Текст книги "Сліди СС"
Автор книги: Ростислав Самбук
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 28 страниц)
– Якщо ти знадобишся мені, як тебе?.. Ірен? Чудово, моя пуп'яночка, я покличу тебе.
Дівчина гмикнула невдоволено, та відійшла.
– Гарне бісеня, – зітхнув агент, – і недешево коштує.
– Звідки у ветеранів гроші? – засумнівався Бонне.
– Ого! – вигукнув агент, і заздрість, злість і одночасно поштивість почулися в цьому вигуку. – Вони власники магазинів і фабрик, і дай боже вам мати стільки всього! Вони рвуть, де тільки можуть. У клятих бошей мертва хватка…
– Але ж ваше прізвище Лаутербахер?
– Так, мій батько був німцем. Але він кинув нас ї зробив все, щоб я ненавидів не лише його…
Оркестр заграв щось веселе, і Дубровський пішов танцювати з Ірен – мав проминути весь зал, щоб роздивитися усіх відвідувачів. Коли повернувся, Бонне по його обличчю зрозумів: Ангеля у «Сфінксі» нема. Та. це не засмутило комісара.
– Було б дивно, коли б ми одразу натрапили на нього, – підбадьорив Сергія, – але тут пахне ним. Гадаю, що сьогоднішній вечір не мине марно.
Оркестранти пішли відпочити, і в залі встановилася тиша – та відносна тиша, яка вражає одразу після того, як замовкне джаз і яка складається з неясного гомону і рипіння стільців. Лише потім починаєш розуміти, що нема ніякої тиші – до тебе долинають уривки розмов з сусідніх столиків, брязкіт посуду, п'яний сміх – звичайний ресторанний галас, який, здається, розчиняється в сивій імлі сигаретного диму, що зависає над столиками.
Бонне маленькими ковточками сьорбав вино і виловлював уривки розмов.
Навскіс від них інтелігентного вигляду чоловік з блідим обличчям, до якого ніби було приліплено акуратно підстрижену чорну борідку, доводив своєму сусідові, весь час помахуючи перед його носом пальцем:
– Я не можу бути спокійним, поки світові загрожує єврейська експансія, і ви повинні зрозуміти мене, мій дорогий друже. Світ збожеволів – його слід вилікувати або зруйнувати… Так, світ безнадійно хворий, якщо захоплюється мазнею цього проклятого єврея Пікассо! У нас не дотяглись руки до нього, та, пом'янете моє слово, Америка, яка дала їм притулок, колись плакатиме кривавими сльозами…
– Трохи прямолінійно… – заперечив його сусіда. – Ми дещо поспішили під час війни і прогадали на цьому. Світове єврейство піднялось проти нас, а варто було почекати – після перемоги крематорії переробляли б значно більше, і можна було б систематично збільшувати «їхні пропускні, так би мовити, можливості…
Бонне покрутив головою.
– Здається, ви маєте рацію, – нахилився до Дубровського, – і під цими цивільними піджаками…
Сергій процідив крізь зуби:
– Ніколи не уявляв себе в ролі ката, але якщо б мені зараз автомат…
– Ми з вами в такому віці, що, мабуть доведеться ще братися за зброю, – сумно погодився комісар. Відсьорбнув вина і додав зовсім іншим тоном: – Ви залишайтесь тут, а я спробую поблукати по цьому шалману, ближче до мас… Так, здається, пишуть у вас в газетах?
– До широких нацистських мас, – засміявся Дубровський.
– Так, – погодився Бонне, – тут, куди не плюнь, колишній есесівець чи ще якийсь покидьок.
Комісар рушив попід стіною до дверей, що вели в туалет. Вимив руки, з задоволенням обтерши їх свіжим, сухим, навіть теплуватим рушником. Роздивився і вже хотів вертатися, та раптом побачив напівпричинені двері. Якийсь біс підштовхнув його – прослизнув у них.
Вузький коридор з цементною підлогою відразу повертав праворуч. За поворотом – сходи, що вели вгору, потім знову коридор – вузький, Бонне не зміг би витягти на всю широчінь руки. Кілька лампочок, які майже не давали світла, і знову прочинені двері. Комісар постояв перед ними, прислухаючись, і, не почувши жодного звуку, прослизнув боком у вузький отвір.
За дверима було темно, Бонне постояв, поки призвичаїлись очі. Певно, тут був хол другого поверху: мало не на всю підлогу килим, кілька фотелів, вузькі зашторені вікна. З холу вели сходи кудись угору, праворуч ледь вимальовувались у темряві двері. Комісар обережно посмикав – замкнуті. Вирішив піднятися сходами і вже попрямував до них, коли раптом якийсь звук привернув його увагу. Бонне зупинився лише на мить, прислухаючись: так, сумніву не було – кроки в коридорі, яким він потрапив сюди. На секунду комісар завагався: можна було прикинутись п'яним – мовляв, потрапив сюди випадково, – та відразу зрозумів безглуздість такої витівки. Його проведуть до ресторанного залу і ввічливо викинуть із «Сфінкса» – на їхній місії одразу можна поставити крапку.
Метнувся до сходів, та зупинився напівдорозі: куди ведуть вони? А кроки наближалися, і вже можна було почути голоси…
Бонне став за штору, намагаючись втиснутись у віконний отвір. Від пилу запершило в горлі і ледь не чхнув, та пересилив себе і не без іронічної посмішки подумав про вельми корисний звичай прикрашати кімнати шторами.
Скільки таємниць, починаючи від сивої рицарської давнини і кінчаючи модерною сучасністю, допомогли розгадати штори, скільки трагедій розігралось за ними! Бонне згадав, як кидається зі шпагою на штору Гамлет, проколюючи підступного Полонія, і на всяк випадок намацав пістолет у внутрішній кишені піджака. Двері відчинилися, і хтось наказав голосно:
– Увімкніть світло, Фріц!
Голос здався комісарові знайомим, йому знадобилося лише секунда чи дві, щоб пригадати: хазяїн «Сфінкса» Шаттіх.
Клацнув вимикач – Бонне перестав дихати: відчував, ті двоє чи троє стоять зовсім поруч, можливо, можуть дотягтися до нього рукою, зараз відсмикнусь штору і схоплять його за комір… Та зарипіли двері, які він щойно обмацував…
– Оцей чек, – долинув хазяйський бас уже здалеку, – ви передасте відомій вам особі. Остаточний розрахунок за тих дівчаток.
Тепер у Бонне насправді перехопило дух. Обережно визирнув з-за штори. Звідси він бачив лише частину кімнати, куди зайшли Шаттіх і Фріц. Без сумніву, це був кабінет хазяїна «Сфінкса»: кут письмового столу і відчинений сейф, з якого Шаттіх діставав щось, свідчили про це.
Фріц стояв до Бонне мало не спиною, та професіональна звичка запам'ятовувати і розпізнавати людей по характерному жесту, осанці, манері одягатися, шморгати носом чи ще біс його зна по чому дозволила комісарові впізнати в ньому метра з ресторанного залу.
Шаттіх замкнув сейф. Бонне бачив тільки його руку, яка повертала ключ. Думав: про яких дівчаток ідеться? І чи має це зв'язок з Ангелем?
– А може, – раптом заговорив Фріц, – ще потримати чек? Дівчатка будуть у Леопольдвілі днів через три, і ми матимемо певні гарантії…
– Ви дивуєте мене, – заперечив хазяїн, – маємо справу з солідними людьми, за півгодини вони від'їжджають, і ви ледь встигнете передати їм чек…
– Я скористаюсь вашою машиною.
– Добре! Не гайте часу.
Обидва рушили до дверей, Бонне втягнув голову за штору.
– і от що, Фріц… – продовжив Шаттіх. – Хто з наших дівчаток мав контакт з француженками? Здається, Фанні і Елеонора? Послідкуйте за ними. Взагалі, нехай вони зникнуть з очей. На всяк випадок, поки не одержимо відповідь з Леопольдвіля.
Шаттіх замкнув кабінет, клацнув вимикач, і нарешті Бонне насмілився переступити з ноги на ногу. Але ховався за шторою ще кілька хвилин, прислухаючись до затихаючих голосів. Ще постояв біля дверей, вдивляючись у тьмяну далечінь коридора, пробіг його, тримаючись чомусь попід стіною, – так людина інстинктивно пробирається попід парканом, хоча її видно з усіх усюдів, – і шмигнув у туалет. Тут знову вимив руки і витер їх, уже не відчуваючи свіжості рушника. Здалося, хтось дивиться йому в спину. Непомітно скосив очі на дзеркало – нікого. Засунув руки до кишень і рушив до залу непевною ходою підпилого.
Дубровський зустрів Бонне запитливим поглядом – видно, прочитав щось на комісаровому обличчі. Бонне зробив заспокійливий жест – мовляв, нічого не трапилось. Він устиг уже обміркувати все.
Комісар не сумнівався, що Шаттіх мав на увазі дівчаток, вивезених Ангелем із Франції. По-перше, ще сьогодні Ангель їздив у машині Шаттіха, по-друге, у розмові з Фріцом ішлося про партію француженок, яку вивезли звідси до Леопольдвіля і за яку Шаттіх платив гроші. Щоправда, Ангель зараз виїжджає з Танжера – Бонне зиркнув на годинник – хвилин через двадцять, Фріц ледь встигав передати йому чек. Навряд чи поліція зуміє затримати Ангеля – двадцять хвилин і лише словесний портрет… Та й підстав для арешту нема.
Комісар підвів очі на Дубровського, і на секунду йому зробилося заздрісно: у Сергієвій країні справедливість восторжествувала б одразу, і тільки божевільний міг би випустити гітлерівського злочинця. Боже мій, ось тобі і демократія, на сторожі якої йому доводиться стояти!.. Отже, Ангель поки що вислизає з рук Інтерполу, але не варто казати про це Дубровському – для чого псувати чоловікові настрій? Через три дні дівчата будуть у Леопольдвілі, і головне, зрештою, – визволити їх. Потім можна пошукати і Ангеля…
Бонне озирнувся на Ірен, підморгнув їй, і дівчина пересіла до їхнього столика.
Дубровський нічого не запитав, тільки дивився здивовано. Бонне притиснув йому коліно – мовляв, знає, що робить, – і налив дівчині повний келих. Вона випила до дна, потім другий, третій, і після третього комісар довідався, що Елеонору щойно покликав кудись Фріц – метрдотель, а Фанні зникла ще годину тому з багатим череванчиком. А якщо її повіз череванчик, то раніше, ніж завтра ввечері, Фанні не повернеться – так уже було кілька разів, вони розважатимуться всю ніч, а вдень спатимуть. У череванчика вілла за містом, поки дістанешся до Танжера – вечір…
Бонне попросив рахунок. Ірен сподівалася на інше, спробувала образитись, та асигнація, яку Бонне поклав до її сумочки, задовольнила її, і дівчина провела щедрих відвідувачів аж до вестибюля.
* * *
Ангель поставив автомобіль так, щоб добре проглядалися всі підходи до готелю. Ще вчора він узяв у мадам Блюто «форд» старого випуску – пошарпану машину невизначеного зеленкуватого кольору із завісками на вікнах. Влаштувавшись на задньому сидінні разом із Грейтом, Франц відкинувся на спинку.
– Вони вже поснідали і зараз вийдуть…
– Ви спритний, – пробуркотів полковник, – та, слово честі, не подобається мені вся ця історія, і я волів би бути зараз подалі від Танжера.
– У вас прямолінійно-злодійський характер, Кларенс: бажання накивати п'ятами властиве всім, починаючи від жалюгідного кишенькового злодюжки; та вищий клас – спокійно стежити за ходами противника і сміятись з нього. Я не заперечував би проти обіду в кампанії цього комісара Інтерполу і розпив би з ним пару пляшок.
– Брешете все ви, – ліниво заперечив полковник. – Хизуєтесь, а, либонь, згодні зі мною.
– Не люблю залишати боржників, – пояснив Ангель. – Почекаємо ще кілька днів, мадам Блюто розрахується з нами і… Здається, Танжер також набрид мені.
– Мерзотне місто! – погодився полковник. – Невже ця стара карга не має грошей?
– Можна розрахуватися з нею, так би мовити, умовно…
– Я ж казав вам: лише готівкою, – перервав Ангеля полковник. – Люблю, коли долари лежать у мене в кишені. Знаю тисячі випадків коли банк не оплачував найнадійніші чеки.
– Саме зважаючи на це, я підшукав покупців на наш літак.
– Ви це серйозно? Але ж це єдиний засіб…
– Швидко робити рейси на Близький Схід? Ви це хочете сказати? – Полковник не відповів. – Ми купимо новий літак, Кларенс, кращий за цей. «Дуглас» – не пачка сигарет, і я не певен, що шпики не докопалися, кому насправді належить він.
– Надійна машина, звик до неї. Та біс з нею… – Грейт сперся підборіддям у спинку переднього сидіння. Сказав, наче скаржився: – Десь ми схибили… Сам по собі Інтерпол не напав би на наші сліди, і слава богу, що у ваших знайомих такі зв'язки з поліцією.
– Нам би одержати свої гроші, а там – нехай мадам Блюто виплутується, як знає.
– Ділова жінка, – похвалив Грейт.
– Скаржилась, що кілька дівчаток виявилися з характером. Але ж вона з ними панькатися не буде – перепродасть не без вигоди, звичайно.
– Кожен хоче мати свій процент, – погодився полковник, – а мадам Блюто все ж ризикує. Вона казала мені…
– Хвилинку, – перебив його Ангель, – ось він! Бачите? Біла сорочка й темна краватка… Комісар Бонне. Ви бачите його, Кларенс?
– Як і вас.
– З ним прилетіли двоє журналістів. Француз і росіянин. Чесно кажучи, не можу зрозуміти, чому росіянин? Припустимо, що вони також замасковані агенти Інтерполу, але такого не було, щоб у гру вплутували росіян. Та й вони ніколи не співробітничають із нашою поліцією.
– Я бачу біля комісара тільки одного, – перебив Грейт.
– Так, чорнявий і довгоносий. Типовий француз. Сідають у таксі…
– Значить, росіянин вже пішов чи залишився у готелі.
– Біс із ним. Ми пустили їх по фальшивому сліду, і я показав вам комісара, Кларенс, так, про всяк випадок…
– Не подобається мені ця історія. Російський журналіст?.. – Полковник подумав. – Скажіть, Франц, ви добре замели сліди там, на сході?
Згадки про його есесівське минуле завжди тривожили Ангеля. Відповів неохоче:
– Є документи, які неспростовно свідчать, що я загинув під час авіаційного нальоту. Правду знає лише моя родина та дехто з колишніх керівників управління імперської безпеки. Я шкодую, що у хвилину відвертості проговорився вам, Кларенс. Для всіх я тільки Хаген, Франц Хаген – і ніхто інший!..
– Будьте обережні, Франц, – поплескав його по плечі полковник. – Ці російські журналісти мають нюх на політику, і чи не спливло щось на поверхню з вашої біографії?
Ангель зіщулився.
Він сам думав про це, та відганяв полохливі думки. Вони знову напливали, і йому робилося страшно – сам собі не зізнавався, що боїться, бадьорився, та десь у шлунку ссало, і серце починало боліти, наче на переміну погоди. Так бувало з ним у перші роки після війни, коли погано спав і мало не в кожному зустрічному бачив шпика. Потім все почало забуватися, і вже не хотілося бігти, коли незнайомий підходив до нього на вулиці, аби прикурити чи запитати щось. Але справді, чому тут росіянин?
Ангель завжди відчував неприязнь до Росії. Не лише тому, що червоні перемогли. Зрештою, він влаштувався краще, ніж могло бути в разі перемогу рейху. Ну, дослужився б до штандартенфюрера, можливо, генерала СС – і що? Гарна форма й пошана підлеглих, а гроші? Звичайно, краще, ніж у багатьох, він не мріяв колись про більше, але ж що він розумів тоді у житті? Тепер не проміняв би свій банківський рахунок у Цюріху на десять генеральських мундирів – ще рік-два, і заслужений відпочинок, участь у солідній корпорації, загальна повага, сімейне щастя…
Але ж Радянський Союз?
Вони нічого не забули, і десь у них і досі згадується ім'я Франца Ангеля.
Чорт, до чого ж тут російський журналіст? Знаючи, що ця думка все одно повертатиметься до нього, Франц все ж зробив спробу відкинути її. Перейшов на переднє сидіння, включив мотор.
– Чекайте, Хаген, – зупинив його полковник, і в його словах, вимовлених зовсім просто, Ангель відчув якесь збиткування, хоча сам хвилину тому просив називати його лише Хагеном.
– Ну?
– Під три чорти гарантії місцевої поліції. Я знаю, чого варті ці гарантії, і хочу потурбуватися сам про себе. Нам слід сьогодні ж кинути готель і зняти десь невеличку віллу. На околиці міста, аби я бачив все навколо, а мене не бачили.
Цього разу Ангель не перечив полковникові.
– Слушна думка, Кларенс. Мадам Блюто влаштує нам це за кілька годин. – Рвонув «форд» з місця так, що полковник вдарився головою об стійку сидіння. Коли виїхали на центральну магістраль, порадив: – В готель вертатися не варто. Густав сам перевезе речі.
– Ви зараз куди?
– До «Грайливих лялечок».
