Текст книги "Сліди СС"
Автор книги: Ростислав Самбук
сообщить о нарушении
Текущая страница: 25 (всего у книги 28 страниц)
– Ого!.. – тільки й мовив Гюнтер. Зло вдарив монаха в спину. – Ну, швидше! Аннет, дай йому ключі.
Отець Людвіг тонкими, дряпіжними пальцями взяв низку. Вибрав ключ, відімкнув сталеве кільце на Карловій руці. Той одразу знеможено сів на підлогу.
– Дайте мені води…
Отець Людвіг заметушився.
– Зараз… зараз…
– До стіни! – наказав Гюнтер. Він уже знав, що саме вчинить, це було не тільки необхідно, а й справедливо – око за око. Примусив монаха задерти руку, клацнув наручником, побрязкотів ключами й заховав до кишені. Мовив глузливо: – Доведеться вам, святий отче, трохи відпочити на самоті…
Монах заволав:
– Я стара й хвора людина і не витримаю!
– Здоровий як віл, витримаєш! – Гюнтер нахилився над Карлом. – Як тобі?
Аннет принесла води. Карл жадібно випив повний кухоль. Хотів підвестися, однак ноги в нього тремтіли, і Гюнтер підвів його.
Карл погрозив ченцеві кулаком, вигукнув:
– Ну, жабо, чия взяла?.. Він, – пояснив друзям, – виявляється, нічого не знає про шифр, але швидко збагнув, чим тут пахне. Заманив мене сюди і намагався дізнатися, кого ми розшукуємо. Грішми запахло, брудні руки свої простягнув до них, клявся, що виб’є з мене таємницю, що есесівські методи – дитяча забавка, а гестапівці були примітивними й малограмотними, не вивчали всіх тонкощів катувань святої інквізиції. Може, я брешу, святий отче?
– Я хотів тільки налякати вас, пане Хаген, – швидко заговорив отець Людвіг, – а ви все прийняли за чисту монету.
– І з учорашнього вечора простояв прикутий до стіни!.. – гнівно блиснув на нього очима Карл. – Вони обпоїли мене, не знаю вже чим, але я нічого не пам’ятав і не міг чинити опору. Вони не дали мені ані краплини води…
– Що ж, тепер він сам відпочине, – злостиво засміявся Гюнтер, – матиме час для роздумів…
– Ви не залишите мене тут, синьйори, – почав канючити отець Людвіг. – Мені не простояти до ранку, й гріх ляже на вас!
– А ми висповідаємося у якого-небудь вашого колеги, – єхидно пояснив Гюнтер, – і він відпустить нам цей гріх!
– Я заявлю в поліцію! – заверещав монах. – Вас затримають і судитимуть!
– Аррівідерчі, отче, – насмішливо вклонився Гюнтер. – Я вимикаю світло, у темряві вам легше буде бесідувати з самим собою. Гадаю, це буде повчальний діалог! Рушимо, друзі. – Підтримуючи Карла, він повів його до виходу.
В останній момент Аннет стало шкода монаха.
– А коли його просто замкнути?
– Ні, – рішуче заперечив Гюнтер, – таким не можна прощати!
Отець Людвіг благав, плакав і погрожував, та Гюнтер спокійно замкнув двері.
– Наскільки я зрозумів, – зауважив, коли вийшли з підвалу, – святий отець не сказав свою частину шифру. Але ж ми можемо заплатити йому… Я тому й прикував його, щоб став поступливіший.
– Ти не зрозумів мене. Я ж казав, монах не має до шифру жодного відношення, – пояснив Карл. – Учора ввечері він розмовляв із слугою, до речі, ніякий то не слуга, а оберштурмфюрер СС. Тут на віллі був переправочний пункт для есесівців. Тому й кімната в підвалі – місяць живи, ніхто не дізнається. Святий отець вже поставив на мені хрест, і вони ні з чим зовсім не крилися. Є ще один Людвіг Пфердменгес, колишній штандартенфюрер СС, кузен нашого монаха. І знаєте, де він тепер? Ніколи не догадаєтесь. У Конго!..
– Де? – перепитав Гюнтер. – Ти не жартуєш?
– Ви з машиною? Не треба затримуватись тут.
– Ти оклигав? Можеш вийти на вулицю й почекати нас? Трохи далі, щоб не привертати уваги?
– Звичайно. Яка зараз година?
– П’ята.
– Ще сьогодні мусимо дістатися до Рима.
