Текст книги "Сліди СС"
Автор книги: Ростислав Самбук
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 28 страниц)
Він стояв навколішках, зануривши руки у смердючу рідину і низько нахиливши голову. Коли б комендант міг зазирнути йому у вічі, можливо, побачив би секундну посмішку, – але Сергій не міг дозволити собі посмішки навіть зараз, коли її напевно ніхто не міг помітити – застиг у чеканні: бачив лише комендантові чоботи, які нетерпляче переступили на місці; це віщувало щось недобре, і справді, німець викрикнув зло:
«Помстись йому!..»
Майже одразу Сергієві на потилицю лягла мокра і холодна рука, багно потекло по шиї, Володимир Гнатович стиснув йому потилицю, і Дубровський зрозумів, що Заболотний дякує і підбадьорює його. Це вразило Сергія, якийсь нерв десь обірвався, він схлипнув, сам занурився в багно, бився обличчям об землю, намагаючись хоч трохи приглушити той біль, що рвався зсередини риданням.
Скільки минуло часу, не помітив – бився, наче в епілептичному припадку, та нараз його грубо смикнули й зупинили. Сергій розплющив очі, побачив, як з його носа в криваву калюжу крапає рідке багно, і краплі чомусь червоні, наче криваві. Звідки кров?
Одразу зрозумів і обтер рукавом обличчя. Побачив чорну спину коменданта, що, не озираючись, крокував цегляною доріжкою, підвів очі й зустрівся поглядом із Заболотним.
Обличчя Володимира Гнатовича було заюшене, все в липучому багні – лишалися тільки очі, знайомі очі, що дивилися, як завжди, з хитринкою. Він витяг із кишені бруднувату ганчірку, обтер обличчя Сергієві й почав втиратися сам. Не втерся, лише розмазав бруд, та, видно, задовольнився й цим, бо підвівся, потягнувши за собою Дубровського.
Лише тепер Сергія прорвало. Щось схоже на стогін вирвалося з грудей, прихилився до Заболотного.
«Ти чого? – легенько відштовхнув його той, та, одразу все зрозумівши, поплескав по плечі. Мовив щиро: – Спасибі, тобі, хлопче, не плач, дурню, ще раз кажу: спасибі…»
Та Сергій схлипнув, хоч і знав, що найстрашніше вже минуло і Володимир Гнатович справді має рацію: варто було йому не послухатися коменданта, і цей день став би для них останнім. А вони мусили вижити, вмерти тут було легко, смерть чатувала на кожному кроці – мимоволі Сергій зиркнув у бік крематоріїв, над якими кукоблилась чорна хмара – справді, сьогодні їм пощастило…
Дубровський усвідомлював це, та не міг перебороти біль, який виривався з нього хрипким риданням, – цей біль не згас аж дотепер, хоч по війні вже минуло чортзна-скільки років, він зачаївся десь у ньому, лежав темною раковою клітиною, що могла будь-якої миті ожити, часто нагадував про себе уві сні, та й не тільки уві сні; певно, у кожної людини є пляма, що переслідує її все життя, пече соромом.
Іноді Сергій одержував листи від Заболотного, який працював десь під своїм Мозирем, мав сім'ю і не скаржився на долю. Сергій знав, що тоді вони врятували життя один одному, та ракова клітина ганьби все ж жевріла в ньому, і він часом аж захлинався од нестерпного болю, згадуючи смердюче багно, блискучі комендантські чоботи, і думав, що, може, краще було б тоді вмерти…
І. зараз, лише згадавши рожевощокого, відчув, як знайомий біль пронизав серце.
Опецькуватий комендант у блискучих чоботях. Рожевощока людина з посмішкою добряка. Весь світ згодом дізнався про нього. Гауптштурмфюрер СС Франц Ангель. Десь були знайдені матеріали, що він загинув.
А він – живе…
Але ж це може бути помилка. Якщо Генрієтта наплутала?..
Уважно прочитав листа ще раз, скоса зиркнув на Анрі. Той ще голився, за звичкою випнувши язиком щоку, – наче нічого й не сталося. Певно, минуло кілька секунд, а Сергій пережив, здалося, знову все те лихоліття.
Відклав листа.
– Треба негайно звернутися до поліції, – мовив. – Маєш там знайомих?
Савіль невизначено гмикнув.
– Я можу попросити наших кримінальних репортерів, – запропонував.
