Текст книги "Викрадений"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 16 страниц)

– Пора кінчати з таким вашим поводженням, – вів я далі. – Я хочу сказати, що з цієї хвилини ви будете ввічливо висловлюватися про мого короля і моїх добрих друзів Кемблів.

– Я Стюарт… – почав був Алан.

– О-о! – перебив я його. – Я знаю, що ви маєте королівське ім'я. Однак годилось би вам пам'ятати, що відтоді, як я потрапив на Верховину, мені доводилось бачити багатьох, хто має це ім'я. І найкраще, що я можу про них сказати, – їм не завадило б помитись.

– Ви розумієте, що ображаєте мене? – майже прошепотів Алан.

– Даруйте, – знову перебив я його, – але я ще не закінчив. Якщо вам не подобається ця проповідь, то ще менше сподобається її кінець. За вами ганялися дорослі люди з моєї партії, а ви мстите неповнолітньому юнакові. По-моєму, це жалюгідна розвага. Вас били і віги, і Кембли, ви тікали від них, як заєць. Вам годиться з повагою говорити про них.

Алан стояв непорушно, і тільки поли плаща ляскали на вітрі в нього за спиною.

– Шкода, – нарешті промовив він. – Ви сказали такі речі, які не можна залишити без уваги.

– А я ніколи й не просив вас про це, – відказав я. – Я готовий, як і ви.

– Готові? – перепитав він.

– Готовий! Я не такий хвалько, як деякі мої знайомі. Нападайте! – І, вихопивши шпагу, я став у позицію, як навчав мене цього сам Алан.

– Девіде! – закричав він. – Ви з глузду з'їхали? Я не можу нападати на вас! Адже це буде просто вбивство.

– Що ви й мали на меті, коли ображали мене, – кинув я.

– Ваша правда! – вигукнув Алан і якусь мить стояв, збентежено чухаючи потилицю. – Чистісінька правда! – ще раз вигукнув він і витяг шпагу з піхов. Та перше ніж я встиг доторкнутися до неї своєю шпагою, він відкинув її геть і впав на землю. – Ні, ні, – стогнав він, – ні, ні… я не можу, не можу.

Останні рештки мого гніву зникли, і я відчув себе всього-на-всього хворим, нещасним пустим хлопчиськом, який сам дивувався скоєному. Я віддав би весь світ, щоб повернути свої слова назад. Та сказаного не повернеш. Я згадав Аланову доброту й хоробрість у минулому, згадав, як він терпляче допомагав мені й підбадьорював мене в найтяжчі дні наших поневірянь; потім мені пригадалися мої власні образи, і я зрозумів, що назавжди втратив цього відважного друга. Кволість, яка валила мене з ніг, подвоїлась, гострий біль стримів у боці, ніби лезо меча. Мені здалося, що я непритомнію і зараз упаду.

За ту мить я багато передумав. Ніякі перепросини не могли викреслити сказаного, про це нічого було й думати, ніщо не могло змити образи. Але там, де перепросини були б марні, волання про допомогу могло б іще вернути Алана мені. Я відкинув геть свою гордість.

– Алане! – звернувся я до нього. – Якщо ви не допоможете мені, я тут і помру.

Він схопився й глянув на мене.

– Це правда, – додав я. – Я помираю. О, відведіть мене хоч під яку-небудь покрівлю, там буде легше вмирати!

Мені не було потреби прикидатися; без будь-якого зусилля я говорив зі слізьми в голосі, який міг би зворушити навіть кам'яне серце.

– Ви можете йти? – спитав Алан.

– Ні, – відповів я, – без допомоги не можу. Останні години я ледве тримався на ногах, у боці коле так, немов там розпечене залізо, я не можу вільно дихати. Якщо я помру, ви зможете мені простити, Алане? В душі я весь час любив вас, навіть коли був найлихіший.

– Тс-с, замовкніть! – цитьнув Алан. – Не говоріть цього! Девіде, любий, ви знаєте… – Ридання здушили його слова. – Дайте я обійму вас, – сказав він. – Отак! Тепер дужче спирайтесь на мене. Бог відає, де тут поблизу житло. Ми в Балкіддері; тут повинно бути багато осель, у тому числі й осель моїх друзів. Вам так легше йти, Деві?

– Легше, так я можу йти, – відповів я і потиснув йому руку.

Він знову мало не розридався.

