Текст книги "Викрадений"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 16 страниц)

Розділ XV
ХЛОПЕЦЬ ЗІ СРІБНИМ ҐУДЗИКОМ. ПО ОСТРОВУ МУЛУ

Росе (частина острова Мулу), куди я тепер потрапив, виявився таким самим скелястим і пустельним, як і острівець, щойно залишений мною. Скрізь навколо виднілись верес та великі камені, а під ногами хлюпала багнюка. Може, тут і були дороги для тих, хто добре знав цю місцевість, але моїм єдиним дороговказом був власний нюх, а орієнтиром – вершина гори Бен Мор.

Я намагався йти в напрямку того місця, де так часто бачив з острова дим, і, незважаючи на втому та важкий шлях, годині о п'ятій чи шостій вечора підійшов до будинку в кінці невеликої западини. Це була низька довга будівля, складена з каменю насухо, без вапна й укрита дерням. На горбку навпроти будинку сидів на осонні старий чоловік і палив люльку.

З допомогою кількох англійських слів, які він знав, старий пояснив мені, що мої товариші по плаванню безпечно дістались до берега і наступного дня гостювали в нього.

– А ви не завважили серед них чоловіка в панському одязі? – поцікавився я.

Він відповів, що всі вони були зодягнені в плащі з грубого сукна, але один, той, що прийшов перший, мав на собі короткі бриджі та панчохи, тоді як на інших були матроські штани.

– Справді? – зрадів я. – Він був у капелюсі, з пір'їнами? Старий відповів, що той чоловік прийшов, як і я, простоволосий.

Спершу я подумав, що Алан, мабуть, загубив свого капелюха, але, згадавши про дощ, вирішив, що він, певно, сховав його під плащем. На цю думку я всміхнувся почасти тому, що мій друг лишився живий, а більше від згадки про те, як він дбає про свій одяг.

Раптом старий джентльмен ударив себе рукою по лобі й вигукнув, що я, очевидно, "хлопець із срібним ґудзиком".

– Правда! – здивувався я.

– От і чудово, – зрадів старий. – Мені доручено передати вам, щоб ви йшли за своїм другом на його батьківщину через Торосей.

Потім він розпитав про мої мандри, і я поскаржився йому на свою лиху долю. Житель півдня, напевно, засміявся б, слухаючи мене, але цей старий джентльмен (я називаю цього чоловіка джентльменом, судячи з його манер, бо зодягнений він був у якесь лахміття) вислухав мене поважно й співчутливо. Коли я закінчив свою сумну розповідь, він узяв мене за руку, завів у халупу (житло його й справді краще назвати халупою) і познайомив зі своєю дружиною, нібито вона була королевою, а я герцогом.

Ця добра жінка запросила мене до столу і поставила переді мною вівсяний хліб і холодну куріпку. Вона не відходила від мене, усміхалась і поляскувала мене по плечу, бо не знала жодного англійського слова, а старий джентльмен, не бажаючи відстати від неї, приготував мені міцний пунш із їхньої тамтешньої горілки. Квапливо поглинаючи їжу і п'ючи пунш, я все не міг повірити у своє щастя. Хоч хатина була Дірява, немов друшляк, а торфовий дим, що наповнював її, роз'їдав очі, вона здавалась мені палацом.

Від пуншу мене кинуло в піт, і я відчув, що не можу боротися з дрімотою. Добрі люди вклали мене спати, і лише другого дня, десь опівдні, я вирушив у дорогу. Горло вже майже не боліло, а поживна їжа й приємні новини цілком відновили мій добрий настрій. Старий джентльмен, хоч я й дуже наполягав, не взяв грошей і навіть подарував мені стареньку шотландську шапочку на голову. Але признаюся щиро: відійшовши від будинку, я старанно виправ його дарунок у придорожньому рівчаку.

Я подумав: "Коли всі дикі верховинці такі, як ці люди, то залишається тільки побажати, щоб мої земляки були ще дикіші".