– Не треба… – Дубровський уже крутив телефонний диск. – З'єднайте мене, будь ласка, з комісаром Діаром. Доброго ранку, комісаре. Вас турбує Дубровський. Пам'ятаєте, ми зустрічались у клубі… змушений нагадати про себе. Наберіться терпіння, я прочитаю вам один документ.
Сергій ознайомив комісара з листом Генрієтти.
– Секунду! – загудів у трубку голос Діара. – Я зараз подзвоню одній людині… – І за хвилину: – Ви слухаєте мене, мсьє Дубровський? Зараз вам слід під'їхати на вулицю Поль-Валері. Інтерпол. Знаєте, де це? Комісар Фошар чекає на вас…
Над стареньким і зовсім нефешенебельним особняком на Поль-Валері майорів прапор Міжнародної організації кримінальної поліції, яку частіше називають одним словом – Інтерпол. Дубровський побачив цей прапор здалеку: на блакитному тлі розбігалися в усі боки срібні блискавки, знаменуючи, напевно, силу правосуддя. Мабуть, цей прапор справив враження і на Анрі, бо той підбадьорився і впевнено штовхнув важкі дубові двері.
їх провели до кабінету комісара одразу. Піднялися вузькими сходами, проминули темний коридор з рипучими від давнини мостинами, і поліцейський відкрив перед ними двері кабінету.
У Фошара сидів ще хтось, Сергій неприязно зиркнув на нього: волів поговорити з комісаром наодинці. Видно, Фошар перехопив цей погляд, бо одразу відрекомендував присутнього:
– Комісар Люсьєн Бонне, панове. Він розслідуватиме вашу справу. Мене просив пан Діар, та й взагалі журналісти не часто звертаються до нас у власних справах… Бонне – моя права рука, панове…
Комісар Бонне зовсім не був схожий на детективів із популярних поліцейських романів – високих, кремезних, з пронизливим поглядом холодних сірих очей. Не нагадував він і сіменонівського Мегре з незмінною трубкою; Дубровський навіть здивувався з його нестатечності і, так би мовити, невідповідності усталеним зразкам. Люсьєну Бонне можна було дати щонайбільше років сорок, навіть менше, певно, так і було насправді, бо на обличчі його ще не проступила жодна зморшка, а на маківці стирчав задерикуватий чубок, який у чоловіків за сорок чомусь сам зникає і який приносить багато прикростей саме у тридцятип'ятирічному віці, коли людина, намагаючись будь-що посоліднішати, пригладжує і навіть вистригає його, а він – дивна річ – знов обов'язково з'являється.
Бонне усміхнувся, і його усмішка знов-таки розчарувала Дубровського.
У справжнього детектива посмішка – якось призвичаївся до такої думки – замасковувала його справжній душевний стан, була наче громовідводом; детективи в його уяві кривили губу у посмішці, посміхалися зловтішно або з сарказмом, посміхалися, потираючи руки, посміхалися награно, холодно, байдуже, а в комісара Бонне обличчя мов засвітилося, очі випромінювали справжню доброзичливість та цікавість. Він усміхався не за правилами – як усміхається людина, котра щиро симпатизує вам, – і саме цей відступ від правил, що першої миті вразив Дубровського і навіть трохи засмутив (можливо, комісар хотів здихатися їх і замість досвідченого поліцейського вовка підсунув жовторотого новачка), все ж розтопив його недовірливість, і Сергій щиро відповів на міцний потиск руки комісара, не без задоволення відзначивши, що Бонне сили не позичати.
Фошар пригостив їх кавою, і Анрі довго й плутано розповідав про історію свого знайомства з Генрієттою Лейє, нервувався, зітхав, ніяковів і недоговорював – та й чи можна сказати про все навіть найближчій людині, коли іноді криєшся сам від себе?
Ніхто не перебивав його, і Сергій оцінив делікатність поліцейських, для яких зовсім необов'язково було вислуховувати сповідь Анрі. Потім він збагнув, що це була аж ніяка не делікатність, а тверезий розрахунок: Фошар міг спрямувати розмову в протокольно-ділове русло, та свідомо не зробив цього, вивуджував з хаотичної розповіді Савіля потрібні нюанси та факти.