– Девіде, я дуже погана людина. У мене нема ні розуму, ні доброти: я забув, що ви ще дитина, і не помічав, що ви ледве тримаєтесь на ногах. Девіде, ви повинні простити мені.

– Не говорімо більше про це, друже, – сказав я у відповідь. – Нам не варт намагатися виправити один одного, в цьому вся річ! Ми повинні терпіти й прощати, друже Алане. О, як же мене шпигає в бік! Невже поблизу нема жодної оселі?

– Я знайду її для вас, Девіде, – запевнив Алан. – Зараз ми спустимося вниз понад струмком, там мають бути житла. Бідний мій хлопчику, може вам буде краще, коли я понесу вас на спині?

– Що ви, Алане? – здивувався я. – Адже я на добрих дванадцять цалів вищий за вас.

– Зовсім ні! – запально вигукнув Алан. – Ви вищі лише на якийсь цаль чи два. Звичайно, я не кажу, що мене можна назвати високим. А втім, – додав він, і голос його якось смішно змінився, – ви, мабуть, близькі до правди. Я помилився. Ви й справді вищі на фут чи й на лікоть, а може, навіть і більше!

Було приємно й смішно слухати, як Алан відмовлявся від своїх слів, боячись нової сварки. Я, мабуть, засміявся б, коли б не так боляче кололо в боці. Та якби й засміявся, то, гадаю, мені довелося б і заплакати.

– Алане! – вигукнув я. – Чому ви такий добрий до мене?

Що примушує вас піклуватись про такого невдячного друга?

– Далебі, не знаю, – відказав Алан, – бо я саме й любив вас за те, що ми ніколи не сварились. Але тепер я люблю вас ще дужче!

Розділ XXV
У БАЛКІДДЕРІ

Алан постукав у двері першої ж оселі, до якої ми підійшли, що було не зовсім безпечно в такій частині Верховини, як Балкіддер. Тут не було жодного великого клану, край населяли окремі роди, залишки розпорошених кланів та інший "безрідний", як там кажуть, люд, і вони весь час гризлися між собою за землю. Всіх їх витіснили в цю дику місцевість, що лежала між витоками Форту і Тею, Кембли. Тут жили Стюарти й Макларени, що було те саме, бо Макларени на війні підкорялись ватажкові Алана й утворювали з Аппіном один клан. Тут оселилося також багато людей зі стародавнього кривавого клану Макгрегорів, оголошеного поза законом. Вони завжди мали погану славу, а тепер більше, ніж будь-коли, і не тішилися довірою жодної з партій у всій Шотландії. Вождь клану, Макгрегор з Макгрегора, перебував на вигнанні, а безпосередній проводир тієї частини з них, що жила в околицях Балкіддера, Джеймс Мор, старший син Роб Роя, [29]29
  Роб Рой(Роберт Макгрегор, 1671–1734) – шотландський розбійник.


[Закрыть]був ув'язнений і чекав суду в Единбурзькому замку. Вони ворогували з верховинцями і з жителями низинної Шотландії, з Ґреймами, Макларенами й Стюартами, а тому Алан, що завжди підтримував будь-кого зі своїх родичів, хоч би яким далеким він для нього був, особливо уникав зустрічі з ними.

Нам просто пощастило, бо ми потрапили в оселю Макларенів, де Алана радо прийняли не тільки через його ім'я, а також і завдяки добрій славі про нього, яка дійшла сюди. Мене негайно поклали в ліжко і покликали лікаря, а той сказав, що я тяжко хворий. Можливо, тому, що він був добрий лікар чи, може, завдяки своїй молодості й здоровому організмові я пролежав у ліжку не більше тижня, а раніше ніж через місяць міг з легким серцем знов вирушити в дорогу.

Весь цей час Алан крутився поблизу оселі Макларенів, хоч я часто умовляв його залишити мене. Своєю нерозважною сміливістю він викликав одностайний протест двох чи трьох друзів, утаємничених у справу. Вдень він ховався в печері на схилі гори, зарослому невеликим ліском, а вночі, коли було безпечно, приходив– провідати мене. Нема цю й казати, як я радів, коли бачив його. Місіс Макларен, наша господиня, не знала як і догодити такому дорогому гостеві, а що Дункан Ду (так звали хазяїна) мав дві флейти і був великим аматором музики, то час мого видужання здавався мені справжнім святом, і ми часто перетворювали ніч на день.