– Краще переночувати в Терні, – заперечила Анкет. – Подивись на себе – змучений! Навіщо поспішати?
– Старий пройда може повідомити свого кузена, щоб не довіряв нам, – пояснив Карл. – Ми не маємо права гаяти час, ти залишишся з машиною, поїдеш потихеньку додому, а ми…
– У Конго? – розпачливо вигукнула Аннет. – Ти збожеволів! Ну їх під три чорти, ці гроші, якщо через них стільки мук. Ви хоча б знаєте, де те Конго?
– Десь в Африці, – стенув плечима Гюнтер. – Але яке це має значення? Ми – журналісти, завтра навідаємось у посольство, візу нам дадуть без перешкод.
– Тоді й я полечу з вами! – рішуче заявила Аннет.
Карл підійшов до неї. Мабуть, правду кажуть, що в деяких жінок сили духу вистачить на кількох чоловіків.
Майнула думка: а якщо в Конго послати Гюнтера, а самому з Аннет гайнути до Флоренції? Та вона була недостойна справжнього чоловіка, та думка, й він одразу відкинув її, точніше, вона просто не затрималася, зникла, не залишивши сліду.
Карл узяв руку Аннет. Тримав, відчуваючи легке тремтіння.
– Ти ж хотіла побігати по музеях, – подивився їй у вічі. – Крім того, можуть бути ускладнення з візою. Нам легше – Гюнтер також має журналістське посвідчення, я влаштував йому це, і у нас, гадаю, ускладнень не буде. А у тебе… Ну й наш “фольксваген”…
Аннет сердито висмикнула руку.
– Отак би й сказав: нема з ким залишити машину.
Італійська старовина вже втратила для Аннет свої принади, але не призналася в тому, бо якось не прийнято жінкам одкриватися.
Умовність! Дівчина тупнула ногою спересердя, глянула на підлогу і згадала прикутого до стіни отця Людвіга.
– Монаха тепер не варто залишати прикутим, замкніть його – і все…
Карл заглянув у холодильник. Витяг пляшку молока. Відпив і мовив, наче між іншим:
– Знаєте, що він робив? З того вальтера стріляв у мене. Вчора ввечері. Чудова забава. Розчиняються двері, він сідає у великій кімнаті й каже, що зараз розстрілюватиме мене. У святого отця тверда рука, садив кулі за кілька сантиметрів від голови. Бачили, там дерев’яна стіна, вся зрешечена. Пострілювали на дозвіллі колишні есесівці…
– І ти хочеш, щоб я йому простив? – криво осміхнувся Гюнтер.
Аннет непевно знизала плечима.
– Як знаєте…
– Ну, от і добре, – полагіднішав Гюнтер. – А тепер рушили…
Після італійської спеки африканське сонце не дуже здивувало Карла й Гюнтера. Вразила їх буйна рослинність Леопольдвіля і розкіш його колишніх європейських кварталів. Гадали: таке собі невеличке, брудне, одноповерхове місто. А центр Леопольдвіля був багатоповерховий, з широкими асфальтованими вулицями, сотнями автомобілів найновіших марок, великими магазинами. На першокласний готель вирішили не тратитися, зупинилися за рекомендацією чиновника з колишньої бельгійської адміністрації, який летів разом із ними, у невеличкому пансіонаті. Переодяглись, і Карл запропонував одразу ж рушати на пошуки Людвіга Пфердменгеса.
Ще по дорозі вони виробили план дій. Кожен, хто був хоч трохи обізнаний з тогочасними справами в Конго, не міг не догадуватись, яким вітром і для чого занесло туди колишнього штандартенфюрера СС. Уряди в країні після вбивства Патріса Лумумби валилися один за одним, то в одній, то в іншій провінціях спалахували повстання, лише недавно війська ООН увійшли до столиці Катанги Елізабетвіля. Проти партизанів діяли різні загони карателів і найманців, і штандартенфюрер СС з його досвідом був, безумовно, знахідкою для різних авантюристів, що прагнули влади й намагалися придушити народний рух.
Як і де шукати Пфердменгеса, з чого починати? Можливо, він взагалі на нелегальному становищі, й пошуки його – марні. Враховуючи це, Карл і Гюнтер вирішили діяти через журналістські кола Леопольдвіля. Нема людей, обізнаніших за газетярів, а Карл належав до цієї корпорації, Гюнтер також мав документи кореспондента одної з бернських газет – перед швейцарськими журналістами повинні були відчинитись двері всіх редакцій.
