Текст книги "Сліди СС"
Автор книги: Ростислав Самбук
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 28 страниц)
Озирнувся – чи побачив Робер, як здорово розправився він з тими двома? – і в цей час у Делажа влучила друга куля. Певно, він вмер одразу, навіть не відчув болю; ще продовжував тримати автомат, та голова неприродно відкинулась набік і розплющені, але невидющі очі втупились у небо.
Бонне ще не збагнув, що сталося, не міг і на мить припустити, що Робера вже нема, гукнув його, підбадьорюючи, той не відповів, і Люсьєн поповз до нього.
Повз, забувши про німців і зовсім не криючись, ті стріляли, але кулі, такі влучні кілька секунд тому, чомусь не зачіпали його. Він торкнувся Роберової руки пальці розтиснулись і випустили зброю, – рука була ще тепла, але нежива. Люсьєн збагнув це одразу, та не міг повірити; побачив маленьку дірочку біля скроні і кров, що стікала густим вузеньким струмочком, для чогось обтер кров, та вона виступила знову.
Минуло лише кілька секунд, як куля влучила в Робера, та здалося – давно-давно, і Бонне здивувався, чому есесівці й досі не скосили і його. Ця думка протверезила Люсьєна – боші й справді наближались, перебігаючи і падаючи, – він підняв свій автомат і стріляв, поки не кінчились набої. Потягнувся за Роберовим – пальці обпалив гарячий метал – і здивувався, чому зброя й досі не охолола. Але побачивши, що кров на Роберовому обличчі ще не запеклася – струмить по щоці, – догадався, що втратив орієнтацію в часі.
І знову автомат тремтів у його руках. Стріляв, але краєчком ока весь час бачив оту червону рухому смужку на щоці Робера: це була справжня смерть, це була несправедливість, і він знав тепер, якою некрасивою і буденною є справдішня смерть.
До війни він часто бував у «Комеді Франсез» і бачив Робера на сцені. Тоді вони не були друзями і навіть не знали один одного, вірніше, Робер не знав Бонне (що йому, талановитому акторові, якийсь малопомітний молодий приватний сищик!), але Люсьєн бачив Делажа мало не в усіх його ролях.
Бонне пам'ятав, як красиво помирав Робер на сцені: проколотий шпагою, робив кілька кроків уперед, коліна підгиналися, руки провисали і тіло опускалося на підлогу в ефектній позі; одержавши кулю, хапався за груди – здавалось, йому справді боляче, біль застигав у нього на обличчі, коли він лежав, повернувшись до залу, що вибухав оплесками. А тепер він помер насправді, та обличчя в нього не зсудомлене гримасою болю, якесь навдивовиж спокійне і навіть втішене, немов смерть принесла йому задоволення.
Бонне подумав, що зараз Робер підведеться, як підводився завжди, і вклониться залові, але кров струмилася і не було залу, а були есесівці, і були зовсім близько – вони вже зайшли з обох флангів.
Бонне піймав на мушку одного з них і натиснув гашетку, та автомат чомусь не стріляв. Бонне злякався: чому? – клацнув затвором, все було справне, і тільки тепер він збагнув: кінчились набої! Тоді підвівся і пішов назустріч бошам, сподіваючись, що кулі прошиють його одразу і він не помітить власної смерті, як, напевно, не помітив Робер. Та есесівці розгадали його маневр і припинили стрілянину. Бонне ішов, а вони лежали; він ішов й молився богу, хоч до цього ніколи не молився, жадав, щоб вони вистрелили, але замість цього хтось налетів на нього ззаду, вдарив у спину і звалив на землю.
Бонне лежав, схопившись за мокру прохолодну траву руками, наче це могло захистити його. Підбігли, важко дихаючи, ще кілька есесівців, хтось нахилився над ним, вдарив ногою і перевернув горілиць.
Люсьєн розплющив очі і побачив їх зовсім близько: чорні постаті навколо нього утворювали наче криницю, на дні якої лежав він – маленький, немічний, з жмутками вирваної трави в міцно стиснутих пальцях.
Раптом у стінці колодязя утворився отвір, хтось просунувся в нього й доповів голосно:
– Другий готовий, унтершарфюрер! Я обшукав його – жодного документа…
– Кляті французи! – прогуділо у відповідь басом. – Але цьому ми розв'яжемо язика…
Бонне вдивлявся в далеке небо над червоними стінками, щоб не зустрітися поглядом бодай з одним із есесівців.
