Текст книги "Викрадений"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 16 страниц)

Розділ XXI
ВТЕЧА. УЩЕЛИНА КОРИНАКІ

Хоч у липні світає дуже рано, було ще темно, коли ми підійшли до ущелини на великій горі. Посеред ущелини протікав струмок, а з правого боку в скелі видніла неглибока печера. Берізки росли тут гарним гайком, що далі переходив у сосновий бір. У струмку було повно стругів, у лісі – диких голубів, а ген далі, на відкритому узбіччі гори, висвистували дрозди й кували зозулі. З ущелини ми бачили внизу частину Мамору й морську затоку, яка відокремлювала Мамор від Аппіну. Я любив сидіти й милуватися з такої висоти чудовими краєвидами, що відкривалися переді мною.

Ущелина називалася Коринакі. Вона була на великій височині й недалеко від моря, в ній часто клубочилися хмари, але загалом це було приємне місце, і п'ять днів, які ми прожили тут, минули щасливо.

Ми спали в печері, влаштувавши собі постіль з нарізаного вересу і вкриваючись плащем Алана. В одному з колін ущелини знайшли невелику заглибину, де наважились розпалити багаття. Отже, ми могли тепер зігрітися, коли збиралися хмари, варили гарячу юшку й смажили маленьких стругів, яких ловили руками під камінням і навислими над водою берегами струмка. Риболовля була нашим головним ділом і розвагою. Майже весь день ми проводили на березі струмка; роздягшись до пояса, ми помацки відшукували у воді рибу, не тільки щоб зберегти борошно на чорний день, а й задля суперництва, яке розважало нас. Найбільший струг важив не більш як чверть фунта, однак він був м'ясистий і смачний, надто смажений; бракувало тільки солі, а то риба була б іще смачніша.

У вільний час Алан навчав мене фехтування, бо моє неуцтво доводило його до відчаю. Крім того, помічаючи іноді мою перевагу в риболовлі, він, видимо, залюбки брався за справу, в якій набагато переважав мене. Алан ускладнював навчання більше, ніж було треба, накидався на мене під час уроку з образливою лайкою, а часом підступав так близько, що я боявся, чи він не прохромить мене шпагою. Часто мені хотілося втекти, але я залишався на місці. Уроки дали мені деяку користь, бо я навчився захищатись із упевненим виглядом, а часто тільки це й потрібне. Щоправда, мені не вдалося жодного разу задовольнити свого вчителя, але сам я був задоволений собою.

Та не думайте, що ми з Аланом забули про головне, тобто про втечу.

– Мине ще багато днів, – сказав мені Алан якось уранці, – перше ніж солдатам спаде на думку обшукувати Коринакі, тож тепер ми можемо подати Джеймсові вісточку про себе й попросити, щоб він прислав грошей.

– А як ми пошлемо вістку? – поцікавився я. – Адже ми в безлюдній місцині, звідки до того ж не сміємо й носа вистромити; і коли ви не збираєтесь послати гінцями пташок небесних, я не уявляю, як ми зможемо це зробити.

– Невже? – кинув Алан. – А ви не дуже винахідливі, Девіде.

Після нашої розмови він поринув у глибокі роздуми, дивлячись на жаринки, що жевріли в багатті. Потім, узявши уламок дерева, Алан зробив з нього хрестик, усі чотири кінці якого обвуглив на вогні, і, несміливо зиркнувши на мене, спитав:

– Ви можете віддати мій ґудзик? Звичайно, – додав він, – якось дивно просити дарунок назад, але, признаюсь, мені жаль відрізати другий.

Я віддав йому ґудзика, і Алан прив'язав його до хреста смужкою, відірваною від плаща. Прив'язавши туди ж дві гілочки з берези й сосни, він задоволено глянув на свою роботу.

– Недалеко від Коринакі є невеличка осада. її називають Ковліснековн. Там живе багато моїх друзів, яким я міг би довірити своє життя, але є й такі, що в них я не так певен. Розумієте, Девіде, за наші голови буде оголошена винагорода, сам Джеймс пообіцяв її; що ж до Кемблів, то вони ніколи не пошкодують грошей, коли йдеться про те, щоб нашкодити Стюартові. За інших обставин я, незважаючи ні на що, спустився б у Ковліснековн і, не вагаючись, довірив би своє життя цим людям, як іншому довірив би рукавичку.

– А зараз?

– А зараз я волів би, щоб вони не бачили мене. Скрізь бувають погані люди або слабкодухі, а це ще гірше. Коли стемніє, я прокрадусь до сільця і поставлю цей хрест на вікно мого доброго друга Джона Брека Маккойла, орендаря-половинщика в Аппіні.

– Чудово. А коли ваш друг помітить хрест, що він подумає?

– Я можу тільки побажати, щоб він виявився трохи кмітливішим. Бо інакше, боюсь, він нічого не зрозуміє! Та ось як я уявляю собі це. Мій хрест схожий на смоляний або вогняний хрест, який служить сигналом для збору наших кланів. Але Маккойл зрозуміє, що клан не повинен повставати, бо хрест стоїть тільки в нього на вікні і при ньому немає жодного слова. Отже, він подумає: "Клан не повинен повставати, але, певно, щось сталося". Тоді він помітить мій ґудзик, тобто ґудзик Дункана Стюарта, і вирішить: "Син Дункана переховується в заростях, і йому потрібна допомога".

– Гаразд, – сказав я. – Припустімо, що він зрозуміє вас. Але ж між нами й Фортом добрячий шмат вересовища.

– Слушно кажете, – погодився Алан. – Джон Брек побачить гілочки берези й сосни і подумає (коли він хоч трохи кмітливий, у чому я не сумніваюсь): "Алан ховається в лісі, де ростуть берези й сосни". А потім: "Поблизу такого лісу немає". І він буде шукати нас у Коринакі. Якщо ж Джон цього не зробить, то він мідяка щербатого не варт.

– Тепер я бачу, що ви дуже винахідливі, – зауважив я, трохи жартуючи з нього. – А чи не простіше було б написати йому кілька слів чорним по білому?

– Чудова заувага, містере Балфор з Шооза, – відповів Алан глузливо. – Певна річ, було б куди простіше написати йому. Та хто прочитає написане? Джонові Брекеві довелося б походити років зо два – зо три в школу, і нам, мабуть, набридло б чекати його.

Вночі Алан відніс униз свій вогняний хрест і постави» його на вікні орендаря, але повернувся стривожений. Коли він з'явився в сільці, загавкали собаки і жителі повибігали з осель. Йому навіть почувся брязкіт зброї і здалося, що до одних дверей підходив солдат у червоному мундирі. У всякому разі наступного дня ми не виходили з лісу й пильнували, і якби з'явився Джон Брек, ми допомогли б йому знайти нас, а коли б прийшли солдати – мали б досить часу, щоб утекти.

Десь опівдні ми побачили чоловіка, що чвалав по освітленому сонцем схилу гори й роззирався навколо, прикриваючи рукою очі від сонця. Помітивши його, Алан свиснув; той обернувся і ступив кілька кроків у наш бік. Тоді Алан свиснув ще раз, і чоловік підійшов ближче. Таким чином він знайшов нас.

Це був бородань років сорока, одягнений у лахміття. Його дике на вигляд, спотворене віспою обличчя здавалося похмурим і нелюдяним. Хоч він говорив убогою й каліченою англійською мовою, Алан, за своєю великодушною звичкою, не дозволив собі при мені розмовляти по-гельському. Може через те, що його примусили говорити чужою для нього мовою, чоловік здавався ще більш затурканим, ніж був насправді. У мене промайнула думка, що Аланів друг мало схильний допомагати нам, а коли й допомагає, то тільки зі страху.

Алан наполягав, щоб він передав Джеймсові усне доручення, але орендар і слухати про це не хотів.

– Вона був забудь його, – казав він крикливим голосом і рішуче закінчив, що махне на нас рукою, коли не одержить листа.

Я був певен, що слова орендаря збентежать Алана, бо ми не змогли б знайти в цій пустелі ні чим, ні на чому писати. Однак виявилося, що Алан винахідливіший, ніж я гадав. Він довго нишпорив у лісі, поки знайшов пір'їну з дикого голуба, з якої зробив перо. Потім набрав у струмку води, насипав туди пороху й приготував щось схоже на чорнило. Одірвавши ріжок від офіцерського патента, виданого йому французькою військовою владою (Алан носив його в кишені як талісман від шибениці), він сів і написав:

"Дорогий родичу!

Прошу прислати гроші з пред'явником цього у відоме йому місце.

Відданий вам брат А.С."

Алан дав цю записку орендареві, і той, пообіцявши виконати доручення якнайшвидше, зник за схилом гори.

Джон Брек не з'являвся три дні, але годині о п'ятій вечора на третій день ми почули в лісі свист. Алан свиснув у відповідь. Незабаром на берег річки вийшов орендар і, озираючись навкруги, почав шукати нас. Цього разу він здавався менш похмурим і був, очевидно, дуже радий, що виконав таке небезпечне доручення.

Орендар розповів про новини: весь навколишній край роїться червоними мундирами; щодня в населення знаходять зброю, і бідні люди живуть у повсякчасній тривозі; Джеймса й декого з його слуг кинули у в'язницю у форті Вільям, підозрюючи в них співучасників злочину. Всюди поширювалась чутка, що стріляв Алан Брек; вивішено оголошення про нього й про мене, в якому за наші голови обіцяють винагороду сто фунтів.

Такі новини засмутили нас. Маленька записка, принесена орендарем від місіс Стюарт, була сповнена невтішного горя. Дружина Джеймса благала в ній Алана рятуватись від ворогів, запевняючи, що коли він потрапить до рук солдатів, то ні йому, ані Джеймсові не уникнути смерті. Гроші, які вона прислала нам, становили все, що жінка змогла випросити або позичити; місіс Стюарт молила небо, щоб ми обійшлись ними. В кінці вона повідомляла, що посилає нам одне з оголошень, у якому описані наші прикмети.

Ми глянули на оголошення з великою цікавістю й немалим острахом, почасти так, як людина дивиться в дзеркало, почасти – як вона дивилася б у дуло ворожої рушниці, щоб визначити, чи точний приціл. Про Алана було сказано: "…низенький, рябий на виду жвавий чоловік років тридцяти п'яти, на ньому капелюх із плюмажем, французький мундир синього кольору зі срібними ґудзиками й дуже вилинялим позументом, червона камізелька й чорні плисові штани". Мене ж описували так: "високий дужий юнак років вісімнадцяти, ходить у старій синій, дуже подертій куртці, старій верховинській шапочці, довгій безрукавці домотканого сукна і коротких синіх штанях; литки оголені; на ногах черевики, які носять у низинній Шотландії, з продертими носками, розмовляє, як шотландець з низовини, безбородий".

Аланові сподобалось, що так добре запам'ятали й описали його пишне вбрання, проте, коли ми дійшли до слова «вилинялий», він трохи засмучено глянув на свій позумент. Що ж до мене, то мене в оголошенні зображали як жалюгідного суб'єкта, і я радів, що зняв те лахміття і цей опис не загрожував небезпекою, а, навпаки, допомагав мені.

– Алане, – зауважив я, – вам слід змінити одяг.

– Ат, дурниці, – кинув Алан. – Я не маю іншого. Гарний би я мав вигляд, коли б повернувся до Франції в шотландській шапочці!

Його слова навели мене на іншу думку. Якби я залишив Алана з його зрадницьким одягом, то міг би не боятись арешту й вільно клопотатися своїми справами. Та й це ще було не все. Припустімо, що мене б заарештували, коли я був один, – проти мене знайдеться мало доказів; та якби мене схопили в товаристрі чоловіка, якого вважають за вбивцю, моє становище стало б дуже тяжким. З великодушності я не наважився висловити ці думки, однак вони не йшли мені з голови.

Особливо я задумався над цим, коли орендар видобув і віддав Аланові зелений гаманець із чотирма золотими гінеями й дрібними грішми майже на одну гінею. Правда, це була більша сума, ніж та, яку мав я. Однак Аланові з п'ятьма гінеями треба добиратись аж до Франції, а мені з двома – не далі Квінзфері; тож товариство Алана було не тільки небезпекою для мого життя, а й тягарем для моєї кишені.

Та в чесній голові мого товариша не було таких думок. Він вірив, що служить мені, допомагає й захищає мене.

Тому мені більше нічого не залишалося, як мовчати, злитися і змиритися зі своєю долею.

– Небагато, – сказав Алан, засовуючи гаманець у кишеню, – але з мене вистачить. А тепер, Джоне Бреку, віддайте мій ґудзик, і ми з цим джентльменом вирушимо в дорогу.

Джон Брек, помацавши у волосяному гаманці, що висів у нього спереду за звичаєм верховинців (хоч орендар і носив одяг жителів низинної Шотландії й моряцькі штани), почав якось дивно поводити очима й нарешті промовив:

– її мабуть утрата, – маючи, очевидно, на увазі, що він загубив ґудзика.

– Що-о! – вигукнув Алан. – Ви загубили мій ґудзик, який належав ще моєму батькові? Скажу вам відверто, Джоне Брек, що, на мою думку, такого паскудства ви ще не робили, відколи й на світ народилися.

Говорячи це, Алан опустив руки на коліна й дивився на орендаря з глузливою усмішкою на вустах, а в його очах блимав неспокійний вогник, який не віщував нічого доброго.

Можливо, орендар був і чесний чоловік, а може, спершу він хотів схитрувати, а потім, зваживши, що нас двоє проти нього одного в такому безлюдному місці, визнав за безпечніше лишитися чесним. У всякому разі він удав, що нарешті знайшов-таки ґудзика, і вручив його Аланові.

– Це врятує честь Маккойлів, – сказав Алан і, звертаючись до мене, додав: – Я повертаю вам ґудзика і дякую за те, що ви розлучалися з ним. Ви зробили мені ще одну добру послугу. – Потім Алан тепло розпрощався з орендарем. – Ви чесно допомогли мені, ризикуючи своєю головою, – сказав він, – і я завжди згадуватиму про вас як про порядну людину.

Нарешті орендар пішов своєю дорогою, а ми з Аланом зібрали манаття й вирушили в інший бік.

Розділ XXII
ВТЕЧА ВЕРЕСОВИЩАМИ. БОЛОТО

Ми йшли, не зупиняючись, майже сім годин і рано-вранці дійшли до кінця гірського пасма. Внизу перед нами лежала безлюдна нерівна місцевість, якою ми мали рухатись далі. Щойно зійшло сонце, його промені сліпили нам очі, з поверхні боліт здіймався, наче димок, легкий прозорий туман, так що, як сказав Алан, тут могли розташуватися двадцять ескадронів драгунів і ми б їх не побачили.

Ми сіли в западині на схилі пагорба, щоб почекати, поки розійдеться туман, приготували драмах на сніданок і почали радитися.

– Девіде, – першим порушив мовчанку Алан. – Що будемо робити? Лежатимемо тут до ночі чи, може, ризикнемо й підемо вперед?

– Я дуже втомився, Алане, – відказав я, – але можу пройти ще стільки ж, якщо на цьому закінчаться наші блукання.

– О ні, це ще не все, – мовив Алан, – і навіть не половина. Справа стоїть ось як. Аппін для нас – неминуча смерть. Усі землі на південь звідси належать Кемблам, отже, про південь і мови не може бути. На півночі… але ми нічогісінько не виграємо, йдучи на північ, ні ви, ні я. Адже вам треба потрапити в Квінз4)ері, а мені – у Францію. Отже, лишається одне – іти на схід.

– На схід, то й на схід! – вигукнув я весело, а сам подумав: "Ох, чоловіче добрий, якби ви пішли однією дорогою, а мені дозволили піти іншою, було б набагато краще для обох нас".

– Але тут, на сході, як бачите, кругом болота. Тут ми будемо чудовою мішенню. Де сховаєшся на відкритій голій рівнині? Тільки червоні мундири зійдуть на пагорб, як одразу ж побачать нас за кілька миль. Головна біда в тому, що вони на конях і швидко наздоженуть нас. Це погане місце, Девіде, і, відверто кажучи, вдень воно гірше, ніж уночі.

– Алане, – перебив я, – послухайте, що явам скажу. В Аппіні нас чекає смерть, ми не маємо ні зайвих грошей, ані їжі. Що довше шукатимуть нас, то швидше здогадаються, де ми. Все це ризик, але я даю слово йти вперед, доки в нас вистачить сил.

Алан був у захваті.

– Часом ви поводитесь, наче справжній віг, і буваєте надто хитрий для товариства такого джентльмена, як я, – заявив він, – та іноді у вас пробуджується щирість, і тоді, Девіде, я люблю вас, як брата.

Туман розтанув, і ми побачили перед собою широку, як море, рівнину. Чулися тільки крики болотяних птахів, а ген далі на схід рухався табун оленів, що здавалися цяточками. Більша частина рівнини червоніла вересом, решта була покрита болотами й торфовими ямами, заповненими водою. Подекуди рівнина чорніла недавніми згарищами, а в інших місцях на ній виднілися гайки з сухих сосон, що стояли, немов кістяки. Мабуть, ще нікому не доводилось бачити непривітнішу пустелю, але там принаймні не було солдатів, і це втішило нас.

Ми спустилися з пагорба вниз, у це пустище, і продовжили свій важкий звивистий шлях далі на схід. Навколо височіли гори, звідки нас кожної хвилини могли побачити; тому ми намагалися триматись видолинків у цій пустелі, а коли вони відхилялися від нашого шляху, то ми переходили відкриту місцину з безліччю осторог. Іноді нам доводилось цілих півгодини повзти від одного куща вересу до другого, як мисливцям, що переслідують оленя. День знову видався ясний, немилосердно пекло сонце, вода в пляшці з-під коньяку швидко скінчилась. І коли б я знав наперед, що мені доведеться половину шляху повзти на череві, а більшу частину другої половини йти, зігнувшись у три погибелі, то, напевно, відмовився б від такого вбивчого переходу.

Стомлюючись, відпочиваючи і знову стомлюючись, ми пройшли весь ранок і тільки опівдні лягли в густих кущах вересу поспати. Алан став на варту першим; мені здалося, що я не встиг навіть склепити очей, як він розбудив мене. У нас не було годинника, і, щоб визначити час, Алан устромив у землю гілочку вересу. Я мав розбудити його, коли тінь від куща вересу, падаючи на схід, дійде до гілочки. Але я почувався таким стомленим, що міг би проспати дванадцять годин поспіль; очі самі заплющувалися; все моє тіло спало навіть тоді, коли розум пильнував. Гарячий запах вересу, гудіння диких бджіл присипляли, як пунш; час від часу я здригався і тоді помічав, що дрімаю.

Коли я прокинувся в останній раз, мені здалося, що я повернувся звідкись здалеку. Сонце вже хилилося на захід. Глянувши на гілочку вересу, я мало не скрикнув, бо побачив, що не виправдав Аланової довіри. Від страху й сорому я мало не знавіснів; а окинувши поглядом рівнину, побачив таке, від чого завмерло серце: поки я спав, у долину спустився загін кінноти. Розсипавшись віялом, солдати наближалися до нас із південного сходу, оглядаючи ті місця, де кущі вересу були вищі й густіші.

Коли я розбудив Алана, він спершу глянув на солдатів, потім на позначку й положення сонця і, насупивши брови, кинув на мене злий і занепокоєний погляд. Ото і був весь його докір.

– Що ж нам тепер робити? – спитав я.

– Доведеться вдавати зайців! – буркнув Алан. – Бачите он ту гору? – показав він на північний схід.

– Бачу, – відповів я.

– Так ось, спробуємо пробратися туди. Цю дику й безлюдну гору називають Бен-Олдер. Там багато скель і ущелин; якщо нам пощастить дістатись туди до ранку, ми ще зможемо врятуватися.

– Але ж, Алане! – вигукнув я. – Нам доведеться пробиратися під самісіньким носом у солдатів!

– Я це чудово розумію, – кинув Алан. – Та коли нас відтіснять назад, до Аппіну, нам обом не минути смерті. А тепер, Девіде, будьте моторнішим!

І він з неймовірною швидкістю порачкував уперед, наче це був його звичайний спосіб пересуватися. Як і раніше, він весь час звертав з боку в бік, відшукуючи видолинки, де нас важче було помітити. На випалених або принаймні пошкоджених вогнем місцях нам просто в обличчя здіймалася, мов дим, пилюка, що засліплювала й душила нас. Вода вже давно скінчилась; пересування рачки викликало такий нестерпний біль і втому, що боліли всі суглоби, а зап'ястки згиналися під вагою тіла.

Правда, ми час від часу трохи відпочивали, коли натрапляли на великий кущ вересу. Тоді ми лежали, відсапуючись, і, розсунувши зелень, оглядалися на драгунів. Солдати, певно, не помітили нас, бо рухались і далі прямо. їх було, на мою думку, не більше півескадрону; вони розтягайся майже на дві милі й надзвичайно ретельно оглядали навколишню місцевість. Я прокинувся саме вчасно; якби це сталося трохи пізніше, нам довелося б тікати перед носом у драгунів, а тепер ми були збоку від них. Та навіть і тепер найменша необачність могла виказати нас; а коли раптом з вересу вилітала, лопочучи крильми, куріпка, ми лежали тихо, як мертві, і боялись навіть дихнути.

Ломота і кволість у всьому тілі, сильне серцебиття і пекучий біль у горлі та очах від пилюки й попелу стали незабаром такі нестерпні, що я з радістю відмовився б від дальших блукань. Тільки страх перед Аланом додавав мені облудної мужності, щоб іти далі. Що ж до Алана (не забувайте, що йому заважав плащ), то він спершу дуже почервонів, а потім на обличчі в нього з'явилися білі плями. Він дихав важко, з якимсь присвистом, а його голос, коли він під час зупинок шепотів мені на вухо свої зауваги, звучав зовсім не по-людському. Проте Алан, здавалося, не занепадав на дусі й ніскільки не втратив завзяття. Мені лишалося тільки чудуватися з витривалості цього чоловіка.

Нарешті, як тільки посутеніло, ми почули звук сурми і, виглянувши з кущів вересу, побачили, що ескадрон стягується. Трохи пізніше солдати розпалили вогнище і розташувалися на ніч майже посеред пустища.

Тоді я почав благати Алана теж зупинитись на ніч, щоб трохи відпочити й поспати.

– Вночі ми спати не будемо! – заявив Алан. – Із сьогоднішнього дня ці кляті драгуни оточать рівнину, і ніхто не вибереться з Аппіну, крім птахів. Ми проскочили саме вчасно, то невже ризикуватимемо тепер тим, чого досягли? О ні, коли настане день, ми вже будемо в безпечному місці на Бен-Олдері.

– Алане, – звернувся я до нього. – Не подумайте, що в мене не вистачає сили волі. Я зовсім знемігся. Я йшов би далі, коли б міг.

– Ну що ж, – мовив Алан. – Тоді я понесу вас.

Я глянув на нього, чи він не жартує, але цей маленький чоловік був цілком серйозний; і його рішучість присоромила мене.

– Ведіть далі! – вигукнув я. – Я піду слідом за вами! Алан кинув на мене погляд, що наче промовляв: "Молодця, Девіде!" – і квапливо рушив уперед.

З наближенням ночі повіяло прохолодою і трохи стемніло. Небо було безхмарне. Стояв початок липня; ця місцевість лежала далеко на півночі, тому тут навіть у пізню нічну годину, маючи добрий зір, можна читати. Та взимку тут іноді вдень буває, як мені самому часто доводилося бачити, значно темніше, ніж тепер уночі. Випала рясна роса й змочила пустелю, наче дощем. Ця волога на деякий час освіжила мене. Коли ми зупинялись передихнути і я мав час оглянутись навколо, побачити всю красу ночі, обриси сонних пагорбів, вогнища, що поступово маліли позаду нас, немов яскраві плями серед пустелі, мене поймала якась злоба на весь світ за те, що я мушу плазувати тут, мов черв'як, і ковтати пилюку.

Судячи з книжок, які я читав раніше, небагато їхніх авторів колись по-справжньому стомлювалися, інакше вони описали б цей стан сильніше. Я не боявся тоді за своє життя, ні за минуле, ні за майбутнє, і ледве пам'ятав, що на світі існує Девід Балфор. Я забув про себе і тільки з відчаєм думав про кожен новий крок (мені здавалося, що він буде останнім) і з ненавистю – про Алана, який був причиною всьому. Алан був військовик і, безумовно, звик, щоб йому підкорялися. Адже обов'язок офіцера – примушувати солдатів виконувати, не роздумуючи, те, що вони не завжди розуміють. А з мене, мабуть, вийшов би непоганий рядовик, бо протягом останніх годин мені й на думку не спадало вибирати; я тільки підкорявся, поки мав сили, і ладен був померти, підкоряючись.

Здавалося, минули роки, перше ніж почало розвиднятися. На цей час найбільша небезпека вже лишилась позаду, і тепер ми могли йти, як люди, на ногах, а не повзти, наче тварини. Господи праведний! На кого ми були схожі, коли йшли бліді, наче мерці, хитаючись, немов старі діди, і спотикаючись, як малі діти! Ми мовчки, зціпивши зуби, дивились перед себе, піднімаючи ногу й знову опускаючи її, як це роблять силаки, коли переносять тягарі на сільському ярмарку. У вересі безперестану кричали куріпки, на сході почало поволі ясніти.

Я сказав, що Алан відчував те саме, що й я. Та це зовсім не означає, що я стежив за ним, – ні, я ледве встигав дивитися собі під ноги; Алан, певно, очманів з утоми, як і я, і так само мало цікавився, куди ми йшли, бо інакше ми не натрапили б на засідку, мов сліпці.

Ось як це сталося. Ми спускалися схилом пагорба, зарослого вересом, Алан попереду, а я кроків за два від нього, ніби мандрівний скрипаль і його дружина; раптом у кущах вересу почувся шелест, і звідти вискочили три чи чотири чоловіки, одягнені в лахміття. А за хвилину ми лежали горілиць, кожен з кинджалом біля горла.

Мені було однаково. Страждання від цього грубого поводження цілком розтанули в стражданнях, які переповнили мою душу раніше; я навіть радів, що не треба вже нікуди йти, і не звертав уваги на кинджал. Лежав, дивлячись, як на дикуна, в обличчя чоловікові, який тримав мене. Пам'ятаю, що воно було аж чорне від засмаги, а очі – дуже світлі, та я не боявся цього чоловіка. Чув, як Алан по-гельському перешіптувався з другим чоловіком, але мене не цікавило, про що вони говорили.

Потім вони заховали кинджали в піхви, забрали нашу зброю й посадовили нас один проти одного в кущах вересу.

– Це люди Клюні, передня чата, – пояснив Алан. – Про краще ми не могли й мріяти. Нам треба чекати тут з цими людьми, поки вони сповістять ватага про мене.

Клюні Макферсон, ватаг клану Вавріх, був одним з керівників великого повстання шість років тому; за його голову тоді оголосили винагороду, і я гадав, що він давно вже у Франції з іншими керівниками відчайдушних повстанців. Хоч я й був украй знесилений, але, почувши Аланові слова, майже забув про втому.

– Що-о? – вигукнув я. – Хіба Клюні й досі тут?

– Авжеж, тут, – відказав Алан. – У своїй країні під захистом свого клану. Король Ґеорг нічого не може вдіяти.

Я, мабуть, ще б розпитував Алана, але він урвав мене.

– Я добре-таки стомився, – зізнався він, – і хотів би трохи поспати.

З цими словами він ліг ницьма в густому кущі вересу й одразу ж заснув.

Та для мене це була неможлива річ. Ви чули, як улітку сюрчать у траві коники? Отож не встиг я заплющити очі, як по всьому тілі наче заскакали коники. Вони, здавалося, сюрчали скрізь: на руках, на животі, на голові. Мені довелось, розплющивши одразу очі, перевертатися з одного боку на другий, вставати й лягати знову. Я лежав і дивився на сліпуче небо або на брудних диких вартових Клюні, що визирали через край скелі, перемовляючись по-гельському між собою. Оце і був весь мій відпочинок. Нарешті повернувся гінець. Він сказав, що Клюні буде дуже радий прийняти нас, тому нам довелося знов устати й вирушити в дорогу. Алан був у чудовому настрої, сон відновив його сили, він дуже зголоднів і з задоволенням смакував наперед чарку й гарячу печеню, – про це, очевидно, повідомив гінець. Мене ж нудило на саму згадку про їжу. Якщо раніше все моє тіло наче було налите оливом, то тепер я відчував якусь дивну легкість і навіть не помічав ходи. Мене несло, мов павутиння, земля здавалася хмарою, гори легкими, як пір'я; я ніби плив у повітрі за течією, яка, немов потік води, несла мене, кидаючи з боку в бік. Від усього цього мене пойняв жахливий відчай, і я ладен був розплакатись над своєю безпорадністю.

Я помітив, як Алан, глянувши на мене, насупився, і подумав, що він сердиться. На цю думку я відчув легкодухий страх. Пригадую також, що я всміхався і, хоч як намагався, не міг не всміхатися, навіть розуміючи, що це недоречне в такий час. Проте мій товариш, як і перше, був ласкавий до мене; й наступної миті двоє людей Клюні підхопили мене попідруч і дуже швидко (чи може, мені так здавалося, бо насправді вони, по-моєму, йшли надто повільно), майже понесли вперед лабіринтами похмурих долин і западин у саме серце грізних Бен-Олдерських гір.