Текст книги "Оповідання та повісті, окрушини"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 25 страниц)

Мотря закидає батькові руки за шию, прихиляє його голову до себе так, щоб їх носи торкалися один одного, але й очам нікуди діватись.

– То… то… теж мій «колега», Мотронько.

Очі дівчини примружуються.

– Приймаю до відома, тату, але тепер… коли я вже тобі за «колегу», ти можеш, правда, обійтися і без тамтого «колеги»?

– Правда, – а сам думає: «Мала сама не знає, як влучно ціляє».

– А все ж таки я найважливішого не почула від тебе, тату…

І водночас, наче випереджаючи його відповідь, міркувала: «Певно, будуть ще поміж ними взаємні докори, сльози, важкі мовчазні години за обідом, але й це нарешті колись скінчиться. Зовсім певно прийде такий день в їх житті, коли сидітимуть усі четверо за столом і одне наперед одного розповідатимуть собі смішні, приємні речі…»

Мотря не сумнівалася, що батько повернеться в сім'ю. Вона якимсь уламком думки розмірковувала вже, що вигідніше буде для них: приїхати всім до нього чи його забрати до себе.

– Ну, їдемо, тату? – спитала оптимістичним тоном. – Їдемо до мами?

Забейко лише тепер остаточно зрозумів, чого Мотря чекає від нього. Але ж від нього вимагають неможливого! І це здавалося йому страшним, бо він не почував себе в силі переконати свою дитину, що для всіх них буде краще, коли він не повернеться в сім'ю.

– Бачиш, – пригорнув він Мотрю до грудей, – ти призначила мені часточку любові в своїм серці, і ось я прийшов і забрав її собі. Хіба ми можемо вже коли-небудь розійтися з тобою? Ну, скажи, можемо? Звичайно, що не можемо!

Голос його тремтів, і Забейко сам відчував, що цей його сентиментальний тон не на місці.

– А мама? – майже з криком вирвалося у Мотрі. – Чому ти не відповідаєш на те, що я тебе питала, тату? Ти повернешся чи не повернешся до нас?

– Я не можу, Мотронько…

– Як-то не можеш? Чому не можеш?

Вона відійшла від нього вбік. Стояла з палаючими очима, розгарячкована, небезпечна у своїй готовності засудити, не вислухавши виправдання.

Забейко побачив, що порозуміння між ним і Мотрею не настане так скоро… Логіка його аргументів поки що була недоступна її вікові. Адже він прекрасно здавав собі справу, що, незважаючи на нелегке життя, в дівчини зовсім не було життєвого досвіду, до якого могла звернутись його логіка.

– Мотронько, – хотів він знову пригорнути її до себе, але вона вирвалася з його рук, – ти підростеш, станеш зовсім дорослою і тоді зрозумієш, що твій батько правильно вчинив, що не став жити з вами разом. Тепер ти цього не в силі зрозуміти. Я хочу тільки спитати тебе, чи легко було б тобі на серці, коли б ти одного дня викрила, – а такі речі завжди викриваються, – що ніякі сердечні почуття не зв'язують твоїх батьків… а все те тільки маскування… тільки про людей… тільки дітей ради. Така фальш була б, повір своєму татові, нам усім не під силу. І хтось із нас раніше чи пізніше не витримав би. Мотронько, ну чого? Що сталося?

Мотря впала лицем на диван і заридала.

Забейко підійшов до дивана, але не насмілився доторкнутись до своєї дочки. Він добре розумів, що принесло їй розчарування: міражний палац виявився халупою з повибиваними вікнами й дверима.

Проте, незважаючи на весь тягар болю, що давив його серце, Забейко відчув полегшення від того, що знайшов у собі мужність сказати правду своїй дитині. Це була ота чесність, якої завжди прагнув у відносинах з людьми. Коли пройде перший біль від розчарування, мала поміркує і визнає, що батько мав рацію…

1937

РОМАН ЖЕНИТЬСЯ

Якби був травень і цвів бузок, то молодій людині можна б пробачити її божевілля. Але це була осінь. Сльотава, захмарена.

Якби молодий парубок дістав підвищення платні бодай на яких десять злотих, можна було б, махнувши рукою, сказати: радість на мозок вдарила неборакові.

Але де ж хто чував таке, щоб за нинішніх часів підвищували платню бухгалтерові в гарбарні! А проте Романові вдарила в голову думка одружитись. Отак знічев'я, як декому ні звідти ні звідси з'являється охота покінчити з собою або напитись до непритомності. Буває. Пишуть у книгах, що «душі і моря не вичерпаєш долонею». Можливо, так би мовити, психологічною основою цього раптового й несподіваного рішення виявилась та обставина, що в Романа було кохання. Давнє і, як то кажуть, випробуване.

Таке собі ні занадто гарне, ні погане русяве дівчатко, що майже не вимовляло букву «р», ходило колись до учительської семінарії, а тепер цілими днями висиджувало над гаптуванням для крамниці і було розумне, тобто не мало, бідне, претензій до Романа за те, що той не жениться. Воно й розуміло: з чим? З тими мізерними вісімдесятьма злотими на місяць? Сказати правду, то вона вже не раз у думці обертала тими вісьмома десятками злотих на всі лади. Розтягала їх, як швець шкіру, але все одно ніколи не могла звести кінці з кінцями. На їжу і дуже-дуже погану кімнатку ще вистачило б, а далі? Що далі, коли довелося б колиску справити до тієї дуже поганої кімнати? Чим тоді було б дихати? Ні, ці мрії не для таких, як вони з Романом. А втім, хіба вони перші, що не можуть побратись тому, що їм до місячного бюджету бракує кільканадцяти злотих? Десятки, сотні – що сотні! – тисячі отаких, як вони, молодих пар заздалегідь засуджені на вічну молодість і вічне кохання.

Так думала Туся. Це відчував і Роман і тому був просто безпорадний почати з Тусею балачку про свій намір. Це було щось більше, ніж відвага. Це було зухвальство. Більше за зухвальство: це була, одверто кажучи, образа для порядної дівчини. Дивіться: жених, чоловік, голова родини, батько дітям – з вісімдесятьма злотими на місяць! І до того ж людина з претензіями на інтелігента!

Та почати якось треба було! І Роман вибрав такий пункт:

– Знаєш, мала, я зробив один дуже цікавий експеримент!

Очі дівчини піднялися над шитвом.

– Я випробував на собі, що людина може їсти тільки двічі на день. Розумієш? Їсти пізніше обід, а потім без вечері лягати спати… Чудово спиться!

Туся не захопилась відкриттям:

– Такий рецепт добрий для тих, що хворіють на ожиріння серця. А такому сухореброму, як ти, не шкодило б і п'ять разів на день їсти…

Ця відповідь трохи охолодила Романа. Зле. Дівчина надто логічно міркує. Спробує з іншого боку.

– А чи м'ясо тепер дороге?

Туся запитливо глянула на нього.

– Чому питаєш? Так, дороге. Минулої суботи знову подорожчало.

Роман чомусь раптом дуже зрадів:

– От бачиш, м'ясо дороге, а люди дурні не знають, що його можна чудово квасолею замінити. Розумієш: і м'ясо, і квасоля мають в собі білковину. А квасоля ж куди дешевша…

– Так, але не забувай, що м'ясо, крім того, має ще жир.

– Ага, жир!

Романа вже охоплювала розпука. Коли оця Туся буде і далі так до ладу думати, то з його освідчин нічого не вийде. Але ще не здавався.

– Твій светр має ще пристойний вигляд. Тусю… як довго ти вже його носиш?

– О-о! Щось уже два чи три роки. Чому ти питаєш?

Роман збентежився: аби хоч воно, бідненьке, не подумало, що він хоче новий светр купити! І скоренько пояснив:

– То я, бачиш… хвалю тебе за те, що ти так шануєш речі. Бо речі треба шанувати, Тусенько, о, треба!

Тусю наче вразило таке зауваження:

– Знаєш, Романе, до цього часу ти ще мені нічого не купив, отже, я гадаю, що така твоя увага…

Момент випав чудовий. Хіба дурень не скористався б з нього.

– Тусю, лишім пусту балачку… говорім щиро… Як думаєш, це було б дуже смішно, коли б ми поженились?

– Ромусь, а… підвищення платні?

Романа в піт кинуло: таж він повинен був від цього почати, що ніякого підвищення не одержав і нема надії, щоб його коли-небудь одержав. Руки йому так упали, що він навіть нездатний був приголубити дівчину.

– Нема підвищення… Тому я й питаю тебе, чи не буде смішно…

– Як ти маєш відвагу, Ромусь, то спробуймо! А там – побачимо!

Роман був невимовно вдячний дівчині за те, що вона так просто, тактовно пристала на його пропозицію. Оцінював і те, що вона в той урочистий вечір з олівцем і папером не стала обчисляти їх майбутнього бюджету.

Кохана, солодка, мицявка. Ще того самого вечора вирішив якось винагородити її за це. Навіть годиться зробити дівчині якийсь подаруночок з нагоди їх заручин. Покійна мама любила хвалиться тим, що батько з оказії заручин купив їй золоту браслетку. Ну, браслетки Роман їй не купить. Раз, що тепер не в моді такі речі, по-друге, тепер загалом не випадає витрачатись на коштовні дарунки, а по-третє… по-третє, легко здогадатись…

Але п'ять злотих таки вирішив протратити для своєї дівчини. Півмісяця не куритиме, та слово є словом. Тільки що він купить їй? Так багато речей на світі коштує по п'ять злотих. І пара коштовних панчіх, і два кіло помаранч, і флакон духів, і торт можна мати за ті гроші, ще й з написом «від нареченого», і…

Ходив біля вітрин, оглядав, думав, а в кінці вирішив, що сам ні до чого не дійде. Наче між ними не може бути беззастережної щирості й одвертості?

– Мицявко, з вдячності, що ти так без церемоній згодилась бути моєю жінкою, я хотів тобі щось купити – ось на суму п'ять злотих, але ти мусиш сама собі вибрати, бо я не годен.

Туся закинула йому руки на шию (ви знаєте, яким солодким жестом вміють робити це декотрі жінки, ставши навшпиньки трохи?).

– Мій коханий дурнику, як ти вже на таке рішився, то я тобі щось скажу. Слухай! Я буду дуже ощадною жінкою. Будемо їсти квасолю замість м'яса, пити сік з моркви замість помаранчі, буду п'ять років ходити в одному плащі на правий бік, а п'ять років на лівий, але…

– Але?

– Але тепер дозволь мені на одну витрату, одну буржуйську забаганку, чи люксус, чи… назви це, як сам хочеш…

– Про що тобі йде, мицявко?

– Приїхав театр зі Львова… ходім… туди – але раз на… перші місця.

Роман засміявся, геть-чисто роззброєний.

– Яка ти ще дитина! Так тобі залежить на тім, щоб сидіти між панством на перших місцях? Мицявко, та ти ще дітвак!

– Ні, не дітвак. Зрозумій… ціле життя оті місця в театрі були для мене чимось недосяжним. Ціле життя, як не стоячи «на бантах», то останні крісла… А тепер, раз у житті, як твоя наречена, хочу сісти там, де я ніколи не могла мати доступу. Розумієш тепер мене?

– Трохи розумію, але небагато…

А вертаючись вже досить пізненько додому, Роман філософствував: «От тобі і мицявка. Таке шепелявеньке, таке скромне, що ніколи собі волосся не закучерявить, і нараз воно тобі – перші місця. Жінка… була і вмре жінкою. Не дурний те вигадав».

* * *

Роман не хотів псувати Тусі настрою і не признавався, що він погано почуває себе на першім місці. Кололи здивовані очі різних титулованих паниськів, що цілком безсоромно питали: чоловічку, ти не заблудив часом? Неприємно було зриватись раз у раз і кланятись різним людям з перших місць. Принижувало до живого те, що як хто шукав своє місце, то відразу розганявся до їх крісел, переконанний у тому, що саме вони зайняли чужі місця. Прикрим було те, що треба було тримати ноги під кріслом, бо напереді було надто багато світла, щоб зважитись виставити свої черевики з латками. (Тим паче, що черевики сусідів відповідали першим місцям). Чув, як з задніх крісел хтось здивовано витягав шию. Причувався йому навіть шепіт:

– Ти, та це Шершень там сидить! Здурів хлоп, чи що?

З того всього сорочка прилипла до тіла і в голові дзвонило, як у телеграфному стовпі. Видавалось йому, що Туся, хоч весь час намагається мати усміхнене лице, теж не почувала себе звично. Примітив, що вона не може дати раду своїм рукам. То тримала їх на колінах, то хотіла, щоб вони залишились на спинці крісла, а раз навіть підперла була ними підборіддя і, опам'ятавшись, злякано опустила їх. Мучилась бідна дівчина, а він їй нічим допомогти не міг, бо кінця п'єси як-не-як, а досидіти треба було. Враз на Романа вогні вдарили: з третього ряду кланявся йому директор фірми «Новітня гарбарня». В марній надії, що, може, той чемний уклін не його стосується, Роман поквапно оглянувся навкруги. Тоді директор ще раз усміхнувся йому.

– Ромусь, ти бачиш, він тобі перший уклонився…

– Дай спокій, заступило мені, що я не бачив його перший. Наварив я собі пива.

Рука Тусі легенько торкнулась його:

– Чого ти такий переляканий, Ромашку? Я не розумію… Побачив тебе в товаристві жінки і – це ж зовсім природно – перший привітав тебе.

– Тихо, мицявко, тихо… дай, хай подумаю… Ні… це не було вітання… він кланявся мені…

По добрій важкій хвилі:

– Він може заборонити тобі женитись зі мною?

– Аж такого права він до мене не має… Уважай… Зараз починається, – сказав Роман.

– Рухайтесь, пане Шершень, рухайтесь! Цей підрахунок треба було ще тиждень тому зробити, але ви тоді були в думках театром зайняті…

«Скоро почнеться», – подумав Роман і вдав, що не розумів, до чого цей вступ. Схилився над столом і почав сортувати листи на пошту. В душі благословив нагоду, що дозволяла йому саме тепер зникнути з очей директора.

– Ви куди? – затримав його нещиро здивованими очима директор.

– На пошту.

– Дайте спокій! Я не дозволю… чи ж то до лиця такому панові, що сидить у театрі на перших місцях, і то з дамою, на пошту ходити з листами! У щасливому ви становищі, бо я, наприклад, не можу собі дозволити піти до театру разом з родиною. Хто та дама, що сиділа з вами в театрі, коли можна знати?

– Це моя наречена, пане директор, і, власне, ми…

– Хотіли, може, мене на весілля просити? Облиште, в мене пуста кишеня на презенти… Так… Так, жіночки вміють ставити собі ціну… Тепер перше місце в театрі… а потім хутро з куниць… А потім дивується суспільність, чому стільки злочинців, попросту сказавши, злодіяжків серед бухгалтерів…

Роман відчував, як на висках виступив йому піт.

Не випускаючи листів з рук, він оглянувся, немов шукаючи щось таке, що мусило десь на підлозі лежати. Піт з'явився навколо губ.

Директор змінив маску. З обличчя спливла облесна чемність, і воно стало якимось більш людським. Голос його був уже інший, ніж перед хвилиною:

– Так не може бути, пане Шершень. Престиж фірми вимагає, щоб була якась різниця між вами і мною… Але навіть не це, пане Шершень. Ви дуже добре знаєте, що наша фірма клопочеться про позичку. Нарікаємо, розписуємо на всі сторони плаксиві листи, погрожуємо банкрутством, начебто робимо все можливе, аби тільки захопити ту позичку… А тут наш молодий бухгалтер бере собі дамульку «де пахе» і сідає з нею на перші місця в театрі! Я проти вас особисто нічого не маю, не підозріваю вас у злій волі… Але чи ви бодай здаєте собі справу, як пошкодили ви фірмі вашим дурацьким виступом?

– Пане директоре, прошу мені вірити…

Директор не дав йому докінчити:

– Я вам вірю, що ви не хотіли пошкодити установі, де працюєте. Це я вам вірю, але що мені з того? Чи ви знаєте, як обурений вашим вчинком голова контрольної комісії нашої фірми, пан доктор Стефанів? Чи ви знаєте, – директор наблизився до Романа і майже шепнув йому, – що вам загрожувало звільнення.

– Пане директоре! – рука мимоволі пошукала стола, і Роман сперся на нього.

– Так, пане Шершень… Я вашої вдячності не потребую, але можете знати, що тільки завдяки мені ви надалі залишилися в нас.

– Пане директоре, я не знаю, як маю вас…

Директор знову перебив його:

– Зачекайте з надто гарячою подякою, бо мушу вас повідомити, що лишаєтесь на своїм давнім місці, але з платнею на п'ятнадцять злотих менше… Така ухвала контрольної комісії… Фірма мусить якось покрити шкоди, що ви їй, безперечно, завдали своїм вчинком, а крім того… Але що ви таке лице зробили? Що з вами, Шершень? Шершень!

Роман дивився на директора затуманеними очима.

– Нічого, трохи запаморочилася голова…

Директор торкнувся його плеча:

– Знаєте що, пане Шершень? Ідіть на пошту! Свіже повітря вам добре зробить. Тут трохи душно. Ідіть, пане Шершень.

Свіже повітря, дощ, люди з чорними парасолями над головами, дзенькіт трамвая, що не міг чогось рушити з місця, спантеличили Романа зовсім. Він, замість того щоб пуститися в напрямі пошти, зупинився на розі тротуару. Намагався ще раз у думці відновити свою розмову з директором, хотів себе уявити в новому становищі, в якому перед хвилиною опинився, але якось не міг. Бачив навіть, як краплини дощу падають на верхній конверт, замазують адресу на ньому, і не міг знайти в собі сили, щоб сховати конверт у кишеню. «Туся!..» – закликав її на поміч, але замість неї насувала така безнадійність, така чорна й грізна, що угинався під нею, як під залізною брилою. І враз… ніби щось надвоє розкололося в ньому, і ні з цього ні з того захотілось йому сміятись… Здавалося, що він уже сміється так, аж антени на дахах колишуться. Проте він навіть не сміявся. Він лише посміхнувся широко, але й цей усміх піймав якийсь старий громадянин і не то заздро, не то здивовано оглянувся на Романа.

– Щасливий чоловік, – сказав до когось з перехожих. – Що то є – молодість!

1940

ІСТОРІЯ ОДНОГО ЖИТТЯ

Якось так сталося, що у плановому відділі нашої міськради я доводжусь начальником моєму чоловікові. Звичайно, він досить свідома, людина, щоб з цього приводу почувати себе морально погано. Іноді тільки вдома, як зайде між нами якась суперечка, він любить додати жартома:

– Не забувай, будь ласка, що ти мені можеш наказувати тільки на роботі. Тут, у хаті, ти моя дружина, і ми рівні…

Але я хотіла сказати про інше.

Сиджу оце в конторі і чую в суміжній кімнаті незвичний рух. Хтось вбіг до кімнати, кинув якісь слова і ще швидше вибіг. Зараз же після цього почулось шарудіння, наче хто похапцем перегортав папери, совання стільцями, одне слово – метушня. Я в цей час перевіряла виписані наряди на дрова для лікарень і потребувала спокою. Встала, щоб глянути в сусідню кімнату і закликати наших дівчат до порядку, як оце почулися кроки і, поки я отямилася, у дверях моєї кімнати з'явився високий русявий чоловік у чорних рогових окулярах. Чоловік був собі як чоловік – у пальті, з шаликом на шиї і з портфелем у руці, але я чомусь відразу відчула, що це людина не з нашої парафії, як то кажуть. За незнайомим з'явився наш директор і ще один чоловік, якого я досі знала як адвоката.

Директор звернувся до мене:

– Дозвольте вас познайомити, Олено Йосипівно. Це – англійський журналіст, містер Сміт, а це – наш перекладач, адвокат Кузьменко. Гість приїхав до Львова, щоб ознайомитися з досягненнями Радянської влади в нашому місті. Містер Сміт оглядає нашу установу.

Гість пильно поглянув на перекладача. Так багато було сказано, а він нічого з того не зрозумів. Адвокат Кузьменко передав йому слова директора. Тепер усміхнувся містер Сміт і в свою чергу заговорив щось до Кузьменка. Кузьменко переклав:

– Пан Сміт каже, що він хоче не тільки оглянути установу, але й познайомитися з людьми, причому новими, тобто місцевими українцями. «Старих» радянських громадян пан Сміт знає з часів свого перебування в Москві ще перед війною. Тепер йому цікаво пізнати галичан, їхнє ставлення до Радянської влади, їхню участь у творенні нового.

– Які ці чужинці цікаві до всього, що в нас діється! Ми, наприклад, – сказала я, – не дуже цікавимось, що їхні люди їдять на обід, – але, вкрай зніяковівши, враз прикусила собі язика.

Наш гість усміхнувся. Виходить, що він все-таки щось розумів по-нашому.

Директор запитав тепер його прямо, що хотів би він довідатись про людей? Виявилося, що пан Сміт хотів би… ну, хотів би почути хоч одну біографію звичайного галицького українця. Як йому жилося за Польщі і яке його ставлення до нової, Радянської влади? Це було б дуже цікаво для його газети. Зрозуміло?

Звичайно, зрозуміло. Тут нашому директорові, їй-бо, не знаю, що прийшло до голови, – він при всіх звернувся до мене:

– Та чого тут далеко шукати? Ви, Олено Йосипівно, і галичанка, і радянська громадянка, от і розкажіть панові Сміту вашу біографію.

* * *

Здається мені, що вже я не в конторі у Львові, а на селі, і не доросла жінка, а мала дівчинка.

Сиджу в нашій убогій хатинці на лаві і відганяю вербовою галузкою мух від хворого батька. Так мама наказала. Раптом чую якесь голосіння в сінях. Чужа, незнайома жінка бере мене за плечі й каже:

– Йому вже не треба твоєї допомоги, маленька. Йому вже нічого не треба.

Не пригадую сьогодні похоронного обряду. Залишилася одна в матері. Були в мене брати (потім дізналася, що їх було аж три), а тепер нема ні одного. І ніколи вже не буде. Розповідала мені потім мама, що над могилою останнього з братів заприсягалася вона докласти всіх зусиль для того, щоб таки послати мене до міста в школу, щоб колись у житті мала легший хліб її остання й наймолодша дитина.

– Слухайся мами, – сказала мені одного разу тітка, батькова сестра, – бо будемо тебе вчити на паню.

Хто б не хотів замінити погане на добре?

От і я, дитина ще, лежу, було, на толоці, втупивши очі в небо, пасу свою худібку – гусей, і роздумую, як то буде, коли я там, у місті, закінчу школу й приїду до своїх, як мама каже, панею.

Може, це буде влітку. Так, краще, щоб це сталося влітку. Мама братиме льон на городі, і… раптом знімається курява над дорогою. Мама собі байдуже бере далі льон, коли оце гуркіт стихає проти наших воріт. Мама глип: ой падоньку, та це ж бричка зупинилася біля воріт, а на тій бричці сидить якась пані, уся в білому шовку. Кидає мама льон брати, витирає руки об фартушину і біжить до воріт. Думає собі: може, це хтось до попа приїхав і дороги питає? Підбігає ближче і тільки руки заламує: ой лишенько, таж ця пані в білому шовку не хто інша, як її дочка!

– Гей, дівча, гуси в шкоді!.. Стривай, стривай, скажу я твоїй мамі, – будить мене з мрій сердитий голос.

Схоплююсь, забуваю про свої білі шовкові шати й лечу за гусьми. І так за мріями й пастушенням пробігає одне, за ним і друге літо.

Минає й третє. Цієї осені я маю поїхати у місто до школи. Але де зупинюся, де знайду я притулок там, у місті? Скільки це коштуватиме?

Мені одинадцятий рік, і я вже дещо розумію. Розумію й те, що ми з мамою бідні люди. Правда, тітка й хрещена мати обіцяють допомогу, але чи вони зможуть?

Розумію й те, що мої три брати померли від виснаження на роботі у пана. Не було корови, як вони були малі, і тому здоров'я у них було поганеньке. Кажуть, що я теж – квола і блідненька. Мабуть, мама боїться, що і я не витримаю двірської роботи. Еге. Тільки де ж бідному заробити, як не в дворі?

Хтось порадив мамі: мовляв, у місті є гуртожитки для селянських дітей, що хочуть учитися.

Зраділа мама: буде її дитина хоч дах над головою мати!

Таки другого ж дня пішла вона, хоч то й далеченько від нас, до міста. Вертає вночі додому, бачу – якась сумна.

Вже навіть не розпитую. Сама розповідає:

– Є в місті, щоправда, одна бурса, яку самі селяни для своїх дітей утримують, але тільки для хлопців.

– Не може цього бути! – аж вигукнув сусід, що чекав у нас мами, бо вона мала йому якихось там цвяхів купити в місті. – Цілком твердо знаю: в нашому місті є і дівоча бурса. Сам читав оголошення в газеті. Вона десь на вулиці королеви Ядвіги.

Через два дні, відпочивши трохи, мама збирається знов у місто. А сусід уже навмисно очікує її. Надвечір повернулася мама. І знову якась невесела.

– Правду ви казали, – мовить до сусіда, – є бурса для дівчат, зветься «інтернат», але там приймають тільки панських дітей… Зрештою там така висока плата, що й шкодувати нема за чим.

Не було іншої ради, як іти на приватну квартиру. Підшукав мені її в сім'ї одного шевця кум мого покійного батька. До полудня – школа, а після обіду – наука вдома й догляд за меншими дітьми господарів. А діти ці ніби ніколи не виростали, бо тільки одне з колиски, як друге в колиску.

І допіру як пожила я на тій квартирі, поволі-поволі почала в мені меркнути надія на моє панство.

Вже не вірилося мені, що приїду колись до воріт своєї змученої роботою матері парою вороних, уся в шовках. Тепер я вже розуміла, що це тільки дитячі нездійсненні мрії.

Мої надії стали тепер іншими. Хотілося стати вчителькою в нашому селі. Ох, як хотілося цього! Може, ще палкіше, ніж білої шовкової сукні в дитинстві.

Коли я перейшла до учительської семінарії, мені стало неможливо жити далі в шевця. Треба було тепер більше вчитися, більше спокою, треба було свого кутка для книжок.

Того, що могли мені прислати мама, тітка (хрещена мати дуже скоро забула про свою обіцянку), не вистачало, аж ніяк не вистачало на квартиру, харчування й одяг.

Що робити?

Щасливий випадок прийшов мені на допомогу.

Якось одного разу зустрічає мене товариш і без зайвих слів питає:

– Чи ти погодилася б учити синка доктора Скалозуба?

– Котрий клас? – питаю, затамувавши подих.

– Перший.

Промайнула надія на порятунок.

– Добре, – кажу і сама чую, як мій голос з радості стає іншим. – Але чи буде ще вільне те місце?

Товариш мій лукаво мружить очі:

– Місце буде вільним, бо, власне, я вчу тепер того хлопчиська.

– І відмовляєшся від заробітку? – нічого вже не розумію я.

– Ти здивована? – сміється він. – Так уяви собі, що я справді відмовляюся від двадцяти злотих місячно за лекції в доктора.

– Чому? – питаю несміливо. Мимоволі згадується прислів'я: «На тобі, небоже, що мені негоже».

– Чому? А тому, що хлопчисько зіпсований мамунцею до крайніх меж, а тут ні посварити, ні покарати одинака не можна, бо то панська дитина. І мені платять за те, щоб я терпів усякі химери того панича.

Ми умовилися, що я дам згоду стати на його місце.

Ні, ніколи не забуду я першої зустрічі з панею докторовою. Пізніше я довідалась, що ота докторова – дочка якогось бориславського комерсанта-вискочня, яка ледве підписатись уміє.

Тоді стала передо мною присадкувата, з високими грудьми, з примруженими очима, вся в якомусь яскравому жінка (страшенно хочеться сказати «баба») і промовила гортанним голосом:

– То паннунця буде мого Юльця вчити?

Кров ударила в обличчя. Яка я для неї «паннунця»? Я була ученицею семінарії і мала право вимагати, щоб до мене ставилися з повагою. Та ба! Все вирішували двадцять злотих, які мали допомогти мені досягти моєї мети – стати вчителькою в рідному селі, і тому треба було, як то кажуть, сховати гонор до кишені.

– Мій Юльцьо вчиться вдома, бо я не хочу посилати його до школи, щоб він не набрався там поганих звичок від різної голоти. Паннунця розуміє мене?

– Розумію.

– Мій Юльцьо дуже хороша дитина, але любить попустувати. Та дитині й належить трохи подуріти. Чи не так?

– Так.

Так, бо мені конче потрібні щомісячні двадцять злотих. І тому я буду все «розуміти», всьому притакувати, шановна пані.

– Я гадаю, що під час того, як дитина читатиме, ви зможете, скажімо, допомогти служниці у церуванні панчіх чи латанні білизни. Для вас це нічого, а для нас буде допомога. Згода?

– Добре.

Двадцять злотих… Двадцять злотих…

– За це паннунця одержуватиме, як і попередник її, підвечірок і п'ятнадцять злотих.

– П'ятнадцять? – мимоволі вихоплюється у мене з уст.

Докторова всміхається єхидно:

– О, я бачу, паннунцю вже хтось поінформував, що пан Зелений одержував по двадцять злотих. Зате Юльцьо мав студента за вчителя.

– А яка тут різниця? – спитала я. Все в мені вже кипіло і бунтувалося проти несправедливого, дикого поділу людей.

Докторова мало не образилася:

– Та хіба ж паннунця не розуміє різниці? Студент – то мужчина, якась повага, а дівчина, нема чого ображатися, – тільки дівчина.

Сльози обурення виступили на моїх очах. Той «мужчина» був тільки на рік старший за мене, але тому, що був чоловічого роду, мав, на погляд пані докторової, повагу, одержував щомісяця на п'ять злотих більше за мене, і ніхто не пропонував йому під час уроків церувати шкарпетки для пана доктора.

– Чого це ви наче отетеріли? Тут нема про що багато думати. Або залишаєтеся в мене, або ми пошукаємо когось іншого.

– Залишаюсь, – ледве чутно прошепотіла я.

Іншого вибору не було.

* * *

На щастя, я зуміла якось підійти до хлопця. Це була гарна дитина, тільки вкрай розбещена батьками, яким у голові все переверталося від панськості.

П'ятнадцять злотих, які я дістала за навчання Юлька, дали мені змогу змінити квартиру. Разом з двома подругами я оселилася в однієї вдови, яка з того й жила, що тримала квартирантів.

Життя моє стало легшим, але радості в ньому прибуло небагато. Мені вистачало на хліб, але я не могла нічого купити до хліба. Мені вистачало на шнурки до черевиків, але ніколи – на стрічку до волосся. Я могла заплатити місячний внесок до шкільного наукового гуртка, але ніколи не могла дозволити собі піти в кіно чи театр.

Усіх цих невеличких, але таких незабутніх, таких неповторних розваг молоді, як кіно, театр, прогулянка за місто чи танці під патефон, була позбавлена моя юність, бо хоч все це й вимагало копійчаних видатків, але й тих копійок у мене не було.

– Ходімо з нами до Орисі. Мама їй дозволила запросити хлопців, заведемо патефон…

– Ідіть самі, я не маю в чому…

– От дурненька, ти тільки купи до своєї синьої сукенки білий комірець і побачиш, який в тебе гарний вигляд буде.

Власне, про той комірець, про тих кільканадцять копійок і мова. Я не знала, звідки їх узяти.

Іноді було таке враження, ніби перед твоїми очима рушає в щасливу путь уквітчаний, заповнений ровесницями поїзд твоєї юності, а ти стоїш на пероні й не можеш приєднатися до гомінливого гурту, бо не маєш кількох копійок на квиток.

Нікуди я не ходила і людей небагато знала, проте якогось дня і до мене прийшло кохання. Крадькома, навшпиньках прийшло воно в моє серце, і вже несила було його прогнати.

А втім, навіщо проганяти цього передвісника людської весни, цього її посла, близького нашому серцю? Кажуть, весна тільки раз красна.

Я й сьогодні не знаю, чи був він насправді гарний, чи так тільки здавалося моїм закоханим очам. Та це й не важливо, який він був з обличчя. Я знаю тільки те, що він був якийсь інакший, ніж решта хлопців. Мені важко було навіть визначити особливість його натури. Я тільки відчувала, що він глибший і внутрішньо повніший за своїх ровесників. Його прозивали жартома «Сковородою», і це теж надавало йому чогось незвичайного. Він був тим, кого я могла кохати. Я кохала його за все добре і за все погане, що було в ньому. Я не могла припустити навіть думки, що ми могли б коли-небудь розійтись. Кожна зустріч, хоч нечасті і випадкові були ці зустрічі, ріднила нас все більше і більше.

Але і тут, у цьому чистому зв'язку двох закоханих сердець, іноді дошкульно давався взнаки брак «дрібних».

Мені минав сімнадцятий, і я була закохана. Як вже іноді хотілося прикрасити себе якоюсь брошкою, якоюсь стрічкою, хоч мій хлопець і без того не міг надивитись на мене.

Яке це звичайне, яке це властиве всім сімнадцятилітнім бажання, та яке недосяжне воно було для мене тоді!

А втім, моє горе прийшло саме з цього боку!

Одного разу зустрічає мене мій любчик холодно, майже похмуро. Навіть руки не подав. Ідемо пліч-о-пліч і мовчимо. Що сталося? Б'юсь думками і ніякої, хоч би найменшої провини за собою не почуваю. Може, плітки якісь, чи що? А коли так, то чому не спитає просто, від серця, а йде, мов чорна хмара, і тільки мучить і мене, і себе?