– Обшукайте його! – наказав той же бас.
Бонне схопили за комір і поставили на ноги; чиїсь руки завчено обмацали його, вивернули кишені.
– Нічого. Тільки запальничка й пачка сигарет…
– Шестеро вбитих і двоє поранених, унтершарфюрер! – підскочив ще один бош, і Бонне, підвівши голову, глянув на нього з усмішкою: отже, вони з Робером непогано попрацювали сьогодні – нафтосховище і восьмеро бошів. Не шкода й помирати!
Есесівець, видно, перехопив його погляд, бо несподівано охижів: вдарив Бонне прикладом просто в груди. Люсьєн встояв, той хотів ударити ще, та унтершарфюрер зупинив його:
– Чекай, Отто, – пробуркотів невдоволено, – він нам ще знадобиться. Йому всиплять краще за тебе – відійди! Розумієш німецьку? – він приставив автоматне дуло до Люсьєнового підборіддя й підняв йому голову, щоб глянути у вічі, але Бонне дивився вище нього. – Не розумієш? – продовжував унтершарфюрер. – Нічого, скоро все Зрозумієш…
– Потім йому зв'язали назад руки й повели. Йти треба було кілометрів зо три. Бонне знав тут кожну стежку і обрав би значно коротший шлях, але есесівці петляли видолинками, по змозі тримаючись відкритих місць.
Люсьєн ішов між двома автоматниками, а перед очима все стояло обличчя Робера і кров текла з рани…
«І боші переслідували нас…»
Певно, Дубровському цікаво, як все ж йому вдалося врятуватися? Дуже просто: макі, почувши постріли, приспіли на допомогу. І влаштували засідку…
Бонне не знав цього і йшов, утупившись у чорну спину есесівця. Білявий і зовні досить вродливий юнак, він весь час щось наспівував і шмагав вирізаною лозинкою по будяках – зовсім хлоп'яцька звичка. Раптом він спіткнувся і впав – лише наступної миті Бонне почув звук пострілу, але все ще не розумів, що білявий молодик не спіткнувся, а підстрелений. І все ж він раніше за есесівців збагнув, що сталося: не озираючись, стрибнув убік і покотився крутим схилом. Може, в нього стріляли, а може, й ні, – зрештою, яке це мало значення, коли за чверть години він уже стояв в оточенні товаришів із загону?
«І боші переслідували нас…»
Здається, вимовив цю фразу, бо, коли б не вимовив, наступна не мала такої ваги й значущості, якої хотів надати їй:
– А тепер вони їздять на наші середземноморські курорти, і колишні макі обслуговують їх. Звичайно, я згущую фарби, але…
– Західна Німеччина, – перебив його Дубровський, – входить до системи Інтерполу…
– Ви хочете сказати, що і я…
– Маєте контакти з німцями, – закінчив за нього Сергій. – Але не хочу дорікати цим. Ми ніколи не змішували фашизм з німецьким народом. Хіба що під час війни. Тоді теорія іноді відрізнялася від практики.
Бонне посміхнувся уїдливо:
– Коли я зустрічаюся з групою західнонімецьких туристів, точно знаю, що один чи два з них – нацисти, але всі вони однаково усміхаються, і спробуй дізнатись, хто з них про що думає…
– Єдиний вихід: створити в ФРН такі умови, щоб ніхто з колишніх гітлерівців не міг підняти голови.
– Це вже із сфери високої політики.
– Ви суперечите самі собі.
– Мабуть, – погодився Бонне. – Але знайте, мені буде значно легше, коли я спіймаю Ангеля. Гадаю, його судитимуть не як карного злочинця.
– Якщо не передадуть властям ФРН…
– Він продавав французьких дівчат і буде доставлений у Францію.
– Отже, ви завтра вилітаєте? – перевів розмову на інше Дубровський.
Бонне хитро примружився.
– Я знаю, що ви зараз скажете.
– Не треба бути ясновидцем.
– З задоволенням зустрінусь із вами у Відні. Я знав, що ви наздоганятимете мене, чому й подзвонив.
Дубровський стурбовано глянув на годинник.
– На жаль, сам я не можу вирішувати такі питання. Мушу йти до посольства. Наше агентство, здається, зараз не має кореспондента в Австрії, а якщо й має, то все одно довго умовляти мені нікого не доведеться. Ангель вартий того, щоб на нього пополювати, подібний матеріал не часто потрапляє в пресу, чи не так?