Мало того, що я пізно вирушив у дорогу, мені довелося ще й блукати майже половину шляху. Я бачив багато людей: одні з них обробляли мізерні клаптики неродючої землі, які не могли прогодувати навіть кішку, інші пасли миршавих корів, не більших за віслюка. Після повстання в гірській Шотландії ходити у верховинській одежі заборонялося законом, і жителям цієї місцевості доводилось носити одяг низовинних шотландців, який їм дуже не подобався; я дивувався, бачачи їхнє незвичайне для ока вбрання. Дехто ходив голий, накинувши на себе тільки керею чи плащ, а штани носив на спині як непотрібний тягар; дехто зробив щось подібне до тартану, [22]22
  Тартан —шотландська картата тканина, а також плед і взагалі одяг з цієї тканини.


[Закрыть]пошивши з маленьких різноколірних клаптиків тканини плащі, які скидалися на пухові ковдри для старих жінок; інші ходили, як і раніше, в шотландських спідничках, але перетворили їх кількома стібками на короткі штанці на взірець голландських. Усе це заборонялось і каралося законом, причому закону додержувались суворо, сподіваючись таким чином знищити дух кланів. Але на такому віддаленому від морських шляхів острові на це звертали менше уваги, та й доносити було майже нікому.

Люд жив тут у великих злиднях, що було цілком зрозуміло відколи припинилися грабунки, а ватажки кланів не тримали більше відкритого столу. Всі шляхи (навіть такий звивистий путівець, яким я йшов) кишіли жебраками. Тут я знову завважив відмінність між моєю батьківщиною і цією частиною країни. Жебраки на півдні Шотландії, навіть ті, що мають патент на жебри, вклонялися й лестили вам; якби ви дали їм плек [23]23
  Плек, бодл– дрібні монети в Шотландії.


[Закрыть]і попросили решту, вони б дуже ввічливо повернули вам бодл. Але жебраки-верховинці трималися з великою гідністю, просили милостині лише на табаку (як вони самі запевняли) і ніколи не давали решти.

Звичайно, мене це не обходило, а тільки розважало дорогою. Куди гірше було те, що майже ніхто з них не розумів англійської мови, а коли й розуміли (якщо вони не належали до братства жебраків), не дуже охоче признавалися в цьому. Я знав, що мені треба потрапити в Торосей, і безліч разів повторював їм цю назву, але замість просто показати мені напрямок, вони заводили довгу нудну розмову по-гельському, а я стояв і слухав, наче дурник. Тому й не дивно, що я дуже часто збивався з дороги.

Нарешті близько восьмої години вечора, майже знесилений, я підійшов до самотнього будинку і попросився переночувати. Але мені відмовили; несподівано в мене майнула думка, що в такій бідній країні гроші повинні мати велику силу, і я показав одну з моїх гіней, затиснуту між вказівним і великим пальцями. Після цього хазяїн, який прикидався, що не розуміє англійської мови, і знаками проганяв мене від дверей, раптом заговорив по-англійському й погодився за п'ять шилінгів дати мені притулок і провести наступного дня до Торосея.

Тієї ночі я спав дуже неспокійно, побоюючись, щоб мене не пограбували. Але я боявся даремно, бо хазяїн будинку був не грабіжник, а тільки злидар нещасний і великий шахрай. Та й сусіди його виявились не багатші, бо вранці нам довелося йти п'ять миль до одного багатія (як висловився мій хазяїн), щоб розміняти гінею. Можливо, він і вважався багатієм на острові Мулі, але на півдні Шотландії на нього дивилися б як на злидаря, бо йому довелося віддати всі гроші, які знайшлися в домі, перевернути догори дном всю хату і ще й позичити в сусіда, щоб нашкребти двадцять шилінгів сріблом. Він залишив собі один шилінг, запевняючи, що не може обходитись без дрібних грошей, тримаючи таку велику суму під замком. Незважаючи на це, він був дуже люб'язний і балакучий, запросив нас обох пообідати з його сім'єю і приготував у гарній порцеляновій мисці пунш, після якого мій шахраюватий провідник так розвеселився, що відмовився йти зі мною далі.

Я розгнівався і звернувся по допомогу до багатія (його звали Гектор Маклін), у присутності якого я домовлявся зі своїм хазяїном і заплатив йому п'ять шилінгів. Однак Маклін, який теж чимало випив, заявив, що порядний джентльмен не має права вставати з-за столу, коли подано пунш, а тому мені нічого більше не залишалось, як сидіти й слухати якобітські тости та гельські пісні, доки всі перепилися й побрели, заплутуючись ногами, спати, хто до ліжка, а хто в клуню.

