Текст книги "Сліди СС"
Автор книги: Ростислав Самбук
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 28 страниц)
Ангель відчув себе ошуканим, буцім злодій витяг у нього бумажник із крупними банкнотами. Три години ходу – і аравійський берег. Три години після мало не місячних мандрів по африканських пустелях. Він навіть встиг звикнути до своїх «кізочок», серед яких були зовсім непогані екземпляри. Завербував їх у Франції, спокусивши високими заробітками на фешенебельному африканському курорті. Дівчата мужньо переносили втомлюючу подорож, ні про що не здогадуючись, і збунтувались лише перед самісінькою посадкою на шхуну. Та було пізно…
Згадав, як верещала і кусалася дівчина, котрій він трохи симпатизував, – офіціантка з Бордо Ліана. Вона одразу ж здогадалася, для чого їй скрутили назад руки, для чого двоє матросів тримають довгий, як матрац, мішок, і благала Ангеля:
– Мсьє, дорогий мсьє Франц! Не топіть мене! Я так хочу жити… Не топіть мене, дорогий мсьє, я згодна на все, ніхто не почує від мене жодного слова, дорогий, добрий мсьє!..
Ангелю самому не хотілося топити її, за дівчину можна було одержати щонайменше тридцять тисяч доларів, та він не мав права ризикувати. Зав'язуючи мішок, чув ще:
– Мсьє, мій добрий мсьє… – І потім, коли її вже несли до борту, раптом: – Потвора, виродок, проклинаю тебе!.. Прок…
За бортом булькнуло, Ангель одразу забув про Ліану, її благальний погляд і останній прокльон. Як забував завжди – і тоді, коли носив чорний мундир і кашкет із черепом…
* * *
Все, що б йому не доручали, Ангель робив старанно, і начальство завжди залишалося задоволеним гауптштурмфюрером. Тому, певно, і довірило спорудження секретного об'єкта в Польщі, надавши в його розпорядження цілу будівельну команду і необмежену кількість військовополонених.
І все ж Ангелю було важко: не вистачало будівельних матеріалів, колючого дроту, електроенергії, машин. Не вистачало всього, крім полонених, але користі від них було мало – мерли, як мухи, а гауптштурмфюрер поспішав і витискав із них все можливе і навіть неможливе. На цьому будівництві інший зламав би собі голову, а от Ангель поставив невеличкий цегляний заводик, всілякими правдами й неправдами дістав через знайомих у канцелярії генерал-губернатора цемент, сперечався де треба, навіть лаявся, а все ж вклався у встановлені начальством строки.
Приймала об'єкт комісія з Берліна на чолі з групенфюрером СС. Моложавий, не набагато старший за Ангеля, любимчик самого Гіммлера, як встигли шепнути гауптштурмфюреру, він побіжно оглянув бараки, поцікавився системою охорони, надійністю дротяної огорожі, та основну увагу звернув на газові камери і крематорії. Довго розпитував Ангеля, щось підраховував і схвалив:
– Поки що вистачить. Та врахуйте, вже зараз треба почати роботи по розширенню об'єкта. Покладаємось на вашу енергію та ініціативу. Я доповім рейхсфюреру СС про вашу ретельність.
Ангель не підвів групенфюрера. За три роки його комендантства табір виріс мало не вдвічі, а високі труби над крематоріями день і ніч викидали масний чорний дим.
Котеджі офіцерів СС, підлеглих Ангеля, стояли мало не напроти головних воріт, над якими гауптштурмфюрер наказав вивести готичною в'яззю: «Праця робить вільним». Але сам комендант не схотів жити у безпосередній близькості до колючого дроту і мешкав в особняку за півкілометра від табору – невеличкий гайок затуляв від очей і димарі, і сторожові вишки, які, вважав Ангель, псували навколишній пейзаж. Удома Ангель забував про турботи, пов'язані з клопітливою посадою коменданта, тут ніщо не нагадувало про крематорії, тут він вирощував квіти і овочі, тут у нього народився син, названий на честь діда Карлом.