– Сенсація номер один! Я вам казав уже колись, що ваше журналістське реноме…
– Постраждає, якщо ви не спіймаєте Ангеля.
– У мене сверблять руки, а це – гарна ознака. Коли хочете, можу довезти вас до посольства.
* * *
«Каравелу» підтягли мало не впритул до віденського аеровокзалу – гігантської споруди з бетону й скла.
Бонне швидко збіг по трапу і зупинився, розглядаючись довкола. Аеровокзал був гарний, особливо величезна, на весь фасад, скляна стіна, що виходила на льотне поле, У ній віддзеркалювалися бетонні доріжки з літаками, мурашині постаті людей. Комісар хотів знайти себе в цьому мурашнику – це було зовсім хлоп'яцтво, але він стояв і вперто вишукував, поки до нього не підійшла людина у цивільному і запитала:
– Якщо не помиляюсь, комісар Бонне?
Бонне простягнув руку.
– Ви з віденської поліції?
– Нас повідомили, що ви прилітаєте цим рейсом. Інспектор Петер Кноль. Вам доведеться працювати зі мною.
Інспектор Кноль сподобався Бонне. Високий, на голову вищий від нього самого, певно, сильний і трохи простодушний, бо в людей хитрих і потайних рідко коли буває такий кирпатий ніс і м'яка лінія підборіддя.
Запитав:
– Ви замовили готель? Я хотів би відвезти речі і одразу зайнятися ділом.
– Машина чекає на нас. Ви житимете в «Амбасадорі». У центрі, але вулиця тиха, до того ж ваші вікна виходять у двір.
Дивлячись, як. везуть на автокарах від літака гору валіз, Бонне запитав:
– В Австрії зараз багато туристів?
– Сезон у розпалі…
Бонне зітхнув: Ангелеві і Грейту легше заховатися в строкатому різномовному натовпі. Звичайно, якщо вони ще в Австрії, і Відень не був для них перевалочним пунктом…
Одержали чемодани, і носій провів їх через службовий вихід до машини.
Комісар із задоволенням відчинив дверцята поліцейського «мерседеса». Любив автомобілі, сам водив чудово й ніколи не пропускав нагоди поговорити, як кажуть, на автомобільні теми.
Кноль сів за кермо. Їхали мовчки, лише іноді інспектор називав вулиці, пояснював, повз який монумент чи архітектурну пам'ятку проїжджали.
Бонне вперше був у Відні. Крутився на сидінні, щоб краще побачити; завжди любив знайомитися з новими містами, і перше враження про них було для нього найвагоміше: потім гострота вражень згладжувалась, усе ставало буденнішим, навіть повз якийсь пам'ятник старовини, зафіксований мільйонами листівок, проходив так, наче це звичайний житловий будинок.
Відень спочатку нагадав комісарові Париж – багато тінистих бульварів і старовинних будинків, та все ж була якась відмінність, щось незвичне для погляду – Бонне ніяк не міг дібрати: що? – і лише потім втямив і здивувався, чого оця думка відразу не прийшла йому в голову; все було дуже просто – люди на тротуарах, їхні манери і поводження. Вони не бігли, як божевільні, не всміхалися гарним жінкам і не озиралися на них, не стовбичили біля кав'ярень, не жестикулювали, розмовляючи; сам характер натовпу різнився від паризького і за одягом, і за манерою поводження; все тут було якесь статечніше, наче люди більше поважали себе й нікуди не поспішали.
Бонне зітхнув із жалем: паризька шарпанина все ж більше імпонувала йому.
– Як ви дізналися, що Ангель користувався прокатною машиною? – запитав інспектора.
– Він узяв таксі напроти контори по прокату автомобілів. Поліцейський, побачивши, що не зможе затримати Ангеля, зайшов у контору і розпитав хазяїна.
– Погано, – мовив Бонне скрушно. – Він міг…
– Налякати хазяїна?.. – зрозумів його Кноль. – На щастя, поліцейський виявився тямущим. Він сказав, що розслідує незначну дорожню пригоду, поцікавився щойно повернутими автомобілями і дізнався, що рожевощокий клієнт здав «крайслер», який брав за два дні перед тим.
– Сподіваюсь, за цією конторою встановлено нагляд?
– Одразу ж. Ми не контактувалися більше з хазяїном, чекаючи на вас.