Полковник мовив рішуче:
– Висадіть мене, поблукаю в місті. Я подзвоню до мадам і дізнаюсь про нашу нову адресу.
– Не напивайтесь, Кларенс, – порадив Ангель. Втім, мовив це так, за звичкою: полковник – справді бездонна бочка. Чорт з ним, нехай п'є!
Ангель вгадав: Грейтові хотілося напитися.
Полковник завернув у перший же ресторан, сів біля стойки бармена і замовив склянку віскі з льодом. Випив ще дві чи три, поки душевна рівновага повернулася до нього, та все ж не міг вгамувати того черв'ячка, що давно свердлив його мозок, отруював радість від успіху перших операцій…
Грейт випив багато і, певно, сп'янів, бо довго стояв у вестибюлі, погойдуючись і втупившись у швейцара. Тому, набрид п'яний відвідувач, і він запитав, чи не потрібно чогось панові, можливо, таксі? Та полковник насварився на швейцара пальцем і вийшов на вулицю. Затримався біля входу – денна спека перепинила дихання, він закашлявся, схопившись за груди.
Швейцар вискочив за ним слідом, хотів підтримати – полковник щедро розрахувався в ресторані, – та Грейт відштовхнув його.
Хотів залити алкоголем черв'ячка, що свердлив його мозок, але біль розрісся, душив і не давав дихати. І знову його хвицьнуло те ж саме слово, яке, здавалося, вже ніколи не порушуватиме його спокій і не затьмарюватиме йому снів:
– Зрадник…
Тепер він знав: воно переслідуватиме його до кінця життя, заступатиме житейські радощі, гірчитиме, залишатиме осадок.
Грейт спіткнувся і ледь не впав. Він раптом побачив, що перехожі дивляться на нього з подивом і навіть посміхаються. Зупинився перед дзеркальною вітриною: справді, набрався, як свиня: сорочка вилізла з брюк, пасок розстебнутий. Машинально підтягнув брюки. Ну і що, нехай – зрадник, Іуда і ще чортзна-що… Він переборе в собі муки сумління. Бо що таке – муки сумління у цивілізованому двадцятому сторіччі?
Грейт глянув на годинника. Ф'ю, скоро вечір! Найкраще в його становищі – добре виспатися. Пошукав очима телефонну будку і набрав номер «Грайливих лялечок».
– Мадам Блюто? Цілую ваші гарні ручки… – «Тьху, – подумав, – старі й венозні, доторкнутися неприємно…» – Мій друг Франц повинен був залишити у вас адресу. Ви допомогли йому? Ви – наша добра фея, мадам Блюто… Ні, я ще не зовсім п'яний і кажу цілком відверто… Так, записую. Диктуйте…
* * *
Чесно кажучи, Бонне не хотілося знову йти до «Сфінкса», та він все-таки вибрався, маючи на меті вивідати щось про шляхи і засоби транспортування дівчат із Танжера до Центральної Африки.
Ірен зустріла його як старого знайомого і не дуже образилась, коли Бонне, дізнавшись, що її сусідку за столом звуть Фанні, явно віддав перевагу останній. Скоро Ірен покликали до іншого столика, і комісар зітхнув полегшено: дівчина не відзначалася мовчазністю, весь час базікала про щось і спрямувати розмову в потрібне русло було важко. Бонне замовив коктейлі, та Фанні захотіла віскі.
Комісар почав здалеку: мовляв, він ельзасець за походженням і любить французьких дівчат, але в Танжері їх чомусь мало. Фанні покрутила головою і мовила таке, що Бонне, який настроївся на дипломатичну розмову, ледь не підстрибнув на стільці:
– Я сама дивуюсь… Недавно тут, – невизначено тицьнула пальцем у стелю, – були чудові дівчата із Франції, я встигла навіть подружитися з кількома, а їх раптом вивезли…
Бонне вже опанував себе.
– Не може бути! – вигукнув. – Невже в Танжері не люблять гарних дівчат?
– Це не моя справа, – обачливо відступила Фанні, – і ви про це не кажіть нікому. Бо в мене, – тривожно озирнулась, – можуть бути великі неприємності.
– Чому? – недбало заперечив Бонне. – Дівчатка їдуть на заробітки, куди хочуть, і нікого це не повинно обходити. Ти звідки? – стиснув лікоть дівчині. – Де той інкубатор, в якому вилуплюються такі привабливі істоти?
Цей невибагливий комплімент сподобався Фанні, бо фамільярно поплескала комісара по щоці.
– Під Бременом, мій милий.
– Я неодмінно побуваю там, – пообіцяв Бонне.
– Раніше я не бачила тебе у «Сфінксі»…
– Я тут ненадовго у справах.
– А потім куди?
– Конго, Сенегал…
– Кажуть, там є непогані місця.
– Хочеш туди?
– Мені і тут добре, – закопилила губу дівчина. – Туди відправляють другий сорт.
– Невже ті француженки також другий? Куди їх? – швидко запитав Бонне.
– Здається, до Леопольдвіля…
– Я там буду скоро. Де їх знайти? Може, комусь передати вітання?
– Ну, ну, – Фанні помахала пальцем у нього перед носом. – Я і так наговорила зайвого.
Бонне удав здивування.
– Не крути мені голову і не роби таємничого обличчя, – мовив недбало. – Вони полетіли літаком?
– Мені про це не доповідали, – зареготала Фанні, і комісар зрозумів, що вона і справді не знає цього.
Можна було вважати розмову закінченою; фактично, вона не дала йому нічого нового, Бонне сидів тільки для того, аби його короткий візит і спілкування з Фанні не видалися підозрілими: пам'ятав, як Шаттіх наказував учора ізолювати дівчину.
Вони обмінювалися з Фанні короткими, нічого не вартими репліками. Бонне мав для таких випадків кілька десятків стандартних фраз і компліментів, які тішили жіноче самолюбство і не давали розмові вщухнути. Потім пробачився і вийшов до туалету. Зустрів метрдотеля, який стояв у дверях, на секунду зустрівшись із ним поглядами. Фріц ввічливо відступив, та погляд у нього був важкий і недобрий.
Бонне непомітно озирнувся і побачив, що метр підкликає кельнера. Повернув не до коридора, що вів униз, а затримався біля стойки бара.
Кельнер, вислухавши Фріца, сковзнув поміж столиками до Фанні. Коли Бонне повернувся, дівчина зустріла його непривітно, а кельнер весь час стовбичив за плечима.
Фанні допила своє віскі і підвелась.
– Почекай на мене, – мовила, відходячи, але сумочку не лишила, і комісар зрозумів: Фріц вжив заходів, щоб ізолювати дівчину від нього. «Що ж, тим краще», – подумав і розрахувався. Спускаючись сходами до виходу, побачив Фріца, що перешіптувався з швейцаром, показуючи на комісара очима.
Швейцар одразу вийшов надвір і, певно, розчинився в темряві, бо комісар не побачив його на вулиці. Рушив попід парканом, з насолодою дихаючи свіжим нічним повітрям. З «саду тягло ароматом квітів, Бонне йшов повільно, посміхаючись, – згадував квіти, що росли попід материним домом. Раптом позаду загарчав мотор, світло від фар на секунду освітило вулицю, щось заскреготало.
Комісар метнувся до паркана, стрибнув на нього; поруч, мало не зачепивши Бонне, промчав лівими колесами по тротуару автомобіль, вильнув, з'їжджаючи на брук, і зник за рогом.
Комісар підтягнувся і перекинув тіло через паркан. Поповз поміж кущами, обдираючи обличчя колючками, і затаївся, витягнувши пістолет.
Нічого, тільки стрекочуть цикади…
Потім від «Сфінкса», не вмикаючи підфарників, повільно проїхав ще один автомобіль – Бонне здалося, що за кермом сидів Фріц. Отже, вони розкусили його, полюють за ним, і він щойно лише дивом не загинув під колесами машини. У вухах Бонне все ще стояв огидний скрегіт металу – так верещать автомобільні гальма, коли водій різко натискує на педаль.
Але для чого йому було гальмувати?
Бонне потер чоло долонею, засміявся і заховав пістолет. Сів просто на траву, спершись спиною об стовбур дерева. І це він, Люсьєн Бонне, комісар поліції, один із кращих паризьких детективів? Хлопчисько, піжон, неук, його ледь не одурили, нахабно, ганебно, а він ішов у пастку, витягнувши шию, як недосвідчене цуценя…
Виходить, вони одразу розкусили його і розіграли все, як по нотах. Звичайно, Шаттіх з Фріцом могли і прибрати його, та не схотіли зчиняти шуму – Інтерпол не прощає таких речей. Ось чому водій автомобіля, певно, швейцар «Сфінкса» останньої секунди натиснув на гальма. Коли б мав завдання розчавити Бонне, навпаки, дав би газу і збив би комісара.
Так, все логічно. Шаттіх довідався, хто насправді прийшов до «Сфінкса». Він і Ангель знають, для чого приїхав комісар Інтерполу в Танжер, і зробили все, щоб Бонне пішов хибним шляхом. Він – комісар, детектив з біс його зна яким досвідом – стояв за шторою і думав, що фортуна на його боці, а ці негідники, певно, дивилися на його ноги, які визирали з-під штори, і сміялися.
Леопольдвіль!
Що ж, гарна версія – він проковтнув наживку разом із гачком. Потім вони для певності підсунули йому Фанні і зрештою (чудовий хід конем) удали, що запідозрили його – дві зустрічі з Фріцом, коли він спочатку перешіптувався з кельнером, а потім наче ненароком показував на комісара очима швейцарові.
І останній акорд – інсценізація вбивства. Мовляв, Фанні проговорилась, і Інтерпол натрапив на слід дівчат, вивезених із Франції. І він би, як несосвітенний дурень, полетів завтра в Леопольдвіль, а Ангель, сміючись і потираючи руки, закінчив свої справи в Танжері, замів сліди – і шукай вітра в полі…
Бонне похитав головою. Якщо вони натрапили б на справжній слід, Ангель не побоявся б піти ва-банк – лежати б йому зараз розчавленому на бруківці. Комісар прикинув відстань від «Сфінкса» до місця, де він стрибнув на паркан. Достатньо, щоб набрати швидкість і збити людину…
Бонне обійшов віллу і переліз через паркан, який виходив на іншу вулицю.
* * *
Дубровський запропонував піти ввечері до клубу журналістів, та Анрі відмовився. Сказав, що має виконати термінове замовлення для свого тижневика. Бездіяльність пригнічувала його – пішов блукати приморськими кварталами, сподіваючись хоч трохи розвіятися. Та вийшло навпаки. Пісні і музика, що лунали з дешевих ресторанів, дратували – піймав таксі і вирішив теж поїхати до клубу журналістів, – не хотів вертатися до темного номера готелю.
Таксист закрутився вузькими звивистими вуличками й нарешті вискочив на центральну магістраль, залиту світлом реклами. Коли вже під'їжджали до клубу, Анрі раптом запитав шофера:
– Ви знаєте, де нічний клуб «Грайливі лялечки»?
Запитав так, без визначеної мети; ще секунду тому не було й гадки про це нічне кишло, і сам розсердився на себе, що міг подумати про таке, – вони домовилися з Бонне, і не було підстав порушувати домовленість, та якийсь біс уже вселився в нього, і він наказав шоферові:
– Відвезіть мене туди…
Анрі подумав про «Грайливих лялечок» тому, що клуб містився на відшибі, майже за містом, а комісар пішов сьогодні до «Дівчат у червоних панчохах».
Їхали хвилин із п'ятнадцять понад крутим берегом моря. Анрі бачив вогні кораблів, що стояли на рейді, чув шум прибою, та море і зіркова далечінь не заспокоювали.
Нічний клуб «Грайливі лялечки» маячив у парку поблизу берега – чотириповерховий білий будинок з освітленими вікнами. Поруч – стоянка автомобілів.
Анрі вийшов з таксі і впевнено попрямував до скляних дверей, за якими стовбичив швейцар у форменому кашкеті – кремезний чолов'яга, справжній викидайло, якими і уявляв собі Анрі людей подібних професій. Швейцар глянув на Савіля підозріло й не одступив з дороги.
Анрі, удаючи трохи підпилого, зупинився і сказав упевнено:
– Ти що, не впізнаєш? А-а… – засміявся, – я поголив бороду, і ти справді не можеш упізнати мене… – Витяг із кишені банкнот. – Але ти завжди впізнаєш це і напевно знаєш різницю між десятьма і п'ятдесятьма франками. Слухай, старий, чи є у вашому домі свіжинки?
Анрі підморгнув швейцарові, той жадібно зиркнув на п'ятдесятифранковий банкнот, але не взяв. Савіль спробував пригасити його підозру:
– Я ж старий клієнт!
Швейцар завагався, але не зрушив з місця.
– Не можу… Наказано пропускати лише за особливим дозволом мадам.
– Невже? – удав, що не повірив, Анрі. – Раніше ж не було такого. Для чого ці суворості?
– Наче не знаєте: нова партія…
У Савіля загорілися очі: а може, Генрієтта тут? Оговтавшись, пробуркотів:
– Як новенькі, то старим відвідувачам уже й не можна… Де ж справедливість?
Швейцар тільки руками розвів. Анрі знову помахав асигнацією.
– П'ятдесят монет, старий… Недаремно ж я їхав сюди!.. І таксі відпустив.
Швейцар лише похитав головою. Анрі заховав гроші. Хотів уже йти, та затримався, запитав, наче ненароком:
– І гарні є серед новеньких?
Швейцар хтиво підморгнув.
– Приходьте через місяць.
– Через місяць… через місяць… – відкопилив губу Савіль.
– Не пошкодуєте! Кажуть, лялечки із самого Парижа, мсьє, – довірливо мовив швейцар, та, зрозумівши, що бовкнув зайве, одразу похопився: – Але точно не знаю… Точно не знаю…
У Савіля перехопило дух: Генрієтта тут! Але ні про що не став розпитувати, аби завчасно не насторожити швейцара.
– Ех, – мовив розчаровано. – Була така нагода…
Повернувся і ледь не наштовхнувся на кремезного чолов'ягу. Постояв в освітленому квадраті перед під'їздом. Звичайно, зробив помилку, відпустивши таксі: до центру міста з десяток кілометрів, а вільну машину хіба тут знайдеш?
Чекати?
Годинник показував початок першої, і Анрі потихеньку рушив уздовж берега, сподіваючись на попутну машину. Зрештою, яке це має значення – все одно через півтори-дві години дістанеться до готелю.
Йшов, не уявляючи, Ц}о робиться у «Грайливих лялечках».
… Грейт, ледь не зіткнувшись з Савілем, спочатку подумав, що йому приверзлося: той самий француз, якого він бачив разом із поліцейським агентом. Полковник отетерів. Значить, кінець, у клубі облава! А може, поки не пізно… Тільки чому грає оркестр? Оглянувся – клятий француз іде повз стоянку автомобілів.
– Ей, ти! – гукнув швейцара. – Чому пустив цього?.. – І вказав на Савіля.
– Що ви! – образився швейцар. – Я тут не перший день і знаю порядок. У мене не пройде жодний сторонній…
– Але ж ти розмовляв з ним… Про що?
Швейцар знизав плечима.
– Ні про що… Ну, про дівчаток. Рекомендував йому навідатися через місяць, коли об'їздять цих француженок.
– Ти!.. – видихнув люто полковник, взявши швейцара за барки. – Ти знаєш, що наробив? Це ж поліцейський шпиг, нишпорка… Мадам Блюто спустить із тебе три шкури!
Швейцар відвів руки полковника:
– Але ж, – мовив рішуче, – я бачив, француз пішов пішки. Він ще недалеко і…
Полковник думав кілька секунд.
– Дожени! І того… Тільки тихо!.. Візьми з собою Жозефа.
… Анрі почув, що його наздоганяють. Якісь люди йшли швидко, не криючись, голосно розмовляли й курили. І все ж, про всяк випадок Анрі зійшов з дороги, причаївся за деревом над кручею.
Ті двоє наблизилися до дерева, і один раптом сказав:
– Він тут!
Другий попрямував до Савіля.
– Ти чого не розплатився, паршива свиня? Тікати надумав?
Савіль упізнав швейцара.
– Ви ж не пустили мене…
– Не бреши!
Другий зайшов йому за спину. Анрі хотів проскочити на дорогу, та швейцар ударив його в обличчя. Савіль заточився, і тоді другий різко пхнув його ногою в живіт. Відчуваючи, що падає у прірву, Анрі замахав руками, аби втриматися, та тіло переважило, і він закричав у відчаї, вдарився об щось плечем, потім головою. Біль пронизав його – Анрі простягнув руки, щоб затриматися, та обідрав пальці. Ще раз вдарився коліном, побачив море, біль знову пронизав його, – і все…
Двоє обережно підійшли до урвища. Швейцар глянув униз, променем ліхтарика обмацав берег. Промінь вирвав із темряви скоцюрблене непорушне тіло.
– Готовий.
– Слід було б упевнитися, – завагався Жозеф.
Швейцар спрямував промінь ліхтарика на прямовисну стіну.
– Тут і сам чорт голову зламає. Почнеться приплив, його змиє – і кінці у воду… Поліції ніколи в житті не докопатися.
– Е-е, – позіхнув Жозеф, – не все одно. Йшов п'яний, оступився… Поліція вже звикла до цього…
