Текст книги "Сліди СС"
Автор книги: Ростислав Самбук
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 28 страниц)
– Пане комісар, – запитав з ледь прихованою іронією, – випадково не цей… як його… – клацнув пальцями, – лабеліст?
– Ні, – відповів Бонне, не озираючись. – Ні, шановний інспекторе, я не колекціоную наклейки і взагалі нічого не колекціоную, але звик з повагою ставитися до чужих дивацтв, бо волію мати справу з диваками. Вони завжди дають криміналістові значно більше, ніж люди, які нічим не захоплюються. Дивака я бачу на від стані – і його портрет, і його звички, і, якщо хочете його спосіб мислення. А що ще потрібно криміналістові?
Виголосивши цю довгу тираду, Бонне зістрибнув Ь стільця, зиркнув на Барца з докором, буцімто дивувався з його нецікавості.
Та інспектор не здався.
– Про що ж розповіли вам наклейки?
Бонне розвів руками:
– Важко сказати, інспекторе, я ніколи не роблю поспішних висновків.
– Але ваш досвід, міг би бути корисний для слідства.
– Ну що ви, інспекторе, ви провели все бездоганно, і ваша версія, що Ціммер розкрив тайник і зник разом із спільниками, заслуговує на увагу.
– Іншої не може бути! – самовпевнено заявив інспектор.
– Е-е… завжди щось буває… – почав комісар, та замовк, наче сам обірвав себе. – У мене нема підстав висувати щось інше.
– Чи можна допустити на місце пригоди журналістів?
– Так, ми вже поїдемо. Чи у вас інша думка, інспекторе Кноль?
Кноль не заперечував. Вони проштовхалися крізь журналістське юрмисько і сіли в машину. Бонне з цікавістю дивився, як інспектор Барц розмовляв із газетярами. Нарешті поліцейські відчинили двері, й репортери, штовхаючись і віддавлюючи один одному ноги, кинулися в приміщення.
– Їдьмо, Кноль, – попросив інспектора Бонне, – мені потрібно проконсультуватись з експертами.
– Я знав, що ви щось знайшли. – Кноль рвонув машину. – Коли не секрет?..
– Ну, які ж можуть бути від вас секрети? Я майже впевнений, що Ціммера вбито.
Кноль інстинктивно загальмував.
– І ви не перебільшуєте?
– Я сказав «майже», – пояснив Бонне. – Остаточно ми вирішимо це, коли спіймаємо злочинців чи знайдемо труп бібліотекаря.
– Але на чому грунтується ваша підозра?
– Усі кажуть, що Георг Ціммер був педантичний і акуратний. Так воно і є. Якщо б ви зазирнули в каталог наклейок, остаточно б переконалися в цьому. Отже, у бібліотекаря був «пунктик», якому він присвятив півжиття. Один з найкращих лабелістів світу! Іноді такі речі цінуються більше, ніж золото. Припустимо навіть, що старий знайшов тайник. Чи була в нього потреба розкривати його і тікати, не підготувавшись? Маю на увазі, що така людина, як Ціммер, тікаючи, насамперед прихопила б з собою колекцію.
– Але обставини могли скластися так, що спільники Ціммера поспішали. Зважте, вивезти за кордон чи реалізувати тут півтонни золота – справа не проста.
– Я чекав цього заперечення, – задоволено мовив Бонне, – і сам заперечував собі. Справді, Ціммер міг поспішати, він схопив гроші, документи, встиг кинути до валізи частину своєї колекції. Можна припустити, що бібліотекар так і зробив – інспектор Барц має рацію, – але є одна деталь, яка заперечує всю цю версію. Рекомендую вам, Кноль, вивчати вдачу диваків. Я передивився каталог Ціммера і звірив записи з тим, що залишилось. І ви знаєте, чого не взяв з собою старий дивак? Справді, так міг вчинити тільки дивак. Ціммер залишив найціннішу частину своєї колекції, до речі, вона лежала на верхній поличці, а прихопив з собою чомусь наклейки, що не мають у каталозі помітки «рідкісний екземпляр».
Інспектор лише знизав плечима.
– Ви дали нам сьогодні предметний урок криміналістики, – відповів. – Але для чого вам експерти?
– Ви помітили, що злочинці старанно замітали сліди?
– Так.
– Зробити це в напівтемному коридорі важко. На одній з приступок я найшов сліди крові і шматочок шкіри з волоссям. Начебто людина вдарилася головою об приступку. А над сходами в щілині поміж камінням от що… – Бонне розгорнув перед інспектором клаптик паперу.
– Розтрощене скло?
– Наскільки я розумію, залишки окулярів. Мені необхідно проконсультуватися з експертом-окулістом. Можливо, що окуляри належали злочинцеві. Ми встановимо діоптрію скла, а далі…
– А далі – що бог дасть?
– Саме так. Відвезіть мене до лабораторії, а самі з інспектором Барцом попрацюйте над зв'язками Ціммера. З ким він зустрічався останнім часом? Шварц згадував якийсь ресторан «Райський куточок». Розпитайте там.
– Можете покластися на мене, пане комісар…
Експерту-окулісту не знадобилося багато часу, аби встановити, що окуляри належали людині, яка не може обійтися без них – втрата мало не вісімдесяти відсотків зору. Вже до кінця дня поліція встановила нагляд над усіма оптичними магазинами й майстернями в Зальцбурзі та навколо міста. До того ж Кноль і Барц дізналися від офіціантки «Райського куточка», що її постійний клієнт гер Ціммер останніми днями двічі зустрічався в ресторані з людиною в окулярах. Дівчина виявилася спостережливою, і Бонне одержав навіть словесний портрет можливого злочинця: чоловік років сорока п'яти, низький на. зріст, лисий, ніс кирпатий, обличчя кругле. Носить опуклі окуляри в роговій оправі.
А ще через день в одному з оптичних магазинів придбав точно такі ж окуляри, як і завбачав окуліст, власник приватної школи з селища Альт-Аусзее Вольфганг Хетель. Колишній штурмбанфюрер СС Вольфганг Хетель не так давно звільнений з тюрми, де відбував покарання за військові злочини.
Офіціантка «Райського куточка», якій показали його фото, впізнала відвідувача ресторану, котрий зустрічався з Георгом Ціммером.
* * *
Дубровський ходив, по кімнаті, заклавши руки за спину, а Бонне лежав на дивані й стежив за ним хитрими очима.
– Ви нагадуєте мені тигра в клітці, – нарешті порушив мовчання комісар. – Але від ваших емоцій нічого не залежить, і справа не зрушиться. Все повинно йти своїм ходом, існують правила гри, і навряд чи є потреба відступати од них.
Сергій зупинився біля дивана.
– Я впевнений, – мовив якомога серйозніше, – що в цій справі не обійшлося без Ангеля й Грейта. Я також певен, що зараз вони в Альт-Аусзее, і варто зробити наліт на будинок Хетеля, як усі вони попадуть до ваших рук. Ну, подумайте: Хетель живе тут ось уже два роки. Коли б він раніше мав відомості про тайник, то давно б розкрив його чи принаймні намагався це зробити. Є лише один варіант – до нього прибули люди, котрі знали про скарб, і Хетель допоміг їм розкрити тайник. Ці люди – посланці Штайнбауера, Ангель і Грейт. Хіба це не ясно, Люсьєн?
Бонне ліниво потягнувся.
– Коли б я писав репортаж, – зауважив єхидно, – ця версія надихнула б мене на дві-три чудових сторінки. Та в якому ідіотському становищі опинимось ми, якщо в Хетеля нікого нема?
– Але ж він убив Ціммера!
– Хто це вам сказав? – удавано здивувався Бонне.
– Як хто? Ви.
– Я лише припускаю, що Хетель – можливий убивця. Але, на жаль, ще не можу довести цього.
– А розбиті окуляри і його підозрілі зустрічі з бібліотекарем?
– Окуляри – це ще_не доказ. Факт слідства, передбачення, коли хочете, та не доказ. Можливо, їх загубила інша людина. Сам Хетель міг це зробити – адже ми встановили, що він відвідував книгосховище.
– Формалістика, – зневажливо махнув рукою Дубровський.
– Не формалістика, а закон. Зрештою, – Бонне раптом сів на дивані, сунувши ноги в м'які пантофлі, – коли б я і мав докази злочину Хетеля, не поспішав би. Я також гадаю, що без Ангеля тут не обійшлося. Тепла компанія колишніх есесівців – інші руки навряд чи дотягнулися б до їхніх скарбів… Та добре, коли Ангель і Грейт ховаються в Хетеля. А якщо ні? Ми беремо Хетеля, а його люди попереджають інших злочинців. Вени дякують нам за поспішливість і зникають у невідомому напрямку. Та ще й сміються з поліцейських тюхтіїв. Я вже не кажу про золото, яке також благополучно щезає разом із ними.
– У вас залізна логіка, Люсьєн, – відступив Дубровський, – але ж почуваєш себе останнім дурнем, знаючи, що злочинці розкошую і ь на волі поруч з тобою,
– Це у вас від незвички. – Бонне почав взуватися. – Я щойно з Альт-Аусзее. Гарне містечко в передгір'ї. Крихка мрія мого дитинства. Маленький будиночок з садочком, квіти, багато квітів, які цвітуть з ранньої весни аж до морозів. І я з лопатою, вирощую огірки чи щось інше – шампіньйони. Коли вийду на пенсію, неодмінно відшукаю містечко, схоже на Альт-Аусзее. Зелені схили, гарна вода і прозоре гірське небо…
– Ну, і що в Альт-Аусзее? – перебив Дубровський нетерпеливо.
– Порядок, – підморгнув комісар, – повний порядок. Там Кноль, а де Кноль, не може бути нічого, крім порядку. Всі входи і виходи будинку Хетеля блоковано і за самим власником школи встановлено негласний нагляд. За Кожним його кроком стежить Кноль, а цей інспектор, кажу вам без перебільшень, має голову на плечах і лише випадково ще не став комісаром.
* * *
Кнолю снилося золото.
Маленькі злитки, завбільшки з кулак, розростались у кругляччя, перетворювалися на валуни; Кноль блукав поміж них, намагався підняти, та грубезні валуни не давалися, він хотів відколупнути від них хоча б шматочок, та не було навіть складаного ножа, і інспектор у безсилій люті дряпав жовту блискучу поверхню валунів, намагався навіть укусити, лизав, відчуваючи в роті незвичайно приємний присмак. Цей кошмар мучив Кноля до ранку. Валуни раптом витяглися у стовпи, точно, як телеграфні, й інспектор чомусь ліз на них, зривався і знову ліз, наче на пласкому зрізі стовпа його чекала винагорода…
Прокинувся на світанку. Голова боліла, і в роті було сухо. Випив теплуватої води з графина й ще довго лежав під ковдрою, заплющивши очі. Хотілося плакати від жалю до самого себе – тридцять чотири роки вже за плечима, а чого досяг? Як був жалюгідна комаха, так і залишився нею – задрипаний інспектор поліції – він, Петер Кноль, котрий відчував себе на голову вищим за самого начальника віденського поліцейського управління. Але в нього не було зв'язків і його систематично обходили по службі: навіть ті, що вчилися в нього, вже були або комісари, або займали значні посади в міністерстві внутрішніх справ. Вони зневажливо вітались із Кнолем, хоча одної Кнолевої голови вистачило б на десяток цих чиновників. Вони мали розкішні автомобілі й дачі, а його платні вистачало лише на скромну двокімнатну квартиру і обіди в ресторані середньої руки.
Кноль ненавидів їх, ненавидів і зневажав, це іноді проривалося і не могло не пройти непоміченим повз зіркі очі начальства – воно, використовуючи службову ретельність інспектора, все ж обходило його при черговій вакансії. Зрештою, Кноль пережив би це – знав, що рано чи пізно неодмінно стане комісаром, а там – кілька успішних справ, газетна реклама, і біс його зна, чим усе це закінчиться, – та з ним трапилося те, що трапляється навіть з поліцейськими інспекторами: Кноль закохався.
Гертруда співала в ресторані, де Кноль обідав. Вона була тоненька і смаглява, носила низько декольтовані сукні. Співала грудним голосом, підтанцьовуючи стрункими ніжками, взутими у відкриті черевички.
Кноль задивився на неї, Гертруда помітила це і, кілька разів зиркнувши на нього, навіть посміхнулася і помахала рукою. В перерві вона запитала в метра, який це дивак витріщився на неї, і, дізнавшись, що інспектор Інтерполу, задумалась. Їй уже набридло нестійке життя з короткочасними любовними зв'язками, бруднуватим номером у мебльованих кімнатах, щовечірніми коктейлями у сумнівних компаніях – хотілося чогось постійного, а інспектор мав гарну зовнішність, був молодим, і йому ще могла посміхнутися доля.
Гертруда не здивувалася, побачивши, що інспектор чекає на неї біля ресторану. Іншого, який би сподобався їй значно менше, ніж Кноль, вона того ж вечора пустила б до себе в ліжко, та з інспектором розпрощалася біля дому, лише потиснувши йому руку, і він був певен, що Гертруда – одна з небагатьох ресторанних співачок, які зберегли цнотливість.
Вони вже зустрічалися два місяці, а Гертруда досі думала, чи варто виходити заміж за Кноля – при ближчому розгляді цього питання з'явилися нерозв'язні проблеми, зокрема порівняно невеличка платня інспектора поліції. Гертруда уявляла своє майбутнє імпозантнішим: комфортабельна квартира, норкова шубка і хоча б «опель-рекорд»…
Кноль догадувався, в чому справа, але що він міг вдіяти?
Зараз, лежачи під ковдрою і занурившись обличчям у подушку, інспектор намагався уявити Гертруду, та бачив лише її очі – зеленкуваті, лукаві, очі, які весь час мінялися, дражнили його і притягували.
Кноль рішуче скинув ковдру і пішов умиватися. Зосереджено чистив зуби й довго тер шию і обличчя. Вийшов на вулицю, постояв трохи на розі. Поруч опецьок у світлому костюмі піднімав залізну штору кафе. Кноль поспитав, чи є в нього телефон і, дочекавшись, поки хазяїн зник у кухні, набрав номер.
– Покличте, будь ласка, пана Вольфганга Хетеля, – попросив. – Хто говорить? Це не має значення… – Чекаючи, обтер спітніле обличчя. – Гер Хетель? З вами говорить інспектор поліції Кноль. Що ж ви замовкли, гер Хетель? Я думаю, вам цікаво буде побалакати зі мною. Так, так… порозмовляти… Чекаю на вас у кафе. Як називається ця вулиця? Ну, напроти готелю «Ам зее», ви повинні знати… Тільки не робіть дурниць, гер Хетель, попереджаю, ви і ваші колеги, так, так, ваші колеги, оточені. І ми стежимо за кожним вашим кроком. Десять хвилин вам вистачить? Чудово, мене це влаштовує.
Кноль сів так, щоб бачити всю вулицю, яка вела до школи Хетеля. Від школи три-чотири хвилини ходу, але ж зараз у них переполох. Він точно знав, що вся компанія зібралась у Хетелевому будинку. Все почалося з учорашньої розмови з господарем магазинчика напроти школи. Кноль сказав йому, що вивчає торговельну кон'юнктуру в маленьких містах – хоче сам відкрити десь магазинчик, і цим привернув до себе серце балакучого товстуна. Той довго скаржився на застій у торгівлі й вередливість клієнтів. Взяти хоча б власника школи гера Хетеля. Завжди пив коньяк і звичайний німецький шнапс, а тепер давай йому віскі і навіть джин. Добре, що того дня він їздив до Зальцбурга і встиг до вечора привезти ящик цих напоїв, але хіба, так роблять. Він уже більше десяти років вивчає смаки своїх клієнтів і майже точно знає, коли й що вони купуватимуть. В Альт-Аусзее ніхто ніколи не пив джину, і раптом таке. І не одну чи дві пляшки, а давай відразу пів-ящика. Він міг би подумати, що гер Хетель збожеволів, але ж така поважна, респектабельна людина!
– А може, у нього планується бенкет чи скоро якесь сімейне свято? – запитав інспектор.
– Я знаю дні іменин усіх моїх клієнтів, – зверхньо відповів товстун. – І приблизно уявляю собі, що вони замовлятимуть.
– Але ж ви не знаєте, коли й до кого приїдуть гості, – заперечив Кноль. – Я впевнений, що в цього… як його… Хетеля зараз хтось гостює.
– Я сам так вважав, – відмахнувся товстун, – тиждень тому навіть бачив, як гер Хетель привіз якихось двох чужаків. Увечері я саме вимкнув світло і збирався зачиняти магазин: він привіз їх у своєму «опелі». Вранці я запитав гера Хетеля, чи не потрібно чогось його гостям, а він сказав, що вони вже поїхали.
– Так, – погодився Кноль, – яке кому діло, хто і що п'є. Аби пилося й купувалося! До речі, – поцікавився наче між іншим, – гер Хетель сам замовляв спиртне?
– Він посилав шофера до Зальцбурга, – пояснив товстун, – гер Хетель знає, що в мене нема джину. Та й звідки йому бути? – спалахнув раптом. – Але шофер побачив, що я їду в місто, і попросив мене. А сам, – підморгнув, – до якоїсь фройляйн. Цьому шоферові пальця в рота не клади – справжній жеребець!
Кноль подумав, як гарно мати справу з базіками. Хетель – розумний, передбачив навіть дрібниці, та ось що таке – мати лінивого слугу і балакучого крамаря напроти….
«Але ж вони могли накивати п'ятами після розкриття тайника, – прийшла думка, – і зараз у Хетеля нікого нема».
Кноль просидів у товстуна весь вечір, купив пляшку коньяку, і вони випили її вдвох. Весь вечір інспектор стежив за вікнами Хетелевого будинку.
– Гер Хетель одружений? – поцікавився в крамаря між двома чарками.
– Його, – довірливо нахилився до Кноля товстун, – лише недавно випустили з тюрми… розумієте, СС… Ще не встиг одружитися.
– Для чого ж йому така вілла? Живе ж сам?
– Гер Хетель – один з найвпливовіших городян Альт-Аусзее, і йому не личить жити в якомусь котеджику.
Коли стемніло і у віллі засвітили світло, Кноль побачив у вікні другого поверху дві чоловічі постаті. Він не міг помилитися: один запинав штору, а другий стояв у глибині кімнати. Шофер у цей час мив автомобіль біля гаража. Отже, «гості» Хетеля ще не поїхали…
… Побачивши в кінці вулиці Хетеля, Кноль засовав-ся на стільці. Зараз вирішувалася його доля – можливо, на все життя, і від його волі й зібраності залежало все. Сів прямо, влипнувши в спинку стільця і поклавши руки на пластикову поверхню столика. Лише ледь-ледь тремтіли пальці. Кноль помітив це і зняв руки зі столу: ніщо не повинно виказувати його хвилювання.
Коли Хетель зайшов у кафе, інспектор багатозначно вказав йому очима на хазяїна. Хетель зрозумів його – не звертаючи уваги на інспектора, підійшов до стойки, замовив каву.
– І принесіть мені «Кемел», – попросив. Знав, що в кафе таких сигарет нема, тютюнова крамниця, де можна знайти американські сигарети, далеченько, але хазяїн не посміє відмовити в проханні одному з найповажніших громадян містечка.
Справді, той подав каву, вибачився:
– Таких сигарет нема, але я зараз збігаю.
Хетель кивнув, і хазяїн вийшов. З чашкою в руках Хетель підійшов до столика інспектора. Вони не привіталися, не вимовили жодного слова, тільки дивилися один на одного очікуюче, холодно і, здається, байдуже, але з прихованою ненавистю і злістю.
Нарешті Кноль почав:
– Я вже казав вам, гер Хетель, що ви оточені. Ми можемо заарештувати вас хоч зараз, і все залежить од мене. Звинувачують вас у вбивстві Георга Ціммера і пограбуванні тайника, розташованого в підвалі замка зальцбурзького архієпіскопа.
Хетель спробував продемонструвати витримку. Ковтнув кави і навіть посміхнувся.
– Тут якесь непорозуміння, гер інспектор. Я всього лише власник школи і рідко коли відлучаюсь з Альт-Аусзее.
– Не будемо марнувати час, Хетель! – обірвав його Кноль. – Бо час працює і проти вас, і прати мене. Може трапитися так, що через кілька годин вас не врятує вже ніщо. Поки я можу допомогти вам.
– Скільки? – видихнув Хетель нервово.
Кноль склав хрестом руки на грудях.
– Три мільйони шилінгів! – мовив твердо.
– Ви збожеволіли, інспекторе! – зверескнув Хетель.
Кноль трохи помовчав. Нахилився над столом, втупившись у Хетеля.
– Це моє останнє слово! Даю вам півгодини на роздуми. Півгодини – і жодної хвилини зверх того. Якщо через півгодини я не одержу чек, ми братимемо вас. Негайно братимемо…
– Але ж три мільйони шилінгів!.. – мало не заплакав Хетель. – Це ж грабунок!
У голосі Кноля забриніла іронія:
– За моїми підрахунками, ви витягли з тайника не менше п'ятисот кілограмів золота. Що таке три мільйони шилінгів порівняно з цим?
Хетель рішуче підвівся.
– У нас нема іншого виходу, – визнав нарешті, – Але чим ви гарантуєте?..
– Ми будемо зв'язані одним мотузком, – зрозумів його Кноль. – Та зважте, мені доводилося мати справу з фальшивими чеками і, перш ніж випустити вас, я перевірю.
– Ну, що ви! – удавано образився Хетель. – Ви одержите чек на віденський банк.
– Я перевірю його в Зальцбурзі.
– Як хочете, – знизав плечима Хетель. – Але я повинен порадитись. Як вам вдалося вислідити нас? – запитав раптом.
– Не втрачайте часу, Хетель. Чекатиму вас на вулиці. І врахуйте – всі ваші телефони, крім того, по якому я дзвонив, за моїм наказом контролюються.
Коли Хетель пішов, інспектор знеможено сперся ліктями на стіл. Посидів так з хвилину. Нарешті опанував себе, спорожнив непочату чашку холодної кави. Підійшов до телефону, набрав номер і одразу почув голос Бонне.
– Доповідає інспектор Кноль. Учора ввечері шофер Хетеля Потер Шульц їздив до Блю-Альм і запитував, чи є телеграма на його ім'я. Так, певно, чекають вказівки… Решта по-старому, гер комісар. Я познайомився з крамарем, який постачає Хетеля, і сьогодні спробую зазирнути в його гросбухи. Розумієте, чи не збільшив крамар продаж спиртного власникові школи. Учням навряд чи Дають шнапс, а от двом дорослим, та ще й приреченим на самотність, нічого не залишається, як пити. Поштових чиновників у Блю-Альм попереджено, і ми матимемо телеграму одразу, як тільки вона надійде. Вам навряд чи варто вдень приїздити сюди. Я вже казав, що кожна нова людина в такому містечку викликає цікавість. Я чекаю на вас увечері, коли стемніє. Спасибі, комісаре, але поки що я нічого такого не зробив.
Повісив трубку і облизав губи. Цікаво, чому вони сохнуть, коли він хвилюється?
Вийшов з кав'ярні і попрямував до Хетелевого будинку.
Агент, який вів спостереження за парадним ходом котеджу, удавав, ніби перевіряє телефонні дротик Кноль підкликав його, наказав:
– Передайте Курту, хай зверне увагу на тих, хто супроводжуватиме учнів. І попередьте його, що злочинці можуть затримуватись. Я тут подивлюся замість вас…
Курт вів спостереження за виходом із школи. Агент мусив зробити гак, і Кноль знав, що, поки той повернеться, він устигне зустрітися з Хетелем.
Хетель з'явився через кілька хвилин. Вони звернули у безлюдний тупичок. Хетель віддав чек і запитав:
– Коли ми можемо виїхати? І нам хотілося б встановити…
– Я тільки випущу вас і все! – одповів Кноль рішуче. – І не сподівайтеся на те, що і в подальшому покриватиму вас.
Хетель мовив багатозначно:
– Але ж тепер вам буде вигідніше, коли ми не попадемо до рук поліції. Я можу ручатися лише за себе, інспекторе, я – мовчатиму, але ж мої колеги…
– Не беріть мене на бога, Хетель! Чек на пред'явника, і я не збираюся сам одержувати гроші. В крайньому разі мене можуть звинуватити в недбальстві, – заховав чек до бумажника. – Я переживу це.
– А у вас усе продумано, – мовив Хетель з повагою. – Приємно мати оправу з діловою людиною. То коли ж?
– Я подзвоню вам. Годин через дві.
– Чи не можна скоріше?
Кноль не витримав, щоб не шпигнути:
– Я розумію вашу непосидючість… І все ж вам доведеться набиратися терпіння.
– Чек у вас, ви можете одержати гроші і…
– Не міряйте по собі!
– Добре. – Хетель вирішив, що не варто сперечатися. – Ми будемо готові через годину.
– Я зможу випустити лише один автомобіль, – попередив Кноль. – Через півгодини поліція знатиме його номери.
Хетель наморщив лоба.
– І все це за три мільйони? – запитав в'їдливо.
– Так, я продешевив, – відпарирував Кноль. – Ще дві хвилини – і я вимагатиму чотири. І ви заплатите чотири.
– Але ж ми вже домовились… І з нетерпінням чекатимемо дзвінка.
Кноль встиг обернутись у Зальцбург і назад десь за годину з чимось. Упевнився, що чек справжній, і дав розпорядження перевести три мільйони шилінгів у Відень на рахунок Гертруди Хунке. Пройшовся головною вулицею Альт-Аусзее, звернув на бічну, що вела до вілли Хетеля. Метрів за сорок від будинку в ряду інших машин стояв сірий «мерседес». Кноль сів на переднє сидіння.
– Ви можете піти пообідати, сержанте, – відпустив поліцейського, який вів спостереження за парадним входом вілли. – Візьміть з собою Герхарда. Я підміню вас. Тільки не баріться, даю вам сорок хвилин.
– Слухаю! – зрадів сержант. – Герхард доповів вам? Цей тип Хетель уранці виходив з вілли. Був у кав'ярні біля «Ам зее», але ж у цей час там сиділи ви, і ми обмежилися спостереженням з вулиці.
– Авжеж, сержанте, – похвалив Кноль. – Йдіть. Сподіваюсь, сорок хвилин вам вистачить.
Коли сержант завернув за ріг, Кноль вискочив із «мерседеса» до телефонної будки.
– Хетель?.. Можете виїжджати. Грузовиком? Добре, хоч самим чортом. Спочатку я переслідуватиму вас на сірому «мерседесі». Нагадую, через півгодини поліція знатиме номер вашої машини.
Хетель буркнув у відповідь щось невиразне й повісив трубку.
Кноль сів за кермо «мерседеса», запалив сигарету, та, зробивши лише кілька-затяжок, жбурнув її у вікно. Дивився, як відчиняються ворота Хетелевої садиби. Вискочив невеличкий жовтий півторатонний «фіат», звернув на головну вулицю і, одразу набравши швидкість, пішов у бік зальцбурзького шосе.
Інспектор повів «мерседес» за ним. Посміхнувся. В кабіні грузовика лише Хетель, отже, ті двоє лежать у кузові. Цікаво, як вони виплутуватимуться з ситуації, що склалася? Певно, петлятимуть об'їзними шляхами, автобан для них – смерть, через півгодини поліція перекриє його.
Кноль їхав за «фіатом» кілометрів чотири, потім різко натиснув на гальма і поставив свою машину на узбіччя. Взяв газету, кілька разів прочитав якусь замітку, та ніяк не міг збагнути, про що йдеться. Зіжмакав газету, сидів, дивлячись на машини, що пролітали мимо, і рахував їх.
Задумав: якщо сота буде зустрічна, все обійдеться: вісімдесят сім… вісімдесят вісім…
Дев'яносто дев'ята виринула з-за повороту ззаду, обдала гарячим повітрям. А от і сота, сіра мікролітражка, йде назустріч. І чого вона так повзе? Тривожно озирнувся назад: так і є, з-за повороту вирвався, виблискуючи хромованими деталями, якийсь американський звір.
Три чорти у горлянку, і для чого випускають ці мікролітражні нікчеми?
Може, водій мікролітражки відчув Кнолеві волання і збільшив швидкість, а може, «американець» пригальмував, побачивши на узбіччі машину, але мікролітражка встигла проминути «мерседес» на якусь частку секунди раніше.
Кноль злорадно подивився вслід «понтіаку» – від серця відлягло і чомусь відразу захотілося їсти. Згадав, що випив лише чашку холодної кави, озирнувся і побачив промаслений пакунок біля заднього скла. Розгорнув,і знайшов бутерброди з сиром.
Кноль сів просто на траву, спершись спиною на крило машини, і довго жував, давлячись черствим хлібом. Думав: Хетель витискує зі свого грузовичка кілометрів вісімдесят-дев'яносто на годину, в середньому виходить не менше сімдесяти, за півгодини – тридцять п'ять.
Цікаво, куди вони рвонули?
Через шість кілометрів поворот у гори. На їхньому місці він їхав би тільки в гори. Там можна перебути десь на хуторі у знайомого. Звичайно, коли є знайомі.» Знайомі завжди допоможуть – всюди треба мати друзів. Чому в нього мало друзів? Ну, й наплювати. Тепер у них з Гертрудою є гроші, багато грошей, а чим більше грошей, тим більше друзів. Правда, ціна таким друзям – тьху, але про це скоро забуваєш, починаєш вважати друзями навіть похлібців – і так до першого крутого повороту.
Куди діваються друзі, коли тобі погано?
Глянув на годинник – минуло двадцять шість хвилин. Витяг із кишені довгого гострого цвяха, ввігнав рукояткою викрутки в заднє колесо. Зашипіло. Інспектор почекав ще кілька хвилин і сів за кермо. Увімкнув радіо.
– Увага, увага! – почав упевнено. – «Форд»-сімнадцятий і «форд»-вісімнадцятий!.. З воріт вілли вийшов жовтий грузовий «фіат», номер ТВ сто тридцять один – тридцять п'ять… За кермом підопічний… Починаю переслідування… Йде в бік Зальцбурга. «Сімнадцятому» йти навздогін. «Вісімнадцятий» займає моє місце, веде спостереження за віллою. Зрозуміло?
– Ви чуєте мене, інспекторе? – захрипів динамік. – Говорить «форд»-сімнадцятий… Вас зрозумів, іду навздогін!
Кноль рвонув «мерседес». Машина пішла рівно, та через кілометр шина остаточно спустила, «мерседес» почало заносити. Кноль схопився за мікрофон.
– «Форд»-сімнадцятий! – вигукнув, імітуючи хвилювання. – У мене спустила шина! Швидше, чорт забирай, швидше!.. – Інспектор проїхав ще трохи на ободі, вильнув так, що автомобіль ледь не з'їхав передніми колесами в кювет. – Усім поліцейським постам! – мовив голосно і мало не урочисто. – Говорить інспектор Кноль. Слухайте наказ: затримати жовтий вантажний «фіат» номер ТВ сто тридцять один – тридцять п'ять! Шофера і пасажирів заарештувати!
Вимкнув мотор і вистрибнув. З-за повороту на шаленій швидкості виринув чорний «форд». Кноль підняв руку, машина загальмувала так, що засмерділо паленою гумою. Інспектор кинувся на заднє сидіння.
– Давай швидше! – наказав. – У мене спустило колесо, ї вони пішли вперед! – Поплескав по плечі, поліцейського, що сидів поруч з шофером. – Мікрофон мені! Повторюю наказ всім патрулям: затримати жовтий вантажний «фіат» номер ТВ сто тридцять один – тридцять п'ять! Водія й пасажирів заарештувати!
Мелькнув знак роздоріжжя.
– Куди? – запитав шофер.
– Ліворуч, – наказав Кноль. – Прямо Зальцбург, там їх затримають і без нас. У горах їм нема чого робити. Певно, намагатимуться їхати малолюдними бічними дорогами, може, в навколишніх селах мають явки…
– Скільки їх? – перепитав шофер.
– Водій і двоє в кузові… Знаття б… – Кноль зітхнув. – Ми б спокійно взяли їх уночі…
Стрілка спідометра перейшла цифру «130». Попереду виднілося село. Трохи зменшивши швидкість, промчали через нього, і знову – сто тридцять…
Ще одне село, але жовтий грузовик наче корова язиком злизала.
– Мабуть, вони подалися в гори, – висловив догадку поліцейський.
– Тільки втратили час!.. – буркнув Кноль. – Вертаємось.
* * *
Коли Хетель поклав трубку, Ангель, який саме збирався снідати, мало. не перелив молоко собі в склянку.
– Що з вами, Вольфганг? – стривожився.
Хетель стояв, вирячивши очі, обличчя в нього почервоніло, і руки безвільно повисли.
– Щось трапилося, Вольфганг? – Ангель поставив пляшку з молоком, підскочив до Хетеля, трусонув його за плече.
– Поліція… Ми оточені… – пробелькотів Хетель.
Полковник одірвався від омлета.
– Що ви базікаєте? – скривився невдоволено. – Яка поліція?
Та Хетель уже оговтався.
– Дзвонив якийсь інспектор поліції Кноль. Попереджав, що ми оточені, і призначив мені побачення у кав'ярні біля готелю.
Ангель позадкував і спіткнувся об стілець.
– Ви нічого не переплутали?
– Я ж не божевільний!
– А якщо провокація? – висловив припущення полковник.
– Коли навіть провокація, треба йти! – рішуче мовив Хетель. – Давайте поміркуємо. Уявімо, що все це – правда. Отже, ми оточені, і нам каюк. Інспектор, коли б не мав свого інтересу, не дзвонив би. Зрозуміло? Треба йти. Тепер, якщо це – провокація… Провокатор щось рознюхав і шантажуватиме нас. Усе одно слід іти й домовитися з ним.
– Я підтримую вас, Вольфганг! – мовив полковник.
– Тим більше, – згадав Хетель, – що він сказав: «Ви і ваші колеги оточені». Розумієте? «Ви і ваші колеги…»
– Та-ак… – якось неприродно співуче вимовив Ангель. – Здається, ми попали в неприємну історію!..
– Не панікуйте, Франц, – обірвав його Грейт. – А ви, Вольфганг, ідіть. У нас є золото, і ми можемо купити десяток поліцейських агентів!
. – Цитьте! – несподівано охижів Ангель. – Поторгуйтесь із ним, Вольфганг, у кожного інспектора поліції є межа бажань.
– Не будемо витрачати часу, панове. – Хетель потягнувся за піджаком. – Я зумію розібратися на місці.
Ангель заметушився над своїм саквояжем, а Грейт, стоячи за фіранкою, стежив за Хетелем. Вольфганг тримався чудово: йшов, нічим не виказуючи найменшого хвилювання, навіть зупинився й зірвав якусь квітку, понюхав і рушив далі.
