Текст книги "Сліди СС"
Автор книги: Ростислав Самбук
сообщить о нарушении
Текущая страница: 26 (всего у книги 28 страниц)
І раптом – нема чорної безодні, сержант, опустивши автомат, повертається до них боком…
Що там на краю галявини? Чому знову з’явився капітан і чому поруч із ним Леребур?
Вже усвідомивши, що прийшов порятунок, Карл ніяк не міг позбутись відчуття, що у нього на грудях болить обпечена шкіра…
– Я вимушений принести вам свої вибачення, – говорив капітан, поки їх розв’язували, та Карл погано розумів його, апатія не відпускала, й під серцем пекло.
– Дайте йому води… – помітив Карлів стан Жорж Леребур.
До його губ притулили баклагу, він автоматично ковтнув, горілка обпекла горло, та відразу полегшало – закашлявся, сльози виступили на очах, але біль під серцем вщух, повернулася здатність чути й бачити.
Гюнтер стояв поруч, зіпершись на дерево, й гикав. Йому теж дали ковтнути горілки, він відпив мало не половину баклаги. Підніс кулаки, щось хотів сказати, але, так і не мовивши жодного слова, знеможено сів на траву.
– Вас запідозрили у шпигунстві на користь бунтівників, – пояснив Леребур. – Днями їхні хлопці, – кивнув на капітана, – вбили Янсона Сендве. Це президент Північної Катанги й керівник партії “Балубакат”. І тепер вони небезпідставно побоюються репресій.
Гюнтер зло плюнув.
– Я пояснював йому, що маємо листа!
– Ну… ну… – примирливо пробуркотів Жорж. – На щастя, мене наздогнав грузовичок, і я розжився на пару галонів бензину.
– А коли б не було грузовичка? – не здавався Гюнтер.
– Пили б ви зараз шнапс на тому світі! – зареготав сержант. – Але тут інакше не можна.
– Якщо б ви знали місцеві умови… – підтвердив каштан. – Хочете ще? – простягнув Карлові свою баклагу.
Той похитав головою. Чомусь його нудило. Жорж зрозумів це й порадив:
– Треба випити, полегшає. Справді, полегшало. Карл обтер губи.
– Поїхали… – запропонував. Оця галявина, де ледь не залишилися навічно, викликала неспокій і навіть роздратування.
– Так, поїхали, – згодився Леребур. – Тим більше, що залишилось нам… Полковник тут, у Касонго.
– От і чудово! – зрадів Гюнтер. – Кінець нашим блуканням.
Він ляснув Карла по плечі, але той не поділяв його ентузіазму. Якось було все одно: полковник – то й полковник, є – нехай буде, нема – то й нема…
У голові шуміло, неприємне обличчя капітана розпливалося. Знав, оця чорна цятка, що розросталася в жерло, тепер снитиметься йому, й сни ті будуть жахливі.
– Моя професія – вбивати, і я не соромлюсь її!
Так почав прес-конференцію полковник Людвіг Пфердменгес. Вони сиділи на веранді великого одноповерхового будинку, де розташувався штаб батальйону “Гепард”. Щойно полковникові доповіли, що каральна експедиція проти бунтівників-партизанів, які засіли на західному березі озера Танганьїка, закінчилася успішно, й він перебував у тому благодушно-піднесеному настрої, коли все здасться кращим, ніж є насправді, й тому тебе тягне на відвертість, язик розв’язується, й починаєш розповідати те, що за інших обставин навіть сам згадуєш неохоче.
– Так, панове, я не соромлюсь. Бо який же ще інший обов’язок солдата, тим більше тут, де дикість і первісні звичаї? Не вб’єш ти – вб’ють тебе, тому ми й намагаємося вбивати якнайбільше. Ліва преса, – іноді я читаю ці червоні листки, панове, – галасує про нашу жорстокість, про те, що партизани ведуть справедливу боротьбу за права тубільців. Час, панове, покінчити з пустопорожнім базіканням про справедливі й несправедливі війни. Все це вигадки комуністів, я переконаний у цьому. З нашої точки зору, з точки зору солдатів мого батальйону “Гепард”, війна, яку ми ведемо проти чорномазих, – справедлива, ми захищаємо свої інтереси й інтереси заможних, а значить, найкультурніших і найпрогресивніших сил країни. А хто не поділяє ці погляди, нехай іде під три чорти! І ми з задоволенням допоможемо йому швидше дістатися туди!