Коли Анрі закінчив, Дубровський визнав за потрібне додати (все одно його запитали б про це, Генрієтта прямо посилалася на нього), що він, напевно, знає одного із злочинців: це – Франц Ангель, колишній гауптштурмфюрер СС і військовий злочинець, комендант великого концентраційного табору в Польщі, де під час війни знищено не одну сотню тисяч безвинних людей.
Комісар зупинив його:
– Нас не цікавить минуле Ангеля, хто б він там не був. Розшук есесівських злочинців не входить до компетенції Інтерполу.
– Але ж ви не могли не чути цього імені… Франц Ангель… На Нюрнберзькому процесі його прізвище називали не раз, і його не внесли до списків розшукуваних воєнних злочинців лише тому, що десь знайшли документи, які засвідчували смерть Ангеля.
Комісар подивився на Дубровського відчужено:
– Цей факт має значення для вашої братії. Хоча навряд чи солідна газета надрукує зараз матеріал про Ангеля, спираючись на такі сумнівні і недоказові речі, як натяки в листі мадемуазель Лейє.
– Я бачив Ангеля так, як бачу зараз вас, і майже впевнений, що Генрієтта Лейє не помиляється. Ангель має прикмету, може, не таку вже й виразну, але, мені здається, це все ж прикмета – рожеві щоки. Розумієте, у солідної людини – дитячі рожеві щоки. Генрієтта одразу звернула на це увагу.
– Якщо б сам Гітлер зараз піднявся з могили і зустрівся мені на Єлісейських Полях, – сказав комісар, – я не мав би права його затримати. Інтерпол розслідує лише карні злочини. Третій параграф нашого статуту забороняє втручання у будь-яку справу, коли йдеться про політику, релігію, оборону держави чи проблеми расової дискримінації.
– А португальський скандал? – не витримав, щоб не штрикнути Дубровський.
Комісар, не відповідаючи, ковтнув води. Кляті журналісти: все вони знають і в усе пхають носа. Португальська справа справді не дуже чиста. Лісабонська поліція, агенти якої вбили генерала Дельгадо – відомого противника салазарівського режиму, звинуватила у вбивстві карних злочинців і, щоб замести сліди, використала Інтерпол.
– Чим менше скандалів, – відповів ухильно, – тим краще для поліції. Не дай боже, – постукав пальцями по Генрієттиному листі, – щоб відомості про це проникли у пресу. Це буде рівнозначно попередженню злочинців. Вони підуть у таке підпілля…
– Я не впевнений, – втрутився комісар Бонне, – що І без цього наш шлях буде встелений трояндами. Може, Танжер у них взагалі перевалочний пункт? Я шукатиму їх там, а вони давно вже на Близькому Сході чи біс його зна де… Людей з рожевими щоками – тисячі, а цей Ангель давно вже має надійні документи і спробуй довести, що це саме він…
– Так, – ствердив Дубровський, – він відзначався обережністю і не залишив, наскільки мені відомо, жодної фотокартки.
– Це ускладнює справу, – насупився Фошар. Трохи подумав і запитав: – Ви казали, що бачили Ангеля. Чи впізнали б його зараз?
Сергій на мить заплющив очі. Чи зможе він колись забути той день? Лискучий плащ, по якому стікають дощові краплі, опецькуватий комендант і його посмішка… Можливо, він зробив тоді помилку: адже міг дотягнутися до горлянки… Кивнув ствердно.
– Я упізнав би його серед тисячі.
Комісар дивився на Сергія задумливо. Запропонував раптом, наче йшлося про поїздку в Нансі чи Руан:
– Чи не могли б ви злітати з інспектором в Танжер? Ми владнаємо всі формальності і…
Дубровський не роздумував ані хвилини.
– Я повинен зв'язатися з Москвою, та, гадаю, в агентстві не заперечуватимуть. Для вас Ангель лише карний злочинець, для нас усе це значно важливіше.
Анрі, який не втручався в розмову і сидів з таким виглядом, наче дивувався, як можна цікавитися дрібницями, коли мова йде про його наречену, раптом сказав:
– Я полечу також!
Фошар здивовано стенув плечима.
– Ми не можемо заборонити вам, – почав ухильно, – летіти в будь-яке місто, та врахуйте, мсьє Савіль, інтереси слідства. Це не прогулянка – переслідування злочинців часто пов'язане з ускладненнями.
