Текст книги "Викрадений"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 16 страниц)

Розділ XXIII
КЛІТКА КЛЮНІ

Незабаром ми підійшли до підніжжя гори, вкритої густим лісом, що дерся дуже крутим скелястим схилом угору, а за лісом виднілось оголене урвище.

– Тут, – сказав один з провідників, і ми почали підійматись на гору.

Дерева чіплялися на схилі, як матроси на вантах корабля; їхнє коріння утворювало ніби щаблі драбини, по яких ми лізли вгору. На горі, майже під самим голим урвищем, ми побачили дивовижне житло, відоме в цих краях під назвою "Клітка Клюні". Стовбури кількох дерев були з'єднані між собою плотом з лозиння, проміжки між ними були укріплені кілками, а ґрунт за цією загорожею вирівняли, насипавши землі, так що утворилося щось схоже на підлогу. Дерево, яке росло на схилі, правило за опору для покрівлі. Стіни були сплетені з лози й покриті мохом. Усе житло формою трохи скидалось на яйце й наполовину висіло, а наполовину стояло в гущавині дерев на стрімкому схилі, ніби осяче гніздо в зелених кущах глоду.

Всередині житло було досить просторе й могло навіть не без вигод надати притулок п'ятьом-шістьом чоловікам. Виступ скелі хитромудро використовувався як димар; дим слався понад скелею і кольором майже не різнився від неї, тому знизу нічого не було помітно.

Тут була лише одна зі схованок Клюні. Крім цього, він мав ще печери й підземелля в різних закутках свого краю і, залежно від донесень своїх розвідників, перебирався з одного місця в інше, коли наближалися солдати. Завдяки такому способові життя й відданості свого клану Клюні не тільки залишався весь час у безпеці, тоді як багато інших утекли за кордон або були схоплені й покарані смертю, а й жив у країні ще чотири чи п'ять років після наших відвідин. І лише на беззаперечну вимогу свого володаря він виїхав у Францію. І дивна річ: там Клюні часто нудьгував за своєю Кліткою на Бен-Олдері й невдовзі помер.

Коли ми підійшли до дверей, Клюні сидів біля комина-скелі, стежачи, як один з прислужників готує їжу, і смоктав смердючу пінкову люльку. Одягнений він був украй просто, голову покривав плетений нічний ковпак, насунутий аж на вуха. Однак поводився він, мов король: варт було глянути, як він підвівся, щоб привітати нас.

– А-а, містере Стюарт! Прошу, сер, заходьте і ведіть сюди свого друга, чийого ім'я поки що я не знаю.

– Як ви тут живете, Клюні? – поцікавився Алан. – Сподіваюсь, добре, сер? Я дуже радий, що бачу вас і можу відрекомендувати вам мого друга, Шоозького лерда містера Девіда Балфора.

Коли ми бували вдвох, Алан ніколи не згадував про мій маєток без насмішки, однак у присутності чужих проголошував ці слова, наче герольд.

– Заходьте, панове, – відказав Клюні. – Щиро вітаю вас у своєму домі. Це, звичайно, дивне й не дуже вигідне житло, але тут я приймав особу королівської крові. Ви, містере Стюарт, безперечно, знаєте, кого я маю на увазі. Спершу випиймо на щастя, а коли мій безрукий слуга приготує печеню, ми пообідаємо і зіграємо в карти, як годиться джентльменам. Життя моє трохи нуднувате, – додав він, наповнюючи чарки, – я бачу мало товариства, сиджу тут, б'ю байдики, згадую великий день, який ніколи не вернеться, і чекаю другого такого ж дня, який, сподіваймося, вже не за горами. Я пропоную тост: "За Реставрацію!"

Всі ми цокнулись і випили. Звичайна річ, я не бажав зла королю Ґеоргу, та коли б він був на моєму місці, то, мабуть, зробив би те саме. Ковтнувши спиртного, я одразу відчув себе набагато краще, міг спостерігати й слухати, хоча ще й не зовсім ясно, але вже не почуваючи того безпричинного страху і зневіри, що гнітили мене раніше.

Житло, в якому ми гостювали, було й справді дивне: не менш дивним виявився і його хазяїн. За час свого довгого переховування Клюні набув багатьох дріб'язкових звичок і поводився так, наче стара панна. У нього було особливе місце, де ніхто інший не мав права сидіти; всі речі в Клітці він розставив у певному порядку, і жодна людина не сміла порушувати цей порядок. Куховарство було однією з його найулюбленіших справ, і, навіть вітаючись із нами, він не спускав з очей печені.

В розмові з Клюні виявилось, що іноді під покривом ночі він провідував або приймав у себе дружину й одного чи двох своїх найближчих друзів; але більшу частину часу Клюні жив самотньо і спілкувався тільки з вартовими та слугами, що прислуговували йому в Клітці. Щоранку першим до нього приходив один з цих слуг, цирульник, голив його і розповідав місцеві новини, які Клюні безмірно любив слухати. Клюні з дитинною поважністю закидав слугу запитаннями; з деяких відповідей сміявся, мов божевільний; іноді аж через кілька годин після того, як голяр ішов, Клюні знову заходився реготом, згадуючи його розповіді.

Клюні, певно, мав причини ставити запитання, бо, хоч і був ізольований від суспільства і, як інші землевласники в Шотландії, парламентським актом позбавлений законних прав, все-таки вершив патріархальний суд у своєму клані. Всі суперечки між людьми його клану вирішувались у його сховищі; причому ці люди, які відкрито висловили б свою зневагу до вироку найвищого суду, відкладали помсту й платили гроші на одне лише слово цього засудженого вигнанця. Коли він гнівався, а це бувало частенько, то віддавав накази й погрожував карою не гірше, ніж будь-який король, а його слуги тремтіли й ховалися від нього, як діти від розгніваного батька. Кожному, хто входив у його оселю, Клюні церемонно подавав руку, причому всі одночасно по-військовому доторкалися до своїх капелюхів. Отож мені випала чудова нагода ознайомитися з внутрішнім життям клану в гірській Шотландії. Ватаг клану був оголошений поза законом і переховувався, землі його були конфісковані, скрізь нишпорило військо, розшукуючи його, іноді на відстані одної милі від місця, де ватаг перебував; і все це в таких умовах, коли перший-ліпший з голодранців, яких Клюні шпетив і яким часто погрожував, міг би стати багатієм, виказавши його.

Як тільки печеня підсмажилась, Клюні власноручно вичавив на неї цитрину (йому добре постачали всякі лагомини) і запросив нас до столу.

– Вони, – сказав він, маючи на увазі шматочки м'яса, – такі самі, як ті, що ними я частував у цьому будинку його королівську високість, не рахуючи цитринового соку. В ті часи ми раділи, коли взагалі могли добути якусь їжу, і найменше турбувалися за приправу. В сорок шостому році тут було більше драгунів, ніж цитрин.

Не знаю, може й справді печеня була дуже смачна, але самий вигляд м'яса викликав у мене нудоту, і я їв мало. Весь час Клюні розважав нас розповідями про перебування в Клітці принца Чарлі, [28]28
  Принц Чарлі– Карл-Едуард Стюарт (1720–1788), онук Якова II, "молодий претендент" на англійський престіл. У 1745 р. висадився в Шотландії з наміром зібрати військо для походу на Лондон.


[Закрыть]докладно переказуючи навіть слова співрозмовників, і, встаючи з місця, показував нам, де хто стояв. З його слів я зробив висновок, що принц був ґречний, жвавий хлопець, справжній нащадок династії королів, але не такий мудрий, як Соломон. Я зрозумів також, що за час свого перебування в Клітці він часто напивався п'яний, тож вада, яка, на загальну думку, призвела до його смерті, вже й тоді давалася взнаки.

Не встигли ми попоїсти, як Клюні приніс стару, заяложену колоду карт, таку, що її можна завжди знайти в кожному дешевому заїзді. Очі його розгорілися, коли він запропонував нам зіграти в карти.

Мені ще змалку прищепили відразу до гри в карти, як до чогось ганебного. Мій батько вважав негідним християнина або навіть просто людини ризикувати своїм останнім шматком хліба й зазіхати на чужий за допомогою розмальованих клаптиків картону. Звичайно, я міг би послатися на втому, і цього було б досить для вибачення, але визнав за потрібне викласти свою думку щодо карт. Я, мабуть, страшенно почервонів, однак твердим голосом сказав їм, що не беруся судити інших, але сам ніколи в карти не грав.

Клюні перестав тасувати карти.

– Що це має означати, хай йому біс? – обурився він. – Що за вігівська лицемірна балачка в домі Клюні Макферсона?

– Я за містера Балфора ладен покласти руку в огонь, – заявив Алан. – Він чесний, хоробрий джентльмен, і не забувайте, хто говорить вам це. Я ношу королівське ім'я, – додав він, заломлюючи набакир капелюха. – Я і той, кого я називаю своїм другом, можемо бути достойним товариством навіть для вибраного кола людей. Але цей юнак утомився, і йому слід виспатися. Якщо він не бажає грати в карти, то це аж ніяк не перешкодить нам зіграти вдвох. А я, сер, умію і охоче зіграю в першу-ліпшу гру, яку ви тільки можете назвати.

– Сер, – гарячкував Клюні, – знайте, що в цій бідній оселі всякий джентльмен може робити, що йому заманеться. Коли вашому приятелю захочеться стати на голову, будь ласка. А якщо він, чи ви, чи будь-хто інший не зовсім задоволений мною, то я з радістю поміряюся з ним шпагою.

Я зовсім не хотів, щоб ці двоє друзів через мене перерізали один одному горло.

– Сер, – звернувся я до Клюні, – я справді дуже втомився, як вам пояснив Алан, а крім того, зізнаюсь вам, бо ви, мабуть, теж маєте синів, що я дав батькові обіцянку ніколи не грати в карти.

– Досить, досить, – урвав мене Клюні і показав на постіль з вересу в кутку Клітки. Однак він лишився невдоволений і скоса поглядав на мене, щось бурмочучи під ніс. Треба визнати, що моя вибагливість і слова справді відгонили чимось пресвітеріанським і були не зовсім доречні в цьому місці серед диких верховинців-якобітів.

Випивши горілки й закусивши олениною, я відчував себе якось дивно обважнілим. Ледве я встиг лягти в постіль, як поринув у забуття. В такому стані я був майже весь час, який ми пробули в Клітці. Іноді я прокидався й розумів, що діється навколо, а інколи тільки чув голоси або хропіння людей, схоже на дзюрчання води в річці. Мені здавалося, що пледи на стінах то зменшувалися, то знову більшали, ніби тіні від вогнища на покрівлі. Я, очевидно, іноді щось говорив або вигукував, бо, пригадую, час від часу з подивом чув, як мені відповідали. Пам'ятаю, що мене не мучили ніякі змори, я відчував тільки невимовний повсякчасний жах, огиду до місця, де я перебував, до постелі, на якій лежав, до пледів на стіні, до голосів, до вогню, до самого себе.

Покликали слугу-цирульника, щоб той приписав мені ліки; він говорив по-гельському, і я нічого не зрозумів. Я так підупав на силі, що не міг навіть попросити перекласти його слова. Я тільки добре усвідомлював, що хворий, а все інше мене не цікавило.

Перебуваючи в такому жалюгідному стані, я майже ні на що не звертав уваги. Алан і Клюні весь час бавили за картами, і Алан, певно, спочатку вигравав, бо пригадую, що одного разу я підвівся на ліжку і бачив як вони сиділи, захопившись грою, а на столі лежала велика блискуча купа грошей – гіней шістдесят чи, може, й сто. Було якось дивно бачити таке багатство в гнізді, сплетеному з дерев на кам'яному схилі. І навіть тоді в мене майнула думка, що гра в карти – дуже ризиковане діло для Алана, бо в того не було нічого за душею, крім зеленого гаманця і якихось п'яти фунтів.

Щастя, мабуть, зрадило його наступного дня. Десь опівдні мене, як звичайно, розбудили обідати. Я знову відмовився від їжі, але мусив був випити чарку якогось гіркого настою, приписаного цирульником. У розчинені двері Клітки яскраво світило сонце, засліплюючи й дратуючи мене. Клюні сидів біля столу, покусуючи ріжечки колоди карт. Алан схилився над моєю постіллю, і обличчя його, що було зовсім близько від моїх висушених гарячкою очей, здалося мені незвичайно великим.

Він попросив мене позичити йому грошей.

– Навіщо? – поцікавився я.

– О, тільки в борг, – відповів Алан.

– Але для чого? – наполягав я. – Не розумію.

– Девіде, – відповів він, – невже ви пошкодуєте дати мені в борг?

Можливо, я не дав би йому грошей, якби був при своїй пам'яті. Але в ту мить мене мучила одна-єдина думка – не бачити його обличчя, і я віддав йому гроші.

Вранці третього дня, коли ми вже пробули в Клітці сорок вісім годин, я прокинувся з великою полегкістю і, хоч був ще дуже кволий і стомлений, уже бачив речі в їхніх справжніх розмірах і в звичайному вигляді. Крім того, мені хотілося юти. Я встав без сторонньої допомоги з постелі і зразу після сніданку вийшов з Клітки й сів на узліссі. День видався хмарний, у повітрі віяло приємною прохолодою, і я просидів там весь ранок у напівзабутті, яке порушувалось тільки розвідниками та служниками Клюні, що приходили з їжею і доповідями. В той час навколо було спокійно, і можна сказати, що Клюні жив майже відкрито.

Коли я повернувся до Клітки, Алан і Клюні, відклавши карти набік, розпитували про щось слугу; ватаг обернувся й заговорив до мене по-гельському.

– Я не розумію гельської мови, сер, – перебив я його.

Після тієї пригоди з картами все, що я говорив чи робив, його дратувало.

– У вашому імені більше глузду, ніж у голові, сер, – сказав він гнівно, – бо воно цілком гельське. Та річ не в цьому. Мій розвідник доповідає, що на півдні вся місцевість вільна. Солдатів немає. У вас вистачить сил іти далі?

Я побачив на столі карти, але золота не було, лежала тільки купка списаних папірців, та й то всі ближче до Клюні. Крім того, Алан мав якийсь дивний вигляд. Здавалося, що він чимось незадоволений, і моє серце стислось від поганого передчуття.

– Не знаю, чи вистачить у мене сил, – відповів я, дивлячись на Алана, – але та невелика сума грошей, яку ми маємо, допоможе нам у довгій дорозі.

Алан закусив спідню губу і втупив погляд у підлогу.

– Девіде, – нарешті обізвався він, – я програв гроші. Це щира правда.

– І мої теж? – спитав я.

– Ваші теж, – простогнав Алан. – Вам не слід було давати їх мені. Я втрачаю розум, коли сідаю за карти.

– Ет, ет! Облиште! – втрутився в нашу розмову Клюні. -Ми грали жартома. Все це дурниці! Ви, звичайно, одержите всі свої гроші назад і навіть удвічі більше, коли дозволите. Це було б казна-що, якби я лишив їх собі. Хай не думають, що я міг би стати на перешкоді людині у вашому становищі. Це було б просто казна-що! – вигукнув він і, почервонівши як рак, почав вигрібати з кишені золото.

Алан стояв, понуривши голову, й мовчав.

– Прошу вас, сер, вийти на хвилину зі мною, – звернувся я до Клюні.

Клюні погодився й пішов за мною, хоч іще здавався збудженим і роздратованим.

– Насамперед, сер, я хочу подякувати вам за вашу великодушність, – почав я.

– Що за дурниці! – запротестував Клюні. – Яка тут великодушність? Це просто вельми прикра історія. Але що ж, по-вашому, я маю робити, сидячи, немов в'язень, у цій Клітці, як не саджати за карти своїх друзів, коли мені щастить зустріти кого-небудь з них? І коли вони програють, то, звичайно не може бути й мови… – Тут він замовк.

– Авжеж, – додав я. – Якщо вони програють, то ви віддаєте їм їхні гроші, а коли виграють, то йдуть звідси, кладучи ваші гроші собі в кишеню. Я вже сказав, що визнаю вашу великодушність, але мені особисто дуже прикро бути в такому становищі. На якусь мить запала мовчанка. Здавалося, що Клюні весь час поривався щось сказати, проте так і не сказав нічого. Тільки обличчя його ставало все червоніше й червоніше.

– Я щемолодий, – вів я далі,– а тому прошу вашої поради. Порадьте мені, як своєму синові. Мій друг чесно програв ці гроші, спочатку чесно вигравши у вас куди більшу суму. Чи можу я прийняти їх назад? Чи годиться мені так чинити? Адже ви самі розумієте, що хоч би як тут повестися людині, що має бодай крихту гордості, буде неприємно.

– Мені теж не дуже приємно, містере Балфор, – промовив Клюні. – А ви, здається, вважаєте мене здатним грабувати бідних людей. Я б не хотів, щоб мої друзі зносили образи в моєму домі, – ніколи! – раптом вибухнув він гнівом, – або щоб самі ображали кого-небудь!

– Ви бачите, сер, – вів я далі, – що я теж маю свою думку про це. Азартна гра – погана розвага для джентльменів. Та я чекаю вашої поради.

Коли Клюні й ненавидів тепер кого-небудь, то я певен, що саме Девіда Балфора. З войовничим виглядом він оглянув мене з ніг до голови, і на його обличчі япрочитав виклик. Але моя молодість чи, може, його власне почуття справедливості роззброїли його. Звичайно, це була прикра історія для всіх нас, у тому числі й для Клюні; і тим більша його заслуга, що він зумів з честю вийти з неприємного становища.

– Містере Балфор, – сказав він у відповідь, – як на мене, ви надто розбірлива людина й великий святенник, і все-таки у вас душа справжнього джентльмена. Даю вам слово честі, ви можете прийняти ці гроші. Так я порадив би своєму синові. Ось вам моя рука на доказ цього!

Розділ XXIV
ЗНОВ У ВЕРЕСІ. СВАРКА

Під покривом ночі мене з Аланом переправили через Еррокську затоку, і ми почали спускатися її східним берегом до іншої схованки, що була неподалік од верхів'я Реннохської затоки. Нас вів туди один із слуг Клюні. Цей хлопчина ніс весь наш багаж і Аланів плащ. Він ішов швидкою ходою, ніби ноша, менша половина якої примушувала мене згинатися майже до землі, була легкою пір'їнкою; а я ж міг би у звичайній боротьбі покласти його на обидві лопатки.

Безперечно, з порожніми руками йти було куди легше, інакше я, мабуть, зовсім не зміг би пересуватися, бо після хвороби ще був дуже кволий. Та, власне, ніщо й не змушувало нас дуже напружувати сили. Йшли ми найпохмурішими пустелями Шотландії, під захмареним небом, кожен затаївши у своєму серці якусь неприязнь.

Довгий час ми йшли мовчки, насупившись, поряд або один за одним. Я був сердитий і хизувався собою, черпаючи всю свою силу в цих двох палких і гріховних почуттях; Алан теж був сердитий і засоромлений, він соромився, що програв мої гроші, й сердився, що я так ображаюсь на нього за це. Думка про те, щоб розлучитися з Аланом, не давала мені спокою, і що дужче я схилявся до неї, то дужче соромився цього. Алан, звичайно, вчинив би дуже гарно й великодушно, якби обернувся зараз до мене й сказав: "Ідіть своєю дорогою. Мені загрожує серйозна небезпека, і моє товариство тільки збільшує небезпеку для вас". Але щоб я звернувся до друга, який, безперечно, любить мене, і сказав: "Вам загрожує велика небезпека, мені менша; ваша дружба обтяжує мене. Ідіть, ризикуйте своїм життям і зносьте труднощі сам…" О ні, це неможлива річ, і навіть на саму думку про це щоки мої горіли від сорому.

І все-таки Алан повівся як мала дитина, і навіть як зрадлива дитина. Видурити в мене гроші, коли я лежав майже без пам'яті, було не набагато краще від звичайної крадіжки. І ось тепер він плентав поруч мене, не маючи ні мідяка за душею, і, здавалося, був цілком задоволений, що може жити чужим коштом на гроші, які він примусив мене вижебрати. Правда, я ладен був поділитися з ним, але мене дратувало, що він так покладався на мене.

Ці дві думки найдужче непокоїли мене, але я не міг навіть рота розкрити, щоб висловити хоч одну з них, бо це мало б вигляд чорної невдячності. Тому я зробив мало не гірше: не говорив ні слова зі своїм товаришем, а тільки крадькома позирав на нього.

Нарешті, на другому боці Еррокської затоки, коли ми перетинали м'яку, зарослу очеретом галявинку, де йти було легше, Алан не зміг більше витримати й підійшов ближче до мене.

– Девіде, – сказав він. – Друзям годиться інакше сприймати такі дрібниці. Я дуже шкодую, що так сталося, і не приховую цього. Коли ж ви маєте вдуші щось проти мене, то краще скажіть про це.

– Гм-м, – протяг я. – Нічого проти вас я не маю.

Мої слова, мабуть, збентежили його, і я підло зрадів цьому.

– Справді? – промовив він тремтячим голосом. – А коли я зізнаюся, що вважаю себе винним?

– Ще б пак! Звичайно, ви винні, – відповів я холодно. – Але ви не станете заперечувати, що яні разу не дорікнув вам.

– Правда, – погодився Алан. – Проте ви дуже добре знаєте, що поводилися куди гірше. Може, нам краще розлучитися? Ви вже одного разу казали мені про це. Ви й тепер маєте таке бажання? Між цим місцем і двома морями достатньо гір і вересу, Девіде, і я змушений зізнатися, що аж ніяк не прагну залишатися там, де мене не хочуть.

Його слова вразили мене, мов удар шпаги, вони наче вивели на світло всю мою нещирість.

– Алане Брек! – вигукнув я. – Невже ви гадаєте, що я повернуся до вас спиною в тяжку для вас хвилину? Ви не смієте говорити мені цього! Вся моя поведінка доводить інше. Щоправда, я заснув на болоті, але ябув тоді дуже стомлений, і ви несправедливо закидаєте мені це.

– Я ніколи не докоряв вам, – кинув Алан.

– Ну, а крім цього, – вів я далі, – я не зробив нічого такого, що давало б вам право своїм припущенням прирівнювати мене до собаки. Я ще ніколи не зраджував товариша і-не збираюсь починати з вас. Нас єднають такі речі, яких я не забуду ніколи, навіть якщо ви забудете.

– Ось що я скажу вам, Девіде, – мовив Алан дуже спокійно. – Я давно вже завдячую вам своє життя, а тепер ще й заборгував гроші. Може, ви трохи полегшите мій тягар?

Слова Алана мали б зворушити мене; вони й справді вплинули на мене, але не так, як слід би. Я почував, що поводжусь погано, і злився не тільки на Алана, а й на самого себе. Від цього я став ще жорстокішим.

– Ви просили мене висловитися. Гаразд, я висловлюсь. Ви самі визнаєте, що зробили мені погану послугу. Мені довелося проковтнути образу, але я не кинув вам жодного докору, навіть не згадав ні разу про всю справу, поки ви не почали самі. А тепер ви ганите мене, – кричав я, – за те, що я не можу сміятися й співати, радіючи зі свого приниження. Може, ви ще захочете, щоб я став перед вами на коліна й дякував вам! Вам слід більше думати про інших, Алане Брек. Якби ви більше думали про інших, то, можливо, менше говорили б про себе, і коли ваш відданий друг мовчки стерпів образу, ви повинні радіти й дати йому спокій, а не зловживати цим. З ваших власних слів виходить, що саме ви в усьому винні, а тому не вам би шукати сварки.

– Облиште! – не стерпів Алан. – 3 мене досить.

І знов між нами запала мовчанка: мовчки ми дійшли до місця призначення, повечеряли і лягли спати, так і не промовивши більше ні слова. Другого дня, коли вже смеркло, слуга Клюні допоміг нам переправитись через Реннохську затоку і дав пораду, якого шляху нам краще триматися. Він радив негайно ж піднятися в гори, йти далі кружним шляхом, обминаючи вершини Ґлен Лайону, Ґлен Лохаю і Ґлен Дохарту, і спуститися з гір у південній, менш гористій частині Шотландії біля Кіппену і верхів'я Форту. Аланові не дуже сподобався такий маршрут, який вів через володіння його лютих ворогів Ґленорхських Кемблів. Він не погоджувався зі слугою і запевняв, що, повернувши на схід, ми майже одразу потрапимо в країну Атольських Стюартів, які були одного з ним плем'я й походження, хоч і підкорялися іншому вождеві, і, крім того, прийдемо туди, куди нам треба, набагато легшим шляхом і швидше. Але слуга, який, певно, був старшиною розвідників Клюні, розбив усі його докази, назвавши чисельність військ у кожній окрузі, і під кінець переконав Алана, що ніде нас не будуть так мало турбувати, як у країні Кемблів.

Алан нарешті погодився з ним, хоч і не зовсім охоче. – Це одне з найгірших місць у Шотландії, – сказав він. – Скільки мені відомо, там нема нічого, крім вересу, ворон і Кемблів. Та я бачу, що ви людина розважлива, тому хай буде по-вашому!

Отож ми рушили вказаним шляхом і майже три ночі мандрували в диких безлюдних горах поміж витоками бурхливих гірських річок. Часто ми йшли в густому тумані, майже весь час віяв вітер, безперестану лив дощ, і ні разу нас не підбадьорив бодай один промінь сонця. Вдень спали на промоклому вересі, а вночі без спочинку видиралися поміж величезними скелями на карколомні гори. Ми часто блукали. Іноді нас огортав такий густий туман, що доводилося зупинятись і чекати, поки він розійдеться. Про вогнище нічого було й думати. Єдиною нашою їжею був драмах і шматочок холод-, ного м'яса, яке ми прихопили з Клітки. Натомість води не бракувало.

Ми терпіли жахливі труднощі, які здавалися ще жахливішими через похмуру погоду й дику навколишню місцевість. Весь час я мерз, аж зуби цокотіли, дуже боліло горло, як і тоді, коли я був на острівці, не давав спокою гострий біль у боці, а коли я спав на своїй мокрій постелі, а зверху періщив дощ і піді мною просочувалось крізь верес багно, в уяві знову оживали найгірші хвилини моїх мандрів. Я знову бачив башту в Шоозі, освітлену блискавкою, Ренсома, якого несуть похмурі матроси, Шуена, що помирає на підлозі в кормовій рубці, або Коліна Кембла, як він хапається пальцями за свій одяг, немов намагається розстебнути його. З такого тривожного сну я прокидався, щоб знову сидіти в тому ж багні, де й спав, і їсти холодний драмах. Дощ різко шмагав моє обличчя або крижаними краплями стікав по спині; нас огортав густою поволокою туман, і здавалося, ніби ми перебуваємо між чотирма стінами в темній кімнаті. Часом налітав вітер, розганяв туман, і тоді перед нами внизу відкривалася прірва якоїсь похмурої долини, де клекотіли потоки води.

Шум незліченних гірських річок долинав звідусіль. Від безперервного дощу річки розлилися і вийшли з берегів; усі долини, мов водойми, наповнилися водою; кожен струмок перетворився на бурхливий потік. Під час нашої нічної ходи було якось урочисто від гулу води внизу, в долинах, схожого то на гуркіт грому, то на гнівний крик. Тоді я чудово зрозумів казку про Водяника, духа потоків, що нібито голосить і реве біля броду, поки надійде приречений на смерть мандрівець. Мені здавалось, що Алан вірив у це чи майже вірив; і коли ревіння води досягало незвичайної сили, ямало дивувався (хоча, звісно, обурювався), бачачи, як він хреститься по-католицькому.

За весь час цих жахливих блукань між мною і Аланом не відчувалося товариських взаємин, ми навіть рідко розмовляли. Щоправда, я був смертельно втомлений, і це повністю виправдовувало мене. Але, крім того, я зроду не вмів прощати. Мене не зачіпали дрібниці, проте я довго не міг забути образи. Тепер же я злився не тільки на свого товариша, а й на самого себе. Останні два дні він був дуже ласкавий і, хоч мовчав, намагався весь час допомагати мені, сподіваючись, очевидно, що моє незадоволення минеться. Я ж розпалював свою злобу, грубо відмовляючись від Аланових послуг, і звертав на нього стільки ж уваги, як на кущ вересу або камінь.

На другу ніч, власне на світанку третього дня, ми вийшли на дуже відкритий схил гори і тому не змогли виконати свого звичайного плану, тобто одразу ж попоїсти й лягти спати. Перше ніж ми досягли місця, захищеного від стороннього ока, вже розвиднілося; ще лив дощ, але туману не було. Глянувши на мене, Алан стурбувався.

– Ви б краще віддали мені свій клунок, – сказав він, мабуть, уже в дев'ятий раз відтоді, як ми попрощалися з розвідником біля Реннохської затоки.

– Дякую за турботу, але я почуваюся дуже добре, – відповів якрижаним голосом.

Алан густо почервонів і кинув:

– Більш я не пропонуватиму своїх послуг. Я не з числа терплячих людей, хлопче!

– А я й не казав ніколи, що ви терплячий, – відрубав я. Це була груба відповідь недоумкуватого десятирічного хлопчака.

Алан нічого не сказав, але з його поведінки я зрозумів, що відтепер він, очевидно, цілком простив собі свій вчинок у домі Клюні; він знову заломив набакир свого капелюха і йшов, весело насвистуючи пісеньки й скоса позираючи на мене із задирливою посмішкою.

На третю ніч ми мали перетнути західну частину округи Балкіддер. Ніч зайшла ясна й холодна, в повітрі відчувався морозець; віяв північний вітер, що розігнав хмари й відкрив яскраві зорі. Струмки, як і раніше, були переповнені водою і з гуркотом проривалися поміж скелями; однак я помітив, що Алан більше не думав про Водяника і був у піднесеному настрої. Та для мене зміна погоди прийшла надто пізно. Я так довго пробув у багнюці, що, як сказано в Біблії, навіть одяг мій "бридив мене". Я смертельно стомився, я був тяжко хворий, відчував біль у всьому тілі, мене морозило; холодний вітер проймав наскрізь, а від його завивання ставало моторошно. В такому жалюгідому стані я мусив ще й терпіти присікування свого товариша. Він дуже багато говорив і завжди звертався до мене глумливо, називаючи не інакше, як вігом.

– Ось, – зловтішався він, – ось вам чудова нагода плигнути, любий вігу! Я знаю, що ви добрий плигун! – і таке інше. Все це говорилось глумливим тоном і з глузливим виразом обличчя.

Я розумів, що сам, а не хтось інший, винен у цьому, але був у надто жалюгідному стані, щоб іще й каятись. Я почував, що мені вже недовго лишилося плентатись, що незабаром доведеться лягти й померти в цих мокрих горах, як вівці або лисиці, і мої кістки білітимуть тут, як кістки дикого звіра. Можливо, я міркував дуже легковажно, але думка про таку смерть почала мені подобатись. Я став пишатися тим, що помру самотньо в пустелі й дикі орли кружлятимуть наді мною в останні хвилини. Алан тоді пошкодує, – думав я. – Коли я помру, він пригадає, скільки завдячує мені, і згадка ця буде для нього мукою". Так я йшов і розмірковував, наче хворий, недоумкуватий і бездушний школяр, розпалюючи в собі злобу проти свого ближнього, тоді як мені слід було б упасти на коліна й благати Бога про милосердя. На кожну Аланову насмішку я втішав себе. "Що ж, глузуйте, – думав я. – В мене є напоготові ще краща відплата; коли я ляжу і вмру, моя смерть буде для вас все одно що ляпас в обличчя. О, яка помста! Ах, як ви будете шкодувати за своєю невдячністю і жорстокістю!"

Тим часом я почувався дедалі гірше й гірше. Одного разу я впав – ноги просто згиналися піді мною – і це на якусь мить вразило Алана; але я так швидко підвівся й пішов далі, буцімто нічого й не сталося, що він одразу ж забув про цей випадок. Мене кидало то в жар, то в холод. В боці кололо нестерпно. Нарешті я відчув, що не можу рухатись далі, і разом з тим у мене раптом з'явилося бажання зачепити Алана, дати вихід своєму гнівові й швидше вмерти. Він щойно назвав мене "вігом". Я зупинився.

– Містере Стюарт, – сказав я голосом, що дрижав, як струна, – ви старший за мене і повинні вміти поводитись. Невже ви вважаєте розумним чи дотепним докоряти мені моїми політичними поглядами? Я гадав, що коли джентльмени сперечаються, то роблять це ввічливо; якби я не думав так, то зумів би поглузувати краще, ніж ви.

Алан зупинився і став навпроти мене, схиливши набік голову й засунувши руки в кишені штанів. Його капелюх був заломлений набакир. Він слухав, злостиво посміхаючись, – це я розгледів при світлі зірок; а коли я закінчив, він почав насвистувати якобітську пісню. Цю пісню склали, щоб висміяти генерала Копа, розбитого біля Престонпенса:

Гей, Джонні Копе, ти іще живий,

І барабан твій кличе ще на бій?

Мені спало на думку, що в той день, коли відбулася ця битва, Алан боровся на боці короля.

– Чому ви насвистуєте саме цю пісню, містере Стюарт? – спитав я. – Може, для того, щоб нагадати мені, що вас бито з обох боків?

Пісня завмерла на Аланових губах.

– Девіде! – обурився він.