Текст книги "Викрадений"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 16 страниц)

Розділ III
Я ЗНАЙОМЛЮСЯ ЗІ СВОЇМ ДЯДЬКОМ

Незабаром почувся брязкіт ланцюгів і засувів, двері хтось обережно відчинив і зразу ж зачинив, як тільки я переступив поріг.

– Іди на кухню і нічого не чіпай, – сказав голос; і поки цей чоловік порався з засувами та ланцюгами, замикаючи за мною двері, я навпомацки дібрався до кухні.

Вогонь уже яскраво розгорівся і освітлював таку злиденну кімнату, якої мені ще ніколи не доводилося бачити. На полицях стояло з півдесятка тарілок і мисок, на столі була приготовлена вечеря: миска вівсяної каші, рогова ложка і кухоль світлого пива. Більш нічого не було в цій великій порожній кімнаті зі склепінчастою стелею, крім кількох замкнених скринь, що стояли попід стіною, та шафи для посуду в кутку з замком на ній.

Закріпивши останній ланцюг, чоловік зайшов у кухню і почав уважно мене розглядати. Він був середнього зросту, сутулуватий і вузькоплечий, з землистим обличчям. Що ж до віку, то йому могло бути від п'ятдесяти до сімдесяти років. На ньому був фланелевий нічний ковпак і нічний халат з такої самої тканини, надітий поверх драної сорочки; цей халат замінював йому і камізельку, і каптан. Бритва, очевидно, вже давно не торкалася його обличчя. Та найбільше мене вразило і навіть налякало те, що він весь час не спускав з мене очей і водночас жодного разу не глянув мені прямо в обличчя. Я ніяк не міг здогадатися, хто такий цей чоловік; найдужче він скидався на старого, некорисливого слугу, якого за харч і житло залишили наглядати за цим великим будинком.

– Ти дуже голодний? – спитав він, дивлячись кудись у простір десь на рівні мого коліна. – Можеш з'їсти цю вівсянку.

Я зауважив, що це, очевидно, його власна вечеря.

– Пусте, – протяг він. – Я можу чудово обійтися й без неї. Однак я вип'ю елю: він трохи заспокоює кашель. – Чоловік відпив майже півкухля, все ще не зводячи з мене очей, а потім рантом простяг руку. – Покажи листа.

Я сказав, що лист адресований не йому, а містерові Балфорові.

– А я хто такий, по-твоєму? – спитав він. – Дай мені листа від Александера!

– Ви знаєте, як звали мого батька?

– Було б дивно, коли б не знав, – відказав він. – Твій батько був моїм рідним братом, і хоч тобі, здається, мало подобається і мій дім, і я сам, і моя чудова вівсянка, все-таки я твій рідний дядько, Деві, мій любий, а ти – мій рідний небіж. Тож давай сюди листа, а сам сідай і вечеряй.

Коли б я був менший на кілька років, то, напевно, розплакався б від сорому, втоми і розчарування. Тепер же я не міг знайти жодного слова у відповідь, ні доброго, ані злого, мовчки віддав йому листа, а сам сів до столу і почав їсти кашу так неохоче, як ніколи доти.

Тим часом мій дядько, нахилившись до вогню, крутив у руках листа.

– Ти знаєш, що в ньому? – раптом спитав він.

– Хіба ви самі не бачите, сер, – зауважив я, – що печатка не зламана?

– Бачу, – промимрив він. – Чого ж ти прийшов сюди?

– Віддати вам листа, – відповів я.

– О ні, – промовив він, хитро поглядаючи на мене. – Ти, безперечно, на щось сподівався?

– Признаюсь відверто, сер, – сказав я, – коли мені сказали, що я маю заможних родичів, то й справді я плекав надію, що вони допоможуть мені влаштуватись у житті. Але я не жебрак, не прошу у вас милостині і не візьму нічого такого, що дається неохоче. Хоч я й здаюся бідним, але в мене є друзі, які радо допоможуть мені.

– Ет, ет, – запротестував дядько Ебінізер. – Нічого ображатися на мене. Ми ще встигнемо порозумітися. До речі, Деві, якщо ти вже не хочеш цієї каші, то я доїм її. А знаєш, – провадив він далі, витіснивши мене із стільця і забравши ложку, – вівсянка чудова, поживна їжа, благородна їжа. – Він пробубонів півголосом молитву і накинувся на кашу. – Твій батько дуже любив цю страву, я пам'ятаю; його можна було назвати якщо не обжерою, то принаймні добрим їдцем. Що ж до мене, то я завжди лише доторкався до їжі. – Дядько сьорбнув пива, яке, очевидно, нагадало йому про обов'язки гостинності, бо він одразу ж промовив: – Якщо в тебе пересохло в роті, то знайдеш воду за дверима.

На це я не відповів нічого, а вперто стояв далі й гнівно дивився на дядька. Зате він квапливо ковтав їжу, наче його хтось підганяв, і раз у раз зиркав то на мої черевики, то на мої панчохи домашнього виробу. І тільки один раз, коли він наважився глянути трохи вище, наші очі зустрілися, і навіть на обличчі злодія, якого щойно впіймали за руку в чужій кишені, не відбилося б стільки страху. Це примусило мене задуматись, чи не став він такий полохливий тому, що надто довго не був серед людей, і чи не стане мій дядько зовсім іншою людиною, коли трохи звикне до мене. Від цих роздумів мене відірвав його різкий голос.

– Давно помер батько?

– Три тижні тому, сер, – відповів я.

– Александер був потайний чоловік, потайний, мовчазний чоловік, – зауважив дядько. – І замолоду він був не з балакучих. Він нічого не розповідав про мене?

– Доки ви самі мені не сказали, я навіть не знав, що він мав брата.

– Невже? Отакої! – здивувався Ебінізер. – Він, мабуть, і про Шооз не казав нічого?

– Ніколи навіть не згадував його, – відповів я.

– Подумати лишень! – сказав він. – Дивний чоловік. – Однак він здавався надзвичайно задоволеним, але чи самим собою, чи мною, чи, може, поведінкою мого батька – я не міг здогадатися. У всякому разі дядько, очевидно, вже переборював ту відразу чи недоброзичливість, які спочатку відчув до мене, бо раптом схопився з місця, пройшов по кімнаті за моєю спиною і поплескав мене по плечу.

– Ми ще чудово поладнаємо! – вигукнув він. – Я дуже радий, що впустив тебе. А тепер ходімо спати.

На мій подив, він не засвітив ні лампи, ані свічки, а просто пішов у темний прохід, навпомацки відшукуючи дорогу, важко дихаючи, піднявся сходами вгору, зупинився перед якимись дверима й відімкнув їх. Я, спотикаючись, поспішав, щоб не відстати від нього, і тепер стояв поруч; дядько наказав мені зайти всередину, оскільки це й була моя кімната. Я послухався, але, ступивши кілька кроків, зупинився і попросив дати хоч яке-небудь світло, щоб постелити постіль.

– Ет, ет, – пробурмотів дядько Ебінізер. – Сьогодні чудова місячна ніч.

– Сьогодні не видно ні місяця, ні зірок, сер, надворі така темрява, хоч в око стрель, – заперечив я. – Не бачу навіть, де тут ліжко.

– Ет, ет, – буркнув він, – я не люблю, щоб у домі було світло. Я страшенно боюся пожежі. На добраніч, Деві, мій любий. – І, перше ніж я встиг знов запротестувати, дядько грюкнув дверима, і я почув, як він замкнув їх з коридору.

Я не знав, плакати чи сміятися. В кімнаті було холодно, як у льоху, а коли я, нарешті, знайшов постіль, вона виявилася вогкою, мов торф'яне болото. На щастя, я захопив з собою свій клунок і плед. Загорнувшись у плед, я ліг долі біля величезного ліжка і зразу ж заснув.

Ледве почало світати, я розплющив очі і побачив, що лежу у великій кімнаті, оббитій тисненою шкірою, обставленій гарними різьбленими меблями і освітленій трьома широкими вікнами. Років десять, а можливо й двадцять тому не можна було б і бажати кращої кімнати для сну чи відпочинку, але відтоді вогкість, бруд, миші й пацюки, а також те, що ніхто тут не жив, зробили свою справу. Крім того, у вікнах бракувало багатьох шибок, але тут це, напевно, була звичайна річ. Очевидно, моєму дядькові колись довелося витримати облогу своїх обурених сусідів – можливо, навіть з Дженет Клавстон на чолі.

Тим часом піднялося сонце, а я так змерз у цій непривітній кімнаті, що почав стукати у двері і кричати, поки прийшов мій тюремник і випустив мене. Дядько повів мене за будинок, де був колодязь, і сказав, що я можу вмитися тут, якщо хочу.

Умившись, я заквапився до кухні, де дядько вже розпалив вогонь і варив вівсяну кашу. На столі стояли дві миски з двома роговими ложками, але тільки один кухоль з пивом. Мабуть, я глянув на кухоль з подивом, і дядько помітив це, бо, наче у відповідь на мою думку, спитав, чи не хочу я випити трохи елю – так він називав свій напій.

Я відповів, що звик до пива, але не хочу його обтяжувати.

– Дурниця, – заперечив він. – Я не відмовлю тобі ні в чому розумному.

Він узяв з полиці ще один кухоль, а потім, на мій превеликий подив, замість налити ще пива, перелив рівно половину з одного кухля в другий. У цьому була свого роду шляхетність, від якої у мене перехопило дух; якщо мій дядько й був скупієм, то належав до тої найвищої породи скнар, які можуть примусити поважати свою ваду.

Коли ми поснідали, дядько Ебінізер відімкнув шухляду, видобув звідти череп'яну люльку й папушу тютюну, від якої відрізав рівно стільки, щоб натоптати одну люльку, а решту замкнув знову в шухляді. Сівши проти сонця біля одного з вікон, він мовчки закурив. Час від часу його очі обмацували мене з усіх боків, і він випалював яке-небудь запитання. Раз він спитав:

– А твоя мати? – І коли я сказав, що вона теж померла, промовив: – Померла. Гарна була дівчина!

Потім знову після довгої паузи:

– А хто такі ці твої друзі?

Я пояснив йому, що мої друзі – різні чоловіки з роду Кемблів, хоч насправді лише один з них, а саме священик, звертав на мене хоч якусь увагу. Але я починав думати, що дядько надто зневажливо ставиться до мого суспільного становища, і, залишаючись із ним наодинці, я не хотів, щоб він вважав мене беззахисним.

Він, здавалось, розмірковував над моїми словами.

– Деві, мій любий хлопче, – раптом обізвався він, – ти правильно зробив, що прийшов до свого дядька Ебінізера. Я високо ціную честь нашого роду і виконаю свій обов'язок перед тобою; але я зараз думаю над тим, куди б найкраще тебе влаштувати: зробити з тебе правника чи священика, чи, може, військового, що молодь найбільше любить; мені не хотілося б, щоб Балфор принижувався перед якимись Кемблами з Верховини, а тому прошу тебе держати язик за зубами. Ніяких листів, ніяких послань, нікому ні слова, а інакше – он мої двері.

– Дядьку Ебінізере, – сказав я у відповідь. – Я не маю ніяких підстав припускати, що ви бажаєте мені зла. І все ж я хотів би переконати вас, що в мене теж є гордість. Я не зі своєї волі йшов до вас, і якщо ви покажете мені на двері ще раз, то більше й ноги моєї тут не буде.

Напевно, мої слова дуже вразили його.

– Що ти! Не можна ж так, мій любий, не можна! – заквапився він. – Почекай день-два, я ж не чаклун, щоб знайти твоє щастя на дні миски з кашею. Але дай мені день чи два, не кажи нікому ні слова, і я обіцяю, що зроблю все можливе для тебе.