– Розумію ваше становище, комісаре, – одказав Савіль, – та йдеться про мою наречену. Я полечу в Танжер як приватна особа, та, – кивнув на Бонне, – поліція у будь-яку хвилину може розраховувати на мене. – Нараз закінчив зовсім іншим, прохальним тоном: – Не суперечте, комісаре, прошу вас. Я помру тут від туги й невизначеності!
– Аргумент, що й казати… переконливий… – пробуркотів Фошар. – Втім, повторюю, це ваша справа. Я хотів би тільки застерегти, аби ви не вдалися до приватного розшуку. Це лише нашкодить. Зрештою, ви, можливо, й станете у пригоді комісарові. – Фошар підвівся, закінчуючи розмову. – Мсьє Бонне, сподіваюсь, знайде з вами спільну мову, панове…
У приймальні Анрі запитав Бонне:
– Коли вирушатимемо?
– Два дні на підготовку мені вистачить.
– Два дні! – розпачливо взявся за голову Савіль. – Ви жартуєте, мсьє!
– Танжерську поліцію ми проінструктуємо вже сьогодні, – заспокоїв його Бонне. – А мені треба ознайомитись з архівами. Не виключено, що цей Ангель залишив якісь сліди і в нас. До речі, панове, якщо маєте час… Вам, певно, буде цікаво… – Відчинив двері, табличка на яких попереджала, що стороннім вхід суворо заборонено. – Зробимо для вас як журналістів виняток.
Анрі й Дубровський зайшли разом з комісаром. Довга темнувата кімната, заставлена стелажами, особливої конструкції столами, шухлядами.
– Мсьє Колонн, панове… – вказав Бонне на миршавого лисого чоловічка, – лорд-охоронець наших архівів і найбільший знавець злочинного світу. А це, Леон, – журналісти й мої друзі. – Він вимовив останні слова без іронії і без неприродного наголосу, як буває, коли людина або фальшивить, або сама не впевнена у сказаному. Дубровському сподобались слова комісара, і він з вдячністю глянув на Бонне.
Комісар продовжував, вказуючи на Колонна:
– Мсьє Леон, панове, зберігає у своїй картотеці відомості про сто п'ятдесят тисяч міжнародних злодіїв. Найоригінальніше те, що він ніколи не зустрічався зі своїми підопічними. За все. життя Леону лише раз почистили кишені в автобусі, але він схаменувся вже тоді, коли шахрай давно накивав п'ятами… І все ж, панове, мсьє Колонн є грозою гангстерів, і ми без нього, як без рук.
– Ви перебільшуєте, Люсьєн, – зашарівся чоловічок, та видно було, що слова комісара припали йому до душі.
– Скромність прикрашає людину, хоча й не завжди! – відрубав Бонне. – Покажіть журналістам своє господарство, Леоне, і вони самі зрозуміють, хто з нас має рацію.
Колонн поплескав рукою по звичайному дерев'яному ящику, в якому стояли, пронизані тонким сталевим прутом, картонні картки.
– Не один гангстер світу, – почав трохи театрально і, Сергієві здалося, піднявся навшпиньки, щоб хоч трохи зробитися вищим, – так, не один гангстер заплатив би великі гроші, аби вилучити звідси свою картку. Тут – всі дані про нього: особливі прикмети, фотографії, якщо його вже затримували – відбитки пальців. За кілька хвилин я або мій помічник можемо встановити аутентичність тої чи іншої особи.
– За кілька хвилин? – не повірив Дубровський.
– Так, – ствердив Колонн. – Але ж іноді злочинці намагаються перехитрити наших агентів. Дивіться, панове… – спритно витяг дві фотографії. – Чи не правда: зовсім різні люди?
– Точно, – ствердив Сергій.
– Ви помилилися, – наче зрадів Колонн. – Отут, – поплескав долонею по звичайній шафі, – маємо особливі пристосування для розпізнавання злочинців по фотографіях, зроблених у різні роки життя і навіть під гримом. Оце – загримований злочинець, – тицьнув пальцем у фото літньої людини у поношеному одязі. – Відомий грабіжник Енріко Фелліні. На його рахунку не один сейф у Мілані, Римі, Флоренції. Затриманий позаторік після пограбування банку в Сіракузах. В такому вигляді намагався втекти.
Колони нахилився над довгим столом, скоріше бюро, в якому були вмонтовані металеві пластини з фотографіями злочинців.