Бонне подивився на Кноля з задоволенням.
– Гадаю, ви не зробили б похибки, якщо б допитали його самі.
Кноль ніяк не зреагував на цей комплімент. Знайшов за потрібне лише пояснити:
– Вам краще відомі всі аспекти справи, і ми вважали, що ви допитаєте його кваліфікованіше.
Бонне непомітно скосив очі на інспектора: чимдалі Кноль усе більше подобався йому. Попросив:
– От що, інспекторе, необхідно проаналізувати об'яви у пресі. Пропозиції роботи для дівчат. Ці типи оголошують, що потрібні дівчата для роботи продавщицями, офіціантками, манекенщицями. Стандартні вимоги: гарна зовнішність, не старші двадцяти – двадцяти чотирьох років…
– Газети не тільки віденські?
– Звичайно. Як правило, такі бандити воліють мати справу з провінцією.
– Там наївніші дівчатка?
– І менше шансів зіткнутися з поліцією…
– В цьому є сенс, – ствердив Кноль. – Завтра матимете інформацію.
– Завтра? – здивувався Бонне. Він знав, що віденська поліція славиться своєю оперативністю, та ніяк не міг подолати природженої зверхності парижанина, для якого і Відень – закутень.
Кноль зрозумів його по-своєму. Глянув на годинник.
– Уже чверть на дванадцяту, – пояснив, – тож сьогодні наша інформаційна служба зможе проаналізувати лише віденські газети.
– Нехай буде завтра… – відказав комісар недбало. – А сьогодні ми влаштуємося в готелі і після аудієнції у вашого начальства почнемо роботу.
– Мій шеф прийме вас о пів на першу… – Кноль загальмував біля під'їзду.
Дзеркальні двері, респектабельний швейцар – все свідчило про фешенебельність «Амбасадора».
«Що ж, комісарові Інтерполу не личить мешкати у другосортних закладах», – схвально подумав Бонне, хоча й не дуже любив першокласні готелі за їхню бундючність і зовнішній блиск. Йому подобалися середньої руки пансіонати з доброзичливою господаркою і балакучими покоївками: і приємніше, і дешевше. Та бог з ним!
Рівно о пів на першу Бонне зустрівся з шефом Кноля – мовчазним пристаркуватим поліцейським чиновником. Певно, той був більше чиновником, ніж поліцейським – бесіда носила суто формальний характер, але Бонне залишився задоволений: шеф давав їм з Кнолем цілковиту свободу дій.
Вийшовши з його кабінету, Бонне запропонував інспекторові одразу ж поїхати до прокатної контори і здивувався, коли, замість відповіді, Кноль запитав у нього, о котрій комісар обідає. Бонне і сам не знав, коли обідає, надто під час слідчої гарячки: іноді перехоплював щось на ходу в ресторані чи кафе, частіше обмежувався бутербродами і мартіні або взагалі забував про їжу. Та Кноль, певно, ставився до себе з більшою повагою і примусив комісара прилучитися до таємниць віденської кухні. Бонне знайшов її пристойною, хоча обід був заважкий – після нього хилило на сон. Улаштувавшись в автомобілі, комісар подумав, що і справді не Зле було б з годинку покуняти. Та щастя тривало недовго: їхній «мерседес» звернув до якогось забитого машинами проспекту – вони ледь повзли, і Бонне, задихаючись від смогу, подумав, що віденські вулиці зовсім не відрізняються од паризьких і що скоро бідним городянам доведеться ходити в протигазах.
Контора по прокату автомобілів була розташована на тінистій вуличці, забудованій старими три– і чотириповерховими будинками, яка відгалужувалася од магістралі, що за містом переходила у так званий автобан – шосе з одностороннім рухом.
Кноль приткнув «мерседес» мало не впритул до рекламного щита, який запрошував скористатися з послуг контори пана Шрюбберса. З реклами просто на «мерседес» летів, розтинаючи повітря, білий спортивний автомобіль, і ця потужна машина наче уособлювала респектабельність фірми Шрюбберса – той, хто дає вам напрокат такого звіра з трьохсотсильним серцем, не може бути дрібним ділком.
Бонне позіхнув і відчинив дверцята. Підвів очі і побачив на тротуарі за два кроки від «мерседеса» поліцейського. Здивувався: коли вони під'їжджали, його ніби не «було.