Гауптштурмфюрер любив свій дім і дбав про нього. Провів якусь умовну межу, що проходила серединою гаю: там починалась неприємна частина життя, зв'язана з клопотами, наглядом за тисячами людей, відправкою їх до газових камер, а тут – котеджі із світлими просторими кімнатами, вродлива, любляча дружина, здоровий син, квітник перед домом і город за ним, двоє-троє друзів, карти і шахи вечорами, іноді поїздки до Варшави чи Берліна з обов'язковим відвідуванням театрів – дещо одноманітне, та приємне життя з більш-менш усталеним ритмом.
Десь там, на сході і на заході, палахкотіли війни, вони нагадували Ангелю про себе ешелонами, повними голодних, стомлених людей, та він забував і про ешелони, і про сортування новоприбулих (найбільш виснажені – праворуч, для негайної обробки у крематоріях), і про істерики та необхідність іноді одразу на очах у інших прикінчувати непокірних, як тільки переступав свою умовну межу, – то була робота неприємна, хоч і потрібна, а він вважав кожну роботу лише засобом для існування, необхідністю, з якою, коли матиме достатньо грошей, неодмінно покінчить.
Майже ніколи, як би не поспішав, Ангель не використовував службового автомобіля – ходив на роботу і з роботи пішки, вважаючи ці моціони корисними не тільки для здоров'я: повертаючись з табору, встигав забути про все, що лежало там, за гаєм, і що відкидав від себе, знімаючи у передпокої мундир. Так, Ангель ніколи не носив удома мундир, підкреслюючи цим свою цивільність і добропорядність; мовляв, те, що за дротом, вимушене і тимчасове – поки йде війна, а кожний чоловік під час війни стає солдатом і виконує накази начальства.
«Так треба, це потрібно фюреру і рейху!» – цю філософію Ангель намагався прищепити підлеглим, хоч сам у глибині душі не вірив ані в рейх, ані в фюрера. Вірив у самого себе і в своє вміння вижити за будь-яких умов і не сушив голови різними проблемами і високими матеріями. Тобі добре, ти ситий і здоровий, твоя сім'я забезпечена – і нехай горить усе навколо. Мій дім – моя фортеця!
І все ж, як не намагався позбавитися вдома того, що за гаєм, воно вривалося іноді й порушувало спокій і встановлений розпорядок; і не лише густим чорним димом, що стелився низько над землею і, коли вітер дув на захід, пробивався крізь гай, обплутував віллу, залишав сліди копоті на підвіконнях – навіть троянди і гвоздики, цілі плантації яких розкинулись між хвірткою і сходами, не могли вбити цей важкий запах, і Беата цілий день лежала з головним болем. Сам Франц у такі дні не знаходив вдома спокою, щось мучило і тривожило його, ні, не запах (хоч Беата і скаржилась, що дим пахне трупами), не звертав же він уваги на нього в таборі. Нарешті Ангель зрозумів: дим вносить якусь диспропорцію в його життя, не гармонує з білими стінами вілли і солодким запахом квітів. Гармонію ж Ангель цінував над усе, але що вдієш, знов-таки війна…
Усвідомивши це, Ангель заспокоївся, дим більше не тривожив його, хоч не приносив і задоволення. Гній також неприємно пахне, але ж землю треба удобрювати…
Гірше було те, що іноді Францу снилися погані сни. Та й не лише сни: табірні сцени стояли перед очима, не зникали, як раніше, коли проминав гай, і потрібне було напруження волі або поїздка кудись на кілька днів, щоб викишкати з голови все це безглуздя.
Так, як ось сьогодні.
Ангель не міг нічим докорити собі – він діяв так, як підказував йому обов'язок, – і все ж великі злякані дитячі очі стояли перед ним, очі без сліз, сухі, вирячкуваті, сповнені страху і надії. Цей хлопчина певно знав, що на нього чекає, усвідомлював межу між життям і смертю і не хотів умирати.
Гауптштурмфюрер підійшов уже до гаю, уповільнив крок, сподіваючись, що природа, як і завжди, заспокоїть його, звільнить від неприємних спогадів. Він любив ліс, його неповторний запах, спокій, самотність, любив забиратися в найглухіші куточки, де довкруги лише крилатилося листя. Гай зустрів його пташиним співом, Ангель зітхнув вільно, хвисьнув стеком бур'янину, що витяглася поруч із стежкою, навіть замуркотів щось веселе, та дитячі очі не зникали, тривожили його, докоряли, як докоряв йому поглядом Карл, коли Франц несправедливо шльопав його.