– Гаразд, – погодився я. – Досить слів. Якщо ви й справді хочете допомогти мені, то я, звісно, буду дуже радий і дуже вдячний вам.

Мені почало здаватися (зарано, між іншим), що я потроху приборкував дядька, а тому я одразу ж заявив йому, що треба провітрити й просушити на осонні моє ліжко та постільну білизну, бо ніщо на світі не примусить мене спати в такому неприємному місці.

– Це мій будинок чи твій? – спитав він різким голосом, але одразу ж стримався. – Тобто… гм… – буркнув він, – я не це хотів сказати. Що моє, те й твоє, Деві, любий, а що твоє, те й моє. Адже кров не водиця, а на світі тільки ми двоє носимо ім'я Балфор. – І він знову незв'язно заговорив про наш рід, про його колишню велич, про свого батька, який почав був розширювати будинок, і про себе, як він припинив дальше будівництво, вважаючи його злочинним марнотратством. Дядькові слова навели мене на думку передати йому побажання Дженет Клавстон.

– Жебрачка! – вибухнув він гнівом. – Тисяча двісті дев'ятнадцять – це, значить, щодня відтоді, як я продав її майно! Божевільна! Та швидше я побачу її підсмаженою на жарівні, ніж це станеться! Відьма, справжня відьма! Я піду зараз і поговорю з секретарем суду.

З цими словами він відімкнув скриню й дістав звідти дуже старий, але добре збережений блакитний камзол, камізельку і ще майже новий касторовий капелюх, – те й друге без позументу. Абияк одягнувся, взяв з шафи ціпок, знову все позамикав і вже зібрався йти, як раптом нова думка зупинила його.

– Я не можу залишити тебе самого в будинку, – заявив він. – Доведеться замкнути його.

Кров ударила мені в обличчя.

– Якщо ви виженете мене з дому, то більше не побачите мене як друга, – скипів я.

Дядько страшенно зблід і закусив губу.

– Це поганий спосіб, – промовив він, злісно дивлячись у куток на підлогу. – Це поганий спосіб завоювати мою прихильність, Девіде.

– Сер, – відказав я. – Хоч я й віддаю належну пошану вашим літам і тому, що ви мій родич, але ваша прихильність для мене не варта й щербатого мідяка. Мене вчили поважати себе, і коли б ви навіть уособлювали всіх моїх дядьків і весь рід, я все одно не став би купувати вашу прихильність такою ціною.

Дядько Ебінізер підійшов до вікна і виглянув на подвір'я. Я бачив, що він весь тіпається, наче паралітик. Та коли він обернувся, на обличчі в нього блукала посмішка.

– Ну що ж, – сказав він. – Треба вміти терпіти самому і щадити терпіння інших. Я нікуди не піду, і не будемо більше говорити про це.

– Дядьку Ебінізере, – здивувався я. – Я нічогісінько не розумію. Ви поводитеся зі мною, як із злодієм. Вам неприємно, що я в цьому домі, ви підкреслюєте це кожним своїм словом і щохвилини; неможливо, щоб ви могли полюбити мене, а щодо мене, то я розмовляв з вами так, як ніколи ні з ким навіть не думав розмовляти. Тоді чому ж ви намагаєтесь затримати мене тут? Відпустіть… дозвольте мені повернутись до моїх друзів, що люблять мене!

– Ет, ет! Що за дурниці, – заперечив він. – Ти мені дуже подобаєшся. Ми ще чудово поладнаємо, а заради честі дому я не можу дозволити тобі піти звідси. Поживи тут спокійно, ти ж розумний хлопець; побудь трохи зі мною, і побачиш, що ми порозуміємося.

– Гаразд, сер, – погодився я, подумавши. – Я залишусь на деякий час. Звичайно, справедливіше дістати допомогу від родичів, ніж від чужих людей, і якщо ми не поладнаємо, то сподіваюся, що це буде не з моєї вини.

Розділ IV
Я НАРАЖАЮСЬ НА НЕБЕЗПЕКУ В ШООЗ-ГАВЗІ

День, що почався так погано, минув досить добре. Опівдні ми знову їли холодну вівсяну кашу, а ввечері гарячу; вівсяна каша і слабеньке пиво були, напевно, щоденним раціоном мого дядька. Дядько розмовляв мало, але, як і раніше, після довгої мовчанки раптово випалював якесь запитання, а коли я спробував навести його на розмову про своє майбутнє, знов ухилився від цієї теми. В кімнаті поряд з кухнею, куди він дозволив мені зайти, я знайшов силу-силенну латинських і англійських книжок, які з великою охотою читав до вечора. Час минав так непомітно в цьому приємному товаристві, що я майже примирився зі своїм перебуванням у Шооз-гавзі, і тільки вигляд дядька та його очі, які наче гралися в хованки з моїми, пробуджували недовіру.

Я виявив одну річ, що навіяла мені деякі сумніви. Це був напис на першій сторінці тоненької книжки балад у виданні Патріка Вокера, зроблений, очевидно, рукою мого батька: "Моєму братові Ебінізерові в п'ятиріччя з дня народження". Найбільше мене бентежило ось що: оскільки мій батько був, безперечно, меншим братом, то він або припустився дивної помилки, або ж іще до того, як йому сповнилося п'ять років, уже вмів писати гарним, чітким, твердим почерком.

Я намагався викинути це з голови, але хоч і переглянув багато цікавих книжок, старих і нових, історію, поезії і оповідання, думка про батьків почерк не покидала мене; повернувшись нарешті в кухню і знову сівши до вівсяної каші, я насамперед запитав, чи не був мій батько дуже здібний до навчання.

– Александер? Ніколи! – відповів дядько. – Я був багато кмітливіший. Я змалечку був розумним хлопчиком і навчився читати одночасно з ним.

Його слова ще дужче збентежили мене; мені спало на думку, що батько і дядько Ебінізер, мабуть, були близнятами, і я спитав про це. Дядько зірвався зі стільця, і рогова ложка випала з його рук додолу.

– Чому ти питаєш про це? – крикнув він, схопивши мене за борт камзола, і глянув цього разу мені просто в очі; його очі, маленькі, світлі й блискучі, як у пташки, якось дивно кліпали і мружились.

– Що ви хочете цим сказати? – спитав я дуже спокійно, бо був куди сильніший від нього, і мене нелегко було залякати. – Заберіть свою руку. І киньте так поводитися зі мною. – Мені здалося, що дядько насилу стримувався.

– Послухай, Девіде, – сказав він. – Не будемо говорити про твого батька. У цьому вся справа. – Якусь хвильку він сидів і тремтів, утупивши очі в тарілку. – Александер був єдиним моїм братом, – додав дядько зовсім байдужим голосом, потім підняв з підлоги ложку і знову накинувся на вечерю, але й далі тремтів.

Цей спалах, коли дядько зняв на мене руку і несподівано признався в любові до мого покійного батька, був мені зовсім незрозумілий і викликав у мене одночасно і страх, і надію. З одного боку, я почав думати, що мій дядько, мабуть, божевільний і може бути небезпечним; з другого боку (мимоволі і навіть проти мого бажання), в голові почала складатися історія, подібна до народної балади про бідного хлопця, законного спадкоємця, і підступного родича, що намагався позбавити його спадщини. Коли б мій дядько не мав глибоко в душі причин боятися мене, то чого б він тоді морочився з родичем, мало не жебраком, який несподівано прийшов до нього?

Хоч яй відганяв таку думку, вона міцно засіла в моїй голові і я, за дядьковим прикладом, почав непомітно стежити за ним; так ми сиділи, як кішка з мишею, крадькома придивляючись один до одного. Дядько більше не сказав жодного слова, ні доброго, ані лихого, але весь час розмірковував над чимось важливим для нього; і що довше ми сиділи, що більше я дивився на дядька, то більше впевнювався в тому, що він задумує щось недобре.

Прибравши зі столу, він знову, як і вранці, відрізав тютюну на одну люльку, підсунув стільця в куток до каміна і курив там якийсь час, сидячи спиною до мене.

– Деві, – нарешті обізвався він. – Я оце думаю… – дядько спинився і повторив свої слова. – В мене є трохи грошей, які я майже пообіцяв дати тобі ще до твого народження, – провадив він далі. – О, без будь-яких формальностей, розумієш, просто в розмові за склянкою вина. Так ось, я тримав ці гроші окремо. Це було дуже невигідно, але обіцянка є обіцянка… І тепер ця сума виросла рівно до… – тут він затнувся, – рівно до сорока фунтів! – Останні слова він промовив, скоса зиркнувши на мене через плече, а потім додав майже з криком: – Шотландських!

Оскільки шотландський фунт дорівнював англійському шилінгові, різниця від цієї поправки була досить значна. Крім того, я розумів, що вся ця історія – брехня, вигадана з якоюсь метою, якої я не міг розгадати; тому я навіть не намагався приховати глузливого тону, коли відповідав йому:

– О, ви помилялися, сер! Фунтів стерлінгів, напевно!

– Я це й хотів сказати, – буркнув дядько, – фунтів стерлінгів! І якщо ти на хвилинку вийдеш із кімнати поглянути, яка сьогодні ніч, я дістану гроші й тоді покличу тебе.

Я виконав дядькове прохання, презирливо посміхаючись над його певністю, що мене так легко обдурити. Ніч була темна, і лише кілька зірок мерехтіли над небокраєм. Між далекими пагорбами глухо стогнав вітер. Я подумав, що наближається громовиця і погода, очевидно, зміниться, але навіть не уявляв собі, яке величезне значення це матиме для мене ще до того, як настане ніч.

Покликавши мене в кімнату, дядько відрахував мені в руку тридцять сім золотих гіней, решту ж, кілька дрібних золотих і срібних монет, затримав у руках, але в останню хвилину душа його не витримала, і він поклав їх у кишеню.

– Ну от, – промовив він. – Тепер бачиш! Я дивак і дивно поводжуся з чужими, але слова свого додержую, і ось тобі доказ цього!

Дядько здавався мені таким скупим, що я онімів від цієї несподіваної щедрості й не міг знайти слів, щоб висловити свою вдячність.

– Жодного слова! – сказав він. – Не треба ніяких подяк. Мені подяки не потрібні. Я виконую свій обов'язок. Звичайно, не кожен зробив би так, але мені приємно (хоч я й обачний чоловік) віддати належне синові мого брата; приємно думати, що тепер ми порозуміємось, як і годиться таким близьким людям.

Своєю чергою, я відповів йому теж якомога великодушніше, але весь час сушив собі голову, що ж буде далі і чому він розлучився зі своїми дорогоцінними гінеями, бо навіть мала дитина не повірила б його поясненню.

Потім дядько знову скоса глянув на мене.

– А тепер, – мовив він, – послуга за послугу.

Я сказав у відповідь, що готовий довести свою вдячність у будь-якій розумній мірі, і замовк, чекаючи якоїсь неймовірної вимоги. Та коли дядько, нарешті, наважився заговорити, то сказав тільки (досить справедливо, на мою думку), що він старіє і стає кволим, а тому сподівається, що я допоможу йому поратися в будинку і в садку.

Я відповів, що радий прислужитися йому.

– Гаразд, – зрадів дядько. – Почнемо відразу ж. – Він видобув з кишені іржавий ключ і подав мені. – Ось ключ від башти в самому кінці будинку. Потрапити в неї можна тільки знадвору, бо та частина будинку не закінчена. Увійди в башту, піднімися сходами вгору й принеси мені з горища скриньку. У ній папери, – додав він.

– Можна взяти з собою свічку, сер? – спитав я.

– Ні, – сказав він з хитрим виглядом. – У моєму домі не можна запалювати вогонь.

– Гаразд, сер, – погодився я. – А сходи там у порядку?

– Сходи чудові, – заявив він і, коли я вже виходив з кімнати, додав: – Тримайся ближче до стіни, поручнів там нема. Але східці дуже зручні.

І я вийшов у темряву ночі. Вдалині ще завивав вітер, хоч біля будинку не відчувалося навіть його подиху. Безпросвітна темрява огорнула все навколо, і я був радий, що міг рухатися попід стіною, поки, нарешті, дійшов до дверей башти в кінці недобудованого крила. Я встромив ключа в замкову дірку і ледве встиг повернути його, як раптом без жодного подиху вітру чи звуку грому все небо на якусь мить осяяла блискавиця, а потім знову запала непроглядна темрява. Мені довелося затулити рукою очі, щоб знову призвичаїтись до темряви, і я ще був напівосліплений, коли зайшов у башту.

Всередині башти стояв такий густий морок, що від страху в мене перехопило дух, але, простягти руку перед собою, яступив крок у пітьму і зразу ж наткнувся рукою на стіну, а ногою натрапив на перший східець. Виявилося, що стіна зроблена з чудового тесаного каменю; рівні й міцні сходинки, хоч надто круті й вузькі, теж були з шліфованого каменю. Пам'ятаючи дядькові слова про поручні, я намагався триматися ближче до стіни башти і з завмиранням серця намацував дорогу в цілковитій пітьмі.

Шооз-гавз мав п'ять поверхів, не рахуючи горища. В міру того, як я просувався вперед, мені здавалося, що в башту звідкись проникає повітря і що стає трохи світліше. Я ніяк не міг зрозуміти, що могло б бути причиною такої зміни, як раптом знову спалахнув відсвіт грозової блискавки. Якщо я не закричав, то лише тому, що страх паралізував мій голос, і тільки завдяки долі, а не власній силі я не впав зі сходів. При спалахові блискавки я побачив у стіні численні проломи, так що здавалося, ніби я дерся вгору по відкритому риштованню, та й східці були не однакової довжини, і моя нога саме в ту мить була за два цалі від порожнечі.

"Так ось вони які, ці чудові сходи!" – подумав я, і з цією думкою серце моє закипіло гнівом, що додав мені хоробрості. Дядько послав мене сюди на явну небезпеку, а можливо, й на смерть. Я заприсягся, що з'ясую це «можливо», хоч би мені довелося навіть скрутити собі в'язи, став рачки й повільно, як слимак, почав підніматися сходами, промацуючи перед собою кожен цаль простору і випробовуючи міцність кожного каменя. Від контрасту з блискавкою темрява наче подвоїлась, та це ще було не все, бо мене оглушував і бентежив страшенний шум, який здіймали кажани у верхній частині башти, до того ж ці огидні тварюки, спускаючись, іноді вдарялися об моє обличчя або об спину.

Слід зазначити, що башта була чотирикутна, і в кожному кутку для сполучення сходів на поворотах лежало по великому каменю різної форми. Я доповз до одного з цих поворотів, мацаючи, як і раніше, перед собою; несподівано моя рука зісковзнула з каменя і повисла в порожнечі. Сходів далі не було. Посилати по них у пітьмі чужу людину означало посилати її на неминучу смерть; і хоч я, завдяки блискавці та власній обережності, залишився живий, однак на саму лише думку про небезпеку, яка мені загрожувала, і про страшенну висоту, з якої я міг би впасти, холодний піт пройняв мене, і все тіло моє розслабло.

Але тепер я знав усе, що хотів знати, а тому повернув назад і, затаївши в серці страшенну злість, почав навпомацки спускатися. Коли я пройшов майже половину шляху, з шумом налетів вітер, струсонув башту і знову стих. Потім пішов дощ і, перше ніж я встиг спуститися, линув як з відра. Я виставив голову просто під зливу й глянув у бік кухні. Двері, які я, виходячи, зачинив за собою, тепер були відчинені навстіж, і звідти проникало надвір ледь помітне світло. Мені здалося, що я бачу постать, яка стоїть непорушно під дощем, немов до чогось прислухаючись. Потім спалахнула сліпуча блискавка й освітила мого дядька, який стояв саме на тому місці, де я щойно бачив ту постать. І зразу ж за блискавкою пролунав оглушливий гуркіт грому.

Не знаю, чи дядько сприйняв гуркіт грому за звук мого падіння, чи, може, почув у ньому голос неба, який сповіщав про заподіяний злочин, про це я лишаю вам здогадуватися самим. У всякому разі певне те, що його охопив панічний страх, і він вбіг у будинок, залишивши двері відчинені. Я покрався якомога обережніше слідом за ним, увійшов нечутно на кухню і почав стежити.

Він уже встиг відчинити буфет, що стояв у кутку, витягти звідти велику пляшку з горілкою і тепер сидів за столом спиною до мене. Час від часу все його тіло тіпалось, як у лихоманці, він голосно стогнав і, підносячи пляшку до рота, ковтками пив міцний трунок.

Я підійшов упритул до нього ззаду і, несподівано вдаривши його обома руками по плечах, вигукнув:

– А-а!

Дядько скрикнув, немов бекнула коза, опустив руки і, як мертвий, повалився на підлогу. Це мене трохи спантеличило, але насамперед треба було подбати за себе. Не вагаючись ні хвилини, я полишив його, а сам вирішив до того, як він опритомніє і вигадає якесь нове зло, запастися зброєю. Ключі висіли в буфеті. Там було кілька пляшок, очевидно, з ліками, безліч рахунків та інші папери, які я переглянув би з великою охотою, коли б мав час, а також інші найдоконечніші речі, непотрібні мені зараз. Тоді я взявся за скрині. Перша була наповнена борошном, друга – торбинками з грішми та паперами, зв'язаними в пачки, в третій між різними речами (переважно одягом) я знайшов заржавілий страхітний на вигляд верховинський кинджал без піхов. Я сховав його під камізельку і повернувся до дядька.

Дядько ще лежав у тій самій позі, весь скорчений, відкинувши вбік руку і зігнувши в коліні ногу. Обличчя його дивно посиніло; здавалося, що він не дихає. Я злякався, гадаючи, що дядько помер, швидко приніс води і хлюпнув йому в обличчя. Він почав наче опритомнювати, поворушив губами і закліпав очима, нарешті глянув угору, побачив мене, і в очах його застиг вираз смертельного жаху.

– Ну, а тепер сядьте, – обізвався я.

– Ти живий, – схлипнув він. – Скажи, ти живий?

– Як бачите, – відповів я. – Та не вам я маю дякувати за це.

Він почав задихатися, хапаючи ротом повітря.

– Синя пляшечка… – прохрипів він, – у шафі… синя пляшечка. – Він дихав усе повільніше.

Я підбіг до буфета і розшукав там синю пляшечку з ліками. Доза була вказана на наліпці, і я чимшвидше дав йому ліків.

– Це від хвороби, – промовив він, трохи оживаючи. – Я хворий, Деві. Підводить серце.

Я посадив його на стілець і мовчки втупився в нього очима. Правда, мені було трохи й жалко цієї безперечно хворої людини, але в мені кипів справедливий гнів, і я висипав перед дядьком усі запитання, на які жадав мати негайну відповідь. Чого він брехав мені на кожному слові? Чого боявся, щоб я не пішов від нього? Чого йому не сподобався навіть натяк на те, що він і мій батько були близнятами? Може, тому, що це правда? Навіщо він дав мені гроші, на які я напевне не мав ніякого права? І, нарешті, чому він намагався вбити мене? Дядько мовчки слухав, а потім розбитим голосом попросив, щоб я відпустив його в ліжко.

– Завтра скажу тобі все, – пообіцяв він. – Неодмінно скажу.

Він був такий кволий, що я не міг не погодитись. Однак я замкнув його в кімнаті й поклав ключа до кишені, а потім повернувся в кухню й розвів таке вогнище, якого тут, мабуть, не бачили вже багато років, загорнувся у свій плед, ліг на скринях і заснув.