– Тут, – почав рухати пластини, – бачите, яка неприваблива компанія. Ось гляньте, навіть на обличчі в нього написано – карний злочинець… А цей, – швидко прочитав підпис під фото, – ніколи в житті не скажеш, що він – американський гангстер Білл Сауерс. – Пальці швидко гортали пластини. – Грабіжники, вбивці, гангстери, шахраї, фальшивомонетники, торговці наркотиками… Паскудна сімейка…
Анрі звернув увагу на картки з різнокольоровими правими верхніми кутами. Бонне пояснив:
– Коли до нас звертаються судові чи поліцейські власті якоїсь країни, що входить у систему Інтерполу, з проханням розшукати злочинця, в усі дев'яносто п'ять країн терміново надсилаються оці картки з установочними даними. Зверніть увагу на колір кутів. Фактично, це наказ. Якщо, наприклад, колір червоний, злочинця повинні негайно заарештувати. Зелений колір означає – «взяти під нагляд». Після арешту злочинця він видається тій країні, яка звернулася з проханням про розшук.
– Коли заснована ваша організація? – запитав Дубровський. – Можливо, я виявляю дивовижну необізнаність, та не доводилось мати справу…
– Навіть деякі поліцейські репортери виявляють, таку необізнаність, – зауважив Колони. – Наша організація мала почати своє існування ще до першої світової війни. У чотирнадцятому році сищики карної поліції зібралися на свій перший міжнародний конгрес у Монако. Але, на жаль, почалася війна, а війна не сприяє спілкуванню навіть поліцейських. Нова зустріч відбулася лише через дев'ять років у Відні. Тоді ж, у двадцять третьому році, була заснована «Міжнародна комісія карної поліції» – батько нашої організації. Але цей батько, – Колони саркастично посміхнувся, – помер ще немовлям. Штаб Інтерполу тоді перебував у Відні. Після окупації австрійської столиці гітлерівцями Гейдріх конфіскував усі архіви Інтерполу і перевіз їх до Берліна. Ви розумієте, панове, для чого?
– Щоб гестапо використало злочинців… – відповів Анрі, хоч запитання було скоріше риторичним і Колони збирався сам відповісти на нього.
– З шпигунсько-диверсійною метою, звичайно, – уточнив той. – Фашисти поставили крапку на Інтерполі.
– І він відродився вже після війни? – запитав Дубровський.
– Саме життя вимагало відновлення нашої діяльності. Війна принесла не тільки розруху. Після сорок п'ятого року крива злочинів неухильно пішла вгору. Часті пограбування банків, намагання гангстерів збути вкрадені цінності і знайти притулок за межами країни, де вони діяли, примусили уряди багатьох країн шукати нові форми боротьби із злочинністю. В результаті й було створено «Міжнародну організацію карної поліції». Зараз до неї входять держави Західної Європи, країни Північної і Південної Америки, а також Африки та Азії. В кожній країні-учасниці створені національні бюро Інтерполу, а це, – зробив дещо театральний жест, обвівши рукою кімнату, – генеральний секретаріат.
– Так уже й тут… – зрозумів його буквально Бонне.
– Не ловіть мене на слові, Люсьєн, – відмахнувся Колони. І, звертаючись до Дубровського та Савіля, продовжував: – Здається, все, панове. Додам тільки, що Інтерпол має свій статут, видає щомісячний журнал чотирма мовами для службового користування. Але вам, журналістам, слід знати, що передрук статей категорично заборонений.
Дубровський взяв одну з товстенних рожевих книжок, що лежали на столі поруч. Підкликав Анрі.
– Дивись, – мовив захоплено, – наочний посібник для детективістів.
– Що не справа, то й сюжет, – погодився Колони. Він взяв ще одну рожеву книгу, пальці швидко забігали, гортаючи сторінки. – Справа про пограбування банку в Мілані на дев'яносто мільйонів лір… Робота мафії, панове. Ми ловили їх мало не два роки. Пограбування складу зброї в Швеції… Тут діяли з розумом, і агенти поліції ледь знайшли кінці. А ось пікантна справа – крах липового банку, що випускав фальшиві чеки вартістю у сто доларів. Деякі наші експерти з трудом відрізняли їх від справжніх. Крадіжка картин у Лондонській національній галереї…
– Як хочете, – рішуче втрутився Бонне, – а я повинен зникнути.
– Справді, тут можна забути про час, – погодився Дубровський. – А мені ще сьогодні треба зв'язатися з Москвою.