Ось уже й струмок, що ділить гай навпіл. Через нього – кладка, яка прогинається під важким тілом гауптштурмфюрера. Йому вже кілька разів пропонували збудувати тут місточок, та Ангель звик до кладки, вона дорога йому як і крислатий клен, що стоїть по той бік струмочка, як черепичний дах вілли, що червоніє вдалині між деревами. Ангель завжди на мить затримувався посеред кладки, відчуваючи, як пружинить вона під ногами, і не звертаючи уваги на воду, що лизькала його блискучі чоботи. Затримувався, бо саме цієї миті оте, табірне, лишалося там, наче скидав із плечей тягар – і відчував полегкість і навіть душевне оновлення.
Сьогодні Ангель затримався над струмочком більше, ніж звичайно, навіть погойдався трохи на кладці, та полегшення не прийшло, і вирячкуваті очі не зникли з пам'яті.
Гауптштурмфюрер стрибнув на той берег, зупинився і знов пригадай усю сцену. Іноді таке допомагало: намагаєшся пригадати все до деталей, та картина туманиться, зникає, робиться нереальною, наче цього і не було. Але дивно: усі подробиці пригадувалися сьогодні ясно і не зникали, дитячі очі докоряли, і Ангель відчув себе незручно, наче сказав щось нетактовне близькому знайомому чи незаслужено одержав догану від начальства.
Сьогодні прибув ешелон з жінками та дітьми, здається, з Сербії, в усякому разі з Балкан. Тепер під керівництвом Ангеля проводилася так звана селекція. З дорослими було ясно: есесівці мали хороший досвід і ще здалеку відрізняли, кому ліворуч, а. кому праворуч, на газ. Для дітей же на висоті метр двадцять сантиметрів над землею простягали жердину: хто проходив під нею вільно, – праворуч, на газ.
Цей, із вирячкуватими очима, розумне, певно, чортеня, йшов, ледь підвівшись ' навшпиньки і витягнувши худу шию.
Ангель знав ці хитрощі, і в останній момент, коли хлопець торкнувся жердини маківкою і торжествуюче ступив крок ліворуч, спинив його стеком, вказуючи, куди слід іти – до інших, на газ! Тоді ж побачив сухі, без сліз очі, тоді ж почув і зойк жінки, що впала на коліна, благально простягаючи руки…
Ангель нараз зупинився: збагнув, що тривожило його і чому запам'яталися хлоп'ячі очі. Він уже був близький до відповіді на це питання і раніше, та чомусь думки не мали логічного завершення. Так, погляд того хлоп'яти нагадав йому Карлів: такі ж широко розставлені, трохи вирячкуваті очі – Карл, коли підросте, буде схожий на цього маленького серба.
Ангель полегшено засміявся: його синові вготована інша доля, і він власними грудьми захистить його від житейських знегод, докладе всіх зусиль, щоб Карлові довелося менше проштовхуватися ліктями…
Сьогодні Ангель порушив звичний розпорядок і перш ніж скинути мундир зазирнув до Беати. Поцілувавши дружину, постояв над синовим ліжком: Карл спав, підклавши обидві руки під голову. Розрум'янився, дихав тихо, ледь посапуючи і смішно відкопиливши верхню губу.
– Обідати, обідати… – заклопоталася Беата. – Сьогодні в нас квасолевий суп і підсмажена курка з капустою. Йди вмиватися…
Ангель з полегшенням скинув мундир і заліз у ванну. Він завжди, коли не поспішав, купався після роботи і почував себе після ванни значно краще.
– Витягни пиво з холодильника! – крикнув Беаті, намилюючись. – І постав на стіл коньяк. У нас сьогодні обідатиме доктор Вундерліх.
Беата любила приймати гостей, а доктору Вундерліху симпатизувала і завжди, коли він заходив, знаходила щось смачне. Не розщедрювалась і не заставляла стіл делікатесами – в домі Ангелів жили скромно і не кидали гроші на вітер, – та вміла обставити все так, що навіть банка консервів сприймалася з вдячністю.
Франц розчулився, думаючи про Беату. Рідкісна жінка, навряд чи він знайшов би кращу. Прекрасна господарка, віддана дому і сім'ї, гарна мати його дітей (Ангель був певен, що матиме не одного сина) і водночас як глибоко розуміє його. Франц мав можливість не раз пересвідчитись у цьому. Як, наприклад, позавчора.
Беата йшла разом із чоловіком поміж бараками, дивилась, як ціпеніли й витягувались люди, побачивши Франца – його влада тут була безмежною, можливо, більшою, ніж фюрера в Німеччині, – і це приносило їй справжнє задоволення. Щойно доктор Вундерліх показував їй жінок, на яких провадив свої експерименти по обезпліднюванню, це дуже цікавило Беату, вона розпитувала доктора, оглядала жінок, мало не обмацуючи їх, гидливо морщилась, дивлячись на двадцятирічних дівчаток, з яких Вундерліх за півроку робив потворних бабусь, і потім довго мила руки.
– Коли доторкаюсь до них, – скривила губи, – у мене виникає відчуття, що ніколи не відмиюся…
Доктор подав їй білосніжний рушник, зареготав весело:
– Це від незвички, – мовив упевнено. – Вас би сюди хоч на тиждень, навіть не помічали б їх.
Вундерліх довів їх аж до головної брами. Ангель ще здалеку побачив біля самісіньких воріт юрбу в чорних мундирах, та зрозумів, у чому справа, лише підійшовши мало не впритул. Есесівці, угледівши коменданта, виструнчились, даючи прохід. В кінці цього проходу стояла молодесенька дівчина – зовсім гола. Стояла, дивлячись просто перед собою, і, певно, нічого не бачила.
Дівчина була гарна: білява, білолиця, з прозоро-зеленими очима і міцно стиснутими, але все ж пухкими губами. Ангель на секунду подумав, що вона могла б стати уособленням нордичної краси, і з цікавістю попрямував до дівчини. Нараз згадав, що тримає під руку дружину, інстинктивно уповільнив крок і ледь скосив очі, аби побачити, яке враження справила на неї ця сцена.
Беата відповідала на вітання знайомих офіцерів, наче й не помітила живої статуї перед ворітьми. Але не могла не помітити – це знав не лише Франц, піймав кілька цікавих поглядів молодих есесівців, яких, очевидно, забавляла незвична ситуація: осміхалися очікуюче.
Ангель остережливо стиснув лікоть дружини і зробив крок убік, щоб обминути дівчину, та Беата не звернула уваги на осторогу, прошкувала прямо, наче попереду стояла не гола жінка, а манекен. І Франц зрозумів – Беату. Він підвів її до дівчини і зупинився за крок. Підняв стек і доторкнувся до ледь тремтячих дівочих грудей.
– Гарний екземпляр… – мовив байдуже.
І справді, дівчина не викликала в нього жодних емоцій, крім суто естетичних; був упевнений, що Беата знає і цінує це. Бо не визнавав інтимної близькості з жінкою без душевної симпатії. А яка може бути симпатія до ув'язненої з номером на руці? Він просто не міг уявити собі цього і, якщо б йому доповіли про таке, визнав би дивовижним і навіть порочним відхиленням від норми.
– Вона непогано складена… – провів стеком по округлій лінії тазу, легенько ткнувши у пружний мармуровий живіт.
Беата відступила на крок, оглядаючи.
– Гарна… – погодилась без ентузіазму. – Молода і вродлива, тільки стегна товстуваті…
Вона мимовільно зиркнула на свої стегна, прикриті тонким квітчастим шовком, наче порівнюючи, і залишилась задоволеною, бо запитала:
– За що її?
З юрби есесівців висунувся зовсім юний унтер-штурмфюрер, мовив глумливо:
– У неї визивний погляд, фрау Ангель!
– А-а… – сприйняла, як належне, Беата. Вона вже втратила інтерес до дівчини, обернулась до доктора, простягнувши руку для поцілунку. А може, лише удала, що втратила, бо в дверях прохідної (Франц помітив це) на мить загаялась, ще раз змірявши дівчину з ніг до голови, і ледь помітно зітхнула.
Ангелю захотілося заспокоїти дружину. Може, фігура в цієї ув'язненої і справді була кращою, та яке це мало значення? Франц любив тільки Беату, хоч груди в неї не пружинили так і лінія тазу не відзначалася такою досконалістю.
Але хто зрозуміє жінку і чи можливе це взагалі?