Солдати не з'являлися. Щоправда, одного разу в глибині долини пройшли дві сотні піхотинців і трохи драгунів; я бачив їх у вікно, лежачи в ліжку. Більше мене дивувало те, що сюди не приходив ніхто з місцевої влади, ніхто не цікавився, звідки я і куди йду. В цей неспокійний час мене не турбували ніякими запитаннями, ніби я жив у пустелі. Однак під кінець мого перебування тут про мою присутність знали всі жителі Балкіддера і його околиць, бо багато з них приходили в гості, а потім (за звичаями країни) повідомляли про цю новину своїх сусідів. До того ж і тут скрізь висіли оголошення про нас із Аланом. Одне з них було пришпилене на моєму ліжку, і я міг читати не дуже похвальний опис власної особи, а також надруковану більшим шрифтом суму винагороди за мою голову. Дункан Ду і його друзі, які знали, що я прийшов з Аланом, не могли мати сумніву щодо того, хто я. Здогадувалися про це, мабуть, і інші, бо хоч я й змінив одяг, та не міг змінити свого віку й зовнішності, а вісімнадцятирічні юнаки з низинної Шотландії не так часто траплялися в цих краях, особливо в такий час. Люди аж ніяк не могли помилитися, побачивши мене і прочитавши мій опис в оголошенні. Однак ніхто не виказував мене. В інших людей секрет зберігається між двома-трьома друзями і все-таки якимсь чином стає відомий, але у верховинців таємницю знає весь клан, і вони зберігають її хоч і сто років.

За весь цей час стався лише один випадок, який заслуговує на згадку. Мене провідав Робін Ойг, один із синів горезвісного Роб Роя. Його всюди розшукували, звинувачуючи в тому, що він викрав молоду жінку з Балфрона і нібито (як запевняли) силоміць примусив її одружитися з ним, а він розгулював по Балкіддеру, як хазяїн у своєму обведеному муром парку. Це він підстрелив Джеймса Макларена, коли той орав у полі, причому ще й досі з ним не звели рахунку. Проте Робін Ойг безстрашно заходив у дім своїх смертельних ворогів, як мандрівний крамар на заїжджий двір.

Дункан устиг сказати мені, хто це, і ми стурбовано перезирнулись. Ви повинні зрозуміти нашу тривогу: адже незабаром мав прийти Алан, і навряд чи ці два чоловіки могли зустрітися мирно. Та якби ми послали когось із попередженням або спробували подати гасло, то, напевно, викликали б підозру в Макгрегора, що й без того був насторожений. Він зайшов дуже ввічливо, але весь час підкреслював своє високе походження: скинув капелюха перед місіс Макларен і знову насунув його на голову, розмовляючи з Дунканом. Установивши таким чином належні відносини (як він, очевидно, думав), Макгрегор підійшов до мого ліжка і вклонився.

– Мені сказали, що ваше ім'я Балфор.

– Мене звуть Девід Балфор, – поправив я. – Слуга покірний.

– У відповідь я міг би назвати своє ім'я, сер, – вибачився він, – але воно останнім часом трохи втратило своє значення. Можливо, досить буде сказати вам, що я рідний брат Джеймса Мора Драмонда, або Макгрегора, про якого ви не могли не чути.

– Звичайно, сер, – відповів я трохи стривожено. – Чував я й про вашого батька Макґрегора-Кембла. – І, підвівшись на ліжку, я вклонився, гадаючи, що це потішить його самолюбство, якщо він пишається своїм батьком, оголошеним поза законом.

Макгрегор знову вклонився і сказав:

– Ось що я хочу сказати вам, сер. У сорок п'ятому році мій брат підняв частину "Ґреґари" й повів шість сотень, щоб завдати вирішального удару супротивникові. Лікар, який ішов разом з нашим кланом і вилікував ногу моєму братові, коли той зламав її в сутичці під Престонпенсом, мав таке саме ім'я, як у вас. Він був брат Балфора з Бейса. І коли тільки ви доводитесь йому ріднею, я віддаю себе і свій люд у ваше розпорядження.

Ви, мабуть, пам'ятаєте, що про своє походження я знав не більше, ніж бродячий пес. Правда, мій дядько щось белькотів про якихось поважних родичів, але не сказав нічого конкретного, і в мене не лишалось іншого виходу, як зізнатися, що я не знаю всієї своєї рідні.