– Я замовлю квитки на літак і повідомлю вас, – пообіцяв комісар.
* * *
Генрієтту, її сусідку по літаку Мелані, що плюнула Францові в обличчя, і ще одну дівчину на ім'я Жюстина – блондинку з вирлатими зеленими очима, поселили в одній кімнаті, яка нагадувала тюремну камеру: заґратоване вікно, важкі дубові двері, вузькі залізні ліжка. Тричі на день їм приносила їжу мовчазна стара жінка, певно, марокканка, яка не знала французької чи вдавала, що не знає, – не вимовила за два дні ані слова, наче була німа. Її супроводжував наглядач – чоловік із шиєю вола і хитрими очима, які з цікавістю обмацували дівчат.
Генрієтта намагалася не дивитися на нього, одверталася після того, як спіймала його погляд: похітливий і одверто оцінюючий. Жюстина щось запитала в нього, але наглядач лише посміхнувся у відповідь і дав якийсь наказ служниці – слова звучали гортанно й дивно, наче щось булькало в– нього у горлі. Вони одразу зникли, але ввечері наглядач підморгнув Жюстині й поставив на стіл таріль із фруктами – мабуть, почав симпатизувати дівчині.
Фрукти були смачні, й дівчата з охотою поласували ними. Власне, що їм залишалося робити?
Генрієтта згадала: колись десь вичитала – людина звикає до всього. Тоді не повірила, не могла повірити, що умови життя можуть перетворити мислячу людину на звіра чи просто примусити її плисти за течією, забути про власні смаки, уподобання, погляди, нарешті, амбіцію. Коротше, зректися свого «я», того, що закладалося в тебе по краплині вихованням, що сам брав від життя, що ставало твоєю суттю і було вже невіддільне від плоті; а тепер спіймала себе на думці: залізне ліжко і наглядач уже не дратують її так, як уперше, і одноманітність днів стала ледь не нормою. Одразу зрозуміла й психологічний розрахунок тих, хто посадив їх сюди: залишити наодинці з власними думками, зламати одноманітністю і безперспективністю, вселити сумнів – цей черв'ячок залазитиме все глибше, точитиме душу, і нема нічого гіршого за його непомітну, але постійну, вперту чорну роботу.
Генрієтта поспішила застерегти подруг, та Жюстина не зрозуміла її чи не могла зрозуміти, вона ставилася до життя простіше і лише пирхнула:
– Згадай мсьє Жана! Плювати він хотів на твої душевні сумніви. Йому – одержати за тебе куш, і бувай здорова…
Мелані похитала головою.
– Ти забула про мадам, Жюстино, – заперечила. – Жану й справді наплювати на все, і він уже забув про нас. Але ж ти не хочеш стати повією? Не хочеш… А для чого нас везли сюди? Мадам, чи хто там, напевно знають, що ми не бажаємо підкорятися їм, але й ми, Жюстино, не перші в них – і я не заздрю ні тобі, ні собі…
– Ніхто не змусить мене робити те, чого я не хочу! – розсердилася Жюстина. – Тут також є поліція, і варто звернутися до влади…
Генрієтту дратувала Жюстина – її житейський практицизм іноді межував із тупістю, – але не хотілося загострювати стосунків, і так усім їм було невесело, та не втрималася, щоб не зіронізувати:
– Чого ж ти досі не звернулася до властей?
– Як же, нададуть вони тобі таку можливість! – посміхнулась Мелані. – Прошу вас, мадемуазель, ось вам ажан, він проведе вас до префектури, де ви зможете поскаржитися особисто самому марокканському султану!., А-а, ви не хочете залишатись у танжерському борделі?.. Пробачте, ми не знали цього, ще раз перепрошуємо, винні будуть покарані, а вам – квиток на літак до Парижа… Адьє, мадемуазель…
– Дивачка, – знизала плечима Жюстина. – А я вірю, що все обійдеться.
Генрієтта уткнулася обличчям у подушку. Вона знала, що не обійдеться, знала також, що навряд чи її випустять звідси живою, та все ж світлячок надії не згасав, бо рідко коли згасає в людини, і сама смерть безсила тут: навіть вмираючи, людина сподівається на щось і, хоч нема безсмертя, вірить – ще день чи година…
Вони вже переговорили на всі теми, і, здавалося, більш нема про що говорити, та Генрієтта знала: їхні теревені є лише легкою оболонкою, під якою криється щось важке, тривожне й болюче.
Генрієтта не розповідала дівчатам про Анрі і останню зустріч з ним під дощем, лише згадувала його мокре обличчя, сміхотливі очі – згадки посилювали біль і розпач, та вона не могла без них, бо знала, якщо ці згадки згаснуть, згасне і її воля, і отой невеличкий мерехтливий світлячок надії.
І все ж так довго не могло продовжуватись: сіре, одноманітне і якесь страхітливе життя. Раніше вони чекали змін кожної години, нарешті перестали чекати і не підхоплювались, почувши в коридорі за дверима кроки. Вже розрізняли кроки: легкі, ковзаючі – служниці, що приносила їм їжу; розмірені солдатські – наглядача. Зрідка проходили повз їхні двері ще якісь люди, одного разу Генрієтті здалося, що почула голос мсьє Жана, та, можливо, лише здалося.
… Мадам прийшла ввечері чи вночі – заґратоване віконечко не світилося, а годинники в них відібрали в перший же день ув'язнення.
Генрієтта одразу не збагнула, що це – справді мадам, про доброту і респектабельність якої, глузуючи, казав їм Дюбюї. Не повірила навіть після того, як жінка, що зайшла до їхньої кімнати у супроводі наглядача, відрекомендувала сама себе:
– Зовуть мене мадам Блюто, мої хороші. Я – хазяйка цього дому і вибачаюся, якщо вам у ці дні було сумно…
Генрієтта уявляла собі власницю танжерського дому розпусти то відьмою, сухою й кістлявою, то чимось схожою на огрядних, дебелих продавщиць риби у «Чреві Парижа». Зайшла ж до їхньої кімнати ще молода жінка з зовсім ще пристойною талією, усміхнена й привітна. Тільки пізніше Генрієтта усвідомила свою помилку: мадам Блюто вже підвалило під шістдесят, і молодили її товстий шар рум'ян та пудри, яких Генрієтта не помітила при тьмяному світлі нічника.
Ніхто не відповів мадам Блюто, та вона не сподівалася на інше. Була досить обізнана, бо, присівши біля ліжка Мелані, мовила, зітхнувши:
– Я вас розумію, мадемуазель Нозьєр. Цей негідник Жан справді заслуговує на плювок в обличчя… – Стиснула скроні, похитала головою. – Я завжди вважала його мерзотником і нахабою і співчуваю вам, мадемуазель…
Мелані поворушилась у ліжку і запитала просто: так, як питають у зустрічного про незнайому вулицю:
– Коли нас випустять звідси?
Генрієтта, у якої вже минув хвилинний гіпноз і яка зрозуміла театральність гри мадам Блюто, жахнулася: невже Мелані клюнула на таку дешеву наживку?
– Хоч зараз, моя мила, – розпливлася в посмішці мадам Блюто, – я не затримуватиму тебе ані на хвилину. Все залежить тільки від тебе… Ей, – навіть не обернулася до наглядача, навіть не змінила тону, лише поворушила в повітрі пальцями, але той зрозумів одразу й подав їй якогось папірця. – Прочитай, моя мила, і підпиши ось тут, – ткнула довгим пальцем із темно-червоним нігтем у папірець. – Читай, моя хороша, ніхто не примушує тебе підписувати, не читаючи.
Папірець тремтів у руці Мелані, вона читала, сидячи в ліжку і нахилившись низько-низько, – було важко щось розібрати у напівтемряві.
Генрієтта чекала: зараз Мелані зібгає папірець і відкине його – догадувалася, чого вимагає від них хазяйка цього дому; Та Мелані, прочитавши, не вибухнула обуренням – спокійно поклала папірець на тумбочку, простяглася в ліжку і мовила також спокійно:
– Пішла геть, негіднице!
Мадам не розсердилась. Витягла з кишені пачку дорогих сигарет, клацнула запальничкою. Генрієтті до сліз захотілось запалити, ковтнула слину.
– Паліть, милі… – повела на неї та Жюстину поглядом мадам Блюто, та дівчата не поворухнулися.
Мелані раптом зіскочила з ліжка.
– Дайте мені! – мовила вимогливо. Мадам простягнула їй пачку і навіть дала прикурити. Мелані стала перед нею, і кілька секунд вони дивилися одна на одну.
