Текст книги "Викрадений"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц)

Розділ IX
ЧОЛОВІК З ЧЕРЕСОМ, ПОВНИМ ЗОЛОТА

Минуло більше тижня, і невдачі, які досі переслідували "Завіт" у цьому плаванні, стали позначатися ще дужче. Іноді корабель просувався трохи вперед, а в інші дні його насправді відносило назад. Кінець кінцем нас занесло далеко на південь, і весь дев'ятий день ми тільки те й робили, що повертали з одного галсу на другий поблизу мису Рес і дикого скелястого берега по обидва боки від нього. Тоді капітан з помічниками порадились і вирішили щось не зовсім зрозуміле для мене: ми змінили курс і з ходовим вітром швидко рушили на південь.

На десятий день після обіду хвилі почали спадати, і бриг огорнув густий, вогкий сивий туман, так що з одного кінця корабля не видно було другого. Спускаючись на палубу, я бачив, що матроси й командири уважно прислухалися, стоячи біля фальшбортів, "чи немає бурунів", і хоч не розумів цих слів, але теж відчував у повітрі небезпеку й хвилювався.

Десь близько десятої години вечора я подавав вечерю містерові Ріакові й капітанові, як раптом корабель об щось ударився з величезною силою і ми почули, що хтось кричить за бортом. Мої обидва зверхники рвучко схопилися на ноги.

– Бриг на щось наскочив! – вигукнув містер Ріак.

– Ні, сер, – заперечив капітан. – Ми всього-на-всього перекинули човна.

І вони вибігли з каюти.

Капітан мав рацію. Ми в тумані наскочили на човен, він розколовся навпіл і пішов на дно з усім екіпажем. Живим лишився один чоловік. Він (про це я дізнався потім) сидів на кормі як пасажир, а решта людей веслували. Руки в цього чоловіка були вільні, йому не заважало ніщо, крім довгого – нижче колін – плаща з грубого ворсистого сукна, і коли від удару корму човна підкинуло в повітря, він підскочив і вхопився за бушприт корабля. Те, що він зміг таким чином урятуватися від смерті, свідчило про його щастя, неабияку спритність і незвичайну силу. Проте, коли капітан увів цього чоловіка в каюту і я вперше побачив його, то не помітив на його обличчі хвилювання.

Це був невеликий на зріст, але гарної статури чоловік, спритний, як кізка; у нього було приємне відверте обличчя, дуже засмагле від сонця, густо вкрите ластовинням і подзьобане віспою. В його незвичайно ясних очах було щось божевільне, вони одночасно приваблювали і викликали тривогу. Скинувши плаща, врятований поклав на стіл два майстерно оздоблені сріблом пістолі; на поясі в нього висіла довга шпага. Манери незнайомця були елегантні, він дуже чемно поводився з капітаном. З першого ж погляду на нього я подумав, що переді мною стоїть чоловік, якого я волів би назвати своїм другом, а не ворогом.

Капітан теж вивчав незнайомця, але звертав більше уваги на його одяг, ніж на нього самого. І справді, як тільки той скинув плаща, його зовнішній вигляд виявився надто пишним для кормової рубки купецького корабля: на ньому був капелюх з плюмажем, червона камізелька, штани з чорного плющу й блакитній камзол зі срібними ґудзиками й гарним срібним позументом. Це був дорогий одяг, хоч трохи й попсований у дорозі, бо незнайомцеві, очевидно, доводилося в ньому спати.

– Мені дуже прикро, що загинув човен, сер, – сказав капітан.

– З ним пішли на дно кілька славних людей, – зауважив незнайомець, – яких я волів би бачити знов на суходолі більше, ніж десяток човнів.

– Ваші друзі? – поцікавився Гозісен.

– У вашій країні не знайдеш таких друзів, – почув він у відповідь. – Вони віддали б за мене життя, як вірні пси.

– Пусте, сер, – кинув капітан, все ще пильно придивляючись до нього. – На світі людей більше, ніж човнів для них.

– Теж слушно! – вигукнув незнайомець. – Ви, здається, дуже проникливі.

– Я жив у Франції, сер, – зауважив капітан. Було ясно, що він хотів сказати цими словами більше, ніж вони означали.

– Ну й що ж, – осміхнувся незнайомець. – Там бувало й багато інших славних людей, мабуть, з тою ж метою, що й ви.

– Безперечно, сер, – погодився капітан. – І заради гарних мундирів.

– Ого! – вигукнув незнайомець. – Так он звідки вітер віє! – І він швидко поклав руку на пістолі.

– Не кваптеся, сер, – сказав капітан. – Не починайте сварки, доки немає в цьому потреби. На вас мундир французького солдата, а розмовляєте ви по-шотландському, та в наші дні багато чесних людей роблять те саме, і я сказав би, що від цього вони аж ніяк не стали гіршими.

– Невже? – здивувався чоловік у гарному мундирі. – Ви належите до чесної партії? (Він мав на увазі партію якобітів, [11]11
  Якобіти —прихильники короля Якова II Стюарта, вигнаного в 1688 р. з Англії; до них належали переважно аристократи-католики, зокрема й з гірської Шотландії; у 1715–1716 і 1745–1746 рр. вони піднімали безуспішні повстання на користь династії Стюартів.


[Закрыть]бо кожна партія в таких політичних чварах вважала, що епітет «чесна» належить саме їй.)

– О ні, сер, – відповів капітан. – Я щирий протестант і дякую за це Богові. (Я доти ніколи не чув, щоб він узагалі говорив про будь-яку релігію, хоч пізніше дізнався, що він неодмінно відвідував церкву, коли сходив на берег.) – Однак, – вів далі капітан, – я вмію жаліти людину, коли бачу її в скрутному становищі.

– Справді? – спитав якобіт. – Що ж, сер, відверто кажучи, я один з тих чесних джентльменів, які брали участь у повстанні в сорок п'ятому і сорок шостому роках; і коли б я потрапив до рук кого-небудь із дворян у червоних мундирах, мені б не минути біди. А зараз я мав їхати у Францію, тут крейсував французький корабель, щоб підібрати мене, але в тумані він пройшов повз нас – як би я хотів, щоб це пройшли саме ви, і ось що я скажу вам на закінчення: якщо ви висадите мене там, куди я прямую, то я маю чим щедро винагородити вас за ваші турботи.

– У Франції? – спитав капітан. – Ні, сер, цього я не можу зробити. Але висадити вас там, звідки ви пливли, – про це ми можемо говорити.

Тут, на нещастя, капітан помітив, що я стою у своєму кутку, і випровадив мене на камбуз принести вечерю врятованому. Я не барився, запевняю вас, а коли повернувся до рубки, то побачив, що незнайомець зняв із себе черес із грошима й висипав на стіл кілька гіней. Капітан переводив погляд з гіней на черес, а потім на обличчя незнайомця і помітно хвилювався.

– Половину цього, – вигукнув він, – і я ваш покірний слуга!

Той згорнув гінеї назад у черес і знову надів його під камізсльку.

– Я вже сказав вам, сер, – відповів незнайомець, – що жодне пенні з них не належить мені. Це гроші вождя мого клану. Було б безглуздо з мого боку пошкодувати частину грошей з тим, щоб урятувати решту; але я був би поганим собакою, коли б купив свою власну шкуру надто дорогою цілою. Тридцять гіней, якщо висадите мене на березі моря, або шістдесят, коли приставите в Лінні-Лох. Беріть, якщо хочете, а коли ні, то чиніть, як вам завгодно.

– Гм… – гмукнув Гозісен. – А якщо я видам вас солдатам?

– В «пошиєтеся в дурні, – відповів незнайомець. – У мого вождя, дозвольте вам сказати, сер, усе майно конфісковане, як і в кожної чесної людини в Шотландії. Його маєток у руках чоловіка, якого називають королем Ґеоргом; [12]12
  Король Ґеорг– ідеться про Ґеорга II (1683–1760), англійського короля (з 1727 р.), представника Ганноверської династії.


[Закрыть]урядовці короля збирають або, радше, намагаються збирати подать. Та Швтландії робить честь те, шо бідні орендарі не забувають свого вождя, який перебуває на вигнанні, і ці гроші є частиною тієї самої орендної плати, якої чекає король Ґеорг. Сер, мені здається, цю ви кмітливий чоловік і розумієтесь на цих справах: коли вв віддасте ці гроші урядові, скільки з них потраплять у вашу кишеню?

– Дуже мало, звичайно, – відповів Гозісен і сухо додав: – Якщо тільки уряд дізнається про це. Але я думаю, що при бажай» зміг би тримати язик за зубами.

– Он як! – вигукнув незнайомець. – Але я зможу вивести вас на чисту воду. Коли ви будете нечесним у грі, я перехитрую вас. Якщо мене схоплять, то дізнаються, що це за гроші.

– Гаразд, – сказав капітан. – Хай буде по-вашому. Шістдесят гіней, та й по всій справі. Ось вам моя рука в цьому.

– А ось моя, – простяг руку врятований.

Після цього капітан вийшов (щось надто квапливо, подумав я) і залишив мене в рубці з незнайомцем.

У той час – невдовзі після сорок п'ятого року – багато вигнанців, ризикуючи своїм життям, поверталися на батьківщину, щоб побачитися з друзями або щоб зібрати трохи грошей. Що ж до ватажків гірських кланів, то часто доводилось чути, як обмежували себе їхні орендарі, щоб посилати їм гроші, а люди з їхніх кланів, не боячись солдатів, збирали гроші, щоб потім під носом у нашого великого військово-морського флоту приставити їх через протоку у Францію. Все це, звичайно, я чув з чужих уст, і ось тепер переді мною сидів чоловік, якого засудили за такі провини на вигнання. Але він був не тільки бунтарем і одним з тих, що перепачковували орендні гроші, а ще й найнявся на службу до французького короля Людовіка. [13]13
  Король Людовік —ідеться про Людовіка XV (1710 – 1774), французького короля з 1715 р.


[Закрыть]До того ж він носив черес, набитий золотими гінеями. Хоч би якими були мої переконання, я не міг не дивитися на цю людину з великим інтересом.

– Значить, ви якобіт? – поцікавився я, ставлячи перед ним вечерю.

– Авжеж, – відповів незнайомець, сідаючи за стіл. – А ви, судячи з вашого довгобразого обличчя, напевно, віг? [14]14
   Вігами, або вігаморами, називали всіх тих, хто був вірний королю Ґеоргу (прим, автора).


[Закрыть]

– Ні те ні се, – відказав я, щоб не дратувати його, бо й справді я був вігом, наскільки містерові Кемблові вдалося з мене його зробити.

– Та це пусте, – промовив він, а потім додав: – Але гляньте, містере Нітенісе, ця пляшка порожня. Було б несправедливо брати з мене шістдесят гіней і не дати хоч трохи вина.

– Піду візьму в капітана ключ, – сказав я і спустився на палубу.

Густий туман ще не розвіявся, але хвиля на морі майже спала. Бриг ліг у дрейф, бо ми не знали точно, де саме перебуваємо, а вітер, хоч і дуже слабкий, не був ходовий. Кілька матросів ще прислухалися, чи не чути поблизу бурунів, але капітан і обидва помічники стояли на шкафуті [15]15
  Шкафут– місце на палубі між фок-щоглою і грот-щоглою.


[Закрыть]й про щось радилися між собою. Не знаю, чому мені спало на думку, що вони намислили щось лихе, але перші слова, які я почув, підійшовши потихеньку ближче до них, підтвердили мої підозри.

То був вигук містера Ріака, якого наче осяяла раптова думка:

– А чи не змогли б ми виманити його з рубки?

– Краще хай лишається там, – заперечив Гозісен. – У рубці надто мало місця, щоб скористатися шпагою.

– Що так, то так – погодився помічник. – Але там до нього важко дібратися.

– Дурниця! – кинув Гозісен. – Ми можемо втягти його в розмову, підійти з обох боків і схопити за руки; або, якщо це не підходить, сер, можна вдертися обома дверима й схопити його, перше ніж він устигне витягти шпагу.

При цих словах мене пойняв страх і гнів проти підступних, пожадливих, кровожерних людей, з якими я плавав. Спершу в мене промайнула думка негайно ж утекти звідси, але гору взяла сміливість.

– Капітане, – мовив я, – той джентльмен просить горілки, а пляшка порожня. Дайте, будь ласка, ключа.

Вони всі здригнулись і повернулися до мене.

– Це ж просто чудово! Ось нам нагода дістати зброю! – вигукнув Ріак, а потім звернувся до мене: – Послухай, Девіде, ти знаєш, де лежать пістолі?

– Так, так, – докинув Гозісен. – Девід знає, Девід гарний хлопчина. Розумієш, Девіде, той дикий горянин небезпечний для корабля, не кажучи вже про те, що це запеклий ворог короля Ґеорга, хай боронить його Бог!

До мене ще ні разу не підлещувались так, відколи я потрапив на бриг, але я відповів ствердно, наче все, що вони казали, було цілком природне.

– Лихо в тому, – закінчив капітан, – що вся наша вогнепальна зброя, велика й мала, в кормовій рубці під носом у цього чоловіка, і порох теж. Коли б зараз я або один з моїх помічників зайшов туди і взяв зброю, це викликало б у нього підозру. Але такий хлопчина, як ти, Девіде, міг би непомітно потягти в нього з-під носа ріг пороху і один чи два пістолі. Якщо ти зумієш так зробити, я пригадаю все там, де тобі будуть потрібні друзі, а це станеться, коли ми прибудемо в Кароліну.

Тут містер Ріак щось шепнув йому на вухо.

– Чиста правда, сер, – промовив капітан і знову звернувся до мене: – А потім, Девіде, у того чоловіка повний черес золота, і, даю слово, ти одержиш свою частку.

Я відповів, що зроблю все, як він бажає, хоч насправді в мене ледве вистачало духу говорити з ним. Після того капітан дав мені ключа від шафи, де зберігалися напої, і я поплентав до рубки. Що я мав робити? Ці собаки й злодії викрали мене з батьківщини, вбили бідолашного Ренсома. Невже я мав допомагати їм учинити ще одне вбивство? Та, з другого боку, я боявся неминучої смерті: що могли зробити дорослий чоловік і хлопчак проти всієї команди корабля, навіть коли б вони й були хоробрі, як леви?

Все ще розмірковуючи і так нічого й не вирішивши, я ввійшов у рубку, побачив, що якобіт вечеряє при світлі лампи, і в ту ж мить моя постанова склалася. В цьому немає ніякої моєї заслуги. Не зі свого вибору, а наче під впливом якоїсь невидимої сили я підійшов до столу й поклав руку незнайомцеві на плече.

– Ви не хочете, щоб вас убили?

Він схопився на ноги і глянув на мене, запитуючи поглядом красномовніше від будь-яких слів.

– О-о! – вигукнув я. – Всі вони тут убивці! Цей корабель повен убивць. Вони вже вбили одного хлопця. Тепер хочуть убити вас.

– Так, так, – промовив незнайомець. – Але ж я ще не в руках у них. – Потім, допитливо глянувши на мене, спитав: – Ви будете за мене?

– Атож! – сказав я. – Я не злодій і не вбивця. Я буду з вами.

– Гаразд, – сказав він. – Як вас звати?

– Девід Балфор, – відповів я, а потім, подумавши, що чоловікові в такому пишному вбранні повинні подобатись родовиті люди, вперше додав: – 3 Шооза.

Йому навіть на думку не спало сумніватися в моїх словах, бо горяни вже звикли бачити родовитих дворян у великій бідності; та оскільки він не мав власного маєтку, слова мої зачепили його дитинячу пиху.

– Моє прізвище Стюарт, – відрекомендувався він, набираючи поважного вигляду. – Звуть Алан Брек. Мене цілком улаштовує королівське прізвище, і мені не треба чіпляти до нього назву якоїсь ферми.

Дорікнувши мені отак, наче це було тепер найважливіше, він заходився оглядати місце, де нам доведеться захищатись від нападу.

Кормова рубка була збудована так міцно, щоб витримати удари морських хвиль. З її п'яти отворів лише скляний люк і обоє дверей були настільки широкі, що могли пропустити людину. Крім того, ковзні двері можна було наглухо зачинити. Вони були збиті з товстих дубових дощок і мали защіпки щоб тримати їх відчиненими або зачиненими, залежно від потреби. На одні двері, вже зачинені, я накинув защіпки, та коли зібрався підкрастися до других, Алан зупинив мене.

– Девіде, – сказав він. – Я зараз не можу пригадати назву вашого маєтку, а тому наважусь називати вас просто Девідом. Відчинені двері будуть моїм найкращим захистом.

– Було б краще їх зачинити, – заперечив я.

– Ні, Девіде, – відповів він. – Розумієте, у мене тільки одне обличчя, а поки ці двері будуть відчинені і я стоятиму до них обличчям, то більша частина моїх ворогів буде переді мною. А я й хотів би їх саме там бачити.

Говорячи це, він дістав мені зі стояка тесак (крім вогнепальної зброї, там було кілька тесаків), який вибирав дуже уважно, похитуючи головою і примовляючи, що за все своє життя не бачив гіршої зброї. Потім посадив мене до столу, дав ріг з порохом, торбину з кулями і всі пістолі, які й велів набити.

– Це буде краща робота, запевняю вас, – сказав він, – для джентльмена шляхетного походження, ніж мити тарілки й подавати горілку банді вимащених смолою матросів.

Алан став посеред рубки обличчям до дверей і, видобувши з піхов довгу шпагу, спробував орудувати нею в цьому тісному приміщенні.

– На превеликий жаль, доведеться тільки колоти вістрям, – мовив він, прикро похитавши головою, – я не зможу виявити своєї майстерності у верхній обороні шпагою. А тепер, – додав він, – набивайте пістолі й слухайте мене.

Я сказав, що буду уважно слухати. Груди мені стискало, в роті пересохло, в очах потемніло; а на згадку про кількість людей, які незабаром мали накинутися на нас, серце моє завмирало зі страху. З голови не виходила настирлива думка про море, що хвилювалося навколо брига; туди, як я подумав, кинуть мій труп ще до ранку.

– Передусім, – поцікавився Алан, – скільки в нас супротивників?

Я став лічити, але в голові було таке сум'яття, що довелося лічити двічі.

– П'ятнадцять, – сказав я. Алан свиснув.

– Чимало! Але тут нічого не зміниш. Тепер слухайте уважно. Моя справа – захищати двері, звідки ячекаю головного нападу. В це ви не встрявайте. І запам'ятайте, не стріляйте в мій бік, доки вони не звалять мене з ніг, бо мені приємніше мати десяток ворогів перед собою, ніж одного такого друга, як ви, що стріляє мені в спину.

Я зізнався, що й справді з мене кепський стрілець.

– Дуже сміливо сказано, – захоплено вигукнув Алан у захваті від моєї відвертості. – Багато джентльменів не наважилось би зізнатися в цьому.

– Дозвольте, сер, – зазначив я. – Адже позад вас теж є двері, які вони можуть зламати.

– Слушно, – відповів Алан, – і це вже частина ваших обов'язків. Як тільки пістолі будуть набиті, ви повинні залізти он на ту койку, що ближче до вікна, і коли вони хоч доторкнуться до дверей, стріляйте. Та це ще не все. Будьте хоч трохи солдатом, Девіде. Що вам ще треба охороняти?

– Засклений люк, – відповів я. – Але ж, даруйте, містере Стюарт, мені слід було б мати очі й на потилиці, щоб охороняти і двері, і люк, бо коли я стоятиму обличчям до дверей, то повертатимусь спиною до люка.

– Авжеж, – погодився Алан. – Та хіба ви не маєте вух?

– А-а, зрозумів! – вигукнув я. – Япочую, як розіб'ється скло!

– У вас іще трошки клею в голові є! – мовив похмуро Алан.

Розділ X
ОБЛОГА КОРМОВОЇ РУБКИ

На палубі мене чекали з нетерпінням. Та терпець їх увірвався. Не встиг Алан закінчити свою думку, як у відчинених дверях став капітан.

– Стій! – закричав Алан і наставив на нього шпагу. Капітан зупинився, але не здригнувся й не відступив ні на крок.

– Оголена шпага? – процідив він крізь зуби. – Дивна подяка за гостинність.

– Ви бачите мене? – спитав Алан. – Я королівського роду й ношу ім'я короля. На моєму гербі – дуб. Бачите мою шпагу? У вас нема стільки пальців на руках і ногах, скільком вігам вона відтяла голову. Кличте своїх мерзотників собі на допомогу, сер, і нападайте! Чим скоріше почнеться сутичка, тим швидше ця криця прохромить ваші кишки.

Капітан не сказав нічого у відповідь, але кинув на мене погрозливий погляд.

– Девіде, – сказав він. – Я це запам'ятаю. -1 пішов геть. Голос капітана пронизав мені саме серце.

– А тепер, – застеріг Алан, – пильнуйте, бо небезпека наближається.

Він видобув кинджал і тримав його в лівій руці на випадок, коли вони спробували б проскочити під шпагою. Я ж, зі свого боку, виліз на койку з оберемком пістолів і з тягарем на серці відчинив вікно, біля якого мав вартувати. Звідти видно було тільки невеличку частину палуби, але для нашої мети цього було досить. Море заспокоїлось, вітер віяв рівно, і вітрила не полоскались: на кораблі панувала мертва тиша, до мого слуху долинав тільки ледве чутний гомін. Трохи згодом почулося брязкання сталі об палубу, і я зрозумів, що то, роздаючи кортики, впустили один. І знову все стихло.

Не знаю, чи був я наляканий, але серце моє калатало, як у птаха. Очі застилав якийсь туман, я все протирав їх, але марно. Я не тішив себе надією; один лише похмурий відчай та якась злість на весь світ іще примушували мене боротися, щоб якомога дорожче продати своє життя. Пам'ятаю, я намагався молитись, але від сум'яття, що панувало в голові, немов після довгого бігу, не міг пригадати слова молитви. Я бажав тільки, щоб швидше все почалося й скінчилося.

Почалося все якось несподівано: зненацька залунав тупіт ніг і рев голосів, потім вигук Алана і звуки ударів, хтось пронизливо зойкнув, наче його поранили. Я озирнувся через плече й побачив на дверях містера Шуена, який схрестив шпагу з Аланом.

– Це він убив хлопця! – закричав я.

– Пильнуйте свого вікна! – наказав Алан. Обертаючись до вікна, я побачив, як він прохромив шпагою помічника.

Настав і мій час братися за діло. Не встиг я обернутися знову до вікна, як повз мене пробігло п'ятеро матросів, несучи запасну рею, щоб використати її як таран, і почали ладнатися висадити двері. Я ще зроду не стріляв з пістоля і дуже рідко стріляв з рушниці, тим більше в людину. Та треба було діяти: тепер або ніколи. Тільки-но матроси розгойдали рею, я крикнув:

– Ось вам! – І вистрілив у самий гурт.

Очевидно, я влучив, бо один матрос зойкнув і відступив на крок, а решта в замішанні зупинилась. Перше ніж вони опам'ятались, я пустив другу кулю над головами, а потім і третю. Обидві ці кулі полетіли кудись у безвість, але вся зграя кинула рею і втекла.

Тоді я знов обернувся і глянув, що діється в рубці. Вся вона наповнилася пороховим димом; мені здавалося, що від пострілів у мене луснули барабанні перетинки. Але Алан залишався на тому ж місці, тільки шпага його тепер була аж до руків'я в крові, а сам він, хизуючись своєю перемогою, так набундючився, що здавався непереможним. Просто перед ним на підлозі стояв рачки з блідим спотвореним обличчям містер Шуен; з рота в нього текла кров, він повільно опускався на підлогу. Саме в ту хвилину, коли я дивився на Шуена, хтось із команди схопив його за ноги й боком виволік з кормової рубки. Він, мабуть, помер, поки його тягли.

– Ось вам один з ваших вігів! – гукнув Алан і, обернувшись до мене, спитав, чи багатьох я вбив.

Я відповів, що поранив одного, здається, капітана.

– А я вирядив на той світ двох, – похвалився він. – Та ще мало крові пролито, вони нападуть знову. На місце, Девіде. Це тільки чарка горілки перед обідом.

Я повернувся на своє місце, переладував ті три пістолі, з яких стріляв, і насторожив слух і зір.

Наші вороги сперечалися поблизу на палубі, і то так голосно, що я зміг розчути крізь шум хвиль кілька слів.

– Шуен зіпсував усе, – почув я один голос. Та другий гримнув на нього:

– Він дорого за це заплатив!

Тоді голоси знову стихли до ледве чутного бубоніння. Тільки тепер майже весь час говорив хтось один, начебто викладаючи план, а решта по черзі відповідали йому коротко, як люди, що вислухують наказ. Я впевнився з цього, що вони прийдуть іще, й сказав про це Аланові.

– Нам цього тільки й треба, – відказав той. – Коли ми не наженемо на них страху й не покінчимо з цією справою, то ні вам, ані мені не можна буде заснути. І запам'ятайте, цього разу вони діятимуть рішучіше.

Пістолі були напоготові, і мені лишалося тільки слухати й чекати. Поки тривав напад, ніколи було розмірковувати, боюся я чи ні, але тепер, коли знову настала тиша, я не міг ні про що інше думати. Мене переслідували думки про гострі шпаги й холодну сталь; а почувши тиху ходу й шарудіння одягу об стіни кормової рубки, я зрозумів, що вони в темряві шикуються до нападу, і ледве стримався, щоб не закричати голосно.

Все це відбувалося на тому боці, де стояв Алан, і я вже подумав, що мені тут нічого робити, як раптом почув, що хтось тихо ступив на дах наді мною.

Зненацька пролунав свисток боцманської дудки, що був, очевидно, гаслом. Частина зграї з кортиками в руках шалено кинулась на двері, і в ту ж мить скло люка розлетілося на тисячі скалок; якийсь чоловік плигнув униз і простягся на підлозі рубки. Та не встиг він схопитися на ноги, як я тицьнув йому в спину пістоль і міг би застрелити його, проте, як доторкнувся до нього, живого, мужність зрадила мене, і я не міг ні спустити курок, ані втекти.

Плигаючи, матрос упустив з рук кортика, а тепер, відчувши дотик пістоля, несподівано крутнувся й схопив мене, горлаючи прокльони. Не знаю, чи від того до мене повернулася хоробрість, чи, навпаки, я ще більше злякався, але результат був один: я скрикнув і вистрілив у нього. Матрос жахливо й огидно застогнав і повалився на підлогу. В цей час другий матрос, що саме спускався крізь люк, ударив мене ногою по голові, а я схопив другий пістоль і вистрілив йому в стегно. Матрос зісковзнув через край люка і лантухом гепнув на тіло свого товариша. Я не міг схибити, хоч цілитися було й ніколи: просто приклав дуло до нього і спустив курок.

Я б ще довго стояв і дивився на тих, що лежали переді мною, коли б крик Алана про допомогу не повернув мене до пам'яті.

Доти Алан іще обороняв двері, але один з матросів, поки він бився з іншими, пробіг попід шпагою й схопив його за тулуб. Алан штрикав його кинджалом, якого мав у лівій руці, та матрос прилип до нього, мов п'явка. В рубку вдерся ще один матрос і підніс над Аланом кортик. На дверях стовпились інші матроси. Я подумав, що ми загинули, і, схопивши свій тесак, кинувся на них з флангу.

Та моя допомога була вже не потрібна. Матрос нарешті впав, і Алан, відскочивши назад для розгону, з ревом, немов розлючений бугай, напав на решту. Матроси розступилися перед ним, як вода, обернулися й кинулись тікати, падаючи один на одного. Шпага в Аланових руках виблискувала, мов живе срібло, серед безладної юрми ворогів; і при кожному її виблискові чувся зойк пораненого. Я ще думав, що ми загинули, аж тут – о диво! – всі вороги тікають, а Алан жене їх палубою, як вівчарка заганяє овець у кошару.

Однак він швидко повернувся назад, бо був настільки ж обачний, наскільки й хоробрий, а матроси тим часом усе бігли й кричали, наче він ще гнався за ними. Ми чули, як вони, перечіпаючись один через одного, швидко спустилися до свого кубрика й зачинили люк.

Кормова рубка була схожа на різницю, на підлозі лежало троє забитих, а на порозі один з матросів тіпався в передсмертних корчах. Ми з Аланом здобули перемогу й лишились неушкоджені.

Алан підійшов до мене з простягненими руками.

– Дайте я обійму вас! – вигукнув він, схопив мене в обійми і міцно поцілував у обидві щоки. – Девіде, – розчулився мій товариш, – я люблю вас, як брата! – і додав у якомусь екстазі: – А скажіть, хіба з мене поганий боєць?!

Потім він обернувся до чотирьох забитих ворогів, простромив кожного з них шпагою й перевалив одного за одним за двері. При цьому Алан наспівував і насвистував крізь зуби, ніби намагався пригадати якусь пісню, та насправді складав нову. Весь цей час на його щоках вигравали рум'янці, а очі блищали, як у п'ятирічної дитини, що побачила нову іграшку. Раптом він сів на стіл із шпагою в руках; мелодія ставала все ясніша і ясніша. І ось у рубці гучно залунала гельська пісня.

Я подаю її переклад, хоч не віршами (до яких не маю хисту), та принаймні нашою мовою. Алан потім часто співав цю пісню, і вона з часом розійшлась у народі, так що я чув її багато разів.

Ця пісня про шпагу Алана;

Коваль скував її,

Вогонь гартував її,

І ось вона сяє в руках Алана Брека.

Багато було в них очей,

Ясних і швидких;

Багато було в них рук;

Шпага ж була одна.

Сірі олені на пагорбі збились,

їх багато, а пагорб один;

Сірі олені зникають,

А пагорб стоїть, як стояв.

Летіть до мене з вересових горбів,

Летіть до мене з морських островів,

О далекозорі орли,

Тут вам пожива є!

Ця пісня, яку Алан склав (і слова й музику) в хвилину нашої перемоги, не зовсім справедлива до мене: адже я боровся пліч-о-пліч із ним. Ми вбили або тяжко поранили п'ятьох матросів і містера Шуена, причому двоє з них, – ті, що проникли в рубку крізь люк, – загинули від моєї руки. Були поранені ще четверо, і з цих чотирьох одного (найнебезпечнішого) поранив я. Так що я вніс чималу частку в цю перемогу й міг би вимагати згадки про себе в Аланових віршах. Та поетам доводиться більше думати про рими, а в розмовах Алан завжди віддавав мені навіть понад належне.

Але в той час я навіть не усвідомлював будь-якої несправедливості до себе, бо не тільки не знав жодного слова по-гельському, а й був радий відразу ж після цієї нерівної боротьби дістатися до ліжка. Від довгого чекання нападу, метушні й напруження в двох сутичках, а найбільше від жаху, що мені довелося брати участь у бою, я насилу тримався на ногах. Щось наче стискало мені груди, і я важко дихав; згадка про двох убитих мною людей мучила мене, мов кошмар. І я зовсім несподівано розридався, як мала дитина.

Алан поплескав мене по плечу і сказав, що я хоробрий хлопець, але мені треба виспатись.

– Я перший вартуватиму, – заявив він. – Ви добре допомагали мені, Девіде, з початку до кінця, і мені не хотілося б утратити вас ціною всього Аппіну і навіть усього Бредалбену.

Я постелився на підлозі, а він з пістолем у руці і шпагою на колінах став коло стіни на першу варту. Зміна тривала три години, за капітанським годинником, що висів на стіні. Потім Алан розбудив мене, і я, своєю чергою, простояв на варті три години. Під кінець моєї зміни зовсім розвиднілося. Ранок видався дуже тихий, розхвильоване море злегка погойдувало корабель, від чого кров на підлозі рубки переливалась, а по дахові тарабанив рясний дощ. За всю мою зміну не сталося нічого; чуючи стукання керма, я здогадувався, що капітан навіть нікого не поставив біля румпеля. І справді (як я потім дізнався), в команді брига було так багато поранених і вбитих, а решта така пригнічена, що містерові Ріаку й капітанові доводилося змінюватись так само, як і мені з Аланом, бо інакше бриг міг би наскочити на мілину, перше ніж хтось помітив би це. На щастя, ніч зайшла теж тиха, бо вітер ущух, як тільки пішов дощ. Навіть я з квиління чайок, які ловили рибу навколо корабля, зрозумів, що бриг, очевидно, віднесло близько до берега або до одного з Гебридських островів. [16]16
  Гебридські острови– група островів в Атлантичному океані, що належать до Шотландії.


[Закрыть]Нарешті, визирнувши з дверей каюти, я побачив з правого боку великі кам'яні гори Скай, а трохи далі за кормою дивний острів Рам.