Кноль пояснив:
– Я попередив сержанта Урбана. Можливо, ви захочете розпитати його…
Комісар подякував кивком – слово честі, це не інспектор, а цілий скарб. Запитав у поліцейського:
– Де ви побачили того типа?
Урбан вказав на місце, метрів за тридцять від перехрестя.
– Я стояв там… Ангель вийшов від Шрюбберса і відразу зупинив таксі. Він проїхав повз мене, і я впізнав його… – Урбан витяг з кишені фото, показав Бонне. Комісар із задоволенням взяв картку, згадавши, як сфотографував Ангеля на курній дорозі під Танжером: завжди приємно побачити справу рук своїх. Кивнув сержантові, аби той продовжував. – На жаль, таксі вклинилося в потік автомобілів, і я не зміг наздогнати його. Відразу подзвонив до комісаріату, щоб затримали таксі…
– Його затримали через годину, – додав Кноль, – та Ангеля вже не було. Таксист пояснив, що пасажира, котрий зупинив його біля контори Шрюбберса, він висадив десь поблизу від оперного театру і не звернув уваги, куди той пішов…
Бонне повернув сержантові фото.
– Навряд чи знову зустрінете його. Ангель обережний і не ходить двічі за одною і тією ж адресою. А тепер, – круто повернувся, – до контори. Сподіваюсь, пан Шрюбберс там?
– Він воліє сам вести справи з клієнтами, – пояснив сержант.
– Це ви добре придумали: дорожня пригода… – схвалив Бонне. – Отже, версія залишається тою ж, панове, ми розслідуємо дорожню пригоду. І я ніякий не комісар, а експерт… Це виправдає мою неможливу вимову…
Власник контори пан Шрюбберс був схожий не на солідного комерсанта, а на гаражного слюсаря. Сидів не в конторі, а вештався по гаражу в досить-таки засмальцьованому комбінезоні. Всюди совав свого носа, лаявся з механіками і, здається, знав хвороби кожної з півста своїх машин, починаючи від простого і надійного «фольксвагена» і кінчаючи розкішним «понтіаком» останнього випуску. Був допитливий і, певно, проаналізувавши розмову з сержантом, дещо зрозумів, бо мовив одразу:
– Я сам обдивився той «крайслер», панове, і клянусь честю, він не був в аварії. Навіть подряпинки на ньому нема. Ви можете самі переконатися в цьому… – шмигонув у вузький прохід між машинами і поманив звідти поліцейських. – Ось цей «крайслер», прошу, можете хоч обнюхати його, нічого не знайдете.
Бонне обійшов навколо красивого двоколірного – спіла вишня і слонова кістка – лімузина.
Гарна машина, ошатна, як лялечка, в такій добре їхати кудись до моря з вродливою молодою дівчиною. Зітхнув, уявивши себе за кермом – чорт, і комісарові поліції не чуже все людське! – і поспішив запитати Шрюбберса:
– Ви, звичайно, реєструєте прізвища клієнтів?
Той почав пояснювати:
– Ми надаємо машини тим, хто має…
– Я знайомий з умовами видачі автомобілів напрокат, – перебив його Бонне. – Ви пам'ятаєте клієнта, котрий останній їздив на цьому драндулеті?
– У мене нема драндулетів, – образився Шрюбберс. – Цей «крайслер» коштує…
– Пробачте, це справді гарна машина.
– Отож, – блиснув очима хазяїн, – і тому її беруть люди, у котрих є дещо тут… – вказав пальцем на кишеню піджака. – Та я й сам не дам її якомусь жевжику. Після розмови з сержантом я зазирнув у свою книгу, панове, хоча, власне, міг би цього не робити… – зсунув на потилицю берет. – Тут ще трохи залишилось, і пам'ять не підводить… Я знав, «що поліція цікавитиметься тим клієнтом, – сержант надто вже ходив околясом. Але ми також не в тім'я биті, розуміємо, що до чого. Цим «крайслером», панове, користувався пан Вейзенфельс. Йоахім Вейзенфельс, підданий Іспанії, турист, який, мабуть, вирішив помилуватися нашими Альпами. Чудовий відпочинок, панове, можу порекомендувати гарний пансіонат у Штірії. Чисте повітря, смачна їжа і всі» красоти…
Бонне кинув на Шрюбберса такий погляд, що потік його красномовства миттю вичерпався.
– Скільки кілометрів намотав цей Вейзенфельс?
– Вісімсот вісімнадцять.
– Не так уже й багато… – промимрив Бонне під ніс і потягнув на себе дверцята «крайслера». – Машину мили? – обернувся до Шрюбберса, хоча і без того було ясно, що над «крайслером» попрацювала не одна пара рук.
– У мене поки що гараж, а не бордель! – буркнув хазяїн. – Спробували б поставити на місце брудний апарат…
Комісар заліз в автомобіль. Сів, вдихаючи специфічний запах нової машини. Справді, Шрюбберс полюбляє порядок і, видно, примушує своїх робітників мало не вилизувати автомобілі. І все ж на всякий випадок попросив Кноля:
– Гляньте, чи нема відбитків пальців…
Той заходився біля вікон, обпилив кермо. Бонне обмацав сидіння, зазирнув під них.
– Чистите машини пилососом? – запитав Шрюбберса. – Так я й знав… – чи то схвалив, чи то засудив. – Відчиніть, будь ласка, багажник.
Запасне колесо, комплект інструментів… Більше в багажнику нічого й не повинно бути. Для чогось комісар поліз за колесо, витягнув заводну ручку, насос.
– Шина не спускала? – обернувся раптом до Шрюбберса.
Той знизав плечима і покликав слюсаря. З'ясувалося, що запасне колесо справді монтували.
Бонне відкрутив гайку, що тримала запаску, підняв колесо. Порожньо. Лише в щілині шматочок брудної газети. Комісар потягнувся за ним, висмикнув, покрутив, згортаючи в трубочку. Запитав у слюсаря:
– Пам'ятаєте клієнта, який здавав вам цього «крайслера»?
Той кивнув, не задумуючись. Не міг забути: клієнти, котрі беруть напрокат машини такого класу, як правило, дають не менше п'ятдесяти шилінгів чайових, а цей витяг лише, десятку із чудового, товстого, набитого грошвою бумажника; клятий скнара, пошкодував п'ятдесят шилінгів – і це не дивлячись на те, що довелось монтувати колесо. Коли б ці люди, мабуть поліцейські, запитали зараз, чи не підозрює він рожевощокого клієнта у вбивстві, підтвердив би, не вагаючись.
Бонне відкликав слюсаря вбік і попросив:
– Чи не могли б ви пригадати, що казав вам той клієнт?
Той полохко шаснув очима.
– Пан з поліції?
– Цей клієнт мені одразу видався підозрілим, – зашилив слюсар губи у догідливій посмішці. – От такий бумажник, – показав руками, перебільшивши вдвоє, – і очі бігають. Напевно, аферист…
– Костюм гарний?
– Темно-зелений у дрібну клітинку. Щойно від кравця…
– У вас чудова пам'ять, – підохотив Бонне. – Можу посперечатися, що ви не забули навіть колір його капелюха.
– Темно-сірий, – пожвавішав слюсар. – І, якщо пану цікаво, він носить оригінальні краватки. Знаєте, такі вузькі, плетені, вони в моді зараз там, – махнув рукою, – у німців…
– То про що ви з ним розмовляли? – нагадав Бонне. Слюсар присунувся до комісара, прошепотів довірливо:
– Я відразу розкусив його. Точно, гангстер… Усі, коли повертаються, розповідають про дорогу, не криючись, куди їздили, а цей як води в рота набрав. Мовчить і мовчить… Потайний…
– Так весь час і мовчав? – не повірив Бонне.
– Чому ж, – заперечив слюсар. – Хвалив наші дороги.
– Але ж піймав на них цвях!
– Я також засумнівався – на автобані шину не проколеш… Виявляється, вони зупинялись у якомусь мотелі, і там поруч будівництво, – розверталися, ну і наїхали на щось.
– У якому мотелі? – насторожився Бонне.
– Чекайте… – слюсар потер чоло, залишивши на ньому брудні смуги. – Щось він казав, але не пригадую…
– Подумайте. Це дуже важливо!
Слюсар ще раз потер чоло.
– Він казав, що було мокро і забруднився, бо довелося самому міняти колесо… Чекайте, здається, мотель «Чорний дрізд»… Звичайно, і як я міг забути? Тоді ще подумав: хіба дрозди бувають білі?
– Ще б пак, це все одно, що червоний горобець, – підтримав слюсаря Бонне. – Отже, він там зупинявся?
