Текст книги "Оповідання та повісті, окрушини"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 25 страниц)

* * *

– В чому різниця між казковими і сучасними «голими королями»?

– Казковий король не знав, що він голий. Сучасні «голі королі» знають, що вони голі, але й знають, що їм про це ніхто не скаже.

ЗАКОН ФІЗИКИ

Чим вища трибуна, тим вагоміше слово, що падає з неї.

НА ТУ НЕДОСВІДЧЕНІСТЬ І СТАВКА

Дівчина, яку вже рають женихам, нагадує неходовий товар – продати його можна випадково і то… недосвідченому покупцеві.

КОБИ!

Коли б більше часу високому, більше сміливості середньому, більше самостійності мислення низовому керівництву, то поїзд у комунізм прибув би швидше.

УЛЬТРАРОМАНТИЧНІ

Тим ультраромантичним натурам, які тікають від людей на природу, варто пригадати, що хліб, одежу і житло створили їм не птахи й не квіти, а таки люди!

УСЕ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД ОБСТАВИН

В житті кукіль – бур'ян-галапас. У флаконі – опоетизована волошка.

А Й СПРАВДІ!

Те, що людська слина має деяку лікувальну властивість, не означає, що можна плювати на людей.

СТАРІ ІСТИНИ НА НОВИЙ ЛАД

Стара сумна істина: якщо дитина вдалася – заслуга батьків, якщо навпаки – вина матері, – поповнилась ще одним положенням: якщо учень зразковий – заслуга педагогів і комсомольської організації, якщо навпаки – вина батьків.

ДЛЯ ПОШТИВОСТІ

– Я люблю маму, тата, братика, а себе найбільше, – сказало дівчатко, якому й не було трьох років.

Цю думку повторюватиме воно й пізніше, тільки для поштивості у зворотному порядку, хоч суть залишиться та ж.

ХТО Б ТО ДИВУВАВСЯ ЛЮДЯМ!

– Що з вами, сусідко? – ніжно спитав Гладіолус у Айстри. – Ви плакали?

– Плакала? Я – ридала! Уявіть собі, до чого дійшло людське нахабство! Сьогодні вранці (ви ще дрімали) прийшла господиня до городу, нахилилася наді мною і вигукнула: «Яка чудова Айстра! Зовсім як намальована!» Ви тільки подумайте, що за брак такту: порівнювати красу, яку мені дала сама природа, до мертвої базгранини! Ні, я не переживу цієї образи…

– Заспокойтеся, дорогенька, і потіштеся тим, що коли б намалювали ваш портрет, то наша господиня теж вигукнула б: «Яка краса! Зовсім як жива».

– Це правда, люди надто непослідовні, щоб аж так близько брати до серця їхні слова…

БЕЗ СТИПЕНДІЇ ВСЕ Ж ТАКИ ВАЖКУВАТО

Одне життя не обмежує і не обумовлює віком прийомів у свої вузи. Правда, на старість позбавляє стипендії у формі пам'яті.

ВІДВЕРТІСТЬ

– Любити мене під ніч не раджу нікому, – сказала Кава Чорна.

СКРОМНЕ ЗАПИТАННЯ

Ти хвалишся своїм членством в партії!

А партія – тобою?

* * *

Якщо не маєш під рукою іншої причини для оптимізму, то згадай, скільки людей ходить на милицях тоді, коли в тебе руки і ноги – цілі.

* * *

Чим тонші струни, тим трудніше настроювати їх.

* * *

Ще півбіди-лиха, коли ми закохуємось у колір очей чи тембр голосу. Справжня біда, коли ми любимо, не знаючи за що.

ВЕРШИНА ДИПЛОМАТІЇ

Вміти покритикувати прилюдно свого особистого ворога!

ПЕЙЗАЖ

Праворуч горить калина. Ліворуч вгорі курликають журавлі. Дзвінке повітря пахне молодим димом. Беру яблук у торбу і йду по світу шукати слідів твоїх слідів.

ТРОХИ ЗАПІЗНО

Трагедія багатьох людей в тому, що вони пізнають ціну життя щойно на смертній постелі.

А ХІБА ЦЕ ВПЕРШЕ?

І треба було батькам зчинити стільки галасу навколо «дудочок» синів, аби незабаром… звужувати власні штани!

СУМНО

Вони мали «своє» місце у міському парку, на стадіоні, в театрі, у їдальні, на пляжі… Тільки в житті не зуміли знайти його і тому мусили розійтися…

ТАКА ВЖЕ ЛЮДСЬКА НАТУРА

До того полюбляємо всяку свіжину, що навіть перший грім напровесні вводить нас у подив.

УВАГА! УВАГА!

Не заспокоюйтесь тим, що ваша совість мовчить. Цей апарат може бути й уповільненої дії.

АЖ ДВА ГРИБИ В БОРЩ?

Кажуть, що вродливі жінки здебільшого нещасливі. А воно, може, й справедливо. Врода й щастя? Чи не забагато два гриби в борщ?

ЧАСИ МІНЯЮТЬСЯ

Деякі старовинні прислів'я в наш демократичний час мають зворотне значення. Наприклад, латинське «Квод ліцет йові, нон ліцет бові» (Що дозволено Юпітерові, те не дозволено бикові) у сучасному перекладі звучить: що дозволяється рядовому, те зась – начальникові.

ХАЙ ЖИВЕ НОРМА!

Між тим, хто нікого не боїться, і тим, що всіх боїться, – невелика різниця. Обидва – не в нормі.

АНАЛОГІЇ… АНАЛОГІЇ

Зірваної квітки вода не лікує, а продовжує її муки.

ПЕРЕВІРТЕ НА СОБІ

Недобрий знак, коли людині у всьому притакують.

ЩАСТЯ НАШЕ, ЩО НЕ ЗНАЄ

Коли б сонце знало, з ким тільки ми його зраджуємо взимку, воно б влітку не хотіло глянути на нас.

ТАКТОВНІСТЬ

Мало який мотоцикл гине природною смертю. Про водія тактовно замовчимо.

ВИРОДКИ

Ти соромишся матірної мови? Це ще нічого. Я знала виродка, який цурався жінки, що привела його на світ.

ПОМІРКУЮ, ПРИЯТЕЛЮ!

Ось і наглядна різниця між математикою і літературою: від перестановки співмножників сума не міняється, а від перестановки слів думка може змінитися докорінно.

ТО, МОЖЕ, СПРАВИМО ПОМИЛКУ?

На жаль, від того, що наші романи стали безстатевими, не піднявся загальний рівень моралі.

ОТ ТОБІ Й НА!

Чому ж ти боїшся невдачі, коли ти не спробував ще успіху?

* * *

Нудьгує хіба той, кому нема про що поговорити з собою.

ЦІКАВИНКА

Що тут говорити про красу й багатство народної мови, коли лише слово «ромашка» має сімнадцять синонімів, а між ними й таку поетичну назву як «наречена». На жаль, не диплом дає ці знання.

ДОБРЕ ЧИ ПОГАНО?

Нашим дітям запах чебрецю вже не нагадуватиме дитинства.

І ПОЛОВИНИ НЕ ДАМ!

«Гей, хто там охочий? – відізвався з могили голос класика. – Віддаю безсмертя за ще одне звичайне людське життя!»

В АЛЬБОМ

Яка може бути мова про старість, коли мені й досі сниться росяний слід твоїх босих ніг.

* * *

Що за мішанина понять! Сміливим вважається той, хто називає речі своїми іменами!

НЕПОПРАВНА ДОВІРЛИВІСТЬ

Не зв'язуйте всіх своїх надій з літом. Воно теж може не дотримати обіцяного.

КАНДИДАТІВ НЕ БРАКУЄ

Ах, «не доходять руки до багатьох справ»? Що ж, тоді доведеться вас замінити більш «довгоруким» керівником.

ВАРТО ЗАПАМ'ЯТАТИ

Підлабузник вищого класу не хвалитиме тебе, ні, він гудитиме твого ворога.

НЕВЖЕ Ж?

Сон теж буває з обов'язку і – для приємності.

* * *

Спитали старого бурлаку, чому він не одружився.

Той відповів:

– Я бачив її лише раз у житті в чужому місті у вікні чужого дому, і цієї ілюзії вистачило мені на ціле життя.

Спостерігши нерозуміння на обличчях присутніх, з деякою сором'язливістю додав:

– Я забув ще сказати, що незнайомка… усміхнулася мені.

* * *

І спитала я своїх років пораз перший:

– Літа мої, кого ви любили, юні, як було вам п'ятнадцять?

Вони назвали твоє ім'я.

І спитала я своїх років пораз другий:

– Літа мої, у тридцять ви були вже зрілі й розбиралися в людях. Кого ж ви любили тоді?

Вони теж назвали твоє ім'я.

І спитала я своїх років пораз третій:

– Літа мої, а в п'ятдесят любили ви ще кого-небудь?

Зніяковівши, літа мої тихенько вимовили – твоє ім'я…

НЕ МАЄШ, НЕ МАЄШ ПРАВА…

Про наші спільні біди можеш не говорити вголос, але не думати про них не маєш права.

КАРТА З СТАРОГО АЛЬБОМА

Учора знову посланець приніс мені рожі від вас. Перевтомлені, з рисками невиліковної смертельної недуги, червоні, берегами чорні, сумні голівки.

Невже ж ви мали серце, посилаючи квіти мені, засудити їх на смерть? До того ж на найпоганішу смерть: смерть від передчасного старіння.

Та цим разом не залишу вас без відповіді.

Будь ласка, сядьте проти мене. Що ж ви? Не треба так боязко, на самому бережку.

Тепер слухайте: як і що можна подумати про чоловіка, який сьогодні, так, сьогодні, в час безробіття, голоду, переоцінки моральних цінностей, бунту й занепаду тратить свій час, волю, думку на те, щоб жінці вислати кілька хворих рож?

Ви ж знаєте (хто має знати, як не ви?!), що я не цілуватиму тих рож, що я навіть не поставлю їх у вазу, що я не обтинатиму їм щодня кінчиків, щоб продовжити їхнє життя, що я не висушу і не спалю їх з честю по їх смерті.

Все це ви знаєте.

Ви знаєте навіть більше. Ви знаєте, що я залишуся байдужою до них тільки тому, що вони від вас. Ви знаєте, що я передчасно прожену їх із своєї кімнати, бо я, сучасна, ділова жінка, не можу розуміти, як чоловік у наші часи, тобто часи безробіття, голоду, бунту й занепаду й т. д.

Еге ж, я не можу зрозуміти цього! Та одного ви не знаєте, приятелю. Не знаєте, що я, «ділова», «сучасна» жінка, ладна складати пелюстку до пелюстки, ладна забальзамувати, заморозити, не знаю що зробити з тими самими «хворими» рожами в ті самі «наші» часи, коли б їх прислала чиясь інша рука.

Але цього бажати – все одно що бажати собі сонця з неба.

СТРАХ

Ти сказав мені: «Коли настане весна, візьму тебе на руки й… скажу щось, чого я досі ні одній жінці не говорив».

І я повірила, що у твоїм любовнім словничку можуть бути ще слова, що ти їх досі жодній жінці не говорив.

Ти маєш тридцять літ. Профіль як з каменя видовбаний і… кілька слів, що ти їх ще жодній жінці не говорив.

Тому я від котрогось грудня думаю про весну. Тільки з чого пізнаю я її тут, у місті?

Може, на селі вже десь ластівки гнізда в'ють і діти на насипах босі бігають. Тут же єдиний вісник весни – перші весняні жіночі капелюшки за вітриною.

Скажи: це має статися тоді, коли за вітриною буде багато весняних жіночих капелюшків?

І на тротуарах так сухо, як весною в селі на насипах буває. Від цього дзвінкіше відбивають кроки вулиці.

Увечері навмисно не заслоняю вікон: лежу в ліжку та вслуховуюсь у дзенькіт кроків на тротуарі… Думаю: твої кроки пізнала б навіть, коли б ти з сотнею війська марширував.

Та я чую різні кроки за вікном на вулиці: стомлені й легкі, недбалі й запобігливі, довгі й кокетливо дрібні, але твоїх кроків не чую…

Я дуже добре знаю, що, де б ти не був, дорога від тебе до мене буде все та сама, що від мене до тебе. І я давно відшукала б тебе, якби не страх, що з ним приходить на світ жіноче серце.

Я боюся, що можу одного дня зустріти тебе на тротуарі, такому сухому й теплому, як призьба весною проти сонця на селі, у товаристві жінки, що буде як сама весна, у новому весняному капелюшку.

Цього я боюся.

Ти маєш тридцять літ, профіль як з каменя видовбаний, і тому я боюся твоєї незнайомої. Тієї майбутньої. Тієї неминучої.

Хто і яка вона буде, що задля неї забудеш ти мене? Розумна, гарна, молода, з серцем чи без серця?

І чим уб'єш в її серці заздрість за наші дні?

Скажеш їй, що ти ніколи-ніколи не торкнув устами моїх уст? Запевниш, що ти ще нікого так не кохав, як її?

Чи, може, обіцяєш, як прийде весна, взяти її на руки, сказати щось, чого досі ти «ні одній жінці не говорив»?

БЛАГОСЛОВЕННІ ХАЙ БУДУТЬ АНКЕТИ

– Ось хто, – вказала на себе пальцем Анкета, – вернув честь і пошану вашим предкам!

ГОСТИННА

Так вже любила гостей у своїй хаті, що по їх відході кілька днів не прибирала на столі, аби мати ілюзію присутності милих собі осіб.

БУЛАНИЙ МАЄ РАЦІЮ

– Як мені жаль тебе, конику, – сказала дівчина, цілуючи Буланого в холодний носик. – Ні твій розум, ні твоя краса, ні твоя роботящість не витримали конкуренції з брутальною силою машини.

– Що ж, – відповів Буланий, – такий знак епохи! Я маю бодай ту рекомпенсацію, що й космічну потугу вичисляють одиницею, названою в честь моєї «кінської сили». А яке відшкодування за свої нерви від отехнізації маєте ви, люди?

ЛЕГЕНДА ПРО СОН

– Коли б ти знала, який чудовий сон приснився мені цієї ночі, – сказала старша жінка до своєї подруги.

– А що таке?

– Снилося мені, ти лише зваж, що я відзискала владу над мужчиною.

– І це все? – молода явно розчарована. – Хіба ти не маєш влади над чоловіком, над синами?

– Ей, – нетерпеливилась старша, – ти ж бо не слухаєш мене уважно. Я тобі говорю про владу над мужчиною, а ти мені про чоловіка, про дітей…

– Розумію! Що ж, доводиться тільки жалкувати, що гарні сни так рідко навіщають людей… А втім, що таке сон? Одне павутиння, і тільки…

– Не кряч! – цикнула на неї старша. – А то й павутиння візьме і відлетить од мене…

Потім додала журно:

– Е, молоде, молоде, тобі як меду, то зразу ложкою!

* * *

– А що ж, товариство, якби дармоїда та карати… хлібом? Хай би такий ледацюга вивіз гній на поле, виорав би його, засіяв, прополов озимину, вижав урожай, змолотив його, очистив зерно, повіз його до млина, змолов, розчинив муку, замісив тісто, протопив піч, посадив хліб у неї і за кару… з'їв один буханець.

ПАМ'ЯТАЙ, СИНУ!

Слово серйозної людини рівняється фактові.

МИ ТЕЖ З ЯРЛИКОМ, МАЛЕНЬКИЙ!

Зайчику маленький, ти кривдуєшся, що тобі пришили ярлик «боягуза». Не треба. Це ж не зі злоби, а з великої ніжності до тебе!

ПРИЧИНИ-ТО ПРОСТІ, А НАСЛІДКИ?

Чому здебільша розходяться подружжя? Причини прості: не дотримують умов, складених до шлюбу.

НОНСЕНС

Коли розсудок зводиться мало що не до ганьби?

У випадках подружжя з розсудку.

ПІД СУД ЇХ!

Ми чомусь звикли відмірювати втрачений час одними роками, так начеб місяці, тижні, дні, години не мали жодної вартості у рахунку людського життя. Бухгалтерів, товариство, за таку халатність віддавали б під суд!

ЯК ЖЕ Ж ТОДІ БУТИ?

Одвічне непорозуміння статей: жінка прагне говорити… говорити… говорити, а мужчині потрібно, аби його слухали, слухали… слухали…

НЕТОЧНІСТЬ ДЕТАЛІ

– Учора взяв мене за руку, зібрав пальці в один пучок і обцілував кожну пучечку зокрема. Не пам'ятаю тільки одного: снилося це мені а чи то було наяву, – засміялася молода жінка. Для її великого щастя дрібні неточності в часі не мали найменшого значення.

ТИ Ж – НЕ МАТИ

Тільки одним матерям дано право говорити про любов до самої смерті. Чого ж це ти?..

НЕСКРОМНА АНАЛОГІЯ

Те, що сонце інколи заслоняється хмарами, ще не означає, що воно перестало світити землі.

Таке-то й з моїм коханням до тебе.

НЕВГАДНО

Від виступу муру падає на тротуар трикутна тінь. Дитина тягне на шнурочку автомобільчик разом із своєю і його тінню. Від фуксії на вікні падає ламана тінь на підвіконня. Вії дівчини, що йде з хлопцем, кидають мережисті тіні під очі.

Є підстави припускати, що природа насамперед захоплювалася графікою, а вже пізніше полюбився їй і живопис.

ДОЧКА Є ДОЧКА

Простити й забути може тільки мати. Жінка може простити, але не забути. Сестра може забути, але не простити. Дочка і не забуде, і не простить.

ЗУСТРІЧ

Важко тут говорити про першу зустріч. Її, можна сказати, взагалі не було, а коли й була, то така собою непомітна, що жодне з них не запам'ятало її собі. Зрештою, діти, виховані на лоні природи, не мають того педантичного почуття часу, що міські.

Справжня, неминуча зустріч була літом, перед самими жнивами. Вона верталася з лісу вузькою стежкою між двома шпалерами доспілого жита, а він ішов тією самою дорогою до лісу чи бозна-куди.

Йшли назустріч одне одному, зближалися з кожним кроком, трохи збентежені, трохи врадувані, – аж нарешті стали. Стояли одне проти одного нерішучі, вичікуючи, хто перший заговорить. «Ти» чи «ви» – билося їй у голівці.

Інстинкт жінки підшепнув їй заговорити до хлопчика у куценьких штанцях, до цього ще надавнього товариша– будівничого замків у піску – на «ви».

– Ви куди? – спитала.

І цим чужим їм обом «ви» вона відразу підняла їх з дітей до молодих людей. Пізніше любилися і знову нишком говорили собі «ти».

Немає у світі нічого більш зворушливого, як той перехід дітей з «ти» на «ви», а потім знову – на «ти».

Чим скоріше, тим краще. Від любові, як від смерті, встерегтися не можна.

Вона інколи міркувала собі отак у своїй дитячій голівці, що якби всі пари, призначені долею, зуміли віднайти себе, то небо хіба мусило б заздрити землі.

Одного вечора, вертаючись з прогулянки попри залізничну станцію, почули, як хтось нагорі, у мешканні начальника, грає на фортепіано…

Пристали і слухали.

У місті, де ходили до школи, вони не звернули б на це уваги, але тут, серед тиші сільського вечора, ця пісня вражала.

Їй (о серце жіноче, скільки в тебе очей, скільки в тебе вух!) впало на думку, що це, певно, грає одна з дочок начальника, і сіпнула його за рукав, щоб уже йти.

А він так заслухався, що навіть не помітив її руху.

Опам'ятавшись, він сказав:

– Моя жінка мусить вміти грати на фортепіано.

Вона зиркнула на свої пальці, почервоніла і сказала винувато:

– Я не маю слуху.

Він оглянувся, чи хто не йде, перехилив її голівку через свою руку і сказав у саме лице:

– Кожне твоє слово, любко, це музика.

Скрипко душі людської, хто тебе настроює, що раз твоя музика правда, якої хіба у бога шукати, а раз – фальш, якій назви немає?

Ввечері роздумувала вона у своїм ще дитячім ліжечку:

«А все ж… а все ж таки… господь мене тяжко скривдив, не наділивши слухом».

Про цю кривду роздумувала ген-ген і пізніше. Він був уже жонатий. Гей, молодосте, які короткі твої сни, а як довго не можна їх забути!

НЕОФІТ

– З комсомолу слід би виганяти не тільки за те, що зробив що-небудь погане, але й за те, що не вчинив нічого хорошого, – сказав хлопець, який довгий час походив у «зневірених».

Що ж – повіримо неофітові.

ПРО ЛЮДСЬКЕ ОКО

Мені особисто вже не треба, щоб чоловіки упадали за мною, але ще треба, аби людям здавалося, що воно так.

ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА

Чужий досвід – теорія, яка вимагає практики на полі власної шкіри.

ЗОВСІМ ПЕВНО!

Коли б народ знав, скільки злочинів крізь всю історію вчинено од його імені, він, напевно, підняв би клопотання про зміну свого прізвища.

УСВІДОМЛЕННЯ

Кінець кінцем треба усвідомити і тим, яким хамлять, і тим, що самі хамлять, що грубіянство і хуліганство не входять у комплекс нервових захворювань.

МОЯ ВИМОГА ТАКА

Признаюся до гріха: мене не цікавить назва стилю, в якому написана картина. Мені однаково, котрий це буде з «ізмів». Я вимагаю від картини одного: аби вона так зачарувала мене, щоб я відійти від неї не могла, ба навіть уві сні марила нею.

ЄДИНА ПОСЛІДОВНІСТЬ

Відомо, що жіночий рід з природи химерний і непослідовний. В юності хочуть бути старшими За свої роки. У зрілому віці – молодшими. Проте в жодному випадку не хочуть бути старими. Є це єдина послідовність химерного жіночого роду.

ПОДУМАЙ, ДРУЖЕ, ПОДУМАЙ

Ще одна премія, ще одні відпускні – і я повністю розквитаюся із своїми матеріальними боргами. А як звільнитися від моральних?

АНАЛОГІЯ

Із старінням, як з підвищеною температурою: краще уникати термометра, ніж постійно нервуватись. Аналогічно з дзеркалом.

ТАК, ТАКИ ТАК!

Дивне, але правдиве: ті, що горлають, ніби їм плювати на громадську думку, якраз найбільше прислухаються до неї.

ЗА ЗАПРОШЕННЯМ

Плаття на жінці – прилюдний показ моди. Білизна – такий же показ, але виключно за запрошенням.

ТЕОРІЯ ВІДНОСНОСТІ

– Усе відносне на білому світі, – сказала Курка. – Від того, що зоологи признали в мене найкоротшу пам'ять, я не втратила ні на коханні, ні на пошані у Півня.

АЛЕ ДЕ ВІН, ДЕ?

Поміж улесливо покірним та презирливо нахабним тонами є десь той властивий, що ніби золотий казковий ключик відкриває нам людські серця.

ПІД ЗАМОК ЇХ, НЕГІДНИКІВ!

Небачені краєвиди, нові міста та села, цікаві знайомства з людьми, все це так, все це прекрасно. Але що значить у порівнянні з цими приємностями факт, що, виїжджаючи в подорож, ми замикаємо на ключ разом з меблями в кімнаті і всі наші повсякденні клопоти?

ПЕРЕВІР

Не вір своїй пам'яті, як алкоголікові. Їм обом вистачає доброї волі на самі обіцянки.

ФІАЛКИ

Немолодий уже, але по-юному закоханий мужчина приніс букет фіалок своїй любові, яка жила на тому самому поверсі, що і його стара тітка.

Якими ж були його розчарування і смуток, коли застав двері до кімнати коханої закритими наглухо.

Що робити з букетом фіалок?

Не міг квіти залишити під дверима, бо його дівчина займала кімнату разом з подругою і з цього пізніше могло виникнути непорозуміння. Забрати ж букетик, призначений для неї, назад з собою вважав мало не святотатством. І, крім того, носитися дебелому парубкові з букетом фіалок у руках в наш час якось… не зовсім серйозно.

А все ж таки, як бути з букетом фіалок?

В душевній розгубленості закоханий прив'язав фіалки до клямки дверей своєї тітки.

Чомусь здавалось йому, що його «маленька», яка нерідко відгадувала його думки, і в цьому відчує його намір.

Бо й справді, що було робити мужчині з букетиком фіалок?

Сталося так, що заглянути до своєї дівчини зміг лише через тиждень. Річ ясна, фіалок у флакончику не застав бо й зрозуміло: він купив їх уже не дуже свіжими), але сердечність і та голубина ласка, з якими кохана зустріла його, утвердили в ньому переконання, що в «маленької» справді дуже тонко розвинута інтуїція.

Коли після відвідин коханої він з чемності заглянув до старої тітки, та з порога затріпала на нього руками:

– Не заперечуй, прошу тебе, не заперечуй! Я знаю, що це ти… Тільки ти один з нашої родини пам'ятаєш день мого народження. І ще фіалки до того ж! Ні! Це просто як у казці.

Коли вже виходив, у коридорі заступила йому дорогу з пальцем на губах тітчина онука.

– Тс… Ой, я душилася від сміху, як вам теревенила там стара. Ви подумайте, чого їй може схотітися – фіалок! Ой, смішна старушенція! Я вам признаюся: тільки, дядечку, п'ять, що нікому анічичирк… Ні мамі, ні бабі. Ті фіалки приніс мені «він». Чого ж ви так дивитесь, дядечку? Не вірите? А скажіть, дядечку, так, «між нами хлопцями», ви, як були ще зовсім-зовсім молоді, ви ніколи не прив'язували своїм симпатіям фіалок до клямок?

– Прив'язував, донцю, але повинен тобі сказати… – почав, та не докінчив. Не мав серця сказати дівчині правду. Їй не було ще й п'ятнадцяти. І це були, мабуть, перші фіалки в її житті.

Збігаючи сходами вниз, спробував поглузувати з себе самого: «Старієш, братику, коли чутливість бере в тебе верх над обов'язком правдомовності». Може, воно так, а може, й ні.

А що ж мав робити, коли та була застара, а ця – замолода для чистої правди?

* * *

Поганий переклад може зіпсувати добрий твір, але добрий переклад не справить поганого твору.

Надмірна скромність і фарисейство – близнюки, зовні не подібні до себе.

ЩЕ АКТУАЛЬНЕ, АЛЕ – БЕЗПЕРСПЕКТИВНЕ

Я знаю чоловіка, що зробив кар'єру на самому димі! Курив фіміам начальству.

ЗЕЛЕНУ ВУЛИЦЮ ЛЮБОВІ!

Коли одній художниці докоряли, що вона пожертвувала творчістю задля любові, та відповіла:

– Що ж, творити можна й на старості літ, любити, на жаль, тільки в молодості.

БОДАЙ ДОБРА ВОЛЯ

Коли вже нічим не можу перемогти в собі антипатії до даної людини, намагаюсь уявити собі, як її маленькою піднімала мати собі на голову й цілувала у рожеві п'ятки.

НА ЖАЛЬ

Довіра, як і нервова клітина, не регенерується.

ТА БА!

Така розумна природа, а не додумалася дати людині два життя. Одне людина розтрачувала б не шкодуючи, а друге – берегла б ощаджуючи.

РИСКОВАНО

Одружуватися без почуттів у надії, що вони прийдуть пізніше, подібне до того, що вибиратися у магазин без грошей в надії, що знайдемо їх на тротуарі.

І ВСЕ Ж ТАКИ Я ЗА ОПЕРАЦІЮ

У деяких впливових осіб потреба у підлабузниках розрослася до злоякісної пухлини, операція якої загрожує вже життю хворого.

ПАМ'ЯТКА

Коли при зустрічі із знайомими вам уже вирвалося «як ви змінилися», то скоренько додайте «на краще».

ЕКСПОРТ-ІМПОРТ

Товариство кохане, залишимо дипломатію для… експорту. Для внутрішнього ринку досить нам самої щирості.

* * *

Обман часто буває правдою, перефарбованою на ясніший чи темніший колір.

СЕСТРИЧКИ

Муза ревнива, як жінка, з тією різницею, що жінці, бодай коли-не-коли, можна замилити очі.

СПЕЦІАЛІСТИ

Є люди, які мають спеціально витончений слух на… рип дверей у сусіда.

ОПОРА І ПІДПОРА

Слід пам'ятати, що колектив – не тільки наша опора, але й ми – його підпора.

НЕ ДЛЯ СТЕНОГРАМИ

Розумна жінка у житті чоловіка – це хліб насущний. Воно-то так, але ж не хлібом єдиним…

* * *

Про ерудицію людини свідчать не тільки ті книги, що вона їх прочитала, але й ті, яких вона не прочитала.

З ВЛАСНОГО ДОСВІДУ

Простіше розійтися з людиною, ніж з думками про неї.

НЕ МОЖУ ПРОСТИТИ СОБІ

Я бачив, як розцвіла черешенька плакала під навалою снігу. Я бачив, як мати, скрадаючись, цілувала руку сплячого сина. Я бачив, як два метелики в леті обмінялися поцілунками. Я бачив, як червоними сльозами осипалися пелюстки троянд на скатертину. Я бачив, як ридала дівчина, бо її маленьке серце розсаджував надмір щастя. Я бачив, як мисливець відвів рушницю, зачарований вродою оленя. Я бачив пошлюбну ніч ластівок. Як же це могло статись, що я недобачив, як вмирала твоя любов до мене?

* * *

Гул літака над океаном – це теж «агов!» живої людини.

СПРОБУЙ

В історію можна пролізти і без квитка. Наприклад, написати пасквіль на кандидата у безсмертні.

В ТОМУ І ВСЯ БІДА

– Ма, коли люди розлучаються, вони повертають один одному подаровані речі, правда?

– Здебільшого так!

– А як з почуттям? Теж повертають один одному?

А може, їх спалюють в печі разом з непотрібними паперами? Ма, а може, дарують двірникові на пам'ятку? Слухай, а може, залишають на старій квартирі десь у куточку разом з надбитими пляшками? Справді, мамо, що роблять люди із своїми почуттями, коли вони розлучаються? Не викидають же їх на смітник разом з побитим склом та консервними банками?

– Ні, почуттів не викидають на смітник. Для них викопують у серці могилку і туди хоронять їх. Хто парадно, а хто – от так, аби запорпати.

– І пізніше людина ходить з могилкою у серці?

– І то не з однією…

– І в моїм серці теж буде могилка?

– Напевно, доню.

– Ма, мені страшно. А що робити, щоб не було в серці могилки?

– Ніколи нікого не любити.

– Що ти сказала, мамо? Ніколи… нікого… не любити? Це ж неможлива річ!

– В тому і вся біда, моя дитино!

ВЕСНЯНЕ

– Тук-тук-тук, – травинки вистукують під снігом телеграми від ластівок.

* * *

Танець – єдина форма людської безпосередності, що ще вціліла перед навалою цивілізації.

І ЩО З ТОГО?

І що з того, що я мужньо не відчиняю дверей на твій стук, що гордо відішлю нечитаного твого листа, що з байдужим виглядом «не помічу» тебе у вуличному натовпі, коли туга моя однаково побіжить за тобою, як собака за хазяїном.

* * *

Майже відкриття: час можна не тільки вимірювати, але й важити. Воно ж бо й слушно: одна вага часові в дитинстві, друга – в юності, своя – у зрілому віці, а зовсім інша – у старості. Ця остання, до речі, найвагоміша… Либонь, тому і ціна на нього – найвища.

АХ, ТІ ДИПЛОМАТИ!

Не поважаю жінок і дипломатів, які обіцяють більше, ніж можуть дати.

МАЛА ХИТРІСТЬ

Люди, не нарікайте на старість та пов'язані з нею хвороби! Її хитро придумала природа для того, щоб людині було менш боляче розлучатися з білим світом.

ВИЧЕРПАВСЯ ЗАПАС

Витративши усю щедрість слова на просьбу, мимоволі стаємо скупими в подяці.

ЗАСТАРІЛІ МОТИВИ В НАРОДНИХ ПІСНЯХ

Чорні брови в наш час – не проблема.

ТАК!

І все ж таки найщиріші – анонімні подарунки.

* * *

Патріотизм – теж одна з рис порядної людини.

* * *

Треба бути до краю втомленим, щоб не відчути різниці між чужим і своїм ліжком. (Варіації на цю тему пребагаті!)

* * *

Вдячність з любові і любов з вдячності – зовсім інші речі.

БЕРЕЖЕНОГО І НАЧАЛЬСТВО БЕРЕЖЕ

Був такий обережний, такий уже обережний, що, викреслюючи прізвище начальника при таємному голосуванні, надівав про всяк випадок рукавички.

КРАЩЕ ПІЗНО, АНІЖ НІКОЛИ

Літературно-меморіальний музей – це часто ті «творчі умови», яких бракувало письменникові за життя.

ЗРАЗОК АЛЬТРУЇЗМУ

Сміливість думки – чеснота, яку ми воліємо подивляти в інших.

* * *

Ностальгія – це теж одна з тих недуг, проти якої ще не винайдено ліків.

НЕ ЗАВИДУЙ НІКОМУ

(з Шевченка)

Доки людство не винайшло середника проти раку, немає людини, якій можна б завидувати.

* * *

– Ювілей з нагоди вісімдесятиріччя – репетиція похоронів, – сказав один злостивий чоловік.

ГРІХ НА СОВІСТІ

Маю гріх на совісті: по жорстокій битві з своїм минулим залишила в живих самі ласкаві спогади.

А НЕ КОЛЬОРОВІ?

Слова – наче кольорові камінці. Мало назбирати їх в купу. Треба ще й вміти викладати узори з них.

ДАВАЙТЕ МЕНШЕ ДРІЖДЖІВ

Почуття часто нагадують дріжджове тісто: чим скоріше росте, тим більша небезпека, що може «сісти».

ЯКА КРАСА!

Стовбури старих дерев після дощу покриваються оксамитом. Твої губи тонкошкірі і сочисті, як скибочка помаранчі. Ліловий квіт картоплі пахне дитинством. Кішка з серйозним виглядом закінчує свій ранковий туалет. Чоловік в комбінезоні несе в зашкарублих пальцях букет підсніжників. У відчиненому вікні вітер надуває фіранку, наче парус. Піонер допомагає старенькій перейти вулицю.

Питається: до якого біса абстракціоністам «абстракція»?

* * *

Твої слова: «Я нікого так не любив, як тебе, і нікого так не образив, як тебе».

Що на це славетна «чоловіча логіка»?

ЧИ НЕ ЗАМАЛИЙ ПОДАРУНОК?

«Барвінковий погляд твоїх очей» – дарую цей образ поетам в заміну на прийом мене в секцію поезії.

ЦЕ ТАК В НАРОДІ…

В народі «зичать» не лише хліба чи сірника, ба навіть щастя та здоров'я.

МАЙЖЕ АВТОБІОГРАФІЧНЕ

Настає пора в житті жінки, коли ще бувають успіхи в чоловіків, але хвалитися ними вже ніяково.

А МОЖЕ, НЕ ХОЧУТЬ ЗНАТИ?

Сміх бере, як деякі «жони» оміщанюють побут під приводом «створення умов для роботи» своїм ученим мужам. Забувають, сердеги, що справжні учені – аскети по натурі.

ЗАЗДРІСТЬ І РОЗУМ?

Заздрити таланту чи вроді нерозумно хоч би тому, що їх не можна відняти в тих, хто має ці дари природи, і використати для себе.

З ЛИСТА ДО ПОДРУГИ

– …Після танцю – забувся, чи що? – він не поцілував мене в руку, як інших жінок, а у вижолобину долоні. Розумієш? Начеб хотів води напитися з неї. І – все. Все, моя дорога! З тієї хвилини гріх кружляє довкола мене, наче вовк довкола отари овець…

ВТОМА ВІД… СИЛИ

– О, ви сильна натура! – доводиться іноді чути.

Люди добрі, коли б ви тільки знали, як часом хочеться мені відпочити від тієї «сили»!

ДЛЯ ЕКСПЕРИМЕНТУ

Дозвольте молоді погаласувати привселюдно, аби не давати їй приводу шепотітися потаємно.

ТЕЖ МЕНІ ЗАБАГАНКА!

Не знаю, як кому, а мені подобається чути старі істини з молодих уст.

УСТАРІЛА ЗБРОЯ

Цивільна зброя старіє так само, як і військова техніка. Зброя анонімів, наговорів та наклепів до того стала непридатною в наш час, що при пострілі може попасти не в намічений об'єкт, а в того, хто орудує нею.

* * *

Скільки горя в минулому спричинила моєму народові плутанина двох етимологічно споріднених слів: «національний» і «націоналістичний»!

ТЕМА ДЛЯ ПЛАКАТА

Найкращий антибіотик проти бацили космополітизму – національна гордість.

* * *

Найбагатша на материнство пора року все ж таки весна. Згадаймо хоч би мільйони яєчок у пташиних гніздах.

А ДЕ СКРОМНІСТЬ, ДАРИНО ДМИТРІВНО?

Подобається мені бути собою.

* * *

Знати діагноз – ще не вміти вилікувати хворобу. Між іншим, це правило стосується не самої лише медицини.

ПРИНЦИПОВА

«Чужого не хочу, але й свого не дам», – сказала жінка, маючи на думці не річ, а чоловіка.

* * *

Як би ми не захоплювались архітектурою пам'ятників на кладовищі, але «жити» там не поспішаємо.

ДЕСЬ…

Десь є вулиці, якими ти ходиш.