Наступного дня (четвертого дня моїх мандрів) ми прокинулись, коли не було ще й п'ятої години, але мій шахраюватий провідник одразу ж присмоктався до пляшки, і я цілісінькі три години витягав його з будинку, та й то, як ви побачите, на свою голову.

Поки ми спускалися в порослу вересом долину перед оселею містера Макліна, все йшло гаразд, хоч мій провідник весь час оглядався і на запитання, чому він так робить, тільки шкірив зуби. Та не встигли ми обминути пагорб і відійти від будинку, як він заявив, що Торосей прямо попереду і що мені треба прямувати до пагорба, на який він показав рукою.

– Мені це зовсім ні до чого, – сказав я у відповідь, – адже ви йдете зі мною.

Але нахабний шахрай відповів по-гельському, що він не розуміє англійської мови.

– Послухайте, чоловіче добрий, – звернувся я до нього. – Я чудово знаю, що ваша англійська мова то зникає, то вертається. Скажіть, як її вернути? Скільки вам ще заплатити?

– П'ять шилінгів, – заявив він, – і я доведу вас до Торосея. Подумавши трохи, я запропонував йому два шилінги, на що він квапливо згодився, але зажадав одержати гроші наперед. "На щастя", сказав він, та більше, мабуть, на моє нещастя.

Два шилінги діяли недовго: не пройшовши й кількох миль, він сів край дороги і роззувся, наче збирався відпочивати.

Я оскаженів.

– Що?! Ви знову забули англійську мову? Він нахабно відповів:

– Авжеж! Забув.

Тоді я не витримав і підняв руку, щоб ударити його, та він, вихопивши зі свого лахміття ножа, припав до землі й вишкірив на мене зуби, наче дикий кіт. Забувши про все на світі, я гнівно кинувся на нього, відштовхнув лівою рукою ніж, а правою вдарив чолов'ягу в обличчя. Я мав неабияку силу, до того ж дуже розізлився, а мій супротивник був дрібний на зріст. Від удару він важко впав переді мною на землю. На щастя, падаючи, він випустив з рук ножа.

Взявши ніж і його черевики, я побажав йому всього найкращого і рушив далі, залишивши провідника роззброєним і босим. Я весело прямував уперед, упевнений з багатьох причин, що справедливо покарав негідника. По-перше, він знав, що більше не одержить від мене грошей, по-друге, черевики в цій місцевості коштували лише кілька пенсів і, по-третє, ніж, який насправді виявився кинджалом, він носив протизаконно.

Через півгодини я наздогнав кремезного чоловіка в лахмітті, який, хоч і намацував шлях ціпком, пересувався досить швидко. Він був сліпий і відрекомендувався вчителем закону Божого, що мало б заспокоїти мене. Проте мені чомусь не сподобався похмурий і зловісний вираз його обличчя, а коли я пішов поруч з ним, то помітив, що з кишені його куртки виглядає сталева колодочка пістоля. Тих, хто носив такі речі, перший раз штрафували на п'ятнадцять фунтів стерлінгів, а вдруге висилали в колонії. Я ніяк не міг зрозуміти, навіщо вчителеві закону Божого потрібна зброя і що може робити з пістолем сліпа людина.

Я розповів про свого провідника, бо пишався власним учинком, а хвастощі взяли цього разу гору над обережністю. На згадку про п'ять шилінгів чоловік так обурився, що я вирішив за краще нічого не згадувати про два інші й радів, що він не може бачити мого засоромленого обличчя.

– Хіба це так багато? – спитав я, затинаючись.

– Надто багато! – вигукнув він. – Та я сам охоче проведу вас до Торосея тільки за чарку горілки. За ту ж ціну ви матимете ще й велике задоволення від товариства такої освіченої людини, як я.

Я зауважив, що не розумію, як може сліпий чоловік бути провідником, але на мої слова він гучно зареготав і відповів, що його ціпок служить йому очима, не гіршими від орлиних.