Змиваючи мильну піну, Ангель посміхнувся. Вчора він розпорядився відправити ту дівчину на газ, і хтозна, може, саме зараз вона піднялась у небо масним димом, розчинилася в повітрі і залишилась лише в його пам'яті, можливо, ще у чиїйсь.
Але що таке пам'ять людська?
– Беато! – покликав Ангель і, коли дружина просунула своє личко у ванну, запитав: – Пам'ятаєш ту, позавчора, біля воріт?
Беата нерозуміюче стенула плечима.
– Ну, ту… дівчину?..
– А-а… – протягнула байдуже, та очі засвітилися цікавістю. – Що з нею?
– Сьогодні її загазували.
– Ми ж домовились, що дома про такі речі… – але посміхнулася задоволено.
Франц жартома бризнув на дружину водою.
– Дай мені теплого рушника.
Весь вечір Ангель не втрачав гарного настрою, навіть коли програв доктору Вундерліху партію в шахи. Та грати більше відмовився: просто сиділи, курили, пили коньяк і розмовляли про всілякі дрібниці. Францові подобалися такі розмови – легкі, мов мильні бульки: і перекидатися ними – задоволення, а ледь натиснеш – лопаються, нічого не залишаючи.
Беата пішла укладати Карла в ліжко, і раптом Вундерліх спробував перевести розмову на інше. Зробив це досить прямолінійно, без підготовки, видно, чекав давно менту, щоб виговоритись, поділитись з кимось сумнівами. Це була ризикована розмова, особливо в есесівському середовищі, і Ангель оцінив мужність і довір'я доктора.
– Мене турбує це нове скорочення лінії фронту, – мовив доктор, спідлоба зиркнувши на Ангеля. – Вони вже підійшли до польських кордонів і…
Ангель помовчав.
Зважував, чи варто підтримувати розмову, адже догадувався, куди гне доктор, що хвилює його і позбавляє звичайної обережності. Знав: краще промовчати чи відбутися невизначеною реплікою, та якась потаємна сила штрикнула йото, він сказав:
– Росіяни можуть прийти сюди дуже швидко, і я дивуюсь нашому керівництву, яке заздалегідь не вживає заходів, щоб… – і враз зупинився, мовби доторкнувся до розпеченого заліза, зиркнув на Вундерліха розгублено.
Та рубікон уже був перейдений, і доктор докінчив його думку:
– Я також думаю, що слід би було… Якщо хочете, замести сліди. Росіяни і поляки кричатимуть на весь світ про крематорії, і мені б не хотілося, аби моє ім'я згадувалося всує.
«Вони повісять нас, не вагаючись і не влаштовуючи судової комедії», – подумав Ангель, та мовив зовсім інше:
– Можливо, наші тривоги даремні, росіян не підпустять так близько до кордонів рейху.
– Дай боже, – зітхнув Вундерліх. Перегнувся, через стіл до Ангеля і запитав з надією: – Як ви гадаєте, адже нас важко звинуватити: ми – солдати, а солдат виконує наказ?..
Для гауптштурмфюрера це питання було вирішене давно: дістав надійні документи на інше прізвище і мав намір зникнути, не чекаючи, поки про нього потурбується начальство. Але про це не знала навіть Беата.
– Не думаю, що є особливі підстави для розпачу. Наш дух і наша сила нездоланні, і тимчасові невдачі на фронті не повинні похитнути нас. – Відчув, що слова ці прозвучали фальшиво, та мовив їх цілком відверто, бо згадав недавній випадок там, за дротом, який давав йому підстави для таких суджень. – Я не можу повірити у стійкість слов'ян – раб ніколи не позбудеться рабської психології.
– Ну, – заперечив Вундерліх, – це вже давно спростовано історією.
Ангелю не хотілося сперечатись, та все ж розповів докторові про випадок з двома російськими військовополоненими.
Кілька днів сіяв дрібний дощ, землю розвезло, і навіть прокладені вздовж табірних вулиць червоні цегляні доріжки вкрилися шаром липучої жовтої глини. Комендант робив свій щоденний обхід скоріше для підтримання порядку, ніж з необхідності. Йшов повільно, піднявши комір лискучого плаща, здавалося, ні до чого не приглядався, та помічав і запам'ятовував усе. Проходячи повз вбиральню, почув таке, що навіть його здивувало – хтось сміявся весело й задерикувато. Зупинився, аби побачити – хто?