– От що… – нарешті мовила Мелані, і Генрієтта зрозуміла, що подруга наривається на скандал, аби хоч якось покласти край тому фарсу, який розпочала мадам Блюто. – От що! Ти, як була шлюхою, так шлюхою і залишилась. У всьому… Не тільки в манерах… Ти – справжнісінька шлюха, продажна й безсовісна, ти – брудна змія, але тобі нас не обплутати! – Дівчина на секунду захлинулась, їй не вистачило повітря, та одразу опанувала себе і продовжувала спокійно: – Ти зрозуміла мене? Чи, може, хочеш послухати ще? З обличчя Блюто не сповзла посмішка.
– Мені неприємно чути таке… – мадам навіть не підвищила голосу. – Та й кому це приємно? – Нараз загроза прозвучала в її словах. – Але я запам'ятаю сказане тобою, і колись тобі доведеться вибачитись… – Доведеться, моя дорога, бо тут були сильніші за тебе, але й вони шкодували за свою гарячковість… Бачиш, я звикла до всього, і до істерик, і до образ, нічого не вдієш, з вами, поки домовишся, наслухаєшся всього… Сідай, моя мила, і будемо розмовляти відверто. Це – єдино вірний шлях і в вашому, і в моєму становищі.
Мелані зло розчавила сигарету просто об стіл. Хотіла щось сказати, та не знайшла слів, зробила крок уперед й замахнулася, та Генрієтта, побачивши, як рвонувся з порога наглядач, перехопила її руку, потягла подругу до свого ліжка.
Мадам Блюто зрозуміла її по-своєму.
– Ви – розумніша за неї, мадемуазель Лейє, – схвалила, – і розсудливіша. Мені приємно бачити це.
Генрієтта не глянула на неї. І похвала, і осуд цієї жінки були однаково образливі, і чи варто починати все спочатку? Справді, цю брудну повію нічим не здивуєш, нехай же говорить, що хоче. Сильно стиснула руку Мелані, і подруга зрозуміла її – одразу якось охолола й знітилася, тільки дихала важко й часто.
– Напевно, ви найрозумніша тут, мадемуазель Лейє, – продовжувала мадам Блюто, – і я звертаюсь до вашого розуму і вміння оцінити обстановку.
«А вона не дурна, – майнула в Генрієтти думка, – і сильна…»
– Я заплатила за вас великі гроші, мої милі, а я не така багата, щоб кидати гроші на вітер. Ось це ви й повинні усвідомити, – в голосі мадам з'явилися різкі нотки, – від цього і танцюйте, хочете – сюди, хочете – туди, а свої гроші я повинна одержати і, звичайно, з процентами. Бо всі ми грішні, живемо в грішному світі, а на гріху, – посміхнулася, – можна непогано заробити. Отже, усвідомте, і у вас, і в мене нема іншого виходу. Ви донесете на мене, якщо вам удасться вирватися звідси, я ж втрачу досить солідну суму, коли ви не працюватимете на мене. Інакше кажучи, прогорю, вилечу в трубу, чи як ще кажуть у подібних випадках?
Мадам Блюто зупинилася, облизнула тонкі губи, покликала наглядача.
– Пити!.. Гукни стару. Нехай принесе лимонаду, хоча, – на секунду завагалася, – не треба лимонаду, хай дасть шампанського. Сьогодні, – підморгнула дівчатам, – я пригощаю. Скоро ви станете заможними і тоді віддячите мені…
Генрієтта і Мелані ніяк не зреагували на цей жарт, тільки Жюстина посміхнулась. Від очей мадам Блюто не вбереглась ця ледь помітна посмішка, і вона сказала вагомо:
– Отож ви зрозуміли: вороття назад нема. Від цього до наступного – один крок, і, що б ви не робили, вам не уникнути його. Але, щоб у вас було менше вагань і сумнівів, я розповім, що чекає на вас. Розкішне життя, я не перебільшую – якщо б я починала так свою кар'єру, мої милі, то… Боже мій, марсельські вулиці, бруд і холод, дощ… І все ж я вибилась у люди, треба мати голову на плечах, правда? А вам просто пощастило, не якийсь портовий бордель з п'яною матроснею… Кожна матиме свою кімнату, туалети – я авансую вас… І мужчини у нас пристойні, постійні відвідувачі з грішми. Шантрапу не пускаємо, матимете справу з солідними людьми, і все залежить від вас і ха-ха… від вашої, так би мовити, працездатності…