Робін висловив жаль з приводу того, що йому довелось потурбуватися, повернувся до мене спиною і, не вклонившись, попрямував до дверей. Я чув, як він сказав Дунканові, що я "всього-на-всього безрідний сільський бовдур, який не знає навіть власного батька". Хоч я й розгнівався на ці слова, водночас соромлячись свого неуцтва, та ледве міг стриматися, щоб не засміятись на думку про те, що чоловік, оголошений поза законом (Робіна таки повісили через три роки), був такий вибагливий до походження своїх знайомих.

Біля самих дверей він зустрів Алана, який саме заходив у кімнату; вони позадкували і втупили один в одного очі, мов незнайомі собаки. Обидва були малі на зріст, але в цю хвилину наче виросли від свідомості власної гідності. Кожний мав шпагу і рухом стегна вивільнив руків'я, щоб можна було легше вихопити клинок.

– Містер Стюарт, коли не помиляюсь? – сказав Робін.

– Слушно, містере Макгрегор. Це ім'я, якого можна не соромитись, – відповів Алан.

– Не знав, що ви в моїх краях, сер, – протяг Робін.

– Я вважаю, що перебуваю в країні моїх друзів, Макларенів, – відповів Алан.

– Як сказати, – кинув той. – На це можна дещо й заперечити. Між іншим, я чув, що ви майстер володіти шпагою.

– Якщо ви не народилися глухим, містере Макгрегор, то, мабуть, чули про мене куди більше. Та не я один в Аппіні вмію носити шпагу. Коли мій родич і зверхник Ардшил не так уже й багато років тому розмовляв з джентльменом, що мав ваше ім'я, я щось не чув, щоб Макгрегор узяв гору.

– Ви маєте на увазі мого батька, сер? – перебив його Робін.

– Авжеж. Та це мене не дивує, – вів далі Алан. – Джентльмен, про якого я кажу, мав погану звичку додавати слово «Кембл» до свого імені.

– Мій батько тоді вже доживав свій вік, – обурився Робін. – Двобій був нерівний. Ми з вами складемо кращу пару, сер.

– Я теж так гадаю, – погодився Алан.

Я вже майже приготувався схопитися з ліжка, а Дункан не відходив від цих бойових півнів, готовий утрутитись при першій-ліпшій нагоді. Та коли ми почули останні слова, чекати далі було нічого. І Дункан зі сполотнілим обличчям кинувся між ними.

– Джентльмени! Я думав про зовсім інший поєдинок. Ось флейта, а ось два джентльмени, обидва уславлені музики. Давно вже йдуть суперечки про те, хто з вас краще грає. Сьогодні вам трапляється чудова нагода вирішити це питання.

– Що ж, сер, – кинув Алан, звертаючись іще до Робіна, з якого не зводив очей, так само як і Робін з нього, – що ж, сер, – повторив він, – здається, й справді я чув щось таке. А ви, кажуть, добрий музика?

– Я граю, як Макрімон! – вигукнув Робін.

– Дуже сміливо сказано, – зауважив Алан.

– Раніше мені доводилось виправдувати й сміливіші порівняння, – заявив Робін, – і то маючи справу з кращими супротивниками.

– А це легко перевірити, – сказав Алан.

Дункан Ду поспішив винести флейти, які становили його основну власність, а також поставив перед гостями шинку з баранини і пляшку того напою, який називають атольським бровзом. Готують цей напій зі старої горілки, процідженого меду і свіжих вершків, змішаних у певному порядку й пропорції. Супротивники ще не могли охолонути від войовничого запалу, проте обидва сіли один проти одного біля вогню, виявляючи надмірну ввічливість. Макларен умовляв їх покуштувати його баранину й бровз, нагадавши, що дружина його родом з Атолу і відома повсюди своїм умінням готувати цей напій. Але Робін відмовився від частування, заявивши, що це шкодить диханню.

– Прошу вас узяти до уваги, сер, – звернувся Алан до Робіна, – що я майже десять годин і ріски в роті не мав, а це шкідливіше для дихання, ніж будь-який бровз у всій Шотландії.

– Я не хочу мати ніяких переваг, містере Стюарт, – відповів Робін. – їжте й пийте, і я од вас не відстану.

Кожний з'їв по невеличкому шматочку баранини і випив келих бровзу за здоров'я місіс Макларен; потім, після нескінченного обміну чемностями, Робін узяв флейту й заграв коротеньку мелодію в дуже швидкому темпі.

– А ви вмієте грати, – мовив Алан і, взявши від свого суперника інструмент, спершу заграв ту саму мелодію в такому ж темпі, що й Робін, а потім полинули варіації, прикрашені гарними трелями, що їх так люблять музики і називають фіоритурами.

Мені сподобалась Робінова гра, та Аланова гра полонила мене.

– Непогано, містере Стюарт, – сказав суперник, – але ви показали мало вигадки у своїх фіоритурах.

– Я?! – обурився Алан, і кров ударила йому в обличчя. – Я завдаю вам брехню!

– Отже, ви визнаєте себе переможеним на флейті, – заявив Робін, – і хочете зміняти її на шпаги?

– Чудово сказано, містере Макґрегор, – відказав Алан, – поки що (він вимовив це з притиском) я беру свої слова назад. Хай Дункан буде свідком.

– Далебі, вам непотрібні свідки, – зауважив Робін. – Ви самі куди кращий суддя, ніж якийсь Макларен у Балкіддері, бо, слово честі, ви неабиякий музика, як на Стюарта. Передайте мені флейту.

Алан віддав йому інструмент, і Робін став повторювати й виправляти деякі Аланові варіації, які він чудово запам'ятав.

– Та-ак, ви розумієтесь на музиці, – похмуро протяг Алан.

– А тепер будьте самі суддею, містере Стюарт, – попросив Робін. Повторюючи варіації з самого початку, він обробляв їх у таку нову форму, з такою винахідливістю й майстерністю, що я зачудувався, слухаючи його.

Що ж до Алана, то його обличчя спохмурніло й залилося рум'янцем. Він сидів і гриз нігті, ніби людина глибоко ображена.

– Досить! – вигукнув він. – Ви вмієте грати на флейті… можете вихвалятися цим. – І вже хотів устати.

Та Робін зробив знак рукою, немов просячи помовчати, й виконав шотландську народну пісню в повільному темпі. Сама собою це була прекрасна річ, і грав він її чудово, але, крім того, вона виявилась піснею Аппінських Споартів, найулюбленішою піснею Алана. Ледве пролунали перші звуки, як він змінився на обличчі, а коли темп прискорився, Алан, здавалось, не міг усидіти на місці. Задовго до кінця пісні з його обличчя зникли останні сліди гніву, і він думав тільки про музику.

– Робіне Ойг, – заявив Алан, коли той перестав грати, – ви великий музика. Я негідний грати навіть у одному королівстві з вами. Присягаюся честю, в одному вашому мізинці більше музикальності, ніж у мене в голові. І хоч мені й здається, що крицею я міг би довести вам зовсім інше, попереджую вас заздалегідь… але так було б несправедливо! Не моя звичка – сваритися з людиною, що може так чудово грати на флейті, як ви.

На цьому й скінчилася вся сварка, цілу ніч не висихав у чарках бровз, а флейта переходила з рук у руки.

Розділ XXVI
КІНЕЦЬ УТЕЧІ. МИ ПЕРЕПРАВЛЯЄМОСЬ ЧЕРЕЗ ФОРТ

Як я вже казав, не минуло й місяця з початку моєї хвороби, коли вирішили, що я можу йти далі. Був уже кінець серпня, стояла чудова тепла погода. Все обіцяло ранній і багатий врожай. У нас майже не залишалося грошей, тому передусім слід було подумати про те, щоб якнайшвидше вирушити в дорогу, бо коли б ми не дібралися вчасно до містера Ренкейлора або він відмовився допомогти мені, нам, певно, довелося б померти голодною смертю. Крім того, на Аланову думку, погоня на цей час уже, мабуть, припинилася й кордон біля Форту, а може навіть і Стерлінг-Бриджа, де була головна переправа через річку, охоронявся не так пильно.

– Головне у військовій справі, – пояснив Алан, – іти туди, де тебе чекають найменше. Форт небезпечний для нас, адже ви знаєте прислів'я: "Форт – вуздечка для дикого верховинця". Отже, якщо ми намагатимемось обійти верхоріччя і вийти біля Кіппена або Балфрона, то саме там нас і чекатимуть, щоб зловити. Коли ж ми підемо прямо на старий міст у Стер-лінзі, то, даю вам слово, нас пропустять безборонно.

Отож першої ночі, як було вирішено, ми пробралися до оселі одного з Макларенів у Стретайрі, де й заночували 21 серпня. Звідти під покривом ночі зробили ще один легкий перехід. Удень 22-го ми проспали якнайщасливіші десять годин у кущах вересу на схилі пагорба у Вем-Варі неподалік від табунця оленів. Яскраво світило сонце, зігріваючи нас своїм теплом, а земля під нами була така суха, на яку я вже давно не натрапляв за час своїх поневірянь. Уночі ми дійшли до Алан-Вотеру і, спустившись понад його берегом туди, де кінчалися пагорби, побачили внизу перед собою всю рівнину круг Стерлінга, пласку, як млинець. У долині розкинулося місто, посеред якого височів пагорб із замком на ньому, а води Форту мінилися сріблом місячного сяйва.

– Тепер, – промовив Алан, – не знаю, хвилює вас це чи ні, але ви знову на своїй батьківщині. Ми перейшли межу Верховини в першу ж годину нічного переходу, і якщо тільки нам пощастить перебратися через цю зміїсту річку, ми зможемо вільно дихнути.

На Алан-Вотері, поблизу того місця, де він впадає у Форт, виднівся невеличкий піщаний острівець, зарослий лопухами, кременою та іншим низькорослим зіллям, між яким можна було б переховуватись тільки лежачи. На цьому острівці ми й отаборилися. Просто перед нами височів Стерлінзький замок, звідки долинав гуркіт барабанів, бо якраз зараз там, мабуть, відбувався парад частин залоги. У полі по цей бік річки цілий день працювали женці, і ми чули брязкіт серпів об каміння, голоси й навіть окремі слова селян. Треба було лежати, притиснувшись до землі, й мовчати. Та ми почувалися не так уже й погано: пісок на острівці нагрівся від сонця, зелені рослини захищали наші голови, води і їжі ми мали вдосталь, а найголовніше – на другому березі нас чекав порятунок.

Як тільки женці закінчили свою роботу й спустилися сутінки, ми вбрід вибралися на берег і попрямували до Стерлінзького мосту, тримаючись весь час понад ровами, що розділяли поля.

Міст був недалеко від пагорба із замком – старий, високий, вузький міст із шпиликами над парапетом. Можете собі уявити, з якою цікавістю я дивився на нього не тільки тому, що міст вважався історичною пам'яткою, а й тому, що він був тепер нашим єдиним порятунком. Місяць іще не зійшов, коли ми прийшли туди; вздовж чола фортеці де-не-де блимало світло, а далі, у місті, теж виднілося кілька освітлених вікон. Навколо панувала мертва тиша. Здавалося, наче ніхто не охороняє проходу.

Я наполягав, щоб негайно ж іти через міст, та Алан був обережніший.

– Усе здається спокійним, – прошепотів він, – та все-таки ми трохи полежимо тихенько тут, за насипом, щоб не попасти в халепу.

Так ми пролежали майже чверть години, іноді перешіптуючись, але не чули жодного звуку, крім плюскоту води між биками мосту. Несподівано з'явилася якась стара кульгава жінка з костуром у руках. Спершу вона стала недалеко від нас і почала нарікати на свою долю, бідкатися, що їй довелось пройти такий довгий шлях; потім пошкандибала далі, піднімаючись по крутому мосту. Жінка була така маленька на зріст, а ніч така темна, що ми скоро перестали бачити її і тільки чули, як човгання ніг, стук костура та кашель помалу даленіють.

– Мабуть уже перейшла, – прошепотів я.

– Ні, – заперечив Алан, – На мосту ще чути її ходу. Тої ж миті пролунав оклик вартового: "Хто йде?" – і ми

почули, як об каміння брязнула кольба рушниці. Напевно, вартовий спав, і коли б ми спробували, то могли б пройти непоміченими. А тепер він прокинувся, й нагоду було втрачено.

– Тут у нас нічого не вийде, – кинув Алан, – і ніколи, ніколи нам не пощастить це зробити, Девіде!

Не сказавши більше ні слова, він поповз геть від мосту; а трохи згодом, коли вартовий уже не міг помітити нас, випростався і пішов далі дорогою, що вела на схід, Я не розумів, що він задумав, а після щойно пережитого гіркого розчарування мене важко було чимось потішити. Хвилину тому я вже уявляв, як стукаю в двері дому містера Ренкейлора, щоб заявити про свої права на спадщину, мов той герой з балади. І ось язнову залишаюсь тут, на другому березі Форту, де мене, як послідущого волоцюгу, переслідують солдати.

– Що ж далі? – порушив я мовчанку.

– Не знаю, – відказав Алан. – Що ж ви хотіли? Вони не такі дурні, як я гадав. Так чи інакше нам треба перебратися через Форт, Деві… Бодай би вони запались, ті дощі, що живлять його, і ті гори, що між ними він протікає.

– А чому ми йдемо на схід? – спитав я.

– Апросто навмання, – відповів він. – Якщо ми не можемо перебратися через річку, то, може, пощастить у затоці.

– На річці хоч є броди, а в затоці їх немає, – зауважив я.

– Звичайно, тут є броди, а крім того ще й міст, – погодився Алан. – Та яке з них пуття, коли їх охороняють?

– Правда, – відповів я. – Але річку можна перепливти.

– Можна тому, хто вміє плавати, – кинув Алан. – От тільки я чогось не чув, щоб ви були великий мастак до цього. Що ж до мене, то я плаваю, як сокира.

– Нічого не можу заперечити вам, Алане, – сказав я, – проте мені здається, що ми ліземо з дощу під ринву. Якщо важко переправитися через річку, то, очевидно, через затоку переправитися ще важче.

– Але ж є ще й такі речі, як човни, коли я не помиляюся, – сказав Алан у відповідь.

– Авжеж, і такі речі, як гроші, – додав я. – Ми ж не маємо ні того, ні другого, а тому чи є човни, чи нема, нам однаковісінько.

– Ви так гадаєте?

– Авжеж!

– Девіде, у вас мало винахідливості, а ще менше віри. Дайте мені тільки час, щоб я міг пометикувати, і якщо мені не пощастить випросити, позичити або навіть украсти човна, я зроблю його!

– Легко сказати! – кинув я. – Та ви забуваєте про найважливіше. Коли ви перейдете через міст, то він не розкаже нічого, а якщо ми перепливемо затоку, то човен опиниться на тому боці… отже, хтось мусив пригнати його туди. Усі навколо сполошаться…

– Дурниця! – вигукнув Алан. – Якщо я знайду човен, то знайду й людину, що відведе його назад! Отож більше не в'язніть до мене зі своїми дурницями, ідіть мовчки (це все, що від вас вимагається)… і дайте змогу Аланові думати за вас.

Цілу ніч ми простували північним боком рівнини, що лежала біля підніжжя високих Охільських гір, поминули Алоа, Клекменан, Калрос і близько десятої години ранку, дуже голодні й натомлені, підійшли до маленького висілка Лаймкілнза. Цей виселок тягнеться вздовж берега, а навпроти нього, на другому боці затоки, видно місто Квінзфері. Над містом і висілками клубочився дим з коминів. На ланах працювали женці, в затоці стояли на кітві два кораблі, безперестану снували в усіх напрямках човни. Все разом було для мене таке рідне, що я не міг удосталь надивитися на ці веселі зелені, оброблені узгір'я і на людей, що працювали на полях і на морі.

До того ж там, на південному березі, стояв дім містера Ренкейлора, де, безперечно, на мене чекало багатство; а я був тут, на північному березі, одягнений в убоге вбрання чужоземного крою, з трьома срібними шилінгами, що лишилися від усіх моїх грошей. За мою голову призначено нагороду, а єдиний мій товариш по нещастю – оголошений поза законом вигнанець.

– О Алане! – не втримався я. – Подумати лишень! Там, по той бік затоки, на мене чекає все, чого може забажати душа, птахи перелітають туди, човни перепливають… усі, хто хоче, можуть потрапити туди, всі, тільки не я! О Алане, у мене крається серце!

В Лаймкілнзі ми зайшли до невеличкої харчівні, яку впізнали по жезлові над дверима, і купили хліба й сиру у вродливої дівчини-служниці. їжу ми поклали в клунок, гадаючи поснідати в гайку, що виднівся за три чверті милі від нас на березі моря.

Дорогою я не зводив очей з другого берега затоки й зітхав, не помічаючи, що Алан над чимсь задумався. Раптом він зупинився посеред дороги.

– Ви звернули увагу на ту дівчину, що в неї ми купили це? – спитав він, поляскуючи по клункові, де лежав хліб і сир.

– Атож, – відповів я. – Гарна дівчина.

– Ви так гадаєте?! – вигукнув він. – Девіде, любий, та це ж просто чудо!

– Не розумію, що тут чудесного? – здивувався я. – Яка нам користь із її вроди?

– Послухайте, – мовив Алан, кидаючи на мене лукавий погляд, – я чогось був подумав, що це, можливо, допоможе нам дістати човен.

– А я б подумав якраз навпаки, – буркнув я.

– Це ж ви, а не я, – не здавався Алан. – Мені не треба, щоб вона закохувалась у вас, я хочу, щоб вона пожаліла вас, Девіде, а для цього вам не конче бути красенем. Ану покажіться! – І він з цікавістю оглянув мене. – Мені хотілося б, щоб ви були трохи блідіший, а в усьому іншому ви цілком годитесь для моєї мети: у вас чудовий вигляд повішеника, знятого з шибениці, голодранця, каторжника, що вкрав одяг з опудала на городі. Праворуч обернись і прямо в харчівню по наш човен!

Сміючись, я пішов за ним.

– Девіде Балфор, – попередив Алан. – Ви дуже веселий джентльмен, і ваша роля, безперечно, може здатися вам дуже кумедною. Та при цьому, коли вам хоч трохи жаль моєї шиї (не кажучи про вашу власну), ви, сподіваюсь, будете настільки ласкаві, що глянете на справу поважніше. Я збираюсь розіграти маленьку комедійку, що може закінчитися для обох нас або порятунком, або шибеницею. А тому прошу не забувати цього і поводитись відповідно.

– Гаразд, гаразд, – погодився я. – Робіть, що хочете. Коли ми підходили до селища, Алан звелів мені взяти його під руку й повиснути на ній, наче я знесилився від утоми. Коли ж він відчинив ногою двері до харчівні, взагалі здавалось, наче він несе мене. Дівчина, очевидно, здивувалась (і було від чого), що ми так швидко повернулись. Та Алан, не гаючи часу на пояснення, допоміг мені сісти на стілець, зажадав чарку горілки, дав мені випити кілька ковточків, а потім, розламавши хліб і сир, почав годувати мене, наче нянька, – і все це з таким поважним, стурбованим, сповненим любові виразом обличчя, який міг би обдурити навіть суддю. А тому й не дивно, що дівчину схвилювала сценка, яку ми розіграли перед нею: нещасний, хворий, знесилений юнак і його чулий товариш. Вона підійшла ближче і дивилася, зіпершись на стіл, що стояв коло нас.

– Що з ним сталося? – нарешті поцікавилась вона. Алан, на мій привеликий подив, обернувся до неї з якимсь гнівом.

– Що сталося?! – закричав він. – Хлопець пройшов пішки більше миль, ніж у нього на бороді волосинок, і частіше спав у мокрому вересі, ніж на сухих простирадлах. Вона питає, що сталося! Погане сталося! Дуже погане, ось що! – і Алан, годуючи мене, й далі незадоволено щось бурчав собі під ніс.

– А такий же молодий, – промовила дівчина.

– Надто молодий, – буркнув Алан, стоячи спиною до неї.

– Краще було б йому верхи їхати, – невгавала дівчина.

– А де б я дістав коня?! – розлючено закричав Алан, обертаючись до неї. – Ви б хотіли, щоб я вкрав його?

Я подумав, що від такої грубості вона обуриться й піде геть. І справді, на якусь мить дівчина замовкла. Та мій товариш чудово знав, що робив; хоч у деяких життєвих справах він і здавався наївним, але в таких був неперевершеним пройдисвітом.

– Я й сама бачу, – знову заговорила дівчина, – що ви з високого роду.

– Ну й що, – промовив Алан трохи лагіднішим тоном (здавалося, проти його волі), улещений цим простосердим зауваженням, – нехай, це правда! Та ви чули коли-небудь, щоб високий рід напихав кишені грішми?

Вона зітхнула так, наче сама була поважною леді, позбавленою спадщини.

– Ні, не чула, – відповіла вона. – Ви правду кажете. Весь цей час я сердився, що граю таку роль, і сидів мовчки,

не знаючи, соромитися мені чи сміятися, але якось не зміг більше витримати і попросив Алана залишити мене, бо я вже почуваюся краще. Голос мій зривався, бо я завжди ненавидів брехню, однак саме моє замішання допомогло змові, бо дівчина, безперечно, приписала мій хрипкий голос хворобі й знесиллю.