Полковник розстебнув гудзик на сорочці й. випив півсклянки газованої води. Вів далі стриманіше:
– Свого часу мене зарахували до есесівських злочинців, і я мусив податися у ці паршиві джунглі. За що, питаю вас? Мене – до злочинців? Я командував полком, потім дивізією СС, ми воювали як могли, ну, знищували партизанів у Росії, то й вони знищували нас. Війна була без правил! Ми воювали з цивільним населенням, але ж і цивільні вбивали нас. Необхідні були жорстокі заходи, і я не вагався, коли треба було спалити село чи повісити два-три десятки комуністів. Як не вагаюсь і тепер – досвід російської кампанії навчив мене, тепер ми використовуємо його: краще вбити десятьох чорномазих, ніж залишити одного пораненого. Бо й поранені кусаються.
– А що ви їм дасте, коли переможете? Ваша позитивна програма? – запитав Леребур.
Карл здивовано глянув на нього: невже не розуміє? І яка може бути позитивна програма в професійного вбивці?
– Нехай з програмами виступають інші, – відмахнувся Пфердменгес. – Чомбе чи ще хтось. Вони – мастаки задурманювати голови, їхня професія – базікати, а наша – встановлювати тверду владу. Моя програма дуже проста: негри мусять працювати. Вони створені для праці, панове, я глибоко переконаний у цьому. Сама природа, панове журналісти, виступає проти нас у спілці з тубільцями. Адже негрів тут, в умовах тропічного клімату, не тривожить, що станеться з ними взимку, їм не потрібні продовольчі запаси, і це вплинуло на формування їхнього характеру й звичок. Негр не хоче систематично працювати, точніше, він не вважає працю обов’язковою умовою свого існування. Природа дозволяє йому прожити так, граючись. їжа чорномазих – банани, кукурудза, цукрова тростина, риба й дичина. Банани ростуть самі, для вирощування кукурудзи та коренеплодів досить недбалого обробітку грунту, крім того, тут можна збирати по два врожаї на рік.
Полковник зупинився, ковтнув води й вів далі з натиском:
– Примушуючи негрів працювати, ми робимо велику, благородну справу насамперед для них самих, для розвитку нації, панове, якщо хочете. Ми здійснюємо в Конго величну цивілізаторську місію, пробуджуємо, і я переконаний в цьому, чорну Африку від віковічної сплячки.
– Автоматними чергами? – запитав Карл.
– Так, автоматними чергами, – не помітив іронії полковник. – Суцільний вогонь випалює все на шляху моїх солдатів. Чесно визнаю, панове, я ніколи не насмілювався рахувати вбитих, що валялись на землі після пострілів моїх “гепардів”. Іноді вся савана вкрита тілами. Всюди кров, відірвані руки, ноги, шматки м’яса… Це все, що залишається від бунтівників.
– Ви маєте плантації в Конго? – обірвав полковника Гюнтер.
– Наївне запитання, – зареготав Пфердменгес. – Ці джунглі й савани виявилися не такими вже й дикими. Плантації кави, бавовнику, масличної пальми… При вмілому землекористуванні це дає непоганий прибуток.
– Але ж ваша професія – лише вбивати, – не стримався Карл.
– У мене є управителі й наглядачі.
Леребур відірвався від магнітофона.
– Як ви вважаєте, Моїс Чомбе може очолити конголезький уряд?
– Моїс Чомбе – один з наймудріших державних діячів, – відповів Пфердменгес. – Він знає, на кого орієнтуватися, й ніколи не підтримуватиме демагогічних гасел про ліквідацію монополій, вигнання плантаторів тощо. Якщо хочете, панове, особисто я вважаю, що без Америки Конго занепаде. Бельгія – тьху, а не країна. Тут потрібна допомога сильної держави, яка плювати хоче на теревені про демократію, незалежність та інші дурниці. Сполучені Штати зацікавлені в урані, кобальті, алмазах, вже не кажучи про катанзьку мідь. Чомбе дасть їм усе це, й Америка допоможе йому придушити так званий національно-визвольний рух.
Цей самовпевнений вбивця давно вже набрид Карлові. Згадував чорне дуло автомата, наведене на нього, й злість туманила мозок.
