де Пако?

Розділ XXIV
ПІРАТИ

Вони вже дісталися до печер, коли Аліна раптом спіткнулася і впала.

– Вставай, дівчисько! – шарпнув її за руку Капітан – У нас обмаль часу.

– Не чіпай її,– заступився Хасінто.

У відповідь Спрут навідліг ударив старого по голові ручкою пістолета. Той аж заточився.

– Не бийте його, – заплакала Аліна і обійняла Хасінто.

– Облиш, Спруте. Нам тільки сліз бракувало, – буркнув Капітан і покликав – Невмирако!

– Я тут, – озвався голос, і з мороку вигулькнули дві постаті.

Коли вони наблизились до гурту, дівчинка впізнала Пако. Його припровадив сюди худорлявий чолов’яга з гачкуватим носом на похмурому обличчі.

– Пако! – зраділа Аліна і гаряче стиснула йому руку.

– Де подівся Вусань? – спитав Капітан.

– Подався шукати якогось транспорту, – відповів Невмирака. – Казав, що його схованки викрили. Тепер треба переправляти вантаж.

Капітан потер шрам на щоці.

– Якщо він не з’явиться через три хвилини, – йдемо без нього. Поки ми тут клеїмо дурня, нас усіх можуть накрити.

– Вусань каже, що йому на п’яти наступає держбезпека і якщо наступного разу йому не заплатять удвічі більше, – нічого не буде, – доніс Капітанові Невмирака.

– І цей бовдур думає, що буде наступний раз? – розлютився Капітан, тицьнувши в бік Хасінто та дітей. – А що робити з ними? Вбити? Це його вина, що не помітив на узбережжі дітлашню. Хіба він не тямить, що гешефт на цьому скінчиться?

– Цим людям потрібна вибухівка, Капітане. А мені потрібні гроші за доставку.

– А я хочу жити. Отак. Сходи до човна і поглянь, чи не повернувся Вусань.

– Гаразд, – погодився Невмирака і кинув на ходу – Але знай, що без грошей не проживеш, – і зник у мороці.

– А ви, – сказав Капітан, – станьте до цієї скелі. І ні з місця.

Діти чули всю розмову. Жахливо! Вони потрапили до рук контрреволюціонерів. Тепер вони зрозуміли, що було в ящиках. Ці сучасні пірати доправляли в країну вибухівку, а археологи, напевне, – їхні спільники. Це вороги їхніх батьків, товаришів, їх самих, вороги народу. Це змовники, які хочуть задушити революцію.

Час минав. Пако, Хасінто та Аліна були в пастці. Перед ними стовбичив Спрут з ліхтарем – тепер вимкнутим – в одній руці і з пістолетом – у другій. Обіч нього на брилі сидів Капітан.

– Слухай, Спруте, – сказав він. – Мені пригадалося, як ми захопили в полон рибалок з «Гавйоти» і тримали їх на острівці. А один був такий затятий, що довелося його…

Хасінто тримався рукою за голову, а Аліна тулилась до нього. Пако глянув на бідолашного старого і перелякану дівчинку. Просто нестерпне видовище. А тут ще ці двоє негідників вихваляються своїми «подвигами». Пако так розлютився, що втратив самовладання і вигукнув, геть забувши про страх:

– Бандити! Ви бандити!

– Що? Що це з негреням? – посміхнувся Спрут трохи цинічно, але більше з подивом.

– Контри! – обізвав їх знову хлопчик.

Спрут розгублено глянув на Капітана, а потім обернувся до Пако.

– Так, – погодився він і ступив на крок уперед. – Я ненавиджу комуністів. Я мав підпільну рулетку і торгував контрабандними сигаретами і парфумами. Жив як у бога за пазухою. А комуністи у мене все забрали. Тому я їх ненавиджу.

Пако, вдоволений тим, що зачепив за живе нікчему, не змовчав.

– Революція правильно зробила, – відказав він. – Несправедливо, коли більшість животіє у злиднях, а купка багатіїв розкошує.

– Я жив добре, а злидні мене не обходили, – цинічно відказав Спрут. – Ось людина, якій не треба було заробляти на хліб. Чи не так, Капітане?

– То правда, Спруте. Я ніколи не був таким злидарем, як ти, – відповів той. – Моя родина мала гроші. Тому я й здобув освіту і тепер поганяю тобою.

– Так, Капітане, – догідливо згодився дебелий контрреволюціонер. – Отож я й кажу. Бо в нас одна мета. Ми боремось, щоб повалити комуністів.

– Ви це робите, бо вам платять, – вихопилось у хлопчика. Він сказав і злякався за свої слова.

– А ви що хотіли? Щоб ми це робили задарма? – розлютився Спрут І замахнувся на хлопчика.

Пако відступив і приготувався оборонятись. Але Капітан підійшов і стримав другого бандита.

– Не дурш, Спруте! Облиш цих розумників, нам треба йти, – промовив він, люто зиркнувши на дітей. – Вусаня досі нема. А я не хочу потрапити до рук безпеки.

– Що сталося? – озвався чийсь хрипкий голос.