– На жаль, цього не можу твердити. Більше нічого не казав, пішов до хазяїна розплачуватись…
– І на тому спасибі, – мовив комісар недбало, наче слюсар нічого не відкрив йому. Але відразу ж підсолодив пілюлю: – Цікаво було порозмовляти з вами… Сигарету? – витяг із кишені пачку.
– О-о, французькі! – Слюсар обтер пальці шматтям, обережно взяв сигарету, заклав за вухо. – Тут палити не можна, я потім…
Бонне підморгнув, і слюсар зовсім розтанув: от своя людина, хоч і поліцейський!
Комісар тільки глянув на Кноля і той, полишивши «крайслер», підійшов до нього.
. – Ви чули про мотель «Чорний дрізд»?
– Який же це мотель?.. – осміхнувся інспектор. – Придорожній ресторанчик.
– Де?
– На магістралі Відень-Зальцбург. Слушніше, трохи осторонь. Там дорога до озера – чудовий пляж, що приваблює туристів, – ось і організувався цей «Дрізд». Ресторанчик і кілька кімнат для відпочинку…
Комісар простягнув Кнолю брудний клаптик газети.
– Видрукувано днями, – тицьнув у місце, де на початку замітки стояла дата. – Чи не могли б ви встановити, що це за газета?
Кноль уважно обдивився пожмаканий клаптик, для чогось навіть глянув крізь нього на світло.
– Здається, «Зальцбургер нахрітен», але категорично твердити не можу.
– Дайте на експертизу, – попросив комісар. – І от що: візьміть напрокат цей «крайслер». Він знадобиться нам на кілька днів.
* * *
Двоповерховий будиночок з червоної цегли, критий червоною черепицею, вирізнявся яскравою плямою на тлі зеленого схилу, що повільно, але вперто підіймався до неприродно блакитного неба. Дорога робила тут крутий поворот і спускалася до маленького села, за яким розляглося на кілометр-півтора прозоре озеро.
Після сірого, розпеченого сонцем автобану, над яким здається, навічно застигла сіра поволока відпрацьованого пального, – рай та й годі. Навіть клумба перед будиночком з якимись незвичайно яскравими квітами підкреслює, що тут вам обіцяний комфорт, спокій і ті хвилюючі хвилини єднання з природою, про які так мрієш протягом усього року в місті і про які забуваєш мало не з першого дня відпочинку – вимріяне сільське життя дошкуляє мухами й комарами, відсутністю гарячої води й газу, і спів птахів, котрий ще вчора розчулював тебе, починає здаватись банальним, зрештою набридає, і мимовільно рука тягнеться до транзистора, щоб приголомшити ліс какофонією модного бітлза. Втім, останнім часом навіть співучі мешканці лісів, здається, примирились з ревом джазів і цвірінькають та виводять свої трелі як і раніше, немов ніколи й не було на світі радіо-прогресу.
Чорний дрізд на вивісці червоного будинку співав свою нескінченну пісню, не звертаючи уваги ані на автомобілі, що викидали сморідний перегар на клумбу з дивними квітами, ні на транзисторну істерику, ні на захоплені вигуки туристів, які, дивлячись на село й екзотичне озеро, голосно ремствували на сучасну цивілізацію, що відірвала їх од природи…
Кноль зупинив «крайслера» мало не під самим цим вічноспіваючим дроздом, так, щоб автомобіль помітили з будинку, але щоб не розібрали, хто сидить у ньому. Вони з Бонне покурили хвилин п'ять, та ніхто з «Чорного дрозда» не вибіг до них, хоча відвідувачів там, певно, було не густо – перед готелем стояли лише два однакових «фольксвагени» та пошарпана мікролітражка чи то італійського, чи то французького походження.
– Ну про ж… – промимрив нарешті Бонне. – Рушили!
Він повільно вийшов із машини, постояв трохи, потягуючись і вдаючи, що вивчає навколишні пейзажі, пропустив Кноля вперед і зупинився на порозі «Чорного дрозда».
Невеличкий темнуватий і прохолодний зал був порожній – лише в далекому кутку перешіптувалася молода пара та біля вікна пускав дим у стелю вусатий червонолиций чоловік. За стойкою сиділа худа довготелеса, чимось схожа на оселедця жінка. Вона не осміхнулася новим відвідувачам, не відповіла на Кнолеве привітання, просто повернула до них голову і дивилась буцімто крізь них; у її погляді не було ані зацікавлення, ані ворожості; так дивляться на сусіду, якого зустрічають разів п'ять на день.
Кноль присів на високий стілець біля стойки й зажадав кухоль пива. Спрага не мучила Бонне, і він замовив віскі з льодом. Сів трохи збоку, аби бачити майданчик перед будинком і не випускати з поля зору барменшу.
Інспектор випив свій кухоль в кілька ковтків і попросив налити другий. Це сподобалося жінці. Бонне побачив на її безбарвному обличчі щось подібне до усмішки. Цю усмішку Кноль помітив теж і визнав за можливе розпочати розмову.
– Маєте гарне пиво, я давно не пив такого, навіть у віденських барах.
– Кажете, наче у Відні і справді було колись пристойне пиво… – не витримала хазяйка.
Тепер вона вже попала на гачок, і Кноль негайно скористався з цього.
– Пиво, котре виробляють на маленьких провінціальних заводиках, має особливий присмак. Не знаю, в чому тут справа – інша вода чи рецептура? – але воно завжди смакувало мені.
– Це пиво, – постукала хазяйка нігтем по кухлю, – варить одна й та ж людина вже майже п'ятдесят років. Тринадцятипроцентне – таке не часто трапляється і в баварських пивницях…
– Ви з Мюнхена? – Кноль міг би й не запитувати – барменшу давно вже виказав баварський акцент. Жінка не відповіла, зиркнувши підозріливо. І тоді Кноль, нещиро зітхнувши, кинув» пробний камінь: – Колись нас не розділяли кордони…
– Австрійці самі винні в цьому! – пожвавішала барменша. – На нас чекало велике майбутнє, і ви б мали свій кусень пирога, коли б… – безнадійно махнула рукою.
– Не можна всіх стригти під один гребінець!
– Усі тепер стали розумні! – відрізала барменша.
Інспектор сьорбнув пива.
– «Чорний дрізд» належить вам? – запитав по паузі.
– Еге ж, – хитнула головою.
– А то хто? – вказав на портрет огрядного мужчини над верхнім рядом пляшок.
– Чоловік.
– Живий?
– Коли б мій чоловік був живий, я не сиділа б тут…
– СС? – зацікавлено блиснув очима Кноль.
– Яке вам діло? – грубо обірвала його жінка. – Пийте своє пиво і…
– Не пхайте носа в чужі справи, – докінчив інспектор.
– Хоча б і так.
– Але ж я міг служити разом із ним…
– Під його рукою були тисячі й тисячі, – трохи пом'якшала жінка. – Групенфюрер!
– О-о! – аж свиснув Кноль. – Налийте ще.
– Це ваш «крайслер»? – запитала хазяйка, ставлячи кухоль.
– Непогана машина… – невизначено відповів Кноль. – Ви вже бачили такі?
– У нас часто зупиняються віденці, – відповіла хазяйка ухильно.
– Є вільні кімнати?
– Вам дві?
– Так.
– На жаль, лишилася тільки одна, але велика – вікнами на озеро.
– Скільки всього маєте покоїв?
– Дев'ять номерів – три подвійних.
– Багато туристів? Є іноземці?
Хазяйка зиркнула на Кноля пронизливо, та інспектор дивився простодушно.
– Іноземні туристи віддають перевагу знаменитим курортам, – мовила роздратовано, але одразу охолола, видно, добре володіла собою. Додала байдуже: – Машину можете поставити у дворі під навісом. Гарний у вас автомобіль… Віденські номери… – Поворушила губами, буцімто рахувала, раптом затнулась. Сіла, глянула спідлоба на Кноля, зиркнула скоса на Бонне. Повторила запитання: – Машина ваша?
– Рилом не вийшли! – пожартував інспектор. – Взяли напрокат…
– А-а… – полегшено зітхнула хазяйка, та дивилася насторожено.
– Бонне зрозумів, що вона добре пам'ятає двоколірний «крайслер» і впізнала номери. Але через кілька хвилин комісар вирішив, що помилився: хазяйка розмовляла з Кнолем приязно, секундне збентеження, яке пойняло її, коли побачила номери «крайслера», ще нічого не означало. Але ж цей спокій міг бути спритним маскуванням: якщо хазяйка запідозрила їх і знає, де Грейт і Ангель, вона може попередити Ангеля – і тоді всі їхні хитромудрощі нічого не варті. А коли все ж спробувати?..
Бонне пересів ближче до барменші і запитав напрямки:
