Текст книги "Викрадений"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 16 страниц)

Розділ XIII
ЗАГИБЕЛЬ БРИГА

Була вже пізня година, стемніло настільки, наскільки взагалі тут темніло в цю пору року (тобто було ще досить видно), коли Гозісен просунув голову в двері рубки.

– Послухайте, – звернувся він до Алана, – вийдіть і гляньте, чи ви не зможете визначити, де ми тепер?

– Знову якісь хитрощі? – спитав Алан.

– Мені зараз не до хитрощів! – вигукнув капітан. – Є інші речі, про які я маю подумати: мій бриг загрожений!

Із стривоженого виразу його обличчя, а найбільше з гострого тону, яким він говорив про бриг, ми зрозуміли, що капітан не хитрує, а тому, не дуже побоюючися зради, вийшли на палубу.

Небо було безхмарне, віяв сильний холодний вітер, що пронизував до кісток. Ще не зовсім згасло денне світло, і водночас яскраво світив майже повний місяць. Бриг тримався круто до вітру, щоб обминути південно-західний мис острова Мулу, гори якого виднілися з лівого борту судна (найвище здіймалася Бен Мор з оповитою туманом вершиною). Хоч цей напрямок і не зовсім відповідав меті нашого плавання, "Завіт" із шаленою швидкістю розтинав бурхливе море, то провалюючись униз, то злітаючи на гребенях хвиль, які переслідували нас із заходу.

Ніч видалась не така вже й погана для плавби в чистому морі, і я почав дивуватися, що саме так непокоїло капітана, як раптом бриг піднявся на гребені високої хвилі й Гозісен показав нам на щось рукою. Ми глянули туди. Недалеко від нас із освітленого місяцем моря вгору фонтаном била вода, а через якусь мить сюди долинув віддалений гуркіт.

– Що це, по-вашому? – похмуро спитав капітан.

– Хвилі розбиваються об риф, – відказав Алан. – Тепер ви знаєте, де він; чого ж вам ще треба?

– Та юно то так, – буркнув Гозісен. – Якби ж цей риф був єдиний.

І справді, поки він говорив, трохи далі на південь з'явився ще один фонтан.

– Он! – вигукнув капітан. – Ви самі бачите. Коли б я знав про ці рифи і мав мапу або коли б був живий Шуен, не тільки шістдесят гіней, а навіть шістсот не примусили б мене ризикувати бригом серед цих скель. Адже ви, сер, знаєте тут берег і мали б бути нам за лоцмана. Чого ж ви мовчите?

– Я думаю, – відповів Алан, – що це так звані Торенські скелі.

– І багато їх? – спитав капітан.

– Правду кажучи, сер, з мене ніякий лоцман, – відказав Алан, – але, наскільки я пригадую, вони тягнуться на десять миль.

Містер Ріак і капітан перезирнулися.

– Мусить же бути якийсь прохід між ними! – зауважив капітан.

– Безперечно, – погодився Алан, – але де? Мені пригадується, що ближче до берега рифів майже немає.

– Справді? – перепитав Гозісен. – У такому разі нам доведеться триматися круто до вітру, містере Ріак, і підійти якомога ближче до берега Мулу, сер. Хоч навіть і тоді земля закриватиме нас од вітру, а ці скелі залишаться з завітряного боку. Що ж, ми не маємо іншої ради, і так чи так нам загрожує небезпека розбитися.

З цими словами він віддав стерничому наказ і послав Ріака на фор-марс. [20]20
  Фор-марс– поміст на верхівці передньої щогли для спостереження, керування вогнем тощо.


[Закрыть]На палубі було всього п'ять чоловік, рахуючи й капітана та помічника: придатних (або принаймні придатних і згодних) виконувати свою роботу більше не було. Як я вже сказав, на долю містера Ріака випало лізти нагору, і він сидів там, ведучи спостереження і повідомляючи на палубу про все, що бачив.

– Море на південь захаращене скелями! – закричав він; а потім трохи перегодя: – Здається, воно таки вільніше біля берега!

– Ну, сер, – звернувся Гозісен до Алана, – спробуємо йти вашим шляхом. Хоч, гадаю, ми з таким самим успіхом могли б звіритися на сліпого скрипаля. Дай Боже, щоб ви не помилилися.

– Дай Боже, щоб я не помилився! – мовив Алан до мене. – Де ж я чув про цей прохід? Ат, що буде, те й буде.

Коли ми підійшли ближче до повороту берега, рифи стали траплятися там і сям безпосередньо на нашому шляху, і містер Ріак час від часу кричав нам, щоб ми змінили курс. Іноді він запізнювався з попередженням: один риф був так близько від брига, що коли на нього налетіла хвиля, бризки води потрапили на палубу, і ми змокли, наче під дощем.

Тієї місячної ночі ми бачили небезпеку так виразно, як удень, і це, мабуть, було страшніше за все. Я бачив також обличчя капітана, що стояв біля стерничого. Він переступав з ноги на ногу, хукав собі на руки і весь час прислухався й придивлявся, цілком володіючи собою. Ні він, ні містер Ріак не відзначились хоробрістю в недавній сутичці, але тепер я бачив, що у своїй справі вони мужні, й все більше захоплювався ними, особливо коли помітив, що Алан дуже зблід.

– О Девіде, – промовив він, – це зовсім не та смерть, про яку я мріяв.

– Як, Алане? – вигукнув я. – Невже ви боїтесь?

– Ні, – відповів він, облизуючи пересохлі губи, – не боюсь. Однак погодьтеся, що це неприємний кінець.

На цей час ми, лавіруючи то в один, то в другий бік, щоб обійти риф, але все-таки тримаючись вітру й берега, обминули Айону й прямували вздовж берега острова Мулу. Прибій поблизу мису був дуже сильний і кидав бриг у всі боки. До стерна поставили двох чоловік, а іноді їм допомагав ще й сам Гозісен; і дивно було бачити, як троє дужих чоловіків навалювались усім тілом на румпель, а він, мов жива істота, чинив опір і відкидав їх назад. Це було б вельми небезпечно, якби море в цьому місці не стало вільнішим від скель. Крім того, містер Ріак повідомив з фор-марса, що він бачить попереду зовсім чисте море.

– Ви мали рацію, – звернувся Гозісен до Алана. – Ви врятували бриг, сер, і я пригадаю це, коли ми зводитимемо наші рахунки.

Я вірю, що він не тільки говорив щиро, а й додержав би свого слова: таке велике місце в його житті займав "Завіт".

Та це лишається тільки моїм припущенням, бо сталося інакше, ніж передбачалося.

– Тримайте трохи вбік, – раптом закричав містер Ріак. – Риф з навітряного боку.

В ту ж хвилину приплив підхопив бриг і повернув його за вітром. Вітрила обвисли, корабель крутнувся на вітрі, наче дзиґа, і вдарився об риф з такою силою, що всі ми попадали на палубу, а містер Ріак мало не зірвався з щогли.

В одну мить я вже був на ногах. Риф, об який ми вдарились, був недалеко від південно-західного кінця Мулу, біля маленького острівця, що називався Іррайд. Острівець цей чорнів низько над водою з лівого борту судна. Іноді хвиля розбивалась на самій палубі, іноді вона тільки підіймала нещасний бриг на риф, і ми чули, як бриг розколюється на тріски.

Від оглушливого ляскання вітрил, завивання вітру, блиску водяних бризок у місячному світлі й свідомості небезпеки в мене, очевидно, трохи запаморочилось у голові, бо я майже не розумів, що діється навколо.

Незабаром я побачив, що містер Ріак з матросами пораються біля човна, і все в тому ж напівсвідомому стані побіг допомагати їм; а коли явзявся до роботи, в моїй голові знову прояснилось. Справа наша була нелегка, бо човен лежав посеред палуби і був наповнений паками з товаром, а величезні хвилі, що перекочувались через палубу, примушували раз У раз кидати роботу і за що-небудь хапатися. Та однаково ми всі працювали, як воли, поки вистачало сил.