Певно, в полковника давно вже атрофувалися всі людські почуття, й він нічим не відрізняється від горил, що живуть в тутешніх лісах, навіть гірше – горила вбиває, захищаючись, а цей підвів під вбивства філософську базу: ніколи ще Карл не чув такого відверто-знавіснілого цинізму. Перезирнувся з Гюнтером. Видно, той відчував те ж саме й зрозумів Карла, бо підвівся, поклавши край бесіді.
– Я відверну увагу француза, – прошепотів Карлові на вухо, – а ти порозмовляй з полковником Пфердменгесом.
Карл дивився на Пфердменгеса. Чомусь згадав отця Людвіга. Ні, кузени зовсім не схожі – життя в джунглях і військові небезпеки загартували полковника: підтягнутий, засмаглий і жвавий, незважаючи на свої п’ятдесят з гаком років. У монаха, правда, очі розумніші, а в цього – каламутні, волячі. Карл уявив, як вони наливаються кров’ю, коли полковник шаленіє, й здригнувся: такий справді спокійно переступить через труп і не озирнеться.
Гюнтер потяг Леребура до пляшок у сусідню кімнату. Карл затримав Пфердменгеса.
– Хвилиночку, полковнику, два конфіденціальних слова…
Пфердменгес зупинився, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу, й дивився невдоволено, Карл підійшов до нього впритул.
– Чи бачили ви чорний тюльпан?
У полковника забігали очі.
– Вас послали до мене?
– Так.
– Хто?
– Я не маю права розголошувати таємниці. Вам належить назвати дві цифри й не розпитувати мене ні про що.
– Е-е… – зітхнув Пфердменгес чи то з жалем, чи то полегшено. – Минулись ті часи, коли я не розпитував…
Карл мовив твердо:
– Тепер є всі передумови для створення четвертого рейху, і ваш обов’язок…
– Я сам знаю, в чому полягає мій обов’язок, – огризнувся Пфердменгес. – Особисто я не маю наміру вертатися до фатерлянду. Мені й тут непогано, і плювати я хотів на ваш рейх. Мій рейх – моя бавовняна плантація, я завоював її сам, а рейх обіцяв мені маєток на Україні, та де він? Рейх, юначе, ще не розплатився зі мною, і я вважаю за справедливе розрахуватися тепер. З тієї суми, яку ви одержите… Скільки лежить на шифрованому рахунку? І де?
“Усіх насамперед цікавить саме це”, – подумав Карл і непевно стенув плечима.
– Ну, добре, – не наполягав полковник, – мене це не обходить, але… – задумався, не зводячи уважного погляду з Карла. – Але мільйон, це, мабуть, не так уже й багато? Я чув, що на шифровані рахунки менше десяти мільйонів не клали. Десять відсотків – справедливе відшкодування. Ви мені мільйон, я вам – дві цифри.
– Ого, а у вас апетит! На жаль, я не маю права…
– А я пошлю вас до бісової матері з усіма вашими паролями! – Полковник помахав пальцем перед його носом. – Забув цифри, вас це влаштовує?
Карл знав: справді пошле, а що він може вчинити? Єдине – поторгуватися.
– Добре… – промимрив. – Але мільйон ви не одержите. Чотириста тисяч марок.
Очі полковника потемнішали. Жартівливо штовхнув Карла в бік.
– Ну, хлопче, ми ж не на базарі.
– Так, – ствердив Карл, – тому п’ятсот тисяч – моє останнє слово. І вони зваляться на вас, як манна небесна.
– Умовились, – згодився Пфердменгес. – Підемо скріпимо нашу угоду.
– Цифри? – не зрушив з місця Карл.
Полковник посміхнувся й підморгнув.
– Не вийде! – помахав пальцем перед самісіньким Кардовим носом. – Я поїду з вами й назву цифри лише на порозі банку, щоб мої півмільйона не попливли… Пароль – будь ласка: “Гарно навесні в Арденнському лісі”. Тоді ми ще не наступали в Арденнах і не тікали звідти… Боже мій, наче вчора моя дивізія була в Арденнах. Нам би відкрити фронт, а ми поперлися, як останні йолопи…
Карл зморщився: перспектива подорожі з цим типом не приваблювала. Ще раз спробував одкараскатись:
– Ми не маємо права гаяти час, і завтра вирушаємо назад. Я можу дати вам будь-які гарантії…
– Гарантії? – зареготав Пфердменгес. – Я знаю, що таке найсолідніші гарантії й різні там джентльменські угоди. Завтра, кажете? Це мене влаштовує, післязавтра ми будемо в Європі. Вам у Європу? – він безцеремонно покрутив гудзик на Кардовій сорочці.
