Текст книги "Викрадений"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 16 страниц)

Розділ XXVIII
Я ЙДУ ШУКАТИ СВОЮ СПАДЩИНУ

Перевдягшись і глянувши в люстро, я з радістю побачив, що жебрак відійшов у далеке минуле, а Девід Балфор воскрес. Та все-таки я якось соромився цієї зміни, а особливо позиченого одягу. Коли я скінчив свій туалет, містер Ренкейлор зустрів мене на сходах, поздоровив з новим становищем і знову повів до свого кабінету.

– Сідайте, містере Балфор, – показав він на стілець. – Тепер, коли ви стали трохи більше схожим на самого себе, я подивлюсь, чи не зможу сказати вам що-небудь нове. Вас, напевне, цікавлять взаємини між вашим батьком і дядьком. Це й справді дивовижна історія, яку мені не зовсім зручно пояснювати вам. Бо, – додав він у замішанні, – причиною всього є кохання.

– Відверто кажучи, – зауважив я, – це уявлення ніяк не в'яжеться з моїм дядьком.

– Але ж ваш дядько, містере Девіде, не завжди був старий, – відказав правник, – і, хоч це, мабуть, здивує вас іще дужче, не завжди був такий бридкий. Він був гарний і елегантний, люди виглядали з дверей, коли він проїжджав на баскому коні. Я теж часто проводжав його поглядом і, зізнаюся щиро, не без заздрощів, бо сам я був негарний із себе, як і мій батько, а в ті часи це мало велику вагу. Odi te, qui bellus es, Sabelle [36]36
   Осоружний мені ти, сабінцю, бо гарний (латин.).


[Закрыть].

– Просто не віриться, – кинув я.

– Ще б пак, молодість завжди так дивиться на старість. Та це ще не все: ваш дядько був розумний і міг стати великою людиною. У тисяча сімсот п'ятнадцятому році він не придумав нічого розумнішого, як приєднатися до повстанців, але ваш батько вирушив за ним, знайшов його десь у рові, привіз назад multum gementem [37]37
   У жаліснім стогоні (латин.).


[Закрыть]на потіху всьому графству. І ось, majora canamus [38]38
   Співатимем далі (латин.).


[Закрыть]: обидва юнаки покохали одну дівчину. Загальний улюбленець випещений містер Ебінізер не мав жодного сумніву в перемозі, а коли зрозумів свою помилку, то зовсім утратив розум. Усі навколишні жителі знали про це. Він то лежав хворий удома, оточений домашніми, що безпорадно стояли біля його ліжка, то вештався по шинках, розповідаючи про свою лиху долю кому попало. Ваш батько, містере Девіде, був добрий чоловік, але м'якосердий, надто м'якосердий; він сприйняв усі ці дурниці наповажне і – подумати лишень! – відмовився від дівчини. Та вона виявилася не дурна, – ви, певно, від неї успадкували допитливий розум, – і не погодилася з тим, щоб її перекидали, як м'яч, з рук у руки. Обидва благали її на колінах; врешті все скінчилося тим, що вона обом показала на двері. Це сталося в серпні. Пам'ятаю, того року я саме повернувся з коледжу. Сцена, мабуть, була надзвичайно кумедною.

Мені й самому вся ця історія здалася досить безглуздою, але я не міг забути, що до неї був причетний мій батько.

– Одначе, сер, тут було, безперечно, дещо й трагічне? – промовив я.

– О ні, сер, нічого такого, – відказав правник. – Адже в трагедії неодмінно має бути поважна причина для конфлікту, щось dignus vindice nodus [39]39
   Гідне втручання месника-бога (латин.).


[Закрыть], а в цій справі зав'язкою була примха розбещеного молодого бевзя, якого слід було просто міцніше зв'язати. Але ваш батько думав інакше, і справа скінчилася тим, що після багатьох поступок з його боку і всіляких виявів плаксивого сентиментального егоїзму з боку вашого дядька вони кінець кінцем уклали щось подібне до угоди, висліди якої вам довелося недавно відчути на своїй шкурі. Один з братів узяв дівчину, а другий – маєток. Нині дуже багато говорять про милосердя та великодушність, але я завжди дотримувався думки, що в таких спірних питаннях найкращих наслідків можна досягти, тільки порадившись із адвокатом і взявши все, що дозволяє закон. У кожному разі це донкіхотство вашого батька, несправедливе саме по собі, спричинилося до ще більших несправедливостей. Ваші батько й мати жили й померли бідняками, вас виховали в убозтві; а чого лишень не довелось витерпіти орендарям Шооза! Я міг би ще додати, що пережив за цей час сам містер Ебінізер, але мені байдуже до нього.

– Найдивніше тут те, – сказав я, – що вдача людини могла так змінитися.

– Що правда, то правда, – погодився містер Ренкейлор. – Але я не бачу тут нічого дивного. Не міг же він не зрозуміти, що відіграв досить негарну роль. Ті, хто знав цю історію, відцурались містера Ебінізера, а ті, хто не знав її, побачивши, що один брат зник, а другий заволодів маєтком, зняли галас про вбивство; тому всі намагались уникати його. Угода дала йому тільки гроші, отож він і став найбільше думати про гроші. Він був себелюбцем замолоду і лишився ним на все життя. Ви самі бачили, на що перетворилось його вишукане поводження й шляхетні почуття.

– Даруйте, сер, – перебив я, – але мені незрозуміло, яке ж моє місце у всьому цьому?

– Маєток, безперечно, належить вам, – відповів нотар. – Хай там що підписав ваш батько, ви єдиний законний спадкоємець маєтку. Однак ваш дядько буде боротись до останньої змоги і, мабуть, поставить питання про те, чи ви справді його небіж Девід Балфор. Судовий процес завжди потребує значних витрат, а сімейний судовий процес здебільшого буває скандальний. Крім того, якби випливли на світло деякі ваші справи з містером Томсоном, ми могли б обпектися. Звичайно, факт вашого викрадення був би козирем у наших руках, коли б нам пощастило довести його. Та це нелегка справа, а тому моя вам порада – не вимагати надто багато від свого дядька, можливо, навіть залишити його в Шоозі, де він за чверть століття вже встиг пустити коріння, і задовольнитися наразі добрим щорічним утриманням.

Я сказав йому, що охоче піду на поступки і що мені, звичайно, було б дуже неприємно виставляти сімейні справи на суд загалу. Тим часом у моїй голові вже почав складатися в загальних рисах план, відповідно до якого ми й діяли потім.

– Отже, найголовніше – це довести участь мого дядька у викраденні? – спитав я.

– Авжеж, – відповів містер Ренкейлор, – і, по змозі, без допомоги суду. Безперечно, ми могли б розшукати кількох матросів із "Завіту", які засвідчили б під присягою, що вас справді викрали; та якби їх викликали свідками, ми не мали б змоги контролювати їхні свідчення, і, напевно, було б згадане й ім'я містера Томсона. А це, судячи з того, що ви розповіли мені, зовсім не бажане.

– Гаразд, сер, ось як я уявляю собі наші дальші дії, -сказав я і виклав перед ним свій план.

– З вашого плану виходить, що мені доведеться зустрічатися з цим Томсоном? – спитав він, коли я скінчив.

– Гадаю, що так, сер, – ствердив я.

– Отака халепа! – вигукнув правник, потираючи чоло. – Нічого сказати! Ні, містере Девіде, боюся, що план ваш нездійсненний. Я нічого не маю проти вашого друга, містера Томсона, я не знаю нічого поганого про нього, а якби знав, – затямте це, містере Девіде, – то моїм обов'язком було б затримати його. Та зважте самі: чи розумно нам зустрічатися? Можливо, він винен у якому-небудь злочині. Він міг не сказати вам усього. Його, може, навіть і звуть не Томсоном! – вигукнув містер Ренкейлор, моргнувши мені, – бо ці суб'єкти підбирають собі імена, як ягоди глоду.

– Вирішуйте ви, сер, – відповів я йому.

Однак ясно було, що мій план нотареві сподобався, бо він ще довго розмірковував над ним, поки нас покликали обідати. Не встигла місіс Ренкейлор залишити нас удвох за пляшкою вина, як правник знову заговорив про мою пропозицію. Коли й де маю я зустрітися зі своїм другом, містером Томсоном? Чи певен я щодо обачності містера Т.? Припустімо, нам пощастить зловити старого лиса на злочині, чи погоджусь я на такі або такі умови? Ці й подібні запитання він ставив переді мною через великі проміжки часу, замислено смакуючи вино. Коли я відповів на всі запитання, причому відповіді, очевидно, задовольнили його, він ще глибше задумався, забувши навіть про бордо. Потім містер Ренкейлор дістав аркуш паперу й олівець і почав щось писати, зважуючи кожне слово; нарешті він подзвонив, і в кімнату ввійшов його секретар.

– Торренсе, – звернувся правник до нього, – до вечора треба переписати оцей папір, а коли закінчите, приготуйтесь, будь ласка, прогулятися з цим джентльменом і мною. Ви, можливо, будете потрібні як свідок.

– Що я чую, сер! – вигукнув я, коли секретар вийшов з кімнати. – Отже, ви передумали?

– Як бачите, – відказав він, наповнюючи свого келиха вином. – Та не говорімо більше про справи. Вигляд Торренса нагадав мені про одну сміховину, що сталася кілька років тому, коли я домовився зустрітися з цим бідолашним незграбою біля Единбурзького перехрестя. Кожен пішов у своїх справах, і, коли вже була четверта година дня, Торренс, випивши зайве, не впізнав свого хазяїна, а я, забувши вдома окуляри, бачив без них так погано, що, слово честі, не зміг упізнати свого власного секретаря. – Тут містер Ренкейлор щиро засміявся.

Я погодився, що це й справді дивний випадок, і з чемності всміхнувся. Але мене цілий день дивувало, що він без кінця повертався до цього випадку, докладно зупиняючись на ньому і оповідаючи його з новими подробицями й зі сміхом. Врешті я збентежився, і мені стало соромно за таку безглузду поведінку свого нового друга.

Незадовго до призначеного мною часу зустрічі з Аланом ми вийшли з дому, я під руку з містером Ренкейлором, а Торренс за нами з документом у кишені і прикритим кошиком у руках. Весь час, поки ми йшли вулицями міста, правникові доводилось кланятись направо й наліво і затримуватися, розмовляючи з людьми, які просили його поради в міських або особистих справах. Я відзначив собі, що він тішиться великою пошаною в окрузі. Нарешті будинки лишились позаду і ми пішли понад гаванню до заїзду "Під глодом" та поромного причалу, які були свідками мого нещастя. Я не міг без хвилювання дивитись на ці місця, згадуючи, що багатьох із тих, хто був тоді зі мною, вже немає на світі. Рейсом загинув і, хотілося сподіватись, уникнув зла, яке чекало на нього тут. Шуен переселився туди, куди я не насмілився б іти слідом за ним; а бідні матроси пішли на дно разом з бригом. Я пережив їх і навіть сам бриг, вийшов неушкодженим з усіх поневірянь і жахливих небезпек. Мені залишалося тільки дякувати своїй долі, та все-таки я не міг дивитися на це місце без скорботи за інших і холоду в серці від згадки про пережите.

Такі думки тривожили мене, коли раптом містер Ренкейлор ударив рукою по кишенях, засміявся і вигукнув:

– Подумайте лишень! Хіба це не кумедна пригода? Після всього, що я говорив вам, я забув окуляри!

Тоді я вмить здогадався, навіщо він розповідав той анекдот, і зрозумів, що він навмисне залишив окуляри вдома. Він хотів скористатися Алановою допомогою і водночас не бачити його, уникнувши таким чином фальшивого становища. Задумано було й справді непогано, бо тепер, коли справа дійшла до найгіршого, як би міг містер Ренкейлор засвідчити особу мого друга або як би змогли примусити його давати свідчення, спрямовані проти мене? Однак він щось надто довго не помічав відсутності окулярів, а коли ми йшли містом, упізнавав багатьох людей і розмовляв з ними. Я почав сумніватися в тому, що містер Ренкейлор має поганий зір.

Як тільки ми проминули заїзд (між іншим, я впізнав на дверях хазяїна з люлькою в зубах і дуже здивувався, що він зовсім не постарішав), містер Ренкейлор вирішив іти далі вдвох із Торренсом, а мене послав уперед розвідником. Я зійшов на пагорб, час від часу насвистуючи гельську пісеньку, і невдовзі з радістю почув цю ж мелодію у відповідь, а потім побачив Алана, що підвівся з-за куща. Алан трохи підупав на дусі, ховаючись цілий день від людей, до того ж він майже нічого не їв, а лише трохи перекусив у якійсь пивниці поблизу Дундаса. Та ледве він глянув на мій одяг, його обличчя проясніло. Коли ж я розповів йому, як успішно посуваються наші справи, і пояснив його роль в наших дальших діях, Алан наче переродився.

– Ви чудово придумали, – захоплювався він. – Запевняю вас, що для здійснення вашого плану ви не могли знайти кращої людини, ніж Алан Брек. Таку справу не кожному можна довірити, тут потрібна людина кмітлива, врахуйте це. Однак мені здається, що вашому правникові не терпиться побачити мене.

Я гукнув і помахав рукою містерові Ренкейлорові. Нотар підійшов до нас, і я відрекомендував його своєму другові, містерові Томсонові.

– Я дуже радий зустрітися з вами, містере Томсон, – сказав він. – Але я забув свої окуляри, і наш друг, містер Девід (тут він поплескав мене по плечу), підтвердить, що без них я майже сліпий. Тож не дивуйтесь, коли я завтра не впізнаю вас.

Містер Ренкейлор сказав це, гадаючи заспокоїти Алана, та верховинцеві з його гонором досить було найменшої дрібниці, щоб спалахнути.

– Не розумію, сер, – відповів Алан сухо. – Як на мене, це не таке й важливе. Адже ми зустрілися тут з певною метою – допомогти містерові Балфорові – і, як мені здається, маємо мало спільного в усьому іншому. Проте я приймаю ваше вибачення, воно було якраз дуже доречне.

– На більше я не міг і сподіватися, містере Томсон, – щиро промовив Ренкейлор. – А тепер, оскільки ми з вами головні дійові особи в цій справі, я гадаю, що нам слід про все домовитись, а тому дозвольте взяти вас під руку, бо в темряві я без окулярів погано бачу стежку. Ви ж, містере Девіде, знайдете в особі Торренса дуже приємного співрозмовника. Тільки дозвольте нагадати вам, що йому зовсім ні до чого знати про ваші пригоди, а також про пригоди… гм… містера Томсона.

І вони попрямували вперед, довірчо розмовляючи, а ми з Торренсом ішли позаду.

Була вже одинадцята година ночі, коли ми дібралися до Шооз-гавза. Ніч видалась темна й тепла, легенький вітрець, що віяв з південного заходу, шелестів листям на деревах, і цей шелест заглушував нашу ходу. Ми підійшли ближче, але не помітили жодного вогника у всьому будинку. Мій дядько, певно, вже був у ліжку, і це нас дуже влаштовувало. Ярдів за п'ятдесят від будинку ми востаннє порадились, потім правник, Торренс і я тихенько підкралися до будинку й сіли за рогом. Тоді Алан, не ховаючись, підійшов до дверей і почав стукати.

Розділ XXIX
Я ВСТУПАЮ У СВОЇ ВОЛОДІННЯ

Алан довго грюкав у двері, але його удари тільки віддавалися луною в будинку і в околицях. Та ось нарешті я почув, як хтось обережно відчиняє вікно, і зрозумів, що дядько прийшов на свій спостережний пункт. У нічній темряві він міг бачити тільки постать Алана, що вимальовувалась чорною тінню на сходах, а троє свідків були сховані так, що він їх не бачив. Отож чесній людині нічого було боятись у своєму власному домі. Та однаково він довго мовчки вивчав гостя, а коли заговорив, то голос його тремтів від страху.

– Що сталося? – спитав він. – О такій порі ночі порядні люди не приходять з відвідинами, а з нічними птахами я не знаюсь. Що вас привело сюди? У мене є мушкетон. [40]40
  Мушкетон —кавалерійська рушниця з короткого цівкою і розтрубом на кінці; наладовувалася кількома кулями зразу.


[Закрыть]

– Це ви, містере Балфор? – кинув Алан у відповідь, одійшовши від дверей і дивлячись угору в темряву: – Будьте обережні з вашим мушкетоном. То паскудні штуки, коли стріляють.

– Що вам потрібно? І хто ви? – розгнівався дядько.

– Я не збираюсь вигукувати своє ім'я на всю околицю, – відповів Алан. – А що мене привело сюди – це інша справа, яка стосується вас більше, ніж мене. Коли ви бажаєте слухати, я перекладу її на музику й заспіваю вам.

– Що це за справа? – спитав дядько.

– Девід, – відповів Алан.

– Який Девід? – вигукнув дядько; голос його дуже змінився.

– Сказати вам прізвище? – спитав Алан.

Запала мовчанка, а потім дядько промовив з сумнівом у голосі:

– Мабуть, краще впустити вас.

– Я теж так вважаю, – погодився Алан, – Та річ іще в тому, чи схочу я заходити. Ось що я вам скажу. По-моєму, нам краще поговорити про нашу справу тут, на порозі; і ми поговоримо тут або ж ніде. Попереджую вас, що я так само впертий, як і ви, до того ж я знатнішого походження.

Ця зміна тону збентежила Ебінізера. Поміркувавши, він сказав:

– Гаразд, гаразд. Хай буде по-вашому, – і зачинив вікно. Але він довгенько спускався сходами і ще довше відмикав двері, очевидно, шкодуючи, що погодився зійти вниз, і здригаючись від страху на кожному східці, перед кожною штабою і засувом. Нарешті ми почули рипіння завіс, дядько тихенько вислизнув з дверей і, побачивши, що Алан відступив на крок чи два, сів на верхньому східці ґанку, тримаючи мушкетон напоготові.

– А тепер, – попередив він, – не забувайте, що в мене в руках мушкетон; коли ви підійдете хоч на один крок, я вб'ю вас.

– Дуже люб'язно сказано, – кинув Алан.

– Ет, ет, – буркнув дядько. – Ваша поява не обіцяє нічого доброго, тому я повинен бути напоготові. А тепер, коли ми порозумілися, можете говорити про свою справу.

– Гаразд, – сказав Алан. – Якщо ви такий здогадливий чоловік, то, напевне, помітили, що я джентльмен-верховинець. Моє ім'я нітрохи не стосується справи, але володіння моїх родичів не дуже далеко від острова Мулу, про який ви, мабуть, чули. В тих місцях загинув корабель, і, коли наступного дня мій родич шукав уздовж берега викинуті на берег уламки корабля, то випадково натрапив на півмертвого хлопця. Він вернув його до тями, а потім разом з іншими джентльменами одвів у старий зруйнований замок, де з того часу й по сьогоднішній день вони витрачаються на його утримання. Мої друзі трохи дикуваті й не так добре знаються на законах, як деякі відомі мені люди. Довідавшись, що хлопець шляхетного походження і доводиться вам рідним небожем, містере Балфор, вони попросили мене побувати у вас і обговорити цю справу. Але, попереджую, коли ми не прийдемо до якоїсь угоди, то малоймовірно, що ви побачите його ще коли-небудь. Бо мої друзі, – додав він наївно, – не дуже забезпечені люди.

Дядько прокашлявся.

– Мене це мало турбує, – прохрипів він. – Я завжди був незадоволений ним і не маю ніякого бажання втручатись у цю справу.

– Так, так, – кинув Алан. – Я бачу, чого ви добиваєтесь. Ви прикидаєтесь, що вам байдуже до хлопця, щоб заплатити менший викуп.

– Ні, – похопився дядько. – Я кажу вам чисту правду. Мене зовсім не цікавить цей хлопець, і я не збираюсь платити за нього викуп. Можете робити з ним, що завгодно, мені байдуже.

– Як, сер? – здивувався Алан. – Адже кров не водиця, чорт забирай! Та з самого тільки сорому ви не покинете напризволяще сина свого брата, а якби покинули і це стало б відомим, то вас би не дуже шанували у ваших краях.

– Мене й так не дуже люблять, – відказав Ебінізер. – А крім того, я не розумію, яким чином ця справа може стати відомою? У всякому разі не від мене. Ви й ваші друзі теж мовчатимете. Отже, це пуста розмова, мій любий, – додав він.

– Тоді Девід сам розкаже про все, – зауважив Алан.

– Яким чином? – насторожився дядько.

– А дуже просто, – пояснив Алан. – Мої друзі тримали вашого небожа в себе, поки була надія одержати за нього гроші; але, втративши її, вони, звичайно, випустять його на всі чотири вітри, і хай йому дідько!

– Ну й що з того? – знизав дядько плечима. – Мене це ніскільки не схвилює.

– Я так і думав, – мовив Алан.

– Чому? – поцікавився Ебінізер.

– Послухайте, містере Балфор, – відповів Алан, – з усього, що я чув, можна зробити два висновки: або ви любите Девіда й заплатите, щоб повернути його до себе, або ж у вас є якісь особливі причини не бажати його повернення, і тоді ви заплатите нам, щоб ми залишили хлопця в себе. Здається, перше вам не подобається, значить, ви хочете другого. Що ж, я дуже радий, бо я і мої друзі покладемо в кишеню добрі грошики.

– Я не розумію вас, – сказав дядько.

– Не розумієте? – ступив до нього крок Алан. – Тоді послухайте: ви не хочете, щоб цей хлопчисько повертався до вас, гаразд, що в такому разі з ним робити і скільки ви за це заплатите?

Дядько промовчав і неспокійно засовався на місці.

– Слухайте, сер! – закричав Алан. – Не забувайте, що я джентльмен, яношу королівське ім'я і не прийшов сюди оббивати у вас пороги. Або ви негайно дасте мені ввічливу відповідь, або ж, присягаюся вершиною Ґленко, я всаджу у ваші нутрощі три фути криці.

– Гей, чоловіче, – вигукнув дядько, зводячись на ноги, – зачекайте хвилинку! Я звичайна людина, а не вчитель танців, і намагаюсь бути ввічливим, наскільки можливо. А ваші дикі слова ганьблять вас! Нутрощі, кажете! Невже я чекатиму зі своїм мушкетоном? – пробурчав він сердито.

– Порох і ваші старі руки проти блискучої сталі в руках Алана – те саме, що слимак у порівнянні з ластівкою, – сказав Алан. – Поки ваш тремтячий палець знайде курок, руків'я моєї шпаги вже стирчатиме з ваших грудей.

– Чоловіче добрий, хіба ж я заперечую? – відказав дядько. – Говоріть, що хочете, робіть по-своєму, я не стану на перешкоді. Скажіть тільки, що вам потрібно, і ви побачите, що ми зможемо дійти згоди.

– От і чудово, сер, – промовив Алан. – Я не прошу у вас нічого, крім відвертості. Двома словами: ви хочете, щоб хлопця вбили, чи хай живе?

– Боже милосердний! – вигукнув Ебінізер. – Сили небесні! Та хіба ж можна таке говорити?!

– Вбити чи залишити в себе? – повторив Алан.

– О-о-о, в себе, в себе! – заволав дядько. – Не треба лити кров, благаю вас!

– Гаразд, – погодився Алан. – Як вам завгодно, але це буде дорожче.

– Дорожче?! – закричав Ебінізер. – Невже вам легше заплямувати свої руки кров'ю?

– Дурниця, – заявив Алан. – Все одно, і те, й друге – злочин! А вбити і легше, і швидше, і надійніше. Утримувати хлопця значно важче, це клопітна і ризикована справа.

– І все-таки мені хотілося б, щоб він жив, – наполягав дядько. – Я ніколи не чинив нічого неподобного і не збираюсь чинити на втіху дикому верховинцеві.

– Ви вельми делікатний, – глузливо зауважив Алан.

– Я людина принципу, – просто сказав Ебінізер. – І коли мені за це треба платити, я заплачу. Крім того, ви забуваєте, що хлопець – син мого брата.

– Гаразд, гаразд, – кинув Алан. – А тепер щодо ціни. Мені не так легко призначити її. Я хотів би спершу знати деякі незначні подробиці. Мені хотілося б, наприклад, почути, скільки ви дали Гозісенові, коли вперше збували хлопця з рук?

– Гозісенові! – вигукнув приголомшений дядько. – За віщо?

– За викрадення Девіда, – пояснив Алан.

– Це брехня! Це підла брехня! – закричав дядько. – Його ніколи не викрадали. Той, хто сказав вам таке, збрехав. Викрадення? Його ніколи не викрадали.

– Коли йому й пощастило врятуватися, то не моя заслуга в тому, та й не ваша, – зауважив Алан, – а також і не Гозісенова, якщо тільки йому можна вірити.

– Що ви хочете цим сказати? – збентежився Ебінізер. – Хіба Гозісен розповідав вам що-небудь?

– Ач який, старий бугай, а звідки ж я міг про все дізнатись?! – вигукнув Алан. – Ми з Гозісеном компаньйони, ми ділимо прибутки. Як бачите, брехня вам не допоможе. Відверто кажучи, ви зробили велику дурницю, втаємничивши цього моряка у ваші особисті справи. Та тепер уже пізно шкодувати, що посієш, те й збереш. Мене цікавить, скільки ви йому заплатили?

– Хіба він сам не казав вам?

– Це моя справа.

– Хай буде по-вашому, – промовив дядько. – Мені байдуже, що він говорив. Він однаково збрехав. Скажу вам чистісіньку правду, я дав йому двадцять фунтів. І, щоб бути з вами цілком чесним, додам, що, крім цього, він мав одержати гроші за продаж хлопця в Кароліні. Отже, вийшло б трохи більше, але, як бачите, не з моєї кишені.

– Дякую, містере Томсон. Цього цілком досить, – сказав правник, виступаючи наперед, а потім дуже ввічливо звернувся до дядька:

– Добрий вечір, містере Балфор.

– Добрий вечір, дядьку Ебінізере, – привітався я.

– Чудова сьогодні нічка, містере Балфор, – додав Торренс. Мій дядько не відповів ані слова, лихого чи доброго. Він сидів на верхньому східці ґанку і мовчки дивився на нас, мов скам'янілий. Алан забрав з його рук мушкетон, а нотар, узявши дядька під руку, підняв його зі східця, завів на кухню й посадив на стілець біля каміна. Вогонь у каміні тільки-но згас, і кімнату освітлював каганчик із ситняковим ґнотом.

Якусь хвильку всі дивились на мого дядька, невимовно радіючи своєму успіхові, але не без жалю до осоромленого старого.

– Ну, ну, містере Ебінізер, – звернувся до нього правник. – Не треба так журитись, обіцяю вам, що наші умови будуть не важкі. А поки що дайте нам ключ від льоху. Торренс принесе нам пляшку старого вина на честь такої події. – Потім, обернувшись до мене і взявши мене за руку, він сказав:

– Містере Девіде, бажаю вам усього найкращого у вашому новому становищі, яке ви, безперечно, цілком заслужили. – Після цього він жартівливо звернувся до Алана: – Поздоровляю вас, містере Томсоне, ви дуже вміло вели справу. Одного лише я не зміг зрозуміти. Як вас, власне, звати? Яків чи Карл? Чи, може, Ґеорг?

– А чому ви гадаєте, що мене звуть одним із цих трьох імен, сер? – випростався Алан, ніби передчуваючи образу.

– Тільки тому, сер, що ви згадували про королівське ім'я, – відповів Ренкейлор. – Ще ніколи не існувало короля Томсона (я принаймні не чув такого), і я подумав, що ви згадуєте ім'я, яке вам дали при хрещенні.

Це був саме один з тих ударів, які Алан сприймав аж надто чутливо; і, слід зізнатися, він ледве стерпів образу. Не сказавши ні слова у відповідь, відійшов у найдальший куток кухні і сів там, сердито надувшись. Лише тоді, коли я підійшов до нього, потиснув йому руку й щиро подякував як головному справцеві мого успіху, він трохи повеселішав і згодом приєднався до нашого товариства.

На цей час ми вже встигли розпалити камін і відкоркувати пляшку вина. З кошика видобули добру закуску. Торренс, я й Алан сіли вечеряти, а містер Ренкейлор і мій дядько пішли в сусідню кімнату радитись. Просидівши там майже годину, вони, нарешті, домовилися, після чого ми з дядьком скріпили підписами формальний договір. За умовами договору, дядько зобов'язувався винагородити Ренкейлора за його посередництво й виплачувати мені дві третини щорічного прибутку від маєтку Шооз.

Таким чином жебрак з балади повернувся додому. Вкладаючись тієї ночі на кухонних скринях спати, я почував себе людиною з достатками й певним становищем у країні. Алан, Торренс і Ренкейлор уже спали непробудним сном на твердих ліжках. Я ж пробув стільки днів і ночей просто неба в багнюці, на голому камінні, часто голодний і в повсякчасному страху за своє життя, що ця зміна вплинула на мене дужче, ніж усі попередні знегоди. Я пролежав до світанку, дивлячись на відблиски полум'я на стелі і вкладаючи плани на майбутнє.