– Принаймні на острові Мулі, – додав сліпий, – де я знаю кожен камінь і кожен кущ вересу. Погляньте, – сказав він, помахуючи ціпком направо і наліво, немов для того, щоб запевнити мене, – там, унизу, тече річка, а трохи вище стоїть невеликий пагорб, на вершині якого лежить камінь. Майже біля підніжжя пагорба в'ється зеленою стрічкою поміж вересом дорога в Торосей, цією ж дорогою женуть худобу, тому вона така збита.

Мені довелося визнати, що все так і є, і я висловив своє здивовання.

– О-о, – протяг він. – Це ще не все. А чи повірите ви, що коли тут можна було до оголошення акту носити зброю, я міг навіть стріляти? А таки міг! – вигукнув він, а потім, зиркнувши скоса на мене, додав: – Якби у вас був пістоль, я показав би вам свою майстерність.

Я відповів, що не маю зброї, і відійшов далі від нього. Коли б він тільки знав, що саме в цей час із його кишені визирав пістоль, а на сталі колодочки вигравали сонячні промені! Та, на моє превелике щастя, він не знав цього, думав, що зброя добре схована, і безсоромно брехав далі.

Згодом він почав хитро випитувати, звідки я йду, чи я багатий і чи не можу розміняти йому п'ять шилінгів (запевняючи, що гроші лежать у нього в гаманці). Весь час він намагався підійти ближче до мене, а я, своєю чергою, тримався якомога далі від нього. Нарешті ми вибрались на зелену дорогу, що, звиваючись поміж вересом, перетинала пагорби в напрямку Торосея. Ми йшли, немов у шотландському танці, переходячи з одного боку дороги на другий. Моя перевага була настільки очевидна, що в мене піднісся настрій і я знаходив приємність у цій грі в піжмурки; але вчитель гнівався дедалі більше й більше, почав лаятися по-гельському і навіть намагався вдарити мене ціпком по ногах.

Тоді я попередив його, що в моїй кишені теж лежить пістоль, і, коли він не піде зараз через пагорб прямо на південь, я розтрощу йому голову.

Він одразу став дуже чемний і деякий час намагався улестити мене, але, побачивши, що його зусилля марні, вилаявся ще раз по-гельському й пішов геть. Я стояв і дивився, як він, постукуючи ціпком, широко ступає через болото й верес і, обминувши пагорб, зникає в найближчій западині. Потім я попрямував дорогою далі до Торосея, вирішивши, що багато краще йти самому, аніж із таким ученим мужем. То був нещасливий для мене день; двоє чоловіків, від яких я щойно відкараскався, виявились найгіршими з усіх, кого мені доводилося зустрічати на Верховині.

В Торосеї на березі Мульської затоки стояв чолом до Морвену заїзд, хазяїн якого походив з роду Маклінів, очевидно, дуже знатного, бо власник заїзду на Верховині вважається ще шляхетнішим, ніж у нас, можливо, через те, що з цим пов'язане уявлення про гостинність, а може, тому, що це діло не обтяжливе й хмільне.

Власник заїзду вільно говорив по-англійському, а дізнавшись, що я вивчав іноземні мови, проекзаменував мене спочатку з французької мови, яку знав набагато краще від мене, а потім з латини, в якій ми виявились майже рівними. Після цього приємного змагання між нами одразу встановилися дружні взаємини. Я сидів і пив з ним пунш (власне, сидів і дивився, як він п'є), поки хазяїн сп'янів так, що почав плакати, поклавши мені голову на плече.

Наче випадково я спробував показати йому Аланового ґудзика, але зрозумів, що хазяїн не тільки ніколи не бачив його, а й не чув про нього. Насправді він ставився з деякою неприязню до сім'ї та друзів Ардшила і, поки не сп'янів, прочитав мені злісний пасквіль, написаний прекрасною латинською мовою, але дуже поганого змісту. Він написав його елегічними віршами на одного з членів цього роду.

Коли я розповів хазяїнові про законовчителя, він похитав головою і сказав, що я щасливо відбувся.

– Це дуже небезпечний чоловік, – додав він. – Його звуть Дункан Маккей. Він може стріляти на слух за кілька ярдів. Його часто звинувачували в грабунках на битому шляху, а одного разу навіть у вбивстві.