– Але ж ми мусимо повернутися до Елізабетвіля. Леребур позичив автомобіль у директора “Юніон міньєр”.
– Нехай ця стара лайба не турбує вас. Мої “гепарди” відженуть її назад. А ми виїдемо на світанку. До Костерманвіля триста кілометрів, звідти долетимо до Найробі, а там уже лінії обслуговують європейські компанії. Сучасні реактивні літаки, швидкість і комфорт…
Карл подумав: через два дні він побачить Аннет. Це було неймовірно – через два дні. З серця Африки, з савани, де полюють не на диких звірів, а на людей, до європейського міста, де жінкам поступаються місцем в автобусі…
Чорт з ним, із Пфердменгесом, не треба звертати на нього увагу, можна дивитись на нього, як на шкідливу мураху, – не більше.
– Добре, – погодився, – організуйте тільки відправку француза до Леопольдвіля.
– З Костерманвіля туди є регулярний рейс. – Полковник пропустив Карла вперед: тепер він був уособленням ввічливості. – Прошу вас, коктейль перед вечерею…
Карл згадав слова полковника: “Моя професія – вбивати”, й подумав, що коктейлі і ввічливість не узгоджуються з цими словами, що останнє є ширмою, й Пфердменгес, повернувшись з Європи, стане ще жорстокішим і вбиватиме ще більше, бо за півмільйона марок можна придбати не одну плантацію, а маєтки необхідно захищати. Тобто він, Карл Хаген, стане хоч і не прямим, та все ж винуватцем убивств, і, може, отой симпатичний негр – командир партизанського загону, який просив їх писати правду, загине, фактично, від його, Карлової, руки…
Здригнувся й відступив – під три чорти полковника! – та Гюнтер уже простягав йому келих з коктейлем, дивлячись запитливо, й Карл мимовільно кивнув, даючи знати, що справу з Пфердменгесом полагоджено.
Йоахім Шліхтінг стояв за довгим столом, по обидва боки якого сиділи його колеги по партії.
Карл примостився в куточку, звідки добре бачив Шліхтінга й інших керівників нового фашистського руху в Західній Німеччині. Він твердо знав – фашистського, хоча йшло засідання керівного центру партії, котра називалася націонал-демократичною.
Щойно в залі за стіною закінчилося збіговисько членів цієї партії.
У вухах Карла ще стояли слова їхнього фюрера фон Таддена, якого теж звали Адольфом. Він проголошував ці слова з трибуни, в залі вибухали оплески, лунали схвальні вигуки, а Карл думав: невже це відбувається після війни, в результаті якої розгромлено фашизм, після Нюрнберзького процесу, який засудив до страти багатьох бонз третього рейху і врочисто заявив, що з фашизмом покінчено.
Спробував би фон Тадден тоді виголосити сьогоднішню промову, під гарячу руку могли навіть заарештувати й дати строк, а нині йому публічно аплодують, поліцейські охороняють зал, завтра ж газети надрукують промову нового фюрера.
Про що ж він говорив?
Новий фюрер не закочував очей і не робив патетичних жестів – це сприйнялося б як карикатура. Фон Тадден виступав статечно і навіть стримано, хоч іноді й допускав патетичні вигуки, красномовні жести.
“Звернімося до минулого! – так, здається, говорив він. – Ще задовго до свого приходу до влади Адольф Гітлер роз’яснив своїм соратникам: коли вирішується доля народу, тоді не годяться ані народні представники, ані парламенти, ані ландтаги. Німецький парламентаризм – це кінець німецької нації… У важливих питаннях повинен вирішувати або референдум. – Фон Тадден відірвався від папірця, кинув у зал під бурхливі оплески: – Референдум – це ви, решту ми примусимо мовчати! Так-от: або референдум, або одна людина! Наше завдання полягає в тому, щоб, коли диктатор прийде, дати йому народ, який дозрів до нього!”
І знову зал вибухнув оплесками.
“Ми поставимо цей народ на коліна!” – вигукнув хтось.
Фон Тадден поморщився: загалом правильно, хоча й надто прямолінійно. Поки що слід загравати з народом. Заперечив:
“З людини, яка стоїть на колінах, ніколи не вийде гарного солдата. Ми ж мусимо тримати в руках зброю! Лише тоді зможемо успішно розв’язати проблеми, що стоять перед нацією!”
Отже, фон Тадден уже мріє про війну…
Карл заплющив очі й побачив дуло автомата, яке перетворюється на гарматне жерло. Невже це видіння переслідуватиме його все життя? І чи не час покласти край убивствам? Майнула думка: цей майбутній фюрер божевільний, його треба ізолювати від громадськості…
Та фон Тадден продовжував твердо й упевнено, він холодно дивився в зал, і в очах у нього не було божевільного блиску:
“Наша партія починає передвиборну боротьбу сильнішою, ніж будь-коли. Я твердо вірю в свого співвітчизника, я знаю душу свого народу, її невичерпні сили. І ці сили використовуються нинішнім урядом бездарно, якщо не сказати – злочинно!”
“Для чого використовуються бездарно? – хотілося б запитати Карлові. – Для нагнітання військового психозу і створення запасів зброї?”
Фон Тадден наче прочитав його думки і впевнено кинув з трибуни під бурхливі оплески присутніх:
“Ми даємо близько сорока процентів звичайних сил НАТО, і вже час одержати нам відповідне право голосу в командуванні НАТО!”
Карл збагнув: армії західних держав у Європі мають перейти під верховне керівництво німецьких генералів. Оце фінт! До такого не додумався б і сам Адольф перший!
Замислившись, Карл не почув, з чого почав Йоахім Шліхтінг нараду неонацистських бонз.
У Шліхтінга, здавалося, все було видовжене: висока, суха, наче кипарис, людина з довгастим обличчям і руками шимпанзе, які звисали нижче колін. Довгий червонуватий ніс і підборіддя, що йшло клином униз, робили його постать ще вужчою. Він стояв, спираючись на довгий полірований стіл – лискуча поверхня відбивала його постать і ще подовжувала, робила нереальною, наче не людина нависала над столом, а виготовлений невдахою-майстром карикатурний манекен чи лялька-гігант для ярмаркового балагана. Але, на відміну від велетнів, які висміюються в лялькових виставах за незграбність і тупість, Шліхтінг не проголошував глупот, і Карл подумав, що краще б він пошився в дурні, бо говорив справді страшні речі.
– Ми переходимо в наступ на всіх ділянках, – казав, наче йшлося про випуск нової зубної пасти чи нейлонових шкарпеток, – і кінцева наша мета – мати більшість у бундестазі й сформувати свій уряд, який поведе Німеччину новим шляхом. Якщо коротко сформулювати нашу передвиборну програму, то вона складається лише з кількох пунктів. Перше: очистити громадське життя країни. – Вуста в Шліхтінга ледь розтяглися, може, він посміхнувся, а може, просто поморщився. – Декого не влаштовує абстрактність цієї вимоги, та, гадаю, всі присутні знають, від чого слід очищати наше життя… Насамперед від лівих крикунів, комуністів. І тут ми завжди будемо вкрай нещадними!
“Концтабори?” – хотів запитати Карл, та прикусив язика: його лише виставлять звідси, а коли ще буде можливість послухати відверті розмови нових німецьких фашистів?
Сьогодні вранці він подзвонив Йоахіму Шліхтінгу, знайшовши номер телефону маєтку “Берта” в довіднику, й той призначив йому побачення в центрі Ганновера на штаб-квартирі найперспективнішої, як висловився, з німецьких політичних партій – НДП.
Це побачення відбулося перед самісінькими зборами. Почувши, чого з’явився Карл, Шліхтінг зрадів і розхвилювався, навіть розчулився. Він гадав, що все вже загинуло – і списки, і гроші, і пароль – і треба ж таке… Отже, життя починається заново…
Запросив Карла побути на зборах і потім рекомендував партійним керівникам як представника одного з закордонних центрів. Не хотів ані на секунду розлучатися з ним, поки вони не домовляться остаточно. Як зрозумів Карл, Шліхтінг посідав у партії мало не таке ж становище, як і офіційний її голова фон Тадден, – він був мозковим центром НДП, розробляв її програму й спрямовував діяльність, а найголовніше, як колишній промисловець, здійснював зв’язки партії з промисловими магнатами: без їхньої фінансової підтримки на діяльності неонацистів одразу можна було поставити хрест.
Шліхтінг зауважив:
– Друге. Ми вимагаємо поновити німецький генеральний штаб, бо без цього наша держава ніколи не займатиме того становища в Європі, яке належить їй по праву. Далі. Ні в якому разі не визнавати так звану Німецьку Демократичну Республіку. Навіть думка про це є зрадою інтересів Великої Німеччини, як і думка про те, що ми можемо відмовитися від територій, утрачених під час другої світової війни.
– Геть кордони по Одеру – Нейсе! – прогудів, наче в трубу, опецьок, що сидів другим від проходу. – Я вітаю заяву судетських німців про те, що вони не заспокояться, поки не замостять чеськими черепами Вацлавську площу в Празі!
– Слушно! – підвів довгу руку Шліхтінг, і здалося, що він дістане пальцями стелі. Загримав над столом, буцімто в нацистському вітанні, й вигукнув: – Ми вимагаємо покінчити з однобічною оцінкою минулого і осудженням третього рейху! Мюнхенська угода дійсна, і ми не відмовимося від неї!
“Все йде до одного. Війна…” – збагнув Карл. Уважно подивився на Шліхтінга – ні, не божевільний, але ж нормальна людина не може не розуміти, що принесе війна й чим вона може закінчитись! Віра в те, що весь західний світ об’єднається проти комунізму? Але ж уже зараз кількох водневих бомб вистачить, щоб знищити всю Німеччину…
Якась сила підкинула його зі стільця, хотів уже запитати: “На що ви розраховуєте?” – та зустрівся поглядом з тим опецьком, що вимагав замостити празьку площу чеськими черепами, й сів.
Хіба доведеш такому що-небудь? Його треба бити по голові, бити систематично, лише тоді – ні, не свідомість пробудиться в ньому, а страх, та й це буде величезне досягнення і, може, чогось навчить інших…
А Йоахім Шліхтінг? Той не може не знати, куди він іде й до чого це може призвести.
Карл кілька секунд спостерігав за впевненими жестами Шліхтінга – так, цей усе продумав до кінця. і його не збити з обраного шляху. Десь у глибині душі він знає, чим закінчиться їхня авантюра, та все ж не вірить у можливість ганебного кінця, сподівається на щасливий лотерейний квиток, нехай один із тисячі, але ж комусь він повинен випасти! Такому наплювати, що загинуть мільйони, – аби вижив він. Його не залякати мегатоннами, він, прийшовши до влади, найперше збудує собі під землею надійний бункер – зкалюгідний дурень, хіба фюрер третього рейху не набудував “вовчих лігв”, по руїнах яких тепер блукають туристи?
Але про що веде далі Шліхтінг? Карл прислухався.
– Одне з наших невідкладних завдань, – Шліхтінг сів, поклавши руки на стіл: вони, здається, жили окремішньо від нього, самі рухалися й постукували нігтями по полірованому дереву, – так, одне з невідкладних наших завдань полягає в зміцненні зв’язку партії з бундесвером. Наше військове бюро, панове, твердить, що кожен четвертий німецький військовослужбовець схильний підтримувати НДП. Два генерали й п’ять полковників вступили до партії, це – перший крок, перший струмочок, котрий, сподіваюсь, стане повноводною рікою. Бо чого може досягти справжній офіцер при нинішньому немічному уряді? Дослужитися до оберста, одержати пенсію. Справжньому офіцерові потрібна війна, ми почнемо її, і офіцери стоятимуть перед нашою штаб-квартирою в черзі по фельдмаршальські жезли!
– Стоятимуть! – стукнув кулаком по столу опецьок. – Але ми не повторимо помилок фюрера й дамо їх лише достойним!
– Браво, Радке! – Шліхтінгові долоні відірвалися від столу, заплескали. – Під кінець, панове, я хочу поінформувати вас, що переговори, проведені нами з деякими представниками фінансової олігархії, закінчились успішно. Наша каса поповнилася новими внесками, які дають нам можливість не скупитися під час виборів до ландтагів, а в перспективі й до бундестагу. Маємо реальну можливість провести до федерального парламенту спочатку п’ятдесят – шістдесят депутатів, ми підірвемо бундестаг зсередини, історичний досвід фюрера окрилює нас, і ми переможемо!
Карл згадав, як перед зборами Шліхтінг намагався вивідати в нього, яка сума лежить на шифрованому рахунку, мовляв, їхня партія продовжує справу третього рейху, вона – законний спадкоємець і має право на всі гроші. Але очі його в цей час бігали й обмацували Карла; той зрозумів усе з самого початку, хитрування Шліхтінга лише смішили його, й він поклав край цим вивертам, запитавши прямо:
– На яку суму розраховуєте ви особисто?
Шліхтінг не почервонів, не затнувся, не виправдовувався вищими інтересами партії. Він втупився в Карла вивчаюче, певно, думав лише про одне: як би не продешевити. Потім шморгнув своїм довгим носом, витяг хусточку, неквапливо обтерся і мовив з гідністю:
– Не менше трьох мільйонів марок!
“Чим поважніша фігура, тим більші апетити”, – подумав Карл. Справді, Пфердменгес запросив лише мільйон, а цей – втроє більше. Зараз, після цього засідання, Карл навряд би вчинив так, але тоді почав торгуватися із Шліхтінгом. Думав: біс із ними – з Пфердменгесом, котрий з учорашнього вечора засів у готельному ресторані, й з цим – нового зразка фашистом. Потерпіти лише день: завтра вони вилетять у Цюріх, він кине їм у морду гроші, аби тільки ніколи більше не бачити, не чути, не зустрічатися…
Але зараз, дивлячись, як прощається Шліхтінг зі своїми колегами, Карл стискав руки так, що тріскотіли пальці в суглобах; знав, що не простить собі цього, що Шліхтінг і Пфердменгес снитимуться йому, точніше, не вони, а розстріляні негри й жертви нових німецьких концтаборів, створених неонацистами. Вони б кинули за колючий дріт і його, коли б дізналися про думки, що снують зараз у Карловій голові.
Боже мій, яка іронія долі: він, син коменданта однієї з найстрашніших фабрик смерті, сам ходив би в смугастому халаті, чекаючи черги до крематорію…
У кімнаті залишились вони самі. Шліхтінг запитав:
– Ну ж бо, юначе, якої ви думки про нас? Карл розумів: Шліхтінг запитав так, для годиться, насправді йому наплювати на Карлові враження.
Ще дві—три хвилини тому Карл, можливо, й кинув би у вічі цьому довготелесому пройді все, що думав про нього, та згадка про батька збентежила й позбавила волі.
Карл щось пробуркотів, хоча Шліхтінг і не потребував його відповіді.
– Літак завтра о четвертій, – повідомив. – Я замовив квитки.
– П’ять?
– Так. До речі, для чого вам п’ятий?
– З нами полетить ще дівчина.
Шліхтінг не дозволив собі жодної фамільярності, лише зиркнув спідлоба, та Карл не схотів нічого пояснювати.
Аннет зустрічала їх в аеропорту. Не бачилися трохи більше тижня, та Карл хвилювався так, наче повертався з багатомісячної тропічної експедиції, й весь цей час не мав жодної вісточки з дому. Коли йшли по площі, Аннет повисла в нього на руці, зазирала у вічі, і ямочки в неї на щоках рухались. Розповідала, як гарно вела “фольксваген” гірськими дорогами, зовсім не боялась, хоча вперше їхала серпантинами. Вона замовила їм номери в недорогому готелі “Корона” – три кімнати поряд на четвертому поверсі, пан Пфердменгес може оселитися в комфортабельніших покоях бельетажа (що він, до речі, й зробив), для машини є платна стоянка, навскіс від готелю, метрів за триста.
Карл ще не розмовляв з Аннет про поїздку до Цюріха, та знав, що дівчина захоче полетіти з ними в Швейцарію, а ще більше хотів цього він – до речі, глянув на годинник, уже мало не восьма година, й Аннет зачекалась на нього.
Шліхтінг зрозумів його погляд.
– Де ви зупинилися? Готель “Корона”? Чудово, нам по дорозі. Сьогодні я залишаюсь на міській квартирі, шофер відвезе мене, а потім вас.
Біля виходу Шліхтінга чекали два “орднери” – озброєні молодики з охорони. Один із них сів на переднє сидіння автомобіля – Шліхтінг підняв скло, що відділяло задню частину машини, наказав у переговорну трубку:
– Додому! А потім відвезете пана до готелю “Корона”.
Карл подумав, що Шліхтінг міг дати цей наказ перед тим, як підняти скло. Посміхнувся: але ж тоді залишилась би непоміченою переговорна трубка.
Наче відповідаючи на його думки, Шліхтінг мовив пихато:
– Ми замовили для фон Таддена й для мене два броньовані “мерседеси” з непробивними шинами. Унікальні машини, фірма виготовила на спеціальні замовлення кілька таких.
Карл відсунувся в куток автомобіля. Так, цей тип, якщо дірвется до влади, збудує для себе не лише бункери. Власне, всі розмови про честь нації, інтереси народу – ширма, якою він прикриває свої жадання. Починається з броньованого “мерседеса”, а закінчується маєтками, віллами, картинними галереями. Герінг так само хапав усе підряд.
Раптом Карл уявив Герінгову тушу на шибениці, а поруч – Шліхтінга: товстий і тонкий, але з однаковими апетитами.
Зиркнув на Шліхтінга: чи не сниться йому такий кінець? Варто було б сьогодні по закінченню наради показати цим неофашистам фільм про Нюрнберзький процес.
Хоча такі не схаменуться.
Чи то цікавість підштовхнула Гюнтера, чи тверезий розрахунок, але коли Карл пішов на розшуки останнього з “трійки”, він через ресторан шаснув на вулицю, змішався з натовпом, перебіг на протилежний бік і, заховавшись за газетним кіоском, побачив, як Карл вийшов із готелю й попростував до зупинки таксі. Слава богу, там не було жодної машини, і Гюнтер, намагаючись не потрапити другові перед очі, встиг дістатися до автостоянки й залізти у “фольксваген”. Звідси добре бачив, як нетерпляче переступав Карл з ноги на ногу. Нарешті підійшло таксі, Гюнтер врізався в транспортний потік одразу за ним – їх розділяли всього два чи три автомобілі. Таксист ішов швидко, і Гюнтерові довелося добре попотіти: не знаючи міста, важко одразу зорієнтуватися, та все ж Гюнтер не випустив таксі з поля зору.
Карл вийшов на Кроненштрасе й попрямував до скляних дверей, біля яких юрмилося з півтора десятка чоловіків.
Гюнтер втиснув “фольксваген” поміж мишачого кольору “мерседесом” і якоюсь довгою модерною машиною. Побачивши, що Карл зник за скляними дверима, закурив і з нудьгуючим виглядом підійшов до молодиків, які топтались на тротуарі. Його обігнав сивий високий чоловік – молодики розступилися, один навіть відчинив двері.
– Штандартенфюрер Готшальк, – мовив хтось поштиво, і Гюнтер зрозумів, що за скляними дверима збираються чи то колишні есесівці, чи то члени якогось земляцтва.
Гюнтер зайняв місце на краю тротуару і, обравши зручний момент, відчинив дверцята “опеля”, допомагаючи вийти з машини чоловікові в гарно пошитому костюмі. За ним вискочила середніх років жіночка, зиркнула на Гюнтера, той уклонився ввічливо і пройшов з незалежним виглядом разом з цією парою повз молодиків, що догідливо розступилися.
Великий темнуватий зал був заповнений на дві третини – Гюнтер примостився в останньому ряду й уважно огледівся, але не побачив Карла. Мало не одразу присутні зааплодували – на сцену вийшов якийсь чоловік.
“Шліхтінг, – прошепотів сусіда Гюнтера з захопленням, – сам Йоахім Шліхтінг!”
Той підійшов до краю сцени й оголосив, що присутні матимуть честь вислухати зараз лідера націонал-демократичної партії фон Таддена.
Сусіда Гюнтера швидко підхопився й загорлав на весь великий зал:
– Новому фюреру – хайль!
Гюнтерові здалося: зараз Шліхтінг піднесе руку, кине у зал “зіг”, і сотні присутніх, як у часи третього рейху, проревуть “хайль!” Та справа обмежилась оплесками й окремими вигуками.
Шум у залі притупив увагу Гюнтера, й він ледь не прогавив Карла – побачив його, коли той вийшов із бокових вузьких дверей біля самісінької сцени й сів на вільний стілець у першому ряді.