У редакції газети “Етуаль дю Конго” їх зустріли привітно. Шеф витяг пляшку віскі й пообіцяв звільнитися через годину, а поки що підсунув гостям довгов’язого чорнявого чоловіка років тридцяти, носатого й худорлявого. Здавалось, він був сплющений з боків і соромився цього, бо якась болісна посмішка весь час кривила його губи.
– Жорж Леребур з “Парі суар”, – відрекомендувався й додав, що радий бачити людей, які ще вчора ходили по бернських вулицях: поскаржився на нудьгу, спеку й відсутність порядного товариства.
– Нічого собі нудьга, – не повірив Карл. Він тримав свіжий номер “Етуаль дю Конго”, де повідомлялось про партизанський рух у провінції Квілу. – Точиться ж війна!
– Тут завжди стріляють, – байдуже махнув рукою Леребур, але дивився допитливо, й Карл, перехопивши цей погляд, подумав, що француз не такий уже й апатичний, яким хоче видатись.
– Дуже цікаво, – Карл тицьнув пальцем у газету, – на чолі повстання став колишній міністр освіти й мистецтв в уряді Лумумби П’єр Мулеле. Якщо вже такі люди беруться до зброї…
– А якщо я вам скажу, що повстанці контролюють площу, яка перевищує половину Бельгії?.. – мовив Леребур. – Ви ще не звикли ні до місцевої ситуації, ні до конголезьких просторів. Тут поет завтра може стати генералом, і, скажу вам відверто, у них є підстави братися до зброї. Втім, побачите самі. Я тут уже три роки й, можливо, дивлюсь на тутешні події упереджено.
– Три роки! – зрадів Гюнтер. – Певно, знаєте тут все вздовж і впоперек? Об’їздили все Конго?
– Це не так просто, – поблажливо всміхнувся Леребур. – На території Конго можна розмістити чотири Франції та ще кілька ваших Швейцарій.
– Невже? – не повірив Гюнтер. – А я вважав…
– Звична помилка європейця, – не дав докінчити Жорж. – Знаєте, скільки звідси, ну, приміром, до Елізабетвіля?
– Кілометрів п’ятсот – шістсот? – висловив припущення Гюнтер.
– Втроє більше.
– Є де воювати! – засміявся Карл. – І за що…
– Звичайно, – ствердив Леребур. – Не марно кляті янкі внадилися сюди. Не люблю їх. Де тільки пахне смаленим, неодмінно сунуть свого поганого носа.
– Уран? – догадався Карл.
– Якщо б тільки уран! А кольбат – перше місце в світі, промислові алмази – теж перше. Я вже не кажу про мідь, такої багатої руди нема ніде.
– Ясно, – зауважив Гюнтер, – тому тут і неспокійно. До речі, ви повинні знати всіх місцевих знаменитостей, чи не зустрічалося вам прізвище Пфердменгес?
– Полковник Людвіг Пфердменгес? – перепитав Леребур. – Ця фігура досить одіозна. Та звідки ви знаєте про нього? І для чого він вам?
– Пфердменгес – колишній штандартенфюрер СС, – пояснив Карл, – а наша газета досліджує біографію деяких есесівців…
– А-а… – непевно промимрив Леребур. – Тут до біса всілякої погані, злітаються, мов метелики на вогонь. – Раптом спалахнув, аж закрутився на стільці. – А це ви здорово придумали: інтерв’ю з колишнім штандартенфюрером, нині полковником найманців! Гарні паралелі. Знахідка для лівої преси. Моя газета, правда… Але ж, якщо трохи повернути…
– Як нам побачити цього Пфердменгеса? – запитав Карл.
Леребур вибалушився на нього як на заморське диво. А потім зареготав весело.
– Ви питаєте так, наче полковник Пфердменгес живе в Леопольдвілі і вся складність полягає лише в тому, як бути представленим йому. Але ж навіть я не знаю, де він, а я, здається, знаю в Конго все. До того ж, якщо отак от просто почати дізнаватись про місцеперебування полковника, можна одержати кулю в живіт…
– Ви не одержите, – мовив Гюнтер упевнено.
– Ну, від цього ніхто не застрахований, – заперечив Жорж, та видно було, що зробив це лише для проформи, бо мовив хвалькувато: – От що, колеги, я приєднуюся до вас і скажу прямо: вам пощастило, що натрапили на мене, бо місцеві газетярі лише заплутали б вас. Вони взагалі недовірливо ставляться до європейців, а що стосується карателів чи найманців – усі роти одразу закриваються. Та я ще не впевнений, що ми доведемо справу до кінця. Ви чули про Моїса Чомбе? – запитав раптом.
Гюнтер кивнув.
– Пройда, сучий син, старий лис! – Леребур закрутив головою. – Це ж він у шістдесятому році підняв повстання в Катанзі, намагаючись приєднатися до Родезії чи Південно-Африканського Союзу. Знав, чортяка, що робить, навіть доводив, що за економічними та мовними ознаками Катанга тяжіє до Родезії й не має нічого спільного з іншою частиною Конго. Об’єднання Катанги й Родезії дозволило б створити багату державу, яка б зайняла провідне становище в світі на ринку міді, кобальту, а за спілки з провінцією Касаї – навіть промислових алмазів. Я так детально пояснюю це вам, щоб хоч трохи зрозуміли тутешню ситуацію. Так-от, війська ООН поклали край намірам Чомбе. Але зараз він знову виринув на політичному обрії. Уряд Сіріла Адули, який тут при владі, досить серйозно скомпрометував себе – економіка розвалена, ціни зросли втроє, в країні інфляція. Чомбе, ось побачите, намагатиметься скинути нинішній уряд. Недавно його прийняв сам бельгійський прем’єр Спаак, а це багато важить. Кілька днів тому Чомбе прилетів до Леопольдвіля, і я спробую влаштувати зустріч із ним.
– Для чого? – не зрозумів Карл.
Леребур подивився на нього здивовано. Нараз ляснув себе долонею по чолу.
– Пробачте, я ж забув сказати, що Пфердменгес – фактично права рука Чомбе.
Організація зустрічі журналістів з кандидатом у конголезькі прем’єри виявилась не дуже важкою справою: Чомбе завойовував популярність і не гребував ніякими засобами – інтерв’ю ж французьким і швейцарським журналістам було для нього просто знахідкою.
В точно призначений час машина Леребура зупинилась біля розкішного особняка за густо посадженими пальмами.
– Багато живе, – зауважив Леребур і розповів, що недавно в англійській газеті “Гардіан” з’явилося сенсаційне повідомлення: в португальську колонію Мозамбік доставлено вісімсот дев’яносто ящиків з одним мільйоном катанзьких монет вартістю 13 фунтів стерлінгів кожна – загалом на суму 13 мільйонів фунтів. Ці гроші вивезли під охороною в спеціальному автофургоні з Катанги в Північну Родезію ще до вступу військ ООН у Елізабетвіль, чимало, певно, прилипло й безпосередньо до рук Чомбе…
Слуга в бездоганно пошитому білому смокінгу провів їх до модерно обставленої великої кімнати з напівзаштореними вікнами й вентиляторами під стелею. Кандидат у прем’єри примусив їх трохи почекати, але не стільки, щоб викликати роздратування, усього кілька хвилин, – той самий слуга відчинив двері й пропустив до кімнати гарно одягненого, усміхненого чоловіка.
Моїс Чомбе міцно потис журналістам руки, запросив до столика з пляшками.
– Прошу, панове, без церемоній, – мовив, широко посміхаючись і показуючи бездоганні білі зуби, що контрастували з його чорним вилицюватим обличчям. Налив усім, підкреслюючи свою демократичність. – Я з задоволенням відповім на ваші запитання, панове, – провадив дещо урочисто, але в той же час намагаючись надати своїм словам проникливого звучання, – та давайте раніше вип’ємо за мою багатостраждальну батьківщину й моїх нещасних співвітчизників.
Він став у театральну позу. Гюнтер посміхнувся: бездарний актор, усе в ньому розраховано на зовнішній ефект.
– Які заходи вважаєте за необхідні для стабілізації становища в країні? – запитав Леребур.
Чомбе сів на стілець, сьорбнув зі склянки, насупив чоло й відповів категорично:
– Ми повинні покласти край діям розкольників – я маю на увазі різних “патріотів”, які каламутять воду в провінціях, відвертають народ від праці розмовами про демократію. З цим може впоратися сильна централізована влада: розгромити бунтівників і встановити мир у країні. Слід звернутись за допомогою до високорозвинутих держав і добитись ритмічної роботи промислових підприємств…
Чомбе говорив, а Карл, дивлячись на його усміхнене обличчя, думав, що криється за цими акуратними, відточеними реченнями, – він заллє країну кров’ю, виріже цілі поселення, домагаючись покірності, продасть іноземним компаніям ще не продане, змінить особняк на ще розкішніший і посміхатиметься інтерв’юерам й фотографам: у його країні – спокій і тиша. Карлові стало огидно, захотілося підвестися й піти, та сидів і далі зі склянкою в руці, лише набурмосився.
Ініціативу в розмові взяв на себе Гюнтер.
– Ви казали, – зауважив, – що підтримуєте програму рішучих дій проти повстанців. Але ж для цього слід мати добре підготовлені й дисципліновані військові з’єднання.
– Звичайно, – згодився Чомбе, – влада може опиратись лише на силу. Необхідно реорганізувати армію, вигнати недостойних, зміцнити офіцерські кадри.
– Ви вже маєте досвід, – докинув Леребур. – Катанзька армія була досить сильна…
Чомбе зиркнув на нього підозріливо: говорить щиро чи знущається? Адже відомо, що він зміг протриматись у Катанзі зовсім недовго. Та француз дивився, доброзичливо, й Чомбе заспокоївся.
– Природні умови Катанги, – мовив повчально, – не дозволяють вести війну в її, так би мовити, класичних зразках і диктують зовсім своєрідну тактику…
– Ми б хотіли познайомитися з цією тактикою, – втрутився Гюнтер. – Нам рекомендували полковника Пфердменгеса.
– Хто рекомендував? – швидко обернувся до нього Чомбе.
– Пан Леребур, – кивнув Гюнтер на француза. – Він наслухався про його хоробрість і рішучість.
– Так, – згодився Чомбе, – полковник Пфердменгес – людина справді хоробра.
– Ми б просили вас допомогти нам зустрітися з полковником, – наполягав Гюнтер. – Справа в тому, що ніхто, крім вас…
– Так, війна йде жорстока, – ствердив Чомбе, – й необхідно вживати певних заходів і дотримуватися суворої військової таємниці. Та я постараюсь допомогти вам, хоча…
Гюнтер зрозумів його.
– Ми не діти й розуміємо, що специфічні умови ведення військових дій у Конго вимагають іноді деяких надмірностей і, як би це сказати, немалої крові. Але ви можете бути певні в нашій лояльності й небажанні роздмухувати негативні аспекти…
Чомбе закивав головою.
– Так… Так… Само це я й хотів сказати. Гарно, що ми маємо спільну точку зору. Я дам вам листа до полковника, але повинен попередити, що дістатись туди буде важко. – Підійшов до карти на стіні, обвів пальцем досить велику територію. – Це Північна Катанга. – Тицьнув пальцем: – Ось тут ви знайдете полковника Пфердменгеса.
Жорж Леребур виявився неоціненним компаньйоном: крім того, що знав Конго так, як Карл свій рідний Бернський кантон, мав багато знайомих у найрізноманітніших колах. У дирекції “Юніон міньєр”, яка фактично була справжнім хазяїном Катанги, їх зустріли з розкритими обіймами – того ж таки дня Жорж умовився про оренду не дуже старого “пежо”; їм пропонували й кращі марки, та Леребур рішуче відмовився. “Може, спеціально для нас ви відкриєте й пару бензоколонок?” – запитав, і ніхто йому не заперечив. Справді, вони мали їхати по дорозі, де бензин міг бути, а міг і не бути; пам’ятали випадок, коли автомобілі стояли по кілька днів у маленьких провінційних містечках, чекаючи пального. Жорж знав це й тому рішуче вибрав “пежо”, а не елегантний “ягуар”, якого пропонував їм один з директорів “Юніон міньєр”.
Тепер, коли позаду залишився не лише Елізабетвіль, а й Лубуді, Букама, Каміна, вони по-справжньому оцінили передбачливість Леребура: все одно на місцевих дорогах, особливо після Буками, більше ніж 50–60 кілометрів не зробиш, і потужний “ягуар” лише дратував би їх, а пошарпаний “пежо”, скрегочучи залізом на вибоях, потихеньку на одному баці дотяг їх до Буками, де завжди був бензин і працювали аж дві заправочні станції.
Тепер шосе прорізало незайманий тропічний ліс, бігло повз плантації, оточені високими вітрозахисними смугами евкаліптів. Іноді серед сухого бушу відкривались мальовничі краєвиди з бамбуковими гаями – тут не пройти, не пролізти, міцні стовбури стоять мало не впритул.
Часто дорога в’юнилась у суцільному зеленому тунелі: переплетені ліанами дерева, здавалося, навалювались на неї, пахло гнилими випарами, як в оранжереї, важко було дихати – сиділи в самих шортах і легких сорочках, знемагали від спеки.
Обідати зупинились під розкішними пальмами барассус, які росли на самому узбіччі. Трава під пальмами досягала метра, “пежо” заховався в ній; Гюнтер, розстеливши брезент, валявся горілиць, насолоджуючись відпочинком. Він вів машину і, як людина робоча, лише поблажливо дивився, як Жорж і Карл відкривали консервні банки. Видно, йому захотілося побалакати, бо відпив просто з пляшки кілька ковтків мінеральної води й почав:
– Хіба не схожий я зараз на вождя племені ватузі… чи які ще там бувають, Жорж?.. А ви, як жалюгідні раби, догоджаєте мені, напуваєте й годуєте, а потім розмалюєтеся й танцюватимете войовничий танок бумбу-румбу… Мені набридне це, і я махну рукою: ви підете вбивати для мене слона чи лева, хоча… я хочу гіпопотама… І взагалі, мені смакують гіпопотамові котлети, панове аборигени, якщо ж до того ви запропонуєте мені ковток джину й красуню з сережкою в носі, я буду найщасливішою людиною в світі!
– Ану, взяли!..
Карл і Жорж рвонули брезент, і вождь ватузі, блиснувши голими п’ятками, полетів у траву.
– Я кину вас на розтерзання моїм прирученим носорогам! – загорлав. – А ваші кістки, негідники, перемелють мої гієни!
– Не дамо йому джину? – серйозно запитав Карл у Жоржа.
– Виллємо його прирученим носорогам… – ствердив той.
– Мої носороги п’ють лише високомарочний французький коньяк, – заволав Гюнтер, – якого ви ніколи й не нюхали! І майте на увазі, я скаржитимусь на вас Чомбе!
– Оце… – Карл підсунув йому під ніс щойно відкриту банку з шинкою. – Але ти тільки нюхатимеш…
– Я пожартував, друзі, – став на коліна Гюнтер, – і прошу милосердя!
…І знову нескінченна дорога майже без зустрічних машин, рідкі поселення, жителі яких, побачивши автомобіль з європейцями, ховалися по своїх злиденних халупах. У кожному з найменших населених пунктів впадали у вічі примітивні споруди – вбиті в землю чотири кілки з дахом, вкритим сухим банановим листям.
– Своєрідні негритянські клуби, – пояснив Леребур.
Справді, ці навіси можна було назвати й курильними кімнатами, й чайними. Відвідування їх – прерогатива лише чоловіків, жінкам сюди вхід заборонено. Негри лежать тут на бамбукових лавках, стежачи за тим, що діється навколо, й ліниво перемовляючись. Лежать вони під навісами у будь-яку годину дня і ночі, сьорбаючи з маленьких глиняних чашок, і, звичайно, обговорюють становище в країні, бо це стосується кожного: сьогодні в поселенні тихо, а завтра може литись кров.
– Як далеко до Костерманвіля? – запитав Гюнтер в одного з відвідувачів такого клубу, старого бородатого негра.
– Дьямбо, бвана… [1]1
Добрий день, пане... (Суахілі)
[Закрыть]– відповів старий і, з трудом добираючи французькі слова й жестикулюючи, почав пояснювати.
Власне, Гюнтерові не потрібна була його розповідь, просто хотілося зав’язати розмову з місцевим жителем. Він пригостив негра чаркою спиртного й почав розпитувати, чи спокійно навколо і як давно старий бачив партизанів?
У них тихо, відповів негр, озброєних людей тут нема, й селяни вже забули про війну. Але ж чого бояться оті молоді, які щойно пили тут каву й зникли, забачивши машину? Бвана помиляється, заперечив старий, не відводячи погляду, тут нікого не було, всі працюють на плантаціях, а він – старий, хворий і не може працювати…
Цю розмову Гюнтер згадав через кілька хвилин, коли шлях їхньому “пежо” перетнуло щойно звалене дерево.
Машину одразу оточили озброєні негри – хто мав карабін чи мисливську рушницю, а хто і справжній автомат. Трималися спокійно, не галасували й не погрожували, та мали зброю напоготові, а командир, молодий негр у шортах і сорочці кольору хакі, запитав, хто вони й куди їдуть?
Леребур пред’явив документи й пояснив, що вони – представники європейської преси й цікавляться подіями в Конго: вирішили поїздити по країні, щоб побачити все своїми очима.
– Ось, – показав папірець, – дозвіл вашого міністерства внутрішніх справ.
– Ми не визнаємо леопольдвільського уряду, – заперечив командир. – Це кліка самозванців, і народ не потерпить їх!
Жорж посміхнувся.
– Але ж ми не мали іншого виходу, бо в Леопольдвілі поки що лише один уряд.
Командир задумався. Цей європеєць мав-таки рацію, й заперечити йому було важко. Але тутешній уряд – він і солдати його загону, і тому командир мовив з гідністю:
– Леопольдвільські газети змальовують нас як бандитів, що взялися до зброї задля грабунку. А грабує країну продажний уряд Сіріла Адули, й ми не заспокоїмось, поки не скинемо його. – Він прийняв рішення й жестом наказав своїм підлеглим прибрати з дороги дерево. – Можете їхати. Якщо ви чесні люди, напишіть про нас правду. Зрештою, – посміхнувся зневажливо, – нам не звикати до брехні: трохи більше, трохи менше – яке це має значення… Пишіть, що хочете…
Леребур сів за руль, – була його черга вести машину, – й пообіцяв:
– Напишемо, як є… – Рвонув “пежо” так, що машина аж застогнала. Додав, коли трохи від’їхали: – Але хто мене надрукує? Мій шеф має усталені позиції щодо Конго, його погляди чомусь розбігаються з переконаннями цього негра, він кине в кошик цю правду й на перший раз лише посміється з моєї наївності…
– У нього мужнє й благородне обличчя, – зауважив Карл.
– Стара очкаста змія… – буркнув Жорж.
Карл зареготав.
– Я не про вашого шефа. Мені сподобався той негр-командир.
– Щось у ньому є, – згодився Гюнтер. – Ага, зрозумів: почуття власної гідності.
Карл схвально нахилив голову – Гюнтер мав-таки рацію.
Перевалили через залізницю, яка з’єднує Альбертвіль з Центральним Конго, й тепер їхали дорогою, обабіч якої тяглись нескінченні зарості слонової трави. Вперше побачивши її, Карл не повірив, що це – трава, й попросив зупинити машину. Вони з Гюнтером походили поблизу автомобіля – Жорж попередив, щоб не віддалялись, були випадки, що європейці не могли влбратися з цих хащів. Трав’яне буйство починалось одразу за узбіччям, саме буйство, бо трава зводилась на два й більше метрів; вона закривала їх з головою, за крок уже нічого не було видно, людина розчинялася в заростях, які відразу змикалися за нею.
Жорж нетерпеливо засигналив їм: сьогодні ще мали проїхати до Касонго, а дорога в деяких місцях вибоїста, суціль заросла травою.
Жорж лаявся стиха, проклинаючи африканські дороги, бо стрілка бензометра торкалася вже нуля, й невідомо було, чи вистачить пального до Касонго. На щастя, кілометрів за двадцять до міста луки скінчились, тепер “пежо” котився зі своєю звичайною швидкістю – шістдесят кілометрів на годину. З гребеня невеличкого горба Жорж уже побачив будиночки Касонго, та раптом машина зачмихала й зупинилась: бензин закінчився. У каністрах теж нічого не було, й Леребур запропонував:
– Чекати тут когось, щоб виканючити галон бензину, справа непевна. Я залишуся в машині, а ви йдіть до міста. Звідси три-чотири кілометри, не більше. Візьмете велосипед на колонці, й хтось привезе пару галонів.
Гюнтер і Карл були не від того, щоб розім’ятися після довгої їзди. Рушили бадьоро до міста, тримаючись тіні придорожніх дерев. Коли до Касонго залишалося зовсім небагато, на шосе вийшли з кущів кілька чоловіків з автоматами.
Карл і Гюнтер зупинилися. Вперед виступив чолов’яга років за сорок із зморшкуватим обличчям, у військовій сорочці, заправленій у пошарпані штани. На животі в нього висіла кобура з пістолетом. Запитав владно:
– Хто такі?
– Журналісти. Ми – швейцарські журналісти і їдемо з Елізабетвіля.
– Не бачу, на чому ви їдете… – зареготав чоловік і простягнув руку. – Документи!
Гюнтер почав пояснювати, що в них не вистачило бензину й довелося йти до Касонго пішки, а все, в тому числі й документи, залишилось у “пежо”.
Чоловік із пістолетом дивився на них, узявшись руками в боки. Не дослухавши, кинув зневажливо:
– Годі базікати! Хто підіслав вас сюди і для чого?
– Але ж я кажу правду, ви можете перевірити, в нас не вистачило бензину, й ми залишили машину зовсім недалеко.
– Гарна легенда, капітане, – підморгнув зовсім ще молодий хлопець з автоматом, що стояв поруч. – Можу закластися, це – шпигуни з Альбертвіля. І після того, як ми прибрали їхнього самозванця президента…
– Маєш рацію, – схвалив капітан. – Так ось, лебедики, казатимете правду, чи допомогти вам? – ступив крок і вдарив Гюнтера в сонячне сплетіння. – Для чого вас підіслали сюди?
– Ви можете легко перевірити, – швидко почав Карл, – наша машина…
Удар у щелепу обірвав його белькотіння. Капітан умів бити, у Карла запаморочилось у голові, він осів поруч із Гюнтером.
– Ви не маєте права! – раптом закричав Гюнтер. – Ми іноземні піддані, і ви відповідатимете!
– Ми маємо доручення до полковника Пфердменгеса, – додав Карл, тримаючись за щоку, – і я вимагаю, щоб ви…
– Ти тут нічого не можеш вимагати, – вдарив його носком черевика капітан. Подумав і вирішив: – Ясно, шпигуни… Розстріляти!
Карлові здалося, що капітан пожартував. Підвівся на коліна, мовив якомога переконливіше:
– Ви помиляєтесь, капітане, ми не шпигуни, і я вам кажу: це легко перевірити.
Капітан схопив його за барки, підвів.
– Хто назвав тобі ім’я полковника? Тут жодна душа не знає його.
– Маємо листа до полковника від самого Чомбе.
– Де він? Нема? Я так і знав… Годі базікати! – відштовхнув Карла. – Розстріляти!
Солдати схопили їх, скрутили руки назад, зв’язали. Молодик із автоматом підштовхнув Карла до узбіччя.
– Давай… Нема часу…
Лише тепер Карл зрозумів, що з ними не жартують. Обернувся до капітана, але той стояв до них спиною. Карл хотів крикнути йому щось, та раптом збагнув: що б він не казав, ця людина не змінить свого рішення, і їхню долю вирішено.
Карла підштовхнули в бік автоматом, і він покірно пішов до кущів.
Та Гюнтер не хотів умирати. Його теж підштовхнули, але він викрутився поміж двох солдатів, підбіг до капітана і впав на коліна.
– Даю вам слово честі, – почав у розпачі, – ми журналісти й маємо доручення до полковника… – Солдати підхопили його під руки, потягли. – Благаю, не вбивайте! Пфердменгес не простить вам!
Капітан обернувся, якась тінь майнула по його обличчю, наче завагався, та махнув рукою й пішов до дерева, під яким стояв американський джип.
Гюнтер відбивався, вигукував щось, та солдати тягли його в кущі. Метрів за п’ятдесят від дороги, на галявині, їх прив’язали до стовбурів дерев. Молодик з автоматом відійшов на кілька кроків, запитав у солдатів німецькою:
– Хто хоче?
– Кінчай їх, сержанте, – байдуже одповів хтось.
Гюнтер, почувши німецьку мову, почав жалібно канючити:
– Ми – німці, невже вбиватимете своїх співвітчизників?
Молодик опустив автомат.
– Німці? – запитав здивовано.
Гюнтер відчув надію на порятунок.
– Ми швейцарські німці… – мовив благально. – І в нас на шосе справді лишилася машина…
– Знов ти своєї! – сплюнув сержант.
Він почав підводити автомат, чорна цятка дула всвердлилася Карлові в мозок, і ним оволоділа апатія, наче все й бачив і чув, та не міг ворухнутися, усе було міражем, нереальністю – і солдати, і дерева, до яких їх прив’язали, й жовта трава під ногами, – реальним було лише автоматне дуло; воно здригнеться зараз, та він уже не побачить вогню, кулі долетять швидше…
Поруч Гюнтер заскиглив тонким голосом:
– Не вбивайте нас!
Сержант повів автоматом, тепер Карл бачив лише чорний отвір дула; він збільшувався і нагадував жерло гармати, Карл міг просунути туди голову, пролізти в чорну безодню, звідки нема вороття. “Швидше б”, – подумалось.
