Текст книги "Оповідання та повісті, окрушини"
Автор книги: Ірина Вільде
Жанр:
Прочая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 25 страниц)
Я часто ставлю перед собою питання: цікаво, чи при інших соціальних умовах була б і Міся інша?
Напевне!
Коли б вона потрапила в такі суспільні умови, де не торгують безробітними чоловіками і гарними дівчатами, то вона, напевне, і життя скерувала б на інші рейки…
Після того, як дізналася я про цю історію, шеф наш став ще більш огидний мені. Але минув якийсь час, і він знову покликав мене до себе.
З якими іншими моральними настановами переступила я поріг його кабінету! Я всіляко силкувала себе до того, щоб хоч трохи мати вигляд затурканої і заляканої дівчини, – стільки було в мене відваги і виклику до цілого світу! Свідомість того, що мій Казимир у Березі Картузькій, збудила в мені всі приспані чи не усвідомлені раніше сили. Я готова була до будь-якої боротьби, бо я знала тепер, що в кожному особистому змаганні є часточка загального.
Шеф вдався тепер до інших засобів. Він перестав уже мене залякувати. Навпаки. Він почав малювати мені перспективи, які можуть чекати мене в разі, коли я буду розумною дівчиною.
– Чи ти свідома того, – питає мене старий дурень, – що ти є гарна дівчина? Но-но, не потрібно червоніти. (Тут я вже не прикидалася, бо мені справді дуже неприємно стало від цих його слів). А чи ти знаєш, яку велику роль в нашій справі відіграє жіноча краса? Кожна, розуміється, ліпша кравчиха повинна бути водночас і моделлю.
Чому він не хоче, щоб я належала до профспілки? Бо там мене забаламутять і зіб'ють з дороги. А він має для мене інші, благородні плани. Він, як бог йому допоможе, з нового року перетворить свою майстерню на жіночий конфексіон європейського масштабу, тоді будуть йому потрібні не тільки вмілі кравчихи, але й зграбні фігурки та гарні личка. Ну, звичайно, він не хоче втратити всіх своїх челядничок, і тому я повинна допомогти йому зорієнтуватись, кого слід буде залишити, а кого вислати на зелену пашу. Мені, як новій, буде зручніше розвідати, хто яким хутром підбитий. Хе, хе! Ну, а як проживається мені у панни Місі? Немає скарг на харч? Чи не затвердо спати? Не страшно самій одній дівчині в ліжечку, га?
Від почуття огиди в мене починають активніше працювати слинові залози, і я стримую себе, щоб не викинути цей надмір слини в ту потвору напроти мене.
«Ще не час», – вгамовую себе і з мукою граю роль, яку мені накинули мої нові подруги.
* * *
Немає іншого виходу! Хоч-не-хоч, мушу повідомити своїх про зміни, які сталися в моєму житті. Звичайно, я не можу і не хочу всього написати. Папір, хоч який нібито терплячий, таки не переносить дечого. Про решту колись поговоримо, поки що обмежуюсь повідомленням, що мені стало неможливо жити в панства Заславських і я мусила покинути їх. Згадала також про те, що у пригоді мені стала дочка Зальців. Хоч це наївно, але мені здавалось, що мама, прочитавши мого листа, відтепер робитиме свої закупки тільки в Зальців і я в якійсь частинці віддячу цим Ривці за її добре серце. Побоюючись, щоб мої листи випадково не потрапили до рук панни Місі, прошу мамусю відписати мені на «до запитання».
Досить довго (а може, це мені тільки так здавалось?) не було відповіді з дому. Нарешті прийшов той довгоочікуваний, бажаний лист, і… прикро про це говорити, але не приніс він мені того, чого я сподівалась. Після кількаразового читання маминого листа я прийшла до висновку, що ми не тільки живемо з нею в різних містах, але й думаємо та почуваємо різно.
Мама писала, що краще мені вертатися вже додому, якщо непорозуміння (вона це називає «непорозумінням» – правда, мама багатьох речей не знає ще) з добродійкою Заславською такого роду, що їх не можна усунути. Мама могла б бути спокійна за мене тільки тоді, якби я жила під опікою цієї пані. (Тут уже мене насправді сміх розібрав!) А коли це стало, на жаль, неможливим, то краще мені вже назад їхати… Батько навчився трохи склярства і тепер під зиму має деяку роботу, а взимку (це вже заплановано) буде батько брати до хати розмальовувати дитячі іграшки. Я могла б для цієї фабрики (батько вже натякав власникові на це) шити стильні костюми для ляльок. Фабрикант шукає інтелігентної, з мистецьким смаком дівчини для цього, і мама думає, що я йому підійду. Йдеться головно про ляльки-гуцулки, які він збирається посилати до Познані та інших міст Польщі. Вдома все по-старому. Новина хіба та, що Марильчин Янек «з розпачу» заручився з однією багатою шляхтянкою, з-під Станіслава. Написав він Марилі сердечного, любовного листа, в якому запевняв, що вона була і залишається його єдиним коханням і що тільки «обставини» змушують його до цього кроку. Та це, звичайно, не дуже втішило бідну дівчину. Мариля зовсім зломлена.
І тільки при кінці листа, в постскриптумі, передала мені мама в досить зловтішному тоні звістку, що Пястів Казик заарештований і вивезений до Берези Картузької. На думку моєї мами, саме цього можна було від нього й сподіватись. Годі вимагати від хлопця, який там, у Варшаві, водився з останніми покидьками, щоб з нього була порядна людина. «Так-то, дочко, – закінчувала свого листа мама, – немає нічого злого, що б на добре не вийшло». Це мало означати, що мені «вийшло на добре» те, що вони розлучили мене з Казимиром.
Ні на хвилю не мала я вагань щодо того, чи повертатися мені до Станіслава. Мені навіть здавалось, що якби я тепер повернулась додому, то зрадила б цим Казимира.
Я пригадала його слова про те, що наше кохання – це не тільки наша особиста справа. Якою чарівною мелодією звучали тепер у моєму серці ці слова!
Я скористалася з відсутності панни Місі і написала додому довгого нещирого листа. Я писала, що працюю в першорядній (і це була правда!) кравецькій майстерні і що з мене колись повинна б вийти кравчиха першого класу. Живу я в дуже милої, дуже доброї старшої челяднички, керівнички майстерні панни Місі, де мені хіба пташиного молока бракує. З нового року має наша майстерня перетворитися на великий магазин, і тоді мої умови ще поліпшаться. «Будьте спокійні, мої любі, мені у Львові живеться, як у казці. Щодо Марилі, то я напишу їй окремого листа».
Це я і зробила. Я хотіла переконати свою подругу тільки в тому, що людина таких моральних якостей, як Янек, зовсім не заслуговує на її кохання. Хіба ж самого того факту, що він одружується з іншою, не досить для того, щоб викинути його з серця і з пам'яті? За що, власне, його любити?
Якось на диво скоро прийшла відповідь на мій лист, яка мене глибоко зворушила. Особливо запало мені в пам'ять одне речення: «Як легко любити добрих». Не мігши виправдати (навіть цього вона не може!) Янека, вона жаліла його як легкодуху людину і цією жалістю штучно підтримувала свої почуття до нього.
«Це нещасна людина, Мартухо, – писала вона, – я мушу жаліти його навіть тоді, коли він не заслуговує на те, щоб його поважати».
Мені стало ясно, що було б нерозумно вимагати занадто великої логіки від закоханого Марильчиного серця, і я подумала, що тільки час вилікує її і покаже їй колись Янека у всій його моральній убогості…
Тепер я ще частіше почала задумуватись над тим, як би все-таки дати Казикові знати про себе і від нього одержати звістку. На фоні вчинку Янека Казимир ще вище виріс у моїх очах. Його образ, який я плекала в серці, наче здобув до своєї краси ще й прекрасну раму.
Хтось мені казав, що з в'язнями у Березі Картузькій, очевидно, можна листуватись урядовим шляхом. Я написала на листівці кілька звичайних фраз, на зразок тих, що їх колись писали жовніри з фронту за австрійських часів: «Я здоровий, і мені ведеться добре», – і почала чекати відповіді.
А життя тим часом не стояло на місці. Мій шеф теж не хотів сидіти без руху. Не знаю, чи для того, щоб випробувати мою вірність, чи справді потрібні йому були ті інформації, але він почав натискати на мене, щоб я йому розвідала, хто в майстерні копає проти нього.
Я відразу прилетіла з цією новиною до Марини.
– Що ж тепер буде? Він вимагає від мене неможливого.
Марина, як звичайно, відповіла мені цілком спокійно:
– Нічого неможливого в цьому я не бачу. Про що тобі йдеться? Про конкретну особу? Бери мене! Скажеш йому, що я бунтую дівчат, щоб не працювали поза встановлені години, щоб за кожну поза восьмигодинним часом годину вимагали для себе окремої плати, щоб за основу платні для челядничок бралися середні щотижневі прибутки, щоб учениці не давали себе завантажувати домашніми роботами, включно до натирання підлоги в квартирі Зільберкранца, і таке інше і таке інше…
– І ти добровільно погоджуєшся, щоб я тебе так обляпала перед старим?
– Дурненька, не тільки погоджуюсь, але й дуже прагну цього! Це ж для нього ніяка не новина. Він просто хоче випробувати тебе – і все! Маймо надію, що такі інформації переконають його в твоїй «відданості» йому.
Мій шеф був справді дуже задоволений після цього доказу моєї «щирості». Він такий задоволений з мене, що мені іноді аж моторошно стає від його ласки. Він називає мене не тільки розумною, але й чемною дівчиною і щоразу виразніше натякає на те, що він колись зодягне мене, як королеву, і візьме з собою до «Жоржа» на забаву.
– Я люблю мати при боці файну кубіту [9]9
Гарну жінку.
[Закрыть], щоб інші мені заздрили, – каже він.
Дивлюсь я на ту фіолетову пику, пробачте за грубість, і хочу уявити собі, як перекоситься вона, коли дійде до нього звістка, що «чемна» і «розумна» дівчина стала членом профспілки! Тільки це одне додає тепер мені бадьорості й сили терпіти до тієї хвилини, коли закінчиться моя роль.
Та ось прийшла і ця блаженна хвилина.
Марина ще з самого ранку повідомила мене, що сьогодні ввечері на профспілкових зборах розглядатимуть і мою заяву.
Був це незабутній вечір у моєму житті. Так хвилювалась я тільки раз, у дитинстві, коли мати вела мене до першого причастя.
Я мусила брехнею відкрутитися від товариства панни Місі, та це мала бути остання моя брехня цього гатунку!
Моє серце тривожно билося, коли я слухала на зборах, як читають мою заяву і біографію. Я не могла надивуватись, яка бліда, яка вбога на факти моя біографія, хоча стільки довелось мені пережити й переболіти…
Врешті настав момент, коли різні товариші почали ставити мені всякі запитання. Деякі з цих запитань просто вражали мене, не привчену до такої громадської відвертості. Та от хтось поставив мені і таке запитання: в яких я стосунках з товаришем Казимиром Пястом?
Я вже страшенно збентежилася, вкрай зніяковіла, коли голова зборів з поблажливою усмішкою сказав:
– Це запитання, товаришу, ми відхиляємо, як занадто особисте…
А коли голова промовив:
– Хто за те, щоб товаришку Марту Кравчик прийняти до нашої профспілки? – мені так зашуміло в вухах, стало так гаряче у всьому тілі, що здалося, ніби я лечу в прірву.
– Прийняти одноголосно!
Того вечора пішла я до мешкання панни Місі тільки для того, щоб забрати звідти свої речі.
– Куди, куди? – бігала по кімнаті схвильована панна Міся. – Куди? Я забороняю! – вихопилась в неї навіть така фраза, але вона, мабуть, сама скоро зміркувала, що забороною тут небагато вдієш, бо з високого тону відразу впала в істерику і почала плакати та нарікати на брак вдячності у людей, що завжди-завжди за хліб відплачують їй каменем.
Само собою розуміється, що першим жестом мого шефа, як тільки дізнався він про правду (незважаючи на всі його попередні компліменти щодо моєї фігурки і бузі [10]10
Личка (пол.).
[Закрыть]), була зроблена підвищеним тоном у присутності всіх учениць і челядничок заява, що він виганяє на сто вітрів «це сміття» (тобто мене) з своєї майстерні.
Хоч ці слова були, так би мовити, передбачені програмою, все-таки було неприємно чути їх на свою адресу.
Я мовчала (це теж було заздалегідь вирішено між нами). Зате виступила Марина.
Я ще ніколи не бачила її такою гарною! Хвилювання додало рум'янців її блідому, трохи наче налитому обличчю, блиску її очам. Навіть голос її змінив своє забарвлення.
– Добре! – сказала вона. – Але якщо піде звідси Марта Кравчик, то я заявляю від імені всіх учениць і челядничок, за винятком панни Штейн, від якої я не уповноважена говорити, що всі ми залишаємо вашу майстерню… А наша профспілка, беріть ці обставини на увагу, пане шефе, уже подбає про те, щоб ніхто не став на наше місце. Це вам наша відповідь.
Тепер я зрозуміла, що моя роль мала серйознішу мету, ніж те, щоб тільки зіграти на нервах шефа. Дівчата хотіли мати привід для організованого виступу.
– Що ви? Що це за погрози? Я покличу поліцію! Це шантаж! Це терор! Грабунок серед білого дня!
Шеф кричав… Дивно, нікому чомусь не були страшні його слова. Він грозив, і ніхто його не боявся. Він аж пінився, а дівчата на чолі з Мариною стояли спокійно, як статуї. В цьому вже була наша перемога.
Хоч за нашим шефом стояла озброєна поліція і вся державна адміністрація і хоч він був, як говорила Марина, рабовласником, а ми – його законними рабинями, я відчула, просто серцем відчула, що ті, кому належить перемога у майбутньому, – це ми, а не пани Зільберкранци!
Між шефом і Мариною стала панна Міся. Вона, треба визнати, виказала куди більше такту, ніж він.
Кінець кінцем стало на тому, що я поки що залишусь у майстерні (таки наша взяла!). Це «поки що» означало – до першого січня 1940 року, а там, з проектованою перебудовою майстерні на жіночий конфексіон, буде видно, кого фірма (це слово підкреслила панна Міся) вважатиме за потрібне залишити, а кого звільнити (вже не «прогнати на сто вітрів!»).
– А ви нас, – звернулась панна Міся з чемною ущипливістю до Марини, – будь ласка, не застрашуйте своєю профспілкою, бо на закони завжди знайдуться закони, так, як на терор знайдеться терор…
– Ага, Береза Картузька! – вигукнув хтось з гурту.
– Хто це сказав? – вирячив свої очі на купку дівчат наш шеф. – Хто це сказав?
Та ніхто йому не відповів.
І навіть те, що панна Штейн не заявила, що це не вона, а солідарно мовчала разом з іншими, треба було вважати за велику перемогу на ділянці нашого крихітного фронту.
Було це на початку літнього сезону 1939 року, а у вересні цього самого року мали ми вже війну в своєму краї…
* * *
Війна!
Ніколи я до того часу не уявляла собі, що може статися з війною. Адже від самого дитинства навчено мене, що війна – це таке ж зло, як голод і зараза. Хіба ж не співала я колись сама побожно: «Од мору, гладу і воєн сохрани нас, господи!».
Звістка про те, що Польща втягнута у війну, сповнила мене хвилюванням, якого не в силі була приховати… Десь глибоко таїлася надія, що ця війна принесе розвал панської Польщі, а тим самим і… розвал Берези Картузької.
Мій настрій видався аж надто підозрілим Ривці.
– Я не розумію, чого ти радієш? – спитала вона мене із стягнутими бровами, звільнившись досить холодно з моїх обіймів. – Ти ж знаєш, що як Польща програє, то прийде сюди на окупацію гітлерівська армія… Чого ж тут радіти? Хіба ні? Чи ти, може, – і її очі звузилися так, що тільки крізь щілинки проходило світло від них, – чекаєш німців?..
Я нічого не сказала на це, тільки подивилась, як то кажуть з серцем, так, що Ривка без слів зрозуміла мене. Вона з плачем впала мені на груди.
– Пробач мені, – схлипувала вона, – я знаю, що ти не така. Але…
Незважаючи на воєнну метушню, на перші транспорти поранених і біженців з Познанщини, в нашій майстерні на перший погляд все йде по-старому. З тією хіба різницею, що не приймаємо нових замовлень (по правді, то ніхто їх не робить!) і що шеф наш став до всіх без винятку, навіть до такого «сміття», як я, незвично ввічливим.
Характер різних клієнток теж дає себе знати. Одні пані вже в перші дні мобілізації прибігли захекані і позабирали недокінчені, часто навіть без рукавів, сукенки, інші знову вередували так, наче війна ні в якому разі не може зачепити їх буття.
Пані X., наприклад, уперлась за всяку ціну мати при сукенці канаркового кольору викінчені тюлем рукави та шийку кольору каштанів, і ми з Мариною вже другий день бігаємо по місту по… каштановий тюль.
В нормальних умовах панна Міся ні за що в світі за такою дрібницею не випустила б у місто аж двох робітниць разом, але тепер на ці справи дивиться вона крізь пальці…
Вулиці Львова являють собою карикатуру на карнавальні дні. Рух на них справді надзвичайний. Впадають у вічі протилежності, які найкраще характеризують ці дні.
На стінах будинків розвішені великі, як плахти, плакати, що сповіщають про необхідність об'єднання перед лицем спільної небезпеки, а повз ці плакати озброєні військові жандарми ведуть колону закутих у кайдани українських селян.
Польські орльонта (читай: фашисти) вештаються по місті з червоно-білими пов'язками на руках і тичуть кожному, хто хоче і не хоче, летючки про те, що польське лицарство розіб'є ворога вщент, тоді як вулиці Львова дослівно забиті військовими недобитками і цивільними втікачами із західних окраїн Польщі.
Врізалось мені в пам'ять одне особисте авто, завалене валізками, жінками і дітьми, з поприв'язуваними до болотників подушками. З сіл зганяють щоразу нові, під конвоєм, загони мобілізованих. А тим часом у Львові повнісінько військових, яких нема кому сформувати і які волочаться по місту, підсилюючи тільки його хаотичний вигляд.
До мене і Марини підходить якийсь хлопець, з одягу видно, що з Покуття:
– Чи далеко звідси буде до Снятина?
– Навіщо тобі до Снятина? – питаємо в один голос з Мариною.
– Бо бачу я, що тут аж ніяк нема порядку, а мене вдома робота на полі чекає… Так доки ж я буду попід чужими мурами волочитися? Га?
Ми з Мариною дуже докладно пояснюємо йому, як найкраще було б дістатися до його міста.
Вісімнадцятого вересня ми за звичкою вийшли на роботу і застали замкнені двері нашої майстерні. Двері мали бути замкнені зсередини, бо там чути було якесь шарудіння, але ми не поцікавились тим, хоч нам вчувалися голоси Зільберкранца й панни Місі.
Наші єдинокровні брати йшли нам на допомогу, весь український народ по цей і по той бік Збруча переживав історичну, віками очікувану хвилину.
Кілька днів пізніше приніс хтось вістку, що Червона Армія вже у Винниках під Львовом.
– Слухай, ходім переконаємось, чи то правда, – не може втерпіти Ривка. – Я мушу на власні очі побачити їх, хіба ні?
Ледве переконала я її, що така цікавість занадто рискована. Дорога до Винників іде через ліси, а в лісах вештаються різної масті підозрілі люди.
Зрештою, ми ще того самого дня побачили у Львові двох радянських командирів. Приїздили вони на дипломатичні переговори з командою польського військового гарнізону у Львові.
Я не знаю, чи ті два командири справді були такі на диво гарні, чи тільки ми з Ривкою бачили їх через призму нашого настрою, але ми були вкрай зачаровані ними.
– Ти, – щипала мене Ривка весь час, – ти бачила, який благородний у них вираз обличчя? Слухай, той молодший – то має бути, певно, ад'ютант, хіба ні?
Ще того дня ввечері з Личакова в'їжджали у місто радянські танки.
Я вже говорила, що Львів у ті дні нагадував собою якийсь кошмарний карнавал. Я на власні очі бачила, як якийсь молоденький, з дівочим личком офіцерик (трохи нагадував він мені Марильчиного Янека) стояв на розі вулиць Академічної і Легіонів і, обхопивши руками голову, питав крізь сльози невідомо кого:
– Цо сєн дзєє? На мілосць боску, цо сєн дзєє? [11]11
Що діється? Помилуй, боже, що діється? (Пол.)
[Закрыть]
Дві ночі і два дні безперервно проходять через Львів моторизовані частини Червоної Армії.
Видовище таке незвичайне, таке грандіозне для нас, що дехто аж не може повірити, що це – дійсність. Адже ми звикли бачити на парадах таку мініатюрну польську армію.
Хтось (неважко догадатися, що недруг нашої справи) поширив чутку – мовляв, все це обман, та й тільки. Ніби одна і та сама колона танків об'їжджає вже два дні замкнутим колом Львів, а наївним людям здається, що це більшовики справді такі багаті на танки. Ще хтось радить позначити як-небудь один з танків чи запам'ятати обличчя танкіста, щоб врешті, до холери ясної (як по-львівському, то по-львівському), знати правду…
Прибігає Марина (теж з червоною квіткою у волоссі і червоною стрічкою на грудях), щоб повідомити нас, що на площі Смольки оргкомітет профспілок бере на облік всіх колишніх членів профспілок, а на Бернардинській площі оргкомітет ЦК комсомолу реєструє всіх колишніх комсомольців.
– Я вже зареєструвалася і тут, і там! – каже вона.
Тільки тепер довідуюсь, що Марина була комсомолкою.
– Ага, ще одна справа, – вже з порога кидає Марина. – Мені казала Ривка, що тут поруч є вільна квартира якогось втеклого офіцера. Займай її, Марто, хай Ривка бодай раз виспиться сама в ліжку.
Квартира та мала ту вигоду, що одними своїми дверима (поки що ще закладеними стружками і шафою) вона виходила до квартири тітки Теми. Марина планує, що я могла б там жити разом з Ривкою. Мене теж приваблює така перспектива, але я ще трохи вагаюсь: чи не буде це самовілля?
– Не будь дурна! Самовілля буде тоді, як ти не оформиш своєї кімнати у житлоуправлінні та відмовишся платити комірне.
В кімнаті зовсім не порожньо. Є в ній, висловлюючись львівським жаргоном, і грати, тобто меблі, які не встиг чи не мав можливості забрати з собою пан офіцер.
А як буде з цими речами?
Тут уже Марина не знає, що порадити.
– Це, звичайно, державне майно. Можливо, що десь є пункт, де беруть на облік такі речі…
Та ми з Ривкою поспішаємо до оргкомітету профспілок на площу Смольки реєструватися.
Перша підходить до стола Ривка. Їй і по праву належить першість. Вона більш як два роки є членом профспілки. Це справляє дуже гарне враження на тих товаришів, що ведуть реєстрацію. Стою збоку і помічаю, як Ривку не просто реєструють, а розпитують про її життя. Вона має зв'явитися сюди завтра ввечері. Певно, для того, щоб одержати якесь доручення, чи що.
Ривка відходить від стола з сяючим, трошки, може, навіть самовдоволеним обличчям.
Тепер моя черга.
– Ваш стаж?
Не розумію значення цього слова.
– Скільки ви років у профспілці?
– Років? Та я всього чотири місяці, але тому…
Та мене про це ніхто не питає. Ніхто мене не розпитує про моє життя, ні каже прийти ще раз.
– Хто далі? – питають уже поза моїми плечима, а я ще стою на місці. Сльози напливають мені на очі, та це не сльози жалю…
Але чиясь рука ніжно відтягає мене вбік. Щойно тепер помічаю, що я своєю закам'янілою позою затримую чергу.
– Що сталося? – питає мене російською мовою якийсь літній, з добрячими голубими очима чоловік. – Ви чимсь дуже схвильовані.
Тепер я вже не витримую і починаю ридати, як дитина, яку пожаліли у неслушну хвилину. Згодом викладаю йому історію з Зільберкранцом так, як вона була. Якби не те, що я мусила послужити товаришкам приводом до організованого виступу, то я сьогодні мала б цілорічний стаж (засвоїла я собі вже нове слівце!) членства у профспілці і… до мене тепер теж поставилися б з більшим довір'ям.
– Та це пусте, – щиро сміється мій оборонець, чи як його назвати. – Для тих, хто хоче віддано працювати для народу і Радянської влади, завжди знайдуться доручення, будьте певні в цьому! Ця реєстрація поки що тільки формальна… для орієнтації. А там виявиться, хто заслуговує на довір'я, а хто проліз у профспілку для інших цілей… Заждіть… Тільки заждіть. Ще вас так завантажать громадською роботою, що будете аж порятунку просити… Ну, гаразд, – і на мій сором він витер мені сльози своєю хустиною.
– Що він тобі говорив? – спитала мене Ривка, яка весь час придивлялася до мене.
Не маю охоти повторювати цю розмову, а особливо Ривці, яку, мені здається, аж розпирають гордощі від того, що нею особливо зацікавилися в оргкомітеті.
– Що говорив, то говорив… Біжімо тепер кудись заявити про меблі в моїй кімнаті.
Воно справді дико було б у ті дні сказати «ходімо». Хто з нас тоді ходив? Їй-бо, хіба тільки старі або каліки, бо всі інші коли не бігали, то літали.
Забігли ми з Ривкою до тимчасового виконавчого комітету і там почали розпитувати, де-то можна заявити про залишені меблі.
Та й тут нам не пощастило. Якийсь старший, із суворими бровами чоловік (мені він нагадав нашого вчителя математики) замість похвалити нас за таку ревність – подумайте тільки! – ще й вилаяв нас:
– Що це у вас, дівчата, роботи іншої немає, чи що, що літаєте по установах? Он місто вже третій день без води і світла. Вчора якісь злочинці підклали бомбу під оргкомітет наросвіти, щастя, що не вибухнула. З редакції «Вільна Україна» нам тричі на день дзвонять: подайте в цю ж таки мить друкарок, а вам, видно, робити нічого… Що ви до цього часу робили? Кравцювали? А чи ви поцікавились, що діється з вашою майстернею? Адже вона тепер ваша, чи не так?
Справді, як могли ми забути про свою майстерню? Цікаво, що поробляє, коли не дала драла, наша «золота» панна Міся?
– Ти знаєш, – слушно зауважує Ривка, – ми з тобою нагадуємо тих замріяних філософів, що, задивившись у небо, спотикаються об дорожні камені, бо не бачать того, що навколо них діється. Хіба ні? Як же могли ми забути про нашу майстерню? Ну, хіба ні?
Я нічого не сказала Ривці, але подумала, що справді треба побігти до майстерні й подивитись, що там діється.
Ми пішли туди. Двері застали ми відчиненими навстіж. Як можна було здогадатись з того, що тут робилося зараз, наша майстерня перетворилася на артіль (увага, запам'ятати це нове слово!).
Ми (то справді був наш найдурніший виступ за цілий день) спитали про Місю і Зільберкранца. Ні, ніхто їх тут не бачив. Якась з наших дівчат мала відомості, що Міся разом з сім'єю Зільберкранца втекла до Румунії.
– Що ж! Щаслива їм доріженька!
До нас підійшла жінка у військовій шинелі, мабуть, майбутня керівничка артілі, і спитала, чи ми не маємо охоти залишитися тут працювати.
– Ні, – відповіли ми в один голос.
Не знаю, чим керувалась Ривка, коли вимовляла оце «ні», але я хотіла починати нове життя, відрізавши себе від усього неприємного, що гнітило мене у минулому.
– Як же це так, – спитала мене жінка в шинелі, – що ви досі ніде не працюєте? Просто дивно…
Я розумію, що декому моє теперішнє неробство могло здаватися дивним. От хоч би цій жінці. А ми просто не могли охопити все те нове, що було перед нами! Ми ходили як очманілі. Наше безбарвне життя раптом заграло такою райдугою барв, що ми неспроможні були впоратися з цією величезною кількістю вражень заразом, мружили очі від блиску і сміялись від радості.
До того ж я ще мала свою мрію. Десь поліськими болотистими дорогами йшов до мене мій Казимир, і я з дня на день очікувала на нього.
Ми йшли як прозрілі, простягти руки вперед, не звиклі ще, але з одвертою душею.
А життя навколо нас аж вирувало!
О десятій ранку збори колишніх членів профспілок у залі ратуші. Йдемо з Ривкою сходами вгору і тільки підштовхуємо одна одну ліктями: чи думали ми колись, що будемо в цьому залі засідати? Це о десятій ранку. О другій годині – великий мітинг в оперному театрі. Чи можна стримати себе від спокуси, щоб не піти туди? О шостій в залі філармонії відбудеться виступ радянських письменників з Києва. Чи можна пропустити таку нагоду? А ввечері будуть грати у Великому театрі якусь радянську п'єсу…
А до того я кожної години, кожної хвилини чекаю повернення Казимира. Ривка принесла звідкись звістку, що вже повертаються «березяки». Добра тітка Тема десь навіть дістала мені адресу такого поверненця.
Була це якась вулиця Святого Мартіна, геть аж за Жовківською рогачкою. Але яку роль в таких випадках може відігравати віддаль! Накидаю пальто на плечі, хустину на голову і десь надвечір уже добиваюсь до тієї вулиці.
По довгих шуканнях (виходить, що мені дано зовсім не той номер будинку) знаходжу нарешті того чоловіка.
Ви самі можете уявити собі, з яким почуттям у серці постукала я в його двері!
Тільки ступила я за поріг, без запитання вже знала, що добре трапила. На ліжку лежав блідий як віск, з ямами замість лиць, з хворобливо блискучими очима чоловік, а напроти нього сиділа жінка, з цілим подолком газет, читаючи одну йому вголос.
Попросивши пробачення за турботу, спитала про Казимира. Він відразу пригадав це прізвище. Казимира звали в Березі Круль, і звідси він так добре запам'ятав це прізвисько, тільки ніяк не міг пригадати образ, з яким в'язалося воно.
Я намагалась допомогти йому: високий, дуже синьоокий, ясноволосий, широкоплечий, верхня губа трохи вгору піднята. Так довго описувала я йому Казимира, що він нарешті згадав. Згадав… і відразу наче померк.
– Не знаю, чи ви ще побачите його колись…
– Замучили?
– Ні, то був дужий хлоп, міг і не це витримати. Але річ у тому, що ми там останній тиждень, крім гнилої води, нічого не їли, а як вийшли на волю, то дехто з наших необережно відразу накинувся на сало, що частували ним нас від доброго серця червоноармійці, і так уже догодили собі хлопці… Ще до доби кілька з них богу душу віддали, але Круль ще держався. Заїхали ми з тими тяжкохворими аж над якусь річку і там мусили їх залишити в тамтешніх людей, бо вже не було сили тягти їх з собою… Пригадую тепер, вже дуже добре пригадую… Круль із стиснутими на животі кулаками лежав чорний як земля…
Це було все, що я довідалася про Казимира.
Вийшла я з тієї хати і відчула, як усе в мені завмирає, як поволі залишає мене радість життя.
Он проїздить колона танків. Дівчата махають їм руками, кидають квіти, хлопці на танках відмахують їм весело, а я стою, як стовп, і не можу зрозуміти: з чого тут радіти?
Ось переді мною високо на стіні недобудованої кам'яниці великий плакат. Коли я йшла туди, його ще не було на цьому мурі. Чому не зупиняюсь? Чому не читаю?
Нецікаво це мені.
Ось тротуаром проходить довга низка дітей з якогось садка чи школи. Наші львівські співають вже радянських маршових пісень. Чи не диво? Прохожі зупиняються і, підбадьорюючи, плещуть дітям у долоні. Чому я цього не роблю?
Удома чекає мене чергова несподіванка. Не встигла я доторкнутися до дзвоника, як тітка Тема вибігає мені назустріч:
– Ай… ай… хто до нас приїхав! Ай, ай… що за гості!
Гості цим разом справді незвичайні: у кімнаті тітки Теми за склянкою чаю сидить мій батько у формі радянського залізничника.
Кидаємось одне одному в обійми, і я по хвилі чую, як щось тепле сповзає на моїй щоці. Мої очі сухі, а чоловіки ніколи не плачуть… Такої мудрості навчали мого братика, коли йому було чотири роки.
Батько довго і підкреслено витирає носа.
– Схопив я десь нежить у дорозі, – зайво виправдується тато.
Зайво тому, що я його чудово розумію. Я навіть, може, глибше розумію його, ніж він сам себе. Радянська влада повернула йому не тільки працю і хліб, але гідність людини.
«Ось, дивіться на мене, – кажуть його сповнені щастям очі. – Я вже більше не непотріб, якого викинули за борт життя, а старший бригадир на одній із залізниць СРСР».
– Ну, як же татові подобається нова влада? – запитую я, бо знаю, який був колись мій батько.
Батько дивиться на мене примруженим оком:
– Ти що, на спитки рідного тата береш, га? Я тепер придивляюсь до всього навколо, то чи ти знаєш, до якого висновку приходжу я? Власне… якби згори ніхто не нацьковував людей одних на одних, то простий народ завжди міг жити у згоді. Я це бачу тепер сам по собі і по своїх колегах-поляках. Я навіть тепер почав іншими очима дивитися на твій зв'язок з Каз… – але тут батько замовчав. Він щойно тепер зрозумів, що зайшов далеко.