Тим часом ті з поранених, котрі могли рухатись, повилазили з переднього люка і почали допомагати, тоді як решта, що безпорадно лежали на койках, краяли моє серце своїми зойками і благаннями врятувати їх.

Капітан не брався до роботи. Здавалось, він утратив розум: стояв, тримаючись за ванти, розмовляв сам із собою і голосно стогнав, коли корабель ударявся об скелю. Бриг був для нього дружиною і дітьми; капітан міг щодня байдуже дивитись на жорстоке поводження з бідолашним Ренсомом, та коли йшлося про бриг, він, здавалося, страждав разом з кораблем.

За весь час нашої роботи біля човна я не промовив жодного слова і тільки раз, глянувши на берег, спитав Алана, що це за місце. Він відповів, що гіршого місця для нього й бути не може, бо ці землі належать Кемблам.

Ми поставили одного з поранених матросів стежити за хвилями і попереджувати нас про небезпеку. Човен був майже готовий до спуску на воду, коли цей матрос раптом пронизливо закричав: "Тримайтесь, ради Бога!" З його голосу ми зрозуміли, що сталося щось надзвичайне; і справді, ту ж мить перед нами виросла величезна хвиля, підняла бриг і дуже накренила його. Не знаю, чи я надто пізно почув попередження, чи, може, надто слабко тримався, але від різкого крену корабля мене перекинуло через фальшборт просто в море.

Я пірнув і наковтався води, потім виринув на поверхню, побачив відблиски місячного світла й знову поринув у воду. Кажуть, що за третім разом людина вже більше не виринає. Значить, я не такий, як інші люди, бо й захотівши, не зміг би підрахувати, скільки разів поринав чи виринав знову. Весь час хвилі то шпурляли мене з боку в бік, то били й душили, іноді зовсім поглинаючи. Все це так відвертало мої думки, що я не почував ні страху, ні відчаю.

Незабаром я помітив, що тримаюсь за дерев'яний брус, який трохи допомагав мені. Раптом я опинився в спокійній воді й помалу почав вертатись до тями.

Виявилось, що я вхопився за запасну рею. Я з подивом побачив, як далеко мене віднесло від брига. І все-таки спробував окликати його, хоча швидко зрозумів, що мій голос не долинає до корабля. Бриг ще тримався на воді, та за хвилями я не міг побачити, спустили вони човен чи ні.

Окликаючи бриг, я помітив, що між ним і мною пролягла смуга води, куди не докочувались великі хвилі; але вся вона мовби кипіла в місячному сяйві, вкриваючись кільцями й бульбашками. Час від часу вся смуга поверталася в один бік, немов хвіст живої змії, іноді на якусь мить усе зникало, а потім вода закипала знову. Я не міг розгадати, що воно таке, це незнане явище жахало мене чимраз дужче. Але тепер я знаю, що то, очевидно, була морська течія, яка віднесла мене так швидко від брига, жорстоко шпурляючи на всі боки, і нарешті, ніби втомившись від цієї гри, кинула разом із запасною реєю ближче до берега.

Я лежав тепер на воді цілком спокійно й почав думати, що людина може не тільки втопитись, а й померти від холоду.

Неподалік виднів берег Іррайду, при світлі місяця я міг розгледіти кущі вересу і зблиски лосняку на скелях.

"Хм, – снувалося в голові. – Невже я не зможу дістатись до берега?"

Я не вмів добре плавати, бо річка Ессен Вотер у наших краях була неглибока, однак, міцно вхопившись обіруч за рею і б'ючи ногами по воді, я скоро відчув, що рухаюсь. Важка це була робота й страшенно повільна, але приблизно через годину я дістався до оточеної низькими пагорбами піщаної затоки, що лежала між двома мисами.

Море тут було зовсім спокійне, не відчувалося ніякого прибою, ясно світив місяць, і я подумав, що ніколи ще не бачив пустельнішого й безлюднішого місця. Та все-таки це був суходіл. Нарешті стало так мілко, що вже можна було покинути рею і дійти вбрід до берега. Не можу навіть сказати, що я відчував сильніше – втому чи радість порятунку. У всякому разі був і стомлений, і щасливий. Я ніколи ще так не стомлювався і ніколи не був такий вдячний Богові, як тієї ночі.

Розділ XIV
ОСТРІВЕЦЬ

З тієї хвилини, як я вийшов на берег, починається найнещасливіша частина моїх пригод. Було пів на першу годину ночі. Мені дошкуляв холод, хоч пагорби й затуляли од вітру. Я не наважувався сідати, боячись, що замерзну, а тому роззувся і, незважаючи на втому, ходив босий по піску й бив себе по грудях, щоб зігрітися. Не чути було ні людей, ні худоби, ні співу перших півнів, хоч саме о цій порі вони завжди співають, тільки десь далеко розбивався об берег прибій, нагадуючи про небезпеки, пережиті мною і моїми супутниками. Гуляючи на березі такої ранньої години і в такому відлюдному місці, я відчував щось подібне до страху.

Як тільки почало світати, я взув черевики й на превелику силу видерся на пагорб. Це було найважче з усього, що мені доводилося будь-коли робити в житті. Я без кінця падав між величезними брилами граніту або перескакував з одної скелі на другу. Коли я дістався до вершини, вже розвиднілося. Бриг зник. Він, очевидно, зірвався з рифу й затонув. Не видно було й човна. На поверхні океану не біліло жодне вітрило, а на тій частині суходолу, яку я міг бачити звідсіля, не було ні людей, ані жител.

Я боявся навіть подумати про те, що сталося з моїми товаришами по плаванню, боявся дивитись на цю пустельну картину. І без того давалися взнаки мій мокрий одяг, утома й голод, від якого почав боліти живіт. Тому я вирішив піти на схід уздовж південного берега, сподіваючися знайти людське житло, де можна було б зігрітись і, можливо, почути про тих, що лишилися на кораблі. В найгіршому разі я міг розраховувати хоч на те, що скоро зійде сонце й висушить мій одяг.

Невдовзі мій шлях перепинила річка чи, може, вузька затока, що вдавалась далеко в суходіл. Переправитись я не міг, тому довелося змінити напрямок і йти до кінця затоки, щоб обминути її. Іти було надзвичайно важко: не тільки весь Іррайд, а й найближча частина острова Мулу (яка називається Росе) – це безладне нагромадження скель, між якими ростуть кущі вересу. Спочатку затока все звужувалася, як я й сподівався, та незабаром, на мій подив, вона почала розширятися знову. Я довго сушив собі голову, все не здогадуючись, у чому річ, поки, нарешті, зійшов на маленький пагорбок і зрозумів, що мене викинуло на пустельний неродючий острівець і що я з усіх боків одрізаний від світу морем.

Замість сонця, на яке я чекав, щоб висушити одяг і зігрітися, пішов дощ. Над острівцем завис густий туман, і моє становище стало зовсім нестерпне.

Стоячи під дощем і тремтячи з холоду, я не знав, що робити, поки в голові не майнула думка спробувати перебрести затоку. Я повернувся до найвужчого місця і ввійшов у воду. Але ярдів за три від берега я несподівано пірнув з головою і якщо й лишився живий, то тільки завдяки ласкавій долі, а не власній обережності. Одяг мій не став мокріший (навряд щоб це було можливе), але після такої невдачі я змерз іще дужче. Втративши й цю останню надію, я відчув себе ще нещаснішим.

І раптом я згадав про рею. Вона винесла мене з течії і, безперечно, допоможе безпечно переправитися через цю невеличку спокійну затоку. З такою думкою я безстрашно вирушив на другий кінець острова, щоб розшукати рею. Подорож виявилась надзвичайно стомливою, і якби мене не підтримувала надія, я, очевидно, впав би на землю й не захотів іти далі. Можливо, від солоної морської води чи то від того, що в мене починалася гарячка, мене мучила спрага; я змушений був часто зупинятися і пити з калюж на виробленому торфовищі брудну болотну воду.

Нарешті я ледве живий дібрався до затоки. З першого погляду мені здалося, що рея вже трохи далі від того місця, де я лишив її. І я втретє! поліз у воду. Рівне й тверде піщане дно помалу спускалося, так що я міг брести, доки вода стала сягати мені майже до шиї, а маленькі хвилі почали плескати в обличчя. Але на цій глибині ноги вже майже не діставали дна, і я не наважився йти далі. Рея ж спокійно погойдувалася на воді переді мною за якихось двадцять футів.

Я терпляче витримував усе до цієї останньої невдачі, але тепер вийшов на берег, упав на пісок і заплакав.

Згадки про час, пробутий на острівці, ще й досі для мене такі жахливі, що я хочу швидше покінчити з ними. У всіх книжках, де я читав про людей, які зазнали корабельної аварії й були викинуті на берег, кишені цих людей були напхані всілякими інструментами, або ж наче навмисно разом з ними море викидало на берег скриню з різними потрібними речами. Та зі мною було зовсім не так. У моїх кишенях не було нічого, крім грошей та Аланового срібного ґудзика; а оскільки я народився й виріс далеко від моря, знань у мене було так само мало, як і знарядь.

Правда, мені було відомо, що м'якуни вважаються придатними для їжі, а поміж скелями острова я знайшов безліч круглих м'якунів, які насилу міг відірвати, не знаючи, що це треба робити різким рухом. Крім того, тут траплялися ще й маленькі скойки, які у нас, в Шотландії, називають козликами, а в Англії, здається, береговичками. Цими двома видами м'якунів я й харчувався, ковтаючи їх холодними й сирими. Я був такий голодний, що спершу вони здалися мені навіть смачними.

Можливо, в цю пору м'якуни були неїстівні, а може, у воді навколо острова було щось отруйне, бо, з'ївши кілька штук, я одразу відчув запаморочення й нудоту і пролежав довгий час як мертвий. Скуштувавши вдруге тієї ж їжі (іншої я не мав), я відчув себе краще, їжа відновила мої сили. Але за весь час перебування на острові я ні разу не знав, чого чекати після їди: іноді все кінчалося гаразд, а іноді мене мучила нестерпна нудота, причому я не міг з'ясувати, яка саме скойка так діяла на мене.

Цілий день лив дощ, острів перетворився в суцільне багно, на ньому не можна було знайти сухого місця. Коли я вклався на ніч спати між двома валунами, які утворювали щось подібне до покрівлі, ноги мої лежали в болоті.

Другого дня я обійшов острів у всіх напрямках, але ніде не знайшов нічого кращого. Весь він був безлюдний і скелястий, не помітно було жодної ознаки живої істоти, крім диких качок, убивати яких я не мав чим, і чайок, які поспіль обсідали узбережні скелі.

Вузька протока, що відокремлювала острівець від Россу, на півночі розширялася в затоку, а затока, своєю чергою, знову переходила в Айонську протоку, неподалік якої я й вирішив оселитися. Коли б я тоді тільки подумав про саме слово «оселя» в такому місці, я, напевно, залився б сльозами.

Для свого вибору я мав деякі підстави. В цій частині острівця стояла халупка, схожа на саж для свиней. Там ночували рибалки, коли приїжджали сюди ловити рибу. Але дернова покрівля її зовсім провалилася, так що з хатини не було ніякого пуття: вона захищала мене від негоди менше, ніж скелі. Важливіше було те, що тут була сила-силенна м'якунів, якими я харчувався. Під час відпливу я міг зразу назбирати їх цілу купу, а це, безперечно, важило для мене багато. Друга причина була ще істотніша. Я ніяк не міг призвичаїтися до жахливої самотності й весь час оглядався на всі боки (наче мене хтось переслідував), розриваючись між страхом і надією, що з хвилини на хвилину побачу, як до мене хтось підходить. З вершини пагорба на березі затоки я міг бачити велику старовинну церкву і дахи будинків у Айоні. А по другім боці, над низиною Россу, я бачив, як уранці й увечері здіймається дим, очевидно, з оселі в глибині долини.

Я часто дивився на цей дим, коли сам був мокрий і дрижав з холоду, і тоді мало не божеволів від самотності; я думав про коминок і товариство людей, доки не доводив себе до цілковитого розпачу. Таке саме враження справляли на мене й дахи Айони. Хоч вигляд людських осель і думки про затишне життя й загострювали мої страждання, та все-таки вони живили надію, а це допомагало ковтати сирих м'якунів (які з часом робились гидкі мені) і рятувало від страху, що огортав мене, коли я залишався на самоті з птахами, під дощем серед мертвих скель на березі холодного моря.

Я кажу, що це живило надію, бо й справді мені здавалося тоді неможливим умерти на берегах батьківщини, бачачи перед собою дзвіницю і дим людських осель. Та минув і другий день; і, хоч я протягом усього дня пильно стежив, чи не з'явиться в протоці човен або чи не пройдуть люди по острову Росе, допомога не надходила. Дощ не переставав, і я ліг спати мокрий, як і раніше, з нестерпним болем у горлі, але трохи втішений, можливо, тим, що побажав доброї ночі моїм найближчим сусідам, жителям Айони.

Карл II [21]21
  Карл II —син скинутого з престолу й страченого під час буржуазної революції в 1649 р. англійського короля Карла І. Проголошений королем, у 1650 р. зазнав поразки в битві під Бустером і втік до Франції. Престіл здобув у 1660 р. після реставрації монархії в Англії.


[Закрыть]якось заявив, що в англійському підсонні людина може провести на вільному повітрі більше днів року, ніж у будь-якому іншому. Так міг сказати тільки король, який має палац і скільки завгодно перемін сухого одягу.

Однак йому, коли він тікав з Бустера, напевно, щастило більше, ніж мені на цьому пустельному острові. Була середина літа, проте дощ лив уже більше доби, і небо прояснилося тільки після полудня на третій день. То був день пригод. Вранці я побачив рудого оленя – самця з гарно розкинутими рогами. Він стояв під дощем неподалік од мене, але, помітивши, що я вилажу з-під скелі, потрюхикав на другий бік острова. Я подумав, що олень, очевидно, переплив сюди через протоку, але не розумів, що могло привести будь-яку живу істоту на Іррайд.

Трохи згодом, коли я плигав із скелі на скелю, розшукуючи м'якунів, мене раптом уразив дзенькіт гінеї, що впала на камінь переді мною і відскочила у воду. Матроси привласнили не тільки третину всіх моїх грошей, а й шкіряний гаманець мого батька, і тепер я носив золото просто в кишені, застебнутій на ґудзик. Я зрозумів, що кишеня, очевидно, прорвалася, і квапливо обмацав її рукою. Та це було однаково що замикати двері стайні після того, як коня вже вкрадено. Відпливаючи з Квінзфері, я мав близько п'ятдесяти фунтів, а тепер знайшов у кишені всього-на-всього дві гінеї і один срібний шилінг.

Правда, трохи згодом я підняв третю гінею, що блищала на дерні. Отже, в мене лишилось три фунти і чотири шилінги англійською валютою. Це й було усе багатство законного спадкоємця маєтку, юнака, який помирав з голоду на острівці, на далекій околиці дикої шотландської Верховини.

Мене турбувало ще й інше. На третій ранок я мав справді-таки жалюгідний вигляд: одяг почав гнити, панчохи зовсім розлізлися, так що я ходив з голими литками, від постійного перебування у воді набрякли руки, дуже боліло горло, я зовсім знесилився, а їжа, якою я змушений був набивати шлунок, здавалася мені такою огидною, що навіть її вигляд викликав нудоту.

Та найгірше чекало мене попереду. На північному заході Іррайду стоїть досить висока скеля, на яку ячасто підіймався, бо з її пласкої вершини було добре видно всю протоку. Але я ніколи не затримувався довго на одному місці, хіба лише коли спав. Нещастя не давало мені спокою, і я виснажував себе, безцільно блукаючи під дощем по острову.

Нарешті виглянуло сонце, і я приліг на вершині цієї скелі, щоб висушити одяг і зігрітися. Не можу навіть висловити, яку втіху принесли мені сонячні промені. Сонце повернуло надію на порятунок, у якому я вже майже зневірився, і я з новим інтересом почав уважно розглядати море й Росе.

На південь від цієї скелі частина острова видавалася в море і закривала океан, так що човен міг би підійти з того боку зовсім близько, і я не помітив би його.

Раптом саме в тому місці з'явився човен з бурим вітрилом. Він обминав острів, прямуючи до Айони. В човні сиділи двоє рибалок. Я закричав, потім упав навколішки на скелі і благально зняв угору руки. Рибалки були досить близько, щоб почути мене, я міг навіть розгледіти колір їхнього волосся і не мав сумніву, що й вони бачили мене, бо обидва щось кричали по-гельському і сміялися. Проте човен не змінив курсу і пролетів повз мене до Айони.

Я не міг повірити в таку жорстокість і довго біг уздовж берега, перескакуючи з каменя на камінь та жалібно благаючи допомогти мені. І навіть тоді, коли голос мій уже не міг долинути до рибалок, явсе кликав їх і махав руками; а коли човен зник, я думав, що моє серце розірветься. За весь час моїх знегод я плакав двічі: раз – коли не зміг дістати реї, і ось тепер, удруге, – коли ці рибалки лишились глухими до моїх благань. Та цього разу я плакав і кричав, мов неслухняна дитина, уткнувшись у землю обличчям і розгрібаючи нігтями дерня. Якби бажання могло вбити людину, то ті рибалки ніколи вже не побачили б наступного дня, а я, напевно, помер би на тому острові.

Коли гнів трохи улігся, я мусив знову їсти м'якунів, але з такою відразою, яку ледве зміг перебороти. Та краще мені було б попостити, бо м'якуни знову отруїли мене. До мене повернулися всі пережиті страждання: горло так боліло, що я майже не міг ковтати, тіло тіпалось, як у лихоманці, зуби аж цокотіли. Врешті я дійшов до такого жахливого стану, якому немає назви ні в англійській, ні в шотландській мовах. Я подумав, що вмираю, і висповідався перед Богом, прощаючи всім людям, навіть моєму дядькові й рибалкам. Та коли я вже приготувався таким чином до найгіршого, мені знову полегшало. Я постеріг, що дощу цілу ніч не було і одяг мій майже висох. Почуваючись набагато краще, ніж за весь час перебування на острові, я нарешті заснув спокійним сном.

Наступного дня (четвертого дня мого жахливого життя на острові) я відчув, що вкрай підупав на силі. Але сяяло сонце, повітря було тепле, і з'їдені м'якуни не завдали мені шкоди, а, навпаки, повернули бадьорість.

Не встиг я зійти на скелю – я завжди вирушав туди одразу ж після сніданку – як помітив човен, що плив протокою і прямував, здавалося, до мене.

Я відчув водночас і надію, і величезний страх, бо мені спало на думку, що вчорашні рибалки, мабуть, пошкодували про свою жорстокість і поверталися, щоб допомогти мені. Та я не зміг би вдруге пережити такого розчарування, як учора, тому повернувся спиною до моря і не оглядався, доки не полічив кілька разів до ста. Човен, як і раніше, прямував до острова. Я ще раз обернувся і якомога повільніше полічив до тисячі, а серце моє билося так, ніби ось-ось вирветься з грудей. Тепер сумнівів не було: човен плив прямо до Іррайду!

Я більше не міг стримуватися і побіг на берег, а потім у воду, стрибаючи з каменя на камінь, доки можна було бігти. Просто диво, як я не втопився; коли мені довелося нарешті зупинитись, ноги мої дрижали, а в роті так пересохло, що язмушений був змочити його морською водою, перше ніж закричати.

Весь цей час човен наближався, і тепер я міг розглядіти, що це той самий човен, з тими ж таки двома рибалками, що й учора. Я впізнав їх по волоссю – в одного воно було ясно-русяве, а в другого – чорне. Але тепер у човні сидів ще й третій чоловік, який, судячи з його вигляду, був із людей заможніших. Тільки-но човен підійшов до острова на відстань, що дала змогу нам розмовляти, прибулі спустили вітрило й зупинились. Незважаючи на мої благання, вони не підпливали ближче: найбільше мене лякало те, що третій незнайомець захлинався від сміху, розмовляючи з першими двома і дивлячись на мене.

Потім він звівся на ноги й звернувся до мене. Незнайомець говорив довго й швидко, розмахуючи руками. Я відповів йому, що не розумію гельської говірки, і він дуже розгнівався. В мене закралася підозра, чи не вважає він, що говорить по-англійському. Прислухавшись уважніше, я розібрав слово «байдуже». Він повторив його кілька разів, але все інше говорив гельською говіркою, такою ж незрозумілою для мене, як грецька або гебрейська мови.

– Байдуже… – повторив я, щоб показати йому, що зрозумів ці слова.

– Так, так… так, так, – підхопив він, а потім глянув на своїх супутників, немов хотів сказати: "Я ж казав вам, що розмовляю по-англійському", і знову заговорив, як і перше, по-гельському.

Цього разу я зрозумів ще одне слово «приплив». Тоді в мене спалахнула іскра надії. Я згадав, що він весь час показував рукою на суходіл острова Россу.

– Ви хочете сказати, що коли скінчиться приплив?.. – закричав я і не зміг закінчити.

– Так, так, – зрадів він. – Приплив!

Тоді я повернувся спиною до їхнього човна (мій співрозмовник знову почав хихотіти), дібрався до берега, стрибаючи з каменя на камінь, і кинувся бігти по острову, як ніколи раніш не бігав. Через півгодини я дістався до берега затоки, побачив, що вона й справді перетворилась на невеличку калюжу, перебрів її, замочивши ноги не вище колін і з радісним криком ступив на берег більшого острова.

Людина, що виросла біля моря, й одного дня не залишалася б на Іррайді, бо то всього-навсього так званий припливний острівець. Двічі на добу з нього можна переходити на Росе і назад або по зовсім сухому дну, або, в крайньому разі, тільки замочивши ноги. Адже я сам бачив раніше, що вода в бухті то прибуває, то спадає, і навіть чекав відпливу, щоб зручніше діставати м'якунів, – тож я й сам, мабуть, швидко розгадав би секрет і врятувався, коли б посидів і поміркував, замість гніватися на свою недолю. І не диво, що рибалки не зрозуміли мене. Дивніше було те, що вони взагалі здогадались про мою жалюгідну нетямущість і повернулися до мене. Я страждав на цьому острові від голоду й холоду майже сто годин. Коли б не рибалки, я міг би померти через власну дурість. Та й так я заплатив за неї досить дорого не тільки минулими стражданнями, а й своїм теперішнім становищем: я був одягнений, як жебрак, ледве міг рухатись і дуже мучився від болю в горлі.

Мені доводилося зустрічати багато лихих людей і дурнів, і я певен, що кінець кінцем як ті, так і другі розплачуються за свої вчинки, тільки дурні розплачуються раніше.