В чорному отворі дверей з'явилися двоє: молодий, з широким відвертим обличчям, високий і, певно, сильний і літня сива людина з глибоко посадженими темними втомленими очима. Молодий, який ішов позаду, щось казав сивому, і той посміхався дружелюбно. Нараз помітив постать коменданта, смикнув молодого за руку, остерігаючи, і одразу зігнулись, обличчя закам'яніли, мовби й не розмовляли і не сміялись. Та було пізно. Гауптштурмфюрер поманив їх до себе.
Підійшли. І дивилися на коменданта, і наче не бачили його – очі прозорі і на обличчях покірливий вираз.
– Росіяни? – запитав Ангель.
– Яволь! – виструнчився молодий.
Гауптштурмфюрер похлюпав носком чобота багно.
Останнім часом він усе частіше й частіше думав про росіян, і, може, це спричинилося до того, що раптом гнів затьмарив йому очі, перехопив дихання, став важким клубком у грудях – Ангель підняв руку із стеком. Якщо б ударив хоч раз, то вже бив би й бив, поки не полегшало чи не знесилів. І все ж зупинився в останній момент, примусив себе зупинитися – сам би зневажав себе за цей порив гніву, бо знав, що йому і його підлеглим гнів може лише пошкодити: повинні завжди мати тверезу голову і діяти розсудливо.
Емоції були протипоказані працівникам табору, емоції дозволялися вдома, а тут була робота, робота, яку Ангель вважав відповідальною і делікатною: смугастий одяг носили істоти розумні, такі ж самі, як і він; Ангель прекрасно розумів це і не забував ніколи – вони могли, теоретично, звичайно, збунтуватись, і тому в таборі належало завжди підтримувати порядок. Порядок у всьому, починаючи з чистоти в газових камерах і кінчаючи обов'язково покірливим виразом облич усіх в'язнів.
Емоції суперечили цьому порядку, емоції могли призвести до хаосу – Ангель стримався і опустив стек. Стояв, задумливо дивлячись на цих, смугастих. Хотів уже простити їх і відпустити, та згадав, що такий вчинок також диктувався б емоціями і став би виявом якоїсь нездорової розслабленості. Власне, слід було записати їхні номери для негайного відправлення до газових камер. Ангель уже потягнувся за блокнотиком, але не захотів знімати рукавичку – дощ періщив і рука б намокла. Він посміхнувся і наказав молодшому:
– Ану, дай йому понюхати цього…
Навіть показав, що і як треба зробити, розвізши підошвою чобота смердючу кашку з глини й нечистот.
Молодший дивився на Ангеля, буцімто не зрозумів, тим же невидячим поглядом, – пауза затягувалась, і комендант уже вирішив записати їхні номери, як раптом молодший перевів погляд на сивого.
Ангель посміхнувся. Сивий досвідченіший за цього хлоп'яка і розуміє, чим усе це може закінчитись. Варто йому було ворухнутись, мовити хоча б слово – і їхня доля була б вирішена. Та сивий не сказав нічого, і молодший схопив сивого за комір, пригнув так, що той став на коліна, й почав тикати обличчям в багно. Раз… і два… Легко і неохоче.
Ангель наказав: і
– Сильніше!.. Не жалуй його!..
І тоді молодший почав тикати швидше, багно розплюхувалось, і бризки розліталися навколо. Ангелеві зробилося весело, і він не звертав уваги на те, що молодий забризкував його блискучі чоботи.
– Досить! – наказав нарешті.
Обличчя сивого не було видно – якась машкара з бруду і крові, що текла з розбитого носа. Не втирався, стояв, не рухаючись, тільки важко дихав і дивився тими ж порожніми водянистими очима.
– А тепер ти його… – вказав Ангель на молодшого, і сивий, не вагаючись, почав вовтузити хлоп'яка в багні. – Помстись йому!
Раптом йому зробилося противно від цієї покори; подумав, що ж рухає цими людьми, брудними, розпластаними біля його ніг, тисячами таких же, як вони, що ж рухає ними і чому вони підійшли вже зовсім близько?
А сивий вовтузив молодшого, і Ангель вирішив, що росіянам на фронті просто щастить і, певно, їх скоро зупинять. Він одразу втратив інтерес до цих двох нікчем. Пішов, уже не звертаючи уваги на дощ і багно – все одно чоботи забруднилися…
Вундерліх сидів мовчки. Ангелеві не хотілося підштовхувати його, хоч і свербіло дізнатися про докторову думку. І коли нарешті доктор заговорив, Ангеля вразила несподіваність, ба навіть парадоксальність його висновку.
Вундерліх запитав:
– А може, вони просто перехитрили вас?
Гауптштурмфюрер заперечливо похитав головою, та все ж сумнів доктора залишив неприємний осадок, який не зникав весь вечір.
Тепер, коли б побачив знову тих двох, обов'язково записав би їхні номери – навіть два чи три дні вдивлявся в обличчя, шукаючи. Та вираз покори й порожні очі в'язнів робили їхні обличчя на диво схожими, і ночами, коли Ангелеві снилися важкі сни, тисячі облич зливалися в одне, воно росло і росло, брудне, замащене смердючою рідиною, змішаною з кров'ю, – одне обличчя в усього табору. Але ночами це обличчя не мало покірливого виразу, очі дивилися зухвало, одного разу Ангель побачив в них навіть ненависть. Хотів вдарити по них – чорних, великих, свердлячих, та рука не піднялася, навіть не міг оборонитися долонею від розпеченого жару цих очей – кричав і метався уві сні.
* * *
Дощ ущух, та хмари драглили над самісінькими дахами, і було таке передчуття, що ось-ось хтось витисне їх, як губку, і по ще не просохлому асфальту знову подзюркочуть брудні струмочки, а по них щосили шмагатимуть, залишаючи бульбочки, потоки світлої, теплої і, якщо підвести голову і висунути язика, терпкуватої дощової води.
Анрі так робив у дитинстві: в самих трусах гасав по калюжах, заплющивши очі, підставляв обличчя під тугі цівки і. пив досхочу дощову воду. Вона повільно натікала до рота, він ковтав, щоб через кілька хвилин знову жадібно підставляти губи бризкам.
І зараз в Анрі був такий настрій: скакав би, відчуваючи п'ятами водяну пружність, і сміявся, простягаючи до неба мокрі долоні. Та лише посміхався, сам не відаючи чого, широко й щасливо, і перехожі, помітивши цю посмішку, давали їм дорогу: одразу ясно, чому щаслива людина, якщо йде поруч з такою вродливою дівчиною. А в тому, що Генрієтта гарна, сумніву не було. Звичайно, дехто міг би знайти недоліки в її зовнішності – одні не сприймали надто широко поставлених, великих і палаючих, як у циганки, очей; іншим не подобалася старомодна, скручена на маківці коса, що тяжіла над Генрієттою, заважувала її голову назад, і дехто знаходив виклик у цьому, – та не визнати Генрієттину вроду не наважився б найостанніший ханжа.
Вони сіли на набережній Сени. Анрі зняв піджак і накинув на плечі Генрієтті – дівчина стала нібито ближчою йому; він хотів сказати про це, але тільки кидав у річку камінці і стежив за колами, що розходились по темній воді.
Близько-близько пройшов катер, він тягнув проти течії баржу, натужно гуркотів моторами, а баржа йшла за ним тихо, навантажена так, що, здавалось, вода ось-ось хлюпне через борти. Вона видалась Анрі незграбною, товстою жінкою, яку тягне по життю роботяга-чоловік, і він, сміючись, сказав про це Генрієтті. Не думав, що може вразити її, та відразу відчув зміну в її настрої – сміялася так само весело, але думала про щось інше, чого він не знав.
Анрі гадав, що знає про неї все, бо сам не крився і відповів би на будь-яке її запитання – і раптом таке. Збентежився, та не виказав себе. Був переконаний, що все одно ніщо не стоятиме між ними. І справді, Генрієтта сказала, буцімто продовжувала давно розпочату розмову:
– Завтра ми ще побачимось, а післязавтра я поїду…
– Куди? – жахнувся, бо не уявляв і години без неї.
Генрієтта кинула камінець у воду, почекала, поки не зникли кола, і попросила:
– Не треба допитуватись, милий, я напишу тобі.
Це вже була катастрофа – Анрі не міг змиритися з цим, йому хотілося переконувати, сперечатися, та лише мовив розгублено:
– Я ж люблю тебе…
Вона засміялась.
– І я тебе.
– То чому ж?..
Генрієтта приклала палець до його вуст, і Анрі зрозумів: вона вже все вирішила і тепер пізно її умовляти. Але що саме вона надумала?
Анрі почав здалеку:
– Я міг би допомогти чи хоча б порадити…
Генрієтта обірвала його:
– Ми ж домовились! Чи варто розпочинати все спочатку?
Можливо, вони і справді домовились, якщо зважати на формальний бік справи. Та в глибині душі Анрі завжди вважав цю домовленість несерйозною, примхою Генрієтти. Та чому дівчині не мати принаймні хоча б одну примху?
Для своїх двадцяти семи років Анрі Савіль обіймав досить солідну посаду в одному з лівих паризьких журналів. Читачі давно завважили його політичні огляди – гострі, сповнені на перший погляд парадоксальних, але вагомих думок. І не лише читачі. Редактор одного з популярних ілюстрованих видань уже підсилав до Савіля свого співробітника прозондувати, чи не клюне той на гонорар, вдвічі більший, ніж платить жалюгідний лівий журнальчик?
Анрі слухав маститого колегу уважно. Той, не діставши відразу одкоша, розбалакався, почав підмальовувати перспективи, які відкрилися, б перед Савілем, і навіть розгубився, коли Анрі категорично відмовився.
– Через рік ви створили б собі ім'я і стали в ряд провідних політичних журналістів не лише Франції, – зробив ще одну спробу спокусити..
Анрі засміявся, уявивши, якими очима подивиться на нього Генрієтта, якщо він погодиться. Йому стало весело: заради Генрієтти варто відмовитися від усіх почестей світу. Так він і сказав їй ввечері у бістро біля редакції, де вони зустрічалися. І відразу запропонував переселитися в його невеличку квартирку на бульварі Араго.
Таку пропозицію Анрі робив уперше в житті. Не тому, що цурався жінок чи не знаходив серед них гарних і розумних, ні, його квартира не нагадувала монастиря, і не одна приваблива парижанка залишила в ній запахи своїх парфумів і згадки про ніжні обійми. Але все це здавалося далеким і нереальним, тепер Анрі дивувався, як міг так легко, сміючись і жартуючи, запрошувати до себе жінок, так просто цілувати їх і сприймати близькість з ними?
Освідчення Генрієтті не було наслідком емоційного спалаху чи хвилинного пориву. Анрі все продумав і зважив. Звичайно, йому доведеться долати, особливо спочатку, деякі матеріальні труднощі, але вже мав домовленість з головним редактором про підвищення платні з наступного року, що забезпечувало йому І Генрієтті життєвий мінімум з додатком тих необхідних благ, які роблять людське існування приємним.
Та Генрієтта відмовила йому одразу. Сказала, що заміж не піде, бо раніше сама повинна влаштуватись і відчути, чого варта.
Анрі заперечив: чого вона варта, відомо лише єдиній людині в світі – йому, Анрі Савілю. Та Генрієтта не сприйняла його жартівливого тону і пояснила серйозно, що це не її примха, а принцип. Таке пояснення здалося Анрі безглуздям: які можуть бути принципи, коли вони перешкоджають любові? Все ж домовилися не поспішати. Вірніше, Анрі змиривсь з обставинами, вважаючи, що з часом Генрієтті просто набридне боротися з собою. Він кілька разів розпочинав, наче випадково, все ту ж розмову, відчуваючи (хоча Генрієтта і удавала, що сердиться), що вона приємна дівчині. Був переконаний: фортеця вже хитається і лише чекає на пристойний привід, щоб викинути білий прапор.
І раптом таке…
Спересердя Анрі жбурнув камінця десь аж до середини Сени, та Генрієтта, все зрозумівши, одразу пригасила його гнів, притулившись до плеча Анрі щокою. Він не міг сердитися, коли вона просила помилування – дивилася на нього знизу благально, і він не витримав і поцілував вологі, ледь розтулені губи. Генрієтта відповіла, і вони довго цілувалися, затулившись піджаком і ні на кого не звертаючи уваги. Анрі чи не вперше спізнав, якими солодкими бувають поцілунки.