– Найцікавіше в цій пригоді те, – сказав я, – що він видає себе за вчителя закону Божого.

– А чом би й ні, – мовив хазяїн, – коли він справді законовчитель. Дункан Маклін з Дюарта дав йому це звання з жалю до його сліпоти. Та, мабуть, це була необачність, бо тепер цей чоловік вештається шляхами, переходячи з одного місця на інше, щоб навчати молодь закону Божого, а це, безперечно, велика спокуса для бідняка.

Нарешті, коли хазяїн уже не міг більше пити, він показав мені моє ліжко, і я ліг спати в чудовому настрої. Не дуже втомившись, я пройшов за чотири дні значну частину великого й покрученого острова Мулу від Іррайду до Торосея, що навпростець становить п'ятдесят миль, а з моїми блуканнями майже сто. В кінці цієї довгої подорожі я навіть почувався значно краще душею й тілом, ніж на її початку.

Розділ XVI
ХЛОПЕЦЬ ЗІ СРІБНИМ ҐУДЗИКОМ. ПО МОРВЕНУ

Між Торосеєм і Кінлохелайном, який лежить на другому березі, є регулярна переправа. Обидва береги протоки були на території володінь великого клану Маклінів, і майже всі ті, що переправлялися зі мною на поромі, були з цього клану. Зате шкіпера звали Нейл Рой Макроб; оскільки це було одне з прізвищ клану Алана Брека і Алан сам скерував мене до цього перевозу, мені не терпілося поговорити з Нейлом Роєм на самоті.

В переповненому людьми баркасі я, звичайно, не міг цього зробити, а переправа надто затяглася. Стояла тиха безвітряна погода, гребти ж можна було тільки двома веслами з одного боку і одним з другого, бо баркас мав дуже погане спорядження. Перевізники охоче дозволили пасажирам по черзі допомагати їм, і вся компанія бавила час, співаючи моряцьких пісень по-гельському. Ці пісні, морське повітря, чудова погода, добродушність і гарний настрій усіх присутніх робили переправу особливо приємною.

Проте не обійшлося й без сумного видовища. В гирлі Лох Елайну стояло на кітві велике морське судно, і я спершу подумав, що то один з королівських сторожовиків, які протягом усього року охороняли цей берег, щоб не дати можливості місцевим жителям підтримувати зв'язок з Францією. Підійшовши трохи ближче до корабля, ми побачили, що це купецьке судно. Особливо мене вразило те, що не тільки його палуби, а й весь берег чорнів людьми, а морем безперестану курсували між кораблем і берегом шлюпки. Коли ми підпливли ще ближче, до нашого слуху долинули звуки голосного ридання; люди на березі й на борту корабля ридали й лементували, прощаючись між собою; їхній плач краяв серце.

Я зрозумів, що це переселенський корабель, який вирушає в американські колонії. Ми наблизились на нашому поромі до борту судна, і переселенці почали нахилятися через фальшборт, ридаючи і простягаючи руки до моїх супутників, серед яких були їхні близькі друзі. Не знаю, скільки б це тривало, бо здавалося, що вони втратили всяке почуття часу; та нарешті капітан корабля, який зовсім розгубився від цього плачу й безладдя, підійшов до борту і попросив нас відплисти від судна.

Після цього Нейл скерував баркас до берега, а заспівувач на баркасі завів сумну мелодію, яку підхопили й емігранти, і їхні друзі на березі, тож пісня лунала звідусіль, немов оплакували померлого. Я бачив, як по щоках чоловіків і жінок на поромі й навіть у гребців, що зігнулись над веслами, текли сльози. Все бачене мною, а також пісня, яка називається "Прощавай, батьківщино", глибоко зворушило мене.

На березі в Кінлохелайні я відкликав Нейла вбік і спитав, чи не належить він до клану Аппіна.

– А коли так, то що? – насторожився він.

– Я розшукую одного чоловіка, – пояснив я, – і мені здається, що ви маєте про нього звістки. Його звуть Алан Брек Стюарт. – Замість показати йому ґудзика, я по-дурному почав тицяти йому в руку шилінг.

Він обурено відсахнувся.

– Ви мене ображаєте. Так джентльмен з джентльменом не поводиться. Той чоловік, що його ви розшукуєте, тепер у Франції. Та коли б навіть він сидів у мене в кишені, – додав шкіпер, – а ви були мішком, набитим шилінгами, я не дав би й волосині впасти з його голови.

Я зрозумів, що пішов хибним шляхом, і, не гаявши часу на перепрошення, показав йому ґудзика, якого на початку розмови тримав затиснутим у руці.

– А, он що! – мовив Нейл. – 3 цього слід було починати! Якщо ви хлопець зі срібним ґудзиком, то все гаразд. Мені доручено подбати, щоб ви безпечно дісталися куди треба. Пробачте за мою відвертість, – додав він, – але ніколи не згадуйте ім'я Алана Брека і не пропонуйте грошей верховинцеві-джентльменові.

Мені було дуже важко виправдатись: не міг же я признатися йому, що й не добачав у ньому дворянина, поки він сам не назвав себе джентльменом. Нейл, зі свого боку, не виявив бажання розмовляти зі мною далі; він, очевидно, хотів лише виконати доручення, та й квит, а тому заквапився оповідати мені, як і куди податись. Я мав переночувати на заїжджому дворі в Кінлохелайні, а другого дня пройти по Морвену до Ардгуру і зупинитися на ніч у домі Джона з Клеймора, якого попередили, що я, можливо, прийду до нього; на третій день я мав переправитись черезь вузьку морську затоку біля Корана і ще через одну біля Балахуліша, а потім запитати дорогу до будинку Джеймса з Ґлена в Охарні, в Аппінському Дюрорі. Як бачите, мені часто доводилося переправлятись через затоки, бо море в цій частині Шотландії глибоко вдається в гори, утворюючи безліч заток, що забезпечує надійний захист від нападу ворога і воднораз дуже утруднює пересування. Вся місцевість була навдивовижу дика й похмура.

Нейл дав мені ще кілька порад: ні з ким не розмовляти дорогою, уникати вігів, Кемблів і "червоних мундирів", сходити з дороги й ховатися, коли побачу, що наближається якийсь солдат, "бо зустріч із ними ніколи не кінчалася добром"; коротше кажучи, він радив мені поводитись так, як належить розбійникові або агентові якобітів, за кого, мабуть, і вважав мене.

Заїжджий двір у Кінлохелайні виявився таким злиденним і брудним, що скидався на свинячий хлів, наповнений димом, блощицями та мовчазними верховинцями. Я був незадоволений не тільки своїм житлом, а й самим собою за дурне поводження з Нейлом і вважав, що нічого гіршого й придумати не можна, але дуже помилявся і незабаром переконався в цьому. Не минуло й півгодини, відколи я перебував у заїзді (майже весь час стоячи на дверях, бо торфовий дим виїдав мені очі), коли раптом знялася гроза, по невеликому пагорбу, де стояв заїзд, потекли струмки, і за одну мить половина кімнати перетворилася на бурхливий потік води. В ті часи заїжджі двори були дуже погані по всій Шотландії, і все-таки я не міг не здивуватись, коли від вогнища до ліжка мені довелося брести по кісточки у воді.

Вранці наступного дня я знову вирушив у дорогу і незабаром наздогнав маленького огрядного чоловічка з вельми поважним обличчям. Він ішов дуже повільно, час від часу ставав і поринав у читання книжки, іноді відзначаючи якесь місце нігтем. Своїм пристойним одягом він нагадував особу духовного звання.

Виявилося, що він теж учитель закону Божого, але зовсім не схожий на сліпця з Мулу. Единбурзьке товариство для поширення християнства послало його проповідувати Євангеліє в найдальших закутках Верховини. Звали його Гендерленд. Говорив він з протяглим акцентом жителя південної Шотландії, за яким я вже знудьгувався. Незабаром ми, крім спільної батьківщини, знайшли й інші спільні інтереси. Мій добрий друг, ессендінський священик, у вільний час переклав на гельську говірку кілька гімнів і релігійних книжок, якими користувався Гендерленд у своїй справі і які дуже цінував. Саме одну з цих книжок він ніс із собою й читав дорогою, коли ми зустрілися. Ми одразу заприязнилися й пішли далі вдвох, оскільки нам було по дорозі до Кінґерлоха. Дорогою священик зупинявся і розмовляв з усіма зустрічними; хоч я, звичайно, й не розумів, про що вони вели розмови, мені здавалося, що містера Гендерленда люблять у цьому краї, бо я бачив, як багато хто із зустрічних витягав тавлинку і ділився з ним останньою пучкою табаки.

Про свої справи я розповів йому тільки те, що вважав за безневинне, тобто все, що не мало ніякого стосунку до Алана; сказав йому, що йду в Балахуліш, де маю зустрітися зі знайомим, бо боявся, що Охарн або навіть Дюрор були б надто точними вказівками й могли навести його на слід.

Містер Гендерленд, своєю чергою, багато розповідав мені про свою справу й про людей, з якими йому доводилось знатися, про якобітів і священиків, що переховуються, про декрет, що забороняє місцевому населенню носити зброю, про одяг та інші дивини того часу. Він здавався поміркованим у поглядах: за дещо ганив парламент, особливо за те, що парламент суворіше переслідував тих, хто носив національний одяг, аніж тих, хто незаконно носив зброю.

Ця поміркованість навела мене на думку розпитати в нього про Червоного Лиса й аппінських орендарів. Я думав, що такі запитання здаватимуться цілком природними у вустах чоловіка, який іде в ті краї.

Містер Гендерленд відповів, що це дуже негарна історія. – Просто дивно, – говорив він, – звідки ці нещасні орендарі беруть гроші, тоді як самі помирають з голоду. У вас немає табаки, містере Балфор? Ні? Гаразд, обійдусь і без табаки. Безперечно, їх почасти примушують платити. Джеймс Стюарт Дюрор (його називають Джеймсом Ґленським) – єдинокровний брат Ардшила, ватажка клану, має велику силу і дуже крутий з орендарями. А потім є ще й другий, його звуть Алан Брек…

– О! – вигукнув я. – А цей що?

– Що можна сказати про перелітного птаха! – промовив Гендерленд. – Він то з'являється, то зникає, сьогодні тут, а завтра щез. Спритний хлопець! Я б анітрохи не здивувався, якби він виглянув зараз он із-поза того куща дроку! Ви не носите з собою такої речі, як табака, га?

Я відповів, що не маю такої звички, і додав, що він уже не один раз питав мене про це.

– Можливо, – зітхнув законовчитель. – І все ж досить дивно, що у вас немає табаки. Так ось. Як я вже казав, цей Алан Брек – сміливий і відчайдушний чоловік і права рука Джеймса. Він уже засуджений, і йому тепер нічого боятися. Дуже ймовірно, що коли б один з орендарів почав упиратися, то дістав би кинджал у кишки.

– Ну й картина ж у вас виходить, містере Гендерленд, – зауважив я. – Якщо з обох боків тільки страх, то не хочеться більше й слухати про це.

– О ні, – заперечив містер Гендерленд, – тут, крім страху, ще є любов і самозречення, перед якими стає соромно за себе.

8 цьому є якась шляхетність, можливо, не християнська, а просто людська. Навіть Алан Брек, судячи з усього, що я чув про нього, заслуговує на повагу. В нашій частині країни є чимало негідників, які ретельно відвідують церкву і тішаться повагою людей, хоч насправді вони куди гірші від цього замороченого бідолахи, майстра проливати людську кров, містере Балфор. Так, так, нам слід було б повчитися у верховинців. Ви, мабуть, подумаєте, що я надто довго жив на Верховині? – додав він, усміхаючись до мене.

Я відповів, що зовсім так не думаю, бо сам бачив у верховинців багато такого, що викликало в мене захоплення; а коли ми вже торкнулися цього питання, то містер Кембл теж родом з Верховини.

– Слушно, – підтвердив він. – Кембли – значний рід.

– А що робить тепер королівський агент? – поцікавився я,

– Колін Кембл? – спитав Гендерленд. – Стромляє голову в осяче гніздо!

– Я чув, що він збирається силоміць вигнати орендарів, – вів я далі.

– Збирається, – відповів він. – Але, як то кажуть, це ще вилами на воді писано. Джеймс Ґленський поїхав в Единбург і знайшов там правника (напевно, Стюарта, бо всі вони тримаються один одного, як кажани дзвіниці), і той добився, щоб виселення припинили. Та знов утрутився Колін Кембл і виграв справу в суді державної скарбниці. Тепер я чув, ніби перша партія орендарів повинна переселятися завтра. Виселення почнеться з Дюрора, під самими вікнами Джеймса, що, на мою скромну думку, аж ніяк не можна назвати розумним.

– Ви гадаєте, орендарі боронитимуться? – спитав я.

– Припустімо, що вони роззброєні або принаймні вважаються беззбройними, – сказав Гендерленд, – бо ще багато холодної зброї приховано в затишних місцях. Крім того, Колін Кембл викликав на допомогу солдатів. Однак на місці його дружини я не почував би себе спокійно, поки він не повернеться додому. За цих Аппінських Стюартів ніколи не можна ручитися.

Я спитав, чи вони небезпечніші за своїх сусідів.

– Не сказав би цього, – відповів законовчитель. – У тому ж то й лихо, що коли Колін Рой доб'ється свого в Аппіні, йому доведеться починати все знову в сусідній місцевості, яка називається Мамор і є одним з володінь Камеронів. Йому як королівському агентові в цих землях доводиться виселяти орендарів з них обох; і, відверто кажучи, містере Балфор, я певен, що коли йому цього разу й пощастить уникнути смерті, то вдруге вже ніяк її не минути.

Так розмовляючи, ми йшли цілий день. Нарешті містер Гендерленд висловив своє задоволення, що так приємно згаяв час у товаристві друга містера Кембла, "якого, – сказав він, – я наважусь назвати солодкоголосим співцем нашого духовного Сіону", і запропонував мені звернути трохи вбік від Кінгерлоха й заночувати в його домі. Правду кажучи, я надзвичайно зрадів, бо не мав великої охоти знайомитися з Джоном Клеймором і після подвійної невдачі – спершу з провідником, а потім з джентльменом перевізником – трохи побоювався незнайомих верховинців. На знак згоди я потиснув священикові руку, і пополудні ми підійшли до невеличкого будиночка, що самотньо стояв на березі Лінні-Лоху. Сонце вже закотилося за пустельні Ардгурські гори, але ще освітлювало Аппінські скелі на другому березі. Затока була спокійна, мов озеро. Тишу порушували тільки чайки, що квилили над затокою. Вся навколишня країна мала якийсь урочистий і жаский вигляд.

Та не встигли ми підійти до дверей оселі містера Гендерленда, як він, на мій превеликий подив (бо я встиг уже звикнути до ввічливості верховинців), раптом шалено пробіг повз мене, вскочив у кімнату, схопив глек, маленьку рогову ложечку й заходився набивати ніс табакою. Потім добре прочхався і з досить дурнуватою посмішкою глянув на мене.

– Я дав обітницю не брати з собою в дорогу табаки. Це, звичайно, дуже тяжка покута, але як згадаю про мучеників не тільки шотландських, а і в інших християнських країнах, мені соромно навіть подумати про таку дрібницю.

Коли ми пообідали (вівсяна каша й сироватка були найкращими стравами добряги), він серйозно сказав, що мусить виконати свій обов'язок перед містером Кемблом, тобто з'ясувати, в якому стані моя душа. Я ладен був розреготатись на згадку про випадок з табакою, але незабаром від його слів на очі мені набігли сльози. Доброта і скромність – ось ті дві якості, які ніколи не повинні обридати людям. Не так уже часто ми здибуємо їх у цьому грубому світі серед холодних і пихатих себелюбців. І хоч я й пишався надміру своїми пригодами, що скінчились так щасливо для мене, все-таки слова містера Гендерленда, сповнені доброти й скромності, примусили мене стати на коліна перед цим простим, бідним старим чоловіком і радіти й дякувати долі, що я спіткав його.

Перед тим, як лягти спати, він запропонував мені на дорогу шість шилінгів із своїх убогих заощаджень, які зберігав у торфовій стіні будинку; від його надмірної доброти я розгубився. Але містер Гендерленд так серйозно наполягав, що я вирішив не сперечатися, хоч після цього він став біднішим од мене.