355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Роберт Льюис Стивенсон » Викрадений » Текст книги (страница 14)
Викрадений
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 14:59

Текст книги "Викрадений"


Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон



сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 16 страниц)

– Хіба в нього немає рідні? – спитала вона зі сльозами в голосі.

– Звичайно, є! – вигукнув Алан. – Якби тільки ми могли дібратися до неї! Він має рідню, і то дуже багату. Знайшлася б і постіль, і їжа, й лікарі, щоб доглянути його… А тут він мусить блукати по чужій землі і спати у вересі, мов жебрак.

– Чого ж? – поцікавилася дівчина.

– Люба моя, – відповів Алан, – я не можу цього вам сказати. Краще я просвищу вам пісеньку, – додав він. – 3 цими словами Алан далеко перегнувся через стіл і тихо, але з гідним подиву почуттям просвистав кілька куплетів з пісні "Чарлі – мій милий".

– Тс-с… – злякалася дівчина і через плече глянула на двері.

– Ось у чому річ, – промовив Алан.

– Такий молодий! – вигукнула дівчина.

– Він цілком дорослий, щоб… – і Алан ударив вказівним пальцем по своїй потилиці, маючи на увазі, що я досить дорослий, щоб позбутися голови.

– Яка ганьба! – вигукнула дівчина, спаленівши.

– Однак це може статися, – сказав Алан, – якщо ми не придумаємо чогось кращого.

Враз дівчина повернулась І вибігла геть, залишивши нас із Аланом у кімнаті. Алан був у піднесеному настрої від того, що його плани так швидко здійснюються, а я задихався від злості, що мене видають за якобіта і поводяться зі мною, як з малою дитиною.

– Алане, – вибухнув я, – не можу я більше зносити цього.

– ї все-таки вам доведеться терпіти. Деві,-сказав він, – бо коли ви зараз розладнаєте всі мої плани, то самі, може, і вискочите з вогню, а Алан Брек, напевно, загине.

Це була така глибока правда, що я міг лише простогнати у відповідь, та навіть мій стогін допоміг Алановим планам, бо його почула дівчина, вбігаючи в кімнату з мискою сосисок і пляшкою міцного елю.

– Бідолашний! – промовила вона і, поставивши перед нами їжу, по-дружньому торкнула мене за плече, ніби хотіла підбадьорити. Потім вона запросила нас до їжі, додавши, що плати за це не візьме, бо харчівня належить їй, чи, власне, її батькові, що поїхав на цілий день до Пітенкрифа. Ми не чекали на друге запрошення, бо з холодного хліба й сиру мала втіха, а сосиски пахли дуже смачно. Поки ми їли, дівчина стояла біля сусіднього столу й дивилась на нас, щось роздумуючи і крутячи в руках зав'язки свого фартуха.

– По-моєму, у вас надто довгий язик, – раптом звернулася вона до Алана.

– Можливо, – погодився Алан, – але, бачте, я знаю, з ким говорю.

– Я ніколи не викажу вас, – запевнила вона, – якщо ви це маєте на увазі.

– Ні, – заперечив він, – ви не з таких людей. Але я скажу вам, що ви зробите. Ви допоможете нам.

– Я не можу, – відповіла дівчина, заперечно хитаючи головою. – Ні, не можу.

– Не можете? – перепитав Алан. – А якби могли? Вона промовчала.

– Послухайте, люба дівчино, – вів далі Алан. – Тут є човни, я бачив два на березі, коли проходив околицями міста. Якби ми змогли скористатися човном, щоб переправитися під покривом ночі в Лотіан, і знайти мовчазну порядну людину, яка пригнала б човна назад і тримала язик за зубами, були б урятовані два чоловіки: я– дуже імовірно, а він – напевно. А якщо ми не дістанемо човна, то в нас залишається тільки три шилінги, і, даю вам слово, яне знаю, куди нам іти, що робити і де знайдеться для нас місце, крім шибениці! Невже ми так і підемо звідси блукати далі по світу, дівчино? Невже ви зможете лежати в теплій постелі Й згадувати про нас, коли в димарі скиглитиме вітер, а по даху тарабанитиме дощ? Ви будете снідати чи вечеряти біля вогнища і думати про мого бідного хворого хлопчика, що кусає на болоті пальці від голоду й холоду? Здоровий чи хворий, він мусить іти вперед; хоч би навіть смерть хапала його за горло, він повинен брести під дощем по безкраїх дорогах. А коли він конатиме на купі холодного каміння, біля нього не буде нікого, крім мене й Бога.

Я помітив, що Аланові слова дуже схвилювали дівчину; їй хотілося допомогти нам, і водночас вона боялася, що допомагає злочинцям. Тому явирішив утрутитися в розмову і заспокоїти її сумління частиною правди.

– Ви чули коли-небудь про містера Ренкейлора з Фері? – спитав я.

– Ренкейлора? – перепитала вона. – Правника? Авжеж, чула!

– Отож я йду саме до нього, – пояснив я, – так що ви можете самі з цього судити, злочинець я чи ні. Скажу вам ще більше. Хоч і справді через жахливу помилку мені загрожує небезпека, однак у всій Шотландії король Ґеорг не має вірнішого підданця, ніж я.

Обличчя дівчини одразу проясніло, а обличчя Алана спохмурніло.

– Більш нічого не треба казати, – відповіла вона. – Містер Ренкейлор – відома людина. – І дівчина порадила нам закінчити їду, якомога швидше вийти з селища й сховатися в ліску на березі моря.

– Можете звіритися на мене, – додала вона. – Я знайду як переправити вас.

Ми не стали засиджуватись, доїли сосиски, потиснули їй руку й заквапились до ліска. Це був маленький гайок з двох десятків кущів бузини й глоду та кількох молодих ясенів, але не досить густий, щоб приховати нас від перехожих на шляху або на березі. Проте ми мусили лежати там, тішачись чудовою теплою погодою та надією на близький порятунок, обмірковуючи в подробицях, що нам ще залишилося зробити.

За весь день ми мали тільки один клопіт, коли до гайка заблукав мандрівний музика й присусідився до нас. Це був п'яний волоцюга з червоним носом і сльозавими від запалення очима. З кишені в нього визирала велика пляшка горілки. Він розповів нам довгу історію про кривди, що їх довелося йому витерпіти від різних людей, починаючи з лорда-президента судової палати, який відмовив йому в справедливості, і кінчаючи міськими суддями в Інверкейтінзі, які віддали йому тієї справедливості аж забагато. Хоч і малоймовірно, але в нього могла виникнути підозра щодо двох чоловіків, які сиділи цілісінький день без діла, сховавшись у гущавині. Весь час, поки він крутився коло нас, ми почували себе, як на гарячому приску, слухаючи його настирливі розпити. Музика був мало схожий на людину, що вміє тримати язика за зубами, а тому ми не могли дочекатися, коли спекаємося його і теж виберемося звідси.

Погідну сонячну днину змінила тиха місячна ніч, у місті і навколишніх висілках засвітилися вогні та вже й гаснути почали один за одним. Була північ, і ми давно вже непокоїлися, коли нарешті зарипіли весла в кочетах. Почувши те рипіння, ми визирнули і побачили дівчину, що сама підпливала до нас на човні. Вона нікому не довірила справи, навіть своєму коханому, якщо він був у неї, і, коли заснув батько, вилізла вікном з дому, вкрала в сусіда човна і сама прийшла нам на допомогу.

Я збентежився, не знаючи, як висловити їй свою вдячність, але дівчина збентежилась не менше, слухаючи наші подяки. Вона попросила нас не гаяти часу і не говорити зайвих слів, зауваживши (і дуже слушно), що головне в нашій справі – це поспіх і мовчання. Так, переводячи розмову з одного на інше, вона довезла і висадила нас на лотіанському березі недалеко від Каридена, потім потисла нам руки і відпливла до Лаймкілнза, перше ніж ми встигли вимовити хоч слово подяки за її послугу.

Навіть після того, як вона зникла в темряві ночі, ми мовчали, бо ніякими словами не висловити нашої вдячності. Алан, стоячи на березі, похитував головою.

– Дуже славна дівчина, – нарешті порушив він мовчанку. – Девіде, вона дуже славна дівчина!

А через годину, коли ми лежали в печері на березі моря і я вже задрімав, він знову почав вихваляти її. Зі свого боку я не міг нічого сказати. Я відчував докори сумління і страх за цю просту душу. Мене мучило, що ми скористалися наївністю дівчини, і страшило, чи не наражаємо її на небезпеку, вплутавши в нашу справу.


Розділ XXVII
Я ПРИХОДЖУ ДО МІСТЕРА РЕНКЕЙЛОРА

Другого дня ми домовились, що Алан десь побуде до заходу сонця, а як тільки стемніє, сховається біля дороги неподалік від Ньюголза і лежатиме там, поки почує мій свист. Я сказав, що просвищу як гасло мою улюблену пісеньку "Веселий Ерльський дім", але Алан відповів, що ця пісня надто поширена і її випадково може насвистувати пер-ший-літний селянин. Замість неї він навчив мене коротенького уривку з пісні верховинців, який і досі зберігся в моїй пам'яті і, мабуть, не забудеться до самої смерті. Щоразу, згадуючи цю пісню, я лину думкою до того останнього дня наших поневірянь і немов бачу Алана, як він сидить у глибині печери і відбиває рукою такт, насвистуючи її, а обличчя його помалу проступає з сутіні у світлі світанку.

Я вийшов на довгу вулицю Квінзоері ще до схід сонця. Мені сподобалось це гарне містечко з кам'яницями, більшість яких була вкрита шифером. Щоправда, ратуша здалась мені не такою гарною, як у Піблі, та й сама вулиця була не дуже пишна, але мені було соромно за своє брудне лахміття.

Коли вже зовсім розвиднілось, із коминів повалив дим, порозчинялися вікна, а на вулиці з'явилися перші перехожі, я ще дужче занепокоївся й підупав на дусі. Тільки тепер я відчув усю непевність свого становища, зрозумів, що не маю жодних доказів своїх прав і навіть нічим не можу засвідчити власну особу. Якщо всі мої сподівання виявляться лише пустою мрією, то я тяжко помилився й опинився у великій скруті. Та коли навіть і станеться так, як я уявляв собі, то й тоді, очевидно, буде потрібно багато часу, щоб довести справедливість моїх домагань. А скільки я міг чекати, маючи менше ніж три шилінги в кишені, до того ж у товаристві засудженого чоловіка, якому треба допомогти вибратися звідси на кораблі у Францію? Якщо ж мої надії не справдяться, ми обидва ще можемо потрапити на шибеницю. Я ходив вулицею туди й назад, помічаючи, що люди косують на мене і на вулиці, і з вікон, підштовхуючи одне одного ліктями або посміхаючись. У мене виникло нове побоювання, що мені буде не так легко навіть добитися розмови з правником, а вже й поготів важко переконати його в правдивості моєї розповіді.

Я ніяк не міг наважитися звернутись до будь-кого з цих поважних громадян. Мені соромно було навіть заговорити з ними в такому брудному лахмітті; і якби я запитав, де оселя містера Ренкейлора, вони б, напевно, розреготалися мені просто в обличчя. Отож я то ходив туди й сюди вулицею, переходячи її безліч разів, то спускався до гавані, наче собака, що загубив свого хазяїна. Часом мене охоплював розпач і якесь дивне почуття гризло душу. Нарешті ранок змінився днем. Було вже, мабуть, близько дев'ятої години, коли я, втомившись від блукань, випадково зупинився навпроти вельми добротного будинку, що виходив прегарними чистими вікнами в бік берега. На підвіконнях у вазах цвіли квіти, стіни були недавно потиньковані, а на ґанку сидів, ліниво позіхаючи, мисливський собака. Адже він був у себе вдома! Як бачите, я заздрив навіть цій безсловесній тварині. Раптом відчинилися двері й на них з'явився рум'янощокий поважний чоловік у добре напудрованій перуці та окулярах. Я мав такий мізерний вигляд, що нікому і в очі не впав, а він аж двічі позирнув на мене. Цього добродушного джентльмена, як виявилося потім, так вразив мій нужденний вигляд, що він одразу підійшов і запитав, що я тут роблю.

Я відповів, що прийшов до Квінзфері в справі і, набравшись духу, попросив його показати мені оселю містера Ренкейлора.

– Цікаво, – промовив він. – Я щойно вийшов з цієї оселі. Тут просто якийсь дивний збіг обставин, бо саме я і є той чоловік, якого ви шукаєте.

– В такому разі, сер, – зрадів я, – дозвольте мені поговорити з вами.

– Я не знаю вашого імені й навіть обличчя.

– Мене звуть Девід Балфор.

– Девід Балфор?! – перепитав він здивовано, піднісши голос. – А звідки ви з'явились, містере Девід Балфор? – спитав він, суворо дивлячись мені у вічі.

– Я побував у багатьох краях, сер, – відповів я, – але гадаю, що про це було б краще поговорити в зручнішому місці.

Містер Ренкейлор, здавалося, якийсь час роздумував, приклавши пальці до губи й поглядаючи то на мене, то на вулицю.

– Безперечно, так буде краще, – нарешті вирішив він, повів мене з собою в дім, гукнув комусь, що буде зайнятий весь ранок, і відчинив переді мною двері в маленьку запилюжену кімнатку, захаращену книжками й паперами. Тут він сів і мене запросив сісти, хоч мені здалося, з якоюсь жалістю перевів погляд із чистого стільця на моє брудне лахміття. – А тепер, – сказав він, – якщо ви маєте справу, прошу вас говорити коротко й швидше дійти до суті. Nec germino bellum Trojanum orditur ab ovo… [30]30
  Не з яйця про Троянську війну почалось повідання (з Горація).


[Закрыть]
розумієте ви це? – спитав він, кинувши на мене пильний погляд.

– Я навіть зроблю так, як каже Горацій, сер, – відповів я, всміхнувшись, – і прямо введу вас in medias res [31]31
   В суть справи {латин.).


[Закрыть]
.

Він кивнув головою, очевидно, задоволений, бо вжив цю латинську цитату, щоб перевірити мене. Хоч такий початок трохи підбадьорив мене, кров ударила мені в обличчя, коли я додав:

– У мене є підстави думати, що я маю якісь права на маєток Шооз.

Правник дістав з шухляди теку з паперами і, розгорнувши її, поклав перед собою.

– Слухаю вас, – мовив він.

Та я випустив свій останній набій і сидів мовчки.

– Ну, ну, містере Балфор, – сказав він, – треба розповідати далі. Де ви народились?

– В Ессендіні, сер, – буркнув я, – у тисяча сімсот тридцять третьому році, дванадцятого березня.

Він, очевидно, звіряв мої свідчення по своїй теці, але я не знав, що це означало.

– Ваші батько й мати?

– Моїм батьком був Александер Балфор, шкільний учитель в Ессендіні, а мати – Ґрейс Пітаров; здається, вона була родом з Анґусу.

– А ви маєте папери, що засвідчують вашу особу?

– Ні, не маю, але вони є у містера Кембла, священика, і їх легко можна дістати від нього. Містер Кембл може також засвідчити мою особу сам. А крім того, я не думаю, щоб моєму дядькові спало на думку зрікатися мене.

– Ви маєте на увазі містера Ебінізера Балфора? – спитав містер Ренкейлор.

– Авжеж, його, – відповів я.

– Ви бачилися з ним? – поцікавився містер Ренкейлор.

– Він приймав мене у своєму власному домі, – сказав я у відповідь.

– А вам доводилось коли-небудь стикатися з чоловіком на ім'я Гозісен? – розпитував далі правник.

– Доводилось, сер, – мабуть, на кару за свої гріхи, – відповів я, – бо саме з його наказу і за дорученням мого дядька мене викрали на очах у жителів цього міста і вивезли в море, де я мало не загинув під час суднотрощі. Після того мені довелося зазнати багато злигоднів, і тепер я стою перед вами в цьому жалюгідному лахмітті.

– Ви кажете, що була суднотроща, – промовив Ренкейлор. – Де це сталося?

– Біля південного берега острова Мулу, – сказав я. – Острівець, на який мене викинули хвилі, називається Іррайд.

– О-о, – протяг він усміхаючись, – ви знаєте географію краще за мене. Можу вам сказати, що ваші слова точно узгоджуються з відомостями, які я одержав раніше. Однак ви кажете, що вас викрали. Як це розуміти?

– В прямому значенні цього слова, сер. Я простував до вашого дому, коли мене заманили на борт брига, вдарили по голові й кинули в трюм. Я зрозумів, що сталося, тільки тоді, коли ми були вже далеко в морі. Я мав потрапити на плантації, але Бог мене оберіг від такої долі.

– Бриг загинув двадцять сьомого червня, – містер Ренкейлор заглянув у теку, – а сьогодні ми маємо двадцять четверте серпня. Тут досить велика прогалина, містере Балфор.

Близько двох місяців. Вона вже завдала багато клопоту вашим друзям, і скажу правду: я не заспокоюсь, поки не з'ясую всього.

– Запевняю вас, сер, – відказав я, – цю прогалину дуже легко заповнити; та перше ніж розповідати про свої поневіряння, мені хотілося б упевнитись, цю я розмовляю з другом.

– Так ми ніколи не домовимось, – заявив правник. – Я теж не можу бути певний, поки не вислухаю вас. Я не можу бути вашим другом, поки не доберу як слід діла в усьому. Якби ви були довірливіші, вам краще жилося б на світі. Адже № знаєте, містере Балфор, шотландське прислів'я: "Хто чинить зло, той найдужче його боїться".

– Не забувайте, сер, – зауважив я, – що мені вже довелося зазнати лиха через свою довірливість. Мене продав у рабство той самий чоловік, який, коли не помиляюсь, є вашим клієнтом.

Я, очевидно, помалу переконував містера Ренкейлора й здобував у нього чимраз більшу довіру. Почувши цю гостру репліку, яку я кинув з усмішкою, він уже розсміявся вголос.

– Ні, ні, – заперечив він. – Не все стоїть так уже погано, як ви гадаєте. Fui, non sum [32]32
   Не "є", а «був» (латин.).


[Закрыть]
. Я справді був повіреним вашого дядька, та поки ви (imberbis juvenis custode remoto [33]33
   Безбородий юнак бездоглядний (латин.).


[Закрыть]
) тинялися десь там на заході, гай-гай, – як же багато води спливло. І якщо у вас не дзвеніло у вухах, то не від того, що про вас бракувало розмов. Якраз у день суднотрощі містер Кембл з'явився до мене з вимогою розшукати вас. Я ніколи не чув про вас, але знав вашого батька і на підставі деяких даних (про них скажу пізніше) схильний був боятись найгіршого. Містер Ебінізер не заперечував того, що бачив вас, однак заявив (це здалося мені неправдоподібним), нібито дав вам значну суму грошей і ви поїхали до Європи з наміром закінчити там свою освіту (це було цілком імовірне й похвальне). На моє запитання, як могло статися, що ви жодним словом не повідомили про свою постанову містера Кембла, він засвідчив під присягою, що ви висловили велике бажання порвати з минулим життям. А на запитання, де ж ви є, відповів, ніби не знає напевно, але гадає, що в Лейдені. Оце загалом його відповіді. Я не зовсім певен, що хтось повірив йому, – вів далі містер Ренкейлор, усміхаючись. – Особливо йому не сподобались деякі мої зауваження, і ваш дядько, просто кажучи, показав мені на двері. Ми тоді дуже розгубилися, бо, незважаючи на поважні підозри, нічим не могли підтвердити їх. Саме тоді з'явився капітан Гозісен і сказав нам, що ви потонули. Отже, з'ясувалося, що ваш дядько брехав, а все закінчилось тільки скрухою для містера Кембла, збитками для моєї кишені та ще однією плямою на репутації містера Балфора, й без того вже заплямованій. А тепер, містере Балфор, – додав він, – ви знаєте весь хід цієї справи і можете судити самі, чи заслуговую я на вашу довіру.

Насправді розповідь містера Ренкейлора була педантичніша, ніж я передаю її, мова його була пересипана великою кількістю латинських цитат; але він говорив з такою добродушністю і співчуттям у погляді й манерах, що остаточно розвіяв мою недовіру. Більше навіть, з його поведінки я зрозумів, що він уже не має жодних сумнівів щодо мене. Отже, можна було вважати, що перше, тобто що я справді Девід Балфор, доведено.

– Сер, – попередив я, – розповідаючи свою історію, я змушений довірити вам життя одного свого друга. Дайте слово, що воно буде для вас священним. Що ж до мене, то найкращою гарантією моєї безпеки є ваше обличчя.

Містер Ренкейлор дав мені слово, але додав:

– Така передмова змушує насторожитись, а тому, коли у вашій історії зустрічаються хоч найменші порушення закону, прошу вас не забувати, що я правник, і обминати їх.

Тоді я розповів йому про свої поневіряння з самого початку, а він слухав, зсунувши окуляри на чоло й заплющивши очі. Часом мені здавалося, що він спить. Та де там! Він, як виявилося потім, чув кожне моє слово. Особливо мене вразили його винятковий слух і рідкісна пам'ять. Він запам'ятав навіть незнайомі йому й важкі для вимови гельські імена, які чув тільки один раз, і потім нагадував мені їх через багато років. Та коли я назвав повне ім'я Алана Брека, між нами відбулася досить дивна розмова. Ім'я Алана, безперечно, облетіло всю Шотландію разом із звісткою про вбивство в Аппіні й про винагороду за його голову. Не встигло це ім'я злетіти з моїх уст, як правник поворухнувся і розплющив очі.

– Бувши вами, я б не називав непотрібних імен, містере Балфор, – зауважив він, – надто імен верховинців, багато яких є небезпечними злочинцями.

– Звичайно, було б краще не називати їх, – погодився я, – та коли воно вже зірвалося з моїх уст, я мушу й далі згадувати його у своїй розповіді.

– Ви помиляєтесь, – заперечив містер Ренкейлор. – Як ви, очевидно, вже помітили, я трохи недочуваю, а тому не зовсім певен, що добре розчув це ім'я. З вашого дозволу ми називатимемо вашого друга містером Томсоном… щоб потім не було ніяких непорозумінь. А надалі я робив би так з усіма верховинцями, про яких вам доведеться згадувати, живі вони чи мертві.

Зі слів правника я зрозумів, що він дуже добре розчув Аланове ім'я і вже здогадався, що я розповідатиму про вбивство. Що ж, коли він вирішив прикидатися, хай прикидається, мене це не обходило. Тому я всміхнувся і погодився з ним, зауваживши між іншим, що це ім'я мало схоже на верховинські імена. Далі у всій моїй розповіді Алан називався містером Томсоном. Мене це смішило тим більше, що сам Алан був мастак на такі витівки. Джеймса Стюарта я вивів під ім'ям родича містера Томсона. Колін Кембл називався містером Ґленом. А коли я дійшов до Клюні, то відрекомендував його: "Містер Джеймсон, ватаг верховинців". Ми відверто грали з ним комедію, і я дивувався, що правник зацікавлений у ній; та, зрештою, це було в дусі того часу, коли в державі існували дві партії, і обережні люди, які не пристали до жодної з них, всіляко намагалися не ображати ні ту, ні ту.

– Так, так, – протяг нотар, коли я закінчив. – Це ж справжня епічна поема, ціла "Одіссея" наших днів. Вам слід викласти її латинською мовою, коли ваші знання поповняться, або ж, якщо вам це більше до вподоби, по-англійському, хоч я особисто віддаю перевагу латині, як виразистішій мові. Ви багато подорожували; quoe regio in terris [34]34
   В яких краях світу (латин.).


[Закрыть]
 – в якій лишень парафії Шотландії (я роблю вільний переклад латинського виразу) вам не довелось побувати за час своїх блукань! Крім того, ви виявили дивну здатність щоразу потрапляти у фальшиве становище, але воднораз слід визнати, що поводилися завжди гідно. Цей містер Томсон здається мені джентльменом неабияких здібностей, хоч, по-моєму, він, мабуть, надто жорстокий. Незважаючи на всі його заслуги, було б набагато краще, коли б він зараз маринувався у Північному морі, бо з таким чоловіком, містере Балфор, можна попасти в халепу. Але ви, певна річ, робите слушно, лишаючись вірним йому, адже він свого часу теж був вірний вам. Він, можна сказати, був вам вірним супутником; і не менше paribus vestigia figit [35]35
   Дбання такого ж сліди полишив (латин.).


[Закрыть]
, що інакше ви обидва вже давно б гойдалися на шибениці. Та, на щастя, ці дні вже минули, і я гадаю, що наближається кінець вашим поневірянням.

Отак розмірковуючи над моїми пригодами, він дивився на мене з такою добротою і прихильністю, що я ледве міг приховати своє задоволення. Я дуже довго блукав у країні диких безправних верховинців і спав у горах просто неба, а тому насилу вірив, що знову сиджу в чистому, покритому дахом будинку й по-дружньому розмовляю з пристойно одягненим джентльменом. Згадавши про одяг, я кинув погляд на своє брудне лахміття, і мені знову стало соромно. Та нотар помітив це і зрозумів мене. Він устав, гукнув, щоб поставили ще один куверт, бо містер Балфор залишається обідати, і повів мене до спальні на другому поверсі. Там він поставив переді мною воду, дав мило й гребінець, дістав одяг, що належав його синові, і з відповідними побажаннями вийшов з кімнати.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю