Текст книги "Сліди СС"
Автор книги: Ростислав Самбук
сообщить о нарушении
Текущая страница: 27 (всего у книги 28 страниц)
Гюнтер не слухав фон Таддена. Його завжди дратували виступи політиканів, вважав їх усіх демагогами, міг сидіти за кілька кроків від промовця, дивитися йому у вічі й не слухати – відключався повністю, міг у такі хвилини навіть повторювати роль чи придумувати влучні репліки.
Гюнтер уже давно збагнув, що останній з “трійки” – один з неонацистських бонз. Навряд чи Карл за власною ініціативою пішов би на це зібрання й навряд чи його допустили б без запрошення у приміщення за вузькими дверима, які охороняють двоє кремезних молодиків. Отже, він зустрівся вже з людиною, котра знає дві останні цифри, і завтра, найпізніше післязавтра, вони повернуться до Швейцарії й стануть власниками банківського рахунку, – це ж біс його зна що таке, сьогодні він злидар, жебрак, а завтра може відкрити власний театр!
Думка про театр тішила, та в глибині душі Гюнтер знав, що ніколи не піде на це – надто ризиковано. Він бачив театри, які прогорали за кілька місяців: тьху, – й нема мільйона, мільйони під ногами не валяються, а шанс розбагатіти трапляється раз у житті одному на десять тисяч чи, хто його зна, може, й на сто…
Фон Тадден закінчив, його провели бурхливими оплесками, Йоахім Шліхтінг підійшов до краю сцени й подав якийсь знак (Гюнтер міг закластися) Карлові, бо той одразу підхопився й пішов до вузьких дверей, котрі відчинив один з охоронців.
Гюнтер подумав, що з приміщення, можливо, є ще один вихід, і поспішив до фойє. Там біля буфету пили шнапс і пиво молодики, котрі чергували на вулиці перед початком зборів. Гюнтер замовив і собі чарку, постояв, поки зал спорожнів, зазирнув туди й, побачивши, що охоронці біля вузьких дверей усе ще стоять, заспокоївся. Вийшов на вулицю, зупинився перед вітриною. Мало не одразу підкотила чорна закрита машина, з-за скляних дверей вискочили охоронці – Гюнтер побачив фон Таддена, який швидко перетнув тротуар і сів в автомобіль. Поспішив і собі до “фольксвагена”, щоб не прогавити Карла.
Чекати довелося довго. Почало вже сутеніти, і Гюнтер тривожився: невже не побачив, коли Карл вийшов? Та зі скляних дверей почали виходити чоловіки, нарешті з’явився і Карл у супроводі Йоахіма Шліхтінга. Сів разом із ним у таку ж саму довгу, чорну машину, якою від’їхав фон Тадден.
Що ж, усе стало на свої місця: Йоахім Шліхтінг – останній з кальтенбрунерівської “трійки”.
Тепер Гюнтер міг їхати додому, та, згадавши історію із “святим отцем”, рушив за розкішним чорним лімузином.
Шліхтінг не поспішав. Скоро почалися тихі фешенебельні квартали Ганновера, і Гюнтер не боявся загубити чорний лімузин, ішов метрів за сто – вже зовсім стемніло, і якщо Карл навіть озирнувся б, все одно не впізнав би свого жовтого “фольксвагена”.
Лімузин зупинився біля будинку за чавунною огорожею, Гюнтер також загальмував і побачив, як з машини вийшов Шліхтінг. Він відчинив хвіртку, а лімузин з Карлом рушив, одразу завернувши в бік центру. Попетлявши трохи, вони несподівано для Гюнтера вискочили на вулицю, де був їхній готель “Корона”.
Гюнтер поставив “фольксваген” на місце й піднявся ліфтом на свій поверх. Карла не було в номері, й Гюнтер постукав у двері кімнати Аннет. Ніхто не відповів. Гюнтер натиснув на ручку, й двері піддались. Він переступив поріг і хотів подати голос, та почув таке, що примусило його сковзнути у темний передпокій і тихенько причинити за собою двері.
Говорив Карл. Гюнтер чітко чув кожне слово, стояв, тримаючись за ручку, й дивився на промінь світла, що падав з яскраво освітленої кімнати в передпокій через вузьку щілину прочинених дверей.
– Якщо я візьму ці гроші, – казав Карл, – я ненавидитиму себе все життя, але ж не можна існувати, зневажаючи самого себе! Скажи, Аннет, як мені вчинити?
Аннет відповіла одразу:
– Я знала, що прийдеш до такого висновку, бо вірила в твою порядність, милий, і мені було б дуже важко розчаруватись…
“Милий, – скривився Гюнтер, – уже милий…”
Карл почав не зовсім упевнено, наче роздумуючи, та поступово голос його зміцнів, навіть з’явились якісь металеві нотки.
– Ти бачила конголезького полковника? Гарна людина на перший погляд, чи не так? П’є, гуляє, веселий… Напевно, сидить зараз в ресторані й вечеряє з приятелями. Ти знаєш, для чого він приїхав? Одержить свої гроші – і гайда назад, нищити тубільців! Він купить ще плантацію і, щоб охороняти її, багато зброї – він стрілятиме, вішатиме, рубатиме… І в цьому помічник полковника – я. Бо я дав йому гроші, придбав автомати й кулі до них!
– Він ледь не розстріляв вас, – докинула Аннет.
– Це врятувало б життя сотням конголезців, – похмуро відповів Карл.
Гюнтер уявив, як сіпаються у нього куточки губ. Що ж, по суті, Карл має рацію, але на землі мало не щодня хтось із кимось воює й хтось когось убиває, а Конго далеко… Чи варто забивати собі цим голову?
– Та справа не в полковникові, – вів далі Карл, – сьогодні я відшукав третього, хто знає шифр. Він зажадав від мене одразу три мільйони. Бо він розумніший за всіх і знає, що й де можна хапонути. Я пообіцяв йому їх, знаючи, що ніколи не дам, помру, а не дам, бо це все одно, що нагострити бритву ворогові, який хоче тебе зарізати.
– Хто він? – запитала Аннет.
– Один з неонацистських фюрерів. Я читав про них, та не звертав уваги, та й усі ми часто не звертаємо уваги…
– Хто всі? – сердито обірвала Аннет. – Ми влаштовуємо демонстрації і мітинги протесту, ми боремося, хоча наш уряд, на жаль…
– Коли побачиш усе це на власні очі, починаєш думати: чи ти божевільний, чи збожеволіли навколо? Двадцять років тому коричневі ще були при владі, потім усі клялись, що ніколи не допустять фашизму, садовили есесівців за грати й ставили антифашистські фільми, а тепер ті ж самі есесівці красуються в мундирах, а фашисти під охороною закону проголошують промови й ставлять вимоги, яким позаздрив би сам Гітлер!
У кімнаті запала тиша.
Гюнтер прихилився плечем до стіни. Його не схвилювали Карлові слова, бо в глибині душі байдуже ставився й до фашистів і до антифашистів – вірив лише собі й своєму вмінню влаштуватись. Думав: чи назвав Шліхтінг свої дві цифри? І скільки ж на рахунку, якщо Карл пообіцяв йому аж три мільйони?
Три мільйони – й кому? Слизнякові, єдина заслуга якого полягає в тому, що за двадцять років не забув свої цифри! А він, котрого ледь не розстріляли, одержить лише мільйон. Де ж справедливість?
Аннет запитала:
– Але ж чому не насторожив тебе перший візит до Рудольфа Зікса? І дядько застерігав тебе…
– То чого ж ти тоді не відговорила мене від поїздки в Італію?
– Твоя правда, – зітхнула Аннет, – але ж мені так хотілося поїхати з вами. З тобою…
– Ми сядемо в машину, – мрійливо мовив Карл, – і поїдемо, куди захочеш. І не думатимемо ні про гроші, ні… Та чи схочеш поїхати зі мною?
– Невже ти справді так думаєш, милий?
– А знаєш, ким був мій батько?
Гюнтер прикусив губу: сподіваючись відвернути Аннет від Карла, він розповів їй про Франца Ангеля, та дівчина відповіла йому тоді майже так, як зараз Карлові:
– Я знаю, хто ти! – Трохи помовчала. – Звичайно, тінь батька ще витає над тобою. Особливо, коли вчиниш щось негарне.
Карл засміявся хрипко й знервовано.
– Ти-справді все знаєш і не відмовляєшся?
Гюнтер уявив цю сцену в кімнаті і стиснув пальці.
Покажи таке на сцені, скажуть – мелодрама. Він давно задумувався: чому натуральне й щире в житті іноді виглядає таким ходульним, якщо перенести в чистому вигляді на сцену, і навпаки?
А Карл усе говорив:
– …І ніщо не стоятиме між нами, люба. Завтра ми полетимо в Цюріх, і я перекажу двадцять мільйонів польському посольству з умовою, щоб на ці гроші збудували лікарню. – Засміявся. – Шліхтінг і полковник неначе змовились: назвуть мені цифри лише на порозі банку. Тим сильніше розчаруються… – Карл замовк і продовжував по паузі: – Шкода Гюнтера. Та я впевнений: він усе збагне і схвалить наше рішення.
Гюнтер ледь стримався, щоб не ввірватися до кімнати. Він що, хлопчисько? І яке вони мають право вирішувати за нього? Його мільйон – полякам? Мільйон, з яким він уже звикся, який ніби став його власністю, який би приніс йому стільки щастя, радощів і задоволення?
У Гюнтера забулькало в горлі, підніс руки і ледь не закричав, як людина, котру грабують. Він не чув, що казали далі в кімнаті, бо втратив самоконтроль, ступив до дверей – зараз він увірветься до них, він їм покаже, примусить поважати його права; зрештою, невже полякам не вистачить дев’ятнадцяти мільйонів? Що для держави мільйон, котрий може зробити його щасливим?
Але ж перед ким принижуватись?
Ця думка протверезила його, привела до свідомості, і він почув слова Аннет:
– …дядько зупинився на Шаттегештрасе, де живе наша родичка, і я ночуватиму там. Завтра вранці він виїжджає до Гамбурга й хотів би бачити тебе.
О, вже і Каммхубель припхався в Ганновер – це остаточно розізлило Гюнтера. Совають носа не в свої справи, теж філософи, інтелігенція, розкудкудакались. Боже мій, як погано тхне від нацистських грошей!” А ти не нюхай!
– Тож не барімося, – сказав Карл.
Гюнтер обережно вийшов за двері. Пробіг коридором, озирнувся, завертаючи, й пострибав через приступки вниз.
…За столиком Пфердменгеса сиділо двоє чоловіків. Полковник танцював з якоюсь розмальованою дівчиною. Сівши на місце, жадібно випив шампанського, вказав Гюнтерові на чоловіків:
– Оце мої старі друзі. Отой рудий – Ганс, а цей – колишній, хоч, правда, всі ми колишні… Курт, мій однополчанин.
– На хвилинку, гер Пфердменгес, – спробував відкликати його Гюнтер, – нагальна справа.
– Називай мене просто полковником, – недбало поплескав його по плечу Пфердменгес. – Ніяких справ, сьогодні відпочиваємо.
Чоловіки схвально закивали. Гюнтер нахилився до вуха Пфердменгеса, прошепотів:
– Хочете втратити свої п’ятсот тисяч?
Той подивився на нього нерозуміюче, нарешті вміст сказаного дійшов до його свідомості.
– Я не люблю таких жартів!
– А я не жартую.
Полковник потер чоло. Налив повну склянку води, випив.
– Ходімо!..
– А як ми? – запитав Курт.
– Пийте. Я заплачу.
Дізнавшись про розмову Карла з Аннет, полковник розлютився.
– Я придушу його, як цуценя! – підніс кулаки. – Ніхто ще безкарно не ошукував Пфердменгеса!
– Вам хміль ударив у голову, – обірвав його Гюнтер. – Можливо, ви і справді придушите його, та ганноверська поліція вже через кілька годин викриє вас. І замість п’ятисот тисяч – тюрма.
– Але ж не можна безкарно робити такі речі! – гарячкував полковник.
– Є спосіб збільшити вашу долю в десять разів! – не дослухав його до кінця Гюнтер.
– П’ять мільйонів?.. – полковник зблід.
– Так, п’ять мільйонів… Зараз ми поїдемо… тут неподалік… Але з умовою: виконуватимете все, що я накажу!
– Згода! – мовив той шанобливо. Гюнтеру здалось, полковник виструнчиться й клацне каблуками. Що ж, за п’ять мільйонів це можна…
“Фольксвагена” на стоянці не було – Карл поїхав до Каммхубеля. Піймали таксі, й через десять хвилин Гюнтер натиснув кнопку дзвінка біля хвіртки, що вела до будинку Йоахіма Шліхтінга.
Вийшов слуга у супроводі вівчарки. Пес кидався на чавунну огорожу і хрипів, захлинаючись од люті. Слуга підозріло роздивлявся здалеку, запитав:
– Хто?
– Полковник Пфердменгес і пан Велленберг. Дуже важлива й термінова справа. Вибачтесь перед паном Шліхтінгом, але ми не маємо іншого виходу.
Слуга скоро повернувся і загнав вівчарку до приміщення.
– Прошу, пан Шліхтінг чекає на вас.
Йоахім Шліхтінг стояв посеред великого холу з килимом на всю підлогу, і це робило його ще вищим – буцімто хробак якось примудрився стати на хвіст і завмерти. Мовчав, розглядаючи відвідувачів. Гюнтер не витримав і почав перший:
– Сьогодні ви зустрічалися з людиною, яка вимагала від вас дві цифри шифру…
Шліхтінг нахилився трохи й так застиг, немов Пізанська башта. Затим прорипів невдоволено:
– Я не люблю шантажистів, панове. Якщо ви прийшли тільки за цим, вважатимемо розмову вичерпаною.
Гюнтер показав на полковника.
– Це штандартенфюрер СС Людвіг Пфердменгес. Він назве вам пароль, про який дізнався той чоловік… Ну, той, що був у вас сьогодні.
– Так, – ствердив упевнено полковник. – “Гарно навесні в Арденнському лісі”. Чи ви ніколи не їздили туди о цій порі року? – Додав від себе єхидно.
Шліхтінг подумав трохи й запитав:
– Але ж чому створилася така ситуація? Прошу вас… – і вказав на фотелі в кутку холу.
Гюнтер, не кваплячись, закурив. Не тому, що збирався з думками, – наперед продумав розмову, просто дивився на Шліхтінга й визначав, чого можна чекати від цього “хробака”. Чомусь йому здалося, що Шліхтінг зараз втягне голову поміж вузькі плечі й поповзе по підлозі. Але той дивився на Гюнтера спокійно й холодно, сам визначив, з ким має справу, одне вже збагнув – і це робило честь його проникливості, – що треба розмовляти не з штандартенфюрером, а з юнаком, у якого, фактично, молоко на губах не висохло.
– Людина, з якою ви познайомилися сьогодні, – почав Гюнтер, – син Франца Ангеля. Сподіваюсь, вам знайоме це ім’я?
Якась іскра спалахнула в прозорих очах Йоахіма Шліхтінга.
– Звичайно, знайоме, але ж цей молодик назвався Карлом Хагеном…
– Карл Хаген, журналіст, – ствердив Гюнтер. – Його батько також користувався цим прізвищем. Та справа не в цьому. Просто я пояснюю, яким чином до Карла Хагена потрапив список тих, хто знає шифр. Я допомагав йому з самого початку, якщо хочете, панове, небезкорисливо, у нас розмова йде начистоту, і я не критимусь перед вами. Карл Хаген обіцяв мені мільйон, п’ятсот тисяч полковнику. На якій сумі зійшлися ви, гер Шліхтінг?
Шліхтінг втягнув голову в плечі, примружився іронічно.
– Ви багато дозволяєте собі, мій молодий друже! – мовив з присвистом.
Гюнтер вів далі, буцімто й не чув відповіді:
– Все одно ви не одержали б ані пфеніга, бо Карл Хаген вирішив подарувати всю суму, яка лежить на рахунку, полякам на будівництво лікарні. В ім’я спокутування так званих есесівських гріхів… Щойно я був свідком його розмови з однією особою, гер полковник знає її. – Раптом зірвався ледь не на крик: – Їм, бачте, шкода мене, але вони впевнені, що я зрозумію цей жест і з радістю відречуся від своєї частини! – Він і справді вже вірив, що має право на ці гроші – звик вважати їх своїми. – Ніколи в житті!
Шліхтінг запитав:
– Ви знаєте першу частину шифру?
Гюнтер уже опанував себе.
– Дві цифри відомі полковнику, а перші дві знає Карл Хаген. Він вивідав їх…
– У кого?
– Е-е, ні… – засміявся Гюнтер. – Якщо ви дізнаєтесь, у кого, то виключите мене з гри.
– Скільки лежить на рахунку?
– Це вже ділова розмова. Я знав, що ми дійдемо згоди, – повеселішав Гюнтер. – Двадцять мільйонів марок.
– Двадцять! – Шліхтінг так і застиг у кріслі. – А він сказав мені: десять.
– І ви зійшлися?..
– Яке це має значення? Двадцять мільйонів!.. – Шліхтінг наче все ще не вірив. – Нас троє, і це виходить…
Гюнтер застережливо підніс руку.
– Людина, яка знає перші дві цифри, переконана, що ці гроші – власність четвертого рейху. Карл Хаген обдурив її, й тепер вона вимагатиме певних гарантій.
Шліхтінг поклав великі, як лопати, долоні на коліна. Мовив безапеляційно:
– Наша партія – ось хто створить четвертий рейх! Той чоловік мусить знати це. Ви з’явитесь до нього як представник партії. Ну й, – засовався в кріслі, – гадаю, ми й справді деяку суму…
– Кожному по п’ять мільйонів, – визначив Гюнтер рішуче. – Нам по п’ять і п’ять на рахунок партії.
– Це видається справедливим, – нарешті подав голос полковник. – Я за такий варіант!
Шліхтінг згодився. Було шкода віддавати десять мільйонів якомусь бурбонистому штандартенфюреру і юнакові, який не знає справжнього смаку грошей і, певно, одразу розтринькає їх. Але не міг не згодитись: кожен тримав іншого в руках, кожен залежав від іншого.
– Добре, панове, умовились, – сказав рішуче. – Але ж завтра о четвертій годині ми разом із Карлом Хагеном мали вилетіти в Цюріх. Раптом він запідозрить, що ми умовилися поза його спиною?
– Ну й що? – недбало махнув рукою Пфердменгес. – Послати його під три чорти, і все.
– Не так усе це просто, – поморщився Шліхтінг. – Він зчинить галас у пресі, що мені й моїй партії напередодні виборів, самі розумієте, ні до чого. Нарешті, може попередити чи шантажувати людину, що знає перші дві цифри.
Полковник підвівся.
– Доведеться прибрати… – мовив діловито, наче йшлося про щось буденне, скажімо, про купівлю пачки сигарет.
– Може, все ж домовитись з ним? – запитав Шліхтінг.
– Марна справа, – заперечив Гюнтер. – Я знаю його!..
Шліхтінг нахилився до полковника. Запитав пошепки:
– Ну, прибрати… Але ж як?
Пфердменгес зареготав:
– Я знаю сто способів!
Шліхтінг відсахнувся.
– Але ж на нас одразу впаде підозра…
Полковник заходив по холу, заклавши руки за спину. Зупинився перед Гюнтером.
– Маєте ключі від “фольксвагена”?
Гюнтер дістав їх з кишені.
– Завтра вранці ні в якому разі не сідайте в машину.
– А-а… – зрозумів усе Шліхтінг. – Тільки б не вийшла на нас поліція.
– А ми забезпечимо собі алібі. Почнемо з того, що зараз спіймаємо таксі й твердо запам’ятаємо його номер…
…Пфердменгес сів поруч із шофером і всю дорогу розмовляв із ним. Розповідав, як полюють на левів у савані. Розплачуючись, запитав у водія, котра година. Той відповів.
– А мені здавалось, що нема й дев’ятої… – А коли машина від’їхала, мовив повчально: – Шофер підтвердить, що за три хвилини до десятої ми приїхали в “Корону”.
– “Фольксвагена” ще нема на стоянці, – зауважив Гюнтер. – Коли проїжджали, я подивився.
– Це відведе від нас усі підозри, – хрипко засміявся Пфердменгес. – На стоянці зафіксують час його повернення, тоді ми вже будемо в готелі і матимемо свідків.
– Але ж як?
Полковник приклав пальця до вуст.
– Ходімо, – підштовхнув Гюнтера, – все буде гаразд.
Приятелі Пфердменгеса все ще сиділи за столом. Полковник непомітно дав Гюнтерові таблетку.
– Снотворне, – пояснив. – Зараз ми накачаємо їх… Запропонуєш Куртові переночувати на дивані в своєму номері. Таблетку даси випити з вином. Вранці він клястиметься, що півночі ви з ним базікали… Спустишся до мене після другої ночі, тільки обережно, щоб ніхто не помітив. Я не замикатиму.
…Вікна номера Пфердменгеса виходили в провулок. Вночі тут рідко траплялись перехожі, та все ж полковник, відхиливши раму, довго прислухався. Нарешті зважився, сковзнув у віконний отвір, тримаючись за зв’язані ремінці від валізи, і Гюнтер обережно спустив його на тротуар. Як було обумовлено, втягнув ремінці й зачинив вікно.
У дальньому кутку кімнати посапував на дивані Ганс. Лежав, звісивши волохату ногу. Гюнтер накрив його – про Ганса слід було турбуватись, як-не-як основний свідок. Сів поруч, прислухався. За вікном тиша, жодного перехожого. Нараз стало страшно: а якщо полковника затримають на місці злочину? Спустивши Пфердменгеса на вулицю, він уже став його співучасником. Отже, тюрма…
А якщо зараз вискочити у вікно й затримати полковника? Може, ще пощастить умовити Карла, і той розрахується з ним по-чесному?
Нехай віддає решту полякам, яке його, Гюнтера, діло? Але ж тепер ні Пфердменгес, ні Шліхтінг не захочуть мати справу з Карлом: для чого їм утрачати гроші? Та і йому, Гюнтеру, для чого втрачати? Є ж різниця між мільйоном і п’ятьма, і треба бути дурнем, щоб віддати своє!
Під вікном коротко свиснули. Гюнтер спустив ремінці й допоміг полковникові влізти.
Той зайшов у ванну, намочив рушника й ретельно витер підвіконня. Зняв туфлі, обтер підбори. Витер і ремінці.
– Мусимо передбачити все, – пояснив, – і я не хочу дати поліції жодного доказу. Я заклав у “фольксваген” дві міни – від нього залишиться лише спомин! Пістолет викинув у каналізацію… Мабуть, все…
Він випустив Гюнтера, переодягнувся в піжаму і ліг з почуттям людини, яка має право на відпочинок після тяжкої роботи.
Гюнтер стояв за шторою і визирав крадькома, наче його могли помітити з вулиці.
Щойно до номера зазирнув Карл, вони поговорили про справи, потім Карл запропонував поїздити по місту – Гюнтер знав, що зробив це він тільки із ввічливості, бо хотів провести ранок з Аннет. І справді, Карл не умовляв, стояв на порозі й посміхався, певно, не зовсім щиро, бо мав від друга таємницю і завтра завдав би йому прикрощів, а Гюнтер не міг відвести від нього погляду, бо дивився востаннє; йому було важко повірити в це, машина з мінами здавалася витвором нездорової уяви, незугарним анекдотом, дитячою вигадкою – не може людина не відчувати невідворотного, а Карлові зараз так гарно, попереду в нього зустріч з Аннет, відчуття її близькості. Він упевнений, ніщо не перешкодить його побаченню, вірить, що так буде вічно, а жити Карлові лишилося кілька хвилин; йому не буде боляче, він навіть не зрозуміє, що вмирає, – але для чого це, чи варті оті мільйони (будь їх і вдесятеро більше!), аби позбавити життя друга, який дивиться на тебе з приязню й відверто симпатизує тобі?
Якщо б Карл затримався в номері хоча б ще хвилину, Гюнтер, певно, не витримав би й розповів, що чекає на нього, принаймні під будь-яким приводом не дозволив сісти у “фольксваген”. Але Карл поспішав – він уже вийшов з готелю й зупинився біля світлофора. Чекаючи зеленого світла, помахав комусь рукою. Гюнтер подивився кому – й побачив Аннет.
Вона йшла по самісінькому краєчку тротуару в короткій зеленій спідниці, білій кофтині, тоненька й красива, як біла троянда на зеленій стеблинці. Йшла й махала Карлові рукою.
Карл побіг на жовте світло; вискочивши з-під машини, яка ледь не зачепила його, взяв Аннет за руку й вони рушили до стоянки, до канаркового “фольксвагена”, начиненого вибухівкою.
Лише тепер Гюнтер збагнув, що тільки-но вони сядуть і Карл увімкне запалювання, точніше, не встигне увімкнути, ледь поверне ключ…
Тремтячими руками Гюнтер потягнув на себе віконну раму. Чомусь не піддавалась, а він же щойно зачиняв вікно, – смикав з усієї сили й лише через кілька секунд збагнув, що слід підняти засувку.
Коли нарешті перегнувся через підвіконня, усвідомив, що все одно його не почують, не почують навіть оті, хто значно ближче, – по вулиці вже рухався ранковий автомобільний потік, гарчали мотори й рипіли шини, а біла троянда на зеленій стеблинці пливла краєчком тротуару, і її обережно притримував за руку Карл.
Ось вони вже ступають останні кроки, зараз звернуть на стоянку – але ж, може, полковник помилився й щось не спрацює, бувають же такі випадки, чому не трапитись такому й зараз?
Гюнтер стояв, учепившись у віконну раму, з роззявленим ротом і виряченими очима й раптом закричав. Тільки не крик, а якийсь свист із клекотом вирвався з його грудей, він затиснув собі рота долонею, злякався, що хтось почує й гляне з вулиці, відсахнувся в глиб кімнати, схопився за спинку стільця й не зводив очей з тих, що вже стояли біля жовтого автомобіля.
Аннет обійшла “фольксваген”, тепер Гюнтер не бачив її, на мить йому стало легше – раптом він не помітив, і вона пішла кудись?.. Карл відімкнув дверцята, відчинив протилежні, певно, простягнув руку Аннет – сам Гюнтер неодмінно вчинив би так, щоб зайвий раз відчути тепло дівочої руки й легкий вдячний потиск, – вони там зараз усміхаються одне одному, – боже, навіщо він учора послухався полковника?
Карл причинив дверцята, й тої ж миті “фольксваген” підкинуло, зблиснув вогонь, і Гюнтер відчув, буцімто його болісно штовхнуло в груди – випустив спинку стільця, захитався й знеможено сів на підлогу. Притиснувся щокою до холодних паркетин, від яких огидно смерділо мастикою, схлипував і трусився в нервовому збудженні.
У двері загрюкали, та не мав сили підвестись, чекаючи, що зараз виламають двері й прийде покара.
– Гюнтер! – почув голос полковника. – Відчиніть, Гюнтер!
Лише тоді відірвав щоку від підлоги й з трудом підвівся, неслухняними пальцями повернув ключ.
За спиною полковника стовбичила покоївка – обоє були стривожені, Гюнтер відчув, що покоївка може прочитати щось на його обличчі, зробив над собою зусилля, осміхнувся й запитав:
– Що сталось? Ви грюкаєте, буцімто пожежа. Я був у ванній і…
– Нещастя! – вигукнув Пфердменгес. Гюнтер подивувався, з якою правдивістю полковник розігрує свою роль. – Вибухнув “фольксваген” Карла!
– Як вибухнув? – Гюнтер удав здивування. – Коли вибухнув? І де Карл?
– Ви нічого не чули? – здивувалась покоївка. – Я думала, що у вікнах повилітають шибки.
– Я був у ванній… Карл щойно заходив до мене… Він кудись збирався… Чекайте, ви нічого не наплутали?
– Я снідав, коли почув вибух, – пояснив Пфердменгес. – Вискочив на вулицю – біля стоянки натовп… біжать поліцейські… Я – туди й побачив понівечений Карлів “фольксваген”. Ну, дим, вогонь, служитель тягне вогнегасник… По-моєму, в машині хтось був…
Гюнтер затулив обличчя руками.
– Карл… Карл…
…Стоянку вже оточили поліцейські. Гюнтер протиснувся до інспектора. Мовив стривожено:
– На цьому “фольксвагені” ми прибули з Швейцарії. Що трапилось? І що з Карлом?
– Ви хочете сказати, що знаєте власника цієї машини?
Інспектор обмацав Гюнтера уважним поглядом.
– Так, ми разом приїхали з Швейцарії.
Інспектор підштовхнув його до брезенту, яким було вкрито щось, підняв край. Гюнтер знав, кого йому покажуть, і готувався до цього, але те, що побачив, примусило його відсахнутися й затулити обличчя долонями.
– Вони… – У Гюнтера витяглося обличчя, очі налилися кров’ю, – для чого йому показали це?
– Хто вони? – вже вдруге запитував інспектор.
Гюнтер дивився, кліпав очима, й ноги в нього підгиналися. Нарешті зрозумів, чого вимагає поліцейський.
– Карл Хаген, – із зусиллям витиснув. – Швейцарський журналіст Карл Хаген із Берна.
– А жінка?
– Аннет Каммхубель… студентка… Франкфуртський університет…
– Жили в “Короні”?
– Так.
– Пройдемо з нами.
Вони вийшли за цеп поліцейських і одразу потрапили під перехресний вогонь репортерів. Гюнтер ішов, опустивши голову, й намагався не чути їхніх запитань. Думав: добре, що старий Каммхубель поїхав у Гамбург. Поки поліція вийде на вчителя і все збагне, він встигне побувати у Рудольфа Зікса й витягти з нього дві цифри. Про Шліхтінга ніхто нічого не знає. Карл не назвав його прізвища ні Каммхубелю, ні Аннет, отже, таємницю шифру знатимуть лише троє, а все інше не повинно хвилювати Гюнтера. В поліції нема підстав затримувати його – завтра він з’їздить у Заген, потім відразу повернеться до Швейцарії, куди прибудуть Шліхтінг і Пфердменгес. Все продумано, все йде за планом: головне – спокій, не виказати себе ні словом, ні жестом. Карл Хаген був другом Гюнтера Велленберга, його трагічна загибель не могла не приголомшити друга – ось лінія поведінки…
Гюнтер уже увійшов у роль, йому і справді стало шкода Карла й Аннет, він любив їх і міг зараз поклястися в цьому, – біла троянда на зеленій стеблині… – але чому раптом затремтіли м’язи на Карловому обпеченому обличчі, невже він підморгує?
Це видіння було таке зриме й реальне, що Гюнтер мимоволі схопив інспектора за плече, дивився розширеними від жаху очима й белькотів щось невиразне. Той розуміюче стиснув йому руку.
– Все буває, – спробував заспокоїти. – Але ж ви – мужчина, тримайтеся!
Разом із портьє вони піднялися ліфтом на четвертий поверх, де на них уже чекали всюдисущі репортери. Інспектор наказав звільнити коридор, і лише тоді портьє відімкнув двері Карлового номера.
Біля шафи стояла відкрита, але вже спакована валіза. Ліжко акуратно застелене. На вішалці – плащ, кілька газет на журнальному столику під торшером, поруч почата коробка цукерок і недопита пляшка вина.
Інспектор глянув на все це, розпорядився зняти відбитки пальців. Запитав Гюнтера:
– Коли збирались від’їжджати?
– Сьогодні.
– Так я й думав, – вказав на валізу. – Ваш супутник був акуратною людиною. Коли ви бачили його востаннє?
Гюнтер подивився на годинник.
– Хвилин двадцять п’ять – тридцять тому. Він заходив до мене.
Інспектор зупинився перед Гюнтером. Запитував недбало, але дивився уважно:
– Про що ви розмовляли?
– Ну… про справи… про від’їзд… Потім він запропонував проїхатись по місту…
– І ви відмовились? Чому? Мабуть, раніше ви не залишали його?
Гюнтер відповів спокійно:
– Бувають різні ситуації. Сьогодні я відчув, що третій – зайвий…
Інспектор кивнув.
– Фрейлейн Каммхубель? Давно вони познайомились? Де?
Гюнтер знав, що брехати не слід – все одно дізнаються.
– Днів десять тому. У Загені. Ми мали справу в місті, а вона приїжджала туди до родичів.
Інспектор почав передивлятися речі у валізі. Здається, він зовсім втратив інтерес до Гюнтера. Аж це запитав не обертаючись:
– А вчора? Коли ви повернулись вчора ввечері? Були разом з Хагеном?
Гюнтер зрозумів, що поліція вже поцікавилась у службовця на стоянці, коли Карл поставив машину.
– Ні, – відповів. – Карл їздив кудись разом з Аннет. А ми з полковником Пфердменгесом гуляли по місту. Полковник розважався в ресторані, та в нього заболіла голова, й він вирішив провітритися. Потім ми взяли таксі, повернулися й знову сиділи в ресторані, у “Короні”. Чекайте, коли ж ми приїхали? По-моєму, близько десятої. Але точніше вам, може, скажуть приятелі полковника. Ми разом вечеряли, вони, правда, м’яко кажучи, випили зайвого й ночували у нас. Один у мене на дивані, другий у полковника.
– Як їх прізвища?
– Не знаю, запитайте у полковника. У мене ночував Курт.
– І коли він пішов?
– З годину тому. Скаржився, що запізнився на роботу.
Видно, інспектор залишився задоволений поясненнями, бо запитав:
– Як ви гадаєте, хто міг це вчинити?
– Що? – вдав з себе нерозумійка Гюнтер.
– Диверсію проти вашого друга? Можливо, й проти вас. Адже ж ви могли сісти в машину разом…
– Щасливий випадок, що я залишився живий! – Гюнтер опустився в фотель біля журнального столика. Для чогось переклав з місця на місце газети. Зараз саме час підкинути поліції версію, яку вони розробили вчора ввечері, чекаючи на таксі. Щоправда, інспектор може поставитися до неї скептично, та якщо дізнаються журналісти… Предмет для розмов принаймні на тиждень!
Мовив, буцімто роздумуючи й зважуючи:
– Бачте, справа така… Ми з Карлом Хагеном і полковником Пфердменгесом щойно повернулися з Конго. Навколо тамтих подій ходить стільки чуток… Ми хотіли змалювати об’єктивну картину й побували в найглухіших кутках тієї країни, зустрічалися з так званими партизанами й були у військах, що підтримують порядок. І дійшли висновку, що чутки про звірства так званих карателів – звичайнісінька вигадка. Савану заливають кров’ю бунтівники, якщо б ви побачили, інспекторе, пошматовані трупи… – Задихнувся, наче й справді важко було продовжувати, ковтнув води. – Гадаю, червоні, дізнавшись, про наміри – ми приїхали в Європу з полковником Пфердменгесом, щоб викрити звірства колоніальних бунтівників, – влаштували цю диверсію…
– Ого! – інспектор оцінив версію. – Справа обіцяє стати дуже цікавою. – Зупинився посеред кімнати. – Тут усе… Тепер оглянемо ванну, а потім доведеться зазирнути у ваш номер.
