Текст книги "Сліди СС"
Автор книги: Ростислав Самбук
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 28 страниц)
«Паккард» на повороті заскреготав гальмами: провулок короткий і невідомо, куди повернули сміттярі.
Сержант висунувся по груди з вікна, гукнув постового. Той показав праворуч.
Поки «паккард» набирав швидкість, поліцейський устиг розповісти, що трапилось.
Бонне голосно вилаявся.
– Проґавили, – виніс присуд, – ех, удруге проґавили!..
– Не все ще втрачено… – спробував заперечити сержант.
Мав рацію, деякі шанси в них усе ж залишались. Правда, вони не знали, куди звернули «сміттярі», шофер вів машину навздогад, кидаючи з провулка в провулок, – певно, так крутилися й ті, намагаючись якомога швидше замести сліди.
Хвилин через п'ятнадцять, коли вже навіть сержант схильний був змиритися з невдачею, вони помітили на проспекті кинуту «сміттярами» машину. «Паккард» загальмував мало не впритул до неї, і Бонне, насвистуючи, обійшов навколо грузовика. Звернув увагу на сліди шин залишені грузовиком при різкому гальмуванні.
– Очевидно, – констатував з прикрістю, – тут на них чекали. Ця вулиця веде до порту? – запитав сержанта.
– Так.
– Скільки?..
– Близько двох кілометрів…
Бонне кинувся до «паккарда».
– Вони мають хвилин сім-вісім фори, – пояснив, коли автомобіль уже мчав безлюдним проспектом. – А якщо там їм доведеться чекати?.. – Комісар не закінчив свою думку, та всі зрозуміли його. Бонне не підганяв шофера, той і так робив усе, що міг.
На рейді бовваніли двоє суховантажних суден, біля пірса завмер білий англійський теплохід, чорну маслянисту воду каламутили буксири. На безлюдній набережній стояв сірий довгий «понтіак»., У нього сідав низенький, товстий, як бочка, чоловічок.
«Паккард» зупинився впритул.
– Пан Крюгер, якщо не помиляюсь? – запитав комісар, виходячи.
Товстун розплився в посмішці.
– До ваших послуг… Вільгельм Крюгер… З ким маю честь?..
Стояв, не закриваючи дверцят, нахабно дивився на Бонне і, здавалося, весь світився доброзичливістю.
Комісар глянув на море. З порту, залишаючи пінний слід, відходив присадкуватий військовий корабель. Французький прапор тріпотів над кормою.
– Невже?.. – видихнув Бонне. – Невже?..
Побачив торжество на обличчі товстуна і зрозумів, що його підозри не безпідставні. Злочинці тікали на французькому військовому судні, на кораблі, що належав його ж державі, а він нічого не міг вдіяти.
Обернувся до Крюгера з люб'язною посмішкою – не хотів виказати товстунові своїх справжніх почуттів.
– Ми вимушені були зробити у вашому готелі невеличку перевірку, – сказав.
– Кожному своє… – двозначно відповів товстун. – І що ж ви знайшли?
– На жаль…
– Ай-ай… – скрушно похитав головою Крюгер. – Когось упустили? – Він явно знущався з комісара, а той не міг навіть вилаяти його.
– Я захоплений вашими здібностями, пан Крюгер!
– Дякую… Здається, ваше прізвище – Бонне? Чув багато похвального… – товстун сів у машину. – Чудова погода, чи не так, комісаре? Сьогодні приємно зробити невеличку морську прогулянку, – засміявся переможно. – Я вам не потрібний? Заходьте, у нас непогана кухня, і я завжди радий вас бачити…
«Понтіак» повільно рушив. Навіть те, що товстун не рвонув з місця, свідчило про його торжество.
Бонне знову глянув на Море. Сторожовик зробився зовсім маленьким. Скоро він стане цяткою на обрії, а потім зовсім зіллється з ним.
Повітря над океаном чисте й прозоре, а він погано бачить – від гніву сльозяться очі. Товстун поставив йому сьогодні мат. Елементарним мат, навіть не в два, а в один хід. Бонне зітхнув і пішов до «паккарда». Треба набиратися терпіння: можливо, йому і вдасться колись відігратися.
Коли ні – що ж, так тому й бути…
Частина друга
СКАРБИ ТРЕТЬОГО РЕЙХУ
Сіявся нудний дощ. Офіцери промокли, але трималися молодцювато: виправка виказувала їх, хоча всі були одягнуті в шинелі з солдатськими погонами. Найдовіреніші зібралися тут – сто п'ятдесят офіцерів СС, яким доручалося супроводжувати шість колон грузовиків, що йшли в Австрію.
Людина в плащі з відзначками групенфюрера СС говорила глухо, та й дощ заважав слухати, і все ж чули кожне слово:
– Панове офіцери, на вас покладається винятково відповідальне завдання: супроводжувати дуже важливий транспорт. Дорога контролюється військами… Кожна колона охоронятиметься танковим підрозділом… Не зводити очей з водіїв!.. На випадок небезпеки наказую підірвати машини…
Розходилися суворі й зосереджені. Повітря тремтіло від гуркоту дизелів, і, здавалося, холодна, вогка ніч на кожному кроці готує пастку. Дивилися на шоферів підозріливо, хоча кожен з них мав немалий стаж служби в зондеркомандах, ще раз перевіряли металеві ящики різної форми.
На ящиках – жодних написів, тільки порядкові номери. Офіцерів запевнили, що там – стратегічний вантаж, необхідний для завершення нової секретної зброї, яка повинна була забезпечити перелом у вже програній війні. Адже у гірських районах Баварії та Австрії ще діяли секретні підземні заводи – вірили, хотіли вірити в те, що ця найпотужніша зброя вже готова і лишилися дні, ба навіть години до її застосування. Тому й так прискіпливо оглядали вантаж, уточнювали систему сигналізації, ще раз інструктували шоферів.
Рушили…
Виття грузовиків, гуркіт-танкових моторів… Рушили, не знаючи, що везуть зовсім не стратегічний вантаж, а скарби рейхсбанку і найсекретніші документи головного управління імперської безпеки.
В довгих свинцевих контейнерах лежали зливки золота, у коротких – фальшиві банкноти. Мільярди фальшивих фунтів стерлінгів, виготовлених у Заксенхаузені, – вони мали торпедувати всю економіку Великобританії. У кубічних ящиках, на яких стояла літера «В», зберігалися найсекретніші документи, що важили більше, ніж золото: списки агентів гестапо в усіх країнах світу, папери з номерами шифрованих рахунків у міжнародних банках, списки людей, котрі могли одержати з цих рахунків казкові суми.
Один з офіцерів мав при собі реєстр, підписаний генералом Фрейліхом:
166250000 швейцарських франків;
299018300 американських доларів;
31351250000 у золотих зливках;
2949100 у діамантах;
93450000 – колекції марок та витвори мистецтва;
5425000 – наркотики…
Останні чотири числа не були розшифровані, тому й досі невідомо, в яких грошових одиницях обчислювались цінності.
Взагалі багатства, які лежали у грузовиках, оцінювалися приблизно у п'ять мільярдів двісті мільйонів доларів. Та про це дізнаються потім, під час Нюрнберзького процесу, а поки що…
… Грузовики стояли мало не впритул один до одного, і повітря не тремтіло від ревіння потужних дизелів. Тиша, яка настала, здавалася гнітючою, підступною, – такою вона буває в секунди перед вибухом, коли нерви натягнуті до краю і потрібне зусилля волі, щоб примусити себе пережити ці секунди. Не виходили з кабін, – зупинки в дорозі вже бували»: пробки швидко ліквідовувались – танки випихали автомобілі на узбіччя чи просто збивали їх у кювети, і колони з секретним вантажем продовжували рух.
Але тут стояла тиша. Не чути реву танкових моторів і лайок шоферів, а дорога, що круто йшла вгору, була аж до повороту, десь за кілометр, забита автомобілями.
Після остогидливих баварських дощів в Австрії розкіш: сонце припікає, схили гір вкриті лісами, повітря свіже й напоєне ароматом квітів. Офіцер із головного грузовика зістрибнув у кювет, зірвав кілька яскраво-жовтих, гіркувато-пахучих квіток. Покусав стеблинку, позіхнув. Мовив шоферові:
– Такого ще не було. Здається, загорятимемо довго…
З-за передніх грузовиків вийшов есесівець у довгому плащі, за ним ще кілька у чорних мундирах.
– Вантаж з Баварії? – запитав.
Офіцер у солдатській шинелі піднявся з кювета.
– Я не маю права, оберштурмбанфюрер…
Есесівець не дослухав його:
– Начальника колони до мене!
– Начальника колони вперед!.. – покотилося від машини до машини.
Він уже біг, високий, худорлявий, солдатська шинеля ледь прикривала коліна, і від цього він здавався ще вищим і цибатішим. Оберштурмбанфюрер чекав на нього, не рухаючись, і лише коли начальник колони зупинився напроти і віддав честь, витяг із кишені папірець.
– Наказ начальника головного управління імперської безпеки Кальтенбруннера. Вам належить разом з офіцерами і солдатами, що супроводжують грузовики, зайняти позицію за три кілометри звідси біля річки. Переріжете дорогу і оборонятимете її. Вантаж передасте моїм людям!
Офіцер уважно вивчив папірець.
– Слухаю, оберштурмбанфюрер!
Той почав обходити грузовики, приглядаючись до номерів на ящиках, робив у блокноті якісь нотатки. Біля машин залишались його люди, одягнені у цивільне.
Довгі свинцеві ящики привернули особливу увагу офіцера. Він поплескав обтягнутою чорною лайкою долонею по свинцевому боку ящика, вказав на сусідні:
– Ці п'ять до мене в машину. – Подумав і, тицьнувши на контейнери, позначені літерою «В», додав: – І ці також…
«Опель-адмірал» оберштурмбанфюрера, мало не з'їжджаючи в кювет, пробився до колони. Есесівці кинули в багажник довгі ящики, на заднє сидіння поклали ще кілька, в тому числі і кубічні. Оберштурмбанфюрер обернувся до офіцера, що супроводжував його.
– Вам все зрозуміло, Йоган?
– Яволь!
– Зробите це вночі. До озера Топліц залишилося недалеко, і ці машини, – вказав на скупчення грузовиків попереду, – можна пустити під укіс. Затоплюйте ящики якнайдалі від берега. А втім, там буде Келлер, і він покаже де…
Шофер відчинив передні дверцята.
– В Зальцбург! – наказав оберштурмбанфюрер.
… Він сидів зараз у вітальні комфортабельної квартири на мадрідській вулиці Кастеллон де ла Плана. Такий же підтягнутий і енергійний, і те, що минуло майже двадцять років з дня, коли він зустрічав грузовики з цінностями третього рейху, виказували лише зморшки на чолі та сивина. Сивина пом'якшила гострі риси обличчя: ніхто, зустрівшись із ним вперше, не подумав би, що це – один із колишніх помічників самого Кальтенбруннера. Костюм від кращого мадрідського кравця підкреслював його спортивну статуру, білосніжна сорочка, здавалося, хизувалася своєю чистотою, та й усе навколо свідчило про заможність господаря квартири: м'які фотелі, пухнастий килим на всю підлогу, бар із пляшками мало не з усього світу.
Він сидів, вільно простягнувши ноги і відкинувшись на спинку фотеля, курив сигару і спідлоба дивився на своїх співбесідників, ніби хотів зрозуміти, на Що вони здатні.
Ангель майже нічого не пив, був насторожі: знав про вовчі звички оберштурмбанфюрера СС Роберта Штайнбауера. Крім того, весь час його переслідувала думка про те, як жалюгідно виглядає він у дешевому костюмі, купленому в портовому містечку, поруч з елегантним Штайнбауеровим вбранням. Знав, що все це – пусте, що через кілька днів і він уже матиме такі ж костюми, зможе дозволити собі таку ж комфортабельну квартиру, можливо, ще й кращу, і все ж відчував себе якимось бідним родичем, майже прохачем; це обурювало і злило його, та нічого не міг вдіяти з собою, крутився на стільці і заздрив Грейтові, який почувався б вільно навіть у комбінезоні сміттяра. А полковник і справді не звертав уваги на немодну краватку та дешеві туфлі якогось неймовірного червонувато-коричневого кольору. Навпаки, виставляв ці туфлі, задираючи ногу на ногу, і вже вдруге безцеремонно підливав собі джину з прекрасної колекції Штайнбауера.
Вже з годину вони сиділи в квартирі на Кастеллон де ла Плана, а господар, здавалося, й забув про ділову частину зустрічі. Штайнбауер цікавився деталями їхньої подорожі, виявляючи чудову обізнаність, і полковник, голосно регочучи, розповідав про Крюгерів трюк із сміттярами – тепер, коли позаду лишилися всілякі хвилювання, справжні розміри небезпеки, яка загрожувала їм, скрадувалися, натомість на перший план випливали деталі другорядні й навіть комічні: як тріснув по шву на непотребному місці комбінезон, коли і Грейт сідав за кермо сміттєвоза, і як ледь не забув Ангель свій саквояж під сміттям – саквояж, де лежали крупні банкноти, чеки і ще чортзна-що.
Полковник також відчував: уся ця словесна еквілібристика є лише преамбулою до серйозної ділової розмови – недарма ж Крюгер домовлявся з оасівцями і сам особисто привіз їх у танжерський порт! Та, власне, не він був зацікавлений у діловій частині розмови, а цей сивий сибарит, і Грейт спокійно підливав собі джину – справжньої запашної ялівцівки, лише ледь-ледь розбавляючи її тоні ком,
Грейт не дуже-то й вірив Крюгеровим балачкам про мало не туристичну подорож та ще з мільйонною винагородою і догадувався, що сивоголовий есесівець натискатиме на них, але твердо знав: той злізе там, де сяде, якщо запропонована Крюгером подорож виявиться авантюрою. Тому й насолоджувався комфортом Штайнбауерової квартири, дивуючись, чому червоніє і крутиться на стільці Ангель. Правда, Штайнбауер для Ангеля все ж колишнє начальство, та плювати взагалі на начальство – і нинішнє, і колишнє, якщо маєш повний гаманець. Він, Грейт, який ще недавно тягнувся перед бригадним генералом Блекером, чхати хотів зараз і на самого головнокомандуючого.
Розумна голова – Ангель, а все ж є в ньому щось… Так і не вирішивши, що саме заважає Ангелеві, полковник потягнувся за сигарою. Штайнбауер палив справжні, гаванські, і не які-небудь другосортні, а по п'ять доларів за штуку. Це піднесло його трохи в очах Грейта, і він посміхнувся Штайнбауеру зовсім приязно.
– Де ви дістаєте гаванські? Зараз після подій на Кубі це справжня рідкість.
– Живемо не одним днем, – відповів той ухильно, і Грейт подумав: цей ділок таки вміє зазирати в майбутнє. Чув погомін, що він очолює мадрідську торговельну фірму, яка поставляє понад чверть усіх матеріалів, закуплених американцями у Західній Європі для будівництва військових баз в Іспанії: збірні ангари, сталеві конструкції, труби та інше. А той, хто підтримує контакти з американцями, на думку Грейта, не позбавлений розуму.
Запитання полковника стало для Штайнбауера сигналом, що звичайні у таких випадках світські розмови вичерпали себе. Наче роздумуючи, повторив:
– Живемо не одним днем, панове, і ми допомогли вам е-е… – зам'явся, підшукуючи слова, – дістатися до Іспанії, маючи на увазі…
– Крюгер казав про якусь подорож, – недбало вставив полковник, зиркнувши, як зреагує Штайнбауер.
Той повернувся до Грейта всім корпусом, витримав його погляд і впевнено вів далі:
– Я не хочу, аби поміж нас були якісь недомовки, панове, і тому пропоную відкриту гру. Ми вибрали вас тому, що гауптштурмфюрера я знаю давно, а про вас, – посміхнувся Грейтові, – про вашу енергію і винахідливість начувся від Крюгера.
– Мене тішать такі слова, містер Штайнбауер, – нахилив голову полковник. – Але слова в наш час…
– Найдешевший товар, – закінчив той. – І я згоден з вами. Саме тому і змушений попередити вас, що наша розмова не для третіх вух…
– Ви могли б не попереджати, – нарешті подав голос Ангель.
– О-о! У вашій скромності я впевнений! – відрізав Штайнбауер, і Грейт подумав, що Ангель справді в нього на добрячому гачку. – І все ж я ще раз повторюю це, бо наша організація…
Полковник здивовано випростався.
– Організація?..
– Ви могли впевнитися в цьому. Адже французький військовий корабель…
– А-а… – зрозумів Грейт. – ОАС та інші.
– Саме так! – ствердив Штайнбауер. – Але ми ухилилися трохи, панове. – Тепер він підібрався в кріслі, від колишнього Штайнбауера, випещеного й світського, не залишилось і сліду. Сидів прямий і підтягнутий, певно, сидів так колись у своєму кабінеті на Лейпцігерштрассе і говорив, наче інструктував своїх підлеглих. – Ви, певно, чули, панове, про скарби, заховані при нашому відступі в Австрійських Альпах. Повинен інформувати вас, що чутки про них, якщо й перебільшені, то не набагато. Ми, правда, не мали тоді часу, щоби заховати все так, як належить, і деякі тайники були потім розкриті – частково випадково, частково через наш поспіх, і, тепер я можу визнати це, самовпевненість, яка межувала з недбалістю. Але значна частина цінностей усе ще лежить у штольнях та озерах Австрії. До деяких тайників уже втрачено ключі, але не до всіх. Особисто мені відомі дві схованки, де зберігаються зливки золота та інші цінності. Я сам обладнував ці тайники і вжив заходів, щоб їх не розкрили…
Штайнбауер зробив паузу, відпив лимонаду із склянки. Він пив лише воду і ніколи не вживав спиртного. Ні тоді, коли служив в СС, ні зараз. Усе робив на тверезу голову і рідко коли помилявся.
Тоді він і справді вжив заходів, щоб жодна жива душа не знайшла тайників. Обладнувала їх спеціальна команда із Заксенхаузена: десять спеціалістів – муляри, штукатури, інженери-будівельники. Під наглядом ротенфюрера СС з відділу самого Штайнбауера та двох есесманів. Після того, як ящики були заховані, всіх десятьох розстріляли. Оберштурмбанфюрер сам керував стратою. А через кілька годин передав ротенфюрера та есесманів спеціальній групі – їх також розстріляли в його присутності.
Штайнбауер зробив ще ковток.
Чомусь пригадалося, як кричав тоді ротенфюрер. Чорт, старий служака, а не зумів достойно вмерти. Рвався з рук есесівців, проклинав його, свого командира, поки йому не заткнули пельку.
Що ж він кричав? Здається, вимолював життя і обіцявся нікому ні про що не казати. Звичайно, коли тебе збираються розстрілювати, наобіцяєш золоті гори…
Штайнбауер зітхнув і вів далі:
– В одному з тайників зберігається не лише золото. Документи, котрим нема ціни. Якщо ми станемо власниками цих паперів, матимемо ключі до шифрів секретних рахунків у швейцарських та південноамериканських банках. Ви розумієте, що це означає, панове?
Грейт давно вже відставив склянку і слухав, не відриваючись. Щоки в Ангеля зробилися зовсім червоними, він застиг на краєчку стільця, нахилився вперед, та не помічав, у якій незручній позі сидить.
Раптом полковник подумав, що Штайнбауер спритно обдурює їх. Запитав:
– Чому ж ви за стільки років не спромоглися дістати це золото? Невже це така складна справа?
Штайнбауер зрозумів його одразу.
– Я вже казав, що ми граємо відкрито, – мовив якомога щиріше, – і між нами повинно бути все з'ясовано. Справа в тому, що вивезти стільки золота з будь-якої країни не так просто. Звичайно, не будемо перебільшувати складність операції, та все ж це не розважальна прогулянка по Альпах. Зважте й на те, що у мене після війни збереглися е-е… деякі суми і нагальної потреби у тому золоті не було. Тепер – інша річ. Зростання масштабів діяльності нашої організації та деякі інші фактори вимагають все більших сум, і консервація цінностей та банківських рахунків тепер недоцільна.
– Скажіть, – безцеремонно перервав його Грейт, – вже намагалися добути те золото?
– Ви трохи випередили мене, полковнику, – м'яко усміхнувся Штайнбауер. – Кілька місяців тому один чоловік мав розкрити тайник і вивезти цінності, та… – розвів руками, – він виявився типовим ослом. Контейнери з золотом зберігаються у підвалах замка зальцбурзького архієпіскопа. Це – ще не таємниця, панове, замок – середньовічний, у підземних ходах сам чорт заплутається, і тайник можна шукати, – задоволено потер руки, – і сто років… На жаль, там, де я заховав золото, зараз одна з кімнат книгосховища. Якісь древні манускрипти, рукописи, пергаменти та інші дурниці… Цей Дорнбергер діяв, як йолоп, його одразу затримали і звинуватили в намаганні вкрасти якісь книжки. Два роки тюрми, панове, і я вважаю, що він легко відбувся. Але ж тепер, крім мене, ще одній людині відоме розташування тайників, і чорт його зна, який ґедзь може вкусити Дорнбергера… Хоч як прикро, австрійські тюрми більш-менш охороняються, і ліквідувати цього осла – справа не дуже проста.
Він вимовив ці слова звичайно, наче йшлося про щось незначне і саме собою зрозуміле, а не про долю людини близької, можливо, друга, – бо кому ж ще довіриш таємницю таких величезних скарбів?
Грейт мимовільно зиркнув на Ангеля: Франц колись і лужив у Штайнбауера, був його довіреною особою, колись саме за завданням оберштурмбанфюрера інсценізували його смерть – після цього Ангель виконував якісь надсекретні завдання головного управління імперської безпеки, про які не розповів навіть Грейтові…
Франц аж ніяк не зреагував на репліку Штайнбауера: пропустив її повз вуха чи просто добре знав вдачу свого колишнього шефа і визнавав його право на подібні рішення.
Але ж таке могло трапитися не лише з Дорнбергером: хто дасть гарантії, що в них усе обійдеться?
Видно, Штайнбауер перехопив Грейтів погляд, бо одразу дав задній хід:
– Звичайно, це – у крайньому випадку, я певен, Дорнбергер мовчатиме. Та коли існує хоча б один шанс із тисячі… зрештою, ми не можемо гаяти час, тому я й розмовляю з вами, панове…
Грейт запитав прямо:
– По-перше, я хотів би знати, про яку суму йдеться? В цілому. І скільки матиму особисто я?
Штайнбауер, мабуть, давно вирішив для себе це питання. Відповів, не роздумуючи:
– Сподіваюсь, ви розумієте, що тут не може бути зрівнялівки. Крім того, я фінансую нашу е-е… операцію, забезпечую вас необхідними документами, явками тощо. Я вже не кажу про транспортування золота з Австрії. Очевидно, доведеться орендувати літак, тому, – нахилився до Грейта, – ми і спинилися на вас, дорогий полковнику. Коротше, я не збираюся торгуватися і вважаю, що по двадцять відсотків від загальної суми вам буде досить.
– І це складе?..
– У підвалах Зальцбурзького замка я заховав п'ять контейнерів з золотом, кожний з яких важить сто кілограмів.
Полковник швидко підрахував:
– Півтонни… Приблизно шістсот тисяч доларів. Отже?
– На вашу долю – сто двадцять тисяч.
– А другий тайник?
– Зараз важко дати точну відповідь. Справа в тому, що…
Штайнбауер на мить заплющив очі. Боже мій, як швидко спливає час – не встигнеш озирнутися, і вже стоїш однією ногою в могилі. Скільки років минуло з того холодного грудневого дня сорок четвертого року, а він пам'ятає все до найменших деталей, наче це відбувалося вчора…
Погода мерзенна: дощ з мокрим снігом, дощ і туман – єдина відрада, що жодна англійська чи американська свиня не з'явиться в небі і можна спокійно їхати містом, не боячись повітряної тривоги. Він сидить за кермом потужної спортивної машини – тоді він ще хизувався своєю молодістю і любив сам водити автомобіль, незважаючи на те, що був одним в найуславленіших есесівських офіцерів рейху і обіймав секретну посаду в головному управлінні імперської безпеки.
Ось і потрібний будинок на околиці Страсбурга. Чавунна огорожа, від воріт – асфальтована дорога до будинку. Двоє есесівців перевіряють документи. Попереду – броньований «хорх» Кальтенбруннера. Обличчя свого шефа Штайнбауер не бачить, але добре уявляє, як дивиться Кальтенбруннер на вартових: спокійно і пронизливо. Певно, нема в Німеччині есесівця, котрий з першого погляду не впізнав би шефа головного управління імперської безпеки, та порядок є порядок, і Кальтенбруннер сам би наказав розстріляти вартових, коли б вони не перевірили в нього документи.
«Хорх» повільно рушив, і Штайнбауер під'їхав до брами. Поки есесівці вивчали його папери, озирнувся й помахав рукою оберштурмбанфюреру – пасажиру «опель-адмірала», який зупинився позаду мало не впритул до його машини.
Штайнбауер завжди симпатизував цій людині: відчував, що вона – одна з небагатьох, котрі не заздрять йому. А це не так уже й просто – не заздрити улюбленцю фюрера, володарю найвищих нагород рейху. Вони з Ейхманом не були друзі, лише іноді перемовлялися кількома словами, Штайнбауер із задоволенням обідав разом з оберштурмбанфюрером за столиком у маленькій їдальні для вибраних. Адольф їв швидко – у нього завжди було багато роботи, може, він не мав часу заздрити будь-кому, а може, знав, що більшість працівників головного управління імперської безпеки заздрять йому – Адольфу Ейхману, бо з ним рахується сам Гіммлер і його знає і цінує навіть фюрер.
Штайнбауер зачекав Ейхмана перед входом до вестибюля, і вони увійшли до залу разом і сіли поруч – завжди приємніше сидіти поруч з людиною, яка розуміє тебе й перед якою не треба критися.
Шеф гестапо Мюллер здалеку вклонився їм, хоча і Штайнбауер, і Ейхман були всього лише оберштурмбанфюрери СС – чин не дуже-то й великий, приблизно те ж саме, що підполковник в армії. Але що таке чин, йоли сам фюрер подарував Штайнбауеру власне фото і дарчим написом.
Зал поступово заповнювався. Були люди, яких Штайнбауер бачив уперше – переважно вже літні, у строгого крою сурдутах. Навіть генерали СС шанобливо тиснули їм руки.
– Крупи!.. – пояснив Ейхман, коли сам Кальтенбруннер пішов назустріч одному з чорносурдутників.
Мабуть, тої самої хвилини народилася у Штайнбауера заздрість до цих зовні непримітних і стриманих людей – справжніх хазяїв не лише його, а й навіть рейхсміністрів; заздрість, що весь час підштовхувала його зрештою, зробила людиною, мов дві краплі води схожою на тих чорносурдутників, власником однієї з найвпливовіших фірм в Іспанії.
Але тоді його думки не сягали так далеко, і він уявні в майбутнє зовсім не таким рожевим. Радянські армії стояли вже на кордонах Німеччини, і всі розсудливі люди розуміли, що війну програно. Вони й зібралися тут, на околиці Страсбурга, аби урятувати награбоване: тоді на місці розгромленого третього рейху можна буде збудувати четвертий рейх.
Найсекретнішу нараду вів Кальтенбруннер. Вирішувалося питання, як бути з усім тим багатством, що надійшло до Берліна з окупованих країн – з приватних колекцій і музеїв, з концентраційних таборів, з золотом, купленим у нейтральних країнах за фальшиві фунти стерлінгів, і, нарешті, з самими фальшивими фунтами. Фактично, ділили здобич.
Штайнбауер принишк. Не дивувався тому, як швидко і чітко все вирішувалося, його приголомшили суми, котрі розподілялися серед присутніх. Рахунок ішов на мільйони. Герінгу – вісім з половиною мільйонів марок, Геббельсу – приблизно стільки ж. Кальтенбруннер одержував рахунок на ім'я Артура Шейдлера – три мільйони. Не обійшли і Штайнбауера – мільйон.
Потім обговорювали оперативні плани, системи псевдонімів і шифрів, засоби вивезення капіталів за кордон – в основному в іспанські, швейцарські і південноамериканські банки.
Зважили на те, що банкіри нейтральних країн гарантують таємницю вкладів – навіть поліції вони не дають відомостей про розміри рахунків будь-якого клієнта. Крім того, ці банки не цікавляться походженням капіталів, фактично вони незалежні від урядів своїх країн.
Кальтенбруннер особисто вів протокол наради. Він знав, що довіряти тут не можна нікому. Тому персональні шифри рахунків одержали лише найдовіреніші особи. В основному цінності були покладені на шифровані рахунки з умовою: вклад може одержати особа, яка знатиме шість цифр. Визначили людей, котрі б знали по дві цифри шифру, але не були знайомі один з одним. Списки цих людей зберігалися серед найсекретніших документів у головному управлінні імперської безпеки, щоб жодна з «трійок» не могла домовитись.
… Як завжди, спогади засмутили Штайнбауера. Не тому, що було шкода колишніх колег – кожному своє, одних чекав зашморг, інших, як і його, забезпечене і приємне життя, – просто доля того контейнера, закопаного в забої старої шахти, не давала йому спокою.
У контейнері зберігалися списки «трійок». Штайнбауер знав, що знайти тайник практично неможливо, і все ж сумніви мучили його. Іноді здавалося, гірські породи зсунулися і зовсім завалили стару шахту, часом уявляв, як хтось випадково почав копати саме на тому місці. Розумів: усе це – дурниці, один випадок із мільйона, ба навіть із ста мільйонів, та все ж його кидало в холод, і кінчики пальців починали свербіти, буцімто обморожені.
Давно вже треба було дістати той клятий контейнер, та відкладав з року на рік.
В Австрії особисто йому з'являтися було небезпечно: багато хто ще пам'ятав там його, навіть преса іноді згадувала прізвище Штайнбауера у зв'язку з таємничим і безслідним зникненням федерального канцлера Мікласа напередодні того дня, коли гітлерівці окупували Австрію. Довіряти ж долю контейнера ще комусь Штайнбауер не хотів – був надто обережний і розумів, що таємниця, яку знають двоє, вже не таємниця. Все вагався, аж поки не розшукав Дорнбергера. Йому міг довіритися сяк-так: у Дорнбергера не вистачило б розуму ошукати його, але, виявилося, не вистачило й розуму тихо й обережно розкрити тайники. А шкода: минає двадцять років з часу страсбурзької розподільчої наради, а за законом цінності, що лежать на шифрованих рахунках, стають власністю банку, якщо за двадцять років ніхто не з'явився за ними. Тому й вирішив зараз довіритися Ангелю і цьому американському полковникові.
Ангеля він знак, Ангелі, не обдурить його – це ж за наказом Штайнбауера інсценізували смерть гауптштурмфюрера, бо для тої роботи, на яку брав його Штайнбауер, потрібна була людина без минулого.
Ангель побоїться зрадити. Він і полковник – гідна пара, варті один одного. В крайньому випадку поласяться на золото, але навряд: що золото – тьху, якихось шістсот тисяч, а там пахне мільйонами. Без його ж, Штайнбауера, допомоги, не зможуть зібрати «трійки», зрештою, якщо навіть намагатимуться, то тут їм і кінець. ІНп очолює організацію колишніх есесівців, і його рука дістане зрадників усюди. А Грейт і Ангель не можуть не розуміти цього.
Штайнбауер вирішив не критися і розповів компаньйонам про вміст другого тайника. Більше того, відвертість тепер була його козирем – що інформованішими ставали його партнери, то більше він прив'язував їх до себе. Хто ж сам добровільно відмовиться од своєї частки при розподілі, надто коли ця частка складатиме чортзна-скільки?
Його відвертість справила враження. Грейт забув про джин, а Ангель пересів у фотель ближче до Штайнбауера, їв його очима, намагаючись не пропустити жодного слова.
– Ми дістанемо цей контейнер, якщо навіть доведеться перекопати всі штреки тої шахти! – вигукнув полковник рішуче.
– Мені подобається ваш оптимізм, – мовив Штайнбауер. Обрізав сигару, спідлоба уважно стежачи за співбесідником: жодний рух, жодна підозріла інтонація не лишилися б непоміченими.
Полковник і справді захопився розповіддю, певно, йому імпонувала не тільки перспектива легкого збагачення, а й риск, пов'язаний з шуканням нацистських скарбів. Ангель не відвів очей, коли Штайнбауер втупився в нього. Зважував усі «за» і «проти» й нарешті сказав:
– Але ж ви знаєте, що в Танжері ми мали неприємності з поліцією. Можливо, вони переслідуватимуть нас і надалі. Там був агент Інтерполу, а це завжди небезпечно.
Штайнбауер не забарився з відповіддю:
– Ви одержите справжні іспанські паспорти і вилетите прямим рейсом із Мадріда на Відень. Навряд чи ця історія з дівчатками зацікавила міжнародну поліцію так, щоб вона оголошувала розшук. На всяк випадок не зупиняйтеся у готелях. У мене є в Австрії свої люди, ви одержите пароль і зв'яжетеся з ними.
– Я чув про ці скарби, – не втримався Грейт, – серед офіцерів окупаційних військ одразу по війні ходили про них легенди…