Розділ XXV
ПОДІЯ ЗА ПОДІЄЮ

Усі обернулись на голос. Це повернувся Невмирака, а з ним – ще один чоловік. Хоч було й темно, Пако впізнав вусатого.

– Послухайте, – сказав нервово Невмирака. – Треба негайно розвантажитись. На узбережжі стоїть якийсь джип. Я щойно проходив повз машину. Уявляєте, хто то може бути? Отож мусимо поспішати.

– Зажди, – сказав Капітан. – Я поквитаюся з цим хлопчиськом. Спруте, візьми негреня і вкинь його до першої-ліпшої печери. Побачимо, чи не помре він там від страху. А ти, Невмирако, сторожи старого й дівча. Ми з Вусанем самі перенесемо вантаж. Ходімо!

Вусань і Капітан зникли в темряві. Спрут шарпнув Пако за руку.

– Ходімо, – сказав він і зловісно посміхнувся. – Там, у печері, ти не зможеш побачити навіть самого себе, – і повів його, підштовхуючи, перед собою.

Аліна та Хасінто залишились під наглядом бандита з гачкуватим носом.

– Спокійно, старий, – тихо застеріг Невмирака. – Спрут врізав тобі з одного боку, а я можу додати для симетрії з другого, – і показав свого пістолета.

Аліна затремтіла і стиснула руку свого друга, немов благаючи, щоб він поводився розважливо. Дівчинка дуже боялась. Навкруги – анікогісінько. Зоряна печера, куди повели Пако, була трохи далі, у непроглядному мороці. А перед ними двома стовбичив озброєний негідник.

– Що ви збираєтесь робити? – спитав Хасінто. – Це ж діти.

– Те, чого вони заслуговують. Хай не стромляють носа в чужі справи, – розпочав чолов’яга з похмурим обличчям. – Отож…

Усе сталося карколомно швидко. Дівчинка помітила якусь тінь за спиною бандита. Невмирака, мабуть, почув шерхіт і обернувся. Перед ним, розвівши руки, стояла якась жінка. Він підняв пістолет і вже збирався натиснути спусковий гачок. Але не встиг.

Швидким порухом Ірма обхопила його зап’ястя, а ребром другої руки різко вдарила по шиї. По тому ступила крок уперед і наддала коліном чоловікові в живіт. Застогнавши, Невмирака випустив пістолет і впав непритомний на каміння. Усе сталося так блискавично, що Аліна навіть не встигла злякатись.

З темряви виступив Енріке.

– Ви підете з Ірмою, – сказав він і підняв зброю з землі.– А я спробую визволити Пако.

Хасінто та дівчинка ще не оговтались від того, що сталось на їхніх очах, проте підкорились.

Енріке рушив уперед попід кам’яною стіною. Обережно пройшов кілька метрів. Він намагався пригадати, яка відстань до Зоряної печери, аж раптом наступив на якийсь камінь і спіткнувся.

– Невмирако! – озвався Спрут. Промінь ліхтаря прорізав темряву і натрапив на Енріке.

Розвідник завмер у яскравому снопі світла. Стріляти він не міг, щоб не поранити Пако. І тут він помітив виступ, за яким можна було сховатись.

Але він трохи спізнився.

Перша куля влучила йому в руку. Друга ляснула в скелю, коли він уже встиг сховатись.

– Капітане! – заволав Спрут.

– Аліно! – стривожено відгукнувся в печері Пако. Він наблизився до виходу.

Його стороні десь зник. Хлопчик ступив кілька кроків. І тут над ним нависла тінь.

– Ти куди? – промовив Капітан, і його рука опустилась на хлопчикове плече. – 'Ходімо. Допоможеш нам ушитись.

А за кілька метрів над їхніми головами у скелях зачаїлись Маркос і другий близнюк. Почувши слова Капітана, Пепе не міг стриматись. Він випростався й гукнув:

– Відпусти мого брата, негіднику!

Спрут спрямував промінь ліхтаря на голос і освітив хлопчика.

– Утік! – здивувався він, сплутавши Пепе з його братом. – Мабуть, печера має другий вихід.

– Відпусти його! – повторив Пепе.

– Ось я тобі відпущу зараз – промовив Спрут І навів на хлопчика зброю.

Маркос шарпнув до себе товариша і пригнув йому голову.

– Ходімо шукати пістолет Енріке, ^;– сказав він.

Капітан вхопив за руку свого спільника.

– Ти збожеволів, – визвірився він. – Подивись-но: негреня тут. А то друге. Нам треба квапитись.

І вони кинулись кам’янистою стежкою. Пако вони потягли з собою. Спрут спіткнувся і впав. Подряпав руки й ноги об каміння, бо намагався вберегти ліхтар. Потім підвівся і, вилаявшись, побіг далі. Діставшись до човна, вони турнули туди хлопчика, відштовхнули суденце від берега і вскочили самі.

– А Вусань? – спитав Спрут.

– Він накивав п’ятами після першого ж пострілу. Він розумніший за всіх нас. Облиш весла й увімкни мотор.

– Нас почують.

– Ну то й що, бовдуре? Мам треба тікати. Якщо ці люди сповістять прикордонників, то ми пропали, – сказав Капітан і обернувся до Пако – Тільки ти можеш врятувати нас. Твоє життя – за наші.