Текст книги "Оповідання та повісті, окрушини"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 25 страниц)

Я дедалі більше не впізнавала Казика Пяста.

– А хіба бути багатим це щось погане? Хіба це недобре, коли в тебе всього вдосталь і ти не мусиш турбуватися про кожну дрібничку?

– Я і сам чимало думав про це. І знаєш, до чого я дійшов? Уяви собі, що ніяк не можна одягти дві пари черевиків на ноги, ані незручно було б носити на собі подвійні костюми чи подвійні пальта… А коли б ми хотіли їсти подвійні сніданки і подвійні обіди, то наш шлунок не витримав би довго…

Тепер і я маю право сказати, отямившись від першого враження цієї зустрічі:

– Я тебе завжди вважала за іншого, ніж решта наших хлопців, але що ти аж такий чудак, цього я не знала. Цікаво, як ти дійшов до таких переконань… Та ти ще й не розказав мені, як ти розв'язався з вуйком Леопольдом… Я бачила його через «іудине вічко» у дверях, але й цього для мене було досить…

Жартував він, пожартувала і я собі, але Казимир не сприйняв мої слова як жарт:

– Ах, той мій вуйко! Якби було це в моїй силі, посадив би його у клітку і возив би по місту показувати, як зразок витвору американського капіталізму…

Я вважала, що він перебільшує. Мені здавалося навіть, що він навмисне сказав усе це для того, щоб застосувати слово «капіталізм». Чи не хотів він так, як колись своїми мускулами, приголомшити мене тепер своїм новим світоглядом?

– Я не перебільшую (дивіться, як вловив мої думки!), але тому старому скупареві здається, що він за гроші може все купити! Це ж жах! Втративши свою молодість, він задумав купити собі мене і зробити з мене свого двійника: я мав думати так, як він думав би, якби був тепер молодий, я мав почувати так, як він хотів, одне слово, я мав бути його… трохи підретушованим портретом. Свого манекена, механічну людину – от що хотів з мене зробити мій вуйко! Вважав, що за гроші здобуде все… навіть людську душу! Я не знаю, чи ти розумієш всю глибину цієї підлоти… Ти знаєш, як він вимагав від мене, щоб я не тільки одягався під його смак, але навіть щоб рухався за його зразком?.. Він уявляв собі, що я – це він у якомусь переінакшенні. Фе! Гидота!

Мені вже починає подобатися цей відрух огиди в Казимира, що і є найкращим доказом його моральної чистоти.

– І ти втік від нього?

– Так. Він сам дав мені нагоду до цього. Він запросив мулярів, щоб розширити лазничку, використавши для цього частину передпокою… Бо ми мали не тільки разом – один напроти одного – їсти, але й купатися… Старий хотів, щоб я йому був за дзеркало. Мав він дивитися на мене й уявляти собі, що бачить себе самого. Ну, та це вже неприємні для твоїх вух речі, не будемо говорити про них. Кінець такий, що втік з мулярами і вже не відстаю від них…

– А якби не та нагода з лазничкою, то ти б і досі був рабом у Леопольда? – захотілось мені бодай раз у житті вколоти того, хто мені стільки шпильок у серце всадив.

Казимир вимушено усміхнувся. Мабуть, таки дошкулило йому моє зауваження.

– Відколи це ми стали такі гостроязикі?.. Звичайно, все одно втік би від Леопольда, але я радий, що саме в це середовище попав… бо, знаєш, Варшава – не Станіслав, і тут досить-таки легко скрутити собі карк.

Не зовсім розумію, на що він натякає. Іду поруч і просто милуюсь цим хлопчиськом! Я ще ніколи не бачила його таким піднесеним, з таким вогнем в очах. Спадає мені на думку (певна річ, я цього не кажу йому), що внутрішнє багатство якось зовні прикрашає людину. Чи це не так, що благородні думки вирізьблюють благородний вираз на обличчі людини? Чи це я раніше не звертала уваги на Казика Пяста, чи він справді став гарніший, якийсь благородний внаслідок нових переживань?

Досить сказати, що переді мною стояв красивий, рослий, засмаглий хлопець і що мені приємно було від того, що він саме такий, а не інший.

– Чого оце ми стали і стоїмо? Ти, варшав'яку, садови мене в трамвай, може, ще встигну захопити поїзд на Львів.

– О ні, – сміється Казимир і, навіть не питаючись дозволу, бере мене під руку. – Я ж не пущу тебе додому, поки не почастую у своїй квартирі. Ти не дивись на те, що я такий обдертий… Крім цього, що на мені, маю ще один костюм, його мені вуйко Леопольд справив, – жартує Казимир і вже тягне мене кудись за собою.

Намагаюсь протестувати, але його мускулиста рука держить мене міцно. Врешті здаюсь. Навіщо потрібний опір, коли Казимир однаково на своєму поставить? Впихає мене, ніби я справді від нього цілком залежна, у трамвай, а сам не йде досередини, а стоїть на східцях, хоч це заборонено поліцією, наче пильнує мене, щоб не вистрибнула з вагона.

Та поки я добре роздивилась, на якомусь повороті він перший стрибнув на тротуар, залишивши мене саму. Щастя, що трамвай став підходити до зупинки. Цей новий вибрик Казимира Пяста обурив мене до того, що я, не гаючи часу, вискочила собі за ним для того тільки, щоб наздогнати його і сказати тут-таки, що я думаю про нього. Опинившись на тротуарі, я помітила, що увага всіх людей звернена в бічну вуличку. І справді, було на що дивитися! Лівою стороною вулиці серед інших возів котився візок, в який були запряжені чотири чоловіки. Ззаду візок пхали жінки, за спідниці яких держалися діти. Візок був як хура із снопами. На ньому лежали одно на одному старі залізні ліжка, якась поламана шафа, стільці, столи, відра, а на самому вершку на всьому цьому похмуро сидів рудий пес з великими сумними очима.

Я побачила Казимира, який гаряче про щось розпитував жінок. Тепер я вже не сердилась на нього. Вибігла на середину вулиці і почула, як люди на тротуарі й собі розпитували жінок:

– Кого викинули?

– Куди їдете?

Казимир помітив мене і зробив знак головою, щоб я підійшла до нього.

– Такого параду ти у Варшаві ще не бачила, правда? Подумай, що за свинство? За допомогою поліцаїв викинули людей з хати тому, що ті «не хочуть платити» комірне… А деякі з них уже сьомий місяць без роботи.

– І куди вони їдуть?

– А куди мають їхати, коли навіть у бараках за містом немає місця… Їдемо, – він уже почував себе заодно з ними, – під магістрат… Висиплемо там оце добро, привеземо ще хуру… Може, це спонукає міську владу швидше подбати про працю для людей…

Він уже забув про мене, залишив мене між жінками, а сам, відштовхнувши якусь бліду жінку з дитиною на руках, почав пхати воза. На тротуарах почали збиратися люди. Дехто відривався від юрби та приєднувався до процесії по середині вулиці. Тепер ця процесія мала вигляд похорону якоїсь популярної особи.

Можна було помітити, як окремі люди з публіки реагують на цей похід. Хто щиро обурювався. Хто дивувався, але не так з самого факту, як з того, що поліція допускає щось подібне.

– Панство, це ж демонстрація! Слово честі, що це демонстрація! – Якась пані з портфелем під пахвою почала щось записувати до блокнота.

– Це піде до газети. Це піде на цілий світ! – хвилювалася вона.

Хоч як воно і здається неймовірним, але в найкращому настрої були ті, що тягли воза, запряжені, як коні.

Самі собі приказували і сміялися з себе:

– Гей-го-вйо, коні! Недалеко вже стайня, дістанете свіжого сіна!

Але тут, справді наче татарська навала, налетіла поліція на конях. Публіка розбіглася на всі боки так, що за одну мить коло воза не стало нікого, крім власників речей та «коней». Я теж залишилася при возі. Сказати щиро, з рукою на серці, залишилась єдино для того, щоб не дати Казимирові приводу глузувати з мого боягузтва. Я ж добре бачила, як Казимир не тільки не відскочив від воза, але навіть своєї руки не відняв від нього.

– Розійдись! Розійдись! – кричав якийсь поліцай на «коні».

Він намагався під'їхати ближче до візка, але кінь, лякаючись такого видовища, як люди в ролі коней, не корився вершникові і басував на місці.

– Як-то розійтись? – кричала якась жінка з коротко підстриженим волоссям. – А наші речі? Залишити візок серед дороги?

– Поліція злізе з коней і дасть їх до воза, – глузував Казимир.

Поліція, справді, наче здуріла. Вона, либонь, аж тепер зрозуміла, що розігнати людей і залишити цей віз посеред вулиці – це значило викликати сенсацію.

– Тягни віз! Марш вперед! – скомандував старший, але тепер уже збунтувалися ті, хто тягнув візок:

– Тільки без наказів, пане поліцай! Хто то має тягти віз? Де коні? Чи ви, може, хочете людей перетворити на худобу! Дивись! Розумний який об'явився!

Жінки, яким надокучили діти, позатикали ними кожне вигідне місце на возі.

Поліцаї почали радитись між собою. «Коні» тим часом закурили. З того, як вони розмовляли з Казимиром, я здогадалася, що це його давні знайомі.

– Що ж робити, братця? Певна річ, що нас не допустять уже під магістрат! Там, певно, чекає вже цілий мур поліції! А нумо, тягнім, братця!

– Куди? – спитав хтось, але йому відповіли тільки погрозливими поглядами.

До мене звернулась якась жінка з немовлям на руках:

– Подержіть-но, дівчино, дитину, бо вже мені руки в'януть… Ви… чия? Щось я вас не знаю.

І саме ці слова мусив донести вітер до вух Казимира! Він обернувся і з найсерйознішою міною відповів:

– То моя наречена, Каролінко. Подобається вам?

Та, що її Казимир назвав Каролінкою, всміхнулась блідо:

– Кожна наречена подобається…

Не було часу заперечувати, бо процесія рушила вперед. Нове було тепер у тому, що віз від натовпу на тротуарах з одного і другого боку відділяли поліцаї на конях.

– Королівський парад! – глузував хтось з «коней».

Коли процесія вийшла на центральну вулицю, поліція непомітно зникла. Казимира замінив хтось з публіки (були і такі між публікою, що супроводили процесію за спинами поліцаїв, а тепер знову пристали до воза), і він знову опинився коло мене.

– Куди вони їдуть? – спитала я, зовсім забувши про те, що я мушу трохи гніватися на нього за образу, що він її щойно завдав мені.

– В чисте поле, а там…

Чисте поле – це була якась толока за містом з руїнами цегельні.

Вже зовсім стемніло, тільки небо палало над ілюмінованою Варшавою, коли віз докотився до цегельні.

– А взимку? – зробилось мені якось страшно за тих людей. – Як буде взимку, Казику?

– До зими ще далеко. Поки що треба до світанку вкрасти десь шмат магістратського паркана, щоб покрівлю людям над головою забезпечити.

– Та як же вночі будуватимете?

– Та так, – сміється з моєї наївності Казимир, – бо як до світанку не позбиваємо міцно цвяхами, то поліція готова вже зранку розібрати все. Ну, хлопці, – він знову забув про мене, – до роботи!

Мені в усій цій історії припала роль няньки: мала класти дітей спати і доглядати їх.

Над ранок на толоці за Варшавою виріс ще один «палац». «Палац» той складався з кількох «номерів», кожний людського зросту заввишки.

На світанку ми з Казимиром залишили толоку.

Перший поїзд на Львів рушає о п'ятій ранку, і мені якраз було час іти.

Десь з-за міських городів викотилось сонце. Я сказала б, просто виринуло раптово і червоно-ясним світлом відбилося на дахах Варшави.

Тільки тепер, серед цього простору, почала я поволі здавати собі справу з того, що бачила й пережила. Я відчула, що останні події, в яких я зовсім випадково взяла участь, якоюсь мірою з'єднали мене з Казимиром. Нас зв'язувала справа, про яку з наших домашніх ніхто не знав ще.

Казимир узяв мене під руку, і ми пристосували до єдиного ритму свій крок. Ранішній, гострий, як звичайно буває на сході сонця, холодок пронизав мене. Чи це тому, що я здригнулась від холоду, Казимир нахилився до мене і пригорнув щільніше до себе?

Мені до поїзда залишилось небагато, і ми повинні були поспішати, а тим часом наша хода ставала чимдалі повільнішою, наші слова чимдалі уривчастішими.

Та раптом ми зупинились. Ми мусили зупинитись, бо нам бракувало духу в грудях. Я не наважувалася глянути одверто на Казимира, так соромилась я того, що зі мною діялось.

Я оглянулась навколо: ми були самі, віч-на-віч з молодим сонцем, з рожевим небом над нами, з росами, що ще тремтіли на стеблинах придорожника, з високим деревом, що звідкись взялось й існувало в тій хвилі тільки для нас, як мені в ту блаженну мить здавалось.

Я почала розгублено шукати, щось у торбинці, але не встигла нічого в ній знайти, як Казимир держав уже мою голову в своїх руках.

Я знала, що мушу боронитися від його поцілунків, але не могла зробити ні одного руху.

Я, на мою ганьбу, і соромилася, і прагнула цього.

– Казик! – отямилась я.

І хоч я не сказала нічого, тільки назвала його ім'я, він зрозумів мене. Він зрозумів, бо в голосі моєму вчув побоювання того, що скажуть на цей зв'язок наші у Станіславі. Адже…

Казик відвів своє обличчя від мого, раптом його погляд впав на самітне дерево.

– Чи бачиш це дерево? – взяв він мене за підборіддя і скерував мої очі в той бік, де росло високе дерево.

Я кивнула головою.

– Отож, – сказав він, обіймаючи мене ніжно рукою, – пам'ятай: як цьому дереву рости, так нашому коханню бути!

…Сонячного ранку прокинулась я в поїзді, і перше, що побачила з вікна вагона, була якась самотня сосна, і тоді ожили в моїй пам'яті слова Казимира: «Як цьому дереву рости, так нашому коханню бути!»

Як часто повторювала я потім у думці ці слова і як підтримували вони мене…

Ні в нас дома, ні у Пястів не знають правди, куди я їздила. Моя таємниця належить виключно мені і йому.

Кожного ранку, як прокидаюсь зі сну, твердо вирішую: сьогодні обов'язково поговорю з Пястами про Казика, але, як надходить слушна для цього хвилина, мене залишає відвага. Я боюсь, що, розказуючи Пястам про їх сина, я якимось необережним слівцем, невластивою інтонацією, дурним рум'янцем на щоці зраджу себе і вони передчасно догадаються, що ми з Казиком… що, одне слово, ми не чужі одне одному. А цього поки що не треба. Між мною і Казимиром вирішено, що я поки що мовчатиму, як могила, а там він приїде з «фасоном», як сам сміявся, попросить у моїх батьків моєї руки.

Запитую саму себе: що це зі мною? Чи я справді так безмежно закохана в мого хлопця?

Мимохіть згадується мені коломийка, що її колись частенько співали дівчата в нашому класі:

 
Чи ви, вікна, побіліли,
Чи ви від морозу?
Чи мій милий такий файний,
Чи мій дурний розум?..
 

А воно, як на лихо, все мені подобається в Казикові. Що б він не сказав, що б він не задумав, все мені здається чомусь винятковим, тільки йому притаманним. Можливо, що таке почувають усі закохані, але, тому що я вперше (а мені здається, що і востаннє) закохана, не можу розібратись в усьому.

Ні, ви самі розсудіть! От хоч би з цими нашими потайними заручинами. Серце мені віщує, що переговори з моїми батьками не будуть легкі… Звичайно, в таких випадках (а може, це тільки так у літературі?) обов'язок переконати, чи пак ублагати, батьків бере на себе дівчина. Мій хлопчисько збунтувався проти цієї, як назвав її, «спідничкової протекції». Саме тому, що я передбачаю труднощі в цих переговорах, він бере все на себе. Чи не має бути так, що все важке в нашому житті – це його справа? Такий погляд, на мою думку, трохи хлопчакуватий, але хіба це така вже велика хиба?

На прощання тоді у Варшаві сказав він мені:

– Все залиш мені. Будь тільки вірна нашому коханню, а все інше беру я на себе.

Хіба це не прекрасно сказано? Він не вимагає егоїстично, як більшість чоловіків, щоб я зберегла вірність йому («я», «мені», «мене»…). Він лише сказав: будь вірна нашому коханню, а в цьому все – і він, і я.

Другого дня після приїзду з Варшави заходжу до Пястів. Тут нічого не змінилося. Марильчина справа теж не посунулася вперед. Зі слів Марилі виходить, що вона вже переконала себе в тому, що її одруження з Янеком – річ безнадійна. Він не може (зрештою, так само, як і вона) нічого зробити для того, щоб вони могли побратися. Тут тільки одна сила може все вирішити: гроші, і то неабиякі, але досить-таки великі.

– Він може, – каже Мариля з таким виразом в очах, що робить її набагато старшою, по-новому досвідченою людиною, – він може… єдине, що він може, – це вмерти, і тоді його поховають з музикою коштом держави.

А все ж таки: яка розв'язка? «Яка розв'язка? – питають мої очі тоді, коли уста намагаються тактовно мовчати. – А все ж таки як вам бути?»

Я бачу, що Мариля воліла б не відповідати на це запитання, але не може. Ми ж не просто товаришки, ми ж подруги!

– Розійтись, – каже Мариля собі чи мені, – неможливо. Не знаю. Звідки можу знати? Може, колись і це буде можливим, але поки що це ні для нього, ні для мене неможливо. І от ми вирішили до кінця життя не одружуватися ні з ким іншим. Мартухо, – пильно дивиться вона на мене, – як ти гадаєш, додержить він свого слова?

Мені здається, що якби в самої Марилі була стопроцентна певність щодо вірності Янека, то вона не питала б мене про це. Так мені здається…

Але що я можу відповісти на таке запитання? Сказати щиро, мені чомусь не віриться, щоб це кохання (маю головне на думці Янека) витримало таке випробування.

Мені спадає на думку, що якби мій Казимир був на місці Янека, то він обов'язково знайшов би якийсь вихід із становища! Будьте певні! Не нівечив би він свого і коханої життя, навіть якби мав за свою зухвалість тюрмою заплатити.

От у чому різниця між мною і Марилькою. Я маю віру у Казимира, може, навіть щось більше, ніж віру, бо переконана, що він в ім'я нашої любові ладен піти на будь-який риск, а Мариля не має цього переконання.

Воно справді, дивлячись на таку акуратненьку, пахучу, чистеньку, як дівчинка з пансіонату, цяцю, як Янек, дуже важко викресати в собі ту віру…

Якимись іншими, з одного боку – більш сторожкими, а з другого – більш поблажливими, очима придивляюсь до сімейного життя Пястів.

Адже тут колись має бути мій дім якщо не в прямому, то в переносному значенні цього слова. Адже їх батько має бути моїм батьком, мати їхня – моєю матір'ю. Щиро кажучи, чогось мені більше подобається батько, ніж мати. Він, щоправда, маломовний і на перший погляд наче непривітний (зрештою, всі маломовні справляють спершу таке враження), але мені здається, що в нього не тільки розуму більше, але й серце якось ширше почуває.

Саме ширше. Мені здається, що він спроможний і чуже горе відчути, і на своїх дітей іноді подивитись безсторонніми, критичними очима, тоді як мама (от невісточка – вже за критику свекрів взялась!)… добре Казик сказав про неї: це справжня квочка, яка поза своїми писклятами світу божого не бачить.

Чи повинна я сказати Пястам, що Казик уже не в Леопольда, чи не повинна? З цією думкою лягаю спати, з нею і встаю. Звичайно, якби в мене була таки зовсім чиста совість, то я ані на мить не вагалася б…

Сказати правду, то я таки найбільше боюсь своєї майбутньої свекрухи. Що вона подумає про мене?

Вдала, мовляв, з себе великодушну, вибралась до Варшави, щоб рятувати Марильку… і сама впала в кабалу. Ні, вона ще не так скаже! Скаже: хотіла буцімто допомогти приятельці, а тим часом сама зловила хлопця.

Хіба ви не знаєте матерів? Їх синів завжди хтось «ловить»…

І що ви скажете, не пішла-таки з цією справою ні до Марильки (навіщо ятрити її серце моїми добрими намірами, коли з них і так нічого не вийшло?), ні до матері, а до батька.

Вибрала таку хвилину, коли він сам був у садочку. Розказала я йому все, як було до… ну, це вже ясно… до того моменту, коли мене Казимир на вокзал відводив.

– Слава богу, – відповів батько коротко, і в цій короткій відповіді було все: і гордість за сина, що він такий, а не інакший, і задоволення, що сталося так, як сталося.

Я вже подалась до хвіртки, як мій майбутній свекор гукнув мене. Я побігла до нього.

– Слухай, сороко (від дитинства любив він так мене називати), з того, що ти тут мені наторохтіла, бачу я, що… з тебе… порядний хлоп. От шкода… – всміхнувся він вусом і дав мені знак рукою, що можу вже йти, бо вже нічого більше він не скаже.

Він не скаже, але я здогадуюсь: от шкода, сороко, що такий, як наш, час лежить між вами.

Він з таким щирим жалем видобув з себе оте «шкода», що мене якесь чудове тепло пройняло наскрізь. Мені так хотілось повернутись, припасти йому, як батькові, до грудей і признатися тихесенько, що ніякої тут «шкоди» немає.

Але я вчасно стримала себе. Не треба! Приїде Казик, і тоді все з'ясується.

* * *

Та ось приїхав Казимир (чи не вважаєте, що тому височенному, широкоплечому, широкогрудому парубкові не годиться вже Казиком бути?), а на нашому небі замість на погоду почалось на бурю з градом заноситися.

Насамперед моя майбутня свекруха відхоріла, так, дослівно відхоріла повернення сина додому. Еге ж! Старий Пяст мусив аж лікаря привести, так погано було в неї з серцем.

Тільки заспокоїлась трохи, черговий удар спав на її голову: Казимир не захотів в ужендніки [7]7
  Службовці (пол.).


[Закрыть]йти, а вирішив працювати десь звичайним робітником.

Я-то знаю, чого йому так хочеться серед робітників працювати, але стара Пястова, яка не передчуває нічого, просто розум втрачає від того, що та проклята Варшава їй дитину вкрала.

Здається, що мій свекор має з того свою невинну зловтіху, бо якось чула я, як він сказав дружині:

– Сама ти, небого, вирядила дитину до Варшави…

Стало на тому, що старий Пяст влаштував Казимира у друкарні, де він сам працює. Маму їм вдалося заспокоїти тим, що друкарі залічуються до інтелігентних фахів, мало не до урядничого стану, і їй нема чого занадто переживати за сина.

Поки відбувалися оці, так би мовити, вступні непорозуміння, ми з Казимиром майже не бачились. Точніше сказати – не говорили між собою, бо, живучи в такому безпосередньому сусідстві, годі було не бачитись по кілька разів на день.

Але відколи я стала себе почувати Казимировою нареченою, стала я рідше й у Пястів бувати. З'явилася в мене якась чи то несміливість, чи то непевність себе. У всякому разі, не почувала вже себе в цьому домі так вільно, як колись.

Так от, одного вечора бігла я звідкись (гай, гай, в мене починає виявлятись та сама хвороба, що була колись у Марильки: то стаю занадто рухлива, то знову якась солодка сонливість надходить на мене) і… просто вбігла в обійми Казимира. Їй-бо!

Сутеніло вже. І те літо якось минуло не знати коли й де. Ще недавно ми загоряли з Марилькою на березі Бистриці, а вже бабине літо снується в повітрі.

Я це кажу до того, що о шостій годині вже зовсім вечоріє. Ага, як то було? Отож біжу я з гори Медової і не бачу, що на розі нашої вулиці причаївся Казимир.

Отямлююсь тільки тоді, коли якась нечиста сила хватає мене за плечі, мов кліщами. Тільки з запаху друкарської фарби догадалася я, що напасником є мій наречений. Зробивши це відкриття, я вже сама пригорнулась до нього і добровільно віддала йому свої уста.

Від того ранку, як ми стояли посеред поля за Варшавою, я вперше знову опинилась в його обіймах. Оце вперше після такого довгого для закоханого серця часу знову відчувала гарячі уста на моїх устах, чула його подих, стукіт його вірного серця, яке сіпалось під блузою, як шалене.

– Відтепер запах друкарської фарби буде мені миліший за найкращі парфуми, – сміюсь, щаслива.

Чи я сказала щось незвичайне? Чого це мій хлопець так нагло споважнів, тільки рука його пригорнула мене міцніше до себе?

– Мартусь, – шепнув він якимсь побожним голосом, немов ми з ним у храмі, а не під голим небом біля паркана Завайків, – чи знаєш, що ти сказала?

– Я сказала, що відтепер любитиму запах друкарської фарби більш за всі запахи… І що з того?

– Ех, дзевчяно моя, – вихоплюється в Казимира його материнською, польською мовою, хоча звичайно розмовляємо ми по-українському; мабуть, з самої глибини серця пішов той вигук, – ти моя, ти… Як же ж люблю я тебе за те, що ти саме така, а не інша! Іншій на твоєму місці смерділа б не тільки друкарська фарба, але й моя блуза, просочена потом… А ти… а тобі…

Мій хлопчисько так розхвилювався, що не в силі був по-людському речення склеїти.

Не знаю (таких речей ніколи не можна про себе знати, адже так?), чи справді в мене є щось, що відрізняє мене від інших дівчат. Але, в усякому разі, це дуже приємно почути з уст коханого, що ти в його очах виняткова.

– Слухай, дівчинко, – каже мені Казимир тоном, наче він був бозна на скільки старший від мене. – Держись, бо завтра-позавтра в нашій сім'ї вибухне бомба. Хай уже врешті твої знають, що по їх дочку не приїде королевич, а вкраде її в них простий робоцяж, а мої хай теж звикають до тебе, як до синової.

– Ой Казик, я так боюсь…

– Чого ти боїшся? – І він тиче мені перед очі мускули своєї правиці. – Доки ця рука діє, будь спокійна!

Це чванькувато трохи, правда? Але що вдієш, коли всі хлопці в тому віці люблять удавати з себе героїв. Я це помічала не раз по моєму братові, хоч він куди молодший за Казимира, та по братах моїх товаришок.

Але навіть у цій посполитій чванькуватості, назвімо її вже так, є якесь глибше зерно, якась безперечна внутрішня правда, що примушує вірити і Казимирові, і його мускулам!

Не знаю, що Казимир говорив моїм батькам і що вони йому відповідали, бо мене тоді якраз у хаті не було. Мама послала мене того дня знімати квасолю з тичок на городі. Я можу розказувати тільки з того моменту, як батько мене до хати покликав. Я відразу помітила в голосі батька якусь зміну. Якимось занадто глухим видався мені його звук.

Приходжу до хати і застаю таку картину: посеред хати стоїть Казимир. Хоч би вже прибрав якусь скромну позу, а то, як навмисне, розчепірився, як на ходулях. Високий, кремезний, він, здавалось, весь світ заслонив собою. Коло вікна стоїть моя мама (чому вона стоїть?), а тато ходить з кутка в куток.

«Держись», – повторюю собі в думці слова Казимира, як гасло перед боєм.

«Засідання» відкриває батько…

– Чи це правда, Марто, (ох, вже навіть не Мартусю, – біда!), що ти потай від нас заручилася з Казимиром?

В цю хвилину відчиняються двері з кухні і всувається (ох, яка ж цікава!) пика мого брата. Щастя, що батько гостро наказав йому вийти надвір.

«Ага, – подумала я, – справа при замкнених дверях!» – і якийсь дурнуватий сміх охопив мене.

– Правда, – відповідаю, як мені здається, ні занадто покірно, ні занадто зухвало.

– А ти… як оце ви, – звертається батько і до Казимира, – вирішили справу? Ви ж обоє добре знаєте, хто ви такі… Вам же відомо, які існують тепер загострення… Подумайте, на що ви наважились… Як же ви уявляєте собі серед цих умов своє сімейне життя? Хто з вас має зректися усталених традицій для вашого сімейного щастя? Ти, Марто, ні в якому разі не смієш зробити цього! Бо тоді ти не дочка мені. А якщо поступиться Казимир в тій справі, то він, – це теж тобі відверто скажу, – втратить в моїх очах всяку повагу. Я перестану його шанувати, а з ним і тебе, Марто, як жінку перевертня. І ще одне… Для тебе мій інспектор старається влаштувати посаду в залізничній конторі, яка дасть тобі матеріальну незалежність. Ти знаєш, що тепер заміжніх жінок звільняють з посади. Тому я тобі раджу добре, таки добре призадуматися над тим, що краще: незалежне становище державної уряднички, а з ним, як сама знаєш, відповідна життєва стежка, або життя коло звичайнісінького робітника, а з ним і всі ті гаразди, що їх мають тепер робітники у Польщі.

Чи батькові слова викликали вагання в мені? Не знаю.

Я була така приголомшена, що буквально світу божого не бачила. Жовті плями мигали мені перед очима, і це теж в якійсь мірі перешкоджало мені зібрати свої думки. А втім, я відчула гостро, як укол голки, погляд Казимира на собі. Я повернула очі в його бік, а він підборіддям (воно в нього різко окреслене, вольове) вказав мені на вікно. Я глянула через вікно і в першій хвилині не помітила нічого гідного уваги. Але нарешті! Перед нашими вікнами росла молоденька груша. Тепер я зрозуміла його:

«Як цьому дереву рости, так нашому коханню бути».

– Я вже вирішила, – сказала я батькові і, немов на підтвердження своїх слів, стала поруч Казимира. Він узяв мене за руку, і я відчула, що ми в ту хвилину стаємо нареченими не тільки перед богом, але й перед людьми.

Мушу зі смутком признатися, що я уявляла собі цей момент в моєму житті трохи інакше.

Настрій, що оповив нашу кімнату, скоріше підходив би під похоронний, ніж під весільний обряд.

Я сама відчувала глибоку прикрість від батькової непримиренності. Мене не залишала думка, наче хтось тоненьку голку весь час встромляв все глибше в мій мозок: невже не можна кохати поляка без того, щоб не втрачати при цьому свою національну гідність?

Мої думки, мов антеною, перехопив мій наречений: не випускаючи моєї руки з своєї долоні, він звернувся до мого батька:

– Можу сказати вам на втіху тільки те, що вам не доведеться ані зрікатися своєї дочки, ані перестати її поважати, як жінку ренегата. Можу вас запевнити, що ваша дочка залишиться й далі українкою так, як і я поляком, а разом ми створимо, в цьому теж можу вас запевнити, щасливе подружжя. Чи не так, Мартусю?

– А твої діти? – з цими словами вбігає в кімнату захекана, з розвіяним на вітрі волоссям Казимирова мама.

Це сталося так несподівано, так навіть якось театрально, що мене охоплює підозра, що вона, певно, пішла назирцем за Казимиром і підслухувала під нашими дверима.

Поява моєї майбутньої свекрухи серед нашого гурту вносить велике замішання. Я бачу, як ніяково починає почувати себе мій батько. Передчуваю, що він боїться підозріння – мовляв, Кравчики заманили хлопця до себе і тут обробляють його. Мама теж починає, по-моєму, зовсім зайво, виправдовуватись перед Пястовою, що факт заручин молодих для неї в тій самій мірі несподіваний, як і для Пястової.

Один тільки Казимир, мій богатир синьоокий, тримається преспокійно, і це теж якось особливо відрізняє його від решти присутніх тут.

– А діти, – звертається Казимирова мати виключно до нього, наче тільки вони двоє були в кімнаті, – хто будуть вони? Де ти їх хрестити будеш? У костьолі? Чи, може, на ганьбу і сміх усього нашого народу, потягнеш їх до церкви? Добре, як будуть в тебе сини, – вони за законом будуть поляками, а як бог на кару обдарує тебе ще й дочками? Що ж, ти з них українок поробиш, щоб потім, так як у Кривокульських, брат на сестру з ножем кидався? Я, твоя мама, скажу тобі тільки те, що я… волію бачити твою дитину мертву на катафалку, ніж охрещену в церкві.

Я добре знаю, що ці слова могла вимовити тільки людина під час великого збудження, коли сама не усвідомлює того, що каже, проте мені аж моторошно стало від них.

Можливо, що навіть моя рука, яку держав Казимир, похолола, бо він чогось міцно стиснув мені пальці.

Бідна ти, бідна моя крихітко ненароджена! Ти ще на світ не викололась, а тебе вже прокляли, і то ще хто? Твоя рідна бабуся, яка повинна радіти тобою і любити тебе. Як же ми з тобою, моя дитино, проб'ємо цю темну стіну релігійних забобонів?

– Мамо, – гнівно обізвався Казимир, – чи мама думає про те, що вона говорить? Не журіться, – посилкувався він розрядити атмосферу, – наші діти не будуть хрещені ні в костьолі, ні в церкві…

– Як же ж? – аж кинулась його мама. – Нехристами будуть рости?

– Ні, – спокійно відказав Казимир, – вони просто будуть реєстровані у… – тут він вимовив якесь слово, що його ніхто з нас не зрозумів. Ген пізніше довідалася я, що